РОЛЬ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ В СИСТЕМІ ДЖЕРЕЛ ПРАВА УКРАЇНИ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

brief description

ЗМІСТ
Вступ............................................................................................................... 3
РОЗДІЛ 1. Проблема ролі судової практики в системі джерел права. Історичні та термінологічні аспекти.............................…….......................
10
1.1. Поняття “джерело права” і традиційні види джерел права............................................................................................................…
10
1.2. Поняття “судова практика”.................................................................... 18
1.3. Праворозуміння та інші чинники, що обумовлюють роль судової практики в системі джерел права.................................................................
32
РОЗДІЛ 2. Форми прояву суддівського розсуду та види результатів судової практики.....................................................................................…...
59
2.1. Правоположення як результат судової практики. Характеристика
різних видів правоположень..................................................................…...
59
2.2. Форми і наслідки суддівського розсуду..........................................…. 79
РОЗДІЛ 3. Роль судової практики національних та міжнародних судів в системі джерел права України.........................................................…….
91
3.1. Судова практика з визнання недійсними актів державних органів................................................................................…….....................
91
3.2. Роль судової практики Верховного Суду України в системі джерел права..............................................................................………......................
100
3.3. Роль судової практики Конституційного Суду України в системі джерел права..........................................................................................……
128
3.4. Судові прецеденти міжнародних судів як джерела права України...........................................................................................................
143
Висновки. Пропозиції та перспективи.....................................................… 156
Список використаних джерел..................................................................… 170

ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Підвищення ролі й значення суду на сучасному етапі зумовлює постановку багатьох пов’язаних з цим проблем по-новому. Вирішального значення набуває питання про визначення місця і ролі судової практики взагалі в правовій системі України, і, зокрема, в системі джерел права. Судова практика на сьогодні – це, насамперед, носій об’єктивної інформації, що своєчасно сигналізує про ефективність прийнятих законодавцем правових норм та необхідність їх подальшого вдосконалення і розвитку. Відповідно особливу актуальність на сьогодні складають дослідження можливостей судової практики виступати джерелом права в межах української правової системи, чому є багато причин.
За часів тотального панування нормативістського підходу у правознавстві, коли вся юриспруденція виходила з розуміння права як сукупності законів та системи норм, заперечувались будь-які прояви правотворчості в судовій діяльності. Внаслідок цього переважна кількість робіт визначних радянських вчених, за невеликим винятком, містила вагоме ідеологічне навантаження і нещадну критику «буржуазних» теорій, які визнавали за судовою практикою її вирішальне місце в системі джерел права.
Різним аспектам судової практики присвятили свої роботи такі відомі правознавці, як Алексєєв С.С., Вишинський А.Я., Вільнянський С.А., Голунський Л.С., Зівс С.Л., Ісаєв М.І., Камінська В.І., Нерсесянц В.С., Сирих В.М., Строгович М.С., Стучка П.І., Тишкевич І.С., Шаргородський М.Д., Явич С.І. Значну увагу до фундаментального аналізу поняття судової практики та її ролі в радянській правовій системі приділяли Братусь С.Н., Венгеров А.Б., Ткешеліадзе Г.Г.
Однак, на сьогодні змінилося, насамперед, саме праворозуміння, оскільки на зміну нормативізму прийшло різноманіття правових шкіл і концепцій; зник диктат пануючої ідеології на тенденції в науці і законотворчості; прийшло усвідомлення того, що верховенство права і принцип законності не тотожні поняття; відчувається вплив процесів конвергенції, які захопили світові правові системи; наявна потреба у проведенні ґрунтовної судово-правової реформи в Україні тощо.
Сучасний теоретичний аналіз судової практики здебільшого зустрічається в контексті досліджень, присвячених аналізу судового прецеденту та можливостей його застосування на теренах пострадянських країн, таких провідних правознавців як Богдановська І.Ю., Малишев Б.В., Марченко М.Н., Наумов А.В., Подольська Н.О., Шевчук С.С. Найчастіше вищезазначені можливості також підтверджуються або заперечуються в роботах, в яких аналізується практика конституційних судів, зокрема, у працях таких відомих російських та українських теоретиків і практиків, як Вітрук Н.В., Гаджієв Г.А., Євграфов П.Б, Скакун О.Ф., Тесленко М.В. Однак, комплексні теоретичні дослідження поняття та природи судової практики разом з ретельним аналізом її ролі в системі джерел права України, які б ґрунтувались на чинному національному законодавстві, не провадилися.
В той же час, на нашу думку, результати комплексного дослідження поняття судової практики та її ролі в системі джерел права України в поєднанні з аналогічним загальноєвропейським досвідом здатні допомогти у: а) визначенні нових методів і процедур підвищення ефективності вітчизняного законодавства та здійснення правосуддя; б) створенні реально незалежної судової влади, яка б користувалася непорушним авторитетом у суспільстві і виступала балансом між державними і приватними інтересами; в) пошуку альтернативних шляхів формування позитивного права, яке відстає від суспільних відносин, що динамічно розвиваються, особливо в перехідний період нашої держави; г) притоку оновлюючих ідей до національної науки теорії держави і права, яка донині щільно пронизана нормативістськими стереотипами. Ці умови і потреби свідчать про актуальність теми дисертаційного дослідження.
Окрім вищезгаданих авторів науково-теоретичну основу дослідження складали також праці таких авторів дореволюційного, радянського та сучасного періодів, як Авдюков М.Г., Алексєєв С.С., Андріанов К.С., Безіна А.К., Гурвич М.О., Гусарєв С.Д., Демченко Г.В., Завадська Л.Н., Козюбра М.І., Корчевна Л.О., Лазарев В.В., Наумов О.В., Оніщенко Н.М., Петражицький Л.І., Стефанюк В.С., Тесленко М.В., Туманов В.О., Цвік М.В., Копиленко О.Л., Зайчук О.В., Тимошенко В.І., а також іноземних правознавців - Елена К., Кроса Р., Мертена Д., Персона Е., Уолкера Р.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до науково-дослідної роботи відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України “Теоретико-методологічні проблеми розвитку правової системи України” (номер державної реєстрації RK 0102U001597).
Мета і завдання дослідження. Мета дисертації полягає у визначенні поняття і ролі судової практики в системі джерел права України, окресленні тенденцій її розвитку та наданні пропозицій для легалізації результатів судової практики як джерел права в силу їх великого значення і виключної правової природи.
Для досягнення вищезазначеної мети в дослідженні вирішуються відповідні завдання: комплексне історичне і теоретико-правове дослідження поняття судової практики та запропонування авторського визначення “судова практика”, що в свою чергу зумовило завдання переосмислення і розкриття виключної ролі суддівського розсуду в судовій практиці; визначення форм зовнішнього прояву суддівського розсуду в діяльності судів і народжених цими формами результатів судової практики, які виражаються в нових правоположеннях як в історичній перспективі, так і в сучасних умовах, у порівнянні з загальноєвропейськими правовими тенденціями; обґрунтування об’єктивної необхідності та доцільності визнання виключної ролі судової практики в системі джерел права і розроблення відповідних пропозицій та практичних рекомендацій.
Об’єктом дослідження є судова практика як соціально-правове явище.
Предметом дослідження є роль судової практики в системі джерел права, що включає в себе розкриття загальнофілософських та теоретико-правових основ судової практики, обумовленості судової практики праворозумінням; форми прояву суддівського розсуду в діяльності судів та специфічні результати судової практики, а також роль і місце судової практики вищих судових інстанцій України та міжнародних судів у системі джерел права України.
Методи дослідження. В процесі роботи над дисертацією застосовувались такі методи наукового пізнання: історико-правовий, порівняльно-правовий, формально-логічний, діалектичний, системно-структурного аналізу та синтезу. Дослідження та обґрунтування основних понять, що використовуються в роботі, виконані, насамперед, за допомогою діалектичного методу як загальнонаукового методу пізнання соціально-правових явищ у контексті їх розвитку, змін і суперечностей. Окрім того, визначення та дефініції будувалися дисертантом на методичній основі формальної логіки із застосуванням дедуктивного методу (аналізу) та індуктивного методу (синтезу) вказаних визначень. Завдяки формально-логічному конструюванню та принципам діалектики дано цілісне визначення кожного з понять у розвитку і в прояві всіх, відзначених при аналізі, окремих (суперечливих) сторін. Системно-структурний аналіз надав можливість визначити місце судової практики як складової суспільної практики. Історико-правовий метод застосовувався при узагальненні наукових досліджень і аналізу судової практики вітчизняних судів у різні історичні періоди, а також використовувався як необхідна передумова для пошуку нових шляхів розвитку судової практики. Послідовне використання порівняльно-правового методу обумовило дослідження відповідного досвіду в інших країнах і дозволило зробити конструктивні формулювання основних положень роботи, які можуть застосовуватися в різних правових системах сучасності.
Наукова новизна отриманих результатів полягає у комплексному аналізі поняття, правової природи судової практики та її ролі в системі джерел права сучасної України. В роботі розроблені та запропоновані такі нові наукові положення:
1. Розкрито діалектичний зміст судової практики як цільового результативного процесу взаємодії суб’єкта (судді) та об’єкта (судової справи). На цій підставі встановлено, що судова практика існує як двопідсумковий різновид судової діяльності, результати якої виражаються як у вирішенні судової справи, так і у виробленні нових правоположень. Останній специфічний результат судової діяльності включається в авторське визначення судової практики в якості її ключової ознаки.
2. Встановлено виключне значення суддівського розсуду як незмінного атрибуту судової практики, який лежить у її основі. Доведено, що суддівський розсуд – надане суду повноваження вирішувати судову проблему (справу), зважаючи на її конкретні обставини, на підставі діючого формального права - є необхідною умовою здійснення судової практики в будь-якій правовій системі. Без суддівського розсуду судова практика як така відсутня, адже саме в ньому проявляється цілісність судді як суб’єкта судової практики, що володіє необхідними розумом, волею, метою (правосуддя) та засобами досягнення цієї мети.
3. Розкрито різні форми прояву суддівського розсуду в діяльності судів і зазначені можливі види правоположень, вироблених судовою практикою. Встановлено структурний зв’язок між формами прояву суддівського розсуду і результатами судової практики, що виражаються в нових правоположеннях.
4. Встановлено, що правоположення, як специфічний результат судової практики, проявляються в системі джерел права будь-якої правової системи і тим самим визначається роль судової практики в системі джерел права.
5. Відповідно розкрито шляхи безпосереднього та опосередкованого прояву нових правоположень, що виробляються національною судовою практикою, в системі джерел права України. Зокрема, встановлено, що рішення судів з визнання недійсними актів державних органів містять правоположення (прецеденти тлумачення), які виробляються судовою практикою шляхом конкретизації вищестоящої норми права в тих обставинах, що регламентуються спірною нижчестоящою нормою, і такі рішення суду є безпосереднім джерелом права. Нові правоположення (прецеденти тлумачення, усунення прогалин і навіть судові прецеденти), як специфічні результати судової практики Верховного Суду України, містяться як у роз’ясненнях Пленуму, так і в принципових рішеннях Суду по конкретних справах. Рішення Конституційного Суду, в силу своєї специфічної природи, містять правоположення (прецеденти тлумачення) і, безумовно, включаються до системи джерел права. Рішення Європейського Суду містять правоположення (судові прецеденти) і є обов’язковими для застосування в контексті тлумачення положень Європейської Конвенції з прав людини.
6. Запропоновано перспективні законодавчі шляхи легалізації правоположень, що виробляються вітчизняною судовою практикою, та підняття їх статусу до рівня норм права.
Практичне значення отриманих результатів. Результати дослідження, що отримані в роботі, можуть бути використані у науково-дослідній роботі, при написанні посібників та підручників з курсів “Теорія держави і права”, “Порівняльне правознавство”, при читанні лекційних курсів з цих дисциплін. Сформульовані в роботі нові наукові положення та пропозиції рекомендується використовувати при розробленні проектів реформування національної судової системи.
Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданні відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Основні положення та висновки дисертації доповідались і/чи обговорювались на щорічних Днях науки Києво-Могилянської Академії (м. Київ, 27 – 31 січня 2003 року; 26 – 30 січня 2004 року); Першій щорічній конференції Асоціації правників України (м. Київ, 23 квітня 2004 року); щорічних Других юридичних читаннях Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова (м. Київ, 18 травня 2005 року), щорічних Четвертих осінніх юридичних читаннях Хмельницького університету управління і права (м. Хмельницький, 28 – 29 жовтня 2005 року).
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладені у 8 наукових працях – 4 статтях у наукових фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, та 4 тезах доповідей на конференціях.
Структура дисертації та її обсяг. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (322 найменувань). Основний обсяг роботи становить 169 сторінок та 25 сторінок займає список використаних джерел. Загальний обсяг дослідження - 194 сторінки.

bibliography

ВИСНОВКИ. ПРОПОЗИЦІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

1. В термінологічному аспекті проблема ролі судової практики в системі джерел права розкривається через визначення фундаментальних понять “судова практика” і “джерело права”. Прийняті в роботі визначення понять судової практики і джерела права дозволяють дослідити і встановити роль судової практики в системі джерел права, інакше кажучи, з’ясувати шляхи проникнення нових правоположень, вироблених судами, в різноманітні джерела права, які існують у національній правовій системі.
Поняття “джерело права” в силу своєї метафоричності має багато різних за змістом дефініцій. Неоднозначність цього поняття, як правило, ліквідується завдяки контексту його використання. В роботі береться за основу формально-юридичне визначення, а саме: джерело права є (юридичною) формою зовнішнього прояву (чи формою існування) діючого формального права незалежно від походження і шляхів проникнення права в ці джерела, яка визнається даною правовою системою.
Поняття “судова практика” розглядається в нерозривній єдності двох взаємопов’язаних сторін (суб’єкта та об’єкта судової практики, дії суб’єкта та протидії об’єкта, подвійності результатів у перетворенні об’єкта і (право)свідомості суб’єкта) й визначається в роботі як взаємоєдність діяльності судів і результатів цієї діяльності, виражена у нових правоположеннях, вироблених судовою владою та закріплених у рішеннях із конкретних справ і/чи в актах зі сукупності однотипних конкретних судових справ. Як випливає з цього визначення, необхідною умовою здійснення судової практики в будь-якій правовій системі є використання суддівського розсуду, без якого судова практика як така відсутня.
2. Визначення ролі судової практики в системі джерел права залежить, насамперед, від праворозуміння, що притаманне тій чи іншій правовій системі; типу держави та політичного режиму, встановленого в ній; традиційного ставлення до суду в суспільстві. Майже всі школи права не обійшли своєю увагою проблему визначення поняття та ролі судової практики в системі джерел права, однак не виробили універсального вирішення цієї проблеми. Нормативна теорія права, що панувала на теренах нашої країни довгий час і категорично відкидала можливість визнання ролі судової практики в системі джерел права, не відповідає сучасним суспільним умовам і потребам. Активні сучасні процеси конвергенції різних правових систем рішуче відкидають постулат про те, що традиційний законодавчий шлях формування позитивного права начебто виключає можливість розвитку судової правотворчості. Для сучасної України, яка проголосила себе правовою та соціальною державою, а також переживає реінтеграцію в романо-германську правову сім’ю, особливо актуальним є правильне вирішення проблеми стосовно місця судової практики в національній правовій системі та її ролі в системі джерел права.
3. Традиційне уявлення, що виключними джерелами права в романо-германській правовій сім’ї (зокрема в національній правовій системі) є нормативно-правовий акт та нормативний договір (інколи правовий звичай), певно є хибним. На сьогодні існують вагомі та актуальні історичні й теоретичні передумови – відхід від юридичного позитивізму і повернення домінування природно-правових концепцій, розширене праворозуміння, потреба у єдності і однаковості застосування законодавства тощо - для дослідження питання щодо визначення ролі і місця судової практики в системі джерел права країн романо-германської правової сім’ї, зокрема України.
4. Специфічні результати судової практики виражаються в нових правоположеннях, які виробляються судами при розгляді конкретних справ або узагальненні їх результатів. Існування зазначених результатів судової діяльності є ключовою ознакою судової практики, яка включається нами у визначення останньої. Правоположення, вироблені судовою практикою, зводяться до: усунення прогалин у праві; прецеденту тлумачення; судового прецеденту (декларативного та креативного). Під цими назвами в юридичній літературі представлені зразки правотворчої діяльності судів, які є правоположеннями.
Прецедентний характер правоположення будь-якого виду (незалежно від його назви) встановлюється виключно юридичним визнанням даного правоположення як взірця, гідного наслідування, при розгляді подібних судових справ в майбутньому. Юридичний статус зазначених правоположень багато в чому залежить від правових традицій, що історично склалися або були запозичені. Саме традиції визначають те місце, яке відводиться судовій практиці в суспільно-історичній практиці нації і, як наслідок, тій формальній функції, яка покладена на суди в суспільстві.
5. Правоположення як специфічні результати судової практики виробляються внаслідок прояву суддівського розсуду. Суддівський розсуд проявляється в діяльності судів у різних формах: створення нової норми права; застосування аналогії права і аналогії закону; конкретизація норми права як шляхом тлумачення, так і шляхом застосування альтернативної норми; застосування факультативної норми права. Під цими назвами в юридичній літературі представлені зразки прояву суддівського розсуду, внаслідок чого судова практика виробляє специфічний продукт – правоположення.
6. В роботі розкрито різні форми прояву суддівського розсуду в діяльності судів і зазначені можливі види правоположень, вироблених судовою практикою. Встановлено структурний зв’язок між формами прояву суддівського розсуду і результатами судової практики, що виражаються в нових правоположеннях. Правоположення, як специфічний результат судової практики, проявляються безпосередньо чи опосередковано в системі джерел права будь-якої правової системи, в тому числі і в національній.
7. Специфіка судової практики з вирішення справ визнання недійсними актів державних органів (адміністративна юстиція) обумовлена тим, що предметом розгляду суду є правові акти, які мають нормативний характер, тобто поширюються на невизначене коло осіб і призначені на неодноразове використання. Відповідно рішення суду буде поширюватися не тільки на конкретні правовідносини між зацікавленою особою та органом влади, а на всю сукупність правовідносин, що регулюються оскаржуваним нормативним правовим актом. Прецедентний характер таких рішень є очевидним.
Скасування дії нормативно-правових актів за рішенням суду адміністративної юрисдикції є прецедентом тлумачення права судовим органом у найбільш яскраво вираженій формі. Суддівський розсуд проявляється у формі конкретизації вищестоящої норми права в тих обставинах, які регламентуються спірною нижчестоящою. Судове рішення стосовно скасування дії нижчестоящої норми права усуває протиріччя в діючому праві між конкретними нижчестоящими і загальними вищестоящими нормами в ієрархії права, що регулюють однакові суспільні відносини. Такі рішення суду є нічим іншим як джерелом права. Адже ними скасовуються або визнаються недійсними рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень, що фактично дорівнює прийняттю нового нормативно-правового акта. Безперечно, ці рішення мають підлягати обов’язковому опублікуванню в офіційних засобах масової інформації, адже вони стосуються не тільки сторін у справі, а й необмеженого кола осіб.
8. Судова практика Верховного Суду України має дуже важливе значення для всієї правової системи України і відіграє значну роль у системі джерел права України. Правоположення як специфічні результати судової практики Верховного Суду містяться в роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду і безпосередньо в рішеннях Суду з конкретних справ. Роз’яснення, що містяться в опублікованих постановах Пленуму, є джерелами права, хоча питання щодо їх обов’язковості залишається відкритим. Обґрунтованим з точки зору теорії і практики вважається повернення в діюче законодавство про судоустрій норми щодо обов’язковості постанов Пленуму Верховного Суду для нижчестоящих судів.
9. Принципові рішення Верховного Суду з конкретних справ є прецедентами тлумачення, усуненнями прогалин у праві і навіть судовими прецедентами. Слідування таким рішенням Верховного Суду України іншими судами забезпечило б додержання принципу верховенства права та конституційний припис однакового розуміння і застосування закону. Вважається необхідним доповнити законодавство про судоустрій нормою, яка б передбачала обов’язковість або, щонайменш, право застосовувати нижчестоящими судами і посилатися на офіційно опубліковані принципові рішення Верховного Суду, що містять нові правоположення. Наявність аналогічних норм у законодавствах європейських (континентальних) держав свідчить про їх доцільність.
10. Рішення Конституційного Суду в силу своєї специфічної правової природи і значущості безумовно входять у систему джерел права України. Їх зміст як джерел права складає:
- негативну правову норму (в рішеннях щодо визнання того чи іншого нормативно-правового акта неконституційним );
- обов’язкове тлумачення Конституції та законів України, що виступає в якості: або правової підстави незастосування положень правових норм, аналогічних за змістом до тих, які визнано неконституційними або взірець розуміння конкретної правової норми, обов’язкового для всіх судів.
11. Рішення Європейського Суду з прав людини необхідно розцінювати як судові прецеденти, які мають обов’язкову силу для українських судів та інших правозастосовувачів у контексті тлумачення Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, а також Протоколів до неї. В деяких випадках прецеденти міжнародних судів є джерелами права не тільки з питань тлумачення норм міжнародних договорів, але як такі можуть у деяких випадках стати у пригоді при тлумаченні норм внутрішнього права.
12. Судова практика в Україні має велике та унікальне значення для всієї вітчизняної правової системи і, безумовно, відіграє значну роль у системі джерел права. Надання обов’язкової сили, зокрема роз’ясненням та рішенням з конкретних справ Верховного Суду України, і визнання їх джерелами права зумовило б підвищення ефективності судової влади, реальної відповідальності суддів за свої тлумачення, що в результаті принесе суспільству користь через кілька років у вигляді повноцінної і незалежної гілки судової влади – беззаперечного гаранта прав і свобод громадян. Отже, розглянувши основні шляхи творення судовою практикою правоположень та їх безпосереднє місце чи опосередковане значення для системи джерел права, автор запропонував у роботі перспективні шляхи легалізації таких правоположень та підняття їх статусу до рівня норм права.
Пропозиції. Указ Президента №361/2006 від 10 травня 2006 року “Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів” зазначає, що юридична визначеність, однаковість судової практики і відкритість судових рішень є одними з найважливіших чинників формування незалежної судової влади. Відповідно до концепції судові рішення мають відповідати критеріям юридичної визначеності та однаковості практики. Цього необхідно досягати незалежно від якості законодавства, яке, не виключено, може бути нечітким, суперечливим або таким, що містить прогалини. Суд, застосовуючи положення закону, повинен ураховувати цілі та намір законодавця, інтерпретувати його, виходячи з принципу верховенства права.
Відкритий доступ до судових рішень також має стати однією з найефективніших форм контролю громадськості за діяльністю судової влади, що сприятиме однаковому застосуванню законів і передбачуваності результатів вирішення аналогічних справ.
Отже, розглянувши основні шляхи творення судовою практикою правоположень та їх велике значення для системи джерел права, варто запропонувати перспективні шляхи легалізації таких правоположень та підняття їх статусу до рівня норм права.
1. Перший крок, що має бути здійснений, це законодавче забезпечення рівної інформаційної доступності всіх судових рішень та офіційної систематизації таких рішень за різними показниками. У своєму виступі на Першій Щорічній Конференції Асоціації Правників України 23 квітня 2004 р., Кубко Є., доктор юридичних наук, професор, підтримав необхідність обов’язкового друку всіх судових рішень, що вступили в законну силу. Інформаційна доступність - одна з найголовніших ознак будь-якого джерела права. Кожен суб’єкт права, чи то нижчестоящий суд, чи фізична або юридична особа – сторона судової справи, повинен мати вільний доступ до судової практики. На сьогодні важливим кроками для забезпечення інформаційної доступності слугують Закон України “Про доступ до судових рішень” від 22 грудня 2005 року та Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку ведення Єдиного державного реєстру судових рішень” від 25 травня 2006 року.
Після опублікування судових рішень подальший крок на шляху легалізації механізму вироблення судовою практикою правових норм полягає у систематизації судової практики. Такі систематизовані збірники судової практики повинні містити судові рішення разом з коментарями до них, метою яких є виокремлення нових правоположень, що вироблені судовою практикою і містяться в рішеннях судів. Безумовно, в ці збірники не повинні включатися тривіальні рішення судів, які не містять нових правоположень і тому не відносяться до результатів судової практики. Від ступеня досконалості збірників судової практики та їхнього офіційного характеру залежить її гідне місце в системі джерел права.
Отже, необхідно передбачити в законодавчому порядку офіційну системетиазацію всіх судових актів Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів, бажано за тематичними покажчиками, з коментарями фахівців. В ідеалі, звичайно, варто друкувати всі рішення, що вступили в законну силу і містять певні нові правоположення, але ми вже зазначали про непорушний авторитет саме Верховного Суду як серед професіоналів, та і у суспільстві взагалі. Верховний Суд, і особливо Конституційний Суд, залишаються в суспільній свідомості єдиною надією на справедливе і неупереджене судочинство, не говорячи вже про такі об’єктивні фактори як висока професійність суддівського корпусу вищезгаданих інстанцій.
Якщо звернутись до досвіду європейських країн, то очевидно, що такі збірники судової практики є декількох видів, концепції яких варто почерпнути і для України. Насамперед це збірки, які б містили в хронологічному порядку повний зміст судових рішень з коментарями. Окрім таких елементарних збірок варто також запровадити інші, які б класифікували рішення по галузях права і, можливо, містили б не повні рішення, а безпосередньо правоположення, що містяться в них, а також певні авторитетні коментарі до правоположень. Показовим у цьому контексті є приклад Італії. Окрім офіційних збірок звичайного типу, в яких судове рішення викладено в більш-менш повному вигляді, широко поширені збірки трьох типів: масимарії, репеторії та огляди.
Масимарії побудовані за хронологічним принципом і містять “масими” рішень Касаційного Суду з окремих справ. Масими не відтворюють фактичні деталі справи і є певними правилами, фактично тим, що ми називаємо правоположення, так би мовити теоретичну відповідь суду на більш менш абстрактне питання.
Репеторії на відміну від масим є предметними збірками судових рішень. Огляди же є систематизованими збірками судових рішень з окремих питань за певний проміжок часу, які містять також коментарі [160, c. 27].
У Франції судді постановили керуватись рішеннями кримінальної палати Касаційного Суду, що опубліковані у спеціальних бюлетенях, та ігнорувати ті рішення, які надруковано в інших звітах. Якщо ж виникає необхідність у прийнятті колегією рішення з відходом від усталеної практики, то проводяться спеціальні збори для узгодження питання про публікацію такого рішення в бюлетені. Подібна ситуація склалася і у ФРН, де публікуються лише принципові рішення Федерального адміністративного суду, і в Швейцарії, де рішенню передує коротке узагальнення доктринального плану. В Іспанії публікують рішення, що відносяться до компетенції Верховного Суду чи розглянуті в порядку оскарження [95, c.102-103]. Як бачимо, цей досвід європейських держав ніяк не йде в розріз із принципами континентальної правової сім’ї, до якої вони належать. Не повинно це заважати й нам.
2. Вважається необхідним законодавчо закріпити можливість судам посилатися на мотивувальні частини рішень з конкретних справ вищих судових інстанцій. В проекті нового Господарського процесуального кодексу, що зареєстрований за номером 4157-2, міститься ст. 173, яка виглядає перспективно в контексті основних положень нашого дослідження, і якою варто скористатися для внесення відповідних змін у інші процесуальні кодекси. А саме, вона містить норму про те, що суддям дозволяється в мотивувальних частинах посилатися на висновки Конституційного Суду та Верховного Суду України стосовно тлумачення чи застосування норм права, що викладені ними у відповідних актах. Безперечно, таке право суддів виглядає прогресивним кроком, і, у випадку набрання чинності Господарським процесуальним кодексом у такій редакції, будуть усі підстави говорити про запровадження правоположень, вироблених судами, в якості прецедентів в українській правовій системі. Для країн континентальної правової сім’ї цей досвід не є новим.
В Італії, наприклад, сторонам у процесі не забороняється для обґрунтування своїх претензій посилатися на ті чи ніші постанови вищих судових інстанцій, як на авторитетні джерела права, особливо це стосується рішень Касаційного Суду [160, c.24]. Знову нагадаємо, що у французькій Державній раді – вищій ланці адміністративної юрисдикції - доповідач з кожної справи, що розглядається, не просто має право посилатися на попередні рішення, а навіть зобов’язаний відшукати відповідні прецеденти, залучити їх до справи і врахувати при підготовці проекту рішення. Ми б запропонували таке право, передбачене Проектом, розширити далі і дозволити судам посилатися при нагоді на свої ж власні рішення.
3. Аналогічно до чинного Господарського процесуального кодексу (ст. 11115) варто передбачити в інших процесуальних кодексах можливість касаційного (а також апеляційного) оскарження рішень судів у разі їх невідповідності рішенням вищого спеціалізованого суду та/чи Верховного Суду з питань застосування матеріального права та у зв'язку з виявленням різного застосування судом одного й того ж положення закону чи іншого нормативно-правового акта в аналогічних справах. Така можливість оскарження судових рішень простимулювала б суди звертатись до правоположень, що вироблені вищестоящими судами, та притримуватися єдності застосування одних і тих же правових норм.
4. При втіленні у життя вищезазначених пропозицій необхідно чітко визначитися з принципом, відповідно до якого буде визначено, які суди будуть дотримуватися судових рішень яких судів, а в яких випадках вони можуть залишати за собою свободу дій. На українських теренах ефективнішим виглядає американський принцип stare decisis, або вертикальний. Для нього характерні два основних правила. По-перше, нижчестоящі суди дотримуються судових прецедентів вищестоящих судів (Верховного Суду США). По-друге, сам Верховний Суд США (на відміну від Палати лордів Великої Британії) своїми прецедентами не зв’язаний. Подивимося на це в українській перспективі. Як ми вже неодноразово зазначали, Верховний Суд, вищі спеціалізовані суди наділені великим авторитетом, тому дотримання нижчестоящими судами їхніх прецедентів сприйматиметься природно і доцільно.
В той же час, суспільні відносини розвиваються стрімко, особливо в нашій державі, отже періодичний перегляд Верховним Судом своїх же власних рішень і можливі зміни курсу судової практики будуть йти тільки на користь. Якщо у Великій Британії, чим старіше судовий прецедент, тим більше до нього поваги, то в Україні, навпаки, ситуація поки що повинна бути гнучкішою і адекватною сучасним обставинам, коли сам Верховний Суд не буде зв’язаний власними попередніми рішеннями. Звісно, динаміка судової практики повинна бути також чітко врегульована.
Знову звернемося до досвіду європейських держав. Рішення палат Федерального Верховного Суду Німеччини, як правило, обов’язкові для кожної з палат. Щоб відхилитися від попередніх рішень цивільної чи кримінальної палат, палата повинна поставити питання перед Великими Сенатом. Цей спеціальний орган, розглядаючи суперечки з питань права між цивільною і кримінальними палатами чи зміни в загальних принципах права, спочатку санкціонує такі зміни. І тільки потім воно стає обов’язковим для палат Федерального Верховного Суду і нижчестоящих судів, якщо знову не буде переглянуто Великим сенатом. Окрім того, п.3 ст. 95 Конституції ФРН передбачає загальну федеральну палату для всіх федеральних судів з метою контролю за розвитком права і для уникнення будь-яких невідповідностей, що виникають у правовій системі через несхожість рішень судів різних рівнів. Рішення одних апеляційних судів можуть дещо відрізнятися від попередніх рішень інших апеляційних судів. Однак спочатку подібна відмінність повинна бути санкціонована Федеральним Верховним Судом, рішення якого з даного питання повинні бути дотримані незалежно від результатів.
Перспективи. В контексті перспектив можна зауважити наступне. В наш час, який характеризується інтенсивними глобалізаційними процесами, все відчутніше відбувається взаємопроникнення правових систем загального і континентального права, що є об’єктивною реальністю. У зв’язку з цим, маємо надію на розумне взаємопроникнення з отриманням від кожної з правових систем доцільних для майбутнього суспільства надбань. Для континентальної системи - це незмінне підвищення ролі та авторитету особистості судді в рішенні конкретних справ з подальшим узагальненням цих рішень у формальних правових нормах. У зв’язку з цим виникає реальна необхідність вже зараз готувати нових суддів, які повинні володіти широкою юридичною правосвідомістю, глибокими моральними установками і свободою волевиявлення. Очевидно, що таке поєднання рис не є наслідком тільки спеціального юридичного навчання, а вимагає, насамперед, відповідного морального виховання з майбутніх суддів не тільки слуг закону, а і слуг суспільного блага. Зростаюча роль судді полягає у безперервному творчому процесі встановлення розумного балансу між індивідуальною правосвідомістю і формальним діючим правом. Через усунення цих розбіжностей досягається потрібна гармонія розділених прав особистостей у суспільстві.
Оскільки в крайньому вираженні система загального права визнає виключну владу судді, а система континентального права визнає виключну владу законодавця в процесі формування права, то при взаємопроникненні правових систем природно виникає проблема розподілу та єдності судової та законодавчої влади, переваги яких проявлялись би повною мірою в суспільстві. Очевидно, вирішення цього питання полягає у визнанні принципових розбіжностей між апостеріорним рішенням суду, що використовується в якості судового прецеденту, та абстрактною нормою права, яка викладена в якості апріорного правила суспільної поведінки. Рішення суду є точка (елемент) правового поля (множина), тоді як норма права є сфера (частина) правового поля. Тому створення судового прецеденту вимагає поширення рішення суду з конкретної справи на споконвічно невизначену правову сферу прецедентної норми (усунення прогалини), тоді як застосування абстрактної норми права судом, навпаки, вимагає звуження правової сфери цієї норми до рішення суду з конкретної справи (тлумачення норми).
Ця обставина забезпечує можливість органічної єдності прояву судової та законодавчої влади при формуванні права. З одного боку, законодавча влада встановлює за сукупністю абстрактних норм права апріорне правове поле, яким керується судова влада. З іншого боку, судова влада виносить апостеріорне рішення в межах законодавчого правового поля, або створює апостеріорну норму права поза межами законодавчого поля, але в межах правового регулювання судів.
У радянській період політичної “відлиги” 60-х років минулого століття наукова інтелігенція частково реалізувала для себе заборонені для інших конституційні свободи. Наділені довірою партії та народу вчені усвідомлювали свою відповідальність перед суспільством, але за відсутності незалежної судової влади політичне положення в суспільстві вимагало від науковців прийняти на себе роль незалежних суддів, гармонізаторів суспільних відносин. Ось як висловив позицію вчених академік, Президент Академії наук СРСР Капіца П.: “Щоб управляти демократично і законно, кожній країні абсолютно необхідно мати незалежні інститути, які слугують арбітрами в усіх конституційних проблемах. У США таку роль відіграє Верховний Суд, в Британії – Палата Лордів. Схоже, що в Радянському Союзі ця моральна функція випадає на Академію наук СРСР” [15, c. 108].
Але ми вийшли вже з цього періоду, коли суд був лише знаряддям в руках державного апарату. Перед нами стоїть завдання подолання старих стереотипів і традиційної недовіри до суддівського корпусу та формування нової ролі суду в демократичному суспільстві.
В програмі діяльності Кабінету Міністрів Ю. Тимошенко була закладена думка про гармонізацію суспільних і державних взаємних вимог, потреб, та інтересів. Однак, на нашу думку, це не є завданням виконавчої влади. Саме судова практика повинна стати основним і найголовнішим гармонізатором правових відносин у громадянському суспільстві, включаючи відносини між громадянами і державою.
Дійсно, для цього існують очевидні підстави. Суди, за визначенням, покликані вирішувати актуальні конфлікти (протиріччя), які виникають у системі суспільних відносин і відносяться до галузі права. Такі протиріччя, які виникають у системі правових відносин, є актуальними, оскільки відображають невідповідність між правосвідомістю суспільних елементів (особистостей, індивідуумів або колективів) і формальними положеннями права, закріпленими в чинних джерелах права. Найкраще вирішення цієї невідповідності забезпечується безперервним процесом гармонізації правових відносин у суспільстві, що розвиваються в суспільстві, які реалізуються через приведення до відповідності або зближення формального права та фактичної правосвідомості особистості в суспільстві.
Тому судова практика вирішення конфліктів (протиріч), які виникають у системі суспільних відносин, є тією необхідною складовою суспільно-історичної практики в цілому, за допомогою якої може бути досягнута потрібна гармонія відносин, вільної волі і права особистості в громадянському суспільстві. При цьому особливими є результати судової практики, виражені в нових правоположеннях, вироблених судами і закріплених у джерелах права. Саме вони забезпечують необхідний розвиток формального права відповідно до суспільної потреби.
Гармонізація суспільних відносин у сфері права як визначальна функція діяльності судів слугує природною підставою для забезпечення істинної незалежності судів як від впливу власних державних інститутів, так і від впливу індивідуальних та колективних настроїв у суспільстві. Виконання цієї функції передбачає високу відповідальність і заслужений (апостеріорний) авторитет суддів у суспільстві. Поєднання цих умов у результаті забезпечить необхідну довіру в суспільстві до суду при вирішенні конфліктів (протиріч) у суспільно-правових відносинах на підставі діючого і розвинутого в судовій практиці права.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Allen C.K. Law in the making. – Oxford, 1958. – 245 p.
2. Aubert J.-L. Introduction au droit et themes fondamentaux du droit civil. – Paris, 1984. – 301 p.
3. Berman H.J., Greiner W.R. The nature and functions of law. – Mineola, N.Y.: The foundation press, 1972. – 1058 p.
4. Bianca C.M. Diritto civile. – Milano, 1981. – 362 p.
5. Bogdan M. Comparative law. – Goteborg: Kluwer, 1994. – 245 p.
6. Coor Ch. The American codification movement. – Westport, 1981. – 345 p.
7. Dadomo Ch., Farran S. The French legal system. – L, 1996. – 382 p.
8. Garlicky L. Sadownictwo konstitucyjne w Europe Zachodniej. – Warszawa, 1987. – 270 p.
9. Geldart W. Elements of English Law /Prepared by D.C.M.Yardley. – London: Oxford University Press, 1966. – 182 p.
10. Gorla C. Dans quellemesure la jurisprudence et la doctrine sont-elles des sources du droit? /Rapports narionaux au IX Congr. Intern. De Droit compare. – Milano, 1982. – 671 p.
11. Holloway K. Modern trends in treaty law. – London, 1967. – 237 p.
12. Hurst J. Dealing with statues. – N.Y., 1982. – 312 p.
13. Livitsky J.E. The europeanization of the British legal style //American journal of comparative law. – 1994. – № 2. – P. 32-51.
14. Long M. Weil P. Braibant G. Les grands arrets de la jurisprudence administrative. – 8-ed. – Paris, 1984. – 458 p.
15. Medvedev Z. Soviet science. – New York, 1978. – 396 p.
16. Merten D. Sources of law in the Federal Republic of Germany //Sources of law: Comparative empirical study: National systems of law /Ed. By Kourilsky Ch., Racz A., Schaffer H. – Budapest: Akademiai Kiado, 1982. – P. 56-102.
17. Pearson Ed. Law for the European business studies. – London,1994. – 425 p.
18. Pizzorusso F. Stare decisis e Corte costituzionale /La dottrina del precedente nella giurisprudenza della Corte costituzionale. – Torino, 1971. – P. 49-51.
19. Pratic C. Le role de judge premiere instance en Italie //Rev. Intern. De droit penal. – 1975. – № 1/2. – P. 48-73.
20. Salmond J.W. The theory of judicial precedents //The law quarterly review.
– 1900. – Vol.16. – № 64. – P. 376-391.
21. The history of the Supreme Courts and the development of human rights. – Debrecen, 1999. – 504 p.
22. The Oxford English Dictionary: vol.1-12. – Oxford: The Clarendon Press, 1970.
23. Watson A. Aspects of reception of law //American journal of comparative law. – 1996. – № 3. – P. 12-26.
24. Watson A. The law making in the civil law. – Cambridge, 1981. – 280 p.
25. Авдюков М.Г. Виды судопроизводства в советском гражданском процессе //Вестник МГУ. Серия экономики, философии, права. – 1956. – № 2 . – С. 124-133.
26. Авдюков М.Г. Принцип законности в гражданском судопроизводстве. – М.: Изд-во Московского гос. ун-та, 1970. – 204 с.
27. Авдюков М.Г., Клейнман А.Ф., Треушников М.К. Основные черты буржуазного гражданского процессуального права. – М.: Изд-во Московского гос. ун-та, 1978. – 96 с.
28. Александров Н.Г. Понятие источника права //Учёные труды ВИЮН. – М.: Юридическое узд-во Минюста СССР, 1946. – Вып. 8. – С. 47-59.
29. Алексеев С.С. Восхождение к праву: Поиски и решения. – М.: Норма, 2001. – 752 с.
30. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т. – М.: Юридическая литература, 1981. – Т.1. – 359 с.
31. Алексеев С.С. Общая теория социалистического права. – Свердловск: Изд-во Свердловского гос. ун-та, 1966. – 213 с.
32. Алексеев С.С. Право на пороге тысячелетия. – М.: Статут, 2000. – 256 с.
33. Алексеев С.С. Проблемы теории права: Курс лекций в 2 т. – Свердловск: Изд-во Свердловского гос. ун-та, 1973. – Т.2. – 400 с.
34. Алексеев С.С. Теория права: Учебник. - М.: Консум, 1993. - 354 с.
35. Алексеева Л. Судебный прецедент: произвол или источник права //Советская юстиция. – 1991. – № 14. – С. 2-3.
36. Андріанов К. До питання про юрисдикцію Європейського Суду з прав людини //Право України. – 2000. – № 8. – С. 46-51.
37. Андріанов К. Правова природа рішень Європейського Суду з прав людини //Право України. – 2002. – №3. – С. 37-42.
38. Антонович М.М. Україна в міжнародній системі захисту прав людини. – К.: КМ Academia, 2000. – 262 с.
39. Апарова Т.В. Прецедент в современном английском праве и судебное правотворчество //Труды ВНИИСЗ. – М., 1976. – Вып. 6. – С. 173-185.
40. Апарова Т.В. Суды и судебный процесс Великобритании: Англия, Уэльс, Шотландия. – М.: Триада, 1996. – 157 с.
41. Апарова Т.В., Решетников Ф.М. Предисловие //Р. Кросс. Прецедент в английском праве: Пер. с англ. – М.: Юридическая литература, 1985. – С. 5-21.
42. Барак А. Судейское усмотрение. – М.: Норма, 1999. – 364 с.
43. Бару М.И. Оценочные понятия в трудовом законодательстве //Советское государство и право. – 1970. – №7. – С. 104-108.
44. Безина А. Судебная практика в механизме правового регулирования трудовых отношений. – Казань: Изд-во Казанского гос. ун-та, 1989. – 184 с.
45. Безина А. Судебная практика и развитие советского трудового законодательства. – Казань: Изд-во Казанского гос. ун-та, 1971. – 131 с.
46. Безина А., Лазарев В. Конкретизация права в судебной практике //Советская юстиция. – 1968. – №2. – С. 6-7.
47. Беляневич В.Е. Справи про визнання недійсними актів державних та інших органів в практиці арбітражних судів України: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.04. – К., 2001. – 216 с.
48. Бержель Ж.-Л. Общая теория права: Пер. с франц. /Под общ. ред. В.И. Даниленко. – М.: Nota Bene, 2000. – 576 с.
49. Боботов С.В. Конституционная юстиция. – М.: Изд-во ИЧП "ЕАВ", 1994. – 128 с.
50. Богдановская И.Ю. Прецедентное право. - М.: Наука, 1993. – 239 с.
51. Богдановская И.Ю. Cудейское право и его современная роль //Право и демократия: Межвузовский сборник научных трудов. – М., 1995. – Вып.7. – С. 46-54.
52. Боннер А.Т. Источники советского гражданского процессуального права. М.: Юридическая литература, 1977. – 213 с.
53. Боннер А.Т. Законность и справедливость в правоприменительной деятельности. – М.: Российское право, 1992. – 320 с.
54. Боннер А.Т. Применение нормативных актов в гражданском процессе. – М.: Юридическая литература, 1980. – 159 с.
55. Боннер А.Т. Судебный надзор за действиями органов управления и дела, возникающие из административно-правовых отношений //Учёные труды ВЮЗИ. – М., 1966. – Т.5. – С. 13-35.
56. Братусь С.Н. Юридическая природа судебной практики в СССР //Советское государство и право. – 1975. – № 6. – С. 13-21.
57. Бюллетень Верховного суда РСФСР. – 1972. – № 1. – 32 с.
58. Васьковский Е.В. Руководство к толкованию и применению законов: Практическое пособие. – М.: Городец, 1997. – 128 с.
59. Венгеров А.Б. О прецеденте толкования правовой нормы //Учёные записки ВНИИСЗ. – М., 1966. – Вып. 6. – С. 3-19.
60. Венгеров А.Б. Роль судебной практики в развитии советского права: Автореферат дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 /Всесоюзный научно-исследовательский институт советского законодательства. – М., 1966. – 18 с.
61. Венгеров А.Б. Теория государства и права: Теория права. – М.: Юрист, 1996. – 151 с.
62. Венская Конвенция о праве международных договоров /ООН. – Нью-Йорк: ООН, 1969. – 52 с.
63. Верховенство права: Сборник: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1992. – 216 с.
64. Вильданова М.М. Источники права Франции: Автореферат дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 /Институт государства и права АН СССР. – М., 1987. – 18 с.
65. Вильдхабер Л. Роль и значение прецедента в деятельности Европейского Суда по правам человека //Право и политика. – 2001. – №8. – С. 98-112.
66. Вильнянский С.И. Значение логики в применении правовых норм //Учёные записки Харьковского юридического института. – 1948. – Вып.3. – С. 77-110.
67. Вильнянский С.И. Значение судебной практики в гражданском праве // Учёные труды ВИЮН. – 1947. - Вып. 9. – С. 239-290.
68. Вильнянский С.И. Лекции по советскому гражданскому праву. – Харьков: Изд-во Харьковского гос. ун-та, 1958. – 340 с.
69. Вильнянский С.И. Толкование и применение гражданско-правовых норм // Методические материалы ВЮЗИ. – М., 1948. – С. 34-72.
70. Витрук Н. Правовые позиции конституционного суда Российской Федерации: понятие, природа, юридическая сила и значение /Конституционное правосудие в посткоммунистических странах: Сборник докладов. – М.: Центр конституционных исследований московского общественного научного фонда. – 1999. – С. 88-105.
71. Власов Ю.Л. Проблеми тлумачення права. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 180 с.
72. Вопленко Н.Н. Официальное толкование норм права. – М.: Юридическая литература, 1976. – 120 с.
73. Вышинский А.Я. 28 съезд ВКП(б) и задачи науки социалистического права //Советское государство и право. – 1939. – №3. – С. 1-26.
74. Вышинский А.Я. Основные задачи науки советского социалистического права. – М.: Госюриздат, 1938. – 252 с.
75. Гаджиев Г.А. Правовые позиции Конституционного Суда Российской Федерации как источники конституционного права //Конституционное право: Восточноевропейское обозрение. – 1999. – №3 (28). – С. 106-117.
76. Гаджиев Г.А. Феномен судебного прецедента в России /Судебная практика как источник права: Сборник статей. – М.: Юрист. – 2000. – С. 98-106.
77. Газье Ф. Роль судебной практики в развитии административного права фракции /СССР – Франция: Социальные и международно-правовые аспекты сравнительного правоведения. – М.: Международные отношения. – 1987. – С. 53-63.
78. Галесник Л.С. Нормы права и практика коммунистического строительства //Вопросы общей теории советского права. – М.: Госюриздат, 1960. – С. 5-21.
79. Гойхбарг А.Г. Иностранное гражданское и торговое право и процесс. – М.: Внешторгиздат, 1937. – 165 с.
80. Гойхбарг А.Г. О воле законодателя //Право. – 1916. – 28. – С. 1589-1601.
81. Голунский С.А., Строгович М.С. Теория государства и права: Учебник. – М.: Госюриздат, 1940 – 367 с.
82. Гомьен Д., Харрис Д., Звак Л. Европейская Конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика. – М.: Изд-во Московского независимого института международного права, 1998. – 600 с.
83. Горин А.Г. О роли высшего кассационного суда России в правовом обеспечении гражданского оборота (вторая половина 19 ст. – начало 20 ст.) //Новое законодательство и его применение в условиях перехода к рыночной э