СОЦІАЛЬНА РАЦІОНАЛЬНІСТЬ ЯК ПРЕДМЕТ ПОСТНЕКЛАСИЧНОГО ДИСКУРСУ : СОЦІАЛЬНА РАЦІОНАЛЬНІСТЬ ЯК ПРЕДМЕТ Постнекласического дискурса

brief description

Донецький національний університет

Додонова Віра Іванівна

УДК 141.7:330

СОЦІАЛЬНА РАЦІОНАЛЬНІСТЬ
ЯК ПРЕДМЕТ ПОСТНЕКЛАСИЧНОГО ДИСКУРСУ

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора філософських наук

Науковий консультант:
доктор філософських наук,
професор Андрєєва Т.О.

Донецьк, 2012

ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДСТАВИ ДОСЛІДЖЕННЯ РАЦІОНАЛЬНОСТІ
1.1. Раціональність у фокусі лінгво-семантичного аналізу
1.2. Дискурс-аналіз як метод вивчення феномену раціональності
1.3. Тонкощі концептуальної дискусії щодо визначення раціональності
Висновки з 1 розділу
РОЗДІЛ 2. МІСЦЕ СОЦІАЛЬНОЇ РАЦІОНАЛЬНОСТІ СЕРЕД ТИПІВ РАЦІОНАЛЬНОСТІ
2.1. Варіанти типології раціональності та проблема виокремлення соціальної раціональності
2.2. Критерії періодизації соціальної раціональності
Висновки з 2 розділу
РОЗДІЛ 3. ДИНАМІЧНИЙ ВИМІР СОЦІАЛЬНОЇ РАЦІОНАЛЬНОСТІ
3.1. Сутнісні ознаки соціальної раціональності класичного типу
3.2. Процес раціоналізації та інституціалізації соціального
3.3. Розвиток та особливості соціальної раціональності некласичного типу
Висновки з 3 розділу
РОЗДІЛ 4. ДЕТЕРМІНАНТИ ФОРМУВАННЯ ПОСТНЕКЛАСИЧНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ РАЦІОНАЛЬНОСТІ
4.1. Значення глобалізації та інформаційної революції для становлення соціальної раціональності постнекласичного типу
4.2. Постмодернізм та його вплив на формування соціальної раціональності постнекласичного типу
4.3. Зміст та характерні особливості постнекласичної науки
Висновки з 4 розділу
РОЗДІЛ 5. СТАТИЧНИЙ ВИМІР СОЦІАЛЬНОЇ РАЦІОНАЛЬНОСТІ ПОСТНЕКЛАСИЧНОГО ТИПУ
5.1. Дискурс-позиція: „соціальна дія”
5.2. Дискурс-позиція: „відмова від гранднарративів”
5.3. Дискурс-позиція „аксіологічні пріоритети”
5.4. Дискурс-позиція: „соціосинергетика”
5.5. Дискурс-позиція: „соціальне управління”
5.6. Дискурс-позиція: „комунікативна раціональність”
Висновки з 5 розділу
РОЗДІЛ 6. ПРОБЛЕМА ЄДНОСТІ РОЗУМУ ТА МНОЖИННОСТІ РАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ В ПОСТНЕКЛАСИЧНОМУ ДИСКУРСІ
6.1. Концепція перехідного розуму як постмодерністська відповідь на множинність раціональностей
6.2. Єдність розуму в українській постнекласиці
6.3. Мудрість у постнекласичній раціональності
Висновки з 6 розділу
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність вивчення раціональності взагалі та соціальної раціональності зокрема обумовлена декількома факторами.
Першим фактором є необхідність пошуку раціональних підвалин існування людства. Слід зазначити, що одним із парадоксів раціональності є ситуація, коли підсилення впливу ratio на підстави та розвиток світової цивілізації обертається абсолютно непередбачуваними, непрогнозованими наслідками. Так, активізація раціональних засад суспільного буття не лише не призводить до вирішення глобальних проблем, насамперед екологічних, але, навпаки, їх породжує, що може прискорити фінал історії людства як такого. За умов індустріального суспільства раціональність виштовхує на периферію інші способи осягнення світу. Проте в останні десятиліття постіндустріальна цивілізація втягнулася в системну кризу, проявом якої став колапс раціональної свідомості. ХХ сторіччя призвело до нечуваного накопичення небезпечних пізнавальних результатів, „просвітницького невігластва”, до вченої сліпоти, коли науковці, захопившись прогресом у вирішенні загадок природи, не бачать загрози моральної деградації людей. Це відчувається у небезпечній орієнтації економічної поведінки на максимізацію досягнення результатів, у беззахисності масової та індивідуальної свідомостей перед маніпуляцією, у справжній навалі ірраціональних чинників у функціонуванні духовної сфери суспільства. Філософи розмірковують над тим, наскільки впливовими є раціональні фактори у порівнянні з нераціональними, ірраціональними на тлі функціонування суспільства. Вочевидь, що ХХІ сторіччя повинно стати часом винайдення нових підходів та шляхів розв’язання складних проблем суспільного розвитку людства.
Суть другого фактору актуальності полягає у відшукуванні нових та вдосконаленні усталених форм раціональної поведінки особистості. В постнекласичній соціальній раціональності суб’єкт соціальної дії витримує на собі „напругу суперечності” власного соціального становища. З одного боку, соціальні реалії сьогодення, які демонструють плюральність у розумінні соціальної реальності, децентричність об’єктивних і суб’єктивних світів, відсутність звичних лінійних зв’язків, причинно-наслідкових корелятів, скептичне ставлення до єдиної істини позбавляють пересічну людину можливості випрацьовувати власну лінію нормативної поведінки. За таких умов змінюються ціннісні орієнтації та життєві смисли постсучасної людини, її поведінкові пріоритети рутинізуються та переміщуються до сфери повсякденності. З іншого боку, однією з характерних рис постнекласичної раціональності є констатація факту деміургічної ролі суб’єкта пізнання, діяльності, суб’єкта формування соціальних відносин, чим акцентовано увагу на конструктивній, активній ролі носія соціальних практик. У такий спосіб соціальна раціональність тісно пов’язана з пізнавальною рефлексивною діяльністю соціального суб’єкта, оскільки існує в межах тих чи інших стратегій поведінки людини, і передбачає дискурс про соціальну раціональність як з контекстуальної, так і з практичної сторони.
Третій фактор загострює питання розумності чи нерозумності конкретних соціальних систем. Обговорення у філософській літературі проблеми доцільності соціального устрою відбувається завдяки постійному, розвиненому дискурсу, предметом якого стає аналіз наочного протиріччя між традиційною класичною моделлю наукового пізнання соціальних явищ та реальним механізмом функціонування соціуму в глобалізаційному вимірі постсучасності. На думку Ю.Габермаса, теорія суспільства та теорія раціональності обумовлюють одна одну, „проблема раціональності одночасно ставиться на метатеоретичному, методологічному та емпіричному рівнях”. Зосередившись на зв’язку раціональності з різними формами соціальної комунікації, Ю.Габермас, загалом, є оптимістом щодо ролі розуму в суспільній історії. Його найбільш послідовний критик Н.Луман, навпаки, вказує на обмеженість раціональності як принципу саморозгортання соціальних систем. Він акцентує увагу на аутопойезисних якостях суспільства як системи. Раціональність сьогодні усвідомлюється вже не як орієнтація на оптимальні форми життя, не постає як ідеал суспільства чи нормативна вимога, але пов’язується з множиною рівноцінних моделей суспільного устрою. Саме на засадах постнекласичної соціальної раціональності формується дискурсивний контекст пошуку параметрів гармонійних взаємин людини та світу як ціннісно-смислового універсуму.
Ступінь дослідженості проблеми. Проблема раціональності завжди була у фокусі вивчення філософів від часів античності до нашого сьогодення, однак, тривалий час вона була розчинена в інших філософських проблемах. За основу було взято історико-філософську традицію розгляду проблеми соціальної раціональності, в якій використовуються основні положення видатних представників раціоналістичної філософії Нового часу та німецької класичної філософії.
Генезу ідеї раціональності у філософії простежували Н.Автономова, О.Анісов, П.Гайденко, П.Гуревич, Ю.Давидов, І.Касавін, Г.Левін, О.Леонтьєва, Н.Мудрагей, А.Новіков, К.Рутманіс, М.Розов, М.Попович, З.Сокулер.
Пошуком критеріїв раціональності й раціональних засад науки займалися К.Поппер, П.Фейерабенд, Т.Кун, І.Лакатос, У.Бартлі, С.Тулмін, В.Ньютон-Сміт, Р.Рорті, Х.Патнем, Г.Жданов, І.Акчурін, Б.Пружинін, О.Богомолов.
Соціальні аспекти раціональності аналізували М.Вебер, М.Момзен, К.Поппер, І.Вінкельман, Ф.Тенбрук, М.Ризебродт, І.Вайс. Нову – комунікативну – раціональність розробляли Ю.Габермас, К.-О.Апель, А.Єрмоленко, І.Фарман, О.Назарчук.
Постсучасний філософський дискурс розглядає постнекласичну раціональність у трьох основних аспектах: раціональність як світоглядна проблема; раціональність як аксіологічна проблема; раціональність мотивації діяльності соціального суб’єкта і специфіка його поведінки.
Комплексний характер дослідження соціальної раціональності обумовлює звернення до напрацювань видатних теоретиків: К.-О.Апеля, У.Бека, П.Бергера, І.Валлерстайна, В.Вельша, Дж.Ватімо, М.Вебера, Ю.Габермаса, Е.Гідденса, В.Гьосле, Н.Еліаса, Е.Кастельса, Ч.Тейлора, Н.Лумана, Т.Лукмана, К.Мангейма.
Особливий внесок у дослідження соціальної раціональності зробили філософи постмодерністського та постструктуралістського напрямків З.Бауман, Ж.Бодріяр, Ф.Джеймісон, Ж.Дельоз, Ж.Лакан, Ж.Ф.Ліотар, В.Козловські, М.Фуко.
Розгляд питань соціальної раціональності в контексті постнекласичної раціональності як світоглядної та аксіологічної проблеми знаходимо в роботах Н.Автономової, К.Делокарова, П.Гайденко, В.Стьопіна, В.Швирьова.
Специфіці соціальної раціональності в соціокультурному контексті особливу увагу приділяли А.Абдула, В.Давидов, І.Касавін, В.Лекторський, В.Порус, Н.Любченко, В.Федотова, Д.Карташов, О.Петренко.
Методологічні аспекти дослідження соціальної раціональності знайшли своє відображення в роботах А.Богомолова, І.Гобозова, П.Гречки, П.Йолона, Б.Кримського, І.Курмелєвої, І.Девятко, М.Мамардашвілі, Г.Носової, Ю.Качанова, Б.Парахонського, М.Поповича, К.Райди, В.Судакова, О.Садохи, В.Стьопіна, М.Култаєвої, В.Ляха, В.Фадєєва, О.Шоркіна.
Співвідношення ціннісних і цільових аспектів в межах соціальної раціональності вивчалися в роботах І.Богуславського, В.Козловського, М.Мойсеєва, І.Розова, Б.Сівірінова. Проблема зв’язку науки й повсякденності, взаємозв’язок цінностей та науки досліджувалися в працях В.Горського, Г.Гребенькова, Л.Дротянко, Г.Заїченка, Г.Загороднюка, Т.Кумеди, Т.Суходуб.
Соціальна раціональність як синтез цілераціональності, ціннісної раціональності й раціональності діяльнісного підходу висвітлено в роботах Б.Асатряна, О.Сергейчик, В.Попова, Б.Щеглова, В.Палагути, О.Плаксіної. Зв’язок соціальної дії, соціальної структури та логічної форми є предметом розгляду С.Кримського, В.Навроцького, М.Поповича, А.Ішмуратова.
Місце соціальної раціональності серед інших типів раціональності було предметом розгляду Н.Смирнової, В.Федотової, О.Леонтьєвої, І.Курова, П.Йолона, Б.Кримського, Б.Парахонського, Л.Фішман, Г.Шнедельбаха.
Проблему співвідношення свободи і раціональності було досліджено у роботах О.Нікіфорова, О.Черткової.
Специфіку раціональності модерну й постмодерну вивчали В.Лук’янець, Л.Озадовська, О.Соболь, О.Білокобильський. Процеси модернізації та раціоналізації суспільства та їх варіативність були досліджені М.Вебером, І.Валлерстайном, П.Штомпкою, Г.Беме, Ю.Габермасом, Ф.Фукуямою, Н.Бусовою, В.Федотовою, Т.Ящук, М.Михальченком, В.Пагосяном.
Розгляд соціальної раціональності з позиції синергетичної парадигми було проведено в працях І.Добронравової, В.Воронкової, Л.Горбунової, В.Лутая, А.Музики, М.Ожевана, І.Предборської. Заслуговують на увагу дослідження в сфері конструктивістського моделювання соціального світу І.Касавіна, В.Лекторського, Б.Поруса, М.Присяжнюк, С.Цоколова, І.Ясавєєва.
Постнекласичні концепції єдності розуму знаходять своє відображення в дослідженнях В.Кізіми, І.Бойченка, О.Бахтіярова. Постнекласична соціальна раціональність у ракурсі габітуальної раціональності стає предметом розгляду Г.Гутнера, Л.Бевзенко, О.Гомілко, І.Кісляківської. Соціокультурні постнекласичні практики знаходяться в фокусі розгляду В.Аршинова, О.Астаф’євої, Л.Киященка, В.Рижка, В.Буданова.
Проблеми трансформації соціуму в Україні та пізнання ним себе були у фокусі розгляду В.Андрущенка, Є.Бистрицького, А.Бичко, І.Бичка, В.Кременя, М.Михальченка, О.Нельги, С.Пролєєва, З.Самчука, В.Табачковського, Н.Хамітова, В.Попова.
Постсучасний етап розробленості проблеми соціальної раціональності відрізняється, з одного боку, розмаїттям підходів та інтерпретацій, а з іншого – потребує на цілісну теорію раціональності, яка б слугувала підґрунтям цих підходів. Дисертація претендує на всебічний розгляд постнекласичного дискурсу соціальної раціональності.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом науково-дослідницької роботи кафедри філософії Донецького національного університету, у межах держбюджетної теми „Філософські виміри сучасної соціальної реальності” (№110U004200).
Мета та основні завдання дослідження. Метою дослідження є відтворення філософського дискурсу соціальної раціональності постнекласичного типу.
Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:
- здійснити лінгво-семантичний аналіз поняття раціональність;
- обґрунтувати методологію дискурс-аналізу для дослідження соціальної раціональності як найбільш автентичної
- проаналізувати сучасний дискурс щодо визначення раціональності;
- розкрити зміст соціальної раціональності;
-проаналізувати місце соціальної раціональності серед інших типів раціональності;
- розглянути соціальну раціональність у динаміці її розвитку від класичної до постнекласичної;
- з’ясувати суть процесу раціоналізації в становленні соціальної раціональності;
- проаналізувати фактори формування соціальної раціональності постнекласичного типу;
-дослідити характерні особливості суб’єкта діяльності в постнекласичній соціальній раціональності;
- відбити зміст соціальної раціональності в статиці як синтез дискурс-позицій;
- окреслити постнекласичні візії проблеми єдності розуму;
- здійснити філософську рефлексію мудрості як модусу постнекласичної раціональності.
Об’єктом дослідження є соціальна раціональність.
Предметом дослідження є філософський дискурс соціальної раціональності постнекласичного типу.
Методологічна основа дослідження. Основною методологією в дисертаційному дослідженні слід визнати метод дискурс-аналізу, який дозволяє на основі аналізу філософських текстів інтерпретувати явище соціальної раціональності як семіотичний процес, коли один і той самий смисл тексту може мати певну кількість варіантів об’єктивізації та набуває можливості свого прояву в формі дискурсивних практик. Дискурс-аналіз надав можливість простежити історичну динаміку феномену раціоналізації суспільного життя, всебічно описати його основні ознаки. Завдяки епістемологічній деконструкції існуючих понять, концепцій, теорій, парадигм вдалося виокремити основні дискурс-позиції щодо розуміння соціальної раціональності постнекласичного типу.
Методологічними принципами, які корелюються з методологією дискурс-аналізу, є поліфонізм як гармонійне багатозвуччя ідей, діалогізм як створення смислового простору співіснування думок, когнітивний креатив, який сприяє (завдяки аксіологічному навантаженню постнекласичної раціональності) ефективній результативності соціальних трансформацій і створенню нової якості соціуму.
У роботі були використані елементи філософських та наукових методів та підходів. Зокрема, особливу роль у розгляді соціальної раціональності постнекласичного типу відіграли діяльнісний та соціологічний підходи, за допомогою яких розуміння раціональності винесено за суто гносеологічні межі та спрямовано до у праксеології, що дозволило побачити постнекласичну соціальну раціональність як комплексний феномен, в якому провідну роль відіграє суб’єкт соціальної дії.
Змістовні характеристики соціальної раціональності в дисертації розкривато за допомогою аксіологічного, синергетичного, герменевтичного, тоталлогічного, інтервального підходів, які характеризують соціальну раціональність постнекласичного типу як нелінійний, багатогранний і суперечливий у своїх проявах феномен.
З метою висвітлення спектру значень раціональності в дисертації використовувався лінгво-семантичний аналіз.
Серед загальнонаукових методів варто згадати системний підхід, використання якого дало змогу виявити соціально-філософські аспекти проблеми раціональності, простежити її еволюцію, розглядаючи усі найпоширеніші форми прояву соціальної раціональності в історичному досвіді - від класичної до постнекласичної.
Широке застосування у дослідженні знайшов компаративістський метод у його порівняльно-історичній версії, завдяки якому вдалося порівняти прояви соціальної раціональності класичного, некласичного, постнекласичного типів.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у соціально-філософській рефлексії постсучасного етапу еволюції соціальної раціональності. В дисертації
вперше:
- запропоновано нову концепцію соціальної раціональності в межах соціально-філософського знання як такого типу раціональності, що характеризує зміст і спрямованість соціальних відносин у єдності кількісних і якісних вимірів, і може розглядатися як норматив, основа гармонії і доцільності людської діяльності;
- розширено розуміння змісту соціальної раціональності та її складових. Соціальну раціональність видається можливим розглянути в трьох аспектах: у поведінковому аспекті, коли оцінюється логічність, рефлексивність, цілевідповідність повсякденної поведінки людей; в інституціональному аспекті, коли йдеться про узгодженість, упорядкованість, ефективність функціонування соціальних інститутів; у соцієтальному аспекті, коли йдеться про „розумність суспільного устрою”, адекватність та відповідність розвитку соціуму законам історичного процесу;
- доведено, що соціальна раціональність змістовно розгортається у двох вимірах – в статиці та динаміці. З позиції статичного виміру постнекласична соціальна раціональність, яка характеризується поліваріантністю, строкатістю, децентричністю, репрезентується в роботі через спектр наступних дискурс-позицій: „соціальна дія”, „відмова від гранднарративів”, „аксіологічні пріоритети”, „соціосинергетика”, „соціальне управління”, „комунікативна раціональність”;
удосконалено:
- поствеберівське уявлення про інституціалізацію соціальної раціональності та раціоналізацію суспільних відносин. Доведено, що початок процесу раціоналізації відбувався в царині релігійного світогляду шляхом корекції етичних імперативів, що сприяло докорінній переорієнтації соціальної поведінки індивідів. В епоху модерну процес раціоналізації набув тотального характеру, охоплюючи а) соціальний простір, б) соціальний час, в) людську тілесність, г) соціальні цінності, д) соціальну структуру, е) систему управління тощо;
- розуміння суб’єкта діяльності в класичній, некласичній, постнекласичній філософській традиції. Доведено, що суб’єкт соціальної дії в постнекласичній соціальній раціональності розуміється, з одного боку, як активний втілювач постсучасних соціальних перетворень, а з іншого - як об’єкт маніпуляцій завдяки активному впливу дискурсу;
дістали подальшого розвитку:
- концепція про класичний, некласичний та постнекласичний типи раціональності шляхом конкретизації її в сфері соціального. При цьому панівними формами соціальної раціональності класичного типу є філософські та релігійні системи, утопії як образи належного; некласичного типу – соціологія як наука про суспільство та політичні ідеології; постнекласичного типу – дискурс, що складається з політичних, соціологічних, філософських ідей;
- теза про те, що найбільш автентичною методологією для вивчення соціальної раціональності постнекласичного типу є дискурс-аналіз та аналіз дискурсу, що розуміється як єдність мово-світу, мово-дії і способу конструювання соціальної реальності;
- висновки поширеної в філософській літературі дискусії про сутність і зміст раціональності, визначення якої тяжіють до однієї з двох позицій - критико-рефлексивної та нормативно-критеріальної. Обґрунтовується думка, що між цими позиціями не можна проводити жорсткої лінії, вони повинні існувати в „режимі” принципа додатковості;
- положення про те, що акценти у раціоналізації за доби постнекласики зміщуються з рівня макросоціальних процесів на рівень індивідуальної поведінки особистості, що проявляється у наданні пріоритету ціннісно-раціональної дії над доцільно раціональною, у вивільненні інтересів окремого індивіда із загальних інтересів соціальної групи, в зростанні свободи вибору та відповідальності за свої вчинки, в диференціації ціннісних сфер суспільства, в спілкуванні в „режимі” діалогу культур;
- положення про те, що підвалинами формування соціальної раціональності постнекласичного типу, які значним чином вплинули на її зміст та особливості функціонування слід вважати наступні фактори: глобалізацію, інформаційну революцію, філософські доробки постмодерністів, особливості розвитку постнекласичної науки;
- розуміння того, що постнекласична соціальна раціональність є плюральним складним утворенням, яке характеризується нелінійністю розвитку соціальних процесів, значною ризикогенною складовою, габітуальною єдністю свідомого, безсвідомого та тілесного, колажем раціональних, нераціональних, ірраціональних чинників;
- положення про те, що людству в межах глобального соціуму доцільно звернутися до концепту мудрості як модусу раціональності, завдяки якому уможливлюється продуктивне, аксіологічно забарвлене функціонування людини та ціннісно-смислового універсуму в постсучасну епоху.
Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вони розширюють можливості подальшого соціально-філософського осмислення постнекласичної раціональності. Поліваріантність підходів до аналізу постнекласичного суспільства ґрунтується на вивченні розвиненого дискурсу можливих сценаріїв його розбудови. Соціальна раціональність як рефлексія та підстава суспільних перетворень, безумовно, потребує подальшого дослідження та вдосконалення її форм. Концепт соціальної раціональності можна використовувати не тільки для соціологічного аналізу постсучасного суспільства, але й для розробки певних футурологічних сценаріїв, стратегій і програм розвитку.
Одержані в дисертації висновки слід розглядати як світоглядно-методологічні засади конкретних досліджень у сфері соціальної антропології, політології, лінгвістики, філософії науки тощо.
Основні теоретичні положення та висновки можуть бути використані при читанні навчальних курсів „Соціальна філософія”, „Соціологія”, „Філософія науки”, „Політична філософія”, „Філософська антропологія” для студентів філософських факультетів вищих навчальних закладів.
Особистий внесок дисертантки. Висновки й рекомендації, сформульовані в ході дослідження, одержано дисертантом особисто. Усі публікації за темою дисертації написані без співавторів.
Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення, практичні висновки та рекомендації, викладені в дисертації, обговорювалися на засіданнях і наукових семінарах кафедри філософії Донецького національного університету, на міжнародних, всеукраїнських наукових та науково-практичних конференціях, а саме: на Міжнародній науковій конференції „Наука у сучасному суспільстві” (м.Шахти, Росія, 2011); Міжнародній науковій конференції „Філософські виміри сучасної соціальної реальності” (м.Донецьк, 2011); Міжнародній науково-теоретичній конференції „Вдосконалення методології соціального пізнання, змісту та методики викладання філософських дисциплін на гуманітарних факультетах ВНЗ” (м.Запоріжжя, 2011); Другій Всеукраїнській науково-практичній конференції „Філософія культури: Мова. Раціональність. Освіта” (м.Донецьк, 2011); Міжнародній науково-практичній конференції „Національна філософія в контексті сучасних глобальних процесів” (Мінськ, Білорусь, 2010); XII Міжнародній науковій конференції „Ільєнківські читання-2010” (Київ, 2010); регіональній науковій конференції „Філософія у сучасному світі” (м.Донецьк, 2010); Міжнародних „Ждановських читаннях” (м.Ростов-на-Дону, Росія, 2009); Всеукраїнській науково-практичній конференції „Міжкультурні комунікації та толерантність в освіті” (м.Ялта, 2009); Всеукраїнській науково-практичній конференції „Філософська антропологія: Культура. Раціональність. Комунікація” (м.Донецьк, 2009); Міжнародній науково-теоретичній конференції до 200-річчя з дня народження М.В.Гоголя „Філософія мови: текст, образ, реальність” (м.Суми, 2009); круглому столі „Шляхи підвищення рівня політичної культури студентів та курсантів вищих навчальних закладів” (м.Донецьк, 2009); ІІ Міжнародній научно-практичній конференції „Україна в системі сучасних цивілізацій: трансформації держави і громадянського суспільства” (м.Одеса, 2008); регіональній науковій конференції „Філософсько-етична спадщина Г.С.Сковороди і духовний світ сучасної людини” (м.Донецьк, 2007); Міжнародній науковій конференції до 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Людина – Світ – Культура” (Київ, 2004); Всеукраїнській науково-теоретичній конференції, присвяченій 10-річчю незалежності України „Ідеологія державотворення і суспільствознавча наука” (м.Запоріжжя, 2001) тощо.
Публікації. Основні положення, ідеї і висновки дисертаційної роботи оприлюднені в індивідуальній монографії „Постнекласичний дискурс соціальної раціональності” (19,76 д.а.); у 40 авторських публікаціях, серед яких 23 статті в наукових виданнях, що визнаються як фахові з філософських наук.
Кандидатська дисертація на тему „Політична свідомість: сутність, структура, сучасні тенденції розвитку (соціально-філософський аналіз)” була захищена в 1997 році. Матеріали кандидатської дисертації у тексті докторської не використовуються.
Структура роботи зумовлена специфікою її предмету та логікою розкриття теми, а також метою та головними завданнями дисертаційного дослідження. Дисертація складається із вступу, шістьох розділів, що вміщують двадцять підрозділів, висновків і списку використаних джерел (645 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 460 сторінок, основна частина - 404 сторінки.

bibliography

ВИСНОВКИ

Підбиваючи підсумки всьому викладеному вище та з огляду на лінгво-семантичний аналіз поняття „раціональність”, опис існуючих типологізацій останнього, історико-філософську ретроспективу та виокремлення основних позицій дискурсу соціальної раціональності, можна зробити наступні висновки.
1. У найзагальнішому вигляді раціональність розуміють як атрибутивну здатність людини, що полягає у свідомому ставленні до світу. Етимологія ratio сягає своїми коренями латинської і давньогрецької мови, де в значенні цього слова було акцентовано на мірі, обчислюваності, розрахунку, калькульованості, на кількісному аспекті будь-чого.
У філософії існують два підходи, до яких тяжіють всі існуючі визначення раціональності: нормативно-критеріальний та критико-рефлексивний. Згідно з першим підходом раціональність розуміють як образ мислення і дій, що характеризується адекватністю, ефективністю, логічністю, цілевідповідністю, рефлективністю. Згідно з другим – раціональність є розумним прагненням до адекватних рішень із використанням релевантної інформації та надійних принципів міркувань у вирішенні абстрактних теоретичних і практичних проблем. Тонкощі концептуальної дискусії щодо дефініції раціональності свідчать про штучну розведеність названих полюсів та пануючу тенденцію до визначення раціональності у дусі плюралізму.
Раціональність є можливістю осягнути розумом об’єктивно загальне, особливим процесом оволодіння думкою, буттям, особливою розмірністю свідомої діяльності, рухом мислення за “логікою буття”. Істотним моментом раціональності є її понятійність, здатність людини відображувати світ в абстрактно-ідеальних сутностях і моделях. Раціональність – це абстрактно-логічний і, водночас, соціокультурний феномен, що може бути застосований як до форм і способів мислення, так і до людської діяльності та поведінки. Концепція раціональності також повинна фіксувати, відображувати й оцінювати існуючі форми соціальної організації.
2. Оскільки раціональність онтологізує себе, насамперед, у смислах, текстах, словах, остільки найбільш автентичним методом її теоретичного осягнення є дискурс-аналіз, який передбачає відтворення цілісного спектру позицій, які можна уявити у вигляді “віяла”, де найрізноманітніші думки зосереджуються на єдиній точці – на предметі самого дослідження. Згідно з класичним визначенням дискурс – це зв’язний текст в його сукупності з екстралінгвістичними, прагматичними, соціокультурними, психолінгвістичними та іншими факторами, а також мова, що розглядається як цілеспрямована соціальна дія, мова, занурена у життя. Дискурс – це мово-світ, мово-дія та спосіб конструювання соціальної реальності. Як вербально артикульована форма об’єктивації змісту свідомості, дискурс регулюється домінуючим у певній соціокультурній традиції типом раціональності.
3. Сучасне розуміння раціональності ґрунтується не лише на дефініціях цього поняття, але й на визнанні розмаїття типів раціональності, кожен з яких не може претендувати на статус розуму, але виявляє здатність до діалогу, компромісу та критики. Серед існуючих підстав типологізації слід назвати світогляд епохи (Н.С.Автономова), відповідність суспільно-економічній формації (П.Ф.Йолон, С.Б.Кримський, Б.А.Парахонський), пануючу методологію (В.В.Попов, Б.С.Щеглов), співвідношення мети й цінностей (М.Вебер), прозорість (закрита й відкрита раціональності К.Поппера), протиставлення сущого й належного (В.Хьосле), самокритика та самоідентифікація розуму (К.О.Апель) тощо.
4. Серед типів раціональності, що виникають внаслідок виокремлення на зазначених підставах, особливе місце належить соціальній раціональності, яка характеризує діяльнісний аспект проблеми. Соціальна раціональність – це тип раціональності, що характеризує зміст і спрямованість соціальних відносин в єдності кількісних і якісних вимірів і може розглядатися як норматив, основа гармонії та доцільності людської діяльності.
Соціальна раціональність може бути розглянута на трьох рівнях: а) на рівні повсякденної діяльності, коли ми оцінюємо логічність, рефлексивність, цілевідповідність повсякденної поведінки людей; б) на інституціональному рівні, коли йдеться про узгодженість, впорядкованість, ефективність функціонування соціальних інститутів; в) на соцієтальному рівні, коли оцінюється розумність суспільного устрою, адекватність та відповідність розвитку соціуму законам історичного процесу.
5. Підґрунтям для аналізу будь-якого типу раціональності є наукова раціональність як найбільш розвинута й автентична інституціональна форма раціональності як такої. Еволюцію наукової раціональності від класичної через некласичну до постнекласичної розглянуто в роботі як підставу для періодизації соціальної раціональності. При цьому постає питання про увідповіднення схеми “класика-некласика-постнекласика” зі схемою “премодерн-модерн-постмодерн”. Незважаючи на нетотожність хронології наукової, філософської та соціальної раціональностей, все ж таки можна простежити загальну логіку, згідно з якою ці етапи змінюють один одного. Основним надбанням проведеного дослідження є ідея історичного розвитку соціальної раціональності відповідно до поставлених в кожну історичну епоху цілей і вироблених для їх досягнення засобів.
6. Для класичного типу соціальної раціональності, яка є віддзеркаленням субстанційної раціональності, характерною є розробка суспільного ідеалу в релігійних та філософських системах. Суттєвою ознакою класичного типу соціальної раціональності є винесення критерію розумності суспільного устрою за межі самого суспільства. І релігія, і філософія в цьому плані єдині в тому, що оцінка ступеня раціональності соціальних відносин відбувається шляхом порівняння їх з універсальними законами розвитку Всесвіту. Вищим критерієм у релігійних системах постає Бог як втілення світового духу, у філософських системах – прихований від емпіричного пізнання Абсолют. В обох випадках Розум набуває ознак субстанції. З цього приводу варто пригадати філософські концепції античної спадщини в особах Платона, Арістотеля, неоплатоників, теологічну концепцію Томи Аквінського. В епоху Ренесансу, переосмислюючи філософський спадок античності, всередині західного суспільства виникає соціальне проектування у формі утопій. Але найсуттєвіший внесок у розвиток класичної соціальної раціональності зробили представники Просвітництва, які запропонували ідею природного права, теорію суспільного договору та ідею соціально-історичного прогресу. У філософії Гегеля всі принципи Просвітництва знаходять свій безпосередній синтез, і класична модель раціональності досягає повної рефлексивної осмисленості.
7. Для некласичної соціальної раціональності в якості цілі характерна оптимізація соціального процесу, яка досягається завдяки переконанням в істинності й необхідності запобігання саме до таких методів, що і знаходять свій прояв та інституалізуються в політичних ідеологіях та в науці-соціології. Некласика остаточно відмовляє розумові у статусі субстанції, а суспільні відносини тлумачаться як продукт свідомості, мислення, вищих форм людської психіки. В цей період відбувається об’єктивно-історичний процес раціоналізації реальних людських стосунків, у результаті якого відбулася партикуляризація розуму на окремі типи раціональності.
8. Сутність процесу соціальної раціоналізації полягає (окрім калькульованості) у вивільненні інтересів окремого індивіда від загальних інтересів соціальної групи. Саме зростання свободи й відповідальності стають центральними ознаками раціоналізації. Разом з тим, раціоналізація має і зворотний бік, бо раціоналізуються соціальний час, соціальний простір, людська тілесність, соціальні цінності, соціальна структура, система управління, що призводить до шаленого тиску на індивідуальність з боку соціальних інститутів. За таких умов зростає роль керованої свідомості, з’являються тотальні політичні ідеології, а раціональність перетворюється на гіперраціональність.
9. Для постнекласичної наукової раціональності характерними є наступні риси: зміна характеру наукової діяльності, що обумовлено революцією в засобах одержання та зберігання інформації; поширення міждисциплінарних досліджень і комплексних дослідницьких програм; підвищення значення економічних і соціально-політичних факторів і цілей; зміна самого об’єкта дослідження – відкриття систем, що саморозвиваються; включення аксіологічних факторів до складу пояснювальних пропозицій; використання у природознавстві методів гуманітарних наук. Парадигмальною теорією постнекласичної науки постає синергетика, яка в дослідженні реальності акцентує увагу на цілісності як такій через поняття холізму. Відкриття людиномірних систем, що саморозвиваються привело до відкриття “антропного принципу”, який разом із синергетикою став своєрідною “візитною карткою” постнекласики.
10. Постнекласичній соціальній раціональності притаманні, з одного буку, тенденції подальшої раціоналізації, що виникли у некласиці, а з іншого боку, усвідомлення їх обмеженості й необхідності подолання негативних наслідків партикуляризації “інструментального розуму” (Г.Горкгаймер). Соціальна раціональність постнекласичного типу за мету має формування ціннісно-імперативного ставлення до світу, що досягається маніпулятивними засобами. Етична напруженість між цілями й засобами знімається диспутативно-комунікативними практиками.
11. Виникнення постнекласичної соціальної раціональності не є випадковим. Вона є закономірною реакцією на “розчарування у розумі”, на неспроможність класичної та некласичної раціональності запропонувати ефективні заходи для вирішення глобальних проблем людства, на невизначеність соціальних перспектив. Лавиноподібні зміни, що стали наслідком глобалізаційних процесів і комп’ютерної революції, зробили соціальний світ занадто складним, що вимагає нового, більш адекватного типу раціональності. Відповідь на ці виклики дає, з одного боку, постмодернізм як протестна форма філософування, а з іншого – постнекласична наука.
12. Основними дискурс-позиціями як складовими постнекласичного дискурсу соціальної раціональності є:
по-перше, дискурс-позиція “соціальна дія”, в якій відбувається обговорення соціологами раціонального характеру соціальної дії як одиничного акту соціальних практик з виходом на проблему визначення її об’єктивних і суб’єктивних детермінант, на протиріччя між життєвим світом і системою, на проблему раціонального вибору рішень і вчинків, на проблеми конструювання соціальної реальності та габітуальної раціональності.
По-друге, дискурс-позиція “відмова від гранднарративів”, у якій під впливом постмодернізму переусвідомлюється місце й роль ідеологій. Іронічне ставлення до гранднарративів, критика принципу центрації, неоднозначна оцінка модерну з його помилками та надбаннями призвели до нової ідеологічної ситуації в постсучасному соціумі.
По-третє, дискурс-позиція “аксіологічні пріоритети”. Гіперраціоналізація та панування інструментального розуму, в якому переважають прагматичні й утилітарні настанови, усвідомлюються як тупиковий шлях розвитку, у зв’язку з чим на особливу увагу заслуговує інкорпорація у зміст соціальної раціональності ціннісного аспекту.
По-четверте, дискурс-позиція “соціальна синергетика”. Виклики й ризики постсучасного суспільства обумовлюють спроби описати соціум за допомогою синергетичної методології. В межах постнекласичного дискурсу розгортається дискусія про переваги та недоліки соціосинергетики як теорії саморозгортання складних соціальних систем, що історично саморозвиваються.
По-п’яте, дискурс-позиція “соціальне управління”. Квінтесенцією соціальної раціональності є сфера соціального управління, яка останнім часом зазнала суттєвої трансформації. Новітні технології впливу на соціальну реальність свідчать про величезні можливості дискурсу як способу конструювання реальності та маніпулятивних практик у корегуванні базових цінностей соціуму, про втручання у соціальне безсвідоме й навіть у генетичну передачу спадкової інформації з метою досягнення контролю над поведінкою людини.
Нарешті, по-шосте, дискурс-позиція “комунікативна раціональність”. Зрощування теоретичної і практичної філософії приводить до появи концепту “комунікативна раціональність”, який у німецькій постметафізичній традиції ототожнюється із соціальною раціональністю постнекласичного типу. В межах цієї дискурс-позиції обговорюються питання обумовленості людської свідомості не лише зовнішнім світом, а й комунікацією, діалогом, дискурсом; розробляються імперативи універсалістської етики як основи майбутнього життя людства.
13. Незважаючи на те, що плюральність є якістю постсучасного соціального світу, протягом усієї історії людство йшло до усвідомлення ідеї єдності розуму як єдності культури. Критикуючи раціоналістичний монополізм, постнекласика розробляє декілька альтернатив вирішення проблеми співвідношення партикульованих раціональностей і єдиного розуму. Постмодерністський варіант репрезентований концепцією “перехідного розуму” В. Вельша, в якому єдність розуму досягається шляхом переходу між типами раціональностей. Власне, постнекласичний варіант розробляється в межах синергетичного, тоталлогічного, інтервального, холістичного, монадологічного, психонетичного, габітуального підходів.
14. Постсучасний світ, який уявляється як ціннісно-смисловий універсум, важко осмислюється розпорошеним за типами раціональностей розумом. У межах постнекласичного дискурсу відбувається своєрідна реабілітація класичних філософських підходів, повернення до традиції, інтеграція досягнень наукового й позанаукового (філософського, релігійного, естетичного) знання в концепті мудрості. Мудрість – це модус раціональності, якому притаманне етико-рефлексивне ставлення до світу, поєднання розуму й совісті, екзистенційних та екологічних цінностей, органічний синтез Істини, Добра і Краси, в якому реалізується ідеал Духовності. Саме тому з мудрістю як способом осягнення світу варто пов’язувати найближче майбутнє людства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абдула А. І. Раціональність як соціокультурний феномен : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філософ. наук : спец. 09.00.03 “Соц. філософія та філософія історії” / А. І. Абдула . – Дніпропетровськ, 2009. – 16 с.
2. Абишева А. К. О понятии ценность / А. К. Абишева // Вопросы философии. – 2002. – № 3. – С. 139–146.
3. Аверинцев С. С. Два рождения европейского рационализма и простейшие реальности литературы / С. С. Аверинцев // Вопросы философии. – 1989. – № 3. – С. 3–13.
4. Аверинцев С. С. Классическая греческая философия как явление историко-литературного ряда / С. С. Аверинцев // Новое в современной классической филологии / под ред. С. С. Аверинцева. – М. : “Наука”, 1979. – С. 41–81.
5. Автономова Н. С. Рассудок. Разум. Рациональность / Н. С. Автономова; [АН СССР, Ин-т философии / отв. ред. В. А. Лекторский]. – Москва : “Наука”, 1988. – 287 с.
6. Автономова Н. С. Рациональность : наука, философия, жизнь / Н. С. Автономова // Рациональность как предмет философского исследования. – М. : ИФРАН, 1995. – С. 56–91.
7. Агацци Э. Почему у науки есть и этические измерения? / Э. Агацци // Вопросы философии. – 2009. – № 10. – С. 93–104.
8. Адо П. Что такое античная философия? / Пьер Адо; [пер. с фр. В. П. Гайдамак]. – М. : Изд-во гуманитарной лит-ры, 2004. – С. 236–237.
9. Андерсон Р. Дискурсивне походження диктатури і демократії / Р. Андерсон; [пер. з англ.] // Універсум. Журнал політології, футурології, економіки, науки та культури. – 2003. – № 7–10.
10. Андрєєва Т. О. Від феномена людини до феномена людства : [монографія] / Т. О. Андрєєва. – Донецьк : Вид-во ДонНУ, 2002. – 237 с.
11. Андрущенко В. П. Організоване суспільство. Проблема організації та суспільної самоорганізації в період радикальних трансформацій в Україні на рубежі століть : досвід соціально-філософського аналізу / В. П. Андрущенко – К. : ТОВ “Атлант ЮемСі”, 2005. – 498 с.
12. Андрущенко В. П. Сучасна соціальна філософія : курс лекцій / В. П. Андрущенко, М. І. Михальченко. – Видання друге, виправлене й доповнене. – К. : Видавництво “Ґенеза”, 1996. – 368 с.
13. Андрущенко В. П. Освітня політика (огляд порядку денного) / В. П. Андрущенко, В. Л. Савельєв. – К. : “МП Леся”, 2010. – 368 с.
14. Анисимов В. Ф. Введение в аксиологию : учебное пособие для изучающих философию / В. Ф. Анисимов. – М. : Современные тетради, 2001. – 128 с.
15. Ансофф И. Стратегическое управление / И. Ансофф; [пер. с англ. под ред. Л. И. Евенко]. – М. : Экономика, 1989. – 519 с.
16. Античная культура и современная наука : сб. науч. ст. – М. : “Наука”, 1985. – 344 с.
17. Антология исследования культури. – СПб. : “Университетская книга”, 1997. – Т. 1. – 385 с.
18. Апель К.-О. Дискурсивна етика як політична етика відповідальності в ситуації сучасного світу / Карл-Отто Апель // Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія. – К. : Лібра, 1999. – С. 395–412.
19. Апель К.-О. Ситуація людини як етична проблема / Карл-Отто Апель // Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія. – К. : Лібра, 1999. – С. 231–254.
20. Апель К.-О. Трансцендентально-герменевтическое понятие языка / Карл-Отто Апель // Вопросы философии. – 1997. – № 1. – С. 76–92.
21. Арендт Х. Джерела тоталітаризму / Х. Арендт; [пер. з англ.]. – 2-ге вид. – К. : Дух і літера, 2005. – 584 с.
22. Арендт Х. Між минулим і майбутнім / Х. Арендт; [пер. з англ.]. – К. : Дух і літера, 2002. – 321 с.
23. Арон Р. Избранное: Введение в философию истории / Р. Арон; [пер. с фр.]. – М. : ПЕР СЭ ; СПб. : Университетская книга, 2000. – 543 с.
24. Аршинов В. И. Синергетика как феномен постнеклассической науки : научное издание. / В. И. Аршинов. – М. : ИФРАН, 1999. – 256 с.
25. Асатрян Б. В. Социальная рациональность в системе интерпретации общества : дис. ... кандидата философских наук : 09.00.11 / Асатрян Багдасар Владимирович – Таганрог : Сев.-Кавказ. гос. техн. ун-т, 2007. – 141 с.
26. Аслунд А. Розбудова капіталізму / А. Аслунд; [пер. з англ.]. – К. : Дух і літера, 2003. – 636 с.
27. Афанасьев В. Г. Системность и общество / В. Г. Афанасьев. – М. : Политиздат, 1980. – 368 с.
28. Бадью А. Делез. Шум бытия /Ален Бадью; [пер. с франц.] – М. : “Логос-Альтера” 2004. – 184 с.
29. Бакиров В. С. Ценностное сознание и активизация человеческого фактора / В. С. Бакиров. – Харьков, 1988. – 148 с.
30. Бакулов В. Д. Социокультурные метаморфозы утопизма / В. Д. Бакулов. – Ростов-на-Дону : Изд-во Рост. ун-та, 2003. – 352 с.
31. Бард А. Netoкратия: Новая правящая элита и жизнь после капитализма / А. Бард, Я. Зодерквист. – Стокгольмская школа экономики в Санкт-Петербурге, 2004. – 252 с.
32. Барлоу Дж. П. Декларация независимости киберпространства / Дж. П. Барлоу // Информационное общество : Сб. – М. : “Издательство АСТ”, 2004. – С. 349–352.
33. Барт Р. Избранные работы : Семиотика. Поэтика / Р. Барт; [пер. с франц.; сост., общ. ред. и вступ. ст. К. Г. Косикова]. – М. : Прогресс, 1989. – 615 с.
34. Батищев Г. Разум / Г. Батищев // Философская энциклопедия : [в 5 т.] / главн. ред. Ф. В. Константинов. – М. : Советская энциклопедия, 1967. – Т. 5. – 1967. – С. 460.
35. Бауман З. Индивидуализированное общество / З. Бауман; [пер. с англ. под ред. В. Л. Иноземцева]. – М. : Логос, 2002. – 390 с.
36. Бахтин М. М. К философии поступка / В. Л. Махлин, М. М. Бахтин // Философия поступка. – М. : Знание, 1990. – 64 с.
37. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества / М. М. Бахтин. – М. : Искусство, 1979. – 424 с.
38. Бахтияров О. Г. Психонетика как технологический коррелят тоталлогии / О. Г. Бахтияров // Totallogy-XXI. Постнекласичні дослідження. – 2002. – Вип. 8.
39. Башляр Г. Земля и грезы о покое / Г. Башляр; [пер. с франц. Б. М. Скуратова]. – М. : Издательство гуманитарной литературы, 2001. – 320 с.
40. Бевзенко Л. Д. От постнеклассического габитуса к постнеклассическим практикам / Л. Д. Бевзенко // Totallogy–ХХІ. Постнекласичні дослідження. – 2008. – Вип. 19.
41. Бевзенко Л. Д. Постнеклассическая наука – к вопросу о человекомерности / Л. Д. Бевзенко // Totology-XXI. Постнекласичні дослідження. – 2009. – Вип. 22.
42. Безукладова Л. В. Структура ценностного сознания и основные модусы духовности / Л. В. Безукладова // Академия знаний [научный журнал / под ред Лазарева Ф. В.]. – Симферполь, 2010. – № 3. – С. 78–82.
43. Бек У. Власть и ее оппоненты в эпоху глобализации. Новая всемирно-политическая экономия / У. Бек; [пер. с нем. А. Б. Григорьева, В. Д. Седельника]. – М. : Прогресс-Традиция ; Издательский дом “Территория будущого”, 2007. – 464 с.
44. Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну / У. Бек [пер. с нем. В. Седельника, Н. Федоровой; послесл. А. Филлипова]. – М. : Прогресс-Традиция, 2000. – 384 с.
45. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования / Д. Белл; [пер. с англ.]. – М. : Academia, 1999. – 956 с.
46. Белл Д. Постиндустриальное общество. Что принесут 1970 – 1980 годы? / Д. Белл // Америка. – 1974. – № 5. – С. 2–5.
47. Белл Д. Социальные рамки информационного общества / Д. Белл // Новая технократическая волна на Западе. – М. : Прогресс, 1986. – С. 330–342.
48. Белокобыльский А. В. Основания и стратегии рациональности Модерна / А. В. Белокобыльский. – К. : Изд. ПАРАПАН, 2008. – 244 с.
49. Бенхабиб С. Притязания культуры. Равенство и разнообразие в глобальную эру / С. Бенхабиб; [пер. с англ. под ред. В. И. Иноземцева]. – М. : Логос, 2003. – 350 с.
50. Бергер П. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания / П. Бергер, Т. Лукман. – М. : МФФ; “Academia – Центр”, “Медиум”, 1995. – 323 с.
51. Бескаравайний С. С. Становлення феномену технічної раціональності в епоху Нового часу як об’єкт філософської рефлексії: дис. ... канд. філософ. наук : 09.00.09 / Бескаравайний Станіслав Сергійович. – Дніпропетровськ, 2008. – 186 с.
52. Бех В. П. Человек и Вселенная: когнитивный анализ : [монография] / В. П. Бех. – 2-е изд. доп. – Запорожье : “Просвіта”, 2007. – 148 с.
53. Библер В. С. От наукоучения – к логике культуры: два философских введения в двадцать первый век / В. С. Библер. – М. : Политиздат, 1991. – 413 с.
54. Бідзюра І. П. Філософія системних реформ в Україні на рубежі століть : [монографія] / І. П. Бідзюра. – К. : Навч. книга, 2004. – 189 с.
55. Блауберг И. В. Понятие целостности и его роль в научном познании / И. В. Блауберг, Э. Г. Юдин. – М. : Знание, 1972. – 48 с.
56. Бляхер Л. Е. Нестабильные социальные состояния / Л. Е. Бляхер. – М. : “Российская политическая энциклопедия” (РОССПЭН), 2005. – 208 с.
57. Богуславська Ю. С. Утопія як форма соціального передбачення : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філософ. наук : спец. 09.00.03 / Ю. С. Богуславська. – Донецк, 2010. – 20 с.
58. Бодрийяр Ж. В тени молчаливого большинства, или Конец социального / Ж. Бодрийяр. – Екатеринбург, 2000. – 96 с.
59. Бодрийяр Ж. К критике политической экономии знака / Ж. Бодрийяр; [пер. с фр. Д. Кралечкин]. – М. : Академический проект, 2007. – 335 с.
60. Бодрийяр Ж. Общество потребления. Его мифы и структура / Ж. Бодрийяр. – М. : Республика; Культурная революция, 2006. – 269 с.
61. Бодрийяр Ж. Система вещей / Ж. Бодрийяр. – М. : Рудомино, 2001. – 223 с.
62. Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть / Ж. Бодріяр. – Львів : Кальварія, 2004. – 376 с.
63. Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція / Ж. Бодріяр; [пер. з фр. Вол. Ховхун]. – К. : Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2004. – С. 34–35.
64. Бойченко І . В. Філософія історії як монадологія : постнекласичний цивілізаційний проект / І. В. Бойченко // Totallogy-ХХІ (другий і третій випуски). Постнекласичні дослідження. – Київ : ЦГО НАН України, 1999. – С. 222 – 251.
65. Бойченко І. В. Філософія історії : підручник / І. В. Бойченко. – К. : Т-во “Знання”, КОО, 2000. – 723 с.
66. Бубер М. Два образа веры / М. Бубер; [пер. с нем. М. И. Левиной, С. В. Лёзова и др.]. – М. : ООО “Фирма “Издательство АТС”, 1999. – 592 с.
67. Бубер М. Я и Ты / М. Бубер; [пер. с нем. Ю. С. Терентьевой, Н. Файнгольда]. – М. : Высшая школа, 1993. – 175 с.
68. Буданов В. Методология синергетики в постнеклассической науке и в образовании : [монография] / В. Буданов. – РАН. Институт философии. – изд. 2-е, испр. – М. : URSS. ЛКИ, 2008. – 230 с.
69. Булатов М. А. Уровни культуры как реальное и духовное обобщение действительности / М. А. Булатов // Категории философии и категории культуры. – К., 1983. – С. 33–51.
70. Бурбулис Г. Э. Духовность и рациональность / Г. Э. Бурбулис, В. Е. Кемеров. – М., 1986. – 59 с.
71. Бурдье П. Практический смысл / П. Бурдье. – СПб.; М., 2001. – С. 100–128.
72. Бурдье П. Социальное пространство и символическая власть [Электронный ресурс] / П. Бурдье - Режим доступа: www.soc.pu.ru/materials/golovin/reader/brandes/derj_pr.htm
73. Буровский А. М. После человека / А. М. Буровский // Чеснокова Т. Ю. Постчеловек. От неандертальца до киборга. – М. : Алгоритм, 2008. – С. 175–224.
74. Бусова Н. А. Модернизация, рациональность и право / Н. А. Бусова; МОиНУ; ХНУ им. В. Н. Каразина. – Харьков : Прометей-Прес, 2004. – 352 с.
75. Бусова Н. А. Модернизация, рациональность и право : [монография] / Нина Андреевна Бусова. - Харьков. нац. ун-т им. В. Н. Каразина. – Харьков : Прометей-Пресс, 2004. – 352 с.
76. Быстрицкий Е. К. Культура и личностное измерение бытия / Е. К. Быстрицкий // Бытие человека в культуре. – К. : Наук. думка, 1992. – С. 8–58.
77. Быховский Б. Аксиология / Б. Быховский // Философская энциклопедия : [в 5 т.]. – М. : “Советская энциклопедия”, 1960. – Т. 1. – 1960. – С. 30–31.
78. Бьюкенен П. Дж. Смерть Запада / П. Дж. Бьюкенен ; [пер. с англ. А. Башкирова]. – М. : ООО “Издательство АСТ”, 2003. – 444 с.
79. Вайнрих Х. Лингвистика лжи / Х. Вайнрих // Язык и моделирование социального взаимодействия. – М. : Прогресс, 1987. – С. 48–55.
80. Валлерстайн И. Рождение и будущая кончина капиталистической миросистемы: концептуальная основа сравнительного анализа / И. Валлерстайн; [пер. с англ. П. М. Кудюкина; под общ. ред. Б. Ю. Кагарлицкого] // Валлерстайн И. Анализ мировых систем и ситуация в современном мире. – СПб. : Издательство “Университетская книга”, 2001. – С. 19–62.
81. Валлерстайн Э. Конец знакомого мира: социология ХХI века / Э. Валлерстайн; [пер. с англ. под ред. В. И. Иноземцева]. – М. : Логос, 2003. – 368 с.
82. Вальцев С. В. Ограниченная рациональность как объект социолого-экономического анализа / С. В. Вальцев // Вопросы экономических наук – М. : Издательство “Компания Спутник+”, 2006. – № 2. – С. 10–15.
83. Варела Ф. Древо познания: биологические корни человеческого понимания / У. Матурана, Ф. Варела, пер. с англ. Ю.А. Данилова. – М. : Прогресс-Традиция, 2001. – 223 с..
84. Вебер М. Основные социологические понятия / Макс Вебер; [пер. с нем. и общ. ред. Ю. Н. Давыдова, пред. П. П. Гайденко] // Избранные произведения . – М. : Прогресс,1990. – 868 с.
85. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму / Макс Вебер. – К. : Основи, 1994. – 261 с.
86. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Макс Вебер; [пер. з нім., післямова та коментарі Олександра Погорілого]. – Київ : Основи, 1998. – 534 с.
87. Великий тлумачний словник сучасної української мови [уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел]. – К. ; Ірпінь : ЛТФ “Перун”, 2004. – 1720 с.
88. Величко В. С. Рациональность как тип социокультурной регуляции / В. С. Величко // Рационализм и культура на пороге третьего тысячелетия : материалы Третьего Российского Философского конгресса (16-20 сентября 2002 г.) : [в 3 т]. - Т. 2. – С. 403–404.
89. Вельш В. “Постмодерн”. Генеалогия и значение одного спорного понятия / В. Вельш // Путь. – 1992. – № 1. – С. 109–137.
90. Вельш В. Наш постмодерний модерн / В. Вельш; [пер з нім. А. Л. Богачова, М. Д. Култаєвої, Л. А. Ситніченко]. – К. : Альтер-пресс, 2004. – 328 с.
91. Виндельбанд В. История новой философии в ее связи с общей культурой и отдельными науками : [в 2 т]. – Т. 2 : От Канта до Ницше / Вильгельм Виндельбанд; [пер. с нем. под ред. А. Введенского]. – М. : ТЕРРА-Книжный клуб ; КАНОН-пресс-Ц, 2000. – 512 с.
92. Витгенштейн Л. Логико-философский трактат / Л. Витгенштейн; [пер. с нем.]. – М. : Изд-во Иностр. лит-ры, 1958. – 134 с.
93. Витгенштейн Л. Философские исследования. Ч.1. / Л. Витгенштейн [пер. с нем. М. С. Козловой и Ю. А. Асеева] // Философские работы. – М. : “Гнозис”, 1994. – 612 с.
94. Від редакції // Практична філософія. – 2000. – № 1. – С. 2.
95. Водопьянов В. Н. Социокультурные основания новоевропейской рациональности : автореф. дис. на соискание науч. степени канд. философ. наук : спец. 24.00.01 “Теория и история культуры”, 09.00.03 “Социальная философия и философия культуры”/ В. Н. Водопьянов. – Ростов-на-Дону, 2005.
96. Возняк В. С. Співвідношення розсудку і розуму як філософська педагогічна проблема : [монографія] / В. С. Возняк. – Дрогобич : Ред.-вид. відділ Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка, 2008. – 357 с.
97. Воловик В. І. Філософія історії [Текст] : курс лекцій / В. І. Воловик. – Запоріжжя : Просвіта, 1999.
98. Воропай Т. С. В пошуках себе. Ідентичність та дискурс / Т. В. Воропай. – Харків : ХДПУ, 1998. – 418 с.
99. Вригт Г. Х. фон. Модернизация как псевдоморфоз / Г. Х. фон Вригт // Три мыслителя. – СПб. : Русско-Балтийский информационный центр “Блиц”, 2000. – С. 247–254.
100. Вязовкин В. С. Антропный принцип / В. С. Вязовкин // Всемирная энциклопедия: Философия ХХ век / [главн. науч. ред. и сост. А. А. Грицаков]. – М. : АСТ, Мн. : Харвест, Современный литератор, 2002. – С. 40.
101. Габермас Ю. Дії, мовленнєві акти, мовленнєві інтеракції та життєвий світ / Юрген Габермас // Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія. – К. : Лібра, 1999. – С. 287–325.
102. Габермас Ю. Комунікативна дія і дискурс – дві форми повсякденної комунікації / Юрген Габермас // Ситніченко Л. Першоджерела комунікативної філософії. – К. : Либідь, 1996. – C. 84–90.
103. Габермас Ю. Мораль і моральність. Чи стосуються гегелівські заперечення Канта також і дискурсивної етики? / Юрген Габермас // Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія. – К. : Лібра, 1999. – С. 325–345.
104. Габермас Ю. Філософія як берегиня та інтерпретатор / Юрген Габермас // Після філософії: кінець чи трансформація? – К. : Четверта хвиля, 2000. – С. 182.
105. Гадамер Х.-Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики / Х.-Г.Гадамер; [пер. с нем. ; общ. ред. и вступ. ст. Б. Н. Бессонова]. – М. : Прогресс, 1988. – 704 с.
106. Гайденко В. П., Смирнов Г. А. Символизм и логика: два полюса средневековой рациональности / В. П. Гайденко, Г. А. Смирнов // Рациональность на перепутье : [в 2-х книгах]. – М. : “Российская политическая энциклопедия” (РОССПЭН), 1999. – Кн. 2. – С. 137.
107. Гайденко П. П. Проблема рациональности на исходе XX века / П. П. Гайденко // Вопросы философии. – 1991. – № 6.
108. Гайденко П. П. Проблема рациональности на исходе ХХ века / П. П. Гайденко // Рациональность на перепутье : [в 2-х книгах]. – Кн. 2. – М. : РОССПЭН, 1999. – С. 14–15.
109. Гайденко П. П. Прорыв к трансцендентному: Новая онтология ХХ века / П. П. Гайденко. – М. : Республика, 1997. – 495 с.
110. Гайденко П. П. История и рациональность : Социология М. Вебера и веберовский ренессанс / П. П. Гайденко, Ю. Н. Давыдов. – Москва : Политиздат, 1991. – 366 с.
111. Гальчинський А. С. Становлення суспільства пост-інформаційної цивілізації : [навч. посібник] / А. С. Гальчинський. – К. : Вища школа, 1993. – 107 с.
112. Ганди М. Моменти прозрения / М. Ганди // Литературная газета. – 1986. – № 50.
113. Гегель Г. В. Ф. Философия истории / Г. В. Ф.Гегель // Гегель, Г. В. Ф. Соч.: [в 14 т]. - Т. 8. – М. ; Л. : Соцэкгиз, 1935. – 468 с.
114. Гегель Г. В. Ф. Феноменология духа / Г. В. Ф. Гегель; [пер. с нем. Г. Шпета]. – СПб. : Наука, 1994. – 443 с.
115. Гегель Г. В. Ф. Философия права / Г. В. Ф.Гегель; [пер. с нем. ; ред. и сост. Д. А. Керимов и В. С. Нерсесянц; авт. вступ. ст. и примеч. В. С. Нерсесянц]. – М. : Мысль, 1990. – 524 [2] с.
116. Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук / Г. В. Ф.Гегель; [отв. ред. Е. П. Ситковский ; ред. коллегия: Б. М. Кедров и др.]. – М. : Мысль, 1977. - Т. 3: Философия духа. – 471 с.
117. Геллнер Э. Разум и культура. Историческая роль рациональности и рационализма / Э. Геллнер. – М. : Московская школа политических исследований, 2003. – 249 с.
118. Герасимова Е. М. Економічне знання у дискурсі становлення глобалізованого світу: соціально-філософський аналіз: [монографія] / Е. М. Герасимова. – Чернігів : ЧДІЕУ, 2008. – 336 с.
119. Гидденс Э. Ускользающий мир: как глобализация меняет нашу жизнь / Э. Гидденс; [пер. с англ.].– М. : Издательство “Весь мир”, 2004. – 120 с.
120. Гидденс Э. Устроение общества: Очерк теории структурации / Э. Гидденс. – 2-е изд. – М. : Академический Проект, 2005. – 528 с.
121. Гнатюк О. Прощання з імперією: Українські дискусії про ідентичність / Оля Гнатюк. – К. : Критика, 2005. – 528с.
122. Гоббс Т. Сочинения : [в 2 т.] / Т. Гоббс. – Т. 2. – М. : Мысль, 1964. – 748 с.
123. Гомілко О. Метафізика тілесності: концепт тіла у філософському дискурсі / О. Гомілко. – К. : Наук. думка, 2001. – 340 с.
124. Горбунов Е. А. Самоорганизация систем и прогнозирование военно-политических, экономических и социальных аспектов / Е. А. Горбунов. – К. : Ника-Центр, 2005. – 320 с.
125. Горгаймер М. Критика інструментального розуму / М. Горгаймер; [пер. з нім. д.ф.н. М. Д. Култаєвої]. – Київ : ППС – 2002, 2006. – 282 с.
126. Горных А. А. Деконструкция / А. А. Горных, А. А. Грицанов // Всемирная энциклопедия: Философия ХХ век / [главн. науч. ред. и сост. А. А. Грицанов]. – М. : АСТ, Мн. : Харвест, Современный литератор, 2002. – С. 212.
127. Гребеньков Г. В. Очерки по философии права : [монография] / Г. В. Гребеньков. – Донецк : Донецкий юридический институт ЛГУВД им. Э. А. Дидиренко, 2009. – 216 с.
128. Грей Д. Поминки по просвещению / Д. Грей. – М. : Праксис, 2003. – 368 с.
129. Гриб В. І. Постмодернізм: основні способи філософствування і орієнтації в культурі / В. І. Гриб // Постмодерн: переоцінка цінностей : [збірка наукових праць]. – Вінниця : УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2001. – С. 87–99.
130. Грицай О. М. Теоретичне і практичне самовизначення розуму (філософсько-антропологічний аналіз) : дис. ... канд. філос. наук : 09.00.04. “Філософська антропологія. Філософія культури” / О. М. Грицай. – Харків, 2006.
131. Грицанов А. А. Делез / А. А.Грицанов // Всемирная энциклопедия: Философия ХХ век / [главн. науч. ред. и сост. А. А. Грицанов]. – М. : АСТ, Мн. : Харвест, Современный литератор, 2002. – С. 213.
132. Грушевський М. С. Початки громадянства : генетична соціологія / М. С. Грушевский. – Прага, 1921. – 63 с.
133. Губерський Л. Культура. Ідеологія. Особистість : методолого-світоглядний аналіз / Л. Губерський, В. Андрущенко, М. Михальченко – К. : Знання України, 2002. – 580 с.
134. Гудмен Н. Способы создания миров / Н. Гудмен; [пер. с англ. А. Л. Никифорова, Е. Е. Ледникова и др.]. Андрущенко В., Михальченко М М. : Идея-Пресс, Логос, Праксис, 2001. – 376 с.
135. Гуревич П. С. Поиск новой рациональности (по материалам трех всемирных конгрессов) / П. С. Гуревич // Рациональность как предмет философского исследования. – М. : ИФ РАН, 1995. – 225 с.
136. Гусев С. С. Ситуативность комуникативных действий / С. С. Гусев // Вопросы философии. – 2008. – № 7. – С. 51.
137. Гуссерль Э. Логические исследования. Картезианские размышления. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология. Кризис европейского человечества и философии. Философия как строгая наука / Э. Гуссерль. – Мн. : Харвест, М. : АСТ, 2000. – 752 с.
138. Гутнер Г. Б. Социальные практики и габитус научного сообщества / Г. Б. Гутнер // Этос науки. – М. : Academia, 2008. – С. 338–358.
139. Гьофе О. Демократія в епоху глобалізації / О. Гьофе; [пер. з нім.]. – К. : ПСС – 2002, 2007. – 436 с.
140. Давыдов Ю. Н. О. Конт и умозрительно-спекулятивная версия позитивной науки об обществе / Ю. Н. Давыдов // История теоретической социологии : [в 4-х т.] – М. : Канон, 1997. – Т.1. – С. 64–140.
141. Дебор Ги. Общество спектакля / Ги Дебор; [пер. с фр. С. Офертас и М. Якубович ; ред. Б. Скуратов ; послесловие А. Кефал]. – М. : Издательство “Логос”, 2000. – 184 с.
142. Девятко И. Ф. Социологические теории деятельности и практической рациональности / И. Ф. Девятко. – М. : Аванти плюс, 2003. – 336 с.
143. Дейк Т. А. ван. Язык. Познание. Коммуникация / Т. А. ван Дейк. – М. : БГК им. И. А. Бодуэна де Куртенэ, 1989. – 308 с.
144. Делёз Ж. Логика смысла / Ж. Делёз // Делёз Ж. Логика смысла; Фуко М. Theatrum philosophicum [пер. с фр. Я. И. Свирский]. – М. : Раритет ; Екатеринбург : Деловая кн., 1998.
145. Дельоз Ж. Капіталізм і шизофренія: Анти-Едіп / Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі. – К. : КАРМЕ-СІНТО, 1996. – 382 с.
146. Делёз Ж., Гваттари Ф. Ризома / Ж. Делёз, Ф. Гваттари // Философия эпохи постмодерна : [сб. переводов и рефератов]. – Минск, 1996. – С. 6–31.
147. Делёз Ж. Трактат о номадологии / Ж. Делёз, Ф. Гваттари // Новый круг. – 1992. – № 2. – С. 184–187.
148. Делокаров К. Х. Параметры порядка современной цивилизации и глобальные вызовы / К. Х. Делокаров // Постнеклассические практики и социокультурные трансформации : [материалы VI международного междисциплинарного семинара / под общ. ред. Астафьевой О. Н.]. – М. : МАКС Пресс, 2009. – 168 с.
149. Делягин М. Г. Драйв человечества. Глобализация и мировой кризис / М. Г. Делягин. – М. : Вече, 2008. – 528 с.
150. Делягин М. Г. Мировой кризис: общая теория глобализации : [курс лекций]. / М. Г. Делягин. – 3-е изд., перераб и доп. – М. : ИНФРА-М, 2003. – 768 с.
151. Демина Н. А. Коммуникативное общество и его рациональность: социально-философский анализ: дис. ... кандидата философских наук : 09.00.11/ Н. А. Демина. – Красноярск, 2003.
152. Демьянков В. З. Политический дискурс как предмет политологической филологии / В. Демьянков // Политическая наука. Политический дискурс : история и современные исследования : сб. науч. тр. / отв. ред. и сост. Герасимов В. И., Ильин М. В. – РАН ИНИОН. Центр социол. научно-информационных исследований. Отдел политической науки. Отдел языкознания.