Прушківська Емілія Василівна. Секторальна структура економіки в умовах глобалізації

brief description

Прушківська Емілія Василівна. Секторальна структура економіки в умовах глобалізації.- Дисертація д-ра екон. наук: 08.00.01, Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. - Київ, 2015.- 467 с.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ПРУШКІВСЬКА ЕМІЛІЯ ВАСИЛІВНА

УДК 330.341.42

СЕКТОРАЛЬНА СТРУКТУРА ЕКОНОМІКИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

08.00.01 – економічна теорія та історія економічної думки

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора економічних наук

Науковий консультант:
Старостіна Алла Олексіївна
доктор економічних наук, професор

Київ – 2015
ЗМІСТ
ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СТРУКТУРУВАННЯ ЕКОНОМІКИ 23
1.1. Еволюція концепцій структурування економіки 23
1.2. Сутність та специфіка секторального підходу до дослідження структури економіки 49
1.3. Взаємозв’язок секторальної структури економіки та стадій економічного розвитку 69
Висновки до першого розділу 88
РОЗДІЛ 2. МЕТОДОЛОГІЯ АНАЛІЗУ СЕКТОРАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ ЕКОНОМІКИ 91
2.1. Принципи та методи дослідження секторальної структури економіки 91
2.2. Закономірності та чинники формування секторальної структури економіки 110
2.3. Специфіка формування секторальної структури економіки трансформаційних країн в умовах глобалізації 134
Висновки до другого розділу 155
РОЗДІЛ 3. ФУНЦІОНУВАННЯ СЕКТОРІВ ЕКОНОМІКИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ 159
3.1. Первинний сектор економіки в національному та міжнародному поділі праці 159
3.2. Роль промисловості у формуванні вторинного сектору економіки у посткризовий період 178
3.3. Сфера послуг у структурі третинного сектору економіки в умовах глобалізації 200
3.4. Зайнятість як індикатор кількісної та якісної характеристики секторальної структури економіки 219
Висновки до третього розділу 238
РОЗДІЛ 4. СПІВВІДНОШЕННЯ СЕКТОРІВ У СТРУКТУРІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ ТА ЇХ ЯКІСНИЙ РОЗВИТОК 242
4.1. Диверсифікація первинного, вторинного та третинного секторів економіки 242
4.2. Модернізація вторинного сектору економіки України шляхом неоіндустріалізації 261
4.3. Формування «економіки знань» на основі розвитку третинного та четвертинного секторів економіки 282
4.4. Інституційні чинники формування секторальної структури національної економіки 303
Висновки до четвертого розділу 327
РОЗДІЛ 5. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ВДОСКОНАЛЕННЯ СЕКТОРАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ 331
5.1. Взаємодія державних та ринкових методів регулювання секторальної структури економіки України 331
5.2. Механізм регулювання структурних змін в національній економіці 349
5.3. Формування оптимальної секторальної структури економіки на основі пріоритетних національних та регіональних стратегій економічного розвитку 365
Висновки до п’ятого розділу 384
ВИСНОВКИ 387
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 397
ДОДАТКИ 435

ВСТУП

Актуальність теми. Геополітичні зміни, розгортання глобалізаційних процесів, рух країн у напрямку до постіндустріальної стадії розвитку, системні трансформації у постсоціалістичному світі та вибір ними інтеграційного вектора розвитку, а також динамічне зростання залежності економічного розвитку від соціальної складової посилюють невизначеність та диспропорційність у господарстві різних країн і відхиляють їх від визначеної траєкторії руху.
Оскільки будь-яка національна економіка є складною економічною системою, то вона має володіти ознаками стійкості, що дозволяє їй зберігати свою цілісність і пристосовуватися до постійно змінюваного зовнішнього середовища. Саме структура економічної системи, яка є її основною характеристикою і наділена властивостями своєрідного «каркасу», дозволяє їй протистояти постійним змінам елементів, утримує їх у межах певної якості. Вдосконалення структури економіки є особливо важливим питанням для сучасного і майбутнього економічного розвитку країни. Зміна структури економіки здійснює доволі суперечливий вплив на економічне зростання, сприяючи прогресивному або регресивному розвитку.
У зв’язку з цим особливої актуальності набуває дослідження структури економіки країн загалом та секторальної структури за трисекторною моделлю, зокрема. Важливими є проблеми, пов’язані зі специфікою пізнання закономірностей формування секторальної структури та визначення напрямів її розвитку на основі структуроформуючих чинників.
Інтенсифікація глобалізаційних процесів призводить до взаємопроникнення, взаємопереплетіння, взаємозалежності національних економік. Ці процеси також ведуть до асиметричності та нерівномірності як на міжнародному, так і на національному рівнях. Найбільше цю нерівномірність віддзеркалює секторальна структура економіки, яка побудована за трисекторною моделлю і відображає певну стадію економічного розвитку країни. За теоретичною моделлю секторальної структури економіки, яка була започаткована К. Кларком, міжнародні інституції класифікують країни на аграрні, індустріальні й постіндустріальні на основі кількісних показників (домінування у структурі економіки певного сектору за зайнятістю та ВДВ). Згідно з таким підходом значна кількість країн світу потрапляє до категорії, що перебувають на постіндустріальній стадії розвитку.
Однак такий розгляд за якісними характеристиками розвитку показує, що далеко не всі країни можна вважати постіндустріальними. Кінець ХХ ст. ознаменувався появою особливої групи країн, класифікованих як країни з трансформаційною економікою. Розвиток цих країн у глобальному світі характеризується двома одночасними і взаємопов’язаними процесами: з одного боку, зміною економічної системи і, з іншого – рухом до постіндустріального суспільства. Отже, виникає проблема пошуку адекватних підходів до діагностики рівня економічного розвитку країн та визначення його стадії, оскільки існуюча трисекторна модель економіки виявляється надто відірваною від реальності.
Поряд із цим виникають питання відносно виявлення закономірностей та визначення чинників, які впливають на формування секторальної структури економіки і, особливо, в країнах із трансформаційним характером розвитку. Не менш важливим є й визначення впливу на ці процеси інституціонального середовища національної економіки та їх урахування при формуванні стратегій сталого економічного розвитку і державної структурної політики.
Таким чином, недостатній ступінь розробленості теоретико-методологічних засад дослідження секторальної структури національної економіки в умовах глобалізації, з одного боку, та необхідність вирішення проблем української економіки (мінімізація диспропорційності в розвитку секторальної структури економіки, модернізація та диверсифікація секторів економіки, формування оптимальної та збалансованої секторальної структури економіки на основі пріоритетних регіональних та національних стратегій розвитку), з іншого – обумовили актуальність дисертаційної роботи та її структуру.
Стан наукової розробки проблеми. Проблеми структурування економіки перебували в центрі уваги представників різних течій і напрямів економічної науки. Виокремлюючи пріоритетні питання в цій сфері досліджень, науковці намагалися закласти методологічне підґрунтя аналізу структурування економіки через дві основні групи проблем: одна з них пов’язана з вибором методологічної бази дослідження, а інша – з виокремленням і дослідженням окремих складових структури економіки.
Перша спроба щодо структурування належить меркантилістам. Емпіричні методи пізнання, які були домінуючими в дослідженнях цих учених, могли відобразити тільки поверхневі явища і не давали можливості заглибитися у сутнісні взаємозв’язки структурних елементів економіки. Фокусування дослідження тільки на одній зі сфер (зовнішній торгівлі) зводила аналіз до специфічного і відзначалася фрагментарністю.
Основний представник фізіократів Ф. Кене вивів дослідження структури економіки на макроекономічний рівень аналізу, відійшовши від вивчення окремих складових економіки, і вперше представив її як цілісну систему. Застосування дедуктивного методу та елементів моделювання дали змогу вченому виділити окремі сектори економіки національного рівня та показати взаємозв’язки між ними. Економісти-класики А. Сміт та Д. Рікардо досліджували структуру економіки вже не як єдине ціле, а через такі основні категорії, як праця, капітал, вартість, прибуток, тобто зосередилися на факторах, під впливом яких вона формується, не приділяючи при цьому належної уваги власне самій структурі.
Оперуючи діалектичним методом, К. Маркс уперше досліджує не просто аспекти функціонування окремих складових економіки, а її відтворювальну структуру на рівні суспільства, тим самим повертаючись до методології, започаткованої Ф. Кене. Однак у кінці ХІХ ст. – середині ХХ ст. неокласична теорія (Дж. Кларк, С. Кузнець, Р. Солоу, У. Ростоу та інші) реанімувала ідеї А. Сміта та Д. Рікардо, зосередившись на дослідженні факторів формування структури економіки на основі граничного та факторного аналізів.
Значну увагу вивченню структури в межах соціально-економічної системи, а також структури національної економіки приділяли західні вчені Р. Барр, Ф. Перру, В. Зомбарт, Т. Парсонс, Р. Мертон та інші. Особливий внесок у дослідження структури економіки й економічної системи зробили вчені країн пострадянського простору Г. Башнянин, В. Бодров, Н. Гражевська, С. Єрохін, П. Єщенко, Б. Кваснюк, М. Кузнецова, Л. Лазебник, І. Прангішвілі, В. Садовський, В. Тарасевич, Ю. Яременко та інші.
Новим методологічним підходом до аналізу структури економіки стала теорія К. Кларка. В її основу покладено секторний підхід, згідно з яким економіка поділялася на три сектори: первинний (сільське господарство), вторинний (промисловість), третинний (сфера послуг). Ця теорія набула подальшого розвитку в наукових дослідженнях соціологів-економістів Д. Белла, Е. Тоффлера, Ж. Фурастьє, М. Кастельса, які здійснювали структурування економіки через виділення від чотирьох до шести секторів, виходячи з галузевої класифікації. За такого підходу цивілізаційний рух суспільства трактувався як перехід від домінування одного сектору до іншого.
Найбільш загальні аспекти трансформації індустріальної економіки в постіндустріальну на основі зміни секторальної структури знайшли відображення у працях зарубіжних соціологів, філософів та економістів, а саме: Р. Арона, І. Валлерстайна, Дж. Гелбрейта, П. Друкера, А. Льюїса, Ф. Махлупа, Г. Мюрдаля, М. Тодаро, Х. Ченері та багато інших.
Ґрунтовні дослідження українських учених, зокрема О. Амоші, В. Базилевича, Ю. Бажала, О. Білоруса, З. Варналія, З. Галушки, В. Геєця, А. Гальчинського, О. Горняк, Я. Жаліла, А. Задої, Г. Задорожного, А. Ігнатюк, О. Каніщенко, Ю. Кінзерського, В. Коломойцева, В. Куценко, А. Маслова, Л. Михайлової, І. Одотюка, В. Осецького, Б. Пасхавера, І. Петрової, Ю. Пилипенка, В. Прушківського, І. Радіонової, А. Старостіної, Л. Федулової, А. Філіпенка, А. Ходжаян, А. Чухна, Л. Шинкарук, Л. Яковенко та інших, присвячено проблемам трансформації економічної системи від адміністративно-командної до соціально-ринкової, а також закономірностям структурування економіки в цілому. На пострадянському просторі акцентують увагу на проблемах структурування економіки в період трансформації економічної системи такі відомі економісти, як М. Ашимбаєв, Б. Галініене, Ж. Давільбекова, Є. Давиденко, Н. Бальчунас, А. Вітас, В. Іноземцев, Б. Камінскіене, П. Місюнас, М. Мясніковіч, Т. Селіщева, А. Селезньов, В. Черковець, Ю. Яковець та інші.
Крізь призму інституціональної складової досліджують структуру національної економіки такі зарубіжні вчені, як Р. Барр, М. Вебер, Т. Веблен, Ф. Ліст, Д. Норт, Г. Шмоллер та інші. В Україні плідні та ґрунтовні дослідження в цій площині здійснюють вчені: Т. Гайдай, А. Гриценко, В. Дементьєв, І. Крючкова, В. Ліпов, І. Мазур, А. Мельник, Г. Пилипенко, А. Ткач та інші.
Незважаючи на значний доробок з даної проблематики, ще немає достатніх підстав говорити про остаточне вирішення всіх проблем, пов’язаних зі структурою національної економіки в цілому та секторальною структурою, зокрема. На сучасному етапі залишається багато дискусійних питань, які стосуються теоретичних аспектів дослідження секторальної структури національної економіки (категоріальна невизначеність базових понять, обмеженість методологічного інструментарію, що застосовується до дослідження, відсутність глибокого розуміння взаємозв’язку та відповідності між секторальною структурою й стадіями економічного розвитку для країн із трансформаційною економікою тощо). Невирішеність теоретико-методологічних питань позначається і на практичних аспектах дослідження, пов’язаних із розробкою кількісних та якісних параметрів секторальної структури економіки та визначенням співвідношення між первинним, вторинним та третинним секторами в національній економіці, виокремленням специфічних рис сучасної стадії економічного розвитку для трансформаційних країн та обґрунтуванням вибору траєкторії їх подальшого руху, виявленням характеру впливовості інституційних чинників на формування секторальної структури національної економіки, виокремленням полюсів зростання та державного регулювання структурних пропорцій.
Усвідомлення актуальності проблеми формування секторальної структури національної економіки в умовах глобалізації, її практична та теоретична значущість, а також недостатній рівень науково-теоретичного обґрунтування низки питань зумовили вибір теми дисертаційної роботи, її мету, завдання та послідовність наукового дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є складовою комплексної держбюджетної науково-дослідної теми економічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Модернізація економіки України на засадах сталого соціально-економічного розвитку: закономірності, протиріччя, ризики» (реєстраційний номер 0111U006456 11БФ040-01) і наукової теми «Використання економічних переваг регіону в процесі глобалізації суспільного розвитку» економічного факультету Запорізького національного університету (реєстраційний номер 0110U003228). Особистий внесок автора у розробку зазначених тем полягає в обґрунтуванні теоретико-методологічних засад дослідження секторальної структури економіки та наданні практичних рекомендацій щодо модернізації економіки України шляхом неоіндустріальних процесів і на цій основі формування національної та регіональної стратегії економічного розвитку. Проведене дослідження та сформульовані висновки є вагомим внеском у розвиток теорії та практики формування секторальної структури національної економіки.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає в обґрунтуванні та розробці теоретико-методологічного підходу до формування секторальної структури економіки за трисекторною моделлю, встановлення взаємозв’язку між секторальною структурою економіки та стадією економічного розвитку для країн із трансформаційною економікою в умовах глобалізації, надання методичних і практичних рекомендацій щодо проведення державної секторальної політики.
Для досягнення визначеної мети було передбачено постановку та розв’язання комплексу таких завдань:
 дослідити та узагальнити теоретичні концепції структурування економіки;
 удосконалити категоріальний апарат теорії секторальної структури економіки шляхом розмежування понять «економічна система», «національна економіка», «структура національної економіки» та «секторальна структура національної економіки»;
 встановити характер взаємозв’язку між секторальною структурою економіки за трисекторною моделлю і стадіями економічного розвитку в умовах глобалізації;
 удосконалити інструментарій дослідження секторальної структури економіки за трисекторною моделлю з огляду на сучасні глобалізаційні процеси;
 виявити закономірності та класифікувати чинники, які впливають на формування секторальної структури економіки в сучасних умовах;
 проаналізувати особливості формування секторальної структури для країн із трансформаційною економікою;
 з’ясувати вплив первинного сектору економіки на національний та міжнародний поділ праці в умовах глобалізації;
 виокремити роль сфери послуг у національній економіці в період інтенсифікації глобалізаційних процесів;
 дослідити особливості зайнятості як кількісного та якісного індикаторів секторальної структури економіки в посткризовий період;
 виокремити пріоритетні напрями розвитку галузі сільського господарства в економіці України;
 розкрити зміст неоіндустріалізації як процесу оновлення національної економіки на основі розвитку високотехнологічних галузей;
 визначити зміст «економіки знань» як феномену постіндустріальної стадії розвитку;
 проаналізувати вплив інституційних чинників на формування секторальної структури для країн із розвиненою та трансформаційною економікою;
 визначити критерії оптимальності та збалансованості для формування секторальної структури економіки України з урахуванням пріоритетних національних та регіональних стратегій економічного розвитку.
Об’єктом дослідження є система економічних відносин між суб’єктами національної економіки, що виникають з приводу формування її секторальної структури в період глобалізації.
Предметом дослідження є закономірності та чинники функціонування секторальної структури економіки країн в умовах їх трансформацій під впливом глобалізаційних процесів.
Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дисертаційної роботи є міждисциплінарний аналіз, у межах якого поєднано методи економічної теорії з теоретичними підходами, напрацьованими в галузі соціології та соціальної психології, а також культурології і політології, що дозволило розглянути секторальну структуру економіки не тільки крізь призму техніко-технологічних змін, але й з урахуванням зрушень у соціальній структурі населення, особливостей поведінки економічних суб’єктів, що формуються завдяки соціокультурному середовищу та політичному впливу.
Конкретні наукові результати дисертації були отримані на основі застосування загальнонаукових та спеціальних методів дослідження, а саме: системного підходу – при визначенні елементів структури економічної системи та національної економіки, а також при встановленні взаємозв’язку і взаємозалежності між складовими структури національної економіки (п.п. 1.2; 1.3; 2.1); структурно-функціонального аналізу – при виокремленні моделі «цілого» та моделі «функціонування» у секторальній структурі, встановленні взаємозв’язку між секторальною структурою національної економіки та її інституціональним середовищем (п.п. 1.1; 1.3; 2.1; 2.3; 4.4); методів наукової абстракції – при визначенні сутності понять «система», «економічна система», «структура», «національна економіка», «структура національної економіки», «секторальна структура національної економіки» (п.п. 1.2; 1.3; 2.1; 2.2); діалектики – при дослідженні секторальної структури національної економіки крізь призму понять «горизонтального» й «вертикального» розвитку (п.п. 2.1; 2.3; 3.4; 4.2–4.4); загального й особливого – при виокремленні загальних системних та часткових внутрішніх змін у трансформаційній економіці, а також при визначенні ролі державних та ринкових методів регулювання секторальної структури економіки в період трансформації (п.п. 1.1; 2.3; 5.1–5.2); економіко-математичного моделювання – при встановленні пропорцій між первинним та вторинним секторами на основі правила «золотої пропорції», а також при визначенні оптимальної моделі секторальної структури економіки (п.п. 2.3; 4.1; 5.3); історичного і логічного – при виборі векторів інтеграції на основі принципу серединності (п.п. 2.2; 4.2); групування та класифікації – при виокремленні структуроформуючих чинників секторальної структури (п.п. 2.2; 3.1–3.3; 5.3); компаративістського аналізу – при дослідженні секторів економіки різних країн залежно від рівня економічного розвитку та обґрунтовані ролі інституційних чинників у формуванні секторальної структури в постіндустріальних країнах (розділ 3; п.п. 4.3–4.4); стандартних методик соціологічних досліджень – при здійсненні опитування населення України щодо психологічних спрямувань у мотиваційно-потребовій сфері; методів математичної статистики – при обробці результатів опитування (п.п. 4.4).
Інформаційною базою дослідження є статистичні матеріали Міжнародних організацій (World Bank, OECD, UNCTAD, UNIDO, FAO, WTO, ILO, IMF); дані статистичних баз Державної служби статистики України, країн СНД, Європейського Союзу (Eurostat), національного бюро статистики США, CIA; методичні й інструктивні матеріали міністерств і відомств України, законодавчі та нормативні акти України з питань формування та реалізації структурної, інвестиційної та інноваційної політики; аналітичні матеріали Верховної Ради України; результати наукових досліджень ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України»; Національного Інститут стратегічних досліджень, соціологічних моніторингів Інституту соціології НАН України та Державного вищого навчального закладу «Національний гірничий університет»; наукові розробки вітчизняних та зарубіжних дослідників з питань структури економіки, секторальної структури економіки, зайнятості, «економіки знань», модернізації економіки, інституційних засад структурування економіки; дані періодичної преси та розміщені в мережі Інтернет.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в розробці та реалізації комплексного теоретико-методологічного підходу при дослідженні секторальної структури економіки за трисекторною моделлю для країн із трансформаційною економікою в умовах глобалізації та надання обґрунтованих методичних і практичних рекомендацій щодо здійснення секторальної структурної політики держави на основі оптимальності й збалансованості.
Найвагомішими теоретичними і практичними результатами, які характеризують наукову новизну дослідження та особистий внесок автора, є:
вперше:
 запропоновано теоретико-методологічний підхід у дослідженні секторальної структури національної економіки, який спирається на категорії «горизонтального розвитку», «вертикального розвитку», «моделі цілого», «моделі функціонування», що дало можливість сформулювати такі закономірності: 1) кількісне співвідношення між секторами національної економіки відображає її вертикальний розвиток («модель цілого»), а якісний розвиток окремих секторів під впливом структуроформуючих чинників у певному інституціональному середовищі характеризує горизонтальний розвиток національної економіки («модель функціонування»); 2) зміни секторальної структури залежать від впливу структуроформуючих чинників, що мають ендогенну та екзогенну природу за квантативною й квалітативною характеристиками; 3) зростання частки третинного сектору відбувається за рахунок вищої еластичності попиту за доходом на його продукти, галузевої диверсифікації, більш швидких темпів зростання продуктивності праці у первинному та вторинному секторах, переміщення робочої сили між секторами;
 визначено особливості формування секторальної структури країн із трансформаційною економікою, до яких належить формування секторальної структури під впливом як загальних системних змін (у соціально-економічних та організаційно-економічних відносинах), що призводять до зміни самої системи, так і часткових внутрішніх змін (у техніко-економічних відносинах), результатом чого є формування нових пропорцій структури національної економіки певної країни;
 ідентифіковано опосередковуючі ланки зв’язку секторальної структури української економіки з інституціональним середовищем через формальні та неформальні інститути, у складі яких ціннісні спрямування господарюючих суб’єктів національної економіки на працю, багатство, альтруїзм, егоїзм, свободу, владу сприяють постіндустріальному розвитку України;
удосконалено:
 категоріальну матрицю теорії секторальної структури економіки шляхом уточнення понять: «національна економіка», яка визначається як просторово виокремлена та структурно визначена економічна система країни, в якій взаємодіють у певному інституціональному середовищі економічні суб’єкти з метою реалізації своїх економічних інтересів; «структура національної економіки» як співвідношення між її елементами, що поєднані між собою стійкими зв’язками і відносинами, які визначають «модель цілого» і «модель функціонування»; «секторальна структура національної економіки» як різновид структури національної економіки, що відображає стадію економічного розвитку та виокремлює домінування певного сектору економіки, «секторальна структурна політика» як виокремлення комплексу заходів щодо підтримки розвитку секторів та «полюсів» зростання в кожному з них з метою формування оптимальної структури економіки в умовах посилення глобалізаційних процесів, що на відміну від існуючих дані визначення акцентують увагу на трьох складових методики конструювання категорії, а саме: «сутність», «зміст» та «результат»;
 наукові підходи до: 1) визначення напряму еволюції національної економіки, які ґрунтуються на врахуванні не тільки кількісних характеристик, що відображають домінування одного сектору над іншим, але й процесу якісних змін окремих секторів, та розглядаються як повноцінні життєздатні елементи економіки і містять економічну та соціальну складові; 2) аналізу трисекторної моделі економіки з урахуванням «необхідних» показників для часткової оцінки, а також «достатніх» показників для повного оцінювання, що характеризують розвиток секторів за рівнем доходів, продуктивністю праці, тривалістю життя міського і сільського населення, умовами праці, рівнем освіти та зайнятістю населення, яка є кількісним і, водночас, якісним індикатором секторальної структури національної економіки;
 визначення змісту «економіки знань» як феномену постіндустріальної стадії розвитку національної економіки, що характеризується особливою структурою з випереджальним розвитком галузей, які продукують і розповсюджують знання та інформацію; прискорений розвиток «економіки знань» дозволяє мінімізувати суперечності розвитку трансформаційних країн, які одночасно рухаються як до постіндустріального суспільства, так і здійснюють системні перетворення;
 модель міграції робочої сили М. Тодаро для країн з трансформаційною економікою, в якій обґрунтовано переміщення робочої сили як за загальноцивілізаційними принципами (І секторІІ секторІІІ сектор), так і під впливом національних особливостей, які пов’язані з переходом від однієї економічної системи до іншої, а також зі зміною й їхнім вибором вектору міжнародної інтеграції в глобальному просторі. За допомогою мікроекономічного аналізу формування доходів у сільському господарстві доведено, що в Україні може відбуватися переміщення робочої сили не тільки в прямому (селомісто), але й в зворотному напрямку (містосело), проте на новій якісній основі й через експансію сфери послуг у сільську місцевість;
набули подальший розвиток:
 методологічні підходи до класифікації принципів і методів дослідження секторальної структури економіки, зокрема: принципів: 1) системності, 2) «золотої пропорції» (закон архітектоніки), 3) «моделі цілого» й «моделі функціонування» («модель цілого» визначає співвідношення в структурі економіки, а «модель функціонування» – вплив різних факторів, включаючи інституціональне середовище), 4) цілепокладання, 5) збалансованості та оптимальності, 6) динамізму, 7) циклічності, 8) необхідної різноманітності, 9) тріади «теза-антитеза-синтез» (передбачає можливість змінювати секторальну структуру в напрямку прогресивних перетворень); методів: 1) структурно-функціонального аналізу, 2) структурно-історичного (генетичного) аналізу, 3) еквівалентності (експорту та імпорту), 4) серединності, 5) транзитивності на основі попарних порівнянь, 6) компаративістики, 7) психологічного аналізу, що доповнює методологію дослідження секторальної структури економіки в частині не тільки кількісного, але й якісного аналізу.
 теоретичні підходи до визначення пріоритетних напрямів розвитку сільськогосподарської галузі як базової складової первинного сектору національної економіки через: 1) розвиток підгалузей, які виробляють продукцію з високою доданою вартістю; 2) виробництво сільськогосподарської продукції на принципах «зеленої економіки» для внутрішнього та зовнішнього ринків; 3) стимулювання розвитку сервісних та інфраструктурних галузей сфери послуг для підвищення ефективності сільськогосподарської діяльності;
 напрями модернізації економіки України через обґрунтування доцільності її неоіндустріалізації, що, з одного боку, є необхідним процесом руху країни до постіндустріального суспільства та, з іншого, сприятиме новому розвитку національних продуктивних сил на основі високотехнологічних та наукомістких виробництв. Обґрунтовано, що проведення політики неоіндустріалізації визначатиме оптимістичний сценарій розвитку промисловості України, а її відсутність – песимістичний;
 теоретичні засади визначення напрямів використання основних законів архітектоніки, а саме: закону серединності – у виборі векторів інтеграції (Європейський Союз, Євразійський простір) та формуванні на цій основі секторальної структури національної економіки; закону структуризації – у визначенні оптимального співвідношення між секторами за наявними кількісними пропорціями на основі правила «золотої пропорції».
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що розроблені й запропоновані у дисертаційній роботі наукові підходи, висновки і практичні рекомендації поглиблюють розуміння сутності структури національної економіки та секторальної структури економіки, економічної системи та національної економіки і мають науково-практичне значення для формування секторальної структури національної економіки в умовах трансформації та глобалізації. Запропоновані наукові положення, рекомендації та висновки можуть бути використані при розробці законодавчих актів щодо формування структурної політики як на національному, так і регіональному рівнях, практичній діяльності підприємств, навчальному процесі при висвітленні проблем секторальної структури економіки у низці економічних дисциплін.
Результати дослідження і пропозиції щодо формування секторальної структури економіки сприяли розробці «Стратегії регіонального розвитку Запорізької області на період до 2015 р.» з урахуванням створення кластерів, малих інноваційних промислових підприємств, а також регулювання інвестиційних проектів на базі нової системи економічних відносин та інтересів, які були використані Запорізькою обласною державною адміністрацією (довідка № 08 26/0600 від 15.03.2012 р.).
Науково-практичні висновки враховані Запорізьким обласним центром зайнятості при розробці «Програми зайнятості населення Запорізької області на 2012-2013 рр.» з урахуванням підвищення мобільності трудових ресурсів, яка здатна знизити напругу на ринку праці до 7 % і підвищити рівень зайнятості населення, який безпосередньо є кількісним та якісним індикатором секторальної структури національної економіки; запропоновано рекомендації щодо посилення міграції «містосело» (довідка № 1049/22 від 30.03.2012 р.).
Наукові результати дослідження щодо покращення секторальної структури національної економіки шляхом внутрішньогалузевої та міжгалузевої інтеграції промислового виробництва, а також поєднання напрямів військового та цивільного виробництва, включаючи розширення виробництва техніки та технології подвійного використання, були застосовані підприємством АТ «Мотор Січ» при розробці довгострокової стратегії розвитку (довідка № УГТ 12/11 19377 від 11.05.2012 р.).
Аналітичні матеріали та науково-практичні висновки про необхідність диверсифікації підприємств і поглиблення співпраці в галузі високих технологій для визначення та закріплення провідних позицій у світовій системі виробничо-коопераційних зв’язків були враховані при розробці стратегії діяльності ТОВ «Российско-украинское научно-производственное предприятие «Экопрогресс» (акт № 75/18 від 15.05.2012 р.).
Положення і висновки дослідження використані Комітетом Верховної Ради України з питань промислової і регуляторної політики та підприємництва при експертному оцінюванні нормативних документів щодо формування державної промислової політики, яка ґрунтується на розбудові високорозвинутого промислового сектору національної економіки через розвиток високотехнологічних галузей (довідка № 04 31/28 330/129803 від 06.07.2012 р.).
Основні теоретичні положення дисертаційної роботи були впроваджені у навчальний процес і використовувалися при розробці навчально-методичних комплексів, а також при читанні лекційних та проведенні семінарських занять для студентів економічного факультету Запорізького національного університету з низки навчальних дисциплін: «Економічна теорія», «Мікроекономіка», «Макроекономіка», «Міжнародна економіка», «Ринкові дослідження», «Економічна інтеграція», а також при підготовці навчальних посібників для ВНЗ (довідка № 01–25/128 від 23.10.2013 р.).
Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є завершеною самостійною науковою працею, у якій викладено авторський підхід щодо комплексного аналізу формування секторальної структури економіки за трисекторною моделлю та функціонування її секторів в умовах зміни економічної системи й руху до постіндустріального суспільства, а також визначення оптимальної секторальної структури економіки на основі пріоритетних національних та регіональних стратегій економічного розвитку. Наукові положення, висновки, пропозиції та рекомендації, які виносяться на захист, одержані автором самостійно. З наукових праць, опублікованих у співавторстві, в дисертаційній роботі використано лише ідеї та висновки, що напрацьовані автором особисто.
Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дослідження доповідалися і обговорювалися на засіданнях, теоретико-методологічних семінарах кафедри міжнародної економіки та кафедри економічної теорії, на засіданнях Вченої ради економічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка впродовж 2010–2013 рр.
Найважливіші теоретичні, методологічні й методичні положення та результати дисертаційної роботи оприлюднені автором і одержали позитивну оцінку на 29 міжнародних і всеукраїнських наукових та науково-практичних конференціях, симпозіумах, форумах та семінарах, а саме: Міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми і перспективи інноваційного розвитку економіки України» (21–23 червня 2006 р., м. Дніпропетровськ); Дванадцятій міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми економічної інтеграції до Європейського Союзу: світові економічні кризи і Україна» (15–22 вересня 2007 р., м. Анталія, Туреччина); П’ятій міжнародній науково-практичній конференції «Соціально–економічні реформи в контексті інтеграційного вибору України» (15–16 травня 2008 р., м. Дніпропетровськ); Міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми і перспективи інноваційного розвитку економіки України» (22–24 травня 2008 р., м. Дніпропетровськ); ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Трансформаційні процеси в економіці держави та регіонів» (8–10 жовтня 2008 р., м. Запоріжжя); ХХVIII Міжнародній науково-практичній конференції «Генезис інституційної системи транзитивних економік» (7–8 травня 2008 р., м. Чернівці); Тринадцятій міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми економічної інтеграції в Європейський Союз: становлення і розвиток українського ринку цінних паперів та його інтеграція до світового» (25 вересня – 2 жовтня 2008 р., м. Анталія, Туреччина); Міжнародній науково-практичній конференції «Основные направления и проблемы развития национальной и региональной экономики» (28 травня 2009 р., м. Бєлгород, Росія); IV Міжнародній науково-практичній конференції «Трансформаційні процеси в економіці держави та регіонів» (14–15 жовтня 2009 р., м. Запоріжжя); Міжнародній науково-практичній конференції «Посткризисный мир: глобализация, многополярность, модернизация, институты» (20–22 травня 2010 р., м. Ростов–на–Дону, Росія); IV Міжна

bibliography

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі здійснено теоретичне узагальнення та запропоновано нове вирішення наукової проблеми щодо розробки теоретико-методологічних засад дослідження секторальної структури економіки та надання обґрунтованих методичних і практичних рекомендацій щодо її формування на основі оптимальності й збалансованості з урахуванням пріоритетних національних і регіональних стратегій економічного розвитку.
Результати авторських досліджень сутності, закономірностей формування секторальної структури економіки та чинників впливу на її функціонування дозволили сформулювати узагальнення, висновки та пропозиції методологічного, концептуально-теоретичного та прикладного характеру, які відображають вирішення поставлених завдань відповідно до визначеної мети:
1. Теоретичний аналіз праць вітчизняних та зарубіжних учених виявив відсутність інтегративного наукового бачення феномену «структура національної економіки», що пов’язано із зосередженістю уваги науковців на окремих аспектах предмета, а також застосуванням різних теоретико-методологічних підходів до його дослідження. У процесі еволюції економічних поглядів виникли теорії, які сформували уявлення про структуру економіки на основі відтворювальних процесів (Ф. Кене, К. Маркс, Дж. Кейнс), впливовості факторів, що її формують та змінюють (А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. С. Кларк), закономірностей встановлення пропорцій між окремими галузями і секторами економіки (К. Кларк, Ж. Фурастьє, Д. Белл). Існуючі концептуальні підходи не є достатніми для аналізу секторальної структури сучасної національної економіки, оскільки не враховують вплив на її формування і розвиток якісних чинників, пов’язаних зі специфікою інституціонального середовища та особливостями системних трансформацій. Тому теоретико-методологічним підґрунтям для дослідження секторальної структури національної економіки має стати підхід, який дозволяє одночасно розглядати суттєві ознаки даної структури як з точки зору встановлення її кількісних пропорцій, так й аналізу її якісних характеристик.
2. У відповідності до методики конструювання категоріального апарату через «суть-зміст-результат» поняття «національна економіка» визначено як просторово виокремлена та структурно організована економічна система країни, в якій взаємодіють у певному інституціональному середовищі господарюючі суб’єкти з приводу виробництва, обміну, розподілу та споживання благ з метою реалізації своїх економічних інтересів, а категорія «структура національної економіки» – як співвідношення між її елементами, що поєднані між собою стійкими зв’язками і відносинами. За такого підходу економіка певної країни постає як відкрита економічна система, що «занурена» у певне інституціональне середовище та взаємодіє з іншими складовими суспільства, набуваючи при цьому ознак національної економіки. Встановлено, що національні економіки, які належать до одного й того ж типу економічної системи, суттєво різняться інституціональним середовищем, у межах якого формується певна структура економіки. Обґрунтовано, що при дослідженні останньої необхідно розглядати не економічну систему як абстрактне поняття, а національну економіку даної країни як реальне явище, що характеризує і визначає її структуру.
3. Секторальна структура економіки за трисекторною моделлю дозволяє визначити, на якій стадії розвитку перебуває певна національна економіка. В історії економічної думки цей зв'язок розглядається переважно з точки зору цивілізаційного підходу і трактується як перехід від стану, де домінує один сектор, до стану, де домінує інший. Такі домінуючі позиції певного сектора визначаються докорінними змінами в техніці, технології і організації виробництва, що, в кінцевому рахунку, призводить до підвищення продуктивності праці. За такого підходу увага зосереджена виключно на кількісних параметрах розвитку секторів і представляє його як лінійний, жорстко детермінований процес. Виявлено, що теорія секторальної структури економіки повинна відображати не тільки перехід від домінування одного сектору до іншого, але й розкривати якісний розвиток кожного із них та враховувати, що саме людина з її цінностями та мотивацією є рушійною силою економічного розвитку. Доведено, що для комплексного дослідження секторальної структури національної економіки необхідно використовувати як кількісні параметри, так і її якісні характеристики, а також особливості трансформаційного розвитку, який може здійснюватися нелінійно, мати інверсійний та біфуркаційний характер. Для повної характеристики взаємозв’язку секторальної структури економіки та стадії її розвитку введено поняття «фаза» й «етап», які крізь призму філософського розуміння «загального», «особливого» та «одиничного» більш ґрунтовно характеризують особливості розвитку національної економіки.
4. З огляду на особливості сучасних глобалізаційних процесів та різноманітність структурних зрушень в економіці автором запропоновано вдосконалений методологічний підхід до дослідження секторальної структури економіки за трисекторною моделлю, що базується на: а) принципах: 1) системності, 2) «золотої пропорції» (закон архітектоніки), 3) «моделі цілого» й «моделі функціонування» («модель цілого» визначає співвідношення у структурі економіки, а «модель функціонування» означає вплив різних факторів, включаючи інституціональне середовище) 4) цілепокладання, 5) збалансованості та оптимальності, 6) динамізму, 7) циклічності, 8) необхідної різноманітності, 9) тріади «теза-антитеза-синтез» (передбачає можливість змінювати секторальну структуру в напрямку прогресивних перетворень); б) методах: 1) структурно-функціональному, 2) структурно-історичному (генетичному), 3) еквівалентності (експорт та імпорт), 4) серединності, 5) транзитивності на основі попарних порівнянь, 6) компаративістики, 7) психологічного аналізу. Виокремлення вказаних принципів доповнює методологію дослідження секторальної структури економіки в частині не тільки кількісного, але й якісного аналізу, а визначені методи слугують інструментарієм її наукового аналізу.
5. На засадах наукових здобутків учених-економістів, які досліджували секторальну структуру економіки за трисекторною моделлю в країнах із розвиненою економікою, а також на основі здійсненого кількісного та якісного аналізу секторальної структури країн із транзитивною економікою, виокремлено закономірності її формування: кількісне співвідношення між секторами національної економіки відображає її вертикальний розвиток («модель цілого»), а якісний розвиток окремих секторів під впливом структуроформуючих чинників у певному інституціональному середовищі характеризує горизонтальний розвиток національної економіки («модель функціонування»); зростання частки третинного сектору відбувається за рахунок вищої еластичності попиту за доходом на його продукти, галузевої диверсифікації, більш швидких темпів зростання продуктивності праці у первинному та вторинному секторах, переміщення робочої сили між секторами. Ці закономірності модифікуються у кожній окремо взятій національній економіці під впливом структуроформуючих чинників, які доцільно поділити на: а) ендогенні чинники за квантативною характеристикою (природні, територіальні, матеріально-технічні фактори, чисельність населення); за квалітативною характеристикою (розподіл праці та спеціалізація на національному рівні, економічні потреби та інтереси, розвиток науки та технологічні уклади, циклічні та трансформаційні процеси, інституціональне середовище); б) екзогенні за квантативною ознакою (обсяг іноземних інвестицій; зовнішньоторговельні операції), за квалітативною характеристикою (глобалізаційні процеси; розподіл праці і спеціалізація на міжнародному рівні; інтеграційний вектор; кризові явища). Виокремленні чинники мають безпосередній вплив на формування секторальної структури економіки за трисекторною моделлю, а також дозволяють аналізувати її з точки зору моделі «функціонування».
6. Встановлено, що структурні зміни можуть мати різний характер у залежності від впливу чинників формування секторальної структури економіки. На основі теорії транзитології здійснено розподіл структурних змін на загальні системні та часткові внутрішні і визначено особливості формування секторальної структури економіки країн із трансформаційною економікою. Останні пов’язані з двома одночасними процесами: зміна економічної системи та рух до постіндустріального суспільства. Встановлено, що загальні системні зміни, які здійснюються в процесі переходу від однієї економічної системи до іншої, ведуть до системних змін як у прогресивному, так і регресивному напрямку, а часткові внутрішні зміни мають градуалістичний характер і не стимулюють підвищення продуктивності праці у первинному та вторинному секторах. У результаті не відбувається формування секторальної структури економіки на основі закономірностей, які властиві країнам із розвиненою економікою. Доведено, що зв'язок між секторальною структурою економіки і стадією економічного розвитку в країнах із трансформаційною економікою має дивергентний характер. Секторальна структура економіки України на сучасному етапі за кількісними параметрами демонструє постіндустріальну стадію розвитку, а за якісними характеристиками – індустріальну стадію розвитку. Запропоновано досліджувати секторальну структуру економіки за трисекторною моделлю в країнах із трансформаційною економікою крізь призму горизонтального і вертикального розвитку з позиції кількісних параметрів і якісних характеристик.
7. Аналіз світових тенденцій розвитку галузей первинного сектору в умовах посилення глобалізаційних процесів дозволив виявити, що в міжнародному поділі праці продовжує домінувати «традиційна» спеціалізація: розвинені країни експортують готову продукцію, а країни, що розвиваються, – сировину. Прогресивних змін для другої групи країн можна досягти шляхом диверсифікації експорту та розвитку внутрішньої економіки за рахунок експортних доходів, що буде сприяти зниженню залежності країни від зовнішньоторговельної кон’юнктури. За такого підходу не тільки розвинені країни будуть «диктувати» свої умови розвитку країнам, що розвиваються, але й останні зможуть зайняти належне місце у міжнародному поділі праці. На основі теорії порівняльних переваг обґрунтовано, що первинний сектор у національному та міжнародному поділі праці має виконувати роль не тільки сировинного придатку для глобалізованого світу, а й стати основою розвитку національної економіки.
8. Виявлено, що на сучасному етапі продовжуються процеси терциаризації, а частка сфери послуг збільшується у секторальній структурі економіки на глобальному та національному рівнях. Розвиток інформаційно-комунікаційних технологій і науково-технічний прогрес сприяють створенню нових видів послуг, що значно зменшує часові й просторові межі для певної економічної діяльності щодо швидкості передавання інформації, прийняття рішень, можливості кооперації та торгівлі. З’ясовано, що процеси глобалізації сприяють активному зростанню прямих іноземних інвестицій у сферу послуг і розширюють фінансову, страхову, інформаційну, телекомунікаційну, освітню та інші інфраструктури переважно в країнах із розвиненою економікою. Обґрунтовано, що сфера послуг є інтегральним господарським комплексом, який тісно пов'язаний із первинним та вторинним секторами національної економіки через надання їм послуг. Домінування галузей сфери послуг у секторальній структурі економіки породжує виникнення принципово нових суспільних явищ, визначених як «економіка знань», «інформаційна економіка», «креативна економіка», які забезпечують економічне зростання та розвиток національної економіки.
9. На основі зв'язку між економічною та соціальною складовими економічної системи виявлено, що зайнятість є кількісним та якісним індикатором секторальної структури національної економіки. Динаміка створення нових робочих місць найбільш об’єктивно характеризує рівень економічного розвитку країни і визначає її потенціал на короткострокову та довгострокову перспективу. Аналіз закономірностей міжсекторального переміщення робочої сили свідчить, що в країнах із розвиненою економікою цей процес відбувається між первинним, вторинним і третинним секторами внаслідок зростання продуктивності праці та підвищення рівня доходів населення, що не завжди є характерним для країн із трансформаційною економікою. Це пояснюється специфічними особливостями, які пов’язані із функціонуванням попередньої економічної системи, а саме: процесами адміністративного примусу щодо індустріалізації та колективізації, в результаті яких не відбувся природний процес переміщення робочої сили із первинного до вторинного сектору, а згодом і до третинного. Сучасна глобальна криза посилила диспропорційність секторальної структури зайнятості як на національному, так і на міжнародному рівнях і внесла корективи у спрямованість міграційних потоків. Обґрунтовано, що в Україні може відбуватися переміщення робочої сили не тільки в прямому (селомісто), а й в зворотному напрямку (містосело), але на новій якісній основі і через експансію сфери послуг у сільську місцевість.
10. Визначено, що несформовані ринкові умови господарювання (які відносяться до загальних системних змін) та лібералізація торгівлі в Україні зумовили експорт переважно сировинної сільськогосподарської продукції, у той час як внутрішній споживчий ринок насичувався за рахунок імпорту. Це деформувало структуру сільськогосподарського виробництва в національній економіці. На основі правила «золотої пропорції» доведено, що в секторальній структурі економіки України частка первинного сектору може збільшуватися за рахунок гармонізації співвідношення між первинним і вторинним секторами. Поряд із цим, важливим напрямком у розвитку галузей сільського господарства національної економіки є виробництво продукції з високою доданою вартістю та процес «озеленення» економіки, що дозволить перейти на виробництво екологічно чистих продуктів та біопалива як для потреб внутрішнього, так і для зовнішнього ринків, а також сприятиме зростанню зайнятості у сільській місцевості.
11. Доведено, що розвиток промисловості, котра є складової вторинного сектору економіки, має відбуватися на основі неоіндустріалізації як необхідного процесу руху до постіндустріального суспільства, і, водночас, як явища, що сприяє новому розвитку продуктивних сил на основі високотехнологічних та наукомістких виробництв. Виявлено, що базовими галузями неоіндустріальних процесів в Україні мають стати ті, які сприяють розширенню існуючих та створенню нових ринків збуту, більш ефективному використанню ресурсів, а також формують значну частку доданої вартості та підвищують рівень зайнятості в економіці. З’ясовано, що важливою складовою процесів неоіндустріалізації є формування нової індустріальної свідомості через тріаду «інформація-переконання-традиції». На основі сценарного прогнозування розвитку промисловості на період 2015-2017 рр. за оптимістичним, базовим та песимістичним сценаріями виявлено, що проведення політики неоіндустріалізації визначає оптимістичний сценарій розвитку промисловості, а її відсутність – песимістичний. За умов активного використання такої політики, частка промисловості в загальній структурі ВДВ в українській економіці у середньостроковій перспективі сягне рівня нових індустріальних країн.
12 «Економіка знань» як фаза постіндустріального суспільства характеризується структурними змінами третинного сектору, що проявляється у домінуванні галузей, які продукують знання та породжують послугові види діяльності у формі новітніх технологій, інформації та безпосередньо знань. У свою чергу ці процеси зумовлюють внутрішні зміни як в первинному, так і у вторинному секторах економіки через упровадження нових технологій, які безпосередньо змінюють їх структуру. Для забезпечення цивілізаційного руху України в напрямку постіндустріального суспільства через становлення «економіки знань» як вищої його фази запропоновано вважати провідними галузі, які продукують і розповсюджують знання, а підтримуючими – ті, які поширюють інформацію. Аргументовано, що для досягнення цієї мети першочерговим є продукування, а не просто споживання знань створених іншими глобальними суб’єктами. Таке розуміння сутності «економіки знань» та вибір шляхів її формування в національній економіці дозволяє мінімізувати суперечності розвитку трансформаційних країн, які намагаються одночасно рухатися до постіндустріального суспільства і здійснювати системні перетворення.
13. Структура національної економіки формується та зазнає змін під впливом чинників, пов’язаних з інституціональним середовищем діяльності економічних суб’єктів. Встановлено, що, оскільки в основі інститутів знаходяться соціокультурні цінності, висхідною основою яких є ціннісні орієнтації та соціально-психологічні спрямування людей, то уявлення про якісні характеристики інституціонального середовища можуть бути сформовані через їх діагностику. На основі дослідження соціально-психологічних спрямувань населення України в мотиваційно-потребовій сфері за методикою О. Потьомкіної виявлено стереотипи економічної поведінки пересічних українців і встановлено взаємозв’язок між соціально-психологічними спрямуваннями населення та перспективами трансформації української економіки до постіндустріальної стадії розвитку. Визначено, що у своїх орієнтаціях на процес (78,13 %) і на результат праці (79,40 %); на альтруїзм (70,17 %) порівняно з егоїзмом (35, 33 %); на свободу (81,15 %), а не на владу (30,76 %); на трудову діяльність як саму по собі (59,91 %) без суттєво вираженої орієнтації на грошову винагороду (27,94 %) українці психологічно схильні до такого типу діяльності, який є більш характерним для постіндустріального суспільства.
14. Обґрунтовано, що при формуванні стратегії розвитку національної економіки її секторальна структура повинна відповідати критеріям: 1) оптимальності – кількісне співвідношення між секторами економіки має формуватися на основі правила «золотої пропорції», а також здатність секторальної структури економіки тримати цей «каркас» відповідно до змін економічної політики держави в напрямку реалізації певної стратегії розвитку як на національному, так і регіональному рівнях; 2) збалансованості – утримувати баланс та створювати умови для якісного розвитку секторів із виокремленням «полюсів зростання», які забезпечують, з одного боку, власний економічний розвиток кожного сектору, а з іншого – розвиток національної економіки в цілому. Для формування збалансованої секторальної структури економіки України, котра відповідає постіндустріальній стадії розвитку, необхідною є диверсифікація галузей на регіональному рівні в напрямку формування високотехнологічних комплексів взаємопов’язаних виробництв. Установлено, що це буде сприяти розвитку нового виробничого потенціалу і сформує базу для майбутньої спеціалізації України в галузях, які базуються на факторах постіндустріалізації, а саме: інформації, нових технологіях та знаннях. Диверсифікація галузей є умовою переходу від індустріального типу до постіндустріального та передбачає зміну її структури в напрямку поліструктурності на основі збільшення виробництва продукції з високою доданою вартістю як у традиційних, так і в нових галузях.