ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ ДОБИ ДИРЕКТОРІЇ (листопад 1918 – 1921 рр.) :

brief description

ЗМІСТ

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3
Розділ 1. Історіографія і джерельна база дослідження . . . . . . . . . 13
1.1. Характеристика наукової літератури за темою дисертації . . . . . . 13
1.2. Джерельна база дослідження . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27
Розділ 2. Проблема забезпечення охорони правопорядку та розбудови
системи органів внутрішніх справ за суспільно-політичних умов
в Україні доби Директорії Української Народної Республіки . . . . . 33
2.1. Політико-правові підходи держави до проблеми організації
охорони правопорядку та боротьби зі злочинністю за умов
суспільно-політичної ситуації в Україні у 1918–1921 роках . . . . . . 33
2.2. Політико-правові підходи держави до створення системи
правоохоронних органів в УНР і визначення організаційно-правових
засад їх діяльності в 1918–1921 роках . . . . . . . . . . . . . . . . . . 56
Розділ 3. Нормативно-правове регулювання організації
та діяльність Міністерства внутрішніх справ Української Народної
Республіки доби Директорії у 1918–1921 роках . . . . . . . . . . . . . 68
3.1. Правові підстави організації, реорганізації та діяльності МВС УНР
на початковому етапі доби Директорії (грудень 1918 – січень 1919 року) 68
3.2. Організація та діяльність МВС УНР у період з лютого по грудень 1919 року 85
3.3. Організація та діяльність МВС УНР у 1920–1921 роках . . . . . . . 119
Розділ 4. Діяльність Міністерства внутрішніх справ УНР
із нормативно-правового забезпечення організації
та функціонування правоохоронних органів у 1918–1921 роках . . 129
4.1. Загальна характеристика нормотворчої діяльності МВС УНР
у 1918–1921 роках . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 129
4.2. Правова характеристика нормативно-правових актів МВС УНР
доби Директорії з регламентації діяльності органів міліції
та громадських органів охорони порядку . . . . . . . . . . . . . . . . 142
4.3. Правова характеристика основних положень проекту Статуту
МВС УНР доби Директорії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 164
Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 178
Список використаних джерел . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 191
ВСТУП
Актуальність теми. Як свідчать суспільно-історична теорія і практи-ка, у тому числі історико-правова наука, кожна держава, особливо на зла-мних етапах, якими є соціальна революція, зміна суспільного ладу, здобут-тя суверенітету, з метою охорони державного ладу, забезпечення внутріш-ньої безпеки, захисту інтересів держави і громадян від протиправних пося-гань значної уваги приділяє розбудові органів охорони правопорядку та виробленню відповідної нормативно-правової бази, що визначає організа-ційно-правові засади їх нормального функціонування. Про це свідчить і досвід становлення сучасної незалежної України, вищий орган законодав-чої влади якої, проголосивши у липні 1990 року Декларацію про держав-ний суверенітет України [1], ще до прийняття у серпні 1991 року Акта про-голошення незалежності України [2] та невдовзі після його прийняття ух-валив низку законодавчих актів з питань охорони правопорядку та боротьби зі злочинністю, які стали правовими засадами організації та діяльності органів внутрішніх справ нашої суверенної держави. Першим із них був Закон «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. [3] Постановою від 25 грудня 1990 р., якою визначався порядок введення в дію цього Закону, Верховна Рада доручила Раді Міністрів УРСР як першочергові розробити проекти законів про профілактику правопорушень та оперативно-розшукову діяльність органів внутрішніх справ, Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ, Положення про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ та текст Присяги працівника міліції УРСР, а також привести рішення Уряду республіки у відповідність із Законом «Про міліцію» [4]. Серед прийнятих у подальшому нормативно-правових актів, що регламентували питання організації та діяльності органів внутрішніх справ, можна назвати Закони України «Про оперативно-розшукову діяльність» [5], «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України» [6], «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» [7], Постанову Кабінету Міністрів України «Про утворення Державної служби боротьби з економічною злочинністю» [8], розпорядження Президента України «Про Положення про Міністерство внутрішніх справ України» [9] та ряд інших законодавчих актів, слідом за якими МВС України прийняло низку підзаконних нормативних актів, що визначають організаційно-правові засади організації та діяльності органів внутрішніх справ України, їх окремих служб та підрозділів у нових суспільно-політичних умовах.
Подібні проблеми побудови власних органів внутрішніх справ та роз-робки правоохоронного законодавства поставали й перед українськими національними урядами періоду Української революції 1917–1921 рр., за доби творення самостійної української держави та її захисту від посягань як зовнішнього, так і внутрішнього характеру на її суверенітет та територі-альну цілісність, у тому числі перед Директорією Української Народної Республіки після її приходу до влади в грудні 1918 року.
З урахуванням подібності обставин, за яких в Україні йшов процес становлення законодавства, що регулювало відносини в галузі правоохо-ронної діяльності держави у 1918–1921 рр., та відбувається реформування сучасного українського правоохоронного законодавства, історія розбудови в Україні такого виду правоохоронних органів, як органи внутрішніх справ та їх вищого керівного органу – Міністерства внутрішніх справ, і становлення організаційно-правових засад їх діяльності має неабиякий теоретичний і практичний інтерес, оскільки є підстави провести певні паралелі між тодішніми і сучасними умовами й цілями розбудови органів внутрішніх справ і правового регулювання їх організації й діяльності та виявити загальні закономірності й відмінності цих процесів.
Вивчення й аналіз організаційно-правових засад, на яких будувалися організація та діяльність органів внутрішніх справ в Україні за доби визвольних змагань, дозволить виявити допущені окремими політиками помилки і свідомі перекоси у галузі правового забезпечення діяльності цих органів, з одного боку, показати шляхи розвитку і надбання тогочасної нормотворчої діяльності, спрямованої на створення та вдосконалення нормативно-правової бази, покликаної регулювати правоохоронні правовідносини й визначати порядок організації та діяльності центрального апарату системи органів внутрішніх справ, з другого.
Створення нормативно-правової бази організації та діяльності мініс-терства внутрішніх справ (міністерства, комісаріату, відділу, департамен-ту, бюро тощо, які відають внутрішніми справами країни) є одним з пріо-ритетних завдань кожної держави. Не стала винятком у цьому питанні й Українська Народна Республіка доби Директорії. Після повалення Гетьма-нату П. Скоропадського перед Директорією УНР негайно постало невід-кладне завдання розбудови власних органів державної виконавчої влади, зокрема Міністерства внутрішніх справ.
Дане питання є актуальним і для сучасності. При розробці та вдоско-наленні організаційно-правових засад діяльності МВС суверенної України широко використовується міжнародний досвід. Наприклад, досвід таких країн, як Німеччина, Польща, Російська Федерація, Угорщина тощо. Але, на нашу думку, в процесі вдосконалення організаційно-правових засад діяльності МВС України, особливо в умовах розпочатого реформування відомства, необхідно обов’язково звертатися й до історичного досвіду нашої країни, з тим щоб на основі ретельного аналізу виявити допущені тогочасною владою помилки, а також встановити можливість врахування у сучасній практиці тих позитивних надбань, які були напрацьовані у минулі роки, і зокрема – досвіду правового забезпечення організації та діяльності МВС УНР доби Директорії. Вищевикладені положення і визначають акту-альність даної праці.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дослідження виконане відповідно до планової тематики науково-дослідної роботи на кафедрі історії держави та права Національної академії внутрі-шніх справ України та відповідає завданням Цільової комплексної програ-ми Національної Академії Наук України № 0186.0.070872 «Актуальні про-блеми історії Українського національного державотворення».
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на підставі ґрунтовного аналізу архівних матеріалів і нормативно-правових документів досліджуваного періоду вперше у вітчизняній історико-правовій науці дати об’єктивне висвітлення історико-правових аспектів та визначити організаційно-правові засади функціонування МВС УНР доби Директорії, показати його провідне місце і роль як складової системи правоохоронних органів тодішньої держави та політико-правові наслідки його діяльності, заповнивши, таким чином, існуючу прогалину в історії держави та права України з метою запозичення історичного досвіду та можливості його використання у реформуванні сучасної системи органів внутрішніх справ України.
Спираючись на отримані результати, передбачається напрацювати пе-вні пропозиції, спрямовані на подальше підвищення ролі й місця МВС України у забезпеченні правопорядку та боротьбі зі злочинністю.
Для реалізації цієї мети були визначені такі основні наукові завдання:
– дати наукову характеристику політико-правових підходів українсь-кої національної держави до проблеми розбудови системи правоохоронних органів УНР доби Директорії і визначити організаційно-правові засади їх діяльності з охорони правопорядку і боротьби зі злочинністю за умов суспільно-політичної ситуації в Україні в 1918–1921 рр.;
– проаналізувати нормативно-правові та організаційно-структурні ос-нови функціонування МВС УНР у зазначений період;
– дослідити нормотворчу діяльність МВС УНР;
– здійснити ґрунтовне дослідження нормативно-правової бази, струк-тури, функцій і завдань МВС УНР та створених ним і підпорядкованих йому органів охорони правопорядку;
– розкрити причини, через які Уряд і МВС УНР не змогли реа-лізувати певні нормотворчі напрацювання у житті держави;
– з’ясувати причини залучення військових сил до охорони порядку на території, підвладній Директорії УНР;
– висвітлити порядок і принципи залучення до правоохоронної діяль-ності громадських формувань з числа сільського населення;
– дати історико-правову оцінку функціонування МВС УНР та створе-них ним і підпорядкованих йому органів охорони правопорядку;
– напрацювати рекомендації щодо нормативно-правового та організа-ційно-структурного забезпечення діяльності органів внутрішніх справ України на сучасному етапі.
Об’єктом дисертаційного дослідження є діяльність вищих органів державної влади УНР та МВС УНР у сфері створення та нормативно-правового забезпечення функціонування системи правоохоронних органів, вироблення організаційно-правових засад їх діяльності.
Предметом дисертаційного дослідження є нормативно-правова база функціонування МВС УНР доби Директорії та його правоохоронна діяль-ність, а також діяльність по створенню народної міліції та інших форму-вань, що входили до складу МВС, їх участь в організації захисту надбань Української революції від протиправних посягань, основні напрями розви-тку і вдосконалення правових норм, якими регулювалися їх організація та діяльність.
Методи дослідження. При роботі над дисертаційним дослідженням автором застосовано філософський (діалектичний), інші загальнонаукові та спеціально-наукові методи пізнання державно-правових процесів і явищ. Так, із загальнонаукових застосовувались методи конкретно-історичний, порівняльно-історичний, функціонального аналізу, системно-структурний, із спеціально-наукових – історико-правовий, порівняльно-правовий, фор-мально-юридичний та інші загальнонаукові й спеціальні методи.
Метод загальної філософської діалектики, згідно з яким всі явища (предмети) вивчаються в єдності та суперечності їх протилежностей, до-зволив розкрити основні напрями становлення і розвитку нормативно-правової бази діяльності МВС, яке йшло у напрямку від заперечення його існування у вигляді, що дістався від Української Держави, на початковому етапі державного будівництва в УНР через декілька трансформацій до ос-таточного формування як керівного апарату системи органів внутрішніх справ УНР.
За допомогою конкретно-історичного методу досліджувалися політи-ко-правові підходи уряду Директорії УНР до розв’язання проблем органі-зації охорони правопорядку, боротьби зі злочинністю та створення систе-ми органів охорони правопорядку і вироблення організаційно-правових засад їх діяльності в умовах конкретної суспільно-політичної ситуації, що склалась в Україні в 1918–1921 рр.
Порівняльно-історичний метод дозволив простежити характерні тен-денції становлення та розвитку органів охорони правопорядку УНР та МВС УНР у зіставленні з генезисом аналогічних державних органів і апа-ратів українських національних держав – попередниць Директорії.
Метод функціонального аналізу дав змогу з’ясувати функціональну відповідність органів внутрішніх справ та МВС УНР виконанню поставле-них перед ними завдань.
За допомогою системно-структурного методу досліджувалося місце МВС у системі державних органів, а його підрозділи й підпорядковані йо-му органи, зокрема їх організаційно-структурна будова, розглядалися в якості системи більш низького порядку.
Застосування історико-правового, порівняльно-правового, фо-рмально-юридичного методів дозволило розглянути генезис нормативно-правового забезпечення організації та діяльності МВС УНР, через порівняння нормативно-правових актів, що приймалися у попередні та досліджуваний періоди, виявити їх спільні та відмінні риси і встановити закономірності розвитку і характерні риси законодавства, що регулювало організацію та діяльність МВС та утворених ним і підпорядкованих йому органів, з’ясувати історичну послідовність та доцільність реорганізації системи органів внутрішніх справ УНР, встановити роль формальної визначеності правових норм у забезпеченні функціонування системи органів внутрішніх справ та їх діяльності з охорони правопорядку і боротьби зі злочинністю у досліджуваний період.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дослід-ником вперше в українській історико-правовій літературі зроблено спробу, використовуючи архівні документи і матеріали, публікації в офіційній пресі, комплексно проаналізувати нормотворчу та організаційну діяльність української держави доби Директорії щодо проблеми створення, реорганізації та розвитку системи органів внутрішніх справ, і перш за все МВС УНР, місця і ролі цієї складової державного механізму в особливих історичних умовах та нормативно-правового забезпечення їх діяльності.
Діяльність Директорії у галузі державотворення висвітлена у значній кількості історико-правових наукових досліджень. Менш дослідженими є питання правового забезпечення організації та діяльності МВС і підпоряд-кованих йому органів охорони правопорядку в складних суспільно-політичних умовах даного періоду Української революції. Окремі аспекти організації та діяльності МВС УНР доби Директорії висвітлювались у ро-ботах науковців Р.Ю. Васковського [10], О.А. Гавриленка [11], В.А.Довбні [12], Я.Ю.Кондратьєва, П.П.Михайленка [13], О.М. Мироненка [14], О.І. Олійника [15], А.П. Тимченка [16], В.М. Чиснікова [17] та ін. Але питання розробки і удосконалення органі-заційно-правових засад діяльності МВС УНР доби Директорії висвітлю-ються в цих працях лише побіжно, особливо це стосується періоду 1920–1921 рр. До теперішнього часу питання, присвячені дослідженню структу-ри та діяльності МВС УНР доби Директорії, стосувалися переважно періо-ду з грудня 1918 по грудень 1919 року. Період же діяльності МВС УНР у 1920–1921 рр. фактично залишився поза увагою дослідників.
Що ж стосується вироблення проектів нормативних актів з удоскона-лення структурної організації МВС у згаданий період, то дане питання взагалі практично не досліджено. Ще й досі у жодній науковій праці не розглядалось питання про вироблення проекту Статуту МВС УНР, який було розроблено за доби Директорії у 1920–1921 рр. Саме тому основною джерельної базою при дослідженні даного питання є архівні документи, які переважно зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, окремі з яких взагалі ще ніколи не публікувались або є маловідомі широкому юридичному загалу.
Викладені вище положення і визначають наукову новизну даного дос-лідження.
Конкретизовано наукова новизна основних положень дисертації поля-гає в тому, що в ній:
– вперше комплексно розглядаються політико-правові підходи держа-ви до проблеми розбудови системи органів охорони правопорядку УНР доби Директорії і розробки організаційно-правових засад їх діяльності в умовах суспільно-політичної ситуації в Україні в 1918–1921 рр.;
– дано науковий аналіз нормативно-правових актів та ряду архівних матеріалів за темою дослідження, раніше не відомих або маловідомих іс-торико-правовій науці;
– здійснено критичний аналіз законодавчих і відомчих нормативних актів досліджуваного періоду, які регламентували організацію і діяльність МВС УНР та створених ним і підпорядкованих йому органів охорони пра-вопорядку;
– законодавчі та підзаконні акти, якими регламентувалися питання ро-збудови в Україні в досліджуваний період народної міліції та інших орга-нів охорони правопорядку, розглянуто як цілісну систему;
– доведено, що ефективність організації та діяльності органів внутрі-шніх справ перебуває у прямій залежності від того, чи відповідає стан за-конодавства суспільним відносинам у сфері охорони правопорядку;
– вперше проаналізовано нормотворчу діяльність МВС УНР як керів-ного органу системи органів внутрішніх справ;
– виявлено закономірну залежність структурно-функціональних реор-ганізацій у системі органів охорони правопорядку від об’єктивних внутрі-політичних умов та воєнно-політичної ситуації в Україні доби Директорії;
– зроблено спробу дати об’єктивну історико-правову оцінку діяльнос-ті МВС в Україні в досліджуваний період;
– показано, що вищі державні органи влади УНР доби Директорії приділяли достатню увагу виробленню законодавства, що регламентувало організаційно-правові засади діяльності органів внутрішніх справ, але, в силу воєнної та політичної обстановки, забезпечити їх практичне застосування у повному обсязі не завжди було можливо;
– вперше обґрунтовано висновок про те, що керівництво УНР мало намір перейменувати народну міліцію в поліцію.
Практичне значення одержаних результатів. Положення, висновки та пропозиції, викладені у дисертаційному дослідженні, становлять певний внесок у розвиток історії держави та права України та історії органів внут-рішніх справ. Результати дослідження можуть бути використані:
– у законотворчій роботі – при підготовці змін і доповнень до законо-давчих та інших нормативно-правових актів, що стосуються реформування відомства та його складових частин, започаткованого керів-ництвом МВС України;
– у науково-дослідних цілях – для подальшої розробки історико-теоретичних проблем історії держави та права України, діяльності вищих органів виконавчої влади, зокрема МВС;
– у навчальному процесі юридичних закладів освіти, насамперед ви-щих навчальних закладів МВС України, – при вивченні навчального курсу «Історія держави та права України» та спеціальних курсів «Історія правоо-хоронних органів України», «Історія міліції України», а також при підго-товці відповідних курсів лекцій та навчальних посібників.
Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри історії держави та права Національної академії внутрішніх справ України, на міжнародній науково-практичній конференції «Безсмертя подвигу» (Київ, 22 квітня 2005 р.), ХVІІІ міжнародній науково-практичній конференції «Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості» (Донецьк, 25 листопада 2005 р.). Окремі аспекти роботи використовувалися викладачами НАВСУ при викладанні курсу «Історія міліції України».
Публікації. Основні теоретичні положення та наукові висновки дисе-ртаційного дослідження викладені у п’яти публікаціях у наукових фахових журналах і збірниках. З них чотири підготовлені автором одноосібно, одна – у співавторстві, де особистий внесок автора дисертації, який полягає у висвітленні нормотворчої діяльності МВС доби Директорії, складає 0,25 авт. арк.

bibliography

ВИСНОВКИ
У даному дисертаційному дослідженні з історико-правових позицій здійснено спробу проаналізувати нормативно-правові та організаційні за-сади функціонування МВС УНР у період визвольних змагань за незалежну українську державу доби Директорії, дослідити нормотворчу діяльність МВС УНР та розроблену ним нормативно-правову базу організації і діяльності, структури, функцій і завдань МВС УНР та створених ним і підпорядкованих йому органів охорони правопорядку.
Будь-яке дослідження історико-правових аспектів нормотворчості і правозастосування має виходити з необхідності пошуку всього раціона-льного, що було набуто минулим досвідом, і використання його для удо-сконалення правовідносин у державі, в тому числі пов’язаних з правоохо-ронною діяльністю. По тексту роботи були зроблені спроби поставити де-які теоретичні та практичні питання, з’ясування яких може допомогти ви-робити сучасний підхід до розбудови правоохоронної системи держави.
1.Суспільно-історична практика свідчить, що політичні сили, які при-ходять до влади, проголошують свої програмні підходи до організації влади, внутрішньої та зовнішньої політики держави. Директорія УНР вик-лала свою програму в політико-правовому акті – Декларації Української Директорії від 26 грудня 1918 р. У галузі внутрішньої політики Директорія поставила за мету забезпечення національної злагоди і дружнього поєднання трудової демократії всіх націй, надання влади трудовому народу, повернення селянству права розпоряджатися землею, майном, виробленим продуктом та іншими благами, відібраними у них поміщиками та гетьманським урядом. Проте ні у цьому програмному документі, ні в більш пізніх як політико-правових, так і законодавчих актах політико-правові підходи держави до проблем охорони правопорядку, боротьби зі злочинністю та організації системи правоохоронних органів не знайшли відображення.
2. Оскільки знання політико-правових підходів держави до проблем внутрішньої політики взагалі і проблеми охорони правопорядку та боротьби зі злочинністю зокрема має значення для характеристики діяльності системи правоохоронних органів на чолі з Міністерством внутрішніх справ та для визначення відповідності цієї діяльності внутрішній політиці держави, нами зроблено спробу з’ясувати ці підходи шляхом вивчення спеціальних законів та підзаконних нормативно-правових актів, що регламентували правоохоронну діяльність. Вивчення показало, що пріоритетними програмними напрямами у галузі охорони правопорядку були охорона республіканського ладу, внутрішнього порядку і спокою; забезпечення населенню політичних і громадянських прав; забезпечення законності; боротьба із саботажем, несумлінним або нечесним виконанням службовими особами органів державного апарату доручених обов’язків; охорона громадського порядку і спокою на місцях; захист народного добра від злочинних посягань; боротьба із самовільними реквізиціями; боротьба з агітацією проти нової влади на Україні; боротьба з діяльністю, яка загрожує республіканському ладу і внутрішньому порядку; боротьба з бандитизмом, розбоєм, самогоноварінням та іншими загальнокримінальними злочинами.
3. Політико-правові підходи держави до проблеми розбудови правоохоронної системи, організації та діяльності правоохоронних органів полягали у першочерговій заміні гетьманського правоохоронного апарату, в тому числі органів внутрішніх справ, новими структурами, і створення нового центрального апарату системи органів внутрішніх справ, який спочатку діяв у формі Відділу внутрішніх справ при Директорії, потім – Комісаріату внутрішніх справ, а з 26 грудня 1918 р. його було перейменовано на Міністерство внутрішніх справ у складі новоствореної Ради Народних Міністрів УНР. Започаткування діяльності МВС УНР доби Директорії слід, на думку автора даного дослідження, віднести до 10 грудня 1918 р., тобто до дня видання Директорією наказу № 411, яким засновувався Відділ внутрішніх справ при Директорії. Цей наказ слід розглядати як такий, що визначив правову підставу організації та діяльності Міністерства внутрішніх справ УНР.
Реалізуючи свої політико-правові підходи до створення системи пра-воохоронних органів, згідно з якими гетьманські державні інститути мали бути замінені новими, Рада Народних Міністрів УНР скасувала Департа-мент державної варти, який діяв у складі гетьманського МВС та утворила натомість Адміністративно-політичний департамент. У справі розбудови органів охорони порядку на місцях Директорія пішла шляхом ліквідації гетьманської Державної варти та відновлення народної міліції.
Директорія постійно зверталася до питань міліційного будівництва, приймаючи відповідні постанови, а згодом і закони. В цих нормативно-правових актах містилися норми, що впорядковували питання, пов’язані з формуванням українських правоохоронних органів, а також громадських формувань, виробленням організаційно-правових засад діяльності україн-ської міліції тощо.
4. На підставі аналізу суспільно-політичної обстановки в Україні в до-сліджуваний період, у якій МВС УНР провадило свою діяльність, її можна поділити на три етапи: початковий, мирний – грудень 1918 – січень 1919 року; воєнний (період евакуацій) – лютий–грудень 1919 р.; закордонний (еміграційний), або етап «Зимових походів» – 1920–1921 рр.
5. Реалізуючи політико-правові підходи держави до проблеми розбу-дови системи правоохоронних органів, МВС на початковому етапі своєї діяльності розробило, а уряд УНР ухвалив законодавчі акти, якими були закладені підвалини становлення і розвитку МВС, вироблені організацій-но-правові засади його подальшої діяльності. Про досконалість вирішення питань організації МВС свідчить той факт, що його організаційна структу-ра, яка склалася з кінця 1918 – середини 1919 року, залишалась майже не-змінною протягом усього часу існування Директорії УНР. У цей період МВС здійснило реорганізацію місцевих органів внутрішніх справ, які існу-вали в гетьманській державі у формі державної варти, замінивши їх народ-ною міліцією, яка підпорядковувалася місцевим органам влади (губерніа-льним, міським, повітовим). Напрямами організаційної роботи МВС було здійснення спрямованих на реалізацію політико-правових підходів держа-ви заходів із забезпечення захисту власності, протидії діяльності осіб, які поширювали серед населення агітацію проти нової влади, організація на-родної міліції та керівництво її діяльністю тощо.
6. Протягом другого, евакуаційного, періоду МВС УНР хоча і мало широкі повноваження, але свою основну діяльність, через ведення бойових дій з більшовицькими, денікінськими, махновськими, польськими війська-ми, вимушено було зосереджувати переважно на нагляді за роботою орга-нів місцевого самоврядування на тимчасово підвладних Директорії тери-торіях, охороні громадського порядку, нормотворчій роботі та вирішенні поточних справ. МВС продовжувало проводити мобілізаційні заходи серед населення, здійснювати облік евакуйованих працівників міліції, забезпечувати їх розміщення, харчування та грошове утримання, залучаючи до несення служби з охорони порядку та державних установ тощо. Адміністративний департамент МВС налагодив службову підготовку працівників міліції, евакуйованих із залишених Армією УНР місцевостей, для чого було складено план теоретичного і практичного навчання, для якого розроблено відповідні програми.
7. Протягом третього, еміграційного, періоду діяльність МВС УНР поширювалась лише на окремі, зайняті військовими частинами – учасни-ками «Зимових походів» – незначні частини території України, на яких во-но ще намагалось створювати правоохоронні органи, надавати їм нормативно-правове забезпечення та організовувати їх діяльність. МВС УНР, після залишення у листопаді 1919 року території України разом з Директорією, урядом та Армією УНР, перебуваючи за кордоном, продовжувало свою нормотворчу діяльність в умовах еміграції, працюючи над розробленням законопроектів, які стосувалися державного устрою України, охорони правопорядку і розбудови правоохоронних органів, сподіваючись на своє повернення і встановлення української національної державної влади в Україні. Ці законопроекти повинні були забезпечити правову базу діяльності органів державної влади, у тому числі органів внутрішніх справ та Міністерства внутрішніх справ, у разі їх повернення та відновлення незалежної Української Народної Республіки. На нашу думку, досвід нормотворчої роботи, здобутий МВС УНР за доби Директорії у 1919–1921 рр., слід ретельно досліджувати з метою успадкування тих позитивних надбань, що були напрацьовані в роки Української революції.
8. МВС протягом всього часу свого функціонування приділяло значну увагу нормотворчій роботі, готуючи законопроекти УНР, проекти постанов Ради Народних Міністрів та розробляючи відомчі нормативно-правові документи з визначення організаційно-правових засад організації та діяльності органів внутрішніх справ, і перш за все міліції. На початковому етапі, не маючи часу на вироблення нових правових засад діяльності народної міліції, МВС УНР застосовувало нормативно-правові акти Гетьманату, згідно з якими будувалася діяльність Державної варти, у тому числі й за тими штатними розписами, що їх мала Державна варта. Лише на другому етапі свого функціонування, у червні 1919 року, МВС розробило «Коротку інструкцію для міліціонера», якою визначалися основні обов’язки міліціонерів при несенні служби. Пізніше, у другій половині 1919 року, МВС розробило проект Інструкції для чинів народної міліції УНР, якою визначалися основні завдання міліції, окреслювалася її компетенція. Порівняння змісту цих інструкцій дає підстави стверджувати, що перша з них розрахована переважно на міську міліцію, а друга має більш широкий характер і розрахована як на міську, так і на повітову міліцію. Проте ці нормативно-правові акти залишилися проектами і не були реалізовані на практиці.
У липні 1919 року було прийнято Закон «Про тимчасові штати народ-ної міліції». Це був перший законодавчий акт, вироблений МВС УНР, що визначив правові засади організації міліції за доби Директорії. Організація народної міліції, визначена цим Законом, передбачалася як тимчасова, проте вона не змінювалася протягом усієї доби Директорії. Пізніше, в емі-граційний період, у 1920 році, МВС розробило законопроект «Про реорганізацію народньої міліції», проте він з об’єктивних причин не був реалізований.
9. Часто закони та інші нормативно-правові акти приймались як тим-часові, виключно на найближчий час. Так, термін дії Закону про тимчасові штати народної міліції встановлювався до 1 січня 1920 р. З цього можна зробити висновок, що МВС УНР, сподіваючись на остаточну перемогу, розраховувало у майбутньому розробити нові штати міліції для умов мирного часу. Але такої нагоди ні уряду УНР, ні МВС до кінця існування Директорії так і не випало. Проте МВС УНР продовжувало нормотворчу діяльність з цього питання також і на перспективу, сподіваючись на скоре повернення на територію України.
10. Продовжуючи вживати заходів до розбудови правоохоронного апарату з метою захисту населення та охорони правопорядку, додержую-чись політико-правових підходів до проблеми організації охорони право-порядку і боротьби зі злочинністю та зміцнення системи правоохоронних органів, МВС розробило, а Рада Народних Міністрів УНР 28 лютого 1919 р. прийняла закон про утворення Кошу охорони республіканського ладу, який становив собою збройне формування типу військово-польової жандармерії, діяв поряд з народною міліцією і перебував у безпосередньо-му підпорядкуванні МВС. Оскільки ні уряд УНР, ні МВС не мали можли-вості забезпечити достатню чисельність міліції для посилення захисту на-селення від злочинних посягань, то дане воєнізоване формування призна-чалося для оперативного реагування на повідомлення з місць про появу злочинних зграй з метою їх знищення і для посилення місцевої міліції. На початковому етапі свого існування діяльність підрозділів Кошу охорони республіканського ладу регламентувалася Статутом Державної варти ко-лишньої Української Держави від 9 серпня 1918 р., поки МВС не заверши-ло розробку, а Рада Народних Міністрів УНР 25 липня 1919 р. не ухвалила Статут Кошу охорони республіканського ладу. На противагу висловленій в науковій літературі думці про те, що Кіш охорони республіканського ладу припинив своє існування восени 1920 року, після остаточної втрати Директорією всієї території УНР, автор даного дослідження вважає часом фактичного припинення його діяльності грудень 1919 року, коли Директорія втратила підконтрольну їй територію України. У період «Зимових походів» Кіш охорони республіканського ладу вже не функціонував.
11. Подальшим кроком уряду і МВС УНР в реалізації політики поси-лення охорони порядку стало створення на місцях громадських правоохо-ронних органів із залученням населення. Не маючи можливості забезпечи-ти достатню чисельність міліції для посилення захисту населення від зло-чинних посягань, що зумовлювалося неможливістю поповнення її особово-го складу через мобілізацію призовників до діючої Армії УНР, та зважаю-чи на складну оперативну обстановку на місцях, МВС запропонувало уря-ду УНР залучити до розв’язання проблеми організації охорони правопо-рядку та боротьби зі злочинністю громадські формування з числа населен-ня, обравши формою такого залучення народну самоохорону. Ця форма самоорганізації населення не підміняла собою міліції і діяла там, де міліції не було або її чисельності було замало. Народна самоохорона мала підпо-рядковуватись безпосередньо сільським і волосним комісарам, а у своїй діяльності керуватись вказівками представників волосної і повітової міліції. Волосна міліція повинна була надавати сільським і волосним комісарам допомогу в організації народної самоохорони та забезпеченні її діяльності. Проте, як свідчать архівні матеріали, створення за ініціативою МВС нового виду організації охорони правопорядку у формі народної самоохорони не було підтримано населенням.
12. Новою формою організації охорони правопорядку в сільських місцевостях, де не вистачало народної міліції, став запроваджений цирку-ляром МВС «Про тимчасову організацію влади на місцях» від 10 вересня 1919 р. інститут сільських десятських, які визначалися як нижчі чини укра-їнської міліції. Десятські безпосередньо підпорядковувалися сільському комісару і затверджувалися повітовим комісаром. Однак з остаточним за-лишенням території України у листопаді 1920 року МВС УНР не мало мо-жливості реалізувати на практиці ідею створення громадських правоохо-ронних формувань у вигляді інституту сільських десятських, отже норма-тивно-правові акти з регламентації їх діяльності можна розглядати лише як нереалізовані проекти майбутнього устрою правоохоронної системи, яку МВС УНР сподівалося запровадити в Україні, розраховуючи повернутися на її територію.
Інститут сільських десятських внаслідок втрати Директорією майже усієї території України наприкінці 1919 року проіснував лише близько трьох місяців. Але це нововведення встигло себе зарекомендувати з пози-тивного боку та, на відміну від народної самоохорони, було підтримано населенням. Тому після короткочасного повернення частини території України під свою владу Директорія у 1920 році відновила дану інституцію в українських селах. Для подальшого впорядкування її діяльності міністер-ство розробило у 1920 році нормативно-правові акти, які регламентували організацію діяльності сільських десятських («Інструкцію по сільському управлінню» від 26 жовтня 1920 р. та «Коротку інструкцію для сільських десятських» від 30 жовтня 1920 р.), в яких визначалися порядок організації в селах органів громадського управління та їх устрій, компе-тенція, права і обов’язки десятських у галузі громадської безпеки, в адмі-ністративно-господарській сфері тощо.
Досвід створення інституту сільських десятських заслуговує на увагу і в сучасних умовах, в яких протікає життя незалежної України. З урахуван-ням оперативної обстановки, що склалася у сьогоднішній сільській місце-вості, у тому числі і в західному регіоні України, коли фіксуються, м’яко кажучи, непоодинокі факти посягання на чуже майно різних форм власно-сті, а часом і на життя його власників, порушення громадського порядку, недотримання санітарних та протиепізоотичних норм, функціонування та-кого громадського формування на тих засадах, що визначені ще за доби Української революції, могло б відіграти свою роль в оздоровленні ситуа-ції з охороною правопорядку на селі. Це питання, на нашу думку, вимагає дальшого глибокого вивчення і вироблення конкретних пропозицій не в межах історико-правового дослідження, що автор передбачає здійснити в процесі подальшої наукової розробки теми охорони правопорядку в сучасних умовах з урахуванням законотворчих надбань наших попередників. На думку автора, сільські десятські мають відігравати роль громадських помічників дільничних уповноважених, що працюють у сільській місцевості. Правові засади організації та діяльності інституту сільських десятських мають бути визначені окремим Законом України.
13. Дослідження питання організації Міністерства внутрішніх справ УНР дозволяє зробити наголос на відносній стабільності його організацій-но-структурної побудови протягом усього часу його існування за доби Ди-ректорії, незважаючи на те, що за цей час змінилося мало не десяток очі-льників цього державного органу.
Зауважимо тут, що стабільність центрального апарату була запорукою його успішного функціонування, і це не втратило свого значення та актуальності і в умовах сьогодення.
Після створення та реорганізації наприкінці 1918 – початку 1919 рр. МВС УНР протягом лютого–грудня 1919 року та в 1920–1921 рр. не зазнало значних структурних змін. На початку 1919 року до його складу входили: департаменти загальних справ, адміністративно-політичний, міс-цевого самоврядування, у справах біженців, Головна управа військової повинності, а також Департамент страхування і протипожежних заходів, який наприкінці січня 1919 р. було передано з МВС до Міністерства господарства.
З метою доведення до відома населення правдивої інформації про дія-льність уряду та становище республіки, утвердження національної свідо-мості, що мало уможливити проведення організаційної роботи на місцях, при Адміністративно-політичному департаменті МВС було утворено ін-структорсько-просвітницький відділ, а при губерніальних і повітових комі-сарах були введені посади інструкторів.
Одним із кроків на шляху упорядкування організації МВС стала реорганізація Адміністративно-політичного департаменту шляхом його поділу на Адміністративний та Політичний департаменти.
Адміністративний департамент забезпечував керівництво справою створення та організації діяльності народної міліції. Політичний департа-мент, займаючи особливе місце у складі МВС, виконував функцію органі-зації боротьби з агітацію проти нової влади в Україні та іншою діяльністю, яка загрожувала республіканському ладу, спокою і внутрішньому порядку УНР, тобто забезпечення внутрішньої безпеки держави.
14. Новим підрозділом МВС стало прес-бюро, утворення якого було зумовлено необхідністю співпраці міністерства із засобами масової інфор-мації. Цей підрозділ готував і передавав до преси відомості про діяльність міністерства (у формі бюлетенів) та доводив до відома міністра зміст пуб-лікацій у пресі, які стосувалися діяльності МВС.
Зауважимо, що в сучасних умовах, коли невідкладним завданням є вжиття заходів до підвищення авторитету МВС, і зокрема міліції, в очах громадськості, зазначена функція набуває особливої ваги.
15. Позитивним надбанням МВС Директорії було те, що воно, на від-міну від МВС Центральної Ради та Української держави, незважаючи на фінансову та організаційну скруту, знайшло можливість заснувати свій власний періодичний друкований орган – «Вістник Народнього Міністерс-тва Внутрішніх Справ Української Народньої Республіки», в офіційній ча-стині якого оприлюднювались Закони УНР, постанови та розпорядження Ради Народних Міністрів, накази та циркуляри МВС, а в неофіційній час-тині публікувались матеріали про діяльність МВС та інших міністерств УНР, організацію та діяльність державних органів і органів місцевого са-моврядування зарубіжних країн та інша інформація.
Наголосимо, що і в сучасних умовах видання відомчого засобу масо-вої інформації, незважаючи на висловлені у пресі негативні підходи до цього питання, має важливе значення для правовиховного впливу як на працівників органів внутрішніх справ, так і на населення, доведення до громадськості із перших вуст, а не через інтерпретацію журналістів «неза-лежних» видань, інформації про процеси (у межах дозволеного), що відбу-ваються всередині системи. З огляду на це видання відомчих засобів масо-вої інформації повинно мати всебічну підтримку з боку керівництва МВС.
16. Для ведення законопроектної роботи у складі МВС УНР було утворено спеціальну Законодавчу Комісію, а в подальшому, у 1920 році, для впорядкування та удосконалення нормотворчої роботи з підготовки законопроектів та інших нормативних актів з найбільш нагальних питань МВС створило чотири комісії за такими напрямами підготовки законопро-ектів: а) з питань загальної адміністрації; б) з питань охорони безпеки; в) з питань місцевого самоврядування; г) з питань військової повинності.
Законопроекти та інші нормативно-правові акти, підготовлені на по-чатковому, мирному етапі роботи МВС та в евакуаційний період, умовно можна поділити на дві категорії: а) ті, якими скасовувались або замінюва-лися закони, що були прийняті за доби Гетьманату; б) нові законодавчі ак-ти Директорії.
Напружена нормотворча робота МВС тривала і в еміграційний період, після залишення Директорією території України у листопаді 1919 року та переходу на територію, контрольовану Польщею. Розроблювані протягом 1920–1921 рр. законопроекти стосувалися питань: а) діяльності вищих органів державної влади і управління; б) діяльності місцевих державних органів та їх матеріально-технічного забезпечення; в) діяльності органів місцевого самоврядування та їх матеріально-технічного забезпечення; г) діяльності Міністерства внутрішніх справ, його органів, їх матеріально-технічного забезпечення та забезпечення особового складу; д) мобілізацій¬ної роботи та соціального забезпечення військовослужбовців і їх сімей; е) реєстрації населення; є) оподаткування населення. Тільки протягом червня–вересня 1920 року МВС було підготовлено 16 законопроектів та розпочато роботу ще над 10 нормативно-правовими актами.
У цей період МВС УНР продовжувало працювати над удосконаленням організаційно-правових засад майбутніх органів охорони громадського порядку. З цією метою МВС розробило проект Статуту Корпуса державної поліції. Отже, МВС вважало за доцільне у майбутньому перейменувати народну міліцію у поліцію.
На погляд дисертанта, у сучасних умовах, коли Україна має намір ін-тегруватися у світове співтовариство в різних галузях суспільного життя, у тому числі й у правоохоронній галузі, доцільним буде у майбутньому пе-рейменування назви органу охорони порядку «міліція» на «поліцію», щодо чого в літературі висловлено пропозиції, які поділяються автором даного дослідження. Проте таке перейменування має бути проведено не формально, а після здійснення організаційних заходів з реорганізації міліції з урахуванням зарубіжного досвіду організації та діяльності інституту поліції. Для вивчення та узагальнення такого досвіду при Міністерстві внутрішніх справ України має бути створена спеціальна наукова група (комісія), кінцевим результатом роботи якої має стати проект Закону України про поліцію та проект Статуту поліції, який може бути затверджений Кабінетом Міністрів України.
17. Розроблений МВС УНР законопроект про утворення поліції ухва-лений не був, а натомість 28 вересня 1921 р. голова Директорії С. Петлюра затвердив Закон «Про Корпус жандармерії», який ухвалював Статут Корпусу жандармерії. Згідно з цим Законом існуючі державні органи охорони громадського порядку, в тому числі народна міліція, мали бути ліквідовані, а замість них сформовано Корпус жандармерії як організований на військовий взірець виконавчий орган державної влади для охорони безпеки та громадського порядку, що мав входити до системи Міністерства внутрішніх справ УНР. Отже, за взірець було взято європейську, швидше австро-угорську, модель системи органів охорони порядку.
18. Значним здобутком відомчих нормотворців стала розробка проек-ту Статуту МВС УНР. Це питання досі залишалось поза увагою дослідни-ків і ще не розглядалося у наукових працях. Робота над проектом Статуту велась протягом 1920 року і була закінчена у другій половині року. Оста-точно проект Статуту було опрацьовано станом не раніше, ніж на 11 лютого 1921 р., після чого винесено на розгляд Ради Народних Міністрів УНР. Статут передбачав нову структуру МВС і визначав компетенції структурних підрозділів міністерства, крім компетенції Ради міністра та Канцелярії міністра, яка повинна була визначатись «Загальним Статутом Міністерств Української Народної Республіки», проект якого МВС теж підготувало у 1921 році. Розробники проекту Статуту МВС стояли на позиції доцільності перейменування народної міліції на поліцію, про що свідчить той факт, що у проекті Статуту МВС передбачався Департамент Поліції, на який покладалися керівництво діяльністю поліції, координація та об’єднання різних напрямів її діяльності, і в першу чергу розкриття та розслідування злочинів, здійснення вищого нагляду за точним виконанням поліцією своїх обов’язків. Проте, у зв’язку з прийняттям Закону «Про Корпус жандармерії», якби Статут МВС був затверджений після 28 вересня 1921 р., він мав би передбачати у складі міністерства не Департамент Поліції, а Департамент Жандармерії.
19. На думку дисертанта, подальше наукове дослідження історії роз-робки Статуту Міністерства внутрішніх справ УНР доби Директорії та ін-ших нормативно-правових актів щодо удосконалення організаційно-правових засад його діяльності дозволить висвітлити маловідомі сторінки історії розвитку МВС України та врахувати історичний досвід державот-ворення, здобутий за доби Директорії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Про державний суверенітет України : Декларація Верховної Ради УРСР від 16 липня 1990 р. № 55–ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. – № 31. – Ст. 429.
2. Акт проголошення незалежності України : Об’явлений постано-вою Верховної Ради УРСР від 24 серпня 1991 р. № 1427–ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 38. – Ст. 502.
3. Про міліцію : Закон України від 20 грудня 1990 р. № 565–ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 4. – Ст. 20.
4. Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про мі-ліцію» : Постанова Верховної Ради Української РСР від 25 грудня 1990 р. № 583–XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 4. – Ст. 21.
5. Про оперативно-розшукову діяльність : Закон України від 18 лютого 1992 р. № 2135–ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22. – Ст. 303.
6. Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України : Закон України від 26 березня 1992 р. № 2235–ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 29. – Ст. 397.
7. Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю : Закон України від 30 червня 1993 р. № 3341–ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 35. – Ст. 358.
8. Про утворення Державної служби боротьби з економічною злочинністю : Постанова Кабінету Міністрів України від 5 липня 1993 р. № 510 // ЗП України. – 1993. – № 2. – Ст. 30.
9. Про Положення про Міністерство внутрішніх справ України : розпорядження Президента України від 7 жовтня 1992 р. № 157/92-рп // Інфодиск: Законодавство України. – 2004. – Вересень.
10. Васковський Р.Ю. Правоохоронні структури доби Директорії УНР // Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України. – 2001. – № 2. – С. 52–60.
11. Гавриленко О.А. Органи внутрішніх справ УНР в період Директорії. Державна жандармерія ЗУНР // Історія органів внутрішніх справ : Навчальні матеріали до спецкурсу / Національний університет внутрішніх справ; Кіровоградська філія. – Кіровоград: «Імекс ЛТД», 2003. – С. 80–84.
12. Михайленко П., Довбня В. Українська народна міліція доби Директорії // Міліція України. – 2003. – № 5. – С. 26–27; № 6. – С. 24–25.
13. Акти Директорії (1918–1920) // Михайленко П.П., Кондрать-єв Я.Ю. Історія міліції України у документах і матеріалах: У 3-х т. – Т. 1: 1917–1925. – К.: Ґенеза, 1997. – С. 60–88.
14. Мироненко О.М. Генеральне секретарство (міністерство) внутріш-ніх справ УНР // Українське державотворення: невитребуваний потенціал : Словник-довідник / За ред. О.М. Мироненка. – К.: Либідь, 1997. – С. 90–91.
15. Олійник О.І. Народний комісаріат внутрішніх справ України (1917–1941 рр.): структура, функції, діяльність : Дис. … канд.. юр. наук (12.00.01) Університет внутрішніх справ. – Х., 2000. – 205 с.
16. Тимченко А.П. Создание милиции Украины в 1917–1920 гг. : Учеб. пособ. / МВД Украины; Луганский ун-т внутр. дел. – Луганск, 1999. – 69 с.
17. Чисніков В. МВС України в особах (1917–2001 рр.) // Юридичний вісник України. – 2002. – № 4, 5.
18. Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 рр. – У 3-х т. – К.: Політвидав України, 1967. – Т. 3. – 473 с.
19. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні : Енциклопедичний довідник. – К.: Головна редакція УРЕ, 1987. – 632 с.
20. Українська державність у ХХ столітті: Історико-політологічний аналіз. – К.: Політична думка, 1966. – 344 с.
21. Мусиенко В.В. На защите завоеваний Великого Октября. – К.: По-литиздат Украины, 1986. – 233 с.
22. Супруненко Н.И. Очерки истории гражданской войны и ино-странной военной интервенции на Украине (1918–1920). – М.: Наука, 1966. – 455 с.
23. Лихолат А.В. Разгром буржуазно-националистической Директо-рии на Украине. – М., 1949. – 215 с.
24. Лихолат А.В. Розгром націоналістичної контрреволюції на Укра-їні 1917–1920 рр. – К., 1955. – 622 с.
25. Рыбалка И.К. Разгром буржуазно-националистической Директо-рии на Украине. – Харьков, 1962. – 185 с.
26. Велика історія України: У 2-х т. – Т. 2 / Передм. І.П. Крип’якевича; Злагодив М. Голубець. – К.: Глобус, 1993. – 400 с.
27. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття : Нариси політичної історії. – К.: Либідь, 1993. – 288 с.
28. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – К.: Український письменник, 1993. – 413 с.
29. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. – Т. 2. – К.: Ли-бідь, 1992.– 608 с.
30. Стахів М. Україна проти більшовиків: Нариси з історії агресії Совєтської Росії : У 2-х кн. – Кн. 2. – Тернопіль, 1993. – 246 с.
31. Субтельний О. Україна: історія. – 3 вид., перероб. і доп. – К.: Ли-бідь, 1993. – 716 с.
32. Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції [марець 1917 р. – грудень 1919 р.] ) : Репринтне видання 1920 року. – У 3 ч. – К.: Політвидав України, 1990. – Ч. ІІІ. – 542 с.
33. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. – У 2 т. – К.: Темпо-ра, 2002. – 352 с.
34. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. – К.: Тем-пора, 2003. – 608 с.
35. Мицюк О. Доба Директорії УНР. Спомини і роздуми. – Львів, 1938. – 116 с.
36. Удовиченко О.І. Україна у війні за державність: Історія організа-ції і бойових дій Українських Збройних Сил 1919–1921. – К.: Україна, 1995. – 206 с.
37. П. Христюк. Замітки і матеріали до історії української революції. – У 4-х т. – Т. ІІІ. – Прага, 1921. – 160 с.
38. П. Христюк. Замітки і матеріали до історії української революції. – У 4-х т. – Т. IV. – Прага, 1922. – 192 с.
39. Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1927. – 333 с.
40. Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіогра-фія (1918–1920 рр.) . – К.: Пошук.-вид. агентство «Книга пам’яті України», Видавн. центр «Просвіта», 1999. – 508 с.
41. Історія України. Нове бачення / Під заг. ред. В.А. Смолія. – У 2 т. – К.: Україна, 1996. – Т. 2. – 492 с.
42. Історія України. Нове бачення : Навч. посіб. / Під заг. ред. В.А. Смолія. – К.: Знання, 2004. – 582 с.
43. Турченко Ф., Панченко П., Тимченко С. Новітня історія України: У 2 ч. – Ч. 1. – К., 1992. – 464 c.
44. Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення : Навч. посіб. – К.: Знання, 2005. – 422 с.
45. Пасічник М.С. Історія України : Навч. посіб. – К.: Знання, 2005. – 735 с.
46. Верига В. Визвольні змагання в Україні. 1914–1923 : У 2 т. – Львів: Місіонер, 1998. – Т. 1. – 480 с.; Т. 2. – 496 с.
47. Горак В. Директорія: потенціал і можливості політичного виживання // Україна ХХ ст. Проблеми національного відродження : Збірник наукових праць / АН України; Інститут історії України. – К.: Наукова думка, 1993. – 176 с.
48. Горак В. Зліт і падіння Директорії // Віче. – 1995. – № 4. – С. 106–116.
49. Іванченко Р. Історія без міфів. – К.: Український письменник, 1996. – 335 с.
50. Реєнт О. У робітнях історичної науки. – К.: Пошуково-видавн. агентство «Книга пам’яті України», Видавн. центр «Просвіта», 1999. – 352 с.
51. Кремень В., Табачник Д. , Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). – К, 1996. – 306 с.
52. Україна ХХ ст. Проблеми національного відродження : Збірник наукових праць / АН України; Інститут історії України. – К.: Наукова думка, 1993. – 176 с.
53. Лозовий В. Кам’янецька доба Директорії УНР: основні події та процеси : Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – К., 1998. – 16 с.
54. Радченко Л.О. Національно-демократична революція в Україні 1917–1920 рр. у новітній вітчизняній літературі : Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Харків, 1996. – 26 с.
55. Стрілець В. Державотворча діяльність політичних партій в Укра-їні (1917–1920 рр.) : Автореф. дис. ... канд.. іст. наук. – К., 1992. – 20 с.
56. Яцюк М.В. Військово-політична діяльність Директорії УНР (1918–1920 рр.) : Автореф. дис. ... канд.. іст. наук. – Х., 2000. – 19 с.
57. Боффа Дж. История Советского Союза. – Т. 1. – М., 1990. – 628 с.
58. Верт Н. История советского государства. 1900–1991. – М., 1995. – 543 с.
59. Гриценко А.П. Політичні сили у боротьбі за владу в Україні (кі-нець 1917 р. – початок 1919 р.). – К., 1993. – 101 с.
60. Гриценко А.П. Політичні сили у боротьбі за владу в Україні: рік 1919. – К., 1996. – 81 с.
61. Гриценко А.П. Політичні сили у боротьбі за владу в Україні. Рік 1920. – К., 1997. – 94 с.
62. Яцюк М.В. Військово-політична діяльність Директорії УНР (1918–1920 рр.) : Дис. ... канд. іст. наук. – Х., 2000. – 198 с.
63. Довбня А.В. Академік Михайленко: вихователь, педагог, дослідник // Науковий пошук, розв’язання актуальних проблем юридичної науки – сутність життя вченого і педагога. До 90-річчя академіка Академії правових наук України, заслуженого діяча науки і техніки України, доктора юридичних наук, професора Петра Петровича Михайленка : Зб. наук. праць / За ред. проф. Я.Ю. Кондратьєва. – К.: НАВСУ, 2004. – 384 с.
64. Історія держави і права України : Підручник. – У 2 ч. / А.Й. Ро-гожин, М.М. Страхов, В.Д. Гончаренко та ін.; За ред. А.Й. Рогожина. – К.: Ін Юре, 1996. – Ч. 2. – 446 с.
65. Історія держави і права України. Академічний курс : Підручник / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. – К., 2003. – 580 с.
66. Історія держави і права України : Підручник / За ред. А.С. Чайков¬ського. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 512 с.
67. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України : Навч. посіб. – Львів: Світ, 1996. – 295 с.
68. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – К.: Атіка, 2001. – 318 с.
69. Кузьминець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і пра-ва України : Навч. посіб. / За заг. ред. Я.Ю. Кондратьєва. – К.: Україна, 2000. – 429 с.
70. Кузьминець О., Калиновський В. Історія держави і права України. – К.: Україна, 2002. – 446 с.
71. Захарченко П.П. Історія держави та права : Навч. посіб. – К.: Ун-т «Україна», 2004. – 206 с.
72. Музиченко П.П. Історія держави і права України : Навч. посіб. – К.: Знання, 1999. – 661 с.
73. Копиленко Л., Копиленко М. Держава і право України. 1917–1920 : Навч. посіб. – К., 1997. – 208 с.
74. Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917–1918 рр. (історико-генетичний аналіз). – К., 1995. – 262 с.
75. Тищик Б.Й. Історія держави і права Української Народної Республіки. 1917–1920 рр. – Львів, 1995. – 223 с.
76. Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А., Левкович Н.О. Становлення державності в Україні (1917 – 1922 рр.). – Коломия: Вік, 2000. – 217 с.
77. Бевз В., Веденєєв Д. та ін. Українська революція і державність. – К., 1998. – 247 с.
78. Яблонський В. Директорія УНР: творення констутиційно-правових засад української державності // Симон Петлюра у контексті українських національно-визвольних змагань. – Фастів: Поліфаст, 1999. – С. 98–117.
79. Дзейко Ж.О. Правовий статус вищих органів державної влади Української Народної Республіки (1917–1920 рр.) : Автореф. дис. ... канд. юр. наук. – К., 1996. – 24 с.
80. Іванова А.Ю. Законодавчий процес і законодавча техніка у період Центральної Ради, Гетьманату та Директорії : Автореф. дис. ... канд. юр. наук.