АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ В 1920-1930-х рр. І ЙОГО ВПЛИВИ НА ОРГАНІЗАЦІЮ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ: історико-правове дослідження

brief description

ЗМІСТ

Вступ............................................................................................................. 3
Розділ 1
Історіографічний огляд........................................................................... 16
Розділ 2
Еволюція взаємозв’язків і взаємовпливів адміністративно-територіального устрою та державного управління в українських землях у Х – на початку ХХ ст.………………………….……………. 32
Розділ 3
Адміністративно-територіальний устрій УСРР і його впливи на організацію державної влади і державного управління на місцях у 1920-і рр.
3.1.Адміністративно-територіальний поділ УСРР у 1920-і рр. ....... 81
3.2.Вплив адміністративно-територіальних перетворень на зміну організації і функцій місцевих органів державної влади і державного управління в УРСР у 1920-і рр. ............................. 103
Розділ 4
Адміністративно-територіальний устрій УРСР і його впливи на організацію державної влади і державного управління на місцях у 1930-і рр.
4.1.Адміністративно-територіальний поділ УРСР у 1930-і рр. ..... 131
4.2.Вплив адміністративно-територіальних перетворень на зміну організації і функцій місцевих органів державної влади і державного управління в УРСР у 1930-і рр. ............................. 138
4.3.Партія більшовиків і система Рад ……………………………... 156
Висновки ................................................................................................. 166
Список використаних джерел …………...…...................................... 174
Додатки (карти) ………………….…………………………………… 208

ВСТУП

Розвиток державотворчих процесів в Україні на протязі останніх років викликав багато у чому докорінні зміни і новації у політико-правовому, соціально-економічному й інших вимірах життя українського суспільства, суттєвим чином вплинувши на організацію державного управління і його розвиток. Однак і до сьогодні, як це не жаль констатувати, методи управління багато у чому залишаються майже незмінними від радянської доби, а впливи командно-адміністративної системи управління, котра створювалася за абсолютно інших умов і мала на меті зовсім інші цілі при взаємодії із суспільством, далеко не кращим чином позначаються на організації всього державницького життя незалежної України.
Очевидним є, що для зміни стану речей необхідним виступає реформування багато з яких сфер суспільного життя, у тому числі (і далеко не в останню чергу) й системної організації державного управління і місцевого самоврядування. Безспірно, що дуже важливим, якщо не взагалі визначальним, при такому реформуванні виступатиме територіально-адміністративне районування країни.
Звернення до історії питання засвідчує, що зміни етнічних і державних кордонів багатьох країн відбулися із застосуванням насильницьких методів, шляхом вигнання з історичних земель цілих народів, їх фізичного винищення. Це безпосередньо стосується й українських етнічних земель, які були «очищені» від корінних жителів – українців – варварськими методами. Йдеться, передусім, про західні і східні українські етнічні землі: з перших українці були депортовані і «розсіяні» по колишніх німецьких землях у Польщі, на других – українці були виморені голодом, розстріляні, заслані до Сибіру, зрусифіковані. Лише за 1926-1937 рр. чисельність українців у республіках колишнього СРСР скоротилася з 8,4 до 4,2 млн. чол., а на пограниччі з Україною, Північному Кавказі, де в багатьох регіонах українці переважали, за 1926-1939 роки їх кількість зменшилася з 3,1 до 0,3 млн. чол.) [120, с. 15].
Недоліком територіальної організації сучасної України є розбіжність меж переважного числа адміністративних утворень (областей і районів) з межами економічними, етнополітичними й історичними, зумовлена відсутністю належних наукових основ, на яких повинні були б визначатися конфігурація та розміри їхньої території у кожному конкретному випадку. Більшість областей в їх сучасних адміністративних межах було створено понад сім десятиліть тому. За ці роки політико-правове й економічне обличчя України сильно змінилося. Чи можна при цих умовах вважати історично й економічно зорганізованими, цілісними комплексами наші області і райони, створені на зовсім іншій економіко-виробничій основі, при зовсім іншому співвідношенні різних форм власності на засоби і знаряддя виробництва, при інших умовах і можливостях подальшого економічного розвитку? Очевидно, що на це питання може бути дана тільки негативна відповідь, оскільки адміністративні межі багатьох областей і районів зовсім не збігаються з межами економічно однорідних зон.
Сьогодні в Конституції України щодо територіально-адміністративного районування і місцевого самоврядування можна виділити як мінімум три юридичні проблеми, котрі виступають факторами стримування його розвитку. Перша: У ст.133 Конституції не визначено поняття адміністративно-територіальної одиниці. Можна було б, звичайно, визначити його і в спеціальному законі, але ж до системи адміністративно-територіального устрою відносяться населені пункти та частини населених пунктів: міста, селища, села та райони у містах. Однак якщо проаналізувати будь-яку конституцію європейської держави, то доводиться констатувати: в системі адміністративно-територіального устрою виділяються не населені пункти, а територіальні громади – муніципалітети, комуни, общини, гміни і т.п. Звичайно, це не означає, що там немає сіл чи містечок, чи навіть районів у містах. Але адміністративно-територіальна одиниця – це не тільки населений пункт у межах забудови; це частина території держави, на яку поширюється юрисдикція органу владу цієї території. Причому в більшості країн Європи, на відміну від України, не існує „дірок” між адміністративно-територіальними одиницями первинного рівня – вони межують між собою. В Україні ж області межують з областями, райони з громадами, а от межування між собою громад законодавчими актами не передбачається.
Друга: Проблема первинності суб’єкта місцевого самоврядування – територіальної громади. Визначення, яке містить ч.1 ст.140 Конституції, дає змогу противникам місцевого самоврядування тлумачити громаду просто як сукупність мешканців і не більше, тобто без власності і без території. Це у поєднанні із згаданою вище статтею 133 Конституції не дає змоги започаткувати процес добровільного об’єднання громад з метою свого розвитку та забезпечення свого населення більш високим рівнем послуг.
Третя: Відсутність права органів місцевого самоврядування районного та обласного рівнів на складання та виконання відповідних бюджетів і недостатня ясність з їхніми виконавчими органами. Адже п.4 ст.119 Конституції України функції „складання та виконання” місцевих бюджетів відносить до повноважень відповідних місцевих державних адміністрацій.
Очевидно, що ці проблеми видно неозброєним оком, й вони потребують свого негайного вирішення. Але авторами різних моделей адміністративної та політичної реформ практично не пропонується якихось кроків, які б допомогли надати новий зміст місцевому самоврядуванню, зробили його більш ефективним.
Актуальність теми дослідження. Існуючий адміністративно-територіальний поділ дістався сьогоднішній Україні у спадщину від радянських часів, коли формування адміністративних кордонів українських областей проводилося перш за все в інтересах централізованого партійно-бюрократичного управління. Здобуття незалежності і зміна пріоритетів в організації державного управління поставили на порядок денний питання про необхідність перегляду підходів. У руслі його вирішення Верховною Радою у 1997 р. було прийнято Закон України «Про адміністративно-територіальний устрій». Однак, ця спроба вирішення проблеми успіхом не увінчалася, оскільки після подвійного президентського вето, документ, яким врешті-решт якихось кардинальних змін і не передбачалося, був позабутий.
Для продовження спроб розробки нового адміністративного поділу було створено Комісію з питань адміністративно-територіального устрою, якою було заявлено, що адміністративно-територіальний поділ України повинен бути „раціональним”. Що саме під цим розумілося, членами комісії не пояснювалося. Більшість же фахівців сходилися на думці, що виконавча влада прагне якось змінити режим управління територіями, але ще не знає, як саме це зробити; нерозв’язаність же цього питання є, на думку експертів, результатом глобальності самої проблеми.
Фахівцями зазначається, що адміністративна реформа – це комплекс політико-правових заходів, які полягають у структурних, функціональних та державно-службових перетвореннях, насамперед у сфері виконавчої влади, з метою перетворення її з владно-репресивного механізму на організацію, що служить суспільству, і створення на цій основі ефективної системи державного управління. Очевидно, що без проведення адміністративної реформи неможливо провести інші реформи в державі. Адже зрозуміло, що для кардинальних перетворень у сфері економіки, соціального забезпечення необхідно створити політичний стратегічний центр для ініціювання та проведення таких реформ (у розвинутих державах цю роль здійснює уряд) та чітку систему виконання політичних рішень. Крім того, перехід від тоталітарної держави до побудови демократичної, соціальної, правової держави змінює пріоритети в державній діяльності, її ідеологію: головною соціальною цінністю в державі має бути людина. Це означає, що держава створена для людини, а не навпаки, отже, органи державної влади та їх службові особи мають забезпечувати права людини, зокрема шляхом надання управлінських послуг громадянам, а не управління ними.
Звісно, аж ніяк не можна вважати, що радянська доба залишила у спадок незалежній Україні одні лише негаразди – це було б неправильним, і грішило б проти історичної правди. Певний позитив був, і вивчення його, використання повною мірою того, що може бути прийнятним у сучасних умовах – завдання, яке слід вирішувати. Вважаємо, що для подальшого ефективного розвитку законотворчих процесів взагалі і в сфері організації державного управління зокрема, як здається, є вкрай необхідними і неупереджений аналіз сьогоденного стану речей, і погляд у минуле – близьке й віддалене, – з тим, щоб мати змогу, проаналізувавши здобутки і прорахунки, що вже були, використати чи то ж уникнути їх у майбутньому. Без вивчення і врахування історичного досвіду, всебічного аналізу процесів зародження, становлення, розвитку й еволюції адміністративно-територіального поділу, способів, видів, форм, засобів, використовуваних при організації державного управління у попередні періоди та наслідків застосування відомих у минулі часи систем адміністративно-територіального поділу неможливим буде вибір концептуальних підходів до розробки стратегії і тактики подібного регулювання і їх здійснення як у сучасному, так і в майбутньому.
Викладене дає, на наш погляд, цілком достатні підстави вважати необхідним і актуальним комплексне історико-правове дослідження процесів розвитку адміністративно-територіального устрою українських земель і їх впливів на організацію державного управління, частиною якого і виступає дана дисертаційна робота.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі історії держави та права України і зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого у рамках розроблюваної кафедрою державної комплексної цільової програми „Актуальні проблеми українського національного державотворення” (номер державної реєстрації – № 0186.0.070872).
Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є розгляд, вивчення й аналіз процесів зародження і розвитку адміністративно-територіального поділу українських земель, парадигми виникнення і становлення видів, способів, методів, засобів, використовуваних при організації державного управління на території сучасної України у 1920-1930-х рр.; виявлення на підставі історико-правового аналізу історії формування адміністративно-територіального поділу, його становлення, еволюції та тенденцій розвитку певних об’єктивних закономірностей процесу створення ефективної системи державного регулювання суспільних відносин в Україні для використання її позитивних елементів у сучасних законотворчому процесі і практиці.
Для досягнення зазначеної мети у дисертаційній роботі були поставлені і вирішуються наступні задачі:
– провести історико-правовий аналіз процесів виникнення адміністративно-територіального поділу українських земель і дослідити процеси зародження, становлення і розвитку його правового регулювання;
– визначити основні, найбільш суттєві і визначальні тенденції та загальну логіку розвитку правового регулювання адміністративно-територіального поділу українських земель у 1920-1930-х рр.;
– проаналізувати основні тенденції правового регулювання адміністративно-територіального поділу в зазначений період у порівняльно-правовому аспекті й визначити ступінь впливу рецепції й імплементації норм зарубіжного законодавства на розвиток адміністративно-територіального устрою України, а також сутнісні ознаки парадигми цих процесів;
– провести порівняльний історико-правовий аналіз теоретичних підходів вітчизняних і зарубіжних вчених до визначення парадигми розвитку адміністративно-територіального устрою держави;
– дослідити основні етапи еволюції адміністративно-територіального устрою українських земель і їх зв’язок із економічним, політичним і соціальним розвитком українського суспільства;
– зробити спробу певного узагальнення існуючих концептуальних підходів до визначення теоретико-методологічних засад адміністративно-територіального устрою й деякого їх уточнення на ґрунті наукового історико-правового аналізу;
– на основі проведених досліджень виявити позитивні елементи у правовому регулюванні адміністративно-територіального устрою в українських землях, встановити ступінь і міру можливостей використання елементів напрацьованого позитивного історичного досвіду у сучасний період розвитку законодавства України.
Об’єктом дослідження виступають загальні тенденції і закономірності еволюції адміністративно-територіального устрою українських земель, процеси розвитку їх нормативного (і в першу чергу – правового) регулювання і їх впливи на зародження, становлення і розвиток державного управління.
Предметом дослідження є історичний розвиток адміністративно-територіального устрою українських земель в 1920-1930-х рр. і парадигма процесів його правового врегулювання.
Методи дослідження. При виконанні дисертаційної роботи авторкою використовувався комплекс загальних, міждисциплінарних і спеціальних методів, а саме: 1) загальнонаукові – історичний, логічний, порівняльний, методи класифікації (систематизації), узагальнення, абстрагування, аналізу і синтезу, сходження від абстрактного до конкретного (при аналізі економічного, соціального, політичного, культурного розвитку суспільства, релігійних поглядів і їх взаємозв’язків із адміністративно-територіальним устроєм й організацією державного управління); 2) власне історичні, історико-правові й юридичні – синхронний, хронологічний, діахронний (метод періодизації) (при визначенні основних рубіжних точок відліку у розвитку адміністративно-територіального поділу, відслідкуванні розвитку систем правового регулювання адміністративно-територіального поділу в різних країнах на одному й тому ж хронологічному відрізку і в їх історичному поступі); порівняльно-історичний, ретроспективний, порівняльно-правовий (при аналізі систем адміністративно-територіального устрою й їх взаємозв’язку з державним управлінням в українських землях і європейських та інших країнах на різних хронологічних відрізках), методи актуалізації (при виявленні найбільш значимих факторів у розвитку адміністративного поділу і його правового регулювання), логічно-юридичний, нормативно-догматичного аналізу, тлумачення права (при аналізі правових приписів, якими у різний час визначався адміністративно-територіальний устрій й організація державного управління в українських землях); 3) міждисциплінарні методи – структурно-системний, статистичний, математичні (формалізації, аксіоматичний) (при аналізі статистичного і цифрового матеріалу, зведенні його у таблиці і подальшому опрацюванні у табличній формі); моделювання й прогнозування, методи соціальної психології (при реконструкції правових ситуацій минулого і спробах визначення тенденцій і характерних рис подальшого розвитку правового регулювання адміністративно-територіального поділу в Україні).
Теоретичною основою дисертації стали концепції, положення і висновки, які містяться у працях відомих вчених у галузі історії і теорії держави та права, конституційного, адміністративного та інших галузей права, загальної історії, історіографії, джерелознавства – С.С. Алексєєва, В.Б. Авер’янова, В.Д. Бабкіна, В.А. Барахтяна, Ю.П. Битяка, М.Ю. Брайчевського, М.П. Василенка, М.Ф. Владимирського-Буданова, В.Д. Гончаренка, А.А. Горського, В.М. Горшеньова, В.Г. Графського, Б.Д. Грекова, І.М. Грозовського, М.С. Грушевського, О.І. Гуржія, Д.І. Дорошенка, В.А. Дядиченка, М.О. Дьяконова, Ф.Д. Заставного, О.О. Зиміна, А.Т. Комзюка, О.Л. Копиленка, М.Ф. Котляра, В.С. Кульчицького, В.М. Латкіна, Р.М. Лащенка, О.В. Лужина, В.В. Мавродіна, О.М. Мироненка, П.П. Музиченка, В.С. Нерсесянца, М.П. Орзіха, Р.С. Павловського, В.Т. Пашуто, О.В. Петришина, В.І. Пічети, В.Ф. Погорілка, Н.Д. Полонської-Василенко, П.М. Рабиновича, Б.О. Рибакова, І.К. Рибалки, Ю.І. Римаренка, В.М. Рички, А.Й. Рогожина, В.О. Румянцева, Л.І. Рябошапки, І.П. Сафронової, О.Д. Святоцького, К.О. Софроненко, М.М. Страхова, О.В. Тимощука, Б.Й. Тищика, А.П. Ткача, П.П. Толочка, І.Б. Усенка, І.Я. Фроянова, Р.Л. Хачатурова, М.В. Цвіка, З.М. Черніловського, В.А. Чеховича, О.І. Чистякова, М.А. Шафира, Я.М. Щапова, С.В. Юшкова, Д.І. Яворницького, О.Н. Ярмиша та ін.
Певною мірою зроблені у дисертації висновки базуються на окремих результатах досліджень, виконаних іноземними вченими, до яких, у першу чергу, належать: Ю.Бардах (J.Bardach), К.Босль (K.Bosl), П.Бромлей (Ph.Bromeley), Г.Вернадський (G.Vernadsky), Р.Дж. Колінгвуд (R.G. Collingwood), Ф.Гансхоф (F.Ganshof), Х.Ловмяньський (H.Lowmianski), Г.Міттайс (H.Mitteis), Ж. де Ла Морандьєр (J.de La’Morandier), А.Дж. Тойнбі (A.J. Toynbee), Р.Пайпс (R.Pipse) та ін.
Нормативну базу та емпіричну основу дослідження склали пам’ятки права – Руська Правда, поточне законодавство і законопроекти Великого князівства Литовського, Польщі, Речі Посполитої, Московського царства, Української гетьманської держави і Російської імперії – Литовські статути 1529, 1566 і 1588 рр., великокнязівські й королівські привілеї, жалувані грамоти, гетьманські універсали, договірні статті, Конституція Пилипа Орлика, „Права, за якими судиться малоросійський народ”, царські укази, „Учреждение для управления губерний”, Звід Законів Російської імперії та ін., Генеральне слідство про маєтності, описи Лівобережної України, Чернігівської, Полтавської, Харківської губерній, законодавчі і нормативно-правові акти УНР, Української Держави, Директорії, ЗУНР, УРСР, СРСР, України, архівні матеріали тощо.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є першим в Україні спеціальним історико-правовим дослідженням, присвяченим вивченню процесів зародження і становлення сучасного адміністративно-територіального устрою українських земель, починаючи від к. Х ст. до поч. ХХ ст., а також розвитку їх впливів на структуру та організацію функціонування органів державного управління у 1920-30-х рр. Крім того, автор даної роботи вперше досліджує проблеми адміністративно-територіального устрою України в сучасних конституційно-правових умовах.
У роботі вперше визначаються загальна логіка й основні тенденції розвитку правового регулювання адміністративно-територіального поділу українських земель у 1920-1930-х рр.; визначається ступінь впливу рецепції й імплементації норм зарубіжного законодавства на розвиток адміністративно-територіального устрою України;
- вперше проведено системно-історичний і порівняльно-правовий аналіз теоретичних підходів вітчизняних і зарубіжних вчених до визначення парадигми розвитку адміністративно-територіального устрою держави;
- вперше досліджено основні етапи еволюції адміністративно-територіального устрою українських земель і їх зв’язок із економічним, політичним і соціальним розвитком українського суспільства;
- вперше зроблена спроба певного узагальнення існуючих концептуальних підходів до визначення теоретико-методологічних засад адміністративно-територіального устрою й деякого їх уточнення на ґрунті наукового історико-правового аналізу;
- на основі проведених досліджень виявлені позитивні елементи у правовому регулюванні адміністративно-територіального устрою в українських землях, встановлені ступінь і міра можливостей використання елементів напрацьованого позитивного історичного досвіду у сучасний період розвитку законодавства України.
У дисертації на основі комплексного історико-правового аналізу методологічних і теоретичних проблем адміністративно-територіального устрою України, дослідження досить значного масиву законодавчого, фактичного і практичного матеріалу, що відноситься до даної проблеми, сформульована й обґрунтована низка положень, оцінок, висновків, пропозицій та рекомендацій.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що дисертація містить аналіз теоретичних концепцій адміністративно-територіального устрою держави, великої кількості нормативно-правового і фактичного матеріалу, на основі чого сформульовані теоретичні висновки, оцінки, положення і пропозиції, спрямовані на вдосконалення процесів законодавчого врегулювання адміністративно-територіального устрою, що можуть бути використані при розробці проектів нормативних актів, які регулюють питання адміністративно-територіального устрою держави, для подальшого комплексного аналізу проблем розвитку адміністративно-територіального поділу і вироблення концепції його врегулювання в Україні, у навчальному процесі в юридичних вищих навчальних закладах при розробці програм і в ході викладання курсів історії держави та права України, конституційного, адміністративного права, державного будівництва і місцевого самоврядування, при вивченні цих дисциплін студентами і підготовці ними наукових робіт.
Апробація та впровадження результатів дослідження. Дисертація виконана на кафедрі історії держави та права України і зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Висновки, положення, оцінки, пропозиції та рекомендації, сформульовані у дисертаційній роботі, обговорені на засіданні кафедри і віднайшли своє відображення в опублікованих наукових статтях і тезах виступів на наукових конференціях, симпозіумах, семінарах і „круглих столах”.
Основні результати дослідження представлені також у доповідях і повідомленнях на міжнародних, всеукраїнських та регіональних наукових і науково-практичних конференціях: „Сучасні проблеми юридичної науки і правозастосовчої діяльності” (Харків, 20-21 грудня 2001 р.). / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого; Першій обласній конференції молодих науковців „Тобі, Харківщино, пошук молодих” „Сучасні проблеми права, державної безпеки життєдіяльності людини, формування громадянського суспільства” (Харків, 19-20 березня 2002 р.). / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого; ІХ регіональній науково-практичній конференції „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (Львів, 13-14 лютого 2003р.). / Львівський нац. ун-т ім. І Франка, 2003; Х Міжнародній історико-правовій конференції „Історико-правові проблеми автономізму та федералізму” / Міжнародна асоціація істориків права; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського; Кримський науково-освітній центр Київського університету права; Національний університет внутрішніх справ (Севастополь, 22-24 вересня 2003 р.); ХІ Міжнародній історико-правовій конференції „Місцеві органи державної влади та самоврядування: історико-правовий аспект” / Міжнародна асоціація істориків права; Національний університет внутрішніх справ; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; Сумська філія Національного університету внутрішніх справ (Суми, 16-18 квітня 2004 р.); ХІІ Міжнародній історико-правовій конференції «Етнонаціональні чинники в історії державно-правового будівництва» / Міжнародна асоціація істориків права; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського; Національний університет внутрішніх справ; (Бахчисарай, 10-13 вересня 2004 р.); „круглих столах” та між кафедральних семінарах, проведених на кафедрі протягом 2001-2005 рр.
Отримані у ході дослідження результати використовувалися при проведенні семінарських і практичних занять із студентами в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого.
Основні положення і висновки дисертаційного дослідження обговорені і схвалені на засіданні кафедри історії держави та права України і зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.
Публікації. Основні теоретичні та практичні положення, оцінки й висновки дисертаційного дослідження опубліковані авторкою в монографії, у 3-х статтях у провідних фахових наукових виданнях, 5-и тезах наукових доповідей і повідомлень у збірниках наукових праць і матеріалах наукових конференцій відповідно до вимог ВАК України.
Структура дисертації зумовлена науковими цілями, завданнями і логікою дослідження: робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, і додатків – 9 карт.
Повний обсяг дисертації – 216 стор., з них основний текст – 173 стор.
Кількість використаних джерел – 374.

bibliography

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи викладене в основній частині дисертаційного дослідження, уявляється можливим є сформулювати наступні висновки, положення, пропозиції та рекомендації:
1. Адміністративно-територіальний устрій України являє собою розподіл території держави на частини (адміністративно-територіальні одиниці), які є територіальною основою для побудови і функціонування системи органів державної влади й органів місцевого самоврядування.
2. Адміністративно-територіальний устрій держави (поділ) складає каркас усіх інших форм соціального життя. У різних державах одиниці адміністративно-територіального поділу субординовані одна одній з тим чи іншим ступенем неоднозначності: – штати, графства, землі, округи й ін. суб’єкти адміністративного поділу інших держав зв’язані між собою по-різному – у форми зв’язків між одиницями адміністративно-територіального поділу тим чи іншим способом включається політична й економічна історія держави, визначаючи в якійсь мірі й її майбутнє.
3. Порівняльний аналіз показує, що число рівнів в ієрархіях адміністративно-територіального устрою у політично стабільних й економічно процвітаючих державах не перевищує трьох, максимум – чотирьох (держава – штат – графство; держава – земля – муніципальний округ; і т.п.). Збільшення кількості рівнів адміністративно-територіального поділу, як правило, призводить до конфліктів між рівнями. Число рівнів в ієрархії адміністративно-територіального поділу, сформованого 1920-1930-х рр., в УРСР складало п’ять „республіка – область – район – місто – поселення”) і шість в СРСР: „СРСР – республіка – область – місто – район – поселення”.
4. Адміністративно-територіальний поділ СРСР, основи якого закладалися у 1920-1930-і рр., в цілому був дуже логічним. Однак соціальний простір СРСР й Української РСР як його складової частини було організовано принципово по-іншому, ніж у других сучасних їм спільнотах: простір соціального життя й адміністративно-територіальний поділ (районування) в СРСР й УРСР були ідентичні.
5. Модель поділу України на області, створена у 1930-і рр. (і в основному збережена у Конституції України 1996 р., яка виділила 24 області й Автономну Республіку Крим), сформувалася під час розквіту Рад у середині 1930-х років, за принципом замкнутого існування величезної держави, відділеної від іншого світу залізною завісою. Система адміністративно-територіального поділу СРСР й Української РСР як його складової частини була побудована так, щоб мінімізувати кількість і типи конфліктів, які вирішуються на нижчих рівнях адміністративно-територіальної ієрархії. „Проблеми” повинні були вирішуватися тільки в „центрах”, у ролі яких виступали органи управління більш високих адміністративно-територіальних рангів. Відносини між двома будь-якими суміжними рівнями адміністративно-територіальної ієрархії були конфліктними, тому що кожен „центр” (союзний центр стосовно республіканського рівня, республіканський стосовно обласного чи районного і т.д.) стосовно будь-якої периферії виступав як інститут відчуження і концентрації виробленого периферією продукту й орган розподілу відчужених у безпосередніх виробників ресурсів. Органи управління нижче лежачого рівня прагнули віддати Центру якомога менше, а одержати з централізованих ресурсів якомога більше. Політика будь-якого „центру”, природно, була протилежною, він прагнув узяти від підлеглої території більше, а віддати менше. Конфлікти між суміжними рівнями ієрархії вирішувалися переносом їх на більш високий рівень, який виступав у ролі третейського судді і верховного розпорядника ресурсів. Можливість переносу конфліктів на більш високі рівні ієрархії забезпечувалися керівною роллю КПРС, апарат якої „стягував” ієрархію адміністративного устрою у тверду конструкцію, стрижнем якої він і був.
6. В апараті КПРС конфлікти між суміжними рівнями адміністративно-територіальної ієрархії трансформувалися у внутрішні конфлікти в підрозділах радянського, контрольно-репресивного і планово-фінансового апаратів територіального управління. Інститутами, в яких ці конфлікти легалізувались і трансформувалися у форми, прийнятні для системи в цілому, виступали партійні комітети.
7. Ліквідація партійних комітетів після проголошення незалежності України привела до того, що латентні конфлікти між суміжними рівнями адміністративно-територіальної структури (між областями і республікою, між областями і містами – обласними центрами, між містами й адміністративними районами, і т.д.) стали явними і не розв’язуваними в існуючій структурі влади. Як наслідок – маємо систему, що не відповідає інтересам сучасного етапу у розвитку української держави: існуюча модель блокує самодостатній і ефективний розвиток регіонів, тому не випадково більшості з них необхідні дотації з центра. «Корінь» даної проблеми не тільки в тім, що в них немає ресурсів чи інструментів для їхнього використання, – проблема полягає у тому, що адміністративно-територіальний устрій держави перекручений і не враховує сучасних потреб регіонів. Крім того, інтереси місцевих територіальних громад при цій системі враховані мінімально.
8. При впровадженні нової моделі адміністративно-територіального поділу в сучасній Україні необхідно враховувати відмінності у культурі і менталітеті населення різних регіонів, що зовсім не враховувалося у 1930-і рр. Приміром, жителі Слобожанщини (нинішня Харківська, Сумська і Полтавська області) за культурними традиціями значно відрізняються від жителів Донецької чи Дніпропетровської областей, а останні – від населення Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Чернівецької та Закарпатської областей. При таких відмінностях складно було б очікувати, що люди безболісно уживуться в рамках однієї новоствореної адміністративно-територіальної одиниці. Виходячи з цього, межі нових областей або ж земель в Україні слід визначати, виходячи зі спільності історії і культури регіонів. Відповідно, і відносини між ними і центром мають будуються з урахуванням таких розходжень.
9. Досвід 1920-1930-х рр. засвідчує, що адміністративно-територіальна реформа не може зводитися до чисто територіальних змін і повинна містити в собі комплекс заходів для реформування всієї системи влади. Основними перешкодами на шляху до реформування територіального устрою України є низька компетентність і кваліфікація державних службовців і можливе погіршення якості державного управління. Тому як складова частина реформи адміністративної потрібна й якісна кадрова реформа, котра стала би лейтмотивом реформи адміністративно-територіальної. Недоцільно починати з другого, а потім уже перевиховувати управлінський апарат – потрібно зробити навпаки. Український державний службовець у такій ситуації може стати провідником адміністративно-територіальної реформи.
10. На погляд дисертантки, найбільш вдалим варіантом нового адміністративно-територіального устрою України є схема, розроблена Міжнародним інститутом порівняльного аналізу, згідно якої адміністративно-територіальний поділ «прив’язується» до т.зв. ТВК (територіально-виробничих комплексів); в результаті як один з найбільш імовірних варіантів нового адміністративно-територіального поділу України «вимальовуються» десять укрупнених областей: Київщина, Слобожанщина, Донеччина, Запоріжжя, Таврія, як варіант АРК – окремий суб’єкт Крим, Черкащина, Поділля, Карпатська область, Волинь (див. карту №1). У будь-якому випадку за сучасних умов, на нашу думку, немає іншого варіанта, крім як йти шляхом укрупнення областей, – чи буде це 8, 10 чи 15 адміністративно-територіальних одиниць. При збереженні ж нинішньої моделі регіони будуть продовжувати розвиватися слабко, більш економічно сильні – матимуть суттєві пріоритети.
11. Як це видно із досвіду реформ 1930-х рр., новий адміністративно-територіальний поділ повинен проводитися не за якимось одним основним принципом. Слід звернути увагу і на створення автономних етнічних регіонів, таких, наприклад, як кримськотатарський, а для їхньої спеціалізації об’єднати максимум ресурсних інтересів, завдяки чому підвищити рівень конкурентоспроможності вироблених там товарів і послуг.
12. Проведений в дисертації аналіз адміністративно-територіальних перетворень на українських землях показує, що в Україні є свої глибокі історичні й культурні традиції, котрі могли б сприяти впровадженню нового адміністративно-територіального устрою. Крім того, можна скористатися досвідом сусідньої Польщі, Франції й інших європейських країн, враховуючи при цьому два основні принципи. Перше – це ефективне використання всіх природних і людських ресурсів; друге, виходячи з положень Європейської хартії місцевого самоврядування, яку підписала Україна, – максимальний захист інтересів територіальних громад. Тобто необхідно створити умови, за яких владні інституції були б максимально близькі до кожного громадянина.
13. Аналіз досвіду адміністративно-територіальних й управлінських реформ 1920-1930-х рр. показує, що регулювання адміністративно-територіального устрою повинно бути предметом спільного ведення органів державної влади України й органів місцевого самоврядування. Окремі питання адміністративно-територіального устрою можуть відноситися до виняткового ведення органів державної влади України. Питання адміністративно-територіального устрою і територіальної організації місцевого самоврядування не можуть розглядатися як питання місцевого значення.
14. Слід враховувати і те, що реформа адміністративно-територіального устрою – справа, яка потребуватиме значних витрат. Виходячи з цього, вважаємо, що адміністративно-територіальна реформа в Україні повинна проводитися на базі самоінвестування – тоді державі, з одного боку, не доведеться позичати гроші в інших держав і міжнародних фінансових організацій, одержавши кошти внаслідок економії від скорочення бюрократичного апарату. На думку авторки, оптимальний термін адміністративно-територіальної реформи не повинен перевищувати п’яти років: це дозволить і не затягувати з проведенням перетворень, і, в той же час, не проводити останні у темпі «кавалерійського наскоку».
15. На думку дисертантки, доцільним є прийняття Закону України «Про загальні принципи адміністративно-територіального устрою» із включенням у нього положень, що визначають:
• розмежування повноважень по регулюванню адміністративно-територіального устрою між центральними й місцевими органами державної влади;
• систему видів адміністративно-територіальних одиниць, загальні умови утворення і скасування адміністративно-територіальних одиниць, встановлення і зміни їх адміністративних кордонів;
• порядок встановлення і зміни найменувань адміністративно-територіальних одиниць;
• порядок утворення і скасування адміністративно-територіальних одиниць, що складають базовий рівень територіальної організації державних органів – районів, міст регіонального значення, районів у містах;
• загальні принципи визначення території місцевого самоврядування, утворення, перетворення і скасування муніципальних утворень, умови правонаступництва при скасуванні муніципальних утворень;
• правові основи єдиної системи обліку адміністративно-територіальних одиниць в Україні.

16. Як видається, основними напрямками удосконалення законодавства України про адміністративно-територіальний устрій можуть стати:
• уточнення категоріально-понятійного апарату, використовуваного у законодавстві;
• оптимізація системи видів адміністративно-територіальних одиниць в Україні;
• більш чітке розмежування повноважень з питань адміністративно-територіального устрою між законодавчим (представницьким), виконавчими органами державної влади й органами місцевого самоврядування;
• реалізація принципу взаємозв’язку територіальної організації місцевого самоврядування з загальною структурою адміністративно-територіального устрою України;
• приведення у відповідність з чинним законодавством гарантій обліку думки населення з питань адміністративно-територіального устрою, закріплення умов регулювання адміністративно-територіального устрою при негативній думці населення з відповідного питання;
• приведення у відповідність з чинним законодавством порядку участі місцевих органів державної влади у встановленні і зміні найменувань адміністративно-територіальних одиниць.

17. Регулювання адміністративно-територіального устрою повинно бути предметом спільного ведення органів державної влади України й органів місцевого самоврядування. Окремі питання адміністративно-територіального устрою можуть відноситися до виняткового ведення органів державної влади України. Питання адміністративно-територіального устрою і територіальної організації місцевого самоврядування не можуть розглядатися як питання місцевого значення.
18. На думку авторки, референдум не може застосовуватися як форма врахування думки населення з питань адміністративно-територіального устрою держави. Необхідним уявляється закріплення у чинному законодавстві інституту безпосереднього волевиявлення населення з питань адміністративно-територіального устрою, аналогічного за процедурою референдуму, але який би мав консультативне (рекомендаційне) значення.
19. Територіальна організація місцевого самоврядування повинна відповідати одному чи декільком рівням загальної структури адміністративно-територіального устрою. Найбільш раціональним уявляється такий варіант територіальної організації місцевого самоврядування, який припускає наявність між територією країни в цілому і рівнем адміністративно-територіального устрою, на якому діє місцеве самоврядування, проміжного («буферного») рівня територіальної організації з виконанням на ньому винятково державних повноважень.
20. Ратифікувавши Європейську Хартію Місцевого Самоврядування, Україна тим самим визнала інститут місцевого самоврядування, взявши при цьому на себе обов’язки виконувати її статті і положення, проте нормативно-правові засади місцевого самоврядування залишаються нецілісними і недосконалими. Базовий закон в системі місцевого самоврядування вже не відповідає вимогам часу, у ньому залишається досі чимало неврегульованих питань. Матеріальна та фінансова бази місцевого самоврядування залишаються й досі недостатніми. Фінансова підтримка з боку держави є недосконалою і неповною. Відсутня державна стратегія розвитку місцевого самоврядування, що прирікає його на непослідовний розвиток та хаотичність. Тому необхідно суттєво прискорити законодавчий процес щодо забезпечення надійних гарантій місцевому самоврядуванню та усунути існуючи численні прогалини в ньому.
21. Доцільним уявляється визначення у структурі органів виконавчої влади органу зі спеціальною компетенцією, який би координував виконання державних повноважень у сфері адміністративно-територіального устрою.
22. Для забезпечення реалізації адміністративно-територіальної реформи, на думку дисертантки, необхідно розробити та внести на розгляд Верховної Ради України низку проектів законодавчих актів, а саме:
• нову редакцію Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні”;
• „Про розмежування повноважень виконавчої влади та органів місцевого самоврядування”;
• внесення змін та доповнень до Закону України „Про вибори міських рад та сільських, селищних голів” – з метою підвищити професійні вимоги до кандидатів на посади голів та секретарів Рад;
• нову редакцію закону «Про місцеві податки та збори”;
• закон „Про фінансування органів місцевого самоврядування”;
• закон „Про територіальні громади”;
• закон „Про статус депутатів місцевих рад”;
• закон „Про місцеві референдуми та інші форми безпосереднього волевиявлення територіальної громади”;
• закон „Про забезпечення вимог щодо несумісності службової діяльності посадових осіб місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади”.

Список
використаних джерел

1. Абдулатипов Р.Г. и др. Федерализм в истории России: В 3-х кн. – М.: Изд-во Верховного Совета РФ, 1993. – кн.3 – 596 с.
2. Административное деление СССР с указанием произошедших территориальных изменений сравнительно с 1914 г. // Энциклопедический словарь «Гранат». – Т.40. – С. 39-43.
3. Административно-политическое строение Союза ССР: Материалы о территориальных преобразованиях с 1917 по 1 июля 1925 г. – Л.: Госиздат, 1926. – 812 с.
4. Административно-территориальное деление Союза ССР. – Изд. 9-е. – М.: Изд-во НКВД СССР, 1930. – 689 с.
5. Административно-территориальное деление XVI-XX вв. // История отечества с древнейших времен до наших дней: Энциклопедический словарь. – М.: БРЭ, 1999. – С. 559-565.
6. Административно-территориальное деление РСФСР: Справочники 1945, 1950, 1954, 1960, 1972, 1981, 1986 гг.
7. Административно-территориальное деление Союза ССР и список важнейших населенных пунктов. С хронологическим перечнем постановлений об изменении границ губерний, областей, республик с 1917 до 1929 г. – 8-е изд. – М.: НКВД СССР, 1929. – 320 с.
8. Административно-территориальное деление Союза ССР на 15 июля 1934 года. – М.: Изд-во «Власть Советов», 1934. – 711с.
9. Административно-территориальное деление Союза ССР. – Изд. 10-е: По данным на 15 ноября 1930 г. – М.: Изд-во НКВД СССР, 1930. – 802 с.
10. Административно-территориальное деление Союза ССР: Краткий справочник на 1 сентября 1935 г. – М.: Изд-во «Власть Советов», 1936. – 435с.
11. Административно-территориальное деление СССР: Справочники за 1930, 1932, 1934, 1937, 1938, 1940, 1947, 1951, 1955, 1958, 1960, 1962, 1963, 1965, 1967, 1971, 1980, 1983, 1987 гг.
12. Актуальні проблеми державного управління. – Х., 2002. – №3 (14); 2003. – №2 (16).
13. Алампиев П.М. Экономическое районирование СССР. – Изд. 2-е. – М.: Изд-во экономической литературы, 1963. – 489 с.
14. Алампиев П.М. Экономическое районирование СССР. – М.: Госпланиздат, 1959. – 453 с.
15. Андреевский И.Е. О наместниках, волостелях и губернаторах. – СПб., 1884. – 313 с.
16. Антонович В.Б. Очерк истории Великого княжества Литовского // Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. – К.: Тип. Н. Федорова, 1885. – Т.1. – 452 с.
17. Аракелян А.А. Демократический централизм – основа управления социалистической промышленностью. Серия ІІІ. – М.: Изд-во «Знание», 1957. – №13. – 48 с.
18. Арсеньев К. Статистические очерки России. – СПб., 1848. – 596 с.
19. Аскеров А.А. Очерки советского строительства. – М.: Изд-во МГУ, 1953. – 260 с.
20. Бабкін В.Д. Правова держава та захист прав людини // Правова держава: Зб. наук. праць / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К.: Ін Юре, 1998. – Вип.9. – С. 5-9.
21. Багалей Д.И. Магдебургское право в Левобережной Малороссии // Журнал Министерства Народного Просвещения. – 1892. – Март. – С. 25-51.
22. Багалей Д.И. Очерки из истории колонизации Степной окраины Московского государства: Изд. Императ. о-ва истории и древностей российских. – М.: Университетская тип., 1887. – 614 с.
23. Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. – Изд. 4-е. – СПб. – Киев – Харьков, 1903. – 435 с.
24. Бантыш-Каменский Д.Н. Источники малороссийской истории. – М., 1858. – Ч.1. – 532 с.
25. Барахтян В.А., Павловский Р.С. Создание и развитие советского административно-территориального устройства // Ученые записки Харьковского юридического института. - Х., 1957. Том XI. – Вып. 1. –– С. 98-100.
26. Березовчук М.Д. Комітети бідноти і комнезами України в історіографії // Український історичний журнал. – 1976. – №1. – С. 137-144.
27. Бишаев М.А., Федорович М.М. Организация управления промышленным производством. – М.: Госполитиздат, 1961. – 57 с.
28. Богословский М.М. Областная реформа Петра Великого. Провинция. 1719-1720 гг. – М., 1902. – 221с.
29. Боднарук Т.І. Західно-руське право: дослідники і дослідження / Відп. ред. І.Б.Усенко. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2000. – 158 с.
30. Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. – К., 1994. – 123 с.
31. Бойко І.Д. До питання про державність українського народу в період феодалізму // Український історичний журнал. – 1968. – №8. – С. 27-38.
32. Бойко І.Д. Селянство України в другій половині XVI – першій половині XVII ст. – К.: АН УРСР. Ін-т історії, 1963. – 216 с.
33. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Видавничий центр «Академія», 1999. – 568 с.
34. Боплан Г.Л.де. Опис України / Пер. з франц., передмова і прим. Я.І.Кравця. – Львів: Каменяр, 1990. – 277 с.
35. Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ століття. – К.: Либідь, 1996. – 616 с.
36. Борисенко В.Й. Українська держава у другій половині XVII ст. // Київська Старовина. – 1994. – №5. – С. 2-7.
37. Борисов Б.Л. Местные органы государственной власти европейских стран народной демократии. – М.: Госюриздат, 1955. – 368 с.
38. Бочарніков Д. Київська Русь: від демократії союзу племен до федерації // Нова політика. – 1997. – №1. – С. 53-55.
39. Бочарніков Д.І. Чи дійсно юридичне право було єдиним інструментом державного управління суспільством Київської Русі? // Право України. – 1997. – №11. – С.109-110.
40. Брайчевський М. Конспект історії України. – К., 1993. – 432 с.
41. Бугай Н. Ф. Чрезвычайные органы советской власти: Ревкомы. 1918-1921. – М.: Наука, 1990. – 320 с.
42. Буцевицький В.С., Морозов О.А. Політична автономія українських земель у складі Великого князівства Литовського у другій половині XIV – першій половині XV ст. // Вісник Сумського державного університету. – 1996. – №2. – С.144 – 146.
43. Вальская Б.А. Обзор опытов районирования России с конца XVIII в. по 1861 г. // Вопросы географии. – М., 1950. – Сб.17. – С. 139-201.
44. Василенко М.П. Правне положення Чернігівщини за польської доби (1618-1648 рр.) // Чернігів і Північне Лівобережжя. – К.: ВУАН, 1928. – С. 290-301.
45. Вачнадзе Г. Справочник областей, республик, краев и округов Российской Федерации. – М., 1995. – 598 с.
46. Велика історія України: У 2-х т. – Т.2. / Передм. д-ра І.П. Крип’якевича; Зладив М.Голубець. – К.: Глобус, 1993. – Т.2. – 400 с.
47. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник. – К.: Наукова думка, 1995. – 688 с.
48. Веселовский С.Б. Село и деревня в Северо-Восточной Руси XIV-XVI вв.: Историко-социологическое исследование о типах внегородских поселений. – М.-Л.: Соцэкгиз, 1936. – 166 с.
49. Владимирський-Буданов М.Ф. Німецьке право в Польщі і Литві: У 2-х ч. – Львів: Друк. наук. т-ва ім. Т.Шевченка, 1903-1904. – Ч.2.– 1904. – 455 с.
50. Вопросы экономического районирования СССР: Сб. материалов и ст. (1917-1929 гг.) / Под общ. ред. Г.М. Кржижановского. – М., 1957. – 464 с.
51. Вопросы экономического районирования СССР. – Изд. 2-е, испр. и доп. – М.: Госполитиздат, 1961. – 459 с.
52. Воронин Н.Н. К истории сельского поселения феодальной Руси. Погост, свобода, село, деревня. – Л.: Соцэкгиз, 1935. – 75 с. (Известия ГАИМК. – Вып. 138).
53. Воронов Ю.М. К вопросу об управлении и государственной территории Древней Руси // Некоторые проблемы исследований социокультурной среды: Сб. науч. трудов. – Иваново, 1995. – Вып.1. – С. 42-44.
54. Восленский М.С. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. – М.: Советская Россия, 1991. – 624 с.
55. Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы. В 3-х т. – Т.1. 1620-1647 годы. – М.: АН СССР, 1953. – 586 с.
56. Временник Императорского Общества истории и древностей Российских при Моск. ун-те. – Кн.19. – М., 1854. – Отд. ІІ. – 598 с.
57. Всемирная история: В 24-х т. – Т.9. Начало возрождения. – Минск: Литература, 1996. – 455 с.
58. Высшие и центральные государственные учреждения России: 1801-1917гг. / Сост. Д.И. Раскин. – М., 1998. – Т.1. – 434 с.
59. Высшие органы государственной власти и органы центрального управления РСФСР (1917-1967): Справочник (по материалам государственных архивов). – М., 1971. – 328 с.
60. Ганжа О., Захарчук Б., Боєчко В. Кордони України: історія та проблеми формування (1917-1940 рр.) // Український історичний журнал. – 1992. – № 1. – С. 67-78.
61. Ганжа О., Захарчук Б., Боєчко В. Про кордони без претензій // Пам’ятки України. – 1991. – № 2. – С. 17-18, 51.
62. География России: Энциклопедический словарь. – М.: БРЭ, 1998. – 800 с.
63. Гомеров И.Н. Государство и государственная власть: предпосылки, особенности, структура. – М.: ЮКЭА, 2002. – 347 с.
64. Гончаренко В.Д. Всеукраинские съезды Советов рабочих, крестьянских и красноармейских депутатов и их роль в государственном, хозяйственном, социально-культурном строительстве УССР (1917-1937 гг.): Историко-правовое исследование: Дисс. … д.ю.н. – Харьков, 1991. – 575 с.
65. Гончаренко В.Д. Законодательное закрепление новой экономической политики в Украине (1920-е гг.) // Проблемы законности: Респ. межвед. науч. сб. – Харьков, 1996. – Вып.31. – С. 9-17.
66. Гончаренко В.Д. Компетенция Всеукраинского съезда Советов // Проблемы правоведения. – 1976. – Вып.33. – С. 49-56.
67. Гончаренко В.Д. Правотворческая деятельность Всеукраинских съездов Советов // Проблемы правоведения. – 1986. – Вып.47. – С. 43-48.
68. Гончаренко В.Д. Сессионная форма контроля Верховного Совета УССР за деятельностью органов государственного управления // Проблемы соц. законности: Респ. межвед. науч. сб. – Вып.25. – Харьков, 1995.– С. 22-28.
69. Гончаренко В.Д. Укрепление командно-административной системы управления и ее негативное влияние на общественно-политическую жизнь Украины (сер. 60-х – начало 80-х гг.) // Проблемы законности: Респ. межвед. науч. сб. – Харьков, 1995. – Вып.30. – С. 68-74.
70. Гончаренко В.Д., Рогожин А.Й. Земельне законодавство Центральної Ради // Вісник Академії правових наук України. – Харків, 1995. – №2. – С. 52-60.
71. Горєлов М. «Класократична» версія // Українська державність у ХХ столітті: Історико-політологічний аналіз. – К., 1996. – С. 55-72.
72. Городецкий Е.Н. Рождение советского государства. - 2-е изд. – М.: Наука, 1987. – 348 с.
73. Горский А.А. «Земли» и «волости» (К вопросу о территориально-политической структуре Древнерусского государства) // Образование Древнерусского государства: Спорные проблемы / Чтения памяти чл.-корр. АН СССР В.Т. Пашуто (Москва, 13-15 апреля 1992 г.: Тезисы докладов. – М.: РАН. Ин-т российской истории, 1992. – С. 15-17.
74. Горский А.А. Политические центры восточных славян и Киевской Руси: проблемы эволюции // Отечественная история. – 1993. – №6. – С. 157-162.
75. Горский А.А. Русь в конце Х – начале ХІІ века: территориально-политическая структура («земли» и «волости») // Отечественная история. – 1992. – №4. – С. 154-161.
76. Государственное и муниципальное управление: Справочник. / Под ред. Н.И.Глазуновой и др., – М., 1997. – 247 с.
77. Государственное устройство // Сборник законов СССР и указов Президиума Верховного Совета СССР. 1938-1975 гг. – М., 1975. – Т.1. – С. 43-117.
78. Государственность России: Словарь-справочник. / Сост. О.Ф.Козлов, В.Ф.Янковая: В 2-х кн. – Кн.2. – М., 1998. – 812с.
79. Государственный аппарат СССР, 1924 - 1928 гг. – М.: Статиздат, 1929. – 367с.
80. Государство и управление в США. – М.: Госюриздат, 1985. – 343с.
81. Готье Ю.В. История областного управления в России от Петра I до Екатерины II. – М., 1913. – Т.1. Реформа 1727 г. Областное деление и областные учреждения 1727-1775 гг. – 472 с.
82. Гошко Т.Д. Нариси з історії Магдебурзького права в Україні XIV – початок XVII ст. – Львів: Афіша, 2002. – 255 с.
83. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. – К., 1995. – 321 с.
84. Греков Б.Д. Киевская Русь. – 2-е изд. – М.: Госполитиздат, 1953. – 568 с.
85. Греков Б.Д. Крестьяне на Руси с древнейших времен до XVII века. – М.-Л.: АН СССР, 1946. – 962 с.
86. Григорьев В.А. Реформа местного управления при Екатерине II. – СПб., 1910. – 387 с.
87. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації. – К., 1996. – 341с.
88. Гришин З. Вопросы ликвидации функционалки и обезлички в организации труда // Реконструкция госаппарата и борьба с бюрократизмом. – М.: Изд-во «Власть советов» при Президиуме ВЦИК, 1931. – С. 68-72.
89. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: АН УСРР, 1931. – Т.ІХ. – Кн.2. – 1592 с.
90. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11-ти т., 12-ти кн. / П.С. Сохань та ін. – К.: Наукова думка, 1991. – Т.5. Суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV-XVII віків. – 2-ге вид. – 1998. – 704 с.
91. Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.: Либідь, 1991. – 98 с.
92. Грушевський М.С. Якої ми хочемо автономії і федерації // Великий українець: Матеріали з життя та діяльності М.С. Грушевського. – К., 1992. – С.111-132.
93. Губерния // Большая советская энциклопедия. – Изд. 3-е. – М., 1972. – Т.7. – С.425.
94. Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. – К.: Либідь, 1993. – 288 с.
95. Гурбик А.О. Сільська громада в Україні XIV-XVIII ст.: еволюція основних суспільно-територіальних форм // Український історичний журнал. – 1997. – №5. – С. 67-79.
96. Гурвич С. Административно-территориальное устройство и население СССР // Власть Советов. – 1928. – № 9. – С. 5-6.
97. Гуржій О.І. Українська козацька держава в другій половині XVIII – XVIII ст.: кордони, населення, право. – К.: Основи, 1996. – 222 с.
98. Данилевич В.Е. Время образования Слободских черкасских полков // Сборник статей, посвященных В.О. Ключевскому. – М., 1909. – С. 31-43.
99. Данилевич В.Е. Из истории управления Слободской Украиной в XVII столетии (К биографии острогожского черкасского полковника И.С. Саса). – Харьков, 1906. – 197 с.
100. Добронравов А.А. Состав и территория РСФСР сравнительно с довоенным временем: Поуездное исчисление территории Европейской части РСФСР. – Л., 1926. – 76 с.
101. Довженок В.Й. Характерні риси феодалізму в Київській Русі // Український історичний журнал. – 1970. – №12. – С. 36-44.
102. Довнар-Запольский М.В. К истории Люблинской унии // Киевская Старина. – 1896. – №2. – С. 51-87.
103. Договорная окончательная грамота у речки Поляновки // Отечественные записки. – СПб., 1836. – Т. 41. – С. 17-312.
104. Дорошенко Д.І. Історія України. 1917-1920: У 2-х ч. – Ужгород, 1932. – Ч.2. – 432 с.
105. Дорошенко Д.І. Нарис історії України в 2-х томах. Том 1 (до половини XVII століття). – Репринтне видання: Варшава: УНІ, 1932; Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966. – К.: Глобус, 1992. – 318 с.
106. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів: Світ, 1991. – 694 с.
107. Древнерусские княжества Х-ХІІІ вв.: Сб. статей. / Л.Г. Бескровный и др. – М.: Наука, 1975. – 303 с.
108. Дьяконов М.А. Очерки общественного и государственного строя Древней Руси. – 2-е изд. – М.: Изд-во юрид. кн. скл. «Право», 1908. – 509 с.
109. Дэн В.Население России по пятой ревизии. – М., 1902. Т.1. – С. 129-228, 243-375 (приложение III «Изменения АТД России за 1775-1897 гг. по губерниям»).
110. Дяченко М.Т. Етапи заселення Слобідської України в XVII – першій половині XVIII ст. // Український історичний журнал. – 1970. – №8. – С. 41-51.
111. Ерошкин Н.П. История государственных учреждений дореволюционной России. – М., 1983. – 332 с.
112. Ерошкин Н.П. Крепостническое самодержавие и его политические институты. (Первая половина XIX века). – М.: Мысль, 1981. – 250 с.
113. Етнос. Нація. Держава: Україна в контексті світового етнодержавницького досвіду / За заг. ред. Ю.І. Римаренка. – К., 2000. – 514 с.
114. Ефремова Н.Н. Министерство юстиции Российской империи. 1802-1917 гг.: Историко-правовое исследование. – М.: Наука, 1983. – 149 с.
115. Ефремова Н.Н. Судоустройство России в XVIII – первой половине XIX вв.: Историко-правовое исследование. – М.: Наука, 1993. – 192 с.
116. Єрмолаєв В.М., Козаченко А.І. Органи влади і управління Української держави (друга половина XVII – XVIII ст.). – Харків: Право, 2002. – 176с.
117. Жигло А.Н. Реформы административно-территориального устройства России в ХХ в.: Историко-географический анализ: Автореф. дисс. … канд. географ. наук. – СПб., 1992. – 21с.
118. Жириновский В.В. Новое устройство России. – М., 1999. – 104 с.
119. Заремба С.З. Возз’єднання України з Росією у висвітленні українських літописців другої половини XVII – першої половини XVIII ст. // Український історичний журнал. – 1978. – №10. – С. 43-52.
120. Заставний Ф.Д. Географія України. – Львів: Світ, 1994. – 472 с.
121. Заставний Ф.Д. Діаспора кримських татар, проблема їх повернення на батьківщину, створення кримської автономії // Українська діаспора. – Львів, 1990. – С. 112-118.
122. Заставный Ф. Д. Куда плывешь, Крым? // Ратуша. – 1991. – 20-21 травня.
123. Зверинский В.В. Указатель изменений в распределении административных единиц и границ Империи с 1860 по 1887 г. // Стат. Врем. Российской Империи. – Серия III. – Вып.19. – СПб., 1887.
124. Звіздецький В.А. Письмове повідомлення початку ХІ ст. німецького архієпископа-місіонера Бруно про Русь у світлі нових археологічних досліджень // Український історичний журнал. – 1987. – №6. – С. 119-124.
125. Зимин А.А. Формирование боярской аристократии в России во второй половине XV – первой трети XVI вв. / Отв. ред. В.И. Буганов; АН СССР. Ин-т истории СССР. – М.: Наука, 1988. – 348 с.
126. Зібрання Узаконень Української Соціалістичної Радянської Республіки. Офіційне видання. – Х.-К., 1922-1937.
127. Знаменский О.Н. Всероссийское Учредительное собрание: История созыва и политического крушения. – Л.: Наука. Ленингр. отд., 1976. – 362 с.
128. Из опыта работы совнархозов и развития хозяйства районов. – М.: Изд-во ВПШ и АОН при ЦК КПСС, 1959. – С. 52-63.
129. Иконников С.Н. Создание и деятельность объединенных органов ЦКК-РКИ в 1923-1934 гг. – М., 1971. – 480 с.
130. Ирошников М.П. Создание советского центрального государственного аппарата. – М.-Л.: Наука, 1966. – 302 с.
131. Исаченко А.Г. Основы ландшафтоведения и физико-географическое районирование. – М., 1965. – 237 с.
132. История государства и права Украинской ССР: В 3-х т. / АН УССР. Ин-т гос-ва и права; Редкол.: Б.М. Бабий (отв. ред.) и др. – К.: Наукова думка. – 1987. – Т.2. – 347 с.
133. История государственного управления в России. / Под ред. А.Н. Марковой. – М., 1997. – 452 с.
134. История отечественного государства и права. / Под ред. О.И. Чистякова. – Ч.II. – М., 1997.
135. История Советской Конституции в документах. 1917-1956. – М., 1957. – 543с.
136. История Украинской ССР: В 10-ти т. – Т.2. Развитие феодализма. Нарастание антифеодальной и освободительной борьбы. (Вторая половина ХIII – первая половина XVII вв.) / Редкол.: И.С. Слабеев (отв. ред.) и др. – К.: Наукова думка, 1982. – 592с.
137. Івакін Г. Мандри і спогади Абу Халіда. [Про Давню Русь та м. Київ] // Наука і суспільство. – 1977. – №7. – С. 38-39.
138. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2-х т. / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. – К.: Видавничий дім „Ін Юре”, 2000. – Т.2. – 580с.
139. Історія України: нове бачення: У 2-х т. / Під ред. В.А. Смолія. – Т.2. / В.Ф. Верстюк, О.В Гарань, В.М. Даниленко та ін. – К.: Україна, 1995. – 494с.
140. Кабузан В.М. Заселення і освоєння Таврійської губернії у другій половині XVIII – першій половині ХІХ ст. // Український історичний журнал. – 1969. – №12. – С. 85-90.
141. Калашников В.М. Україна XVII ст. очима ірландського вченого // Український історичний журнал. – 1995. – №2. – С. 123-144.
142. Кампо В. Чи будуть сформовані нові громади? // Воля. – 2003. – 1 жовтня. – №8(8).
143. Карева М. Состав съездов Советов, исполкомов и Советов // Советское государство. – 1934. – № 6. – С. 29-37.
144. Карр Э. История Советской России. Кн.1: Том 1 и 2. Большевистская революция. 1917-1923. Пер. с англ. / Предисл. А.П. Ненарокова. – М.: Прогресс, 1990. – 768 с.
145. Кіселичник В. Про надання українським містам у XIV ст. Магдебурзького права // Право України. – 1996. – №9. – С. 82-84.
146. Клименко В. Українська гетьманська держава 1918 року: місце в українській революції // Нова політика. – 1996. – №4. – С. 60-67.
147. Климовський С.І. До питання про „обмеженість” магдебурзького права середньовічного Києва // Український історичний журнал. – 1997. – №4. – С. 76-81.
148. Ключевский В.О. Сочинения: В 9-ти т. – Т.1. – М., 1987. – 834 с.
149. Ковальський І.С. Генеральний опис 1765-1769 рр. – джерело для вивчення соціально-економічних відносин на Лівобережній Україні // Український історичний журнал. – 1962. – №2. – С. 97-101.
150. Ковальський І.С. Проведення Генерального опису в Переяславському полку (1765-1786рр.) // Український історичний журнал. – 1960. – №6. – С. 131-135.
151. Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація гетьманщини (1760-1830). – К., 1996. – 278 с.
152. Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917-1920. – К.: Либідь, 1997. – 208 с.
153. Коржихина Т.П. Советское государство и его учреждения (ноябрь 1917г – декабрь 1991). – М., 1994. – 324 с.
154. Коржихина Т.П., Сенин А.С. История российской государственности. – М., 1995. – 422 с.
155. Коржихина Т.П., Фигатнер Ю.Ю. Советская номенклатура: становление и механизм действия // Вопросы истории. – 1993. – № 7. – С. 25-38.
156. Корицкий Э.Б. и др. Советская управленческая мысль 1920-х годов: Краткий именной справочник. – М.: Экономика, 1990. – 712 с.
157. Корицкий Э.Б. Советская управленческая мысль 1920-х годов: Поиски и находки. – М.: Экономика, 1991. – 472 с.
158. Корнієнко В. Реалізація ідеалу соціально-правової держави в українському суспільстві // Право України. – 2001. – №3. – С. 47-52.
159. Коротков Ю.Н. Губерния // Отечественная история. Энциклопедия. – М., 1994. – Т.1. – С. 649-650.
160. Костюк Г. Сталінізм в Україні: Ґенеза і наслідки. – К.: Смолоскип, 1995. – 508 с.
161. Котляр М.Ф. Галицька Русь у другій половині XIV – першій чверті XV ст. – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1968. – 213 с.
162. Котляр М.Ф. Давньоруська державність: до і після Любеча // Український історичний журнал. – 1997. – №4. – С. 19-28.
163. Ко