Правомірна бездіяльність як форма правової поведінки

brief description

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ПРАВОМІРНА БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ: СОЦІАЛЬНО ПРАВОВА ПРИРОДА, КВАЛІФІКАЦІЯ ТА ПРОБЛЕМИ КЛАСИФІКАЦІЇ
1.1. Поняття, ознаки та сутність правомірної поведінки
як виду правової поведінки.
1.2. Підстави класифікації та види правомірної поведінки,
їх особливості.
1.3. Бездіяльність як форма правомірної поведінки,
її юридична кваліфікація.
1.4. Класифікація правомірної бездіяльності.

РОЗДІЛ 2 ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ РЕГУЛЮВАННЯ
ПРАВОМІРНОЇ БЕЗДІЯЛЬНОСТІ. ЇЇ ФУНКЦІОНУВАННЯ
2.1. Проблеми нормативно-правового регулювання
правомірної бездіяльності.
2.2. Роль правомірної бездіяльності у забезпеченні
правопорядку і законності.
2.3. Громадська думка і правомірна бездіяльність.

ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

3

11

11

41

61
83

104

104

134
149

176
184

ВСТУП

Актуальність теми. Серед найважливіших проблем, що постали перед юридичною наукою і практикою в процесі побудови в Україні громадянського суспільства і правової держави, є проблема правової поведінки особи.
В юридичній науці не приділялося належної уваги формам правової поведінки, зокрема, особливостям правомірної бездіяльності. Протягом багатьох років розвивалася теорія соціально-правової активності особи, що спрямована на побудову ідеальних моделей поведінки, без урахування особливостей української соціально-правової дійсності.
Пасивна правова поведінка у вітчизняній правовій науці переважно досліджувалася у формі протиправної бездіяльності. Правомірна бездіяльність як правовий феномен не виступала предметом спеціальних досліджень в межах загальної теорії права, і лише деякі її аспекти вивчалися на рівні галузевих юридичних наук. Це призвело до того, що бездіяльність за своїми ознаками й функціональними можливостями зазвичай прирівнюється до дії. Складається враження про відсутність відмінності між ними у сфері правового регулювання суспільних відносин.
Оскільки суспільні відносини постійно ускладнюються, спостерігається зростання пасивних правомірних форм поведінки. Чередування дій та бездіяльності пояснюється різноманітністю соціальних цілей, шляхів і засобів їх досягнення, зміною методів правового регулювання і наданням суб’єктам різних правових можливостей. Соціальна значимість правомірної бездіяльності безсумнівна, вона виходить за рамки особистих інтересів людини, яка бездіє, через те, що час від часу зачіпає права й законні інтереси інших осіб, суспільства й держави в цілому.
Актуальність обраної теми визначається не тільки недостатнім рівнем її наукової розробки. Дослідження правомірної бездіяльності одночасно сприяє розкриттю факторів, що формують життєву позицію, особистісне сприйняття чинної правової системи та визначають лінію правової поведінки особи. Це дає змогу доповнити існуючі знання і дані, отримані в процесі вивчення правомірної поведінки, виявити невирішені, спірні питання і, таким чином, сприяти подальшому розвитку теорії правової поведінки, змінити негативний погляд науковців на проблеми пасивної правомірної поведінки як пристосовницької або нігілістичної, розробити заходи щодо забезпечення такого виду правомірної бездіяльності, як дотримання заборон, заохотити і стимулювати активну правомірну поведінку.
Проблема правової поведінки особи є багатоаспектною і це обумовило необхідність вивчення і узагальнення робіт вітчизняних учених та зарубіжних авторів – юристів, філософів, соціологів, психологів, різноманітного теоретичного матеріалу, законодавства.
Фундаментальні основи теорії правової і, зокрема, правомірної поведінки розробили: О.П. Алейнікова, М.Г. Александров, С.С. Алексєєв, А.Я. Вишинський, М.М. Вопленко, І.А. Єсіпова, Р.Т. Жеругов, В.М. Казаков, С.М. Кожевніков, В.М. Кудрявцев, В.В. Лазарев, О.А. Лукашева, М.С. Малеїн, А.В. Міцкевич, Є.К. Нурпеїсов, В.В. Оксамитний, Р.К. Русинов, І.С. Самощенко.
Серед інших учених, дослідження яких стосувалися проблем правової або правомірної поведінки можна назвати В.К. Бабаєва, Ж.Д. Бусурманова,
А.Б. Венгерова, В.І. Гоймана, О.Ф. Граніна, Ю.І. Гревцова, В.П. Казімірчука, Д.А. Керімова, А.М. Колодія, О.Є. Лейста, Р.З. Лівшица, М.І. Матузова, Є.В. Назаренко, В.С. Нерсесянца, М.Ф. Орзіха, О.Д. Тихомирова, О.Ф. Фрицького, В.М. Шафірова, Н.В. Щербакову.
Аналіз дослідженої літератури показав, що акцент робиться переважно на проблемах активної поведінки – правомірної дії. Бездіяльність вивчається лише на рівні галузевих юридичних наук (А.С. Горєлік, О.С. Йоффе, Г.К. Матвєєв, П.М. Панченко, М.Д. Сергієвський, М.С. Таганцев, А.А. Тер-Акопов, М.С. Тімашев, Г.В. Тімейко, Р.А. Ханнанов, М.Д. Шаргородський).
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є складовою частиною наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України (“Пріоритетні напрямки наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України на 2001–2005 роки” від 5 квітня 2001 р.).
Дисертація виконана у відповідності з “Тематикою пріоритетних напрямів фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 2002–2005 роки” та “Тематикою пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень на період 2002 – 2005 роки”, затверджених наказом МВС України від 30 червня 2002 р. № 635.
Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є розробка теоретичних основ правомірної бездіяльності як форми правової поведінки та розкриття її практичної значимості. Реалізація поставленої мети зумовила постановку та розв’язання таких завдань:
проаналізувати й узагальнити існуючі в науковій літературі підходи та запропонувати власний погляд на проблему правомірної поведінки;
сформулювати власне, авторське визначення правомірної бездіяльності;
розробити юридичну модель правомірної бездіяльності: визначити її об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт та суб’єктивну сторону;
визначити ступінь корисності правомірної бездіяльності для суспільства;
визначити і класифікувати види правомірної бездіяльності;
проаналізувати правові підстави правомірної бездіяльності;
визначити місце й роль правомірної бездіяльності в механізмі реалізації права та в забезпеченні законності й правопорядку;
виявити ступінь і шляхи впливу громадської думки на вибір суб’єктом права пасивного варіанта правомірної поведінки.
Об’єктом дослідження є правова поведінка суб’єктів права.
Предметом дослідження є правомірна поведінка у формі бездіяльності.
Методи дослідження. Методологічну основу дисертації становить система загальнонаукових та спеціально-наукових методів, що забезпечили об’єктивний аналіз досліджуваного предмета. З урахуванням специфіки теми, мети і завдань дослідження автор застосував такі з них: а) при дослідженні двох протилежних форм правової поведінки: дії і бездіяльності застосовано діалектичний метод; б) у процесі виведення закономірностей та найважливіших аспектів правомірної бездіяльності, її природи використано логічний метод. При аналізі теоретичних праць і визначенні ключових понять роботи застосовано категорії і прийоми формальної логіки: поняття, доказ, спростування, аналіз, синтез, аналогія, порівняння, узагальнення тощо. При співставленні правомірної та протиправної бездіяльності за їх сутнісними ознаками застосовано метод порівняння. Для створення нових наукових понять (правомірна бездіяльність) та доповнення вже існуючих (правомірна поведінка) використано метод узагальнення; в) при виділенні шляхів нормативно-правового регулювання правомірної бездіяльності у процесі аналізу окремих правових норм застосовано метод індукції; г) у процесі виявлення та аналізу заподіюючих властивостей бездіяльності використано метод дедукції, коли загальні наукові положення про причинність було застосовано для дослідження конкретного явища; за допомогою цього методу визначено місце і роль правомірної бездіяльності у забезпеченні правопорядку й законності; д) при розробленні складу правомірної бездіяльності та типологізації її видів використано системно-структурний метод; є) при аналізі українського законодавства використано нормативно-догматичний метод; ж) при аналізі понять “вчинок”, “поведінка”, “дія”, “бездіяльність” застосовано системний метод, що полягав у залученні категоріального апарату теорії систем.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що дисертація є першим у теорії права вітчизняним комплексним дослідженням проблеми правомірної бездіяльності.
Запропоновано низку теоретичних положень та висновків, що виносяться на захист:
1. Уточнено та розвинено поняття правомірної поведінки, у відповідності з яким вона визначається як домінуюча в суспільстві соціально-цінна, корисна або прийнятна поведінка (дія чи бездіяльність), що регулюється за допомогою норм права, охороняється державою і виявляється у формах реалізації права.
2. Запропоновано авторське визначення правомірної бездіяльності як опосередкованої правом пасивної соціально значимої поведінки уповноважених або зобов’язаних суб’єктів, яка визначається статичністю, має переважно свідомо-вольовий характер і є умовою настання корисних або прийнятних правових наслідків.
3. Побудовано юридичну модель правомірної бездіяльності і визначено її об’єкт (найбільш значимі суспільні відносини, які не порушуються внаслідок правомірної бездіяльності), об’єктивну сторону (невчинення передбачених правом суспільно значущих дій, наслідки вчинку, зв’язок між бездіяльністю і наслідком, де бездіяльність виступає умовою можливих наслідків), суб’єкт (особи наділені правами й обов’язками), суб’єктивну сторону (переважно свідомо-вольовий характер: утримання від дій, гальмування активності й стримуючі мотиви).
4. Визначено ступінь корисності правомірної бездіяльності для суспільства, а саме: доведено, що правомірна бездіяльність може мати суспільно корисний характер (дотримання заборон і реалізація пасивних прав) та суспільно-прийнятний характер (невикористання суб’єктивних прав або використання деяких пасивних прав).
5. Визначено і класифіковано види правомірної бездіяльності.
За суб’єктивним критерієм виділено такі види:
1) за суб’єктами (бездіяльність індивідуальних і колективних суб’єктів);
2) за внутрішнім психологічним ставленням: за ступенем усвідомлення (усвідомлена і неусвідомлена), за формою суб’єктивного ставлення (навмисна, випадкова), за найбільш типовими домінуючими мотивами (правомірна бездіяльність обумовлена відповідальним ставленням до виконання обов’язків, страхом перед покаранням, егоїстичними інтересами, байдужістю тощо).
За об’єктивним критерієм виділено такі види:
1) за сферами існування: за сферами життя суспільства й держави (зовнішня і внутрішня), за правовими сферами (у сфері правотворчості, правореалізації, у правоохоронній сфері), за галузевою приналежністю (у сфері конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, трудового права тощо);
2) за зовнішнім проявом: за характером пасивної поведінки (нездійснення дозволених чи заборонених дій); за ступенем суспільної значимості (соціально корисна і соціально прийнятна); за характером можливої і належної поведінки (обов’язок бездіяльності чи право на бездіяльність); за соціальними наслідками (позитивні чи прийнятні наслідки); за способами прояву (невтручання, мовчання, невикористання); за характером (проста, складна, інформаційна, фізична, змішана).
6. На основі аналізу законодавства доведено, що правомірна бездіяльність може виступати предметом правової оцінки і правового регулювання. Таке регулювання здійснюється двома шляхами: зобов’язання (право однозначно вказує, що суб’єкту необхідно бездіяти – забороняє шкідливу дію); дозвіл (право надає суб’єкту можливість обрати пасивний варіант правомірної поведінки: використати пасивне суб’єктивне право або взагалі відмовитись від використання суб’єктивного права).
7. Розкрито місце і роль правомірної бездіяльності в механізмі правореалізації та забезпеченні законності й правопорядку та обґрунтовано такі висновки:
а) правомірна бездіяльність може виявлятися у формах: дотримання заборон, виконання пасивних обов’язків, використання пасивних прав, невикористання в активній формі суб’єктивних прав;
б) правомірна бездіяльність є одним із засобів забезпечення законності, вона створює необхідну передумову реалізації прав і свобод – безперешкодність;
в) вимоги законності реалізуються правомірною бездіяльністю у таких ракурсах: здійснення прав і свобод людиною не повинно порушувати прав і свобод інших осіб відповідно до принципу “дозволено все, що прямо не заборонено законом”; державні органи та посадові особи, керуючись принципом “дозволено лише те, що прямо передбачено в законі”, не можуть перевищувати наданих їм повноважень і, тим самим, перешкоджати реалізації громадянами своїх прав, свобод і законних інтересів.
8. Виявлено шляхи впливу громадської думки на вибір особою пасивного варіанта поведінки. Здійснено аналіз мотивів невикористання суб’єктивних прав громадянами, зокрема, причини абсентеїзму та деполітизації населення, недовіри до владних структур, невикористання права на звернення за захистом до правоохоронних органів, невикористання права на працю, освіту, на створення сім’ї тощо.
Практичне значення одержаних результатів. Теоретичні положення, узагальнення та висновки, що містяться в дисертації, можуть бути використані:
при удосконаленні й доповненні програми курсу “Загальна теорія держави та права”, спецкурсу “Актуальні проблеми теорії держави та права”, передусім розділів, що стосуються проблем правової поведінки;
у правотворчій діяльності при розробці й удосконаленні законодавства;
у процесі правозастосовчої практики для визначення меж правомірного діяння або бездіяльності;
у процесі правовиховної роботи, для підвищення рівня правової та політичної культури громадян України.
Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації викладені та обговорені на:
міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів “Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених” (м. Хмельницький, 2002 р.);
міжнародній науковій конференції молодих учених “Другі осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 2003 р.);
міжнародній науково-практичній конференції “Реформування правової системи України: проблеми і перспективи розвитку в контексті європейських інтеграційних процесів” (м. Київ, 2004 р.);
міжнародній науково-практичній конференції “Запорізькі правові читання” (м. Запоріжжя, 2004 р.).
Окремі зі сформульованих у дисертації пропозицій використовувалися автором у навчальному процесі під час проведення практичних і семінарських занять з теорії держави і права.
Публікації. Основні положення дисертації відображено у семи наукових статтях, п’ять з яких опубліковано у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.
Структура дисертації обумовлена метою та предметом дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, що містять сім підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації – 202 сторінки, з них основного тексту – 183 сторінки, список використаних джерел – 19 сторінок (237 найменувань).

bibliography

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження дозволяє зробити висновок, що правомірна бездіяльність є специфічною формою правової поведінки. Її особливість полягає у пасивності, яка на відміну від активності може не мати свого чіткого зовнішнього прояву. Пасивність є формою прояву поведінки суб’єктів і, одночасно, є наслідком складних соціальних і психологічних процесів. Отже, правомірна бездіяльність є реальним правовим явищем і в зв’язку з цим її поняття може використовуватися юридичною наукою і практикою для характеристики окремих видів і форм правової поведінки.
Різноваріантне сполучення існуючих проявів правової поведінки ускладнює їх юридичну кваліфікацію. Серед них є бажані і корисні, нейтральні і прийнятні вчинки, але всі вони потребують юридичної оцінки для поліпшення і спрощення правозастосовчої роботи, удосконалення процедури захисту суб’єктивних прав і свобод, виявлення різного роду недоліків правовиховної діяльності. В зв’язку з цим, важливе теоретичне і практичне значення має побудова юридичної моделі правомірної бездіяльності, яка має ряд особливостей.
Значення правомірної бездіяльності для суспільства стає цілком зрозумілим після розгляду її об’єкта – суспільних відносин, що не порушуються внаслідок правомірної бездіяльності.
Бездіяльність тільки тоді може бути правомірною, коли має юридичне значення. Окрім цього, правомірна бездіяльність обмежена нормативними рамками: конкретні обставини, простір, час, правовий статус суб’єктів.
Правомірна бездіяльність проявляється ззовні особливим чином, що складно спостерігати: шляхом невтручання, неперешкодження, мовчання, невикористання, непред’явлення, незастосування, невиконання, тощо. Вона характеризується статичністю, тривала в часі, є певним станом, позицією особи.
Бездіяльність не має заподіюючого потенціалу і безпосередньо спричинити наслідки не може. Вона відіграє роль умови позитивних або прийнятних правових наслідків.
Суб’єкт правомірної бездіяльності є учасником певної системи відносин, це уповноважена або зобов’язана особа. Суб’єкт може усвідомлювати соціальну значимість свого діяння, але при цьому правомірною визнається також неусвідомлена бездіяльність. Суб’єкт повинен мати можливість для вільного волевиявлення, але випадки неможливості діяти також є правомірними. За загальним правилом правомірна бездіяльність виражається в гальмуванні активності і має переважно свідомо-вольовий характер.
Правомірна бездіяльність неоднорідна і може бути класифікована за різними підставами:
І. За суб’єктивним критерієм:
1. За суб’єктами: бездіяльність індивідуальних (громадяни, спеціальні суб'єкти) чи колективних (держава, державні органи, колективні утворення, суспільні об’єднання тощо) суб'єктів;
2. За внутрішнім психологічним ставленням:
- за ступенем усвідомлення: бездіяльність може бути усвідомленою або неусвідомленою (безпам’ятність, непоінформованість, відсутність достатніх навичок);
- за формою суб’єктивного ставлення до своєї пасивної правомірної поведінки може бути навмисною чи випадковою;
- за найбільш типовими, домінуючими мотивами: бездіяльність, обумовлена свідомим, відповідальним ставленням до виконання правових обов'язків; бездіяльність, заснована на почутті страху перед можливим покаранням; на егоїстичних інтересах, особистій вигоді, байдужості; бездіяльність, що виявляється як соціальний протест та інші види.
ІІ. За об’єктивним критерієм:
1. За сферами існування:
- за сферами життя суспільства і держави варто виділяти зовнішню (міжнародно-правову) і внутрішню (внутрішньодержавну) правомірну бездіяльність;
- за правовими сферами: бездіяльність у сфері правотворчості, у сфері правореалізації, у правоохоронній сфері тощо.
- за галузевою приналежністю розрізняють правомірну бездіяльність у сфері конституційних, цивільно-правових, кримінально-правових, адміністративних, трудових відносин тощо;
2. За зовнішнім проявом:
- за характером пасивної поведінки правомірна бездіяльність виявляється шляхом нездійснення дозволених дій (при невикористанні суб'єктивних прав), нездійснення заборонених дій (при дотриманні заборон);
- за ступенем суспільної значимості вона поділяється на соціально корисну (нерозголошення державної таємниці) і соціально прийнятну (невикористання права на працю);
- за характером можливої і належної поведінки на обов’язок бездіяти (договір купівлі-продажу, невтручання в особисте життя) і можливість бездіяти (пасивне використання виборчого права, правомірне невиконання юридичного обов’язку), тобто бездіяльність уповноваженої чи зобов'язаної особи;
- за соціальними наслідками: бездіяльність породжує як позитивні, так і прийнятні наслідки матеріального, морального, організаційного характеру;
- за способами зовнішнього прояву розрізняють бездіяльність у вигляді невтручання, мовчання, нерозголошення, неучасті;
- за характером (складом): проста (наприклад невиконання наказу), складна (систематична неучасть у виборах), інформаційна (нерозголошення, неповідомлення, недонесення, ненадання відомостей, показань), фізична (невтручання), змішана (відмова від права власності).
Правомірна бездіяльність характеризує окремий специфічний вид та форму правомірної поведінки уповноважених чи зобов’язаних суб’єктів у механізмі правового регулювання. В цьому зв’язку пасивна правомірна поведінка розглядається як:
- виконаний пасивний обов'язок (заборона);
- правомірно невиконаний обов’язок;
- невикористане суб'єктивне право;
- використане пасивне право.
Нормативно-правове регулювання пасивної правомірної поведінки має для неї ключове значення, тому що тільки закріплені в установленому порядку в нормативно-правових актах права і обов’язки особи дають підстави розглядати таку поведінку саме як правомірну бездіяльність.
Правове регулювання правомірної бездіяльності здійснюється переважно двома шляхами: право передбачає бездіяльність, тобто дозволяє суб’єкту обирати можливий пасивний варіант поведінки; право заохочує бездіяльність, тобто забороняє шкідливу дію або надає пасивні права.
В певних умовах місця і часу бездіяльність може бути суспільно-корисною, зокрема тоді, коли має місце свідоме утримання від дій в інтересах соціально корисного розвитку тих чи інших відносин, а також прийнятною, яка вчиняється з метою виявлення свого ставлення до певних правових явищ.
Правомірна бездіяльність характеризує ступінь участі уповноважених і зобов’язаних суб’єктів у функціонуванні механізму правового регулювання і є результатом їх правового вибору.
В процесі будь-якої форми реалізації права, суб’єкт не повинен перешкоджати задоволенню інтересів інших осіб, тобто повинен правомірно бездіяти. В передбачених законодавством випадках тільки через бездіяльність однієї особи охороняється свобода іншої. Тобто, правомірна бездіяльність входить до основ законності і правопорядку, складає частину їх змісту.
Правомірна бездіяльність посадових осіб у вигляді дотримання заборон є одним із способів забезпечення законності і відповідно ж правомірною бездіяльністю забезпечується охорона прав і свобод людини від будь-яких проявів свавілля з боку держави.
Закони встановлюють обмеження для державних органів і посадових осіб. В багатьох випадках вони прямо приписують владі бездіяльність, яка забезпечує права і свободи людини, захищає її від незаконного втручання держави. Органи, що займаються правотворчістю не повинні в процесі своєї діяльності вводити норми, що скасовують або обмежують права і свободи громадян або закріплюють свавілля влади, хоч би чим воно мотивувалось і хоч якого б “правового” вигляду не набувало.
В процесі розвитку суспільства межі діяльності держави розширюються, в той же час повинна змінитися і система правових відносин між державою і громадянами. Необхідне створення механізму відповідальності посадових осіб за прийняті рішення на шляху формування правової держави, одним із головних принципів якої є взаємна відповідальність держави і особи. Цей механізм буде ще однією причиною правомірної поведінки.
На вибір пасивної поведінки завжди впливає багато факторів і чинників, які діють у процесі регулювання поведінки – економічних, політичних, правових, моральних, соціально-психологічних. Відмітимо, що аналіз структури громадської думки та її зв’язку з правомірною бездіяльністю дозволив виділити домінуючий характер зовнішньої детермінації, суттєвий вплив усієї соціально-правової дійсності на процес формування стримуючих мотивів поведінки.
Якщо соціально-правова дійсність і громадська думка не сприяє формуванню мотивів правомірної активної поведінки, то вона породжує пасивну, споглядальну позицію, коли учасники правових відносин не бажають реалізувати надані суб’єктивні права і захищати їх. Тому в основу законодавчої політики і практики, повинен бути покладений принцип глибокого всебічного вивчення стану громадської думки з того питання, яке може стати об’єктом правової регламентації.
В українському суспільстві досі існує велика проблема подолання розбіжностей між положеннями української Конституції та тими відносинами, що об’єктивно складаються у суспільстві. Шляхами вирішення її можуть бути якісна правотворча та правозастосовча діяльність, розробка механізмів реального забезпечення здійснення прав і свобод людини і громадянина.
Для того, щоб стимулювати суспільно корисну правомірну бездіяльність у вигляді дотримання заборон, а також для запобігання проявам прийнятної, але небажаної правомірної бездіяльності у вигляді невикористання прав можна виділити, в якості першочергових, наступні заходи:
1. В сучасних умовах особливого значення набуває необхідність удосконалення правового поля (відлагодженої системи законодавчого, особливо конституційного, регулювання суспільних процесів) по шляху виділення юридичних обов’язків громадян і посадових осіб.
У той же час неякісні нормативно-правові акти можуть істотно загальмувати позитивну активність різних учасників правових відносин, як уповноважених, так і зобов’язаних.
Систематичне вивчення громадської думки дозволяє визначити, наскільки життєвими і прогресивними є суспільні відносини, що впроваджуються. У одному випадку в них закладені перешкоди для розвитку нової правової форми, у іншому – вони створюють дієві передумови для ефективного розвитку і удосконалення правової системи.
Отже, закони і підзаконні правові акти повинні відповідати об’єктивним закономірностям суспільного розвитку, повно відбивати процеси, що відбуваються в суспільстві, враховувати реальний рівень правосвідомості і правової культури громадян і посадових осіб, надавати тим самим можливість безперешкодної реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.
2. Домінуючим завданням є активізація участі особи у підготовці й прийнятті важливих політичних і правових рішень, створення сприятливих умов для побудови громадянського суспільства, наприклад, вкорінення правового режиму, що сприяє розвитку позитивної активності суб’єктів, для їх ініціативної діяльності у різних сферах. При цьому більш конкретно повинна йти мова про створення адекватних соціальних і політичних умов, рівних можливостей для кожної людини.
Через те, що демократичний режим по своїй суті повинен базуватися на законах, які відображали б об’єктивні потреби особи і суспільства, то головні напрями діяльності держави по забезпеченню правомірної поведінки населення в такому випадку будуть полягати насамперед у дотриманні законів в інтересах самої особи. Правомірна поведінка за такого режиму буде активніша і якісніша в силу співпадання інтересів особи і цілей законодавця, так як психологічна установка адресата норм і його світогляд будуть близькими до офіційно виражених у законі позицій держави, її практичної діяльності по втіленню встановлених правил у життя. Правомірна поведінка повинна підтримуватися державою. Як вже зазначалося, у законодавстві необхідно встановлювати гарантії, що забезпечують реалізацію законних прав та інтересів громадян, їх об’єднань і колективів. Забезпечення правомірної поведінки є одним із найголовніших завдань держави, в результаті здійснення якого будуть реалізовуватися закони, що нею приймаються, реально виконуватися її функції, а сама держава буде розвиватися у вибраному напрямку.
3. Проведення ефективної роботи по правовому вихованню населення, з метою підвищення рівня правової свідомості і правової культури без чого неможливе ні створення правової держави, ні оновлення правової культури українців. Необхідне також налагодження належної системи правової інформації в державі. На жаль, в нашій країні немає правових інформаційних систем, що забезпечують миттєвий доступ до українського законодавства і судових рішень, а також до таких самих правових інформаційних систем різних держав.
Юридичне невігластво породжує правомірну бездіяльність, що проявляється у невикористанні суб’єктивних прав і протиправну поведінку у вигляді порушення заборон. Мова йде про розвиток поведінки пов’язаної з використанням своїх прав, з розвитком масової правосвідомості і правової культури, подолання стереотипів та деструктивних форм поведінки, що склалися у суспільстві.
Тільки усвідомлення необхідності ініціативної поведінки у правовій сфері, підвищення юридичної і політичної культури зможе стати справжньою гарантією пріоритета прав людини як вищої цінності над правами держави. Коли люди навчаться боротися за свої права та відстоювати справедливість, набудуть навичок підтримувати досягнутий рівень правового життя тільки тоді суспільство стане нарешті громадянським, а держава – правовою.
4. Зміна правозастосовчої політики держави в бік розвитку заохочувального правозастосування.
Навряд чи можуть бути сумніви в тому, що наведені вище пропозиції створять стабільність правових відносин, посилять взаємодію і взаємовідносини особи і політичної влади на основі легітимності. Однак процес формування конструктивних форм поведінки ще гальмується негативними факторами, що називаються зловживаннями влади, економічною кризою, зниженням життєвого рівня та деяких інших, що викликають апатію.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Харків: Консум, 2001. – 656 с.
2. Правознавство / С.С. Демський, В.С. Ковальський, А.М. Колодій та ін.; За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 735 с.
3. Гревцов Ю.И. Обеспечение правомерного поведения граждан // Законность в Российской Федерации. – М.: Спарк, 1998. – 214 с.
4. Лазарев В.В. Правомерное поведение как объект юридического исследования // Сов. гос. и право. – М.: Наука, 1976. – №10. – С. 29–37.
5. Матузов Н.И. Правовая система и личность. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1987. – 294 с.
6. Магновський І. Конституційно-правовий статус особи (її громадянські права і свободи) // Право України. – 2002. – №7. – С. 18–22.
7. Гуренко М.М. Теоретико-правові проблеми гарантій прав і свобод людини і громадянина – Київ: Логос, 2001. – 218 с.
8. Монтеск’є Ш.-Л. О духе законов // Избранные произведения: Пер. с фр. – М.: Росполитиздат, 1955. – 799 с.
9. Локк Д. Два трактата о правлении // Избранные философские произведения. – М.: Соцэкгиз, 1960. – 532 с.
10. Ильин И.А., Лисица Ю.Т. Философия права: В 2 т. – М.: Медиум, 1993. – Т.1: Нравственная философия. – 510 с.
11. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология / АН СССР. Ин-т гос. и права. – М.: Наука, 1982. – 287с.
12. Маноха О.Є. Методологія правди // Іменем закону. – 2002. – №2. – С. 6.
13. Лившиц Р.З. Теория права. – М.: Бек, 1994. – 208 с.
14. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – М.: Учпедгиз, 1946. – 704 с.
15. Кудрявцев В.Н. Право и поведение. – М.: Юрид. лит., 1978. – 191 с.
16. Новий тлумачний словник української мови / Укл.: В. Яременко, О. Сліпушко. – К.: Аконіт, 2003. – Т.2. – 926 с.
17. Краткий психологический словарь / Сост. Л.А. Карпенко; Под общ. ред. А.В. Петровского, М.Г. Ярошевского. – М.: Политиздат, 1985. – 431 с.
18. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.: ВТФ “Перун”, 2002. – 1440 с.
19. Марченко М.Н. Правомерное поведение // Российская юридическая энциклопедия / Т.Е. Абова, С.А. Авакьян, Г.Д. Алексеев; Гл. ред. А.Я. Сухарев. – М.: Инфра, 1999. – 1100 с.
20. Юридический энциклопедический словарь / Гл. ред. А.Я. Сухарев; Редкол.: М.М. Богуславский и др. – М.: Сов. энциклопедия, 1987. – 528 с.
21. Общая теория права: Академический курс: В 2 т.; Гл. ред. М.Н. Марченко. – М.: Зерцало, 1998. – Т.2. – 564 с.
22. Матузов Н.И., Малько А.В. Теория государства и права. – М.: Юристъ, 1997. – 672 с.
23. Назаров Б.Л. Социалистическое право в системе социальных связей: Развитие взглядов на основные внутренние и внешние связи социалистического права. – М.: Юрид. лит., 1976. – 311 с.
24. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. –№30. – Ст. 141.
25. Цивільний Кодекс України: За станом на 1 січня 2004 року / Верховна Рада України. – Офіційне видання. – К.: Парламентське видавництво, 2004. – 352 с.
26. Теория государства и права / А.И. Денисов, В.Д. Зорькин, А.А. Кененов и др.; Под ред. А.И. Денисова. – М.: Юрид. лит., 1980. – 432 с.
27. Кудрявцев В.Н., Малеин Н.С. Закон и пределы правомерного поведения // Сов. гос. и право. – М.: Наука, 1980. – №10. – С.31–38.
28. Лейст О.Э. Методология исследования правомерных и неправомерных действий в развитом социалистическом обществе // Методологические и теоретические проблемы государства и права развитого социализма / Я.С. Михаляк, Ю.М. Козхлов, М.Н. Марченко и др.; Под ред. А.И. Денисова, О.Е. Кутафина. – М.: Изд-во МГУ, 1983. – 168 с.
29. Нурпеисов Е.К. Психология правомерного поведения. – Алма-Ата: Наука, 1984. – 127 с.
30. Малеин Н.С. Охраняемый законом интерес // Сов. гос. и право. – М.: Наука, 1980. – №1. – С. 32–33.
31. Казаков В.Н. Правомерное поведение и правопорядок: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Моск. юрид. ин-т. – М., 1999. – 27 с.
32. Русинов Р.К. Сознание и правомерное поведение личности // Сов. гос. и право. – М.: Наука, 1983. – №5. – С. 3–10.
33. Кудрявцев В.Н., Малеин Н.С. Правовое поведение, его субъекты и пределы // Правоведение. – 1980. – №3. – С. 32–33.
34. Жеругов Р.Т. Вопросы правомерного поведения личности // Материалы научной конференции аспирантов-юристов “Правовое регулирование общественных отношений”. – М.: Изд-во ИГиП АН СССР, 1977. – С. 18–25.
35. Вопленко Н.Н. Правомерное поведение как социальный и юридический процесс // Актуальные проблемы юридического процесса в общенародном государстве. – Ярославль, 1979. – Вып. 1. – С. 21–26.
36. Лукашева Е.А. Социалистическое правосознание и законность. – М.: Юрид. лит., 1973. – 344 с.
37. Алейникова О.П. Понятие правомерного поведения // Проблемы совершенствования советского законодательства. – М.: Изд-во ВНИИСЗ, 1977. – Вып. 10. – С. 3–12.
38. Лукашева Е.А. Мотивы и поведение человека в правовой сфере // Сов. гос. и право. – М.: Наука, 1972. – №8. – С. 20–27.
39. Проблемы теории государства и права / С.С. Алексеев, В.М. Корельский, А.Ф. Черданцев и др.; Отв. ред. С.С. Алексеев. – М.: Юрид. лит., 1979. – 392 с.
40. Правовое воспитание и социальная активность населения / Н.И. Козюбра, В.П. Зенин, В.А. Чехович и др.; Ред.кол.: Б.М. Бабий (отв. ред.) и др. /Академия наук УССР: Ин-т гос. и права. – Киев: Наукова думка, 1979. – 327 с.
41. Нурпеисов Е.К. Механизм формирования правомерного поведения личности: Автореф. дис. …канд. юрид. наук: 12.00.01 / Академия наук СССР: Ин-т гос. и права. – М., 1980. – 15 с.
42. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посіб. – 5-те вид. – К.: Атіка, 2001. – 176 с.
43. Гойман-Червонюк В.И. Очерк теории государства и права. – М.: Роспедагенство, 1996. – 328 с.
44. Малько А.В. Теория государства и права в вопросах и ответах. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1997. – 197 с.
45. Хропанюк В.Н. Теория государства и права: Учеб. пособ. для высш. уч. завед. / Под ред. проф. В.Г.Стрекозова. – М.: Дабахов, Ткачев, Димов, 1996. – 329с.
46. Бабай А.Н. Юридическая квалификация правового поведения личности: Автореф. дис. ... канд.юрид.наук: 12.00.01 / АН СССР: Ин-т гос. и права. – М., 1985. – 24 с.
47. Кудрявцев В.Н. Закон, проступок, ответственность / АН СССР. – М.: Наука, 1986. – 448 с.
48. Кожевников С.Н. Правомерное поведение и правонарушение: Сущность и содержание: учебно-методическое пособие. – Нижний Новгород: 000 “Интелсервис”, 2001. – 71 с.
49. Оксамытный В.В. Правомерное поведение личности. – К.: Наукова думка, 1985. – 175 с.
50. Загальна теорія держави і права / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін.; Під ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 318 с.
51. Олійник А.Ю., Гусарєв С.Д., Слюсаренко О.Л. Теорія держава і права. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 174 с.
52. Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. – М.: Госюриздат, 1958. – 182 с.
53. Решетов Ю.С. Механизм правореализации в условиях развитого социализма. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1980. – 167 с.
54. Осипов А.В. Соблюдение норм советского права как форма их реализации: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Саратовский юридический институт им. Д.И. Курского. – Саратов, 1980. – 23 с.
55. Вопленко Н.Н. Социалистическая законность и применение права. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1983. – 184 с.
56. Лазарев В.В. Применение советского права; Науч. ред. Б.С. Волков. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1972. – 200 с.
57. Закон України “Про міліцію”: За станом на 25.07.03. – Офіційне видання / Верховна Рада України. – Київ: Парламентське вид-во, 2003. – 30 с.
58. Венгеров А.Б. Теория государства и права: В 2 т. – М.: Юристь. – Т.2. – 152 с.
59. Алексеев С.С. Теория права. – М.: Изд-во БЕК, 1994. – 224 с.
60. Якушев А.В. Теория государства и права: Конспект лекций. – М.: Приор, 2000. – 192 с.
61. Чхиквадзе В.М. Социалистический гуманизм и права человека: Ленинские идеи и современность / АН СССР: Ин-т гос. и права. – М.: Наука, 1978. – 303 с.
62. Демин М.В. К вопросу о соотношении понятий “деятельность”, “активность”, “поведение” // Вестн. Моск. ун-та. – Сер. VIII. – Философия. – 1975. – №5. – С. 11–22.
63. Ануфриев Е.А. Социальная роль и активность личности. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1971. – 151 с.
64. Бусурманов Ж.Д. Социальная активность и правомерное поведение личности в советском обществе: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Академия наук Казахской ССР: Ин-т философии и права. – Алма-Ата, 1984. – 14 с.
65. Орзих М.Ф. Личность и право. – М.: Юрид.лит, 1975. – 111 с.
66. Иоффе О.С. Ответственность по советскому гражданскому праву. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1955. – 310 с.
67. Тер-Акопов А.А. Бездействие как форма преступного поведения. – М.: Юрид. лит., 1980. – 151 с.
68. Баранов В.М. Поощрительные нормы советского социалистического права / Под ред. М.И. Байтина. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1978. – 145 с.
69. Стручков Н.А. Научные основы усовершенствования исправительно-трудового законодательства // Труды Высшей школы: Вып. 16 / Министерство охраны общественного порядка СССР; Ред. кол.: Л.Д. Лукоянов (гл. ред.) и др. – М.: НИ и РИО, 1967. – 178 с.
70. Агарков М.М. Ценность частного права // Правоведение. – 1992. – №1. – С. 31-41.
71. Закон України “Про власність” // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №20. – Ст. 249.
72. Кодекс Законів про працю України: За станом на 20.03.03 р: Офіційне видання / Верховна Рада України. – Київ: Парламентське видавництво, 2003. – 107 с.
73. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления. – М.: Госюриздат, 1960. – 244 с.
74. Матвеев Г.К. Основания гражданско-правовой ответственности. – М.: Юрид. лит., 1970. – 311 с.
75. Тер-Акопов А.А. Определение сущности бездействия // Сов. гос. и право. – М.: Наука, 1976. – №12. – С. 70–74.
76. Врублевский Е. Бездействие и причинность // Правоведение. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1971. – №1. –С. 69–72.
77. Гредескул Н.А. К учению об осуществлении права. Интелектуальный процесс, требующийся для осуществления права: Социально-юридическое исследование. – Харьков: Типография Адольфа Дарре, 1900. – 235 с.
78. Петражицкий Л.И. Теория права и государства в связи с теорией нравственности. – Т.1. – СПб: Слово, 1907. – 656 с.
79. Сеченов И.М., Павлов И.П., Введенский Н.Е. Физиология нервной системы. Избр. труды: В 4-х вып. / Сост. В.М. Банщиков и А.А. Хачатурян; Под общ. ред. К.М. Быкова. – М.: Медгиз, 1952. – Вып.1: Развитие материалистических принципов в отечественной физиологии. – 579 с.
80. Ханнанов Р.А. Правовая природа бездействия и казуальность // Сов.гос.и право. – М.: Наука, 1978. – №4. – С. 124–128.
81. Толковый словарь русского языка / Сост.: Ожегов С.И., Шведова Н.Ю. – М.: “Азъ” LTD, 1995. – 928 с.
82. Есипова И.А. Правовое бездействие: Автореф. дис. ... канд.юрид.наук: 12.00.01 / Волгоградский юридический институт. – Волгоград, 1998. – 26 с.
83. Черданцев А.Ф Логико-языковые феномены в праве, юридической науке и практике. – Екатеринбург: УИФ “Наука”, 1993. – 192 с.
84. Баранов В.М. Юридическая квалификация правомерного поведения в процессе реализации норм советского права: понятие, необходимость, истинность // Актуальные вопросы советского права. – Казань: Изд. Казан. ун-та, 1985. – С. 12–13.
85. Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №1. – Ст. 1.
86. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М.: Юрид.лит., 1974. – 351 с.
87. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. Хрестоматия. Учеб. пособ. / Под ред. Радько Т.Н. – М.: Интерстиль, 1998. – 938 с.
88. Основи правознавства / За ред. С.В. Ківалова, М.П. Орзіх. – К.: Знання, КОО, 2001. – 364 с.
89. Кудрявцев В.Н. Противоправное бездействие и причинная связь // Сов. гос. и право. – М.: Наука, 1967. – №5. – С. 28–36.
90. Матвеев Г.К. Теоретические вопросы причинности бездействия // Сов. гос. и право. – М.: Наука, 1962. – №10. – С. 57–67.
91. Сергиевский Н.Д. О значении причинной связи в уголовном праве. – Ярославль: Типо-Литография Г. Фалька, 1880. – 193 с.
92. Шаргородский М.Д. Детерминизм и ответственность // Правоведение. – 1968. – №1. – С. 43–45.
93. Философский энциклопедический словарь / Гл.ред.: Л.Ф. Ильичев, П.Н. Федосеев, С.М. Ковалев, В.Г. Панов – М.: Сов. энциклопедия., 1983. – 840 с.
94. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №25-26. – Ст. 131.
95. Міжнародний пакт про громадянські політичні і соціальні права // Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій / Т. Яблонська (упоряд.). – 3-е вид. – К.: Сфера, 2002. – 378 с.
96. Матузов Н.И. Право как центральный элемент и нормативная основа правовой системы // Вопросы теории государства и права: Личность, право, правовая система: Межвуз. науч. сб. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1988. – С. 15–33.
97. Малько А.В. Эффективность правового регулирования // Правоведение. – 1990. – №6. – С. 61–67.
98. Кузнецов Э.В. Человек, причинность, право // Учёные записки ЛГУ. – Вып.VII. – 1970. – С. 55–62.
99. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – М.: Учпедгиз Наркомпроса РСФСР, 1940. – 596 с.
100. Мотовиловкер Е.Я. Теория регулятивного и охранительного права / Науч. ред. О.Я. Баев. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1990. – 136 с.
101. Бартошек М. Римское право: понятие, термины, определения: Пер. с чешск. – М.: Юрид.лит., 1989. – 448 с.
102. Гревцов Ю.И. Правовые отношения и осуществление права / Ленинградский государственный университет им. А.А. Жданова. – Л.: ЛГУ, 1987. – 128 с.
103. Деттенборн Г. Мотивация преступного поведения и ее значение для типологии несовершеннолетних, совершающих преступление // Типология личности и индивидуальное предупреждение преступлений. – М.: Всесоюзный ин-т по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности, 1979. – 156 с.
104. Зелинский А.Ф. Осознаваемое и неосознаваемое в преступном поведении. – Харьков: Вища школа, 1986. – 168 с.
105. Щербакова, Н.В. Правовая установка и социальная активность личности. – М.: Юрид. лит., 1986. – 127 с.
106. Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество: Пер. с англ. / Общ. ред., сост. и предисл. А.Ю. Согомонов. – М.: Политиздат, 1992. – 542 с.
107. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.: Политиздат, 1975. – 304 с.
108. Глейтман Г., Фридлунд А., Райсберг Д. Основы психологии: Пер. с англ. / Науч. ред. В.Ю. Большаков, В.Н. Дружинин – СПб.: Речь, 2001. – 1247 с.
109. Гуренко М.М. Зародження та становлення ідеї гарантій прав і свобод людини і громадянина у ліберальній теоретико-правовій думці. – К.: Логос, 2000. – 167 с.
110. Решетов Ю.С. Реализация норм советского права. Системный анализ. – Казань: Изд-во Каз. ун-та, 1989. – 290 с.
111. Кожевников С.Н. Социально-правовая активность: содержание и субъекты // Правоведение. – 1981. – №3. – С. 17–24.
112. Кримінально-процесуальний Кодекс України. Текст відповідає офіційному за станом на 01.03.03 // Кодекси України. – 2003. – №3. – 283 с.
113. Социалистическое право, сознание и поведение личности / Ан. Каз. ССП. Ин-т философии и права / М.Т.Баймаханов и др.; Отв. ред. Баймаханов. – Алма-Ата: Наука, 1988. – 240 с.
114. Гоббс Т. Избранные произведения: В 2 т. – М.: Мысль, 1964. – Т.2. – 748 с.
115. Бабаев М.М. Социальные последствия преступности: Учеб. пособ. – М.: Акад. МВД СССР, 1982. – 82 с.
116. Гаврилов В.В. Сущность прокурорского надзора в СССР: Предмет, объект, функция, компетенция / Под ред. В.И. Новоселова. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1984. – 152 с.
117. Віденська конвенція про право міжнародних договорів / Верховна Рада України. – К.: Парламентське видавництво, 2002. – 35 с.
118. Каламкарян Р.А. Юридические последствия некоторых видов правомерного поведения государств // Сов. гос. и право. – М.: Наука, 1986. – №8. – С. 133–137.
119. Социальные отклонения / Под.ред.В.Н. Кудрявцева. – М.: Юрид. лит., 1989. – 365 с.
120. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. С.С. Яценка. – К.: А.С.К., 2002. – 936 с.
121. Науково-практичний коментар до Закону України “Про міліцію”. – Київ: Українська академія внутрішніх справ, 1996. – 144 с.
122. Гойман В.И. Действие права (методологический анализ): Автореф. дис. … д-ра юрид.наук: 12.00.01 / Академия МВД РФ. – М., 1992. – 42 с.
123. Зимин В.П. Правомерное неисполнение приказа: доктрина “умных штыков” // Правоведение. – 1993. – №2. – С. 35–45.
124. Бабаев В.К. Презумпции в советском праве. – Горький: Горьковская высшая школа МВД СССР, 1974. – 124 с.
125. Тихомиров А.Д. Профессиональное правомерное поведение работников органов внутренних дел: социально-правовой анализ: Автореф.дис. ... канд.юрид.наук: 12.00.01 / АН УССР: Ин-т гос. и права им. В.М. Корецкого. – К. – 1990. – 20 с.
126. Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія права. – К.: Кондор, 2002. – 353 с.
127. Керимов Д.А. Философские основания политико-правовых исследований. – М.: Мысль, 1986. – 332 с.
128. Методологические и теоретические проблемы государства и права развитого социализма / Я.С. Михаляк, Ю.М. Козхлов, М.Н. Марченко и др.; Под ред. А.И. Денисова, О.Е. Кутафина. – М.: Изд-во МГУ, 1983. – 168с.
129. Корнуков В.М. Уголовно-процессуальная активность граждан и пути ее повышения // Правоведение. – 1987. – №5. – С. 64–69.
130. Малеин Н.С. Правонарушения: понятие, причины, ответственность. – М.: Юрид.лит., 1985. – 190 с.
131. Еременко Ю.П. Советская Конституция и законность. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1982. – 162 с.
132. Иванова З.Д. Запрещающие нормы в механизме правового регулирования // Сов. гос. и право. – 1975. – №11. – С. 108–112.
133. Рыбушкин Н.Н. Запрещающие нормы в советском праве. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1990. – 111 с.
134. Радько Т.Н. О роли запретов в правовом регулировании // Труды Высшей следственной школы МВД СССР. – Волгоград: НИиРИО МВД СССР, 1969. – Вып. 1. – С. 87–98.
135. Братко А.Г., Матузов Н.И. Запреты в советском праве. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1979. – 92 с.
136. Закон України “Про вибори народних депутатів України” // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №51-52 (21.12.2001). – Ст. 265.
137. Земельний Кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №3-4 (25.01.02). – Ст. 27.
138. Конвенция о запрещении разработки произведения и накопления запасов бактериологического оружия и об их уничтожении // Збірник міжнародно-правових актів у сфері охорони довкілля. – Вид. 2-ге, допов. – Львів: Норма, 2002. – С. 28–31.
139. Протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних чи інших подібних газів та бактеріологічних засобів // Права людини і професійні стандарти для військовослужбовців в документах міжнародних організацій /Т.Яблонська (упоряд); ООН. – К. – Амстердам: Українсько-американське бюро захисту людини, 1996. – 78 с.
140. Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище // Збірник міжнародно-правових актів у сфері охорони довкілля. – Вид. 2-ге, допов. – Львів: Норма, 2002. – С. 32–34.
141. Кодекс поведения должностных лиц по поддержанию правопорядка: Принят Генеральной Ассамблеей ООН 17 декабря 1979 г. – М., 1980. – 7 с.
142. Закон України “Про банки і банківську діяльність” // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №5-6 (09.02.2001). – Ст. 30.
143. Ковалевський М. Государственное право европейских государств (1883) // История политических и правовых учений / Под ред. Г.Г.Демиденко. – Харьков: Факт, 1999. – 758 с.
144. Опалева А.А. Конституционное право неприкосновенности личности и его обеспечение в деятельности органов внутренних дел: Автореф. дис. ... канд.юрид.наук: 12.00.02 / Акад. МВД СССР. – М., 1986. – 19 с.
145. Законодавство України про охорону здоров’я (за станом на 20 грудня 1999 р.). Офіційне видання / Верховна Рада України. – К.: Парламентське вид-во, 1999. – 134 с.
146. Житловий Кодекс: Прийнятий Верховною Радою УРСР 30 червня 1983 року. // Кодекси України. – 2002. – №11. – 164 с.
147. Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації (за станом на 1 грудня 1999р.): Офіційне видання / Верховна Рада України. – К.: Парламентське вид-во, 1999. – 19 с.
148. Митний Кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №38-39 (27.09.02). – Ст. 288.
149. Закон України “Про кредитні спілки” // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №15 (12.04.2002). – Cт. 101.
150. Сабо И. Основы теории права: Пер. с венг. / Под ред. д-ра юрид. наук В.А. Туманова. – М.: Прогресс, 1974. – 270 с.
151. Ткаченко Ю.Г. Методологические вопросы теории правоотношений / Всесоюзный юридический заочный институт. – М.: Юрид. лит., 1980. – 176 с.
152. Правоприменение в советском государстве / А.С. Пиголкин, М.Н. Николаева, М.С. Студеникина и др.; Рук. авт. кол. и отв. ред.: И.Н. Кузнецов, И.С. Самощенко / Всесоюзный научно-исследовательский институт советского законодательства. – М.: Юрид. лит., 1985. – 304 с.
153. Матузов Н.И. Общие правоотношения и их специфика // Правоведение. – 1976. – №3. – С. 23–33.
154. Тиунова Л.Б. Системные связи правовой действительности: Методология и теория. – СПб: Изд-во С.-Петербургского университета, 1991. – 136 с.
155. Синюкова Т.В. Юридические гарантии реализации прав и обязанностей советских граждан (вопросы теории): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Свердловск, 1986. – 19 с.
156. Таганцев Н.С. Лекции по русскому уголовному праву: Часть общая. Вып. 1. – С.-Пб.: Гос. тип., 1887. – 394с.
157. Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве. – М.: Юрид. лит., 1966. – 187 с.
158. Марченко М.Н. Проблемы теории государства и права. – М.: Проспект, 2001. – 760 с.
159. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп.ред) та ін. – К.: “Укр. енциклопедія”, 1998. – Т.1: А-Г. – 672 с.
160. Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права // Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій / Т.Яблонська (упоряд.). – 3-е вид., доп. і перероб. – К.: Сфера, 2002. – 378 с.
161. Закон України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – №34. – Cт. 227.
162. Конвенція про права та обов’язки нейтральних держав у випадку морської війни: Гаага 18.10.1907 // Права людини і професійні стандарти для військовослужбовців в документах міжнародних організацій /Т. Яблонська (упоряд); ООН. – К.: Амстердам: Українсько-американське бюро захисту людини, 1996. – 78 с.
163. Закон України “Про вищу освіту” // Відомості Верховної Ради України. –2002. – №20 (17.05.2002). – Cт. 134.
164. Закон України “Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб” // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №5 (01.02.2002). – Cт. 30.
165. Ухвала від 05.07.89 р. “Про поновлення на роботі і стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу” / Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1995. – №3.
166. Ухвала від 17.01.90 р. “Про поновлення на роботі і стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу” / Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1995. – №3.
167. Курс уголовного права: В 5 т. / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой, И.М. Тяжковой. – М.: ИКД “Зерцало-М”, 2002. – Т.1: Учение о преступлении. – 624 с.
168. Закон України “Про пенсійне забезпечення”. – Офіційне видання / Верховна Рада України. – К.: Парламентське вид-во, 1998. – 55 с.
169. Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. – М., Юрид.лит. – 1972. – 420 с.
170. Воеводин Л.Д. О пределах осуществления конституционных прав и свобод советских граждан // Вестник Московского университета. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. – №2. – C. 3–12.
171. Пашкевич П.Ф. Закон и судейское усмотрение // Сов. гос. и право. – 1982. – №1. – С. 55–61.
172. Мали