ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВА ХХ СТОРІЧЧЯ: КЛЮЧОВІ ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРІОДИЗАЦІЯ

brief description

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису

ШМІГЕР
Тарас Володимирович

УДК 81’25 (477) (091) 19”

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВА ХХ СТОРІЧЧЯ:

КЛЮЧОВІ ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРІОДИЗАЦІЯ

Спеціальність 10. 02. 16 перекладознавство

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Роксолана Петрівна Зорівчак,
доктор філологічних наук,
професор

Львів 2007

ЗМІСТ

Вступ ..........................

3

Розділ 1. Українське перекладознавство на початку ХХ сторіччя ....

10

1.1. Методологічні основи вивчення історії українського перекладознавства .

10

1.2. Іван Франко основоположник українського перекладознавства ..

28

1.3. Критика перекладу основа для розвитку теорії перекладу ....

38

Висновки першого розділу ..................

46

Розділ 2. Становлення перекладознавства як науки в Україні .....

48

2.1. Перекладознавчі дослідження між двома світовими війнами ....

48

2.2. Перекладознавчі погляди Миколи Зерова ...........

73

2.3. Олександр Фінкель теоретик перекладу ...........

81

2.4. Перекладознавство на західноукраїнських землях 1920-1930-х рр. ..

90

Висновки другого розділу ...................

98

Розділ 3. Українське перекладознавство середини ХХ сторіччя ....

100

3.1. Роль Максима Рильського в розвитку перекладознавства ....

100

3.2. Внесок українських перекладознавців у розвиток теорії та історії перекладу.........................

108

Висновки третього розділу ..................

134

Розділ 4. Українська школа перекладознавства останньої чверті ХХ сторіччя

137

4.1. Перекладознавство на шляху до міждисциплінарності ......

137

4.2. 1990-і рр.: нові горизонти українського перекладознавства ....

171

Висновки четвертого розділу .................

183

Загальні висновки .....................

185

Список використаних джерел ................

194

Додаток А.........................

250

ВСТУП

Історія перекладознавства наукова дисципліна, яка вивчає розвиток теоре­тичного осмислення перекладу як важливого чинника на всіх етапах існу­вання людського різномовного спілкування. Вона є окремим розділом перекла­до­знавства, найтісніше пов’язаним з історичною наукою, але її теоретична основа ще потребує об­ґрунтування. Історію українського перекладознавства досліджували Й.А. Багмут [25], В. І. Іваненко [536, с. 176-200], О. Б. Тетеріна [500]. Водночас, дослідження з історії українського художнього перекладу М. К. Зерова [184; 185; 186], Г. П. Кочу­ра [283; 285; 286; 290; 291; 297; 298], В.В. Коптілова [260; 268], М.Н. Москаленка [363; 364], І. В. Корунця [583], М. В. Стріхи [486; 487] певною мірою сприяли обґрунту­ванню деяких аспектів історії українського перекладо­знав­ства. З 1990-х рр. стало можливим вивчати історію перекладознавства, вклю­чаючи праці, імена, напрямки, дослідження яких раніше унеможливлювали політичні умови. Таким чином в українську науку введено факти з історії перекладознавства початку ХХст., повернено праці репресованих та невизнаних дослідників, залучено дослідження західноукраїнських науковців міжвоєнного періоду.
ХХ сторіччя це час надзвичайно активного розвитку філології, зокрема її перетворення на міждисциплінарну галузь знань. Такий розвиток позначився й на перекладознавстві, розширюючи його терміносистему й поняттєвий апарат та збагачуючи аналітичний інструментарій. Оскільки художній переклад відігравав засадничу роль у творенні української національної культури і подекуди мав сприятливі умови для розвитку, багато українських дослідників намагалися теоретично осмислити поточні літературні процеси та вплинути на їх подальший поступ. І. Я. Франко, М. К. Зеров, О. М. Фінкель, В. М. Державин, М. Т. Рильський, О. Л. Кундзіч, Г. П. Кочур, В. В. Коптілов та інші українські дослідники розвинули українське перекладознавство від його утвердження у першій чверті ХХ ст. до висо­кого професійного рівня кінця ХХ ст. Водночас, чимало фактів його розвитку ще не стали загальновідомими внаслідок умов, що регламентували використання мину­­лих досліджень. Це особливо стосується міжвоєнного періоду української історії.
Отже, актуальність дослідження зумовлено доконечною потребою комплексно вивчити історію українського перекладознавства для її цілісного осмислення, провести його періодизацію, виявити особливості перекладознавчої тематики у різні історичні періоди.
Комплексне дослідження передбачає аналіз публікацій, які повністю чи частково розглядають загальнотеоретичні проблеми перекладу та представляють нерозривний розвиток української наукової традиції. Важливим й актуальним залишається вивчення місця українського перекладознавства в інтелектуальній історії України ХХ сторіччя.
Теоретико-методологічну базу дисертації становлять дослідження з ме­то­до­логії історіографічного вивчення (І. І. Колесник, М. М. Полюжин, Ю. Д. Левін, В.Ю. Шор, М. Івіч), визна­чення українського, зокрема, наукового друку (В.А.Ігнатієнко, Ю. О. Меженко, Ф. П. Максименко, М. Я. Калинович, Я. Р. Даш­кевич, Л. І. Ільницька, Н. В. Зелінська), з періодизації історії світового та укра­їн­­ського пере­кла­до­знавства (Й. А. Багмут, В. Г. Іваненко, О. Б. Тетеріна, Дж.Стайнер), класифікації перекла­дознавчих дисциплін (В. В. Коптілов, Дж.С.Голмз, А.Попо­вич), методики наукової характеристики перекладознавців (І.Я. Ай­зен­шток, Ф.С.Арват, Ю. О. Жлуктенко, Р. П. Зорівчак, Г. П. Кочур, М. Н. Моска­ленко, О.І.Чередниченко), періодизації історії українського художнього перекладу (М.К.Зеров, Г. П. Кочур, І. В. Корунець, М. Н. Москаленко, М. В. Стріха).
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано в рамках комплексної наукової теми кафедри перекладознавства і кон­трас­тивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського національного універси­тету імені Івана Франка Ключові проблеми теорії та історії художнього перекладу. Концепція вишколу перекладачів” (номер державної реєстрації 0105U004928), а та­кож держбюджетних тем: Дослідження перекладацьких поглядів Григорія Кочура та використання їх у практиці сучасного українського художнього перекладу” (номер державної реєстрації 0103U001874) та Український художній переклад як націє­творчий чинник: до історії української перекладної літератури” (номер державної реєстрації 0106U001279), які затвердило Міністерство освіти і науки України.
Мета дослідження полягає в осмисленні історії українського перекладо­знавства ХХ ст. як цілісного процесу та невід’ємного складника історії націо­наль­ної науки й культури.
Досягнення мети передбачає реалізацію таких завдань:
1) систематизувати факти з історії українського перекла­дознавства ХХ ст.;
2) випрацювати критерії періодизації українського перекладознавства;
3) здійснити періодизацію українського перекладознавства ХХ ст. та виокремити основні аспекти кожного періоду з погляду тематики та методів досліджень;
4) простежити процес формування системи теоретичних поглядів української школи перекладознавства в контексті радянського перекладознавства;
5) задокументувати джерельну базу перекладознавчих публікацій та охаракте­ризувати їх наукову вартість для розвитку українського перекладознавства;
6) проаналізувати роль окремих українських науковців у розвитку перекладознавства.
Об’єкт дослідження ­ розвиток українського перекладознавства ХХ ст. Предмет дослідження методика історичних досліджень українського пере­кла­дознавства, його періодизація, перекладознавча тематика, становлення та розвиток перекладознавчої тер­міносистеми й методів перекладознавчого аналізу.
Матеріалом дослідження є усі публікації, надруковані між 1901 та 2000 рр., що стосуються до теоретичного осмислення перекладацьких проблем. Вибірково залучено публікації кінця ХІХ ст. та початку ХХІ ст. для об’єктивного висвітлення тяглості перекладознавчого процесу в Україні. Вико­риста­но окремі архівні джерела для встановлення точності історичних фактів та їх інтерпретації.
Методична основа дослідження. Багатоаспектність роботи зумовила комплексний характер дослідження. Для найповнішої реалізації поставлених зав­дань та досягнення зазначеної мети використано низку філо­софських та науко­знавчих методів: герменевтичний метод (зокрема принцип герменев­тич­ного кола), принципи наукового контексту, історично-наукової іманентності та відповідності, а також загальнонаукові методи аналізу, синтезу, узагальнення, системності тощо.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що у ньому вперше:
випрацювано комплексну методику історіографічних досліджень у перекладо­знав­стві;
обґрунтовано критерії періодизації українського перекладознавства;
проведено періодизацію українського перекладознавства ХХ ст.;
охарактеризовано розвиток перекладознавства в Україні впродовж ХХ ст.;
узагальнено досягнення в галузі теорії, історії, критики та дидак­тики перекладу з погляду їхнього впливу на загальний розвиток перекладознавства;
зібрано бібліографію друкованих праць (понад 3000 позицій), які представ­ляють українське перекладознавство ХХ ст.;
проаналізовано проблематику перекладознавчих досліджень у різні періоди;
введено в науковий обіг рідкісні дослідження першої половини ХХ ст.;
встановлено особливості української школи перекладознавства в різні періоди.
Теоретичне значення дисертації полягає у випрацювані критеріїв для дослідження історії перекладознавства та його періодизації; у встановленні особливостей окремих періодів його розвитку; в обґрунтуванні чинників для зіставлення перекла­даць­ких концепцій окремих майстрів. Дисертаційні висновки можна транспонувати на дослідження історії інших галузей філології.
Практична цінність роботи. Матеріал дослідження буде корисним для напи­сання історії українського художнього перекладу і ширше інтелектуальної історії України; для вивчення наукової діяльності окремих постатей українського перекладу й перекладознавства; для укладання окремих довідкових видань і бібліо­графічних покажчиків. Спостереження й результати дослідження можна вико­ристо­вувати у викладанні історії та теорії перекладу, лексикографії. Матеріал дисертації може слу­жити основою для спецкурсу „Історія українського перекладо­знавства”. Бібліографіч­­ний покажчик можна використати для укладання хрестоматій з українського перекладо­знавства.
На захист винесено такі твердження:
1. Історія українського перекладознавства це галузь перекладознавства, яка вивчає формування та розвиток теорії, історії, критики та дидактики пере­кладу у рамках української наукової школи. Вибір джерел для вивчення ґрунтується на застосуванні принципів території, авторства та мови.
2. Критерії періодизації українського перекладознавства визначаються: загально­теоретичним рівнем дослідження, характером публікацій і перекладної літератури, а також суспільно-історичними чинниками.
3. Перекладознавча концепція І. Я. Франка цілісно охопила пробле­ми техніки перекладу, перекладознавчого аналізу та соціології перекладу, які у своїй суті представляють фундаментальні питання теорії, критики та історії перекладу. Тому саме І. Я. Франка можна вважати основоположником сучасної української школи перекладознавства.
4. Публікації з питань перекладу початку ХХ ст. це головно рецензії, які інколи виходили за межі жанру й вміщали чимало узагальнень теоретичного характеру. На цьому етапі ще не випрацювано розуміння суті перевираження літературного твору з однієї мови іншою. Головними темами публікацій були: відтворення поетики Т. Г. Шевченка іноземними мовами, біблійний переклад, переклад дитячої літератури. Переклади сприяли чистоті та правильності української мови, яка ставала найвагомішим чинником національного єднання. Тому перший період критико-теоретичний.
5. Національне відродження між двома світовими війнами стимулювало вивчення історико-соціологічних аспектів перекладу: сприйняття перекладу читачем, зна­чен­ня перекладної літератури для цільової культури, роль перекладача у літера­турному процесі тощо. Завдяки М. К. Зерову, В. М. Державину, О.М. Фінкелю обґрунтовано лінгвостилістичну концепцію художнього перекладу Другий період це становлення перекладознавства як наукової та навчальної дисципліни в Україні.
6. Перекладознавство західноукраїнських земель міжвоєнного часу невід’ємна частина української науки про переклад. Цьому сприяли контакти зі східно­українськими вченими, наукова еміграція зі Східної України після невдачі Визвольних змагань та подібна тематика досліджень.
7. Третій період (кінець 1940-х початок 1970‑хрр.) становлення українського перекладознавства у всесоюзному контексті. Тематика перекладознавчих досліджень спочатку обмежувалася слов’янськими мовами та літературами, але згодом розширилася на романські й германські мови. Розвинулася теорія віршового перекладу (розвідки М. Т. Рильського); прозового перекладу (праці О.Л. Кундзіча та С. П. Ковганюка); зроблено певний внесок до історії художнього перекладу (статті Г.П.Кочура). Основні положення української школи перекла­до­знавства систематизував та теоретично розвинув В. В. Коптілов.
8. Дослідження останньої чверті ХХ ст. характеризуються перетворенням пере­кла­до­знавства на міждисциплінарну галузь знань. Науковці застосовували найрізноманітніші методики наукового аналізу у рамках перекладознавчих дослі­джень, чим сприяли уточненню його терміносистеми та розширенню аналітично­го апарату. Здобуття Україною незалежності позитивно вплинуло на перекладо­знавство, пожвавивши дослідження з історії перекладу, науково-технічного перекладу та дидактики перекладу.
Апробація результатів роботи. Основні твердження роботи висвітлено на звітних наукових конференціях викладачів Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, 2003-2007 рр.), засіданнях Методологічного семінару з проблем перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені проф. Ю. О. Жлук­тенка (Львів, 2003-2007 рр.), щорічних наукових сесіях Наукового товариства імені Шевченка (Львів, 2004-2007 рр.), IVМіжнародній науково-практичній конференції Людина, культура, техніка у новому тисячолітті” (Харків, 23-25 квітня 2003р.), Міжнародній науково-практичній конференції Григорій Кочур і український переклад” (Київ, 27‑29жовтня 2003 р.), Всеукраїнській науковій конфе­ренції „Переклад як вторинна комунікація” (Харків, 3-4 лютого 2004 р.), Наукових читаннях Український переклад від Зерова до сьогодення” (Київ, 20жовтня 2004р.), 3-й Міжвузівській конференції молодих учених „Сучасні проблеми та перспективи дослідження романських і германських мов і літератур” (Донецьк, 15‑16 лютого 2005р.), Всеукраїнській науковій конференції „Актуальні проблеми філології та перекладознавства” (Хмельницький, 12 травня 2005 р.), Всеукраїнській науковій конференції „Мови, культури і переклад: Наукова конференція, присвячена пам’яті проф. Юрія Жлуктенка (до 90-річчя від дня народження)” (Київ, 20-21вересня 2005р.), Міжнародній науковій конференції „Актуальні питання семантики та лексикографії” (Люблін, Польща, 29‑30вересня 2005 р.), Всеукраїнській науковій конференції Григорій Кочур в контексті української культури другої половини ХХвіку” (Львів, 14‑15жовтня 2005 р.), Міжнародному науковому конгресі „Іван Франко: Дух, Наука, Думка, Воля” (Львів, 27-28вересня 2006 р.), Всеукраїнській науковій конференції „Актуальні проблеми пере­кла­дознавства та методики навчання перекладу” (Харків, 19‑20 квітня 2007 р.).
Матеріали дослідження використовуються на заняттях зі студентами перекладацького відділу й відділу англійської філології факультету іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка та Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка з історії й теорії художнього перекладу, лексикографії, теорії науково-технічного перекладу, у спецкурсі Динаміка розвитку перекладознавчих принципів”.
Повний текст дисертації обговорено на розширеному засіданні кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики факультету іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка 4 липня 2007 р.
Публікації. Результати дисертаційної роботи висвітлено у 14 наукових публікаціях. Шість статей опубліковано у фахових наукових виданнях України, одна - у закордонному виданні, сім - у матеріалах і тезах наукових конференцій.
Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох частин, висновків, списку використаних джерел та додатка. Загальний обсяг дисертації становить 580 сторінок, із них 193 сторінки основного тексту. Список використаних джерел налічує 629 позицій, із них 595 науково-критичні праці та матеріали періодики, 34 довідкова література. Додаток уміщує бібліографічний покажчик „Українське перекладознавство ХХ ст.” (понад 3000 позицій).

bibliography

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Історія українського перекладознавства вивчає різножанрові джерела, що стосуються до теорії, історії, критики та дидактики перекладу у рамках єдиної української наукової традиції. Історіографічна модель, подана у дисертації, використовує та уточнює методологію наукознавства, найширше застосовуючи методи наукознавчого аналізу та синтезу. Модель ґрунтується на застосуванні трьох базових критеріїв джерельної бази національності, території та мови; трьох критеріїв історіографічного дослідження наукового середовища, іманентності та відповідності; двох критеріїв історичного опису хронологічності та наукової спадковості, не абсолютизуючи жодного з них.
Критерії періодизації українського перекладознавства зумовлюють тематика та методика досліджень, співвідношення зі світовим контекстом, із суспільно-політичними умовами в країні, нарешті, окремі особистості, знакові у розвитку теорії та методики перекладу.
Ознаки української наукової традиції ще можуть уточнюватися, але доцільно зараховувати до неї вчених-українців із України та поза неї, а також науковців інших національностей, які зробили свій внесок до українського перекладознавства і не є представниками інших наукових традицій. Критерій наукової оригінальності та спадковості основний у таких дослідженнях. Територіальний критерій досить умовний, адже науковці різних українських земель по-різному брали участь у творенні української школи перекладу. Окрему проблему становлять важливі наукові еміграційні центри, частина з яких (Варшава та Прага) безпосередньо впливали на розвиток науки на західноукраїнських теренах загалом. Натомість дальші наукові центри (Західної Європи, Північної та Південної Америки) та наукова діаспора, яка утворилася після Другої світової війни, не мали визначального впливу на українське перекладознавство 1950-1980-х рр.
Перекладознавчі публікації в Україні впродовж ХІХ ст. все більше акценту­вали на засвоєнні здобутків світової цивілізації через переклади як одній з основ­них вимог до творення сучасної національної літератури, а отже, і нації. Розвиток перекладу, який останньої третини ХІХ ст. досягнув високого рівня розвитку (власне переклади на зміну травестіям та переспівам), тільки тепер міг забезпечити мате­ріал, щоб встановити критерії якості перекладу та почати усвідомлювати, як ці критерії відрізняються з історичного та типологічного поглядів. Ці питання лягли в основу перекладознавчої концепції І. Я. Франка, який обґрунтував націєтвор­чу роль перекладу, розвинув перекладознавчий аналіз у руслі інтерпретаційно-стилістичної методики, вивчав окремі питання теорії та історії художнього пере­кладу. Саме тому основоположником українського перекладознавства доцільно вважати І. Я. Франка, чия концепція сформувалася впродовж 1880-1910-х рр.
Звідси перший період українського перекладознавства включає час наукової діяльності літературознавців початку ХХ ст. до закінчення Першої світової війни, зокрема діяльності І. Я. Франка. Цей період вважаємо критико-теоретичним, адже критика формулювала перші теоретичні судження, а головним науковим жанром того часу була рецензія. Микола Євшан, І. М. Лизанівський, А. В. Ніковський та інші рецен­зенти зробили багато для визначення загальних перекладацьких законо­мірностей, розглядаючи та аналізуючи переклади. Оскільки тоді літературознавчі пошуки сприяли становленню теорії перекладу, то терміносистема та перекладо­знав­чий аналіз відбивають контекст загального розвитку літературознавства. Це позна­чається і на основних питаннях, які обговорюються, чистота та літератур­ність української мови (грамотність перекладів), політична вага (видання Євангелія українською мовою), педагогічний аспект (переклади дитячих книжок) тощо.
У другий період (після Першої світової війни до Другої світової війни) укра­їн­ське перекладознавство отримує спочатку на дуже короткий час порівняно сприят­ливі умови для розвит­ку: створення державної науково-освітньої системи, де украї­ністиці належало чільне місце, та розвиток книговидання. Зміни, які відбулися у суспільстві, позначилися й на проблематиці перекладознавчих публікацій. Деякі дослідники розгляда­ли, як український читач сприйме переклади чи з далекої часової перспективи, напр. переклади з античної літератури (Г.М.Іва­­ниця), чи з віддаленої географічної відстані, напр. читаючи американську поезію (Іван Кулик). Такі розв’язки модифікували вибір перекладацької стратегії. Інші науковці досліджували переклади в історичному розрізі, намага­ючись визначити, які давніші переклади можна рекомендувати сучасному читачеві. Саме історичні дослідження могли висвітлити місце перекладної літератури у цільовій культурі (М. К. Зеров, В.М. Державин), як розвивалися мовні засоби цільової мови під впливом перекладів (М. К. Зеров, А. В. Ніковський), як перекла­дали одного автора у різні періоди цільової літератури (П. І. Тиховський. Л.Арасимович).
До становлення історії перекладу як окремої дисципліни найбільше спричинився М. К. Зеров. Його курс історії української літератури ХІХ ст. включав перекладну літературу як рівноцінну частину української літератури, адже вона найкраще показала розвиток високого стилю української мови й поетики від бурлеску й травестії до високоякісних перекладів кінця ХІХ ст. Така система вимагала різних критеріїв для оцінки перекладів у різні періоди літературного процесу. Сюди належать також і соціологічні питання перекладу сприйняття давніх перекладів сучасним читачем. Чимало уваги М. К. Зеров присвятив виробленню методики характеристики перекладача, яка включала впливи загальнолітературних тенденцій на перекладача, перекла­дацьку настанову та техніку перекладу. Отож, М. К. Зеров уперше розробив критерії історії перекладу, які чинні і сьогодні.
Ключовими поняттями перекладу для М. К. Зерова були цілісність твору та стиль. О. М. Фінкель теж вживав поняття домінанти художнього твору, але значно більше уваги присвятив дослідженню стилю і розвинув лінгвостилістичну концеп­цію перекладу. З такого погляду, виправданим є вичленування трьох видів перекладу прозовий нехудожній, прозовий художній та віршовий. Це велике досягнення для українського перекладознавства, оскільки запропоновано напрямки майбутніх досліджень щодо часткових теорій перекладу, уперше цілісно розглянуто науково-технічний переклад, сформульовано поняття перекладацької множинності та дослі­джено явище автоперекладу. Для абсолютної цілісності теорії перекладу велику роль відіграли методи перекладознавчого аналізу, які обґрунтував Г. Й. Майфет.
Теоретичні концепції українських дослідників 1920-х рр. засвідчують існу­ван­ня цілісної теорії перекладу. Те, що М. Я. Калинович та М. К. Зеров уклали нав­чальні курси з перекладу, також є важливим доказом систематизації та теорети­за­ції зібраних знань. Цей час само­усвідомлення перекладознавства вважаємо становлен­ням перекладознавства як наукової та навчальної дисципліни в Україні.
До цього періоду розвитку українського перекладознавства доречно зарахо­ву­вати дослідження на західноукраїнських теренах (у широкому розумінні включаючи центри наукової еміграції Варшаву та Прагу). Завдяки відсутності ізоляції західноукраїнських науковців та науковій еміграції зі Східної України після Визвольних змагань, відмінність східно- та західноукраїнських досліджень не методологічна, а тематична.
Біблійний переклад активно розвивався на Східній Україні під час Визволь­них змагань з’явилося декілька статей, головно історичних (М. І. Сагарди). Згодом будь-які дослідження такого типу припинила радянська влада, але вони проводилися далі в західноукраїнських наукових центрах. Поглибленню методоло­гічних основ біблійного перекладу сприяла перекла­дацька та наукова праця І.І.Огієнка після еміграції зі східноукраїнських теренів. Переклади з античної літератури більше дискутувалися на сторінках західноукраїнських часо­писів. Шевченкова тематика є доповненням (або продовженням) перекладо­знавчого шевченкознавства, основи якого заклали Іван Кулик та Г. Й. Майфет.
Третій період українського перекладознавства, який охоплює час після Другої світової війни до початку 1970-х рр., це становлення українського перекладознавства у всесоюзному контексті. Він частково повторює установчі процеси першої половини ХХ ст. Перше повоєнне п’ятиріччя охарактеризувалося черговими ідеологічними чистками, а книговидання починало відновлюватися після воєнної руїни. Тому перекладознавство тоді представляли рецензії на переклади та статті з історії перекладу.
У цей час відбувається зародження мовознавчої методології у теорії перекладу (статті Є. І. Старинкевич 1946-1947 рр.). З часом все більше мовознавців розглядає проблему перекладу не на основі конкретного тексту, а з погляду відношень „мовна одиниця мовна система” та можливих реалізацій у текстах.
Історія перекладу спочатку розвивалася найбільше у напрямку слов’янських мов та літератур, оскільки саме ця тематика охоплювала інтернаціональні зв’язки української літератури з російською літературою та літературами соціалістичного табору. З часом тематика розширилася, а під час хрущовської відлиги активно почали вивчати і взаємини із західно­європей­ськими літературами. Відлига позначилася на тому, що чимало уваги приділялося історії українського художнього перекладу, хоча про створення синтетичної праці з історії іще не йшлося. Елементи цілісної концепції історії українського художнього перекладу вдалося представити Г. П. Кочурові, а його окремі статті могли б стати розділами відповідного підручника.
Г. П. Кочур та М. Т. Рильський продовжували традиції перекладознавчої школи М. К. Зерова. М. Т. Рильський акцентував на лексико-семантичному збагаченні цільової мови, використовуючи концепцію М. К. Зерова про розвиток високого стилю української поетики. Обидва дослідники послуговувалися принципами цілості та домінанти у художньому творі. М. Т. Рильський суттєво доповнив віршову теорію перекладу граматичною проблематикою перекладу і особливо наголошував на небезпеці міжмовних омонімів.
Саме тоді сформувалося радянське перекладознавство, яке позна­чає науковий доробок дослідників Радянського Союзу. Утворилася єдина наукова система, де велика кількість дослідників могла значно докладніше вивчати питання перекладу. Провідну роль відігравала російська школа. Її принципи використову­ва­ла й українська школа, але подавала своє тлума­чення. Зокрема, у дискусії про буква­лізм О. Л. Кундзіч та С. П. Ковганюк звертали увагу на текстову інтерпре­та­цію та правильність україн­ської мови. З такого погляду, це була і теоретична дискусія, і опір русифі­катор­ській політиці режиму. Маючи в полі зору естетику художнього твору і його мовну структуру одночасно, українські дослідники завжди розглядали мово- та літературознавчі пошуки як рівновартні для розвитку теорії перекладу. Перекладознавчі дискусії про буквалізм, формальну та функціональну точність багато важили у цей період.
В. В. Коптілов систематизував та осмислив здобутки повоєнного україн­ського перекладознавства. Науковець обґрунтував основні поняття, терміни та поло­ження пере­кла­до­знавства, визначив його місце серед інших філологічних дис­циплін, випра­цював методику перекладознавчого аналізу. Праці В. В. Коптілова забез­пе­чили надійний фундамент для подальшого розвитку перекладознавства із широкими теоретичними та практичними перспективами.
Перекладознавчі дослідження останньої чверті ХХ ст. виділено в окремий період перетворення перекладознавства на міждисци­плінарну галузь знань. Мовознавство, зокрема такі галузі як лінгвостилістика, семантика, контрастивістика, розвинуло методики аналізу мовних одиниць. Це сприяло подальшому удосконаленню терміносистеми перекладо­знавства та розширенню його аналітич­ного апарату. Розвиток інтерпретаційно-культурологічного підходу до перекладу включав проблематику перекла­дацьких рішень та норм у контексті цільового літературного процесу та культури. Отже, охоплено дуже широкий спектр проблем деякою мірою міждисциплінарного характеру.
Дослі­джен­­ня з історії перекладу активізувалося з 1990-х р. після здобуття Україною незалежності. Багато матеріалу, який перебував поза науковим обігом внаслідок ідеологічних заборон, почали вивчати знову (переклад як націєтвор­чий чинник). Ідеї таких досліджень запозичувалися з лінгвокульту­рології та теорії полісистеми, одначе це не означає, що результати важливі тільки для перекладознавства. Застосувати їхні результати можна, створюючи підручники з історії українського художнього перекладу, повної (а не часткової) історії української літератури, історії української культури.
Затвердження державного статусу української мови на території України сприяло становленню української мови як мови науки та техніки, а це стимулювало дослідження у галузі перекладу термінів, транслітерації іномовних власних назв українською мовою та українських іноземними мовами, жанрових проблем науково-технічного перекладу. Така ситуація зумовила ще більшу потребу в підручниках з перекладу, де б українська мова була цільовою або вихідною. Отож, дидактика перекладу починає активно розвиватися.
Тематика перекладознавчих досліджень упродовж ХХ ст. надзвичайно багата. Переклад як складне суспільне та філологічне явище досліджували І. Я. Франко, М.К. Зеров, В. М. Державин, О. М. Фінкель, Г. Й. Майфет. Їхні праці започатку­ва­ли дискусію про жанри перекладу, яка і до сьогодні залишається у центрі теоретичних пошуків. Над усталенням жанрології перекладу працювали В. В. Коптілов, М.О.Нови­кова, О. І. Чередниченко та О.В.Дзера. Різними були аксіологічні критерії перекладу вірність (П. О. Богацький, В. М. Гнатюк, А. Ю. Кримський, М.Т. Риль­ський, Б. Ф. Якуб­ський), точність (М. Т. Рильський), адекватність (Ю.О.Жлуктенко, М. О. Новикова, О. С. Медвідь, Я. Г. Коваль) і еквівалентність (Ю. О. Жлуктенко, М. О. Новикова, С. М. Желізна, Л. Б. Алефиренко).
Найбільше праць присвячено віршованому перекладу в різноманітних аспектах: історичному М. К. Зеров, В. В. Коптілов, Г. П. Кочур, О. В. Дзера; просодичному М. Т. Рильський, Борис Тен; інтерпретаційному М. О. Новикова та ін. Питання прозового перекладу опрацьовували О. М. Фінкель, О. Л. Кундзіч, С.П.Ковганюк, Л. А. Гаєвий та ін. Хоча науково-технічний переклад досліджували порівняно менше, праці Е. Ф. Скороходька, В. І. Карабана, Т. Р. Кияка, Ф. А. Циткі­ної засвідчують його високий науковий розвиток.
У другій половині ХХ ст. значно розвинулася мовознавча тематика пере­кладознавства. Загальні оглядові роботи (Є. І. Старинкевич та М. Т. Риль­сько­го) поглиблюються вузькими тематичними дослідженнями з перекладу фразеологізмів та реалій (Р. П. Зорівчак), просторіччя і жаргону (О. С. Медвідь, В. І. Гри­цютенко), інверсії (Н. М. Балаян) тощо. Лінгвостилістика відкрила нові шляхи для дослі­дження словесного образу (Г. М. Дима, Р. П. Зорівчак, П. О. Бех, Л. Л. Букрє­єва). Лінгвокультурологічні особливості перекладу почали активно вив­ча­ти в останній чверті ХХ ст. (М. О. Новикова, О. І. Чередниченко, І. М. Шама).
Націєтворчу роль перекладу не завжди можна було досліджувати, хоча вона завжди була засадничим питання української культури ХХ ст. Дослідження започаткував І.Я.Фран­ко та продовжили М. К. Зеров, О. І. Білецький, частково В.М.Дер­­жавин у 1920-х рр. У вільніші 1960-х рр. багато зробив Г. П. Кочур, а в остан­ні десятиріччя ХХ ст. цю тематику глибоко опрацьовують О. І. Чередниченко, М. О. Новикова, Р. П. Зорівчак, М. В. Стріха, М. Н. Москаленко. Перекладознавче шевченкознавство одна з найбільш досліджуваних тем. Першими дослідниками були Іван Кулик, Г. Й. Майфет, Л. Ю. Луців, Ілько Борщак, Є. Ф. Маланюк, П.І.Зай­­цев, Б. С. Лепкий. Після Другої світової війни багато публікацій уміщували збір­­ники щорічної шевченківської конференції під керівництвом Є.П. Кирилюка. Почали з’являтися монографії (Я. М. Погребенник, В. П. Фурніки) та дисертації (О.В.Жом­ніра Р. П. Зорівчак, Л. М. Задорожної, О. О. Миронова, Г. М. Дими, М. М. Павлюк). Чи­ма­ло уваги приділя­лося перекладам Біблії (М. І. Сагарда, І. І. Огієнко, В. І. Сули­ма), античної літера­тури (Є. Ю. Пеленський, Є. М. Грицак, Борис Тен, А. О. Содо­мора) та творів В.Шек­спіра (І.Я.Франко, В. Ф. Лазурський, М. С. Шаповалова, М.Т. Ажнюк, С.І.Ткаченко).
Перекладознавча рецензія одне з найважливіших питань критики перекладу. Жанр перекладознавчої рецензії сформували І. Я. Франко, І. М. Лизанів­ський, Микола Євшан на початку ХХ ст., у 1920-х рр. його теоретично обґрунтував В. М. Державин, а у 1980-х серед загальних питань критики перекладу його вивчав В. Д. Радчук.
Дидактику перекладу теоретично осмислювали О. М. Фінкель, О. І. Черед­ни­ченко, Р. П. Зорівчак. Великим внеском до неї є практичні посібники Ю. О. Жлук­тенка, В. І. Карабана, Я.Г.Коваля, І. В. Корунця, О.М. Панасьєва, О.Є.Семен­ця, О. І. Черед­ни­ченка.
Розвивався науковий стиль української мови, усталювалася терміносистема перекладознавства. Якщо на початках побутувало декілька термінів на позначення оригіналу, то згодом наукова традиція закріпила тільки „оригінал” та „першотвір”, враховуючи дві тенденції розвитку кожної мови запозичення та новотворення. Перші критики-перекладознавці послуговувалися тільки поняттям „вірність”, а згодом „точність”, натомість в останній чверті ХХ ст. дослідники розмежовували функціональність понять „адекватність” та „еквівалентність”, що відповідало роз­вит­ку теорії перекладу. Відбувалося уточнення наявних понять (напр., „домінанта” у працях О. М. Фінкеля, М. Т. Рильського, В. В. Коптілова, О. Я. Івасюк) або відбір точнішого терміна („couleur locale” та „реалія” у працях О. М. Фінкеля і „реалія” у працях Р. П. Зорівчак та О. І. Чередниченка). Із загальних понять утворювалися власне перекладознавчі терміни („дослівність” і „буквальність” у статтях О.Ф.Бурґ­гардта та А. В. Ніковського, а згодом „буквалізм” в О. Л. Кундзіча та С.П. Ковганюка). Довгий шлях розвитку терміносистеми жанрів поетичного перекладу від розрізнення „перекладу” і „переспіву” (І. Я. Франко, М. К. Зеров) через „переробку”, „наслідування”, „стилізацію” (В. М. Державин, О. М. Фін­кель, В. В. Коптілов) до повної класифікації (О. В. Дзера).
Розвиток українського перекладознавства впродовж ХХ ст. пройшов довгий і складний шлях. Не у всіх випадках можна бути однозначними щодо значення та вагомості окремих перекладознавчих тверджень. Не всі перекладо­­знавчі дослідження вдалося виявити і належно вивчити. Над цим робота триває. Зокрема, варто дослідити творчий доробок перекладачів у зв’язку з їхніми теоретичними концепціями, використати багатий епістолярний матеріал. На сторінках періодичних видань оприлюднювалися перекладознавчі дискусії про такі засадничі поняття перекладознавства, як еквівалентність / адекватність, жанри перекладу, контекст і переклад тощо; потрібно осмислити наукові здобутки української діаспори, що стало певною мірою можливим після здобуття незалежності, коли закордонні українські бібліотеки та архіви почали частково передавати в Україну. Уже тепер можна ствердити унікальність та високий рівень української школи перекладознавства, яка посідає окреме місце у світовому перекладознавстві.
Отже, дослідження охопило основні аспекти розвитку українського перекладознавства у ХХ ст. Результати дослідження є внеском до історії та теорії перекладу, лексикології, бібліографознавства, загальної історії української філології та культури, історіографічного наукознавства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. НАУКОВО-КРИТИЧНІ ПРАЦІ
1. Аврахова Л.Я. Епітет як проблема художнього перекладу: (До питання адек­ват­них відтворень композиційної заданості епітета в англомовних перекладах поезій Лесі Українки) // Теория и практика перевода. Киев, 1982. Вып. 8. С. 90-97.
2. Аврахова Л.Я. Метафорична система Лесі Українки і її відтворення в англій­ських перекладах // Теория и практика перевода. 1986. Киев, 1986. Вып. 13. С.27-33.
3. Ажнюк Б.М. Українські власні назви (антропоніми й топоніми) в англійському написанні // Мовознавство. 1993. № 1. С. 3-15.
4. Ажнюк М.Т. Актуальні питання перекладу художньої літератури: (текст лекцій) / Ужгород. держ. ун-т. Ужгород, 1981. 32 с.
5. Ажнюк М. Незнаний український „Гамлет” // Всесвіт. 1971. №12. С.123-125.
6. Ажнюк М.Т. Стиль „Гамлета” В. Шекспира как проблема перевода): Автореф. дис. канд. филол. наук. 10.02.04 германские языки / Киев. гос. ун-т им. Т.Г.Шевченко. Киев, 1979. 23 с.
7. Айзеншток И. А.М. Финкель теоретик художественного перевода // Мастерство перевода. 1970. М.: Сов. писатель, 1970. Сб. 7. С.91‑118.
8. Алексеев В.В. Французское стихотворение как объект перевода: (на материале поэзии Ш. Бодлера, П. Верлена и С. Малларме): Автореф. дис. канд. филол. наук. 10.02.20 сравни­тель­но-историческое, типологическое и сопостави­тельное языко­знание, теория перевода / Киев. гос. ун-т им. Т.Г.Шевченко. Киев, 1988. 17 с.
9. Амбрасас-Саснава К. Где ставить переводоведение на книжних полках? // Мастерство перевода. 1976. М.: Сов. писатель, 1977. Сб. 11. С. 54-65.
10. Андріанова Н. Мистецтво художнього перекладу // Вітчиз­на. 1953. №12. С.150-160.
11. Анкета о критике перевода / Вопросы составили В.Д. Радчук и Л.Г.Лю­бе­нов // Теория и практика перевода. 1988. Киев, 1988. Вып. 15. С. 25-26.
12. Апт С. От святого Иеронима до электронной машины // Мастерство перевода. [1964]. М.: Сов. писатель, 1965. С. 489-465.
13. Арасимович Л. Т.Г. Шевченко в польських перекладах // Зап. Іст.-філол. відділу / УАН. К.: З друкарні УАН, 1927. Кн. 12. С.78‑102.
14. Арват Ф.С. Іван Франко теоретик перекладу: (Лекції із спецкурсу „З історії укра­їнського перекладу”) / Чернівец. держ. ун-т. Чернівці, 1969. 38с.
15. Арват Ф.С. Максим Рильський теоретик перекладу // Питання літературо­знавства та мовознавства. Тези доп. та повідом. республікан. наук. конф. (травень 1967 р.). Х.: Вид-во ХДУ, 1967. С. 229-230.
16. Арістотель. Поетика / З старогрец. пер. Борис Тен; Вступ. ст і комент. Й.У. Кобова. К.: Мистецтво, 1967. 82 с.
17. Арнольд И.В. Основы научных исследований в лингвистике: Учеб. пособие. М.: Высш. шк., 1991. 140 с.
18. Ауэзов М. Общее дело советских литераторов: Заметки писателя // Правда. 1954. 2 авг.
19. Ахманова О.С. Естественный человеческий язык как объект научного исследо­вания // Иностранные языки в школе. 1969. № 2. С.6-17.
20. Ахрыменка П. Летапіс братэрства: Аб беларуска-ўкраінскіх фальклорных, літаратурных і тэатральных сувязях. Мінск: Мастацкая літаратура, 1973. 303с.
21. Бабич В.М. Відтворення колориту української казки // Теория и практика перевода. 1987. Киев, 1987. Вып. 14. С. 94-99.
22. Бабич В.М. Проблема перевода ключевых слов в литературе английского Возрождения // Теорія і практика перекладу. К., 1979. Вип. 2. C.71-76.
23. Баглай Й. Франкове безмежжя // Всесвіт. 1968. №10. С.61-62.
24. Багмут Й.А. З досвіду рецензування перекладів на українську мову творів В.І.Леніна і Й.В. Сталіна // Мовознавство. 1953. Т.11. С. 87-98.
25. Багмут Й.А. Питання теорії перекладу на Україні за радянський час // Дослідження з мовознавства в Українській РСР за сорок років: [Зб. статей] / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні; Редкол.: І.К. Білодід та ін.. К.: Вид-во АН УРСР, 1957. С. 122-147.
26. Балабін В.В. Сучасний американський військовий сленг як проблема перекладу: Автореф. дис. канд. філол. наук. 10.02.16 перекладознавство / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевчен­ка. К., 2002. 20 с.
27. Балаян Н.М. Типологические характеристики стилистического приема инверсии в оригинале и переводе англоязычной художественной прозы: (диахроническое исследование): Автореф. дис. канд. филол. наук. 10.02.19 теория языкознания / Одес. гос. ун-т им. И.И.Мечникова. Одесса, 1991. 17с.
28. Барабан О.В. Постмодерністський драматичний діалог: лінгвости­лістичний та перекладознавчий аспекти: (на матеріалі драматургії С.Беккета, Г.Пінтера, Т.Стоппарда): Автореф. дис. канд. філол. наук. 10.02.19 теорія мовознавства / Одес. держ. ун-т ім. І.І.Мечникова. Одеса, 1994. 16с.
29. Барвінський О. П. Куліш та І. Пулюй як перекладчики Св. Письма // Наша культура (Варшава). 1937. Кн. 4. С. 177-183.
30. Барський М. [Рецензія] // Вістник. 1933. Т. 3, кн. 9. С. 701-702. Рец. на кн.: Вергілій Маро Публій. Енеїда: В 2000-ліття народин поета / З лат. пер. М.Білик. Стрий, [1931]. Кн. 1-6. 196 с.
31. Бацевич Ф.С. Нариси з комунікативної лінгвістики: Монографія. Львів: Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. 280 с.
32. Бевзенко С.П. Історія українського мовознавства. Історія вивчення української мови: Навч. посіб. К.: Вища шк., 1991. 231 с.
33. Бейліс В. Сторінки із спадщини вченого та поета // Всесвіт. 1966. №6. С.157-158. Рец. на кн.: Кримський А. Вибрані твори / Упорядкув., підготов. та прим. Й.Я. Куп’янського; Вступ. ст. С.М. Шаховського. К.: Дніпро, 1965. 660 с.
34. Белецкий А. Переводная литература на Украине // Красное слово. 1929. № 2. С. 87-96.
35. Белова А.Д. Лингвистические аспекты аргументации / Киев. ун-т им. Т.Шевченко. Киев, 1997. 311 с.
36. БендзарБ., БобинецьС. Українська фоноґрафічна пе­ре­дача антропонімів античної, англо-, німецько- і фран­ко­мовної літератур. Ужгород: Закарпаття, 2000. 174 с.
37. Березинский В.П. Украинско-английские семантико-стилистические параллели на морфологическом уровне: (На материале английских художественных переводов с украинского языка): Автореф. дис. канд. филол. наук. 10.663 германские языки / Львов. гос. ун-т им. И.Франко. Львов, 1972. 24с.
38. Бех П.А. Воссоздание образа в поэтическом переводе (на материале украинских переводов лирики Дж. Байрона): Автореф. дис. канд. филол. наук. 10.02.04 германские языки / Киев. гос. ун-т им. Т.Г.Шевченко. Киев, 1979. 23 с.
39. Бех П.А., Тарасова Т.А. Метафора научной прозы в переводе // Теория и практика перевода. 1987. Киев, 1987. Вып. 14. С. 125-132.
40. Бех П.О. Поетичний переклад і принцип еквілінеарності // Теорія і практика перекладу. К., 1979. Вип. 1. С. 83-93.
41. Білас А.А. Відтворення арготизмів в українських перекладах французької художньої прози XIX-XX століть: Автореф. дис. ... канд. філол. наук. 10.02.16 перекладознавство / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. К., 2006. 20 с.
42. Білецький А.О. До питання про словники іншомовних слів // Лексикографічний бюлетень. 1952. Вип. 2. С. 58-62. Рец. на кн.: Словник іншомовних слів / За ред. І.В. Льохіна і Ф.М. Петрова. Пер. з 3-го рос. вид. К.: Держполітвидав УРСР, 1951. 757 с.
43. Білецький Л. [Рецензія] // Дзвони (Львів). 1932. Чис. 3. С. 216-220; Чис. 4. С. 286-295. Рец. на кн.: Шевченко. Річник перший / Ін-т Тараса Шевченка. Х.: ДВУ, 1928. 291 с.
44. Білецький О. До питання про періодизацію історії дожовтневої української літератури // Білецький О. Зібр. творів: У 5 т. К.: Наук. думка, 1965. Т. 2: Укр. л-ра ХІХ поч. ХХ ст. С. 50-71.
45. Білодід І.К. Могутнє джерело збагачення української літературної мови: (Деякі питання перекладу Творів В.І. Леніна та Творів Й.В.Сталіна українською мовою) // Лексикографічний бюлетень. 1952. Вип. 2. С. 19-29.
46. Білоус Д. Про майстерність і культуру перекладу // Вітчиз­на. 1951. №4. С.138-157.
47. Богацький П. Гергарт Гауптман в украінських перекладах // Книгарь. 1918. Чис. 14. Колонки 821-832.
48. Богацький П. Нове про Т. Шевченка: (Інформативний огляд 1924-1927) // Літературно-науковий вістник. 1927. Т. 93. С.63-77, 129-136.
49. Бойчук Б. Перекладацькі конфронтації й компроміси // Studia Ucrainica. 4: Special issue. Ottawa: Univ. of Ottawa Press, 1988. P. 6-14.
50. Бондаренко Н. Б.Д. Грінченко-перекладач // Всесвіт. 1965. №12. С.68-71.
51. Борис Тэн. Переводя Гомера [на украинский язык] // Мастерство перевода. [1964]. М.: Сов. писатель, 1965. С. 353-376.
52. Борщак Ілько. Шевченко у Франції: Нарис із історії французько-українських взаємин. Львів, 1933. 66 с. (Наук. т-во ім. Шевченка. Праці Комісії шевченкознавства; Вип. 2).
53. Брандис Є. Марко Вовчок і Джеймс Грінвуд // Всесвіт. 1967. №3. С. 57-61.
54. Брюховецький В.С. Микола Зеров: До 100-річчя від дня народження. К.: Т‑во „Знання” УРСР, 1990. 48 с. (Сер. 6 „Духовний світ людини”; № 2).
55. Брюховецький В.С. Микола Зеров: Літ.-критич. нарис. К.: Рад. письменник, 1990. 309 с.
56. Букреева Л.Л. Лингвостилистические основания адекватной передачи худо­жествен­ного образа в стихотворных переводах: (на материале русских пере­водов стихотворений Р.М. Рильке): Автореф. дис. канд. филол. наук. 10.02.20 сравнительно-исто­рическое, типологическое, сопоставительное языко­зна­ние и теория перевода / Одес. гос. ун-т им. И.И.Мечникова. Одесса, 1988. 15с.
57. Булаховська Ю. Декілька спогадів про Максима Рильського // Слово і час. 2006. № 3. С. 84-88.
58.