ПРОЦЕДУРИ В КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

brief description

ЗМІСТ

Вступ............................................................................................................3
Розділ 1. Теоретико-методологічні засади конституційно-правових процедур…………………………………………...……….....................10
1.1. Поняття юридичної процедури. Специфіка конституційно-
правових процедур…….…….…………………………………………..10
1.2. Класифікація конституційно-правових процедур…….………...28
1.3. Вимоги до конституційно-правових процедур…………….……50
1.4. Дефектність конституційно-правових процедур……….……….62
1.5. Конституційні процедури в аспекті становлення
конституційно-процесуального права………………………………….73
1.6. Конституційні процедури і дискреційні повноваження: правовий аналіз системного взаємозв'язку……………………….……………….86
Висновки до розділу 1………………………………………………….104
Розділ 2. Конституційні процедури в різних сферах
державно-правового життя: нормативне закріплення і реалізація……………………………………………………….............110
2.1. Процедури в механізмі конституційного реформування...…….110
2.2. Законодавча процедура в Україні: сучасний стан і шляхи вдосконалення…………………………………………………………..120
2.3. Процедурні аспекти діяльності Конституційного Суду України
та забезпечення незалежності його суддів……………………………132
2.4. Процедури розв’язання державно-правових конфліктів………..145
Висновки до розділу 2…………………….……….…………….……..164
Висновки…………………………………......…...………….…..….....173Список використаних джерел……………………………………….187

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Із прийняттям Конституції 1996 року в Україні було проголошено курс на побудову демократичної, соціальної, правової держави. За більш ніж десятирічний термін, що минув з цього часу, вдалося досягти певних успіхів у зазначеному напрямі. Але попри це, багато конституційно-правових норм все ще залишаються декларативними, а закріплені в них положення, що стосуються як питань функціонування найважливіших конституційно-правових інститутів (наприклад, інституту імпічменту – ст. 111 Конституції України), так і реалізації основних прав і свобод особи (зокрема, права на працю – ст. 43, права на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї – ст. 48 Основного Закону та ін.), здійснюються з великими труднощами. Це зумовлено не лише складною політичною ситуацією в суспільстві, кризовими явищами в українській економіці, а й відсутністю в нормативному масиві конституційного права необхідних процедурно-процесуальних норм і механізмів, які, по суті, і перетворюють правові положення, зафіксовані в Основному Законі, на реально чинне право.
Історичний досвід, у тому числі практика останніх десятиріч, переконливо доводить, що державно-правове життя вимагає не просто існування матеріально-правових норм, що регулюють суспільні відносини, які об'єктивно потребують правової регламентації, але й того, щоб кожна така норма була реалізована, тобто фактично виконувала б свою роль соціального регулятора.
У юридичній літературі наголошується, що процедурно-процесуальні норми, які регламентують порядок реалізації відповідних матеріальних норм, водночас слугують втіленню останніх у життя, сприяють виконанню ними функції регулювання суспільних відносин і, таким чином, об'єктивно «працюють» на зміцнення режиму конституційної законності в нашій країні. Відсутність же приписів, за допомогою яких визначалася б процедура реалізації прав і обов'язків, передбачених відповідною матеріальною нормою, навпаки, призводить до того, що ці права й обов'язки залишаються нездійсненими, а норми, які їх закріплюють, незважаючи на важливість і соціальну значущість, виявляються такими, що не працюють.
Сьогодні перед наукою конституційного права постало завдання, суть якого полягає в тому, щоб осмислити й пояснити з теоретичної точки зору все різноманіття процедурних форм, які існують у конституційному праві, визначити місце конституційно-правових процедур у механізмі правового регулювання, класифікувати їх, і на цій основі виробити рекомендації і пропозиції щодо насичення ними чинного законодавства з метою підвищення ефективності правотворчої та правозастосовної практики.
Слід наголосити, що в конституційно-правовій сфері існує хоча й відверто недостатньо, але й чимало різних юридичних процедур. Наявний також нормативний матеріал щодо процедурних засобів реалізації норм Основного Закону. Але, на жаль, наукова розробка процедурно-процесуальної проблематики в державознавстві ще не досягла такого рівня, який був би адекватним її провідному значенню в механізмі правового регулювання. Так, немає комплексних досліджень конституційно-правових процедур, досі не вирішено питання щодо доцільності виокремлення конституційно-процесуального права. Водночас постають питання існування специфічних процедур, покликаних «обслуговувати» окремі інститути конституційного права, передусім, законотворчість і конституційне судочинство.
Актуальність цієї проблематики суттєво підвищується у зв'язку із прагненням нашої країни стати повноправним членом Європейського Союзу, оскільки реальна інтеграція в його структури буде можлива лише за умови впровадження в українське законодавство відповідних нормативів процедурно-процесуального характеру, вироблених європейською демократичною практикою.
Отже, викладені вище обставини й визначили вибір теми цього дослідження.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках і відповідно до цільової комплексної програми «Права людини і проблеми організації і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування в умовах становлення громадянського суспільства» № 0106u002285.
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в з’ясуванні сутності, природи і значення юридичної процедури в сфері конституційно-правового регулювання, причому як у галузі позитивного регулювання, так і в охоронній сфері, виявленні можливостей більш ефективного використання конституційно-правових процедур, а також перспектив розвитку процедури як організаційного засобу забезпечення реалізації конституційних норм.
Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:
• визначити зміст поняття «юридична (правова) процедура». Розробити класифікацію юридичних процедур на основі науково обґрунтованих критеріїв;
• показати специфіку тих процедурних форм, які опосередковують сферу конституційних правовідносин. Порівняти процедури в досліджуваній галузі із процедурними формами у сфері дії норм інших галузей публічного права;
• виявити і дати теоретично обґрунтовану оцінку прийомам і засобам законодавчої техніки, які використовуються при встановленні нормативних моделей різних конституційно-правових процедур;
• розробити пропозиції з оптимізації окремих видів конституційно-правових процедур;
• з’ясувати юридичну природу і особливості нормативного закріплення процедур розв’язання державно-правових конфліктів;
• виявити переваги та недоліки концепції конституційно-процесуального права, а також вирішити питання щодо доцільності її впровадження в навчальний процес.
Об'єктом дослідження є суспільні відносини, врегульовані конституційними процедурно-правовими нормами.
Предметом дослідження є юридичні процедури, що діють у конституційному праві України, їх види і характерні риси.
Методологічну основу дослідження становить комплексний підхід до досліджуваних явищ. При дослідженні використовувалися діалектичний метод, а також традиційні для сучасної юриспруденції методи: системний, формально-логічний, історико-правовий, порівняльно-правовий та ін.
Під час написання роботи автор вивчав практичну діяльність державних органів і владних структур.
У дисертації аналізується чинне законодавство України і зарубіжних країн, розглядаються міжнародно-правові документи, а також відповідні Рішення Конституційного Суду України щодо проблем, пов'язаних із предметом дослідження.
Наукова новизна одержаних результатів. Процедурно-процесуальна регламентація в конституційному праві України як комплексна, багатопланова проблема вперше досліджується на монографічному рівні. У дисертації зроблено спробу відмовитися від традиційних уявлень про те, що тільки юрисдикційна діяльність вимагає чітких процедурних форм. Це, у свою чергу, дозволило одержати такі нові положення, які виносяться на захист і обумовлюють новизну цього дослідження.
Вперше у вітчизняній юридичній науці:
• запропоновано критерій виділення конституційно-правових процедур з усього розмаїття юридичних процедур, що полягає у конституційно-правовому результаті, на досягнення якого спрямована конституційна процедура;
• сформульовано визначення конституційно-правової процедури як різновида юридичної процедури, що спрямований на досягнення конституційно-правового результату, який виражається у формуванні конституційно-правових норм, утворенні або припиненні існування суб’єктів конституційного права, попередженні правопорушень у конституційно-правовій сфері або у виникненні, реалізації, зміні чи припиненні певного конституційного правовідношення;
• встановлено теоретико-пізнавальну цінність цієї категорії, що полягає у створенні найбільш доцільного порядка регулювання юридично значущої діяльності в конституційній сфері суспільних відносин;
• розроблено класифікацію конституційно-правових процедур в залежності від їх зовнішньої (юридичні норми) та внутрішньої (юридичні дії, відносини, форми діяльності) форм;
• сформульовано теоретико-методологічні (врахування специфіки відповідного конституційного правовідношення, системність процедури, наявність основних засобів, що забезпечують дотримання її приписів уповноваженими суб’єктами) і техніко-юридичні (конституційно-правові процедури повинні містити в собі такі структурні елементи: а) опис юридичного факту (фактичного складу), що ініціює виникнення процедури; б) права і обов’язки учасників процедури; в) стадії і етапи здійснення процедурних дій; г) види проміжних і підсумкових документів, ухвалених у рамках або за підсумками процедури) вимоги, яким повинні відповідати процедури в конституційному праві;
• запропоновано авторське розуміння концепції дискреційних повноважень як сукупності прав і обов’язків органів публічної влади, їх посадових осіб, що надають останнім можливість за своїм розсудом: а) визначити вид і зміст ухваленого рішення або б) вибрати один із декількох передбачених законодавством варіантів рішень;
• наведена додаткова системна аргументація стосовно правомірності скасування Конституційним Судом України норми, що позбавляла його можливості здійснювати процедуру наступного конституційного контролю за законами про внесення змін до Конституції України, які набрали чинності;
• доведено теоретичне і практичне значення підходу, відповідно до якого посередництво (медіація) у конституційному праві розглядається не ізольовано, поза зв'язком із іншими процедурами, а як різновид юридичної процедури із властивими їй ознаками.
Набули подальшого розвитку:
• поняття дефектності процедури, в якій виділяються дві сторони: формальна (відображається у різних погрішностях, викликаних неадекватністю вираження думки компетентного органу, що встановив процедуру, правилам юридичної техніки) і фактична (полягає у повному або частковому відступі від процедурних вимог правозастосувачів);
• прийоми, що використовуються при встановленні юридичних наслідків порушення процедурних приписів. Їх оцінено з погляду практики правозастосування, а також з’ясовано найбільш типові правові наслідки недотримання процедури (санкція нікчемності);
• аргументація щодо необхідності виділення спеціальної дисципліни «конституційно-процесуальне право»;
• з’ясування особливостей процедур, які опосередковують сферу законодавчої діяльності (в тому числі, можливість установлення моделі процедури безпосередньо учасниками правовідносин шляхом піднормативного регулювання, наприклад, у регламенті);
• тези щодо процедури набуття повноважень суддями Конституційного Суду України (зокрема, щодо продовження здійснення ними своїх повноважень до набуття повноважень новими суддями), порядку його формування, виявлено місце конституційної процесуальної процедури (конституційного процесу) в системі конституційних процедур.
Удосконалено:
• пропозиції щодо оптимізації конституційно-правових процедур, зокрема, запропоновано прийняти спеціальний закон про Верховну Раду України і постійний Регламент парламенту як підзаконний акт, розробити єдиний кодифікований документ у галузі конституційного судочинства.
Практичне значення одержаних результатів полягає в розробці пропозицій щодо вдосконалення конституційного законодавства. Положення дисертації можуть бути використані в процесі розробки Закону про закони і законодавчу діяльність, Закону про Регламент Верховної Ради України, Закону про Конституційний Суд України, інших нормативних актів у галузі конституційного права. Низка положень може використовуватися при розв’язанні державно-правових конфліктів. Викладені в дисертації висновки і рекомендації можуть бути витребувані при написанні підручників і текстів лекцій та під час проведення семінарських занять з конституційного і конституційно-процесуального права.
Апробація результатів дисертації. Робота виконана й обговорена на кафедрі конституційного права України Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Основні положення дисертації відбиті в низці наукових статей і повідомлень.
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладені в чотирьох статтях у спеціалізованих наукових виданнях і чотирьох тезах виступів на конференціях молодих учених.
Структура і обсяг роботи обумовлені метою дослідження. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, що включають десять підрозділів, висновків та бібліографії. Загальний обсяг дисертації – 220 сторінок, з них основного тексту – 186 сторінок. Кількість використаних джерел – 344.

bibliography

ВИСНОВКИ

Здійснене дослідження дозволяє зробити такі висновки:
1. Юридична процедура може бути визначена як нормативно або індивідуально встановлений порядок послідовного здійснення вповноваженими суб'єктами права узгоджених юридичних дій, спрямованих на досягнення загального для них правового результату. Під порядком, у свою чергу, слід розуміти належну, виражену в нормах позитивного права (інколи різної юридичної сили) модель поведінки, що передбачає, які дії і в якій послідовності повинен виконати суб'єкт права, щоб досягти тих цілей, для реалізації яких ця процедура створена.
2. Конституційно-правова процедура – це різновид юридичної процедури, який спрямований на досягнення конституційно-правового результату, що виражається у формуванні конституційно-правових норм, утворенні або припиненні існування суб'єктів конституційного права, попередженні правопорушень у конституційно-правовій сфері або у виникненні, реалізації, зміні або припиненні певного конституційного правовідношення.
Конституційно-правові процедури характеризуються тим, що всі вони покликані визначити найбільш доцільний порядок здійснення правотворчої, правозастосовної, установчої і контрольної діяльності в конституційній сфері регулювання суспільних відносин, тим самим сприяючи ефективному і справедливому досягненню результату, що передбачений відповідними матеріальними нормами конституційного права; процедурні приписи, як правило, адресуються суб'єктам владних відносин, що багато в чому визначається самою специфікою конституційного права як такого; ці процедури спрямовані на досягнення результату, що має публічний, конституційно-правовий характер. Таким чином, конституційно-правові процедури спрямовані на регулювання відносин, що складаються в процесі організаційно-правових форм діяльності із застосування матеріальних норм конституційного права.
3. Значення конституційно-правових процедур проявляється в наступному: а) конституційні процедури значно зменшують ризик відхилення суб'єктів конституційного права, особливо посадових осіб при реалізації владних повноважень, від досягнення нормативно закріпленої мети конституційних правовідносин; б) є гарантією від суб'єктивізму, знижуючи ступінь розсуду органів державної влади і місцевого самоврядування при прийнятті відповідних рішень; в) створюють умови для здійснення належного контролю за процесом прийняття рішень і при необхідності дозволяють корегувати помилкові рішення, не чекаючи розвитку конфліктної ситуації; г) забезпечують однакове застосування державно-владних повноважень; д) створюють гласну, відкриту модель реалізації конституційних правовідносин; е) виступають ефективним правовим засобом захисту більш слабкої сторони в правовідношенні.
4. В основу класифікації конституційно-правових процедур повинен бути покладений критерій, відповідно до якого в будь-якому процедурно-процесуальному інституті слід виділяти внутрішню і зовнішню форми (сторони). Внутрішня сторона охоплює глибинні, сутнісні властивості і характеристики того або іншого інституту, зовнішня – відповідні форми об'єктивації цих властивостей у нормативному матеріалі. Залежно від їх внутрішньої форми конституційно-правові процедури можна систематизувати за такими напрямами: а) юридичними діями; б) правовими відносинами; в) правовими формами діяльності, у рамках яких протікає існування суб'єктів конституційного права і на впорядкування ходу яких спрямовані ті або інші конституційні процедури. Залежно від зовнішньої форми їх можна згрупувати за: а) «законодавчою підставою», тобто за юридичною силою тих правових актів, у нормах яких вони закріплені; б) термінами дії; в) видами конституційно-правових норм, у приписах яких вони закріплені; г) територіальними масштабами дії; д) суб'єктами тощо.
5. У вітчизняній і зарубіжній літературі існує досить широкий спектр думок про вимоги, яким повинні відповідати юридичні процедури в конституційному праві. Безумовно, всі вони мають право на існування, однак здебільшого зазначені вимоги мають суто оцінний характер. Вважаємо, що необхідно виділяти теоретико-методологічні і техніко-юридичні вимоги до конституційно-правових процедур.
Теоретико-методологічні вимоги можуть бути зведені до трьох ключових моментів: а) установлена в конституційному законодавстві процедура повинна відповідати характеру «свого» правового відношення, враховувати його специфіку. Саме із цієї конституюючої, первісної вимоги можуть виводитися інші – оптимальність, публічність, терміновість та ін.; б) конституційна процедура повинна бути системною, тобто в ній повинні бути враховані всі її основні елементи, вона не повинна бути фрагментарною або не повністю врегульованою; в) у конституційній процедурі повинні бути закріплені основні юридичні засоби, що дозволяють забезпечити належне дотримання вповноваженими суб'єктами її приписів. У певних випадках конституційне законодавство передбачає юридичні санкції за порушення процедурних вимог, у тому числі так звану «санкцію нікчемності».
У свою чергу, техніко-юридичні вимоги зводяться до того, що конституційно-правові процедури повинні містити в собі такі структурні елементи: а) опис юридичного факту (фактичного складу), що ініціює виникнення процедури; б) права і обов'язки учасників процедури; в) стадії і етапи здійснення процедурних дій; г) види проміжних і підсумкових документів, прийнятих у рамках або за підсумками процедури.
6. Дефектність конституційно-правових процедур являє собою складне, багатоаспектне явище. У ньому необхідно виділити дві сторони: формальну і фактичну. Під першою, формальною дефектністю, розуміються різні погрішності, викликані неадекватністю форми вираження думки законодавця або іншого компетентного органу, що встановив процедуру, правилам юридичної техніки. Така недосконалість, хоча й має формальний характер, найчастіше призводить до досить відчутних негативних наслідків. У тому числі такими можуть бути неможливість або істотне ускладнення реалізації громадянами своїх конституційних прав і свобод, затягування процедури ухвалення необхідних управлінських рішень на невизначений термін, виникнення в суб'єктів конституційного права додаткових процедурно-процесуальних ускладнень різного ступеня й обсягу. Формальна дефектність може проявлятися й у вигляді покладання на учасників процедури юридичних обов'язків в обсязі, що значно перевищує той рівень, який необхідний для забезпечення належної реалізації мети конституційно-правової процедури.
Однак дефектність конституційно-правових процедур має й інший аспект – фактичний, що полягає в повному або частковому відступі правозастосувачів від процедурних вимог. Іншими словами, мова йде про дефектність юридичних фактів, що складаються в процесі реалізації тієї або іншої конституційної процедури, про дефектність конкретної соціально-юридичної ситуації.
7. Конституційно-процесуальне право належить до комплексної підгалузі конституційного права, яку складають: а) процедури прийняття і внесення змін до Основного Закону; б) статусні процедури (процедури реалізації конституційно-правового статусу особистості); в) інституціональні процедури (процедури діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування); г) виборчі процедури; д) референдарні процедури; е) процедури конституційного судочинства; ж) процедури розв’язання державно-правових конфліктів. На наш погляд, конституційно-процесуальне право доцільно розглядати саме як підгалузь для того, щоб, не заперечуючи його самостійного значення, показати зв'язок з основною, вихідною галуззю права – конституційним правом України.
Таке вирішення питання про предмет конституційно-процесуального права означає, що, з одного боку, зазначені процедури в складі даної підгалузі не втрачають своєї самостійності, властивих їм специфічних рис, а з іншого – тісно пов'язуються між собою своїм безпосереднім відношенням до реалізації матеріальних конституційно-правових приписів. Таке розуміння конституційно-процесуального права дозволяє здійснити порівняльне дослідження різних видів конституційно-правових процедур, ліквідувати невиправдані розбіжності між ними, зміцнити закладені в їх основу єдині демократичні засади. Концепція конституційно-процесуального права як відносно новий напрям у державознавчій науці покликана також виконати функцію «підбурювача спокою», показуючи, на яких ділянках спостерігається застій і відставання, де сучасний рівень знань дає можливість рухатися вперед швидше, успішніше.
8. Значення концепції конституційно-процесуального права полягає в такому. По-перше, створюються сприятливі умови для інтегрованого дослідження фундаментальних проблем конституційного права в процедурно-процесуальному аспекті. По-друге, об'єднуються зусилля фахівців різних галузей конституційного права з метою дослідження спільних для них проблем. По-третє, стимулюється зближення різних процесуальних форм реалізації матеріальних норм конституційного права. По-четверте, концепція конституційно-процесуального права сприяє також зближенню українського законодавства із законодавством країн ЄС, у якому процедурно-процесуальним питанням завжди приділялася значна увага. По-п'яте, впровадження конституційно-процесуального права як самостійної наукової і навчальної дисципліни дозволить уникнути дублювання у викладанні конституційного права і державного будівництва, дасть можливість перекваліфікувати останнє в «право місцевого самоврядування» (муніципальне право), роль якого на нинішньому етапі розвитку Української держави і суспільства повинна істотно підвищитися. По-шосте, впровадження навчальної дисципліни «конституційно-процесуальне право» буде сприяти виробленню в студентів поваги до конституційної процедури, раціоналізації їхнього мислення, підвищенню авторитету конституційного права серед студентської молоді. При цьому конституційно-процесуальне право повинне не сліпо копіювати структуру курсу конституційного права, а виділяти із нього і детально розглядати суто процедурно-процесуальні аспекти. Тільки за таких обставин його вивчення буде викликати інтерес.
9. Під дискреційними повноваженнями необхідно розуміти сукупність прав і обов'язків органів публічної влади, їх посадових осіб, що надають останнім можливість за своїм розсудом: а) визначити вид і зміст прийнятого рішення або б) вибрати один із декількох передбачених законодавством варіантів рішень. У першому випадку суб'єкт конституційно-правових відносин повинен керуватися загальними конституційними принципами («сильна» дискреція), а в іншому – конкретною конституційно-правовою нормою або нормами («слабка» дискреція).
Водночас із вищезгаданими конституційними принципами, при здійсненні дискреційних повноважень, слід також керуватися принципом пропорційності, який широко використовується у європейській політико-правовій практиці. Незважаючи на те, що його безпосереднє закріплення в тексті чинної Конституції не передбачено, Конституційний Суд України неодноразово враховував зазначений принцип (наприклад, у Рішеннях про призначення судом більш м'якого покарання, про податкову заставу та ін.). У найзагальнішому вигляді він означає вимогу «розумного пропорційного співвідношення» між вибраними засобами і метою, що повинна бути легітимною. Як свідчить практика Європейського суду з прав людини, органи державної влади повинні здійснювати свої дискреційні права не тільки за власним розсудом, але й відповідно до тієї мети, заради досягнення якої ці права їм надані. Для з'ясування цього питання, насамперед, необхідно використовувати різні методи тлумачення відповідних законоположень, передусім, систематичний і телеологічний, вивчати історію розробки того або іншого акта, за необхідності – звертатися до матеріалів Конституційної комісії і т.д.
10. Не варто протиставляти дискрецію і процедурність у конституційно-правовому регулюванні. Дискреція може або співіснувати з тією чи іншою конституційно-правовою процедурою, або за її допомогою остання може бути самостійно розроблена відповідним суб'єктом конституційного права, або дискреція зовсім не буде супроводжуватися яким-небудь процедурним механізмом.
11. У нормативному забезпеченні процедур внесення змін до Конституції України існує «розрив» на рівні закону. Ця процедура врегульована в Конституції і Регламенті Верховної Ради України. Саме в Регламенті містяться конкретні процедурні аспекти внесення змін, а саме: порядок подання до Верховної Ради законопроектів про внесення змін до Конституції України, пропозицій та поправок до них; відкликання зазначених законопроектів; включення до порядку денного сесії Верховної Ради відповідного законопроекту, його розгляд та ін. У результаті процедура внесення змін до Основного Закону, що має найвищу юридичну силу, по суті, належним чином урегульована лише в одному підзаконному акті. Вважаємо, що така ситуація є неприпустимою, особливо, якщо питання про прийняття нової або внесення змін до чинної Конституції постійно порушується серед українських політиків, а перспективи прийняття Закону про регламент туманні і незрозумілі.
Більше того, наявне регулювання є неповним. Якщо до процедури, передбаченої ст. 155 Конституції України, його можна буде ще застосувати, то у випадку із внесенням змін до розділів I, III, ХIII (ст. 156 Конституції України) ситуація помітно ускладнюється. Тому що тут уже не тільки Верховна Рада України виступає як суб'єкт процедури, але також Президент, який повинен призначити всеукраїнський референдум. А ці питання вже не можуть бути врегульовані в парламентському регламенті, яку б юридичну силу він не мав. Закон же «Про всеукраїнський і місцеві референдуми» від 03.07.1991 р. морально застарів, суперечить Конституції України і характеризується істотними прогалинами. Так, необхідність призначення конституційного референдуму Президентом, як того вимагає Конституція, у законі навіть не зазначена (згідно зі ст. 12 Закону всеукраїнський референдум призначається винятково Верховною Радою України), не зрозуміло також, у які строки Президент повинен видати відповідний Указ, у які строки конституційний референдум повинен бути проведений, що слід розуміти під таким формулюванням, як «прийняття на референдумі рішень, які визначають основний зміст Конституції України» (ст. 3 Закону) і т.і. Тому доцільно розробити окремий Закон «Про порядок прийняття і набрання чинності змінами до Конституції», у якому можна було б комплексно врегулювати зазначені процедури, передбачені як ст. 155, так і ст. 156 Конституції України.
12. Прийняття нової Конституції, так само як і внесення змін до чинної, можливі тільки в порядку, передбаченому конституційними приписами. По-перше, у такий спосіб забезпечується певна конституційна спадкоємність, за якої перебіг державно-правового життя буде починатися не з «чистого паперу», а на основі тих позитивних норм, які були напрацьовані в ході державного будівництва і відбиті в попередніх Основних Законах, починаючи з 1996 р. По-друге, чітке дотримання процедур розділу XIII, залучення до них вищого представницького органу – парламенту дозволить досягнути компромісу інтересів, консенсусу стосовно нового Основного Закону, а не превалювання прагнень тих, чий законопроект буде винесений на всеукраїнський референдум. По-третє, сам факт відповідності прийнятих поправок положенням розділу XIII убезпечить майбутній Основний Закон від обвинувачень у нелегальності, які можуть істотно змінити до нього ставлення у суспільстві, де конституційний нігілізм і так домінує. По-четверте, прийняття нової Конституції на всеукраїнському референдумі спричинить низку практичних проблем. Так, виникають питання: який із численних проектів Конституції повинен бути винесений на референдум; чи можливо, щоб їх було декілька, або референдум повинен проводитися за кожним проектом окремо; який необхідний відсоток тих, хто проголосував «за», щоб такий закон уважався прийнятим; чи необхідно на стадії підготовки референдуму збирати підписи за якийсь конкретний проект Конституції; який конкретно орган повинен розробляти новий проект Основного Закону та багато інших. Не випадково, Конституційний Суд України наголосив, що порядок прийняття нової Конституції на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою повинен бути визначений Конституцією і законами України. Однак Конституція України такої можливості не передбачає, а тому відповідного Закону немає.
13. Регулювання організації і порядку діяльності українського парламенту повинне здійснюватися винятково на рівні закону, оскільки ця пряма вимога ст. 92 чинної Конституції. Разом з тим зазначене регулювання може мати кілька рівнів. Якщо Верховна Рада прийме закон про Верховну Раду України, то прийняття Регламенту як внутрішнього підзаконного акта парламенту жодним чином не буде суперечити Конституції. Оскільки в новому законі будуть закріплені найбільш важливі аспекти парламентської діяльності, які не повинні бути врегульовані на підзаконному рівні, зокрема: внутрішній устрій і організація Верховної Ради; статус депутатських об'єднань; законодавчі і контрольні процедури; питання міжнародного міжпарламентського співробітництва та ін. У результаті Конституція і новий закон стануть основними правовими актами, що регламентують повноваження, організацію та порядок діяльності українського парламенту. З тих питань, які залишаться не вирішеними в законі про Верховну Раду та інших законах України («Про закони і законодавчу діяльність», «Про тимчасові спеціальні і тимчасові слідчі комісії Верховної Ради України», чинних законах «Про комітети Верховної Ради України» і «Про статус народних депутатів України»), Верховна Рада зможе прийняти Регламент, що конкретизує, розвиває і доповнює норми поточного законодавства. Для цього доцільно передбачити в законі про Верховну Раду положення, що з питань своєї внутрішньої діяльності Верховна Рада України приймає Регламент Верховної Ради й вказати орієнтовний перелік таких питань. Ними можуть бути: порядок реалізації права законодавчої ініціативи; процедурні і технічні вимоги до оформлення законопроектів, внесених до парламенту; їх реєстрація; особливості проходження законопроектів через комітети і робота з ними в тимчасових комісіях; техніко-юридичні питання обробки текстів законопроектів; процедури оформлення прийнятих законів і передачі їх на підпис Президентові України та ін. У цьому разі Верховна Рада буде приймати Регламент через делеговане нею законом спеціальне повноваження; Регламент, у свою чергу, буде обмежений предметом регулювання, що стосується тільки питань внутрішньої діяльності парламенту, а вимогу ст. 92 Конституції буде дотримано.
14. Ст. 89 Регламенту Верховної Ради України було б доцільно доповнити положенням такого змісту: законопроекти, розроблені державними органами, громадськими об'єднаннями, громадянами, які не мають права законодавчої ініціативи, можуть бути внесені до Верховної Ради України суб'єктами права законодавчої ініціативи, зазначеними в ч. 1 ст. 93 Конституції України.
15. У Регламенті бажано також закріпити положення про те, що законопроекти, які інакше регулюють відносини порівняно з тим, як це регламентується в кодифікованому акті законодавства (Кодексі), вносяться і розглядаються одночасно із законопроектами про зміни та доповнення до кодифікованого акта.
16. Ст. 93 Регламенту необхідно доповнити положенням про те, що законопроект обговорюється відкрито, гласно, із запрошенням представників ЗМІ.
17. Практика попередньої експертизи законопроектів повинна бути значно розширена. При цьому в Регламенті необхідно закріпити положення про те, що коли депутатом, групою народних депутатів або окремим комітетом внесений один або кілька альтернативних законопроектів, наукову експертизу доцільно проводити одночасно як за першим, так і за альтернативним проектами. У разі, якщо до моменту внесення альтернативного проекту наукова експертиза вже проведена за першим проектом або за першим й раніше внесеними альтернативними законопроектами, повинна проводитися окрема експертиза пізніше внесеного альтернативного проекту. Важливо, щоб наукова експертиза містила в собі як аналіз і оцінку юридичних якостей проекту (правова експертиза), так і професіонально-спеціалізовану експертизу за профілем проекту (економічну, фінансову, науково-технічну, екологічну, соціально-психологічну та ін.). Така комплексність дозволить підвищити якість законодавчих рішень, у цілому ефективність всієї законопідготовчої роботи.
Не слід також обмежувати проведення експертизи того або іншого законопроекту винятково парламентськими експертними установами. Ч. 3 ст. 103 Регламенту дозволяє направляти окремі законопроекти до Кабінету Міністрів України, відповідних міністерств, інших державних органів, установ й організацій, а також окремим фахівцям. Однак нині створюються сприятливі умови і можливості для залучення у разі потреби до експертизи законопроектів закордонних фахівців і міжнародних організацій (МОП, Комісія ООН з прав людини, МВФ та ін.). Важливо також передбачити в Регламенті розсилку результатів експертизи всім членам комітетів, що беруть участь у цій роботі (а не тільки головному комітету, як це зроблено в ч. 5 зазначеної статті).
18. Необхідно мати на увазі, що згідно зі ст. 2 Закону про Конституційний Суд гарантування верховенства Конституції виступає як єдине завдання Конституційного Суду. Закон же регулює лише способи і методи її здійснення. Тому Конституційний Суд пов'язаний із цим Законом тільки настільки, наскільки діє презумпція його відповідності Конституції. Отже, перевірка Судом конституційності Закону про Конституційний Суд, зокрема підпункту 1 пункту 3 «прикінцевих та перехідних положень», яким 4 серпня 2006 р. була обмежена його юрисдикція, та визнання цього підпункту неконституційним, є цілком правомірними.
19. Незалежність суддів Конституційного Суду України виступає необхідним елементом їх правового статусу. Передбачена Законом про Конституційний Суд ускладнена, багатоступінчаста процедура звільнення їх від посади саме і є юридичним засобом, що забезпечує реалізацію цього принципу. Залучення до цієї процедури декількох суб'єктів (Президента, Верховної Ради України, самого Конституційного Суду) якщо не виключає повністю, то принаймні зводить до мінімуму можливість будь-якої сваволі стосовно суддів. Надання ж Верховній Раді України і Президенту України права з підстав п. 26 ст. 85 і п. 22 ч. 1 ст. 106 нової редакції Конституції України в будь-який момент звільняти від посад суддів Конституційного Суду України фактично робить останніх їх заручниками, створює об'єктивну правову основу для того, щоб судді (принаймні ті з них, які призначені за парламентською і президентською квотами) підпорядковувалися не Конституції, а особисто главі держави і парламенту, справедливо побоюючись у будь-який момент бути звільненими із посад суддів. У результаті суддя Конституційного Суду України стає залежним набагато більш, ніж будь-який суддя місцевого суду.
20. При формуванні Конституційного Суду оптимальною є процедура, за якої суддя продовжує обіймати свою посаду й після завершення строку своїх повноважень доти, доки його спадкоємець не стане на посаду. Такий механізм на сьогодні діє в Болгарії, ФРН, Португалії, Іспанії, країнах Балтії, РФ. Упровадження такого механізму в Україні перешкоджало б ситуації, за якої Конституційний Суд не в змозі відновити свою роботу. Відповідна правова норма може бути сформульована так: «Суддя Конституційного Суду України, що досяг граничного віку перебування на посаді судді або у зв'язку із закінченням строку своїх повноважень, продовжує виконувати свої обов'язки до приведення до присяги нового судді Конституційного Суду України».
21. Закон про Конституційний Суд слід було б доповнити положенням про те, що у разі виникнення прогалин у правовому регулюванні внаслідок визнання нормативного акта неконституційним безпосередньо застосовується відповідне Рішення Конституційного Суду. Таке законоположення, безсумнівно, сприяло б більш чіткій процедурі виконання Рішень Конституційного Суду.
22. Однією із найпоширеніших і сталих процедурно-правових форм розв’язання конфліктних ситуацій є посередництво (медіація), що швидко прогресує в усьому світі протягом останніх декількох років. Посередництво являє собою: а) певну юридичну процедуру, тобто тією чи іншою мірою формалізований правом порядок здійснення примирної діяльності; б) ця процедура має неюрисдикційний (альтернативний судовому) і охоронний (розрахований на аномальну динаміку відповідних правовідносин) характер; в) вона здійснюється за участю третьої сторони – посередника, що повинен мати певний правовий статус і, що дуже важливо, особливі професійні якості; г) посередництво спрямоване на вироблення взаємовигідних або принаймні взаємоприйнятних умов і добровільне ухвалення сторонами угоди відповідно до вироблених в його ході умов; д) воно може здійснюватися як за столом переговорів, так і шляхом проведення індивідуальних консультацій.
23. Найбільш сприятливим варіантом здійснення конституційно-правового посередництва є створення самостійного державного органу – Примирної палати (назва може варіюватися). Вона може бути створена за квотами із представників областей України, органів державної влади, громадських організацій і видатних учених. Доцільно було б залучити до цієї роботи й суддів Конституційного Суду, що перебувають у відставці, загалом досвідчених і кваліфікованих юристів. Бажано, щоб правовий статус Примирної палати регулювався спеціальним Законом, а вже в рамках своєї діяльності палата затверджувала б спеціальні регламенти з проведення засідань за «круглим столом», примирних процедур за участю посередника, з надання добрих послуг, інших видів узгоджувальних процедур.
Важливо, що повноваження Примирної палати не будуть дублювати повноваження жодного з державних органів, оскільки її компетенція буде справді безпрецедентною для нашої країни. Сам факт створення такого органу буде свідчити, крім іншого, про політичну волю, яку виявлять можновладці, їх готовність послідовно розв'язувати конфлікти у рамках правового поля й на основі чітких юридичних процедур. А для цього посередництво необхідно на першому етапі впроваджувати там, де воно може швидко прижитися вже сьогодні. Як державно-правовий експеримент такі структури спочатку необхідно створити на місцевому рівні, для розгляду спорів між місцевими органами влади. Якщо ж ця практика себе виправдає, стане природною потребою тих сторін, які конфліктують, то вже незабаром вона знайде застосування і при розв'язанні державно-правових конфліктів на всеукраїнському рівні.
24. У відповідному Законі або Регламенті про проведення медіації доцільно врегулювати такі питання: а) звернення до посередника; б) обрання посередника; в) підготовка до проведення медіації; г) консультації зі сторонами; д) проведення медіації; е) призупинення і припинення медіації; ж) конфіденційність медіації; з) організаційні питання. Надзвичайно важливо визначитися із процедурою виконання досягнутих у ході медіації домовленостей, оскільки навіть рішення Конституційного Суду виконуються далеко не завжди.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авакьян С. А. Конституционное право России : Учеб. курс : В 2 т. / С. А. Авакьян. – М. : Юристъ, 2005. – Т. 1. – 719 с.
2. Авакьян С. А. Регламент / С. А. Авакьян // Конституционное право. Энцикл. словарь / Отв. ред. С. А. Авакьян. – М. : НОРМА, 2001. – С. 504-506.
3. Авер’янов В. Б. Дискреційна влада / В. Б. Авер’янов // Юридична енциклопедія : В 6 т. / Редкол. : Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К. : Укр. енцикл., 1999. – Т. 2. – С. 195.
4. Авер’янов В. Нова доктрина українського адміністративного права : концептуальні позиції / Вадим Авер’янов // Право України. – 2006. – № 5. – С. 11-17.
5. Адміністративно-процедурний кодекс України : Проект [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.minjust.gov.ua/0/10429.
6. Александров Н. Г. Законность и правоотношения в советском обществе / Н. Г. Александров. – М. : Госюриздат, 1955. – 176 с.
7. Алексеев С. С. Общая теория социалистического права : Учеб. пособие : В 4-х вып. / С. С. Алексеев. – Свердловск : СЮрИ, 1963. – Вып. 1. – 265 с.
8. Алексеев С. С. Общая теория социалистического права : Учеб. пособие : В 4-х вып. / С. С. Алексеев. – Свердловск : СЮрИ, 1964. – Вып. 2. – 226 с.
9. Алексеев С. От авторов / Сергей Алексеев // Огонек. – 2005. – 24-30 окт. – С. 22-28.
10. Алімов Р. С. Процедури в адміністративному праві України : теорія і практика : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Теорія управління ; адміністративне право і процес ; фінансове право» / Р. С. Алімов. – Ірпінь, 2002. – 16 с.
11. Аметистов Э. Система, компетенция и деятельность правозащитных органов в США / Эрнест Аметистов // Э. Аметистов, М. Холланд. Защита прав человека в России и США : Глазами друг друга. – Нью-Йорк – М. : Б. и., 1993. – С. 127-220.
12. Аметистов Э. М. Юридическая природа акта ратификации международных договоров / Э. М. Аметистов // Советское государство и право. – 1983. – № 5. – С. 85-92.
13. Астахов П. А. Юридические конфликты и современные формы их разрешения (теоретико-правовое исследование) : автореф. дисс. на соискание уч. степени докт. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теория и история права и государства ; история учений о праве и государстве» / П. А. Астахов. – М., 2006. – 59 с.
14. Баглай М. В. Конституционное право РФ : Учебник для вузов / М. В. Баглай. – М. : НОРМА, 2002. – 800 с.
15. Баглай М. В. Малая энциклопедия конституционного права / М. В. Баглай, В. А. Туманов. – М. : БЕК, 1998. – 519 с.
16. Баймаханов М. Т. Противоречия в развитии правовой надстройки при социализме / М. Т. Баймаханов. – Алма-Ата : Наука, 1972. – 358 с.
17. Баландин В. Н. О видах юридического процесса / В. Н. Баландин, А. А. Павлушина // Известия вузов. Правоведение. – 2002. – № 4. – С. 22-33.
18. Баландин В. Н. Принципы юридического процесса : автореф. дисс. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теория права и государства ; история права и государства ; история правовых и политических учений» / В. Н. Баландин. – Саратов, 1998. – 17 с.
19. Барабаш Ю. Г. Дискреційні повноваження вищих органів влади : правова природа та умови ефективного застосування / Ю. Г. Барабаш // Університетські наукові записки. – 2007. – № 4. – С. 49-54.
20. Барабаш Ю. Г. Парламентський контроль в Україні (конституційно-правовий аспект) / Ю. Г. Барабаш. – Х. : Легас, 2004. – 192 с.
21. Барабаш Ю. Правові засади функціонування парламентської коаліції : проблеми теорії та практики / Юрій Барабаш // Вісник Академії правових наук України. – 2006. – № 2. – С. 51-60.
22. Барак А. Судейское усмотрение / Аарон Барак. – М. : Норма, 1999. – 376 с.
23. Баришпольская Т. Ю. Гражданские процесс и процедура (понятие, служебная роль, проблемы теории и практики) : автореф. дисс. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 «Гражданское право ; семейное право ; гражданский процесс ; международное частное право» / Т. Ю. Баришпольская. – Томск, 1988. – 21 с.
24. Бахрушин С. В. Дипломатия периода феодальной раздробленности / С. В. Бахрушин, Е. А. Косминский // История дипломатии / Под ред. В. А. Зорина и др. – М. : Политиздат, 1959. – Т. 1. – С. 126-145.
25. Белкин А. А. Избранные работы 90-х годов по конституционному праву / А. А. Белкин. – СПб. : Юрид. центр Пресс, 2003. – 321 с.
26. Бенедик И. В. Стадии в юридическом процессе : общетеоретическое исследование : автореф. дисс. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теория и история государства и права ; история политических и правовых учений» / И. В. Бенедик. – Х., 1986. – 24 с.
27. Бентам И. Тактика законодательных собраний / Иеремия Бентам. – Челябинск: Социум, 2006. – 208 с.
28. Берченко Г. В. Особливості застосування дискреційних правових норм / Г. В. Берченко // Проблеми законності : Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В. Я. Тацій. – Х. : НЮАУ, 2006. – Вип. 80. – С. 202-207.
29. Бисага Ю. М. Конституційно-процесуальне право України : Навч. посіб. / Ю. М. Бисага, В. В. Гомонай, В. І. Чечерський. – Ужгород : Ліра, 2008. – 308 с.
30. Бігун В. Конституційне протистояння – праворозуміння, інтелекту та дотепності / В’ячеслав Бігун // Юридична газета. – 2007. – 26 квітня.
31. Бобракова Е. Е. Согласительные процедуры в конституционном праве : общие основы и особенности применения в федеральном законодательном процессе : автореф. дисс. на соискание учен. степ. канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 «Конституционное право ; муниципальное право» / Е. Е. Бобракова. – М., 2001. – 27 с.
32. Богданова Н. А. Система науки конституционного права / Н. А. Богданова. – М. : Юристъ, 2001. – 256 с.
33. Богдэнор В. Ограниченная неограниченная власть : о процедурах в британском парламенте / Вернон Богдэнор // Народный депутат. – 1991. – № 5. – С. 117-122.
34. Богуцкий В. В. Предмет и система административного права / В. В. Богуцкий, Н. Б. Писаренко // Административное право Украины : Учебник / Под ред. Ю. П. Битяка. – Х. : Право, 2003. – С. 20-31.
35. Боннер А. Т. Избранные труды по гражданскому процессу / А. Т. Боннер. – СПб. : Изд. Дом С.-Петерб. гос. ун-та, 2005. – 992 с.
36. Бориславський Л. В. Процедура / Л. В. Бориславський // Юридична енциклопедія : В 6 т. / Редкол. : Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К. : Укр. енцикл., 2003. – Т. 5. – С. 185-186.
37. Борисова Л. Н. Общая теория процессуальных норм права : дисс. … кандидата юрид. наук : 12.00.01 / Борисова Людмила Николаевна. – Ростов-на-Дону, 2004. – 169 с.
38. Бородин В. В. Конституционный процесс : теория и практика / В. В. Бородин. – СПб. : СПб ун-т МВД РФ, 1999. – 248 с.
39. Бринцев В. Належне виконання рішень Конституційного Суду України як одна з головних складових ефективності конституційного судочинства / Василь Бринцев // Вісник Конституційного Суду України. – 2007. – № 2. – С. 77-85.
40. Брэбан Г. Французское административное право / Ги Брэбан. – М. : Прогресс, 1988. – 488 с.
41. Введение в философию : Учебник для вузов / Рук. авт. колл. И. Т. Фролов. – В 2 ч. – М. : Политиздат, 1990. – Ч. 2. – 639 с.
42. Веліканов С. В. Класифікація слідчих ситуацій в криміналістичній методиці : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика ; судова експертиза» / С. В. Веліканов. – Х., 2002. – 19 с.
43. Венгеров А. Б. Теория государства и права : учеб. для юрид. вузов / А. Б. Венгеров. – М. : Омега-Л, 2007. – 608 с.
44. Веніславський Ф. В. Конституційні основи взаємовідносин законодавчої та виконавчої влади в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 «Конституційне право» / Ф. В. Веніславський. – Х., 2000. – 22 с.
45. Вершинин А. П. Аспекты анализа правовых отношений / А. П. Вершинин // Известия вузов. Правоведение. – 1986. – № 5. – С. 54-58.
46. Висновок Венеціанської комісії щодо можливих конституційних та законодавчих змін для забезпечення безперервного функціонування Конституційного Суду України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.khpg.org/index.php?id=1152543966.
47. Висновок Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права щодо дотримання вимог конституційної процедури під час внесення змін до Конституції України 1996 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.minjust.gov.ua/0/6933.
48. Витрук Н. В. Совершенствование процессуальных форм реализации и охраны конституционных прав и свобод граждан / Н. В. Витрук // Конституционный статус личности в СССР. – М. : Юрид. лит., 1980. – С. 220-235.
49. Воеводин Л. Д. Юридическая техника в конституционном праве / Л. Д. Воеводин // Вестник МГУ. Сер. 11, Право. – 1997. – № 3. – С. 3-29.
50. Волкова Н. С. Правовые позиции Конституционного Суда РФ и парламент / Н. С. Волкова, Т. Я. Хабриева. – М. : Норма, 2005. – 320 с.
51. Волосникова Л. М. У истоков парламентского права (процедуры и обычаи английского парламента в XVI в.) / Л. М. Волосникова // Российский юридический журнал. – 2000. – № 4. – С. 136-139.
52. Выжутович В. Принципы и процедуры / Валерий Выжутович // Известия. – 1990. – 21 мая. – С. 1.
53. Гавердовский А. С. Имплементация норм международного права / А. С. Гавердовский. – К. : Вища школа, 1980. – 318 с.
54. Гаспаров М. Л. Занимательная Греция / М. Л. Гаспаров. – М. : Новое лит. обозрение, 2004. – 428 с.
55. Герасіна Л. М. Проблеми правової конфліктології : феноменологічний, гносеологічний та праксеологічний аналіз / Л. М. Герасіна, М. І. Панов. – Х. :