Москаленко Олена В'ячеславівна. Принципи соціального страхування в сучасних умовах господарювання

brief description

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

На правах рукопису

МОСКАЛЕНКО ОЛЕНА В’ЯЧЕСЛАВІВНА

УДК 369.011

ПРИНЦИПИ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ В СУЧАСНИХ УМОВАХ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Спеціальність 12.00.05 –
трудове право; право соціального забезпечення

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Науковий консультант –
член-кореспондент НАПрН України,
професор, доктор юридичних наук
Процевський Олександр Іванович

Харків – 2013

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ……………………………….....4
ВСТУП……………………………………………………………..…….....5

РОЗДІЛ 1. ЮРИДИЧНА ПРИРОДА ЗАГАЛЬНООБОВ’ЯЗКОВОГО ДЕРЖАВНОГО СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ……………………….19
1.1. Поняття і ознаки загальнообов’язкового державного соціального страхування………………………………………………………………………..19
1.2. Функції загальнообов’язкового державного соціального страхування………………………………………………………………………..52
Висновки до розділу 1…………………………………………………….71

РОЗДІЛ 2. ІСТОРИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ В УКРАЇНІ…………………………………………………..78
2.1. Зародження правового регулювання соціального страхування……78
2.2. Становлення й розвиток правового регулювання соціального страхування за радянської влади……………………………………………….102
Висновки до розділу 2…………………………………………………...145

РОЗДІЛ 3. ЗАГАЛЬНОВИЗНАНІ СВІТОВІ СТАНДАРТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОБОВ’ЯЗКОВОГО СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ………………………………………………………………..159
3.1. Сутність міжнародно-правових стандартів обов’язкового соціального страхування………………………………………………………...159
3.2. Стандарти ООН і МОП у сфері обов’язкового соціального страхування………………………………………………………………………182
3.3. Європейські стандарти обов’язкового соціального страхування…223
3.4. Правове регулювання обов’язкового соціального страхування в зарубіжних країнах………………………………………………………………254
Висновки до розділу 3…………………………………………………...298

РОЗДІЛ 4. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАГАЛЬНООБОВ’ЯЗКОВОГО ДЕРЖАВНОГО СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ В УКРАЇНІ…………………………………………………310
4.1. Принципи правового регулювання загальнообов’язкового державного соціального страхування…………………………………………..310
4.2. Основні напрямки вдосконалення правового регулювання загальнообов’язкового державного соціального страхування в Україні…….342
Висновки до розділу 4…………………………………………………...357

ВИСНОВКИ……………………………………………………………...364
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………..383

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ:
КМУ – Кабінет Міністрів України;
КСУ – Конституційний Суд України;
МОП – Міжнародна організація праці;
ООН – Організація Об’єднаних Націй.

ВСТУП
Актуальність теми. Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших передбачених законом випадках. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ та організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
З урахуванням конституційних положень Верховна Рада України прийняла Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р., Закони України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 р., «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р., «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» від 18 січня 2001 р., «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р. На розгляді парламенту знаходяться численні законопроекти щодо 5-го виду загальнообов’язкового державного соціального страхування – медичного.
Соціальне забезпечення населення становить собою сукупність створюваних і гарантованих державою економічних, організаційних і правових заходів, спрямованих на компенсацію або мінімізацію наслідків погіршення матеріального й соціального становища працівників, а в передбачених законом випадках − інших категорій громадян у разі хвороби, втрати працездатності, годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, старості, настання інших установлених законодавством страхових ризиків, за рахунок коштів страхових фондів, що формуються шляхом сплати обов'язкових страхових внесків роботодавцями, громадянами, а також надходять з інших передбачених законом джерел, і використовуються виключно за їх цільовим призначенням. Однак останнім часом законотворці і правозастосовники стали все частіше відступати від справжньої природи й цільової спрямованості загальнообов’язкового державного соціального страхування як форми соціального забезпечення населення. Причиною цього є не тільки фінансово-економічна ситуація в країні, а й нестабільність законодавства в цій царині.
За таких обставин принципового значення набуває поглиблення теоретичних уявлень про природу соціального страхування, його зміст, функції та принципи. Важливим актуальним завданням сьогодення є накреслення перспектив розвитку цієї організаційно-правової форми соціального забезпечення, методів підвищення ефективності її організації, що неможливо без ретельного вивчення становлення й розвитку обов’язкового соціального страхування в Україні й у всьому світі, міжнародних і зарубіжних стандартів у цій сфері.
Теоретичним підґрунтям дисертаційної роботи послужили наукові праці таких учених-правознавців, як В. В. Андріїва, В. М. Андріїв, В. С. Андрєєв, Є. І. Астрахан, М. О. Баймуратов, К. С. Батигін, Н. Б. Болотіна, М. Х. Бунге, М. А. Вігдорчик, І. С. Войтинський, В. М. Догадов, О. Д. Зайкін, М. Л. Захаров, Р. І. Іванова, М. І. Іншин, М. Л. Захарова, П. Д. Камінська, О. Є. Мачульська, С. В. Попов, Т. О. Постовалова, В. О. Процевський, О. І. Процевський, С. М. Прилипко, В. Д. Роїк, О. С. Савич, І. М. Сирота, А. М. Слюсар, Б. І. Сташків, Ф. Г. Тернер, Е. Г. Тучкова, М. М. Феськов, О. Г. Чутчева, В. Г. Яроцький, В. Я. Яроцький, О. М. Ярошенко та ін. Однак, незважаючи на їх відчутні здобутки, загальнообов’язкове державне соціальне страхування розглядається ними виключно в контексті загальних проблем соціального захисту населення. Це, безперечно, важливий аспект, але недостатній, бо в такому разі соціальне страхування не є предметом самостійного аналізу. Основною метою дослідження має стати науково-теоретичне обґрунтування стратегії становлення національної системи соціального страхування в сучасній Україні й на цій основі розроблення методологічних підходів і практичних рекомендацій по її реформуванню в умовах ринкової економіки.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації відповідає пріоритетним напрямкам розвитку науки й техніки на період до 2020 р., встановленим Законом України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки від 11 липня 2011 р., цільовій програмі Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди «Проблеми вдосконалення юридичних гарантій реалізації трудових і соціальних прав в умовах ринкової економіки», темі наукових досліджень кафедри цивільно-правових дисциплін, господарського та трудового права цього вищого навчального закладу «Гармонізація законодавства про працю за європейськими стандартами» на 2011−2015 роки (номер державної реєстрації 0111U006436).
Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає у визначенні юридичної природи загальнообов’язкового державного соціального страхування, висвітленні становлення й розвитку його правового регулювання, комплексному аналізу загальновизнаних світових стандартів цієї організаційно-правової форми соціального забезпечення, розробленні конкретних практичних пропозицій і наукових рекомендацій щодо розвитку й удосконалення нормативно-правового забезпечення і правозастосовної практики в зазначеній царині. Для її досягнення вирішувалися такі основні завдання:
– сформулювати дефініцію правової конструкції «загальнообов’язкове державне соціальне страхування»;
– розкрити зміст основних правових ознак загальнообов’язкового державного соціального страхування;
– співвіднести цей вид страхування з іншими організаційно-правовими формами соціального забезпечення;
– виявити функції загальнообов’язкового державного соціального страхування;
– провести періодизацію становлення й розвитку соціального страхування в Україні;
– визначити сутність міжнародно-правових стандартів обов’язкового соціального страхування;
– з’ясувати стандарти ООН і МОП у розглядуваній сфері;
– установити європейські стандарти обов’язкового соціального страхування;
– охарактеризувати специфіку правового регулювання обов’язкового соціального страхування в зарубіжних країнах;
– виокремити принципи правового регулювання загальнообов’язкового державного соціального страхування;
– показати сучасний стан нормативно-правового забезпечення загальнообов’язкового державного соціального страхування в Україні;
– спрогнозувати основні напрямки вдосконалення правового регулювання цього виду страхування в Україні.
Об’єктом дослідження послужили суспільні відносини, що виникають у зв’язку з реалізацією громадянами права на соціальне страхування як на одну з організаційно-правових форм соціального забезпечення в Україні.
Предметом дослідження виступають основні принципи соціального страхування в сучасних умовах господарювання.
Методи дослідження. Комплексне вивчення принципів соціального страхування за умов ринкової економіки викликало до життя потребу застосування як загальнонаукових, так і спеціальних методів пізнання, які в сукупності дозволили досягти задекларовану мету, вирішити поставлені завдання і внести пропозиції з удосконалення чинного трудового законодавства.
Діалектичний метод надав можливості розглянути соціальне страхування як явище, що знаходиться в постійному розвитку і взаємодії з іншими організаційно-правовими формами соціального забезпечення. За допомогою логіко-семантичного методу поглиблено понятійний апарат науки права соціального забезпечення: запропоновано дефініції понять «загальнообов’язкове державне соціальне страхування», «функції загальнообов’язкового державного соціального страхування», «принципи загальнообов’язкового державного соціального страхування», «соціальний ризик» та ін. Системно-структурний використано при вивченні функцій загальнообов’язкового державного соціального страхування як системного явища, що об’єднує загальні і спеціальні функції. Оперування історико-правовим методом дослідження допомогло назвати основні періоди становлення й розвитку вітчизняного законодавства, присвяченого загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню. Порівняльний метод задіяно для розкриття співвідношення норм національного, зарубіжного й міжнародного законодавства в розглядуваній царині. Засоби формальної логіки стали в нагоді при визначенні колізій у нормах чинного соціально-страхового законодавства як всередині національної правової системи, так і з міжнародними стандартами. Формально-юридичний метод послужив універсальним способом аргументації наукових висновків і формулюванню пропозицій з удосконалення правової регламентації загальнообов’язкового державного соціального страхування в сучасних умовах господарювання.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що подана на захист робота є першим у вітчизняній науці права соціального забезпечення самостійним завершеним науковим дослідженням теоретичних і практичних проблем, що стосуються принципів загальнообов’язкового державного соціального страхування як організаційно-правової форми соціального забезпечення, розглянутих з позиції системності, в якому представлені нові ідеї й визначені сучасні тенденції розвитку правового регламентування цієї сфери як в Україні, так і в зарубіжжі.
Відповідно до поставленої мети й завдань дисертаційної роботи на захист виносяться нижченаведені наукові висновки й положення.
Уперше:
– справедливість розглянута як засаднича характеристика сутності соціального забезпечення, що передбачає: (а) рівність усіх громадян перед законом; (б) надання кожному рівних можливостей для досягнення цілей, які його інтересують і не належать до протиправних; (в) диференціювання видів та умов соціального забезпечення; (г) відсутність привілеїв в окремих категорій громадян; (д) забезпечення громадянам рівня життя, не нижчого за встановлений законом прожитковий мінімум; (е) гарантованість реалізації ними своїх прав;
– системно визначено істотні ознаки загальнообов’язкового державного соціального страхування: (а) воно є організаційно-правовою формою соціального забезпечення; (б) становить собою сукупність економічних, організаційних і правових заходів; (в) створюється й гарантується державою; (г) спрямовано на компенсацію або мінімізацію наслідків погіршення матеріального й соціального становища громадян; (д) основними його суб’єктами є працівники, а в передбачених законом випадках − інші категорії громадян; (е) його об’єктом є страховий випадок; (є) реалізується за рахунок страхових фондів; (ж) джерелами соціально-страхових коштів є обов'язкові страхові внески роботодавців, громадян, а також інші джерела надходжень, передбачені законом; (з) ці кошти страхування не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню й використовуються тільки за цільовим призначенням;
– за способом впливу функції загальнообов’язкового державного соціального страхування поділені на загальні і спеціальні. Загальні властиві праву соціального забезпечення й загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню; Це функції такі: захисна, економічна, соціально-реабілітаційна й демографічна. Спеціальні віддзеркалюють специфіку цієї організаційно-правої форми соціального забезпечення; це функції: (а) перерозподілу грошових виплат і соціальних послуг між застрахованими особами, (б) акумуляції страхових внесків і (в) профілактики настання страхових випадків.
– розкрито зміст принципів загальнообов’язкового державного соціального страхування, що охоплюють: (а) законодавче визначення правових, фінансових та організаційних засад загальнообов'язкового державного соціального страхування; (б) поєднання обов'язковості державного соціального страхування осіб, які працюють на умовах трудового договору й на інших передбачених законодавством підставах, і права на добровільну участь у цій системі; (в) доступність загальнообов'язкового державного соціального страхування; (г) рівність осіб у праві на цей вид соціального страхування; (д) гарантованість реалізації застрахованими особами своїх прав; (е) забезпечення рівня життя, не нижчого за прожитковий мінімум, установлений законом; (є) диференціацію умов і розмірів матеріального забезпечення й соціальних послуг, що надаються застрахованим особам; (ж) формування й використання страхових коштів на засадах солідарності й субсидіарності; (з) соціальне партнерство в управлінні й нагляді за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням; (и) цільове використання коштів цієї форми соціального страхування; (і) відповідальність страхувальника і страховика за дотримання прав застрахованих осіб; (к) гласність діяльності страховиків;
– окреслено систему основних завдань реформування національної системи загальнообов’язкового державного соціального страхування;
– обстоюється позиція, що спроби розроблення і прийняття Соціального кодексу України не є продуктивними, оскільки соціальне забезпечення об’єднує 3 різнорідні організаційно-правові форми: соціальне страхування, державне забезпечення й надання соціальних послуг, соціальну допомогу й соціальну підтримку. Кожна із цих форм вирізняється своїми принципами, метою й умовами забезпечення, колом суб’єктів і джерелами фінансування;
– розроблено структуру і сформульовано рекомендації щодо змістовного наповнення Кодексу України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування;
– здійснено періодизацію становлення й розвитку правового регулювання обов’язкового соціального страхування: 1-й – (до жовтня 1917 р.) – зародження правового впорядкування обов’язкового соціального страхування; 2-й – (жовтень 1917 р. – серпень 1918 р.) – поява правового регламентування обов’язкового соціального страхування радянського типу; 3-й – (вересень 1918 р. – лютий 1921 р.) – тимчасова відмова від страхових засад у сфері соціального захисту населення; 4-й – (березень 1922 р. – травень 1933 р.) – відновлення обов’язкового соціального страхування; 5-й – (червень 1933 р. – 1990 р.) – централізація обов’язкового соціального страхування; 6-й − (1991 р. – до сьогодення) – правова регламентація загальнообов’язкового державного соціального страхування в роки незалежності України;
– доведено, що вихідною позицією ООН і МОП є те, що переважна частина населення кожної окремої держави має бути охоплена програмами обов’язкового соціального страхування, тоді як завдання соціального забезпечення – відігравати лише допоміжну роль, забезпечуючи підтримку доходу й надання інших допомог меншій частині населення, яке з тих чи інших причин не охоплено основними видами страхування;
– запропоновано основними цілями європейської соціальної політики вважати: (а) надання гарантій по досягненню відповідного рівня соціальної захищеності населення; (б) сприяння держави у сферах зайнятості, професійної підготовки й захисту прав трудящих; (в) забезпечення ефективного захисту найбільш соціально уразливих груп населення; (г) гарантування рівних можливостей; (д) боротьба з дискримінацією; (е) зміцнення співпраці в питаннях міграції;
– окреслено основні європейські засади обов’язкового соціального страхування: (а) взаємозалежність економічного й соціального розвитку держави; (б) рівність застрахованих і заборона дискримінації; (в) солідарність; (г) соціальне партнерство; (д) гарантованість прав громадян; (е) заборона перевищення повноважень державами; (є) існування мінімальних соціальних стандартів;
– установлено принципи обов’язкового соціального страхування в зарубіжних країнах і розкрито їх зміст.
Удосконалено:
– дефініцію категорії «загальнообов’язкове державне соціальне страхування»: це форма соціального забезпечення населення, що становить собою сукупність створюваних і гарантованих державою економічних, організаційних і правових заходів, спрямованих на компенсацію або мінімізацію наслідків погіршення матеріального й соціального становища працівників, а в передбачених законом випадках − інших категорій громадян у разі хвороби, втрати працездатності, годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, старості, а також у випадку настання інших установлених законодавством страхових ризиків, за рахунок коштів страхових фондів, що формуються шляхом сплати обов'язкових страхових внесків роботодавцями, громадянами, а також надходять з інших передбачених законом джерел і використовуються виключно за їх цільовим призначенням;
– систему характерних ознак міжнародно-правових стандартів обов’язкового соціального страхування: (а) вони спрямовані на регулювання соціально-страхових відносин за допомогою взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного правопорядків; (б) мають зразковий (модельний) характер, визначають засади соціального страхування; (в) їх спрямованість – поступове створення окремими державами системи соціального страхування, яка відповідає сучасним уявленням про необхідні умови й рівень соціального захисту населення; (г) ці стандарти є добровільно взятими міжнародними зобов'язаннями держави;
– аргументи на користь закріплення у законодавчих актах про загальнообов'язкове державне соціального страхування норми: якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено більш високий рівень прав і гарантій застрахованих осіб, а у визначених випадках − і членів їх сімей та інших осіб щодо забезпечення здійснення загальнообов'язкового державного соціального страхування, то застосовуються правила міжнародного договору;
− твердження, що зовнішня варіантність національних систем обов’язкового соціального страхування є наслідком розгалуження єдиної основи глобального правового порядку в царині соціального захисту, частковими проявами якого вони й виступають.
– доводи, що ратифікація Конвенцій МОП №102 «Про мінімальні норми соціального забезпечення», №117 «Про основні цілі та норми соціальної політики», №130 «Про медичну допомогу та допомоги у випадку хвороби», №157 «Про встановлення міжнародної системи збереження прав у галузі соціального забезпечення» 1982 р., №158 «Про сприяння зайнятості та захист від безробіття», №162 «Про працівників похилого віку», а особливо неухильне дотримання їх норм і стандартів, – одна з умов успішної реалізації європейських прагнень України, що вимагає конструктивного співробітництва Верховної Ради України, органів виконавчої влади і сторін соціального партнерства. І хоча намір гарантувати гідний рівень соціального захисту для всього населення потребує значних економічних затрат, соціальні й політичні наслідки нехтування цими завданнями у близькій і в далекій перспективі коштують незрівнянно дорожче.
– розуміння того, що норми Європейської соціальної хартії (переглянутої), до яких при її ратифікації Україна не приєдналася, стосуються надзвичайно важливих соціальних прав людини, зокрема, права на соціальне забезпечення. Приєднання України до цього важливого міжнародного документа дозволить установити чіткі орієнтири подальшого проведення реформ у соціальній сфері з урахуванням загальновизнаних європейських стандартів.
Дістали подальшого розвитку:
– усвідомлення того, що започаткування системи соціального страхування зумовлено структурними змінами в економіці держави внаслідок (а) зростання і зміцнення капіталістичних відносин, (б) розвитку промислового виробництва, (в) активного застосування досягнень науково-технічного прогресу, (г) виступів працівників, які вимагали покращання умов своєї праці;
– розуміння переваг страхового методу соціального забезпечення: (а) розподіл збитків між учасниками страхового фонду в часі і просторі; (б) достатньо повну еквівалентність внесків, що надійшли до фонду, з його виплатами всій групі учасників страхування; (в) залежність страхових виплат від випадку, що реально настав, наслідки якого зачіпають майнові інтереси застрахованих; (г) більш високий ступінь відповідальності застрахованих осіб за своє здоров’я й матеріальне становище;
– тлумачення соціального ризику як вірогідності настання стану соціальної незахищеності особи в результаті втрати або суттєвого зменшення її заробітної плати чи іншого доходу через соціально значимі об'єктивні причини, а також появу потреби в додаткових витратах на лікування й соціальні послуги;
– думка, що з метою створення умов для належної реалізації конституційних гарантій соціального захисту для всіх осіб, які мають право на отримання пенсії у старості, Верховна Рада України має: (а) привести у відповідність до Конституції України положення чинних законів, що регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, а також (б) прийняти закон про відшкодування матеріальної й моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами й діями, визнаними неконституційними;
– поділ конвенцій і рекомендацій МОП на 2 групи: (а) акти універсального характеру і (б) акти, що стосуються окремих видів соціального страхування або окремих видів їх отримувачів;
– точка зору, що за міжнародними стандартами обов'язковому соціальному страхуванню повинні підлягати всі випадки, коли застрахованій особі заважають отримати засоби до існування непрацездатність чи неспроможність дістати оплачувану роботу або коли ця особа вмирає, залишаючи сім'ю, яка перебувала на її утриманні, а також певні пов'язані із цим доволі поширені випадки нагальної потреби, що спричиняють обмежений дохід, оскільки в таких випадках не передбачено компенсації будь-яким іншим шляхом, як-то: хвороба, материнство, інвалідність, старість, смерть годувальника, безробіття, витрати у зв'язку з надзвичайними обставинами, виробничі травми.
Практичне значення одержаних результатів. Висновки, пропозиції та рекомендації, отримані за результатами проведеного дослідження, можуть бути використані:
– у науково-дослідницькій роботі – для подальших загальних і спеціальних наукових досліджень теоретичних і практичних проблем правового регулювання соціального захисту населення;
– у правотворчості – в процесі підготовки проектів нових законодавчих актів (Кодекс України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, Закон «Про загальнообов’язкове державне медичне страхування») і вдосконаленні чинних (Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, Закони України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням», «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування») у царині загальнообов’язкового державного соціального страхування;
– у правозастосуванні – при використанні рекомендацій і пропозицій у практичній діяльності суб’єктів загальнообов’язкового державного соціального страхування, суддів, а також компетентних органів державного нагляду й контролю;
– у навчальному процесі – при вивченні у вищих і спеціальних юридичних освітніх закладах навчальної дисципліни «Право соціального забезпечення в Україні», у ході підготовки робочих програм і планів, під час написання підручників, навчальних посібників, курсів лекцій, а також у науково-дослідницькій роботі студентів, слухачів та курсантів.
Апробація результатів дисертації. Висновки та пропозиції, що містяться в роботі, обговорені, схвалені й рекомендовані до захисту кафедрою цивільно-правових дисциплін, господарського та трудового права Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди.
Ключові теоретичні напрацювання й рекомендації цієї наукової роботи оприлюднені в доповідях і наукових повідомленнях на науково-теоретичних і науково-практичних конференціях: «Формування європейського правового простору: історія і сучасність» (м. Харків, 2011 р.); «Актуальні проблеми регулювання відносин у сфері праці і соціального забезпечення» (м. Харків, 2011 р.); «Проект Інноваційного кодексу України як новий етап розвитку нормотворення в інноваційній сфері» (м. Харків, 2011 р.); «Актуальні проблеми надання юридичної допомоги в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку» (м. Харків, 2011 р.); «Шляхи формування національної інноваційної системи та удосконалення інноваційного законодавства» (м. Харків, 2011 р.); «Правове забезпечення соціальної сфери» (м. Одеса, 2012 р.); «Правове життя сучасної України» (м. Одеса, 2012 р.); «Розвиток законодавства про працю і соціальне забезпечення: здобутки і проблеми» (м. Харків, 2012 р.); «Теоретичні та практичні проблеми забезпечення сталого розвитку державності та права» (м. Харків, 2012 р.); «Актуальні питання інтелектуальної власності та інноваційного розвитку» (м. Харків, 2012 р.), «Трудове законодавство: шляхи реформування» (м. Харків, 2013 р.), а також на засіданні науково-практичного круглого столу «Актуальні проблеми трудового права та права соціального забезпечення» (м. Запоріжжя, 2012 р.)
Публікації. Основні практичні й теоретичні положення проведеного дослідження знайшли відбиття в монографії «Основні засади загальнообов’язкового державного соціального страхування в умовах ринкової економіки», у 22-х наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, а також у 12-ти тезах доповідей і повідомлень, оприлюднених на вказаних науково-практичних конференціях.

bibliography

ВИСНОВКИ
Результатом дослідження ґенези й сучасного стану загальнообов’язкового державного соціального страхування на підставі аналізу міжнародних стандартів, чинного національного й зарубіжного законодавства, теоретичного осмислення численних наукових праць стали відповідні висновки і сформульовані пропозиції.
1. За сучасних умов розвиток демократії і соціальної правової держави можливий тільки на підставі становлення справедливого суспільства. Поза такою справедливістю нема й не може бути свободи особи, поваги до людської гідності і прогресивного соціально-економічного розвитку. Справедливість – це прямий регулятор діяльності людини в соціальній сфері. Вона постає на порядку денному, коли виникає потреба в суспільній оцінці соціального забезпечення, щоб збалансувати конкуруючі інтереси його суб’єктів.
Новітнє розуміння справедливості зумовлено уявленням про людину як про самостійного індивідуума, наділеного невід’ємними правами і здатного самостійно контролювати й регулювати свою поведінку в соціумі на підставі загальновизнаних норм. Об’єктом оцінки соціального забезпечення з точки зору справедливості можуть бути: (а) ставлення суспільства до особи, (б) ставлення особи до нього й (в) дії особи стосовно іншої особи. Справедливість полягає не в чому іншому, як у вигідному для всіх обмеженні свободи кожного.
Справедливість, як засаднича характеристика сутності соціального забезпечення, передбачає:
– рівність усіх громадян перед законом, причому формальна її реалізація не завжди може бути справедливою. А тому вводиться принцип пропорційності, коли для досягнення справедливості використовується пропорційно рівне;
– надання кожному громадянинові рівних можливостей для досягнення цілей, які його інтересують і не належать до протиправних;
– диференціації видів та умов соціального забезпечення;
– брак привілеїв в окремих категорій громадян за ознаками походження, соціального й майнового становища, расової й національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства в об'єднаннях громадян, місця проживання тощо;
– забезпечення громадянам рівня життя, не нижчого за встановлений законом прожитковий мінімум;
– гарантованість реалізації громадянами своїх прав.
2. Ризик у соціальній сфері виникає, коли має місце невизначеність, тобто: (а) не існує однозначних, чітких уявлень про процеси і явища; (б) відбуваються постійні зміни умов діяльності – переорієнтація виробництва, кон’юнктури ринку тощо; (в) неможливо встановити й точно спрогнозувати наслідки впливу на об’єкти і явища певних чинників (науково-технічного прогресу, стихійного лиха, поведінки конкурентів і споживачів та ін.), а також оцінити майбутній розвиток подій; (г) бракує повної інформації про внутрішні й зовнішні умови прийняття рішень або є неточна чи суперечлива інформація щодо об’єкта (явища) та його середовища; (д) спостерігається певна асиметрія інформації, тобто нерівний ступінь поінформованості суб’єктів про умови їх діяльності; (е) виникає багатокритеріальність і конфліктність в оцінці рішень, коли доводиться свідомо йти на компроміси.
Соціальний ризик – це вірогідність настання стану соціальної незахищеності особи в результаті втрати або суттєвого зменшення її заробітної плати чи іншого доходу через соціально значимі об'єктивні причини, а також появу потреби в додаткових витратах на лікування й соціальні послуги. Отже, соціальними є ризики, що виникають із причин суспільного характеру й захищатися від яких індивідуально в більшості випадків неможливо. Вони зумовлені складним комплексом об’єктивних соціально-економічних умов і практично не залежать від волі окремого індивіда. Причому ризик цей не є одиничним, він має масовий характер, позаяк визначається він соціальними умовами. Виходячи із цього держава повинна законодавчо встановлювати критерії достатнього соціального становища людей при настанні тих чи інших видів ризиків.
3. Соціальні ризики властиві будь-якій суспільній формації. Проте в соціалістичному суспільстві вони не визнавалися через централізоване регулювання всіх сторін господарського життя, параметри якого визначалися апріорі й місця для випадкових подій у ньому, як вважалося, не залишалось. Саме явище «соціальний ризик» в умовах єдиної загальнонародної власності на засоби виробництва, де держава виступає одноосібним роботодавцем, зводилося до мінімуму, бо можливість виникнення ситуацій із втратою звичайних на той момент соціальних гарантій нівелювалася жорстким директивним плануванням соціальної сфери. З розвитком же ринкової економіки роль держави змінилась. Можливість виникнення соціальних ризиків за сучасних умов є результатом більшої економічної свободи в усіх сферах господарського життя, де ризик виступає негативним, але невідворотним атрибутом.
4. Оскільки страхові ризики є об’єктивними, то й механізм захисту від них повинен бути надійним. Таку надійність може гарантувати загальнообов’язкове державне соціальне страхування, яке охоплює всіх працюючих. Бюджетний механізм соціального забезпечення передбачає виплати за рахунок загальних податкових і неподаткових надходжень, як правило, без закріплення відповідних джерел доходів за тими чи іншими видами витрат. У цьому полягає недолік розглядуваного механізму, оскільки при обмеженості бюджетних доходів велика вірогідність залишкового характеру фінансування соціальних гарантій. Страховий метод соціального забезпечення передбачає створення страхових фондів на підставі обов'язкових або добровільних страхових внесків працівників і роботодавців. Власне, таке страхування і є соціальним. Страховий метод такими перевагами передбачає: (а) розподіл збитків між учасниками страхового фонду в часі і просторі; (б) достатньо повну еквівалентність внесків, що надійшли до фонду, з його виплатами всій групі учасників страхування; (в) залежність страхових виплат від випадку, що реально настав, наслідки якого стосуються майнових інтересів застрахованих; (г) більш високий ступінь відповідальності застрахованих осіб за своє здоров’я й матеріальне становище.
5. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування є формою соціального забезпечення населення, що становить собою сукупність створюваних і гарантованих державою економічних, організаційних і правових заходів, спрямованих на компенсацію або мінімізацію наслідків погіршення матеріального й соціального становища працівників, а в передбачених законом випадках − інших категорій громадян у разі хвороби, втрати працездатності, годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, старості, у випадку настання інших установлених законодавством страхових ризиків за рахунок коштів страхових фондів, що формуються шляхом сплати обов'язкових страхових внесків роботодавцями, громадянами, а також інших передбачених законом джерел надходжень, що використовуються виключно за їх цільовим призначенням.
Суттєві ознаки загальнообов’язкового державного соціального страхування: (а) воно є організаційно-правовою формою соціального забезпечення; (б) становить собою сукупність економічних, організаційних і правових заходів; (в) створюється й гарантується державою; (г) спрямовано на компенсацію або мінімізацію наслідків погіршення матеріального й соціального становища громадян; (д) основними його суб’єктами є працівники, а у випадках, передбачених законом, − інші категорії громадян; (е) його об’єктом є страховий випадок (хвороба, втрата працездатності, годувальника, безробіття з незалежних від громадянина обставин, старість та ін.); (є) воно реалізується за рахунок страхових фондів; (ж) джерелами соціально-страхових коштів є обов'язкові страхові внески роботодавців, громадян, а також інші джерела надходжень, передбачені законом; (з) соціально-страхові кошти страхування не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню й використовуються тільки за цільовим призначенням.
6. Функціям загальнообов’язкового державного соціального страхування притаманні такі ознаки: (а) вони є засобами реалізації завдань цього виду соціального страхування; (б) їм властива комплексність; (в) їх реалізація вимагає відповідного способу організації загальнообов’язкового державного соціального страхування; (г) вони мають еволюційний характер, оскільки залежать від рівня розвитку держави та її завдань. За способом впливу функції загальнообов’язкового державного соціального страхування поділяються на загальні і спеціальні. Загальні властиві праву соціального забезпечення загалом і загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, зокрема. Спеціальні віддзеркалюють специфіку цієї організаційно-правої форми соціального забезпечення.
7. Загальні функції загальнообов’язкового державного соціального страхування:
а) захисна, яку в перебігу реформ у соціально-страховій царині держава вимушена, з одного боку, забезпечувати відповідністю суспільних відносин умовам ринкової економіки, а з другого – активно захищати при цьому своїх громадян від можливих соціальних ризиків. Це подвійне завдання вона покликана вирішувати головним чином через модернізацію права соціального забезпечення. Будучи самостійною галуззю права, соціальне страхування постає ефективним засобом оновлення всієї соціальної сфери й могутнім бар’єром на шляху розвитку негативних наслідків для громадян, викликаних умовами переходу до ринкової економіки. Саме захист останніх у складних життєвих ситуаціях є основним призначенням усіх форм соціального забезпечення. Закономірно, що ст. 46 Конституції України містить норму, за якою всі громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом;
б) економічна, що спрямована на досягнення цілей як індивідуальних – заміщення заробітку (доходу), втраченого особою у зв’язку з тим чи іншим страховим випадком, так і колективних – сприяння розвитку суспільного виробництва в цілому й окремих галузей господарства, зокрема;
в) соціально-реабілітаційна, яка виражається у створенні умов і в реалізації комплексу заходів, спрямованих на відновлення статусу застрахованих осіб з метою сприяння їх інтеграції в суспільство. Форми реабілітаційних заходів: надання реабілітаційних послуг, забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення і матеріальне забезпечення;
г) демографічна, що полягає у створенні умов для повноцінного відтворення населення, усунення негативної тенденції до зменшення його чисельності. У силу цього законодавство спрямовано на вирішення таких завдань, як сприяння розвитку сім’ї шляхом посилення соціального захисту материнства, батьківства й дитинства, зростання народонаселення країни й відтворювання здорового покоління, збільшення тривалості життя громадян.
8. Спеціальні функції загальнообов’язкового державного соціального страхування:
а) перерозподіл грошових виплат і соціальних послуг між застрахованими особами, що дозволяє громадянам, яких не торкнувся соціальний ризик, підтримувати тих, кого він торкнувся. Працездатні громадяни, сплачуючи страхові внески, формують фінансові ресурси, що спрямовуються на виплати особам, з якими трапився страховий випадок. Коли ж ці громадяни стануть одержувачами страхових виплат, вони, у свою чергу, фінансуватимуться за рахунок наступного покоління працівників;
б) акумуляція страхових внесків, призначення якої – накопичення необхідних коштів для матеріального забезпечення застрахованих при настанні страхових випадків. Для реалізації цієї функції необхідні відповідні оргструктури й фінансовий механізм. Акумулюються страхові ресурси страховиками, якими є цільові страхові фонди таких видів страхування: пенсійного, медичного, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності й витратами, зумовленими похованням, від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, на випадок безробіття;
в) профілактика настання страхових випадків, мета якої полягає в тому, що при виникненні страхового ризику страховий фонд здійснює заходи, спрямовані на запобігання настанню таких випадків.
9. Започаткування системи соціального страхування зумовлено структурними змінами в економіці держави внаслідок: (а) зростання і зміцнення капіталістичних відносин, (б) розвитку промислового виробництва, (в) активного застосування досягнень науково-технічного прогресу, (г) виступів працівників, які вимагали покращання умов своєї праці. Якщо за часів феодалізму основною продуктивною одиницею була людина-кріпак, то з розвитком капіталістичних відносин на зміну їй приходить вільна особистість – найманий працівник, який самостійно обирає роботодавця й місце роботи. Потужність тогочасного робітничого руху відчували як правлячі політичні сили, так і роботодавці. Останні, прагнучи збереження й розвитку своїх виробництв, погоджувалися на підвищення рівня соціального захисту найманих працівників, на створення принципово нової системи їх матеріальної підтримки, на їх залучення до участі в управлінні цією системою.
Підпорядкованість працівників волі наймача поступово зменшувалась. Разом із цим зникав з відносин між цими суб’єктами й піклувальний складник, у силу чого турбота про трудящих у різних випадках нужденності складала обов’язок роботодавця. Із зникненням цього елемента працюючі піклувалися про себе самостійно.
Обов’язкове соціальне страхування надало можливості досягти відносної злагоди в суспільстві й на законодавчому рівні допомогти певній категорії громадян, які опинились у скрутному становищі.
10. Становлення й розвиток правового регулювання обов’язкового соціального страхування включає такі періоди:
1-й – (до жовтня 1917 р.) – зародження правового регулювання обов’язкового соціального страхування;
2-й – (жовтень 1917 – серпень 1918 рр.) – поява радянського типу правового регулювання обов’язкового соціального страхування;
3-й – (вересень 1918 – лютий 1921 рр.) – тимчасова відмова від страхових засад у сфері соціального захисту населення;
4-й – (березень 1922 – травень 1933 рр.) – відновлення обов’язкового соціального страхування;
5-й – (червень 1933 – 1990 рр.) – централізація обов’язкового соціального страхування;
6-й (1991 р. – до сьогодення) – правове регулювання загальнообов’язкового державного соціального страхування в роки незалежності України.
11. Під міжнародно-правовими стандартами обов’язкового соціального страхування слід розуміти визнані міжнародною спільнотою модельні норми й нормативи в досліджуваній царині або їх комплекс, на основі яких ґрунтується перелік прав людини і громадянина у вказаній сфері, їх обсяг і зміст, рамки можливого й допустимого їх обмеження, які призначені служити орієнтирами у відповідній царині й на які добровільно у встановленому порядку погодилися держави. Наведемо основні ознаки міжнародно-правових стандартів обов’язкового соціального страхування: (а) вони спрямовані на регулювання соціально-страхових відносин за допомогою взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного правопорядків; (б) мають зразковий (модельний) характер, визначаючи засади соціального страхування; (в) їх спрямованість – поступове створення окремими державами системи соціального страхування, яка відповідає сучасним уявленням про необхідні умови й рівень соціального захисту населення; (г) ці стандарти є добровільно взятими міжнародними зобов'язаннями держави.
12. Частина 2 ст. 2 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування проголошує: «Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, то застосовуються норми міжнародного договору». Ідентичні за змістом норми містяться і в інших законах, що впорядковують відносини в царині загальнообов'язкового державного соціального страхування. Такі законодавчі приписи в окремих випадках можуть викликати погіршення правового положення застрахованих осіб, бо можлива ситуація, коли міжнародний акт містить менший рівень їх юридичних гарантій порівняно з актами національного законодавства. Зазначені Основи повинні містити таку норму: якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено більш високий рівень прав і гарантій застрахованих осіб, а у визначених випадках і членів їх сімей та інших осіб щодо забезпечення здійснення загальнообов'язкового державного соціального страхування, то застосовуються правила міжнародного договору. Відповідні приписи належить помістити також в інших законах, що регулюють відносини в досліджуваній сфері.
13. Керуючись Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції (конституційності) положень п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 7 жовтня 2009 р. та з метою створення умов для належної реалізації конституційних гарантій соціального захисту для всіх осіб, які мають право на отримання пенсії у старості, Верховна Рада України має: (а) привести у відповідність до Конституції України положення чинних законів, що регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, а також (б) прийняти закон про відшкодування матеріальної й моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами й діями, визнаними неконституційними.
14. Об’єктом міждержавної співпраці із соціальних питань у рамках ООН є боротьба з бідністю, голодом, охорона здоров’я, освіта й навчання народонаселення, проблеми жінок та основні напрямки гендерного розвитку, допомога дітям, соціальна інтеграція, наука й культура. В останні ж роки все більшу увагу привертають проблеми соціального забезпечення, зокрема, взаємозв’язок економічної й соціальної політики держав, особливо що стосується фінансування соціальної сфери. З позицією, що економічні й соціальні права є побажаннями, а не юридичними зобов’язаннями, а тому вони не включаються до категорії міжнародно визнаних прав людини, ми категорично не погоджуємось. На наше переконання, незважаючи на об’єктивно існуючі відмінності між різними поколіннями прав на механізми реалізації й гарантування останніх, на початку ХХІ ст. протиставлення різних категорій прав індивіда за критеріями їх природності й важливості в житті сучасної людини є безперспективним і взагалі недоречним. Людина ж уже не уявляє свого нормального існування ні без першого, ні без другого, а тепер уже й третього покоління прав.
Гарантування прав, передбачених Міжнародних пактом про економічні, соціальні і культурні права – це обов’язок держави, а контроль за його виконанням належить до компетенції Комісії із соціального розвитку ООН. Якщо Загальна декларація прав людини є формою міжнародного визнання основних прав індивіда, то вказаний Пакт становить собою відкритий для підписання договір.
ООН і МОП виходять із того, що переважна частина населення кожної окремої держави має бути охоплена програмами обов’язкового соціального страхування, тоді як завдання соціального забезпечення – відігравати лише допоміжну роль, забезпечуючи підтримку доходу й надання інших допомог меншій частині населення, яке з тих чи інших причин не охоплено основними видами страхування.
15. Свою компетенцію з питань обов’язкового соціального страхування МОП реалізовує шляхом прийняття конвенцій і рекомендацій, які можна класифікувати на 2 великі групи:
а) акти універсального характеру – Конвенції №102 «Про мінімальні норми соціального забезпечення», №117 «Про основні цілі та норми соціальної політики», №128 «Про допомоги по інвалідності, по старості і у зв'язку з втратою годувальника», №157 «Про встановлення міжнародної системи збереження прав у галузі соціального забезпечення» 1982 р. та Рекомендації №67 «Про забезпечення прибутку», №167 «Про встановлення міжнародної системи забезпечення прав у галузі соціального забезпечення» 1983 р.;
б) акти, що стосуються окремих видів соціального страхування або окремих видів їх отримувачів – Конвенції №86 «Про працівників-мігрантів», №100 «Про захист працівників-мігрантів у слаборозвинених країнах і територіях», №121 «Про допомоги у випадках виробничого травматизму», №128 «Про допомоги по інвалідності, по старості і у зв'язку з втратою годувальника», №130 «Про медичну допомогу та допомоги у випадку хвороби», №158 «Про сприяння зайнятості та захист від безробіття», №162 «Про працівників похилого віку», №183 «Про перегляд Конвенції (переглянутої) 1952 року про охорону материнства», №188 «Про працю в риболовецькому секторі» та Рекомендації №121 «Про допомоги у випадках виробничого травматизму», №131 «Про допомоги по інвалідності, по старості і у зв'язку з втратою годувальника», №134 «Про медичну допомогу та допомогу у разі хвороби», №200 «Про ВІЧ/СНІД і сферу праці» та ін.
16. Згідно з міжнародними стандартами обов'язковому соціальному страхуванню повинні підлягати всі випадки, коли застрахованій людині заважають отримати засоби до існування непрацездатність чи неспроможність дістати оплачувану роботу або коли ця особа вмирає, залишаючи сім'ю, яка перебувала на її утриманні, а також певні пов'язані із цим доволі поширені випадки нагальної потреби, що спричиняють обмежений дохід, оскільки при цьому не передбачено компенсації будь-яким іншим шляхом, а саме: хвороба, материнство, інвалідність, старість, смерть годувальника, безробіття, витрати у зв'язку з надзвичайними обставинами, виробничі травми. Право на допомогу (крім компенсації за виробничі травми) залежить від умов сплати страхових внесків.
Роботодавець несе відповідальність за збирання внесків з усіх осіб, які працюють у нього, і має право утримувати належні суми з їх заробітної плати в момент її виплати.
17. МОП принципово не приймає таких систем обов’язкового соціального страхування, що не в змозі гарантувати застрахованим особам, які повністю виплатили свої страхові внески, нічого, окрім пенсії чи допомоги на рівні прожиткового мінімуму. Має місце тенденція зміни (в бік збільшення) відсоткової частини від попереднього доходу одержувача допомоги, що дозволило б йому підтримувати мінімальний рівень життя порівняно з попереднім. Отже, головна мета соціального страхування за сучасних умов не в забезпеченні цього мінімального рівня допомог, а в підтриманні відповідного рівня життя в разі втрати трудового доходу в передбачених законодавством випадках.
Ефективні і стабільні національні системи обов’язкового соціального страхування засновані на належному управлінні, повній підзвітності й активній участі всього суспільства в цілому й організації працівників і роботодавців, зокрема. Хоча основна відповідальність за соціальне страхування лежить на державі та її органах, участь організацій роботодавців і працівників в управління й контролі за його функціонуванням значною мірою сприяє створенню й підтримці на належному рівні соціального захисту застрахованих осіб.
18. Україна основний акцент зробила на визнанні й подальшій імплементації актів МОП, присвячених трудовим і пов’язаним з ними відносинам. У той же час провідні Конвенції в царині соціального забезпечення (№102 «Про мінімальні норми соціального забезпечення», №117 «Про основні цілі та норми соціальної політики», №130 «Про медичну допомогу та допомоги у випадку хвороби», №157 «Про встановлення міжнародної системи збереження прав у галузі соціального забезпечення» 1982 р., №158 «Про сприяння зайнятості та захист від безробіття», №162 «Про працівників похилого віку») ще й донині нею не ратифіковані. Це значно ускладнює застосування міжнародних соціально-забезпечувальних норм в Україні, оскільки воно стає можливим лише на підставі принципу взаємності на рівні міжнародного звичаю або шляхом укладення міждержавних договорів.
Вивчення документів МОП показало, що відносно невелике число держав ратифікували конвенції у сфері соціального забезпечення. Пояснюється це тим, що багато країн не ознайомлені з цими міжнародними документами та їх положеннями, що, у свою чергу, часто призводить до неправильної інтерпретації міжнародних зобов'язань згідно з ними. Це пов'язано в основному з недостатньо активною роботою по їх просуванню або з браком знань про них. Перешкодою ратифікації цих важливих правових актів сприймаються також економічні, фінансові, соціальні й адміністративні обмеження, що вказують на те, що деякі країни можуть не знати про передбачені конвенціями гнучкі підходи до соціального страхування. Як результат – деякі держави, законодавство яких, можливо, й відповідає вимогам цих конвенцій, використовуючи застереження про відступ від правил або навіть не прагнучи до змін свого національного законодавства, не бажають їх ратифікувати через хибну уяву про них і неправильне тлумачення.
Ратифікація названих основних конвенцій МОП у сфері соціального забезпечення, неухильне дотримання їх норм і стандартів, – умови успішної реалізації європейських прагнень України, що вимагають конструктивного співробітництва Верховної Ради України, органів виконавчої влади і сторін соціального партнерства. І хоча намір гарантувати гідний рівень соціального захисту для всього населення потребує значних економічних затрат, соціальні й політичні наслідки нехтування цими завданнями у близькій і в далекій перспективі коштують незрівнянно дорожче. Доцільною є ратифікація цих конвенцій з певними застереженнями, які враховували б сучасний фінансово-економічний стан України.
19. У процесі розвитку взаємовідносин між Україною і європейськими регіональними організаціями акцент все частіше переноситься із цілей політичних на економічні, а головне – на соціальні. Глибина ж і ступінь взаємозалежності цих партнерів вимагають довір’я і добровільної згоди на серйозні кроки в напрямку досягнення загальної мети. До основних цілей європейської соціальної політики належать: (а) надання гарантій по досягненню відповідного рівня соціальної захищеності населення; (б) сприяння держави у сферах зайнятості, професійної підготовки й захисту прав трудящих; (в) забезпечення ефективного захисту найбільш соціально уразливих груп населення; (г) гарантування рівних можливостей; (д) боротьба з дискримінацією; (е) зміцнення співпраці в питаннях міграції.
20. Основні європейські засади обов’язкового соціального страхування: (а) взаємозалежність економічного й соціального розвитку держави, (б) рівність застрахованих і заборона їх дискримінації, (в) солідарність, (г) соціальне партнерство, (д) гарантованість прав громадян, (е) заборона перевищення повноважень державами, (є) існування мінімальних соціальних стандартів.
21. В останні 2 десятиліття спостерігається своєрідна європеїзація соціального страхування в межах всього регіону. При цьому існує значна відмінність між європеїзацією держав-членів (коли відповідні процеси спостерігаються в самому Євросоюзі) і європеїзацією інших країн (коли це має місце за межами останнього). Для правових систем першої групи країн європеїзація означає, що національне право у своєму розвитку більшою або меншою мірою визначається європейським правом. У випадку з Україною цей процес має декілька значень: по-перше, він означає вплив європейських процесів і явищ на українське суспільство; по-друге, може розглядатися як безпосереднє включення України в ці європейські процеси; по-третє, європеїзація становить собою сприйняття Україною передового досвіду європейських народів, охоплюючи: (а) правову культуру держави в цілому, (б) її систему обов’язкового соціально-страхового законодавства на підставі європейських стандартів і (в) національну судову практику.
22. Норми Європейської соціальної хартії (переглянутої) (до яких, до речі, при її ратифікації Україна не приєдналася) стосуються надзвичайно важливих соціальних прав людини, зокрема, права на соціальне забезпечення. Ось чому приєднання України до цього важливого міжнародного документа в повному обсязі, вважаємо, є одним із нагальних завдань сьогодення. Це дозволить установити чіткі орієнтири подальшого проведення реформ у соціальній сфері з урахуванням загальновизнаних європейських стандартів.
23. Орієнтація на світовий універсалізм обов’язкового соціального страхування дає змогу дійти згоди щодо його сутності на рівні основних засад, що не заперечує різноманітних національних способів і засобів досягнення єдиної мети – підвищення рівня соціального захисту людей. Зовнішня варіантність національних систем обов’язкового соціального страхування є лише наслідком розгалуження єдиної основи глобального правового порядку в царині соціального захисту, частковими проявами якого вони й виступають. Порівняльний метод дозволяє побачити не тільки розмаїття обов’язкового соціального страхування, а й спільну основу його форм.
Ось як можемо поділити національні системи обов’язкового соціального страхування за цілями й завданнями: одні спрямовані на підтримання мінімального життєвого рівня застрахованих осіб і членів їх сімей (США, Російська Федерація, Бєларусь, Казахстан, Киргизстан), другі – на недопущення суттєвого зниження рівня життя застрахованих осіб та членів їх сімей і на повне забезпечення основних життєвих потреб (країни Європейського Союзу).
24. Обов’язкове соціальне страхування в зарубіжних країнах здійснюється на підставі основних принципів, як-от:
– загальний характер соціального страхування;
– гарантованість державою заходів, спрямованих на забезпечення страхових виплат і послуг;
– стабільність обов’язкового соціального страхування, що гарантується еквівалентністю страхового забезпечення і страхових внесків;
– обов’язковість сплати страхувальниками страхових внесків;
– диференціація розмірів страхових виплат і послуг та умови їх призначення;
– рівноправна участь представників застрахованих осіб, страхувальників і страховиків в управлінні коштами обов’язкового соціального страхування;
– гласність у діяльності органів, які здійснюють або забезпечують проведення цього виду соціального страхування;
– цільове використання коштів обов’язкового соціального страхування;
– заборона посередницької діяльності в системі цієї форми страхування;
– автономність (відокремленість) фінансової системи обов’язкового соціального страхування.
Зарубіжний досвід засвідчує, що право на соціально-страхові виплати й послуги набувається залежно від сплати страхових внесків на відповідні страхові випадки, до основних із яких належать: (а) хвороба й тимчасова непрацездатність, (б) народження дитини й догляд за нею, (в) трудове каліцтво і професійне захворювання, (г) інвалідність, (д) досягнення пенсійного віку, (е) втрата годувальника, (є) визнання безробітним, (ж) смерть застрахованої особи або непрацездатного члена сім'ї, який знаходився на її утриманні.
Кожному виду страхового ризику відповідає певний вид страхового забезпечення, яке залежить від виду обов’язкового соціального страхування, а саме: (а) оплата медичної допомоги, (б) пенсії по старості, інвалідності й у разі втрати годувальника, (в) допомога по тимчасовій непрацездатності, (г) допомога у випадку трудового каліцтва або професійного захворювання; (д) допомоги по вагітності й пологах, народженню й догляду за дітьми, (е) допомога по безробіттю, (є) допомога членам сім’ї на поховання померлого годувальника та ін.
25. Принципами правового регулювання загальнообов’язкового державного соціального страхування є об'єктивно зумовлені й розроблені з урахуванням наукових досягнень керівні правові засади реалізації цієї організаційно-правової форми соціального забезпечення, що визначають її загальну спрямованість, зміст і характерні особливості. До них належать:
– законодавче визначення правових, фінансових та організаційних засад загальнообов'язкового державного соціального страхування;
– поєднання обов'язковості державного соціального страхування осіб, які працюють на умовах трудового договору та на інших передбачених законодавством підставах, і права на добровільну участь у цій системі;
– доступність загальнообов'язкового державного соціального страхування;
– рівність осіб у праві на цей вид соціального страхування;
– гарантованість реалізації застрахованими особами своїх прав;
– забезпечення рівня життя, не нижчого за прожитковий мінімум, установлений законом;
– диференціація умов і розмірів матеріального забезпечення і соціальних послуг, що надаються застрахованим особам;
– формування й використання страхових коштів на засадах солідарності й субсидіарності;
– соціальне партнерство в управлінні й нагляді за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням;
– цільове використання коштів цієї форми соціального страхування;
– відповідальність страхувальника і страховика за дотримання прав застрахованих осіб;
– гласність діяльності страховиків.
Указані принципи бажано закріпити законодавчо, що сприятиме покращанню якості нормотворення в цій сфері, попередженню помилок правозастосовної практики, підвищить відповідальність страхувальників і страховиків за свої дії, посилить правову захищеність застрахованих осіб.
26. У процесі реформування національної системи загальнообов’язкового державного соціального страхування необхідно вирішити такі основні завдання:
– завершити формування законодавчої бази;
– запровадити загальнообов'язкове державне медичне страхування;
– забезпечити поєднання особистої відповідальності кожної застрахованої особи й солідарності всіх застрахованих осіб у питанні формування й витрачання страхових коштів;
– розробити й запровадити економіко-правовий механізм, який дозволив би заінтересувати працівників і роботодавців у зниженні страхових ризиків;
– гарантувати надання мінімальних страхових виплат на рівні, не нижче прожиткового мінімуму, встановленого законом, з поступовим їх підвищенням;
– опрацювати і втілити в життя механізм щорічного реального зростання розміру матеріального забезпечення;
– посилити диференціацію умов і розмірів матеріального забезпечення й соціальних послуг, що надаються застрахованим особам;
– вирішити питання про розширення й удосконалення бази для нарахування страхових внесків та окреслити коло їх платників, у тому числі за рахунок легалізації доходів;
– провести більш чітку диференціацію страхових тарифів у межах окремих видів загальнообов’язкового державного соціального страхування;
– забезпечити всю повноту відповідальності кожного із страхових фондів за фінансову ситуацію в окремому виді досліджуваного соціального страхування.
– поєднати скорочення пільг по сплаті страхових внесків із передбаченням у видатках Державного бюджету України коштів на їх компенсацію;
– оптимізувати співвідношення рівня страхових внесків і страхових виплат;
– посилити відповідальність за спрямування коштів цільових страхових фондів на фінансування виплат нестрахового характеру;
– підвищити ефективність адміністрування витрат.
27. При формуванні національної системи соціального страхування слід виходити з того, що найефективніший захист від соціальних ризиків може бути забезпечено лише в рамках окремих видів страхування, але при цьому всі вони мають бути взаємозв'язані. Брак одностайної системи, слабка співпраця позабюджетних страхових фондів призводять до того, що кожен з напрямків соціального страхування виступає не як інтегрована частина єдиного цілого, не як ланка спільної політики в царині соціального захисту, а як щось автономне. Це викликає винесення невиважених рішень і породжує шкідливі наслідки економічного й соціального характеру. Для формування цілісної ефективної системи необхідно встановити єдині правові, економічні й організаційні умови для всіх в