ЛЕНСЬКА СВІТЛАНА ВАСИЛІВНА. Українська мала проза 1920 – 1960-х років: ідейно-тематичні домінанти, жанрові моделі і стильові стратегії.

brief description

ЛЕНСЬКА СВІТЛАНА ВАСИЛІВНА. Назва дисертаційної роботи: "Українська мала проза 1920 – 1960-х років: ідейно-тематичні домінанти, жанрові моделі і стильові стратегії."

Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
На правах рукопису
ЛЕНСЬКА СВІТЛАНА ВАСИЛІВНА
УДК 821.161.2–32.09“1920/1960”
УКРАЇНСЬКА МАЛА ПРОЗА 1920 – 1960-х РОКІВ:
ІДЕЙНО-ТЕМАТИЧНІ ДОМІНАНТИ,
ЖАНРОВІ МОДЕЛІ І СТИЛЬОВІ СТРАТЕГІЇ
10.01.01 – українська література
Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук
Науковий консультант:
Семенюк Григорій Фокович,
доктор філологічних наук, професор,
директор Інституту філології Київського
національного університету
імені Тараса Шевченка
Київ – 2015
2
ЗМІСТ
ВСТУП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4
РОЗДІЛ 1. ТРАНСФОРМАЦІЯ ЖАНРОВИХ СТРУКТУР МАЛИХ
ЕПІЧНИХ ФОРМ У МОДЕРНІСТСЬКОМУ ДИСКУРСІ . . . . . . . . . . . . . . 14
1.1. Теоретична модель жанру та поняття жанрово-стильової модифікації . . . . 14
1.2. Жанрова система та функціональні особливості малої прози
у добу модернізму. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .25
1.3. Науковий дискурс категорії «стиль».
Стильова домінанта і стильова стратегія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 46
РОЗДІЛ 2. ЖАНРОВА ДИНАМІКА І ТЕМАТИЧНІ ДОМІНАНТИ
В УКРАЇНСЬКІЙ МАЛІЙ ПРОЗІ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ . . . . . . . . . 54
2.1. Дискурс малих епічних форм у жанровій парадигмі 1920–1930-х рр. . . . . 54
2.2. Дифузія жанрових структур у модерністському
малоформатному дискурсі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .62
2.3. Типологія жанрових модифікацій української новелістики . . . . . . . . . . . . . .71
2.4. Екзистенційний дискурс, художнє моделювання дійсності
в українській малій прозі 1920–1950-х років . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 103
2.4.1. Експресіоністська домінанта в художньому моделюванні
мілітарної теми та теми «стрілецької Голгофи» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 103
2.4.2. Аксіологічна парадигма в художній реалізації проблеми
національно-визвольних змагань у новелістиці 1920–1950-х рр.. . . . . . . . 126
2.4.3. Екзистенційна проблематика в соціально-психологічному
дискурсі пореволюційної новелістики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 143
2.4.4. Урбаністична тема в українській малій прозі 1920–1940-х років . . .162
2.4.5. Хаологічна модель світу, танатологічний мотив
в українській новелістиці 1920–1930-х рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 171
РОЗДІЛ 3. СТИЛЬОВИЙ СИНТЕЗ В УКРАЇНСЬКІЙ МАЛІЙ ПРОЗІ
1920–1940-х рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 182
3
3.1. Модерністський дискурс української малої прози 1920–1930-х рр. . . . . . . 182
3.1.1. Неоромантизм / «романтика вітаїзму» в новелістиці
«розстріляного відродження» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 184
3.1.2. Символістські інтенції у трансформаціях модерністської новели . .207
3.1.3. Імпресіоністичні візії у малих епічних формах . . . . . . . . . . . . . . . . . 222
3.2. Синтез неореалізму з модерністською поетикою у малоформатному
епосі 1920–1940-х рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 243
3.3. Авангард та експеримент в українській малій прозі 1920–1940-х рр. . . . . 279
3.3.1. Експресіоністичне моделювання дійсності у
пореволюційній новелістиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 279
3.3.2. Сюрреалістичні візії у поетиці малої прози . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 292
3.3.3. «Експеримент у прозі» малого формату . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 300
РОЗДІЛ 4. ГУМОР І САТИРА В СИСТЕМІ УКРАЇНСЬКОЇ
МАЛОЇ ПРОЗИ 1920–1950-х рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 308
РОЗДІЛ 5. ІДЕЙНА КОНТРОВЕРСІЙНІСТЬ ТА ПОЛІСТИЛЬОВІ
СТРАТЕГІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ НОВЕЛІСТИЦІ 1940–1960-х рр. . . . . . . . . . 341
5.1. Екзистенційний вимір та стильові пошуки
в українській еміграційній малій прозі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .343
5.1.1. Жанрово-стильові модифікації малої прози
в художньому мисленні діячів «Празької школи», МУРу і «Слова» . . . . 345
5.1.2. Тема трагедії українського селянства, осмислення Голодомору
як національної катастрофи у новелістиці діаспори . . . . . . . . . . . . . . . . . 359
5.1.3. Антитоталітарний дискурс крізь призму малої форми . . . . . . . . . . . 373
5.2. Стильовий діапазон «новелізації буття» у малій прозі шістдесятників . . . . 381
ВИСНОВКИ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 409
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 424
4
ВСТУП
Українська мала проза ХХ століття є невід’ємною і важливою часткою
вітчизняного літературного процесу. Її специфіка обумовлена низкою чинників
інтра- та екстралітературного характеру, що визначили обличчя національної
культури минулого віку – запеклу і самовіддану боротьбу за здобуття
державності, утвердження національної ідентичності, естетичне освоєння
динаміки внутрішнього розвитку людини, її взаємин з плинною дійсністю, зі
світом загалом. Витворюючи національно унікальну жанрово-стильову систему,
українська новелістика розвивалася в річищі загальноєвропейського
літературного процесу, витворюючи оригінальну картину світу і водночас
синхронізуючись в екзистенційних пошуках та модерній свідомості зі світовим
контекстом.
Відчуття вичерпаності канонічних моделей світу і людини, невідповідності
духові часу класичних епічних форм, необхідність пошуку нових, радикальних
способів вираження, які зародилися у творчій лабораторії модернізму на межі
ХІХ – ХХ століть, знайшли відображення у подальшій художній практиці
письменників-новелістів. Глобальні зрушення в соціокультурній та духовномистецькій сферах життя, що відбулися на початку ХХ століття (Перша світова
війна, революційні перетворення і національно-визвольні змагання, розвиток
модерністського мислення, що реалізувалося у «філософії життя»,
екзистенціалістських течіях тощо), призвели до бурхливого сплеску новелістики,
адже метонімічність і лаконічність малої епічної форми уможливили адекватне й
оперативне психологічне та естетичне реагування на мінливу дійсність.
«Перехідний» характер доби зумовив піднесення малих епічних форм
(оповідання, новели, образка, етюда, шкіца), оскільки вони органічно
відтворювали збурену і суперечливу дійсність та свідомість, дозволяли цілісно,
«на одному подиху» сприйняти зображене, а також виявили пластичність
жанрових меж, здатність до експериментування та відкритість до інтермедіальних
5
зв’язків. Зміна художньо-естетичних парадигм, подальший розвиток
модерністських тенденцій, авангардні та експериментальні пошуки в царині
формозмісту витворили унікальне, неповторне обличчя вітчизняної літератури
ХХ ст.
Перше пореволюційне десятиліття ознаменувалося могутнім піднесенням
української новелістики, що було зумовлене завданнями осмислення мінливої і
дискретної дійсності, а також необхідністю естетичного осягнення тих внутрішніх
змін, які відбулися в царині морально-етичних координат і власне духовної сфери
особистості. Потреба «реформи людини» (М. Куліш) покликала до пошуку
універсальних духовних засад, якими стали поняття рідної землі, роду і народу,
скріплених ідеєю Бога як морального Абсолюту і заснованих на «філософії
серця», що прокладає духовну вертикаль від доби Київської Русі до сьогодення у
питанні збереження національної ідентичності.
Духовну скарбницю вітчизняної культури збагатили твори М. Хвильового,
Г. Косинки, В. Підмогильного, Ю. Яновського (значний внесок у їх наукове
осмислення здійснили Ю. Безхутрий, М. Гнатюк, А. Гуляк, В. Дончик,
М.Жулинський, Л. Кавун, Ю. Ковалів, В. Мельник, Р. Мовчан, Г. Семенюк та ін.),
проте досі глибоко не вивчена новелістична спадщина І. Андрієнка, К. Анищенка,
Д. Бузька, П. Ванченка (Івашенка), В. Вражливого, Ю. Вухналя, А. Гака, П.Голоти
(Мельника), Д.Гордієнка, Ю. Ґедзя, О. Досвітнього, М. Дукина, А. Заливчого,
П.Капельгородського, Г. Коцюби, П. Крижанівського, М. Лебединця, М. Мінька,
С.Пилипенка, К. Поліщука, О. Свекли, В. Стеблика, В. Худяка, П. Хуторського,
В.Чаплі, В. Чередниченко-Ковалівої, Л. Чернова (Малошийченка),
В.Чечвянського, В. Штангея та інших талановитих митців, безневинно знищених
тоталітарною системою. Багатообіцяючими письменниками були початківці,
котрі встигли за своє коротке життя надрукувати кілька оповідань або дебютну
збірку – це Д.Борзяк, А. Бушля, П. Вільховий, Й. Вітряк, О. Громів, Р. Гуцало,
О.Демчук, А. Дикий, М. Дієв, Л. Кардиналовська, А. Катранова, Д. КосарикКоваленко, П.Лісовий, Х. Майстренко, В. Нефелін, Т. Орисіо, А. Патяк,
6
С.Стеценко, Н.Суровцова, Д. Тась, Б. Тенета, В. Чигирин та ін. Новелістичний
доробок цих та інших авторів складає джерельну базу дослідження.
Посилення наукового інтересу до жанрів малої прози наприкінці ХХ – на
початку ХХІ століття свідчить про її значний духовно-естетичний потенціал.
Модерністські пошуки українських новелістів розглядалися у працях
І.Бурлакової, М. Дубини, О. Єременко, О. Колінько, Н. Мафтин, В. Мацька,
О.Неживого, Л.Реви, О. Юрчук [42; 122; 131; 185; 276; 279; 309; 486] та ін.
«Персональний» вимір діячів «розстріляного відродження» й провідні естетичні
шукання доби по обидва боки Збруча представлені дослідженнями С. Андрусів,
Ю. Безхутрого, М. Гнатюк, А. Давидової-Білої, В. Дмитренко, В. Дончика,
М.Дубини, М. Жулинського, Л. Кавун, Р. Мовчан, М. Наєнка, О. Філатової [12;
28; 30; 82–83; 109; 117; 122; 136–138; 160; 296; 303–304; 437–438], низкою
кандидатських дисертацій (О. Воронцової, О.Калініченко, Н. Науменко,
І.Немченко, О. Романенко та ін.). Науковою глибиною і ґрунтовними висновками
визначаються праці, присвячені українському шістдесятництву Л. Мороз,
Л.Тарнашинської, А. Ткаченка [299; 400–403; 413]. Окрім новітніх студій,
необхідно відмітити праці О. Астаф’єва, Г. Гримич, Ю. Коваліва, Г. Семенюка,
М.Слабошпицького та інших літературознавців, котрі, власне, повернули з
небуття імена багатьох видатних митців, заклали підвалини наукового
осмислення їхньої літературної спадщини.
Десятки прозаїків активно експериментували з художньою формою, що
виявилося у розмаїтті жанрово-стильових модифікацій малих епічних жанрів,
обумовлених основоположним атрибутом модернізму – ідеєю синтезу. Це
покликало за собою поліцентричність художньо-стильових устремлінь –
детерміновані індивідуально-авторськими філософськими та естетичними
чинниками, смислами і смаками, контроверсійно розвивалися протилежні
тенденції – до об’єктивізації дійсності (неореалістичні тенденції) та до її
суб’єктивізації (модерністські й авангардні художні експерименти). Домінування
неоромантичних тенденцій видаються нам найбільш органічними типові
7
вітчизняного етноменталітету, однак імпресіоністичні, символістські,
експресіоністичні здобутки виявилися не чужими українському письменству,
переконливо вписуючи його у світовий контекст. Елементи сюрреалізму, що
дотепер не вивчалися в аспекті малої прози, засвідчують синхронність еволюції
українського літературного процесу з провідними тенденціями світової культури.
Уплив соціально-політичних чинників на еволюцію жанрово-стильової
системи у ХХ столітті був особливо відчутним. Національно-визвольні змагання
пореволюційної доби, художньо втілені у десятках різностильових зразків малої
прози, репрезентують лише одну грань феномену «розстріляного відродження»
(Ю. Лавріненко). Проте тематичний спектр малої прози був набагато ширшим.
Небачений до того сплеск творчої енергії народу виявився не тільки кількісно
(бібліографічний словник А. Лейтеса і М. Яшека вміщує статті про понад 1400
осіб; утворювалися десятки періодичних видань різного формату,
письменницьких організацій і спілок), але й якісно. Не всі твори мали велику
ідейно-естетичну вагу, проте «це аж ніяк не означає, – зауважує М. Жулинський,–
що слід заплющувати очі <…> на деякі безперспективні пошуки форм, жанрів,
стилів, навпаки – відкривати очі на їхні “плюси” і “мінуси”, а не відвертатися з
погордою. Це література нашого народу, і її слід вивчати такою, якою вона була»
[цит. за: 117, с. 35].
Період 1930–1950-х років наочно демонструє «двоколійність» літературного
процесу, обумовлену зовнішньополітичними чинниками: у той час, коли в
материковій Україні утвердився і домінував псевдоестетичний метод
«соціалістичного реалізму», органічний жанрово-стильовий розвиток
вітчизняного письменства відбувався на теренах Західної України та в діаспорі.
Феномен шістдесятництва засвідчив потужність духовно-творчої енергії
українства, що попри усі украй несприятливі зовнішні умови (ідеологічний тиск,
цензуру, репресивні методи), все ж таки збереглася і розкрила органічні риси
національного менталітету. Творчість письменників-шістдесятників
репрезентувала органічний зв’язок митців із усією вертикаллю вітчизняної
8
духовної культури, починаючи від міфологічно-ритуальної символіки до духовної
свободи «розстріляного відродження».
Незважаючи на певні успіхи у вивченні української малої прози ХХ
століття, жанрово-стильові особливості новелістики на великому часовому зрізі
досі не вивчалися. У вітчизняному літературознавстві наразі відсутні комплексні
дослідження, у яких розглядалися б проблеми поетики та структурнофункціональних особливостей малого епосу в світлі системного підходу. Тож
актуальність пропонованої роботи вмотивована необхідністю ґрунтовного й
неупередженого аналізу української малої прози 1920–1960-х років як цілісної
системи у динаміці її органічного саморуху, прагненням простежити внутрішні
онтологічні та естетичні чинники, що виявляють на прикладі малої прози тезу про
неперервність духовно-творчого розвитку української культури.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дослідження здійснювалось у межах науково-дослідних програм та планових тем
кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського
національного університету імені Тараса Шевченка, зокрема теми «Мови та
літератури народів світу: взаємодія і самобуність» (номер державної реєстрації
11БФ044-01; науковий керівник – доктор філологічних наук, професор Г.Ф.
Семенюк). Тему дисертації затверджено на засіданні бюро наукової ради НАН
України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література»
(протокол № 1 від 26 лютого 2013 р.).
Метою дисертаційного дослідження є комплексне осмислення тематичних
домінант та жанрово-стильових стратегій розвитку української новелістики 1920–
1960-х рр., виявлення її місця і ролі у вітчизняному літературному процесі ХХ ст.
Реалізація поставленої мети відбувається шляхом послідовного вирішення
конкретних завдань:
1) виявити особливості розвитку української малоформатної прози у
модерністському дискурсі;
9
2) охарактеризувати процес жанрових трансформацій у малих епічних
формах упродовж зазначеного часового відрізку; простежити внутрішні
механізми і динаміку розвитку жанрової системи вітчизняного письменства у
сегменті новелістики;
3) розширити наукове уявлення про типологічну картину вітчизняного
новелістичного простору 1920–1960-х років, уводячи в літературний обіг твори,
які раніше не ставали предметом спеціальних досліджень; проаналізувати
тематичний спектр української новелістики в материковій, західноукраїнській та
еміграційній літературі, що був обумовлений як соціально-історичними, так і
етноментальними чинниками, виявити антропологічно-гуманістичну
спрямованість вітчизняного малого епосу;
4) осмислити специфіку естетичного моделювання концепції світу і
людини у малій прозі зазначеного періоду, виявити діапазон екзистенційних
проблем, порушених у творах, і способи їх художнього втілення;
5) простежити стильовий спектр вітчизняної новелістики, особливу увагу
приділяючи художньому дискурсові 1920-х рр., що репрезентував основні
стратегії розвитку українського національного варіанту модернізму;
6) дослідити тематичні та жанрові домінанти у гумористичній і сатиричній
малій прозі 1920–1950-х рр.;
7) висвітлити духовно-спадкові зв’язки між ґенерацією «розстріляного
відродження» і шістдесятниками, обумовлені спільністю національного
ментально-культурного коду і відчуттям внутрішньої свободи митців. Необхідно
довести внутрішню єдність, духовну цілісність української малої прози ХХ
століття за умови збереження жанрово-стильової гетерогенності, виявити
особливості її типології та поетики в літературно-мистецькому контексті.
Реалізацію цих складних і масштабних завдань уможливлює опертя на
категорії жанру і стилю, що створюють певну очікувану для читача матрицю
формозмісту і водночас дозволяють виявити творчу волю й індивідуальність
автора. Цілісне, об’єктивне і неупереджене дослідження малої прози 1920–1960-х
10
рр. вмотивовує її розгляд як невід’ємної частини загальноукраїнського
літературного процесу, при цьому головним завданням є вивчення онтологічнодуховної, тематично-образної, жанрово-стильової та функціональної специфіки
вітчизняної новелістики.
Джерельною базою роботи слугували збірки оригінальної прози
українських письменників, зокрема і заборонених тоталітарним режимом (понад
100 персоналій), періодичні видання 1920–1930-х рр. («Вікна», «Всесвіт», «Гарт»,
«Життя й революція», «Нова громада», «Плуг», «Плужанин», «Червоний шлях»
та ін.), а також новелістична парадигма західноукраїнської та діаспорної
літератури. Одним із аспектів наукової новизни дисертації є введення у науковий
обіг значної кількості творів письменників так званого «другого ряду».
Об’єкт дослідження – текстовий масив новелістики 1920–1960-х рр., що
репрезентує жанрові модифікації і стильові стратегії розвитку вітчизняної малої
прози. Предметом вивчення є змістові та формальні особливості конкретних
текстів, а також різноспрямовані жанрово-стильові трансформації новел та
оповідань, що відбувалися під упливом модерністської естетики; дослідження
української малої прози у метрополії і в діаспорі у взаємозв’язку і взаємодії на
синхронному і діахронному зрізах.
Теоретико-методологічну основу дисертації склали ідеї провідних
теоретиків та істориків літератури в Україні та в діаспорі: загальнотеоретичні
засади роботи ґрунтуються на працях С. Аверінцева, М. Бахтіна, О. Білецького,
С.Бройтмана, І. Денисюка, Ю. Лотмана, Є. Мелетинського, І. Смирнова,
Н.Тамарченка, В. Фащенка, Л. Чернець, Д. Чижевського. Проблеми жанрової
теорії та історії української літератури ХХ ст. висвітлюються у дослідженнях
В.Агеєвої, Т. Бовсунівської, О. Бровко, М. Васьківа, А. Гуляка, Т. Гундорової,
О.Єременко, М.Жулинського, М. Ільницького, Ю. Коваліва, Н. Копистянської,
Н.Мафтин, Л.Мацевко-Бекерської, С. Павличко, В. Поліщука, Г. Семенюка,
А.Ткаченка, М. Ткачука, О. Філатової та ін.
11
Вибір методів дослідження детермінований природою модерністської
новелістики. Залучення великого обсягу художнього матеріалу обумовило відбір
найбільш репрезентативних творів щодо жанрово-стильових характеристик, для
аналізу яких визначальною стала комплексна методика, що передбачає поєднання
інтенцій порівняльно-історичного, структурного, типологічного,
феноменологічного, формального методів, що доповнюються локальними
методиками інтертекстуального, інтермедіального, міфологічно-архетипного,
наратологічного аналізу.
Наукова новизна роботи визначається тим, що вперше новелістика
української метрополії та діаспори розглядається як органічно цілісний художній
простір зі спільними етноментальними та культурно-генетичними рисами; вперше
в науковий обіг уводено низку новелістичних текстів, проскрибованих цензурою і
заборонених тоталітарною системою; вперше науково відрефлектовано тематичні
і жанрово-стильові домінанти вітчизняної малої прози; спираючись на
найширший художньо-фактичний матеріал, уточнено теоретичні засади
модерністської малої прози, проаналізовано її специфіку і траєкторію розвитку
жанрово-стильових структур; отримали подальший розвиток концептуальні
моделі українського модернізму в аспекті складного переплетення та взаємодії
різнорідних та різностильових елементів поетики; вперше простежуються
духовно-аксіологічні зв’язки між новелістикою 1920-х років і шістдесятниками.
На основі системного вивчення репрезентативних структурно-змістових форм
малої прози досліджені стратегії жанрових трансформацій і модифікацій, що
утворюють феноменологічну унікальність малої прози 1920–1930-х рр.
Теоретичне значення дисертації полягає у встановленні типологічних
домінант і змістово-формальних рис вітчизняного малого епосу, що поглиблюють
та уточнюють наукову рецепцію українського модернізму. Також обґрунтано
поняття «стильової стратегії», уточнено поняття «жанрової моделі» та «жанрової
модифікації».
12
Практичне значення одержаних результатів. Основні положення і
висновки дисертації можуть бути використані у подальших теоретичних та
історико-літературних дослідженнях вітчизняного літературного процесу ХХ
століття, зокрема теорії та історії новелістики та вивчення естетики і поетики
модернізму. Дослідження суттєво розширює емпіричну базу української
новелістики, демонструє найширший спектр тематичних та структурнопоетикальних новацій, що увиразнюють національну версію модернізму.
Матеріали роботи можуть бути використані для розробки нормативних курсів
філологічного спрямування у вищій школі, при підготовці підручників і
посібників для середньої і вищої школи.
Особистий внесок здобувача. Концептуальні та методологічні підходи до
інтерпретації художніх текстів, сформульовані ідеї та висновки дисертації, а
також монографія та низка публікацій, в яких висвітлені вузлові моменти
дослідження, здійснені автором самостійно. Покликання на наукові досягнення
інших авторів відповідно задокументовані.
Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорена і схвалена на
засіданні кафедри новітньої української літератури Інституту філології
Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 6 від
19 березня 2015 р.). Окремі положення дисертації викладено у доповідях на понад
30 міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, з-поміж яких на ХІХ,
ХХ, ХХІ Міжнародних наукових конференціях ім. проф. С. Бураго «Мова і
культура» (Київ, 2010, 2011, 2012), І Міжнародній науково-практичній
конференції «Актуальні проблеми функціонування мови і літератури в сучасному
поліетнічному суспільстві» (Мелітополь – Мозир (Білорусь), 2012); Міжнародній
науковій конференції «Смак літератури / література смаків» (Київ, 2012),
Всеукраїнській науково-практичній конференції «Українська література в
контексті світової: теоретичний, історичний, методичний та перекладацький
аспекти» (Черкаси, 2012); Міжнародній науковій конференції «Що водить сонце й
зорні стелі»: поетика любові в художній літературі» (Бердянськ, 2012); ХVІІ
13
Всеросійській науково-практичній конференції «Пространство литературы:
контексты и проблема границ» (Єкатеринбург, Росія, 2013); VІ Міжнародній
заочній науково-практичній конференції «Литературный текст ХХ века:
проблемы поэтики» (Челябінськ, Росія, 2013); Всеукраїнських наукових читаннях,
присвячених творчості Миколи Хвильового (Харків, 2013); Міжнародній науковій
конференції «Етнознакові функції культури: мова, література, фольклор» (Київ,
2013); Міжнародній науковій конференції «Славянские литературы в контексте
мировой: к 900-летию Кирилла Туровского и 200-летию Тараса Шевченко»
(Мінськ, Білорусь, 2013); Міжнародній конференції «Сучасна філологія:
парадигми, напрямки, проблеми» (Київ, 2014) та ін.
Публікації. За темою дисертації опубліковано монографію «Українська
мала проза 1920–1960-х років: на перетині жанру і стилю» (Полтава, 2014), (обсяг
– 38,13 друк. арк.), 24 статті у фахових виданнях України, 5 – в іноземних
фахових виданнях. Додаткові публікації включають 2 статті у зарубіжних
матеріалах конференцій, 2 – у збірниках наукових праць, 1 – в художньопубліцистичному часописі «Соборність» (Держава Ізраїль). За останню
присуджена Міжнародна літературна премія ім. І. Кошелівця (2013).
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів,
висновків і списку використаних джерел, що включає 502 позиції. Загальний
обсяг дисертації 468 сторінок, із них 423 – основного тексту.

bibliography

ВИСНОВКИ
Гетерогенність і синкретичність жанрово-стильової системи вітчизняного
красного письменства репрезентують подальший розвиток модерністичних
тенденцій, зумовлених, з одного боку, етнонаціональними і ментальними
чинниками, а з іншого – тими глибинними духовними зрушеннями, які відбулися
внаслідок бурхливих подій першої третини ХХ ст. У 1917-му, а потім у 1991 рр.
не лише піддавалися докорінній ревізії всі доти непорушні зв’язки і відносини,
але йшлося про збереження національної ідентичності та здобуття української
державності. Разом зі зміною соціально-політичної парадигми відбувався
інтенсивний саморух у гуманітарно-мистецькій царині.
Універсальна місткість категорії жанру визначається тим, що «…це й
сукупність конкретних текстів, і динаміка співвідношень вартостей, норм,
впливів, читацьких виповнених чи невиповнених очікувань», до того ж жанр є
«носієм естетичного осягнення, що є суттю літератури як мистецтва, і таким
чином стає позачасовим» (Г. Грабович) [91, с. 27]. Хронологічна атрибутивність
жанрових матриць забезпечує діалектичну єдність статики й динаміки у процесі
їхнього функціонування (відомий вислів М. Бахтіна про жанр як «водночас
старий і вічно новий»). Антропологічну складову жанру як запоруку його
оновлення і життєстійкості слушно підкреслює Т. Бовсунівська, позаяк жанр
відтворює процеси «походження та психічного й соціального становлення
людства» [33, с. 507].
На основі аналізу теоретичних концепцій попередників (М. Бахтіна,
Ф.Білецького, російських «формалістів» 1920-х рр., І. Виноградова, І.Денисюка,
Г. Майфета, В. Фащенка, а також сучасних філологів – О. Астаф’єва, О. Бровко,
А. Гуляка, Ю. Коваліва, О. Колінько, Н. Копистянської, Н. Науменко,
Н.Тамарченка, В. Тюпи та ін.) визначені основні атрибутивні ознаки жанрів малої
прози, уточнено розмежування новели й оповідання як різних жанроформ малого
410
епосу, окреслені риси модерністської малої прози, а також обґрунтовані поняття
жанрової моделі і модифікації.
Під жанровою моделлю маємо на увазі теоретичну схему жанрової
структури, що включає тематично-змістову, формальну і функціональну складові.
До певної міри поняття жанрової моделі є умовним, але воно дозволяє
систематизувати і класифікувати твори, досить відмінні за поетикальними
характеристиками (наприклад, новела Відродження / романтична новела /
модерністська новела). Жанрова модель як поняття теоретичної поетики складає
бінарну опозицію до жанрової модифікації – поняття історичної поетики.
Рухливість жанру, актуальність у різні періоди розвитку літературного процесу
обумовлена його «еластичністю» (І. Денисюк), яка реалізується у спектрі
різноманітних модифікацій. Жанрова модифікація – це конкретне, історично та
естетично зумовлене запитами часу втілення «жанрового змісту» (М. Бахтін) в
індивідуально-авторській формі, що, за умови збереження основних жанрових
ознак, демонструє оновлення жанрової форми за рахунок використання
різнорідних дискурсивних практик.
Із категорією жанру нерозривно пов’язана категорія стилю, що залишається
дискусійною і в сучасному літературознавстві. На основі аналізу української
новелістики ХХ століття виокремлені стильові ознаки конкретних творів, риси
індивідуальних стилів окремих письменників, а також визначені стильові
стратегії, які окреслюють вектори саморуху художньої системи на різних етапах її
розвитку. Система стильових домінант описує малу прозу на окремих відтинках
літературного процесу на рівні формальних течій. Поняття ж стильової стратегії
дозволило визначити напрямки естетичної еволюції, ув’язавши різнорідні за
ідейно-тематичними та художніми якостями парадигми (новелістику
«розстріляного відродження», соцреалізму, західноукраїнську, еміграційну та
шістдесятників). Під стильовою стратегією розуміємо сукупність стильових
домінант, способів композиційної та наративної організації текстів, що
об’єднують різнотематичні твори несхожих за індивідуальними стилями
411
письменників. Стильова стратегія реалізується насамперед через комунікаційну
прагматику тексту, специфічні лінгвістичні прийоми і тропи.
Мала проза ХХ століття є невід’ємною і репрезентативною частиною
загальноукраїнського літературного процесу. «Вона вторгається в усі клітини
складного суспільного організму, відгукується на епохальні політичні струси й
катаклізми – революцію і війну, відбиває глибинні соціальні процеси села й міста,
художньо досліджує прояви соціальної та індивідуальної психології нескінченної
галереї типів епохи <…>, вдосконалюючи інструментарій пізнання людського
буття» (І. Денисюк) [426, с. 7].
Динамічні зміни у соціальній та естетичній свідомості обумовили
актуалізацію жанрів малої прози, атрибутивними ознаками яких є метонімічна
лаконічність і водночас значна зображальна та психологічна місткість. В. Дончик
слушно наголошував на особливому характері періоду 1920-х років, коли
«…відкрилися нові джерела творчої енергії, були підтримані продуктивні процеси
попереднього десятиліття, започатковані модерні ідейно-тематичні, художньостильові напрями й течії, відбулося становлення нових жанрів і форм» [117, с. 32].
«…Звернення до досвіду першого пореволюційного десятиліття необхідне ще й
тому, що то – досвід літературного життя, будованого на наявності безлічі
творчих організацій і журналів, розмаїтті художніх уподобань і позицій,
плюралізмі поглядів і концепцій. Згодом, аж до перебудовних часів, цей досвід
так жодного разу й не повторився» [117, с. 33].
Реактуалізація творів, штучно вилучених із мистецького контексту авторів
(заборонених, репресованих, письменників-емігрантів), дослідження еволюції
жанрових і стильових тенденцій у новелістиці зокрема, що сформували
неповторний національно-художній дискурс, уможливили реконструкцію
об’єктивної картини вітчизняного літературного процесу ХХ ст. У них знайшли
реалізацію ґенологічні можливості жанрів малої прози – репрезентувати
оперативну реакцію на стрімко мінливу дійсність, тим самим випереджаючи
412
романні й драматургічні форми в аспекті творення картини світу і моделюванні
концепції людини.
Дослідження жанрово-стильової системи спонукає до найповнішого
врахування усіх чинників і фактів, що її утворюють. На необхідності такої
максимальної об’єктивності наголошував В. Дончик: «І все ж потрібно
досліджувати всю повноту фактів, не заплющувати очі на те, що “не вписується”
в загальну картину літературного процесу» [117, с. 33]. В українській історії ХХ
століття поворотним моментом стали національно-визвольні змагання 1917–1921
рр. Тема драматичного перебігу боротьби на національну державність та її
поразки стала центральною не лише в літературі материкової України, але і в
західноукраїнській та еміграційній. У вітчизняному художньому дискурсі
реалізувалися два контроверсійні напрямки: з одного боку, у численних художніх
зразках відбивалася жива реакція на бурхливі події, на зовнішні чинники
суспільного життя, а з іншого, спостерігаємо потужну тенденцію до самопізнання,
самозаглиблення, рефлексію на внутрішні зміни, що відбулися на рівні
психологічного малюнку характеру та на екзистенційно-філософському рівні
буття особистості. Зустрічні тенденції до об’єктивізації зображення світу і
водночас до суб’єктивного його переживання перетиналися в точці образу автора,
що функціонально розширив межі своєї присутності у кожному творі. «Голос
автора» (М. Бахтін) не зливається з «голосами» персонажів, а відіграє самостійну і
найважливішу роль у моделюванні художньої дійсності, хоча форми його
оприявнення значно відрізняються від попередньої традиції: суб’єктивізація
літератури, новелістики зокрема, зумовлює дедалі ширше використання типу
гомодієгетичного наратора в інтра- або екстрадієгетичній ситуації (наративні
форми «розповіді про себе» і «зацікавленого свідка», за Л. Мацевко-Бекерською).
У малих епічних формах відбилися провідні тенденції модерністської
естетики – філософічність, суб’єктивізм, тяжіння до синтезу на всіх рівнях творів,
включення у тексти міфу, символіки, плану підсвідомого тощо. Однак реалії
бурхливої доби сформували виразне національне обличчя української новелістики
413
– домінування теми національно-визвольних змагань та їх поразки, характерної
для українського та західноукраїнського дискурсів, що трансформувалась у
відверто антитоталітарний дискурс еміграційної малої прози. Актуальним
упродовж усього ХХ століття залишалося питання збереження духовно-моральної
сутності та національної ідентичності українця на рівні індивідуальної свідомості.
Доведено, що незмінно важливою у малоформатному дискурсі була екзистенційна
проблематика (моральний вибір людини в обставинах загроженості,
катастрофічності, етичних і соціальних викликів, поведінка в межовій ситуації,
мотиви свободи / неволі, життя / смерті тощо). Художні рішення цих проблем
демонструють найширший спектр формально-поетикальних засобів і стратегій,
об’єднаних антропологічно-гуманістичною спрямованістю.
Динамічність суспільних змін, бунтарський дух епохи спонукали до
відкритості і розмивання жанрових канонів. Визначального значення набула
творча індивідуальність письменника, що призвело до активного творення
авторських міфів, оригінальних моделей світу, до сміливого експериментування з
художньою формою і мовою. Окрім творчих індивідуальностей М. Хвильового,
Г.Косинки, Ю. Яновського, О. Слісаренка, слід відзначити важливий внесок у
розвиток вітчизняної новелістики І. Андрієнка, К. Анищенка, П. Ванченка,
М.Дукина, А. Заливчого, М. Лебединця, М. Мінька, К. Поліщука, С. Пилипенка,
В.Стеблика, Г. Шкурупія, В. Штангея та ін.
Полісемантичність навколишньої дійсності, її динамічний розвиток
спонукали художників слова до пошуку адекватних форм відображення.
Необхідність виявлення гнучких і концептуально вичерпних способів творення
художньої картини світу детермінували появу нової естетичної парадигми,
призвели до зміни жанрово-стильової системи вітчизняного письменства, що у
сегменті малої прози виявилися у надзвичайному розмаїтті жанрових
модифікацій. Трансформація жанрової парадигми малої прози реалізувалася в
асиміляції і дисиміляції жанрових структур, в активній взаємодії і навіть у синтезі
з іншими родами і жанрами літератури.
414
В українській літературі 1920-х років відбувалися дві протилежні тенденції
– ліризація малих епічних форм, що зумовила появу жанрово-стильових
модифікацій етюда, образка, шкіца, поезії в прозі (ліричної прози), які
втілювалися переважно засобами неоромантичної або імпресіоністичної поетики;
другий напрям репрезентований саморухом малої прози в бік епізації, подеколи
синтезованої з драматизацією. Результати тяжіння малого епосу до великого
іноді фіксувалися в заголовкові (Остап Вишня, М.Йогансен та ін.), частіше – в
архітектоніці малої прози, у тенденції до сегментування оповідань на частини або
розділи (твори М. Йогансена, В.Чигирина, В. Ярошенка та ін.), у моделюванні
діалогу автора / наратора з уявним читачем, застосуванні прийому псевдопочатку,
післямови тощо (В.Ярошенко), а також розширенні «внутрішньої міри жанру» (М.
Бахтін), що відбувалася на рівні масштабу охоплення дійсності і порушених
філософських проблем буття. Драматизація малоформатного епосу реалізувалася
у витісненні власне описовості з епічного твору, у домінуванні діалогу / полілогу /
внутрішнього діалогу персонажа як психологічної реакції на динаміку зовнішніх
чинників і вияв внутрішніх особистісних трансформацій.
Розмивання жанрових матриць реалізувалося у прозорості меж не лише між
суміжними жанрами (етюдом / фрагментом / новелою), але й між оповіданням і
повістю. Спостерігаємо процес контамінації жанрів, результатом чого стали
численні зразки синтетичних жанрових структур (оповідання-анекдот,
драматична новела, новела-трагіфарс, новела-пародія, оповідання-ідилія, новелапритча тощо), жанрової та навіть інтермедіальної дифузії або синтезу (ліричний
фрагмент, драматичний шкіц, ліричний етюд, оповідання-хроніка, інтермедіальне
оповідання, як-от, наприклад, музичне (твори О. Копиленка, В. Чередниченко,
В.Домонтовича) або живописний етюд-портрет (М. Жука) тощо). Суб’єктивізація
оповіді та динаміка комунікаційних стратегій реалізувалися також в активному
включенні у тексти художніх творів листів, щоденників, зразків документів
(заява, звіт, протокол тощо), елементів публіцистики. Активне входження кіно в
суспільно-культурний простір спонукало до використання літературою прийомів
415
кінематографічного мистецтва (монтажу, різкої зміни ракурсів, застосування
«крупного плану» тощо) (окремі оповідання М. Ірчана, К. Поліщука та ін).
Суб’єктивізувався хронотоп: замість соціально-історичного дедалі частіше
спостерігаємо психологічний або міфологічний типи хронотопу, що дає змогу
письменникові порушити важливі філософські та морально-етичні проблеми.
Спостерігаємо розвиток контроверсійних тенденцій – з одного боку, до
сегментування дійсності, а з іншого – до синтетичного узагальнення. Центробіжна
тенденція репрезентує розпад цілісного тексту на фрагменти, коли
спостерігається мозаїчність у будові художньої моделі світу, монтажна
композиція створює ілюзію сегментованої дійсності (Д. Борзяк, В. Вражливий,
Ю.Вухналь, П. Іванов та ін.). Опозиційним до «розпорошення» напрямком є
циклізація – об’єднання самодостатніх завершених фрагментів за тематичною,
образною, стильовою ознакою (К. Поліщук, І. Сенченко, М. Хвильовий).
Оповідання як неканонічна жанрова структура демонструє у добу
модернізму тематичну безмежність, що відбивається у структурних змінах
(подальшій суб’єктивізації оповіді, ускладненні наративу, дедалі більшому
функціональному навантаженні на підтекст і надтекст, змінах у комунікативній
стратегії і прагматиці тексту). Жанрові модифікації новели відбуваються у
напрямку подальшого розмивання її канону (відбувається редукція зовнішнього
анекдотичного факту, натомість нарощується психологічно-особистісна складова
твору, реалізована у суб’єктивних формах наративу). Дедалі більшої ваги набуває
безсюжетна, настроєва новела, етюд, шкіц (Г. Косинка, Г. Михайличенко,
Б.Тенета та ін.). Протилежною тенденцією були спроби розбудови «новели акції»
(І. Денисюк), майстрами якої були І. Андрієнко, М. Йогансен, О. Слісаренко,
Ю.Смолич, Ґ.Шкурупій, В. Штангей та ін.
Художнє завдання пошуку адекватних художніх способів зображення
звихреної хаологічної дійсності призводить до розробки сповідальних,
ретроспективних форм із подвійним хронотопом (час події і час мовлення),
діалогічних, «сказових» наративних структур, підкресленої асоціативності. В
416
українській новелі 1920-х років роль атрибутивних ознак – традиційного пуанту і
несподіваної розв’язки – стає факультативною. Утворений у результаті жанрових
трансформацій тип дискурсу репрезентує подальший розвиток модерністської
парадигми, в якій рівнозначними і рівновеликими виявилися дві протилежні
тенденції – асиміляція і дисиміляція як жанрових, так і стильових ознак.
Типологічна палітра української новелістики демонструє широкий спектр
жанрових модифікацій. Окрім традиційних соціально-побутових і соціальнопсихологічних оповідань, у 1920-ті роки розвивається українське фантастичне
оповідання (С. Пилипенко, Ю. Вухналь, І. Сенченко), біографічне (А. Дикий,
О.Слісаренко), детективне, пригодницьке, «різдвяне» (І. Андрієнко, Ю. Липа,
Д.Гуменна), оповідання-антиутопія. Особливістю літературного дискурсу була
тісна взаємодія з філософським і мистецьким дискурсами, явища
інтермедіального синтезу (живопис, музика, кіно).
Експресіоністична поетика характеризує твори, присвячені темі Першої
світової війни та осмисленню драматичного перебігу і поразки національновизвольних змагань (О. Бабія, М. Ірчана, К. Поліщука, Галини Орлівни,
О.Слісаренка, В. Софроніва-Левицького, Ю. Липи, В. Стефаника, М. Черемшини,
Ю.Шкрумеляка та ін.). Виявлені риси індивідуальних стилів письменників,
жанрові трансформації малої прози, роль фольклорних елементів (казки,
голосіння тощо). Розглянуто «Стрілецькі псальми» В.Ковальчука, сугестивність і
пафосність яких твориться з допомогою біблійної символіки. Теми соціальних
зрушень, героїчних і трагічних перипетій 1917–1921 рр. знайшли продовження в
різнотематичному і полістильовому осмисленні реалій пореволюційної дійсності.
Критичне ставлення до нової влади пронизує велику кількість зразків малої прози.
Проаналізовано твори не лише провідних митців доби (М. Хвильового, Г.
Косинки, Ю. Яновського, В. Підмогильного, Ю.Липи, У. Самчука), але й уведено
в науковий контекст маловідомі зразки Ол.Громіва, І. Дніпровського, К.Поліщука,
Галини Орлівни, І.Сенченка, В. Стеблика (Г. Варави), Б. Тенети та ін.
417
Новелістика пореволюційного десятиліття вражає тематичним розмаїттям:
крім традиційної для вітчизняної літератури теми селянського життя,
проаналізований комплекс соціально-психологічних проблем у творчості В.
Алешка, Б. Антоненка-Давидовича, П. Голоти (Мельника), Я. Качури, О.
Копиленка, С. Стеценка та інших невідомих широкому загалові талановитих
письменників. Змальована ними «правда життя» звучала різкою інвективою владі,
відтак письменники зазнали репресій і їхня творчість була забороненою.
Соціально-психологічне «Оповідання про гніду кобилу» П. Ванченка коштувало
життя авторові.
В українській новелістиці 1920-х рр. активно розвивається урбаністична
тематика (розглянуто твори Г. Михайличенка, Б. Тенети, М. Хвильового, членів
львівської «Дванадцятки» Б. Нижанківського і З. Тарнавського), важливе місце
посідає комплекс екзистенційних проблем, які вирішувалися переважно з
допомогою неореалістичної або експресіоністської поетики. Детально розглянуті
змістові та формальні особливості втілення екзистенційної проблематики у творах
В. Вражливого, М. Ірчана, К. Поліщука, Н. Гринюка і П. Загоруйка, М. Мінька,
І.Черняви та ін.
Стильові стратегії української новелістики 1920–1960-х рр. переконливо
засвідчують синхронізацію вітчизняного літературного процесу з провідними
світовими тенденціями і водночас виявляють його національну своєрідність. В
індивідуально-художніх дискурсах М. Хвильового, Г. Косинки, О. Слісаренка,
В.Підмогильного, Ю. Яновського особливо відчутними є тенденції до творення
власного мистецького міфу, що виявилося у гетерогенних жанрових і стильових
моделях. Модерністичні й авангардні стильові течії примхливо перепліталися в
межах окремих ідіостилів, засвідчуючи їхню «розлитість» (Ю. Кузнецов) і
модальність у творенні індивідуальних художніх моделей світу. Досліджено
розвиток модерністичних (неоромантичних, імпресіоністичних, символістських),
неореалістичних та авангардних (експресіоністичних, сюрреалістичних) стратегій
у вітчизняній новелістиці (на прикладах творів І. Багряного, П. Вірина
418
(П.Коменданта), О. Досвітнього, М. Івченка, М.Лебединця, Г. Михайличенка,
С.Пилипенка, В.Стеблика, Г. Юрича (Н. Трикулевської-Дубровської) та ін.).
Прагнення до адекватного зображення світу і людини спонукало митців до
стильового синтезу – неореалістична основа нерідко доповнювалася елементами
експресіонізму, а неоромантичний твір включав ознаки імпресіоністичної
поетики. Провідні тенденції прози взагалі (з одного боку, до об’єктивізації, а з
іншого, до суб’єктивізації зображуваного) у новелістиці виявились у відчутній
домінанті суб’єктивності, що в свою чергу, реалізувалась у ліризації малої прози
(неоромантичні та імпресіоністичні тенденції), а з іншого боку, – у загостреноконфліктній реакції мовця на події (неореалістичні та експресіоністичні пошуки).
Подальший динамічний поступ вітчизняного письменства на шляху
синхронізації з тенденціями світового модернізму репрезентує широкий спектр
духовно-виражальних інтенцій: оновлення та відчутної стильової трансформації
зазнав неореалізм, що був відкритий до інтеграції з модерними й авангардними
елементами (розглянуто репрезентативні зразки прози К. Анищенка, Г. Брасюка,
Д. Бузька, В.Вражливого, А. Дикого, О. Копиленка, Г. Коцюби, П. Панча,
С.Пилипенка); мав місце естетичний експеримент; хаологічна дійсність
відображувалася засобами експресіонізму. Пошуки національної ідентичності
спонукали до залучення виражальних інтенцій міфу, символіки, фольклору.
Неоромантизм виявився найбільш адекватним виявом етноментальних
особливостей українства. Проте і він збагатився та увиразнився синтезом із
імпресіоністичною тенденцією. Особлива увага приділена розвиткові
сюрреалістичної стильової стратегії, репрезентованої у творчості А. Заливчого,
Г.Михайличенка, І. Дніпровського. «Експеримент у прозі» зокрема реалізувався у
малій прозі М. Йогансена, Ю. Шпола (М. Ялового), Ґ. Шкурупія.
У кращих зразках вітчизняної новелістики складається особлива
філософська картина світу. Амбівалентність, полісемантичність і внутрішня
контроверсійність позицій письменників, вибір тем, побудова образної і
композиційної систем, добір засобів художньої виразності свідчать про
419
внутрішню гетерогенність модернізму 1920-х, про творення множинної у системі
внутрішніх кодів, і водночас внутрішньо цілісної картини літературного процесу,
основною наддомінантою якого було самопізнання національної етноментальної
сутності.
Проаналізований масив малої прози переконливо засвідчує піднесення
української літератури 1920-х років до світового рівня. Вона не поступалася
провідним європейським національним літературам ні за повнотою охоплення
дійсності, ні за якістю художніх відкриттів.
Вагоме місце в художньому моделюванні світу посідали різноманітні жанри
гумору і сатири (у роботі проаналізовані зразки гумористичних оповідань,
фейлетонів, гуморесок В. Алешка, І. Андрієнка, Антоші Ко (Анатоля Гака),
Ю.Вухналя, Остапа Вишні, Ю. Ґедзя, П. Капельгородського, К. Котка, Л. Чернова
(Малошийченка), В. Чечвянського). Комічно-сатиричний модус літератури мав на
меті викриття негативних тенденцій у пореволюційній дійсності, проте
формування штучного методу «соцреалізму» і становлення тоталітарної держави
призвели до редукції творів гумористичного й особливо сатиричного
спрямування, а їхні автори зазнали репресій. Осібне місце у сатиричному дискурсі
посідає памфлет І. Сенченка «Із записок» (інша назва – «Записки Холуя») (1926).
Викривальний зміст та антитоталітарне спрямування твору були помічені
тогочасною критикою, тому памфлет не перевидавався до 1990 року.
Втручання зовнішніх чинників у перебіг літературного процесу у 1930–
1950-ті роки, фізичне винищення значної кількості учасників цього процесу
призвели до невідновних духовно-естетичних втрат, яких зазнало вітчизняне
мистецтво. Той вектор розвитку, що був нав’язаний владою, призвів до ідейнотематичних, а також жанрово-стильових деформацій: офіційно підтримуваний
штучний метод соціалістичного реалізму детермінував тематичну обмеженість і
канонічність творів, мала проза як безпосередня реакція на мінливу дійсність була
витіснена на периферію жанрової системи, а в стильовому відношенні
встановилася монополія псевдометоду. «У 1940-х, надто повоєнних, даються
420
взнаки нормативні тенденції, парадність, псевдомонументалізм; тверезий, не
компліментарний підхід до реальних явищ оголошувався “паплюженням
дійсності”, а це і був ґрунт для розквіту в літературі безконфліктності, посилилася
авторитарність суджень і оцінок, грубе втручання у творчу діяльність» [118, с.41].
Ситуація «загроженості» (В. Хархун) у новелістиці доби Другої світової війни
детермінувала завдання збереження національної і державної ідентичності, що
обумовило антропософські та онтологічні виміри духовного простору
вітчизняного письменства (мала проза О. Довженка, О. Гончара, М. Стельмаха),
також визначило основні риси еміграційної літератури, яка засвідчила тяглість і
неперервність духовно-творчих традицій українства.
У період 1940–1950-х рр. в українській малій прозі, як і в літературному
процесі загалом, особливо відчутною стала його «двоколійність».
Соцреалізмівський дискурс, сформований і офіційно підтриманий владою на
теренах материкової України, не продемонстрував значних художніх досягнень.
Тема осмислення реалій пореволюційної доби у психологічному, моральноетичному й філософському ракурсах була продовжена в літературі еміграції.
Пильна увага у роботі приділена жанрово-стильовим трансформаціям української
малоформатної прози у творчості представників «Празької школи», МУРу і
«Слова» (Ю. Клена, В. Домонтовича та ін.).
Окрім теми війни (З. Дончук, О. Сацюк) та життя на чужині (Д. Гуменна),
провідне місце у творчості ряду письменників посідала антитоталітарна тематика.
Особливе місце посідають твори Д. Гуменної, Олени Звичайної, З. Дончука,
І.Смолія. Синтез неореалістичної основи, психологічної глибини розробки
характерів із елементами публіцистики і виразними деталями створили
високохудожні новелістичні зразки в еміграційному дискурсі. Експресіоністична
поетика моделює художній часопростір оповідань П. Волиняка «Лист із Волині»,
«Під Кизгуртом», І. Чорнобривець «Страшна весна», етюда В.Чапленка «Очі
(Спогад самовидця)» та ін.
421
Ідейно-художні пошуки діячів «Празької школи», Мистецького
Українського Руху і «Слова» репрезентують тематичне та стильове багатство
еміграційної літератури в екзилі. У жанровому аспекті відмічаємо тенденцію до
розмивання міжжанрових меж, а також розмаїття жанрових модифікацій
оповідання і новели. Стильова палітра «мурівської» новелістики позначена
виразним домінуванням неоромантичного первня в художньому вирішенні теми
героїзації національно-визвольного руху. Іншим вектором естетичної свідомості в
діаспорі стала поглиблена розробка екзистенціального комплексу проблем,
реалізованих шляхом синтезу неореалістичної поетики з елементами
неоромантизму або експресіонізму.
Державно-регулятивна політика, що домінувала з 1930-х до 1990-х рр.,
призвела до порушення внутрішнього балансу жанрово-стильової системи
вітчизняного письменства. Однак шістдесятництво переконливо засвідчило
внутрішню духовну силу нації, її ідейно-естетичні потенції. Дослідження
змістових та формальних особливостей малої прози Гр. Тютюнника, Є. Гуцала,
В.Дрозда, Вал. Шевчука, В. Симоненка переконливо свідчать про їхню
внутрішню спорідненість із генерацією «розстріляного відродження»: в
індивідуальному стилі Гр. Тютюнника, у його глибокому психологізмі,
антропоцентризмі, граничній концентрації життєвого матеріалу, втіленого у
виразних деталях, спостерігаємо духовну і художньо-виражальну близькість до
В.Стефаника і Г.Косинки; «реалізмоцентричність» В. Дрозда у «Колесі» і дилогії
про Шептала споріднює його з В. Підмогильним та О. Досвітнім; аналітичність
ранньої новелістики Вал. Шевчука, його прихована іронічність, філософічність,
важлива роль підтексту провокують порівняння із В. Домонтовичем та
М.Йогансеном. Ліризм і розкішна імпресіоністичність пейзажів Є. Гуцала
асоціативно співвідносяться з етюдами А. Паніва, Г. Косинки («Заквітчаний
сон»), І. Керницького.
Модерністичні й авангардні вектори саморуху вітчизняної прози упевнено
вписують її у світовий культурний контекст. Онтологічний простір вітчизняної
422
новелістики, сформований на засадах християнської моралі, загальнолюдських
цінностей і національних традицій, утілений в індивідуально-художній практиці
численних митців слова в метрополії та в діаспорі, засвідчив не лише
гуманістичне спрямування української літератури, але й протиставив зовнішнім
деструктивно-хаологічним чинникам животворні джерела національного духу,
виформовував ідеальну модель внутрішньої гармонії.
Руйнування усталених канонів малої прози (зміна суб’єктної організації,
хронотопу, асоціативного фону, мовленнєвої організації), що відбулося під
упливом подальшого розвитку модернізму, призвело до численних жанрових
модифікацій, але водночас не руйнувало основного жанрового конструкту –
новелістичної метонімічності. Навпаки – це розширило виражальні інтенції
жанру, оскільки у контрапункті оповідання або новели, завдяки оригінальному
втіленню авторської свідомості у творах, стало можливим поєднання
ситуативного і буттєвого, історичного і філософського, раціонального й емоційноекспресивного первнів – одночасного тяжіння до масштабності романного
світообразу й емоційності ліричного.
Рецепція української малої прози 1920 – 1960-х років як самобутнього
явища вітчизняного літературного процесу є перспективною темою сучасного
літературознавства. Вивчення новелістики на змістово-тематичному і жанровостильових рівнях дало змогу не тільки розкрити семантико-виражальні інтенції
жанру, але й простежити внутрішню динаміку саморуху жанрово-стильової
системи загалом. На основі аналізу численних зразків малої прози було доведено,
що у 1920 – 1960-ті рр. відбувався подальший розвиток естетичної свідомості, що
прагнула оновлення і позбавлення від будь-яких обмежень, реалізувалася у
синтетизмі модерністської парадигми і розмиканні кордонів дискурсивних
практик.
Типологічне зіставлення малого епосу 1920 – 1960-х рр. дало змогу виявити
основні «хвилі» розвитку української малої прози: перша (1917 – до кінця 1920-х
рр.) репрезентує надзвичайне тематичне та стильове розмаїття і засвідчує
423
органічність саморозвитку жанрово-стильової системи; друга (приблизно 1929 –
1950-ті рр.) відчутно демонструє «двоколійність» вітчизняного літературного
процесу: в підрадянській Україні відбувається штучна редукція тематики та
тенденція до уніфікації малого епосу, зведення літератури до псевдоканону
соцреалізму, водночас спостерігається більша органічність художнього
самовиявлення, але тематичне звуження у західноукраїнській та еміграційній
новелістиці 1930–1950-х рр.; нарешті, третя хвиля (початок 1960-х рр.)
ознаменована частковим поверненням у літературно-мистецький контекст творчої
спадщини митців «розстріляного відродження». Увага до духовних шукань і
потреб «маленької людини», показ глобальних і вічних проблем буття крізь
призму свідомості окремої особистості, екзистенційна проблематика – усе це
виявляло внутрішню спадкоємність між шістдесятництвом і генерацією
«розстріляного відродження». Однак екстралітературні фактори суспільної
реальності 1960-х років не дозволили уповні реалізуватися потенціалу
шістдесятників, про що свідчать драматичні колізії особистих доль
Гр.Тютюнника, В. Близнеця, Ліни Костенко, Вал. Шевчука, В. Симоненка.
Найвищий пік розквіту української новелістики припадає на період 1920-х
років. 1930 – 1950-ті рр. можна охарактеризувати як період стагнації, за винятком
яскравих творчих постатей О. Довженка, носія і спадкоємця традицій ренесансу
1920-х, а також талановитих письменників в Україні (О. Гончара, М. Стельмаха)
та в діаспорі (Д. Гуменної, У. Самчука, З. Дончука, Олени Звичайної).
Новелістика шістдесятників засвідчила нове піднесення української
малоформатної прози, однак значно менша чисельність її представників та
втручання зовнішніх факторів перешкодили її повному й органічному виявленню.
Відтак можемо констатувати, що українська новелістика 1920-х років сягнула
найвищого рівня художнього розвитку не лише у контексті ХХ ст., але є
самобутнім високохудожнім феноменом в українському літературному процесі
загалом, який потребує подальшого глибокого вивчення.