ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДПУСТОК ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

brief description

ЗМІСТ
ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1 ФОРМУВАННЯ ПОНЯТТЯ ВІДПУСТКА В РАДЯНСЬКОМУ І ЗАРУБІЖНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ ТА ЮРИДИЧНІЙ НАУЦІ 12
1.1. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ВІДПУСТКИ В УКРАЇНІ 12
1.2. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ПОНЯТТЯ «ВІДПУСТКА» В ТЕОРЕТИЧНІЙ НАУЦІ 38
1.3. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДПУСТОК 47
1.4. ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДПУСТОК В НОРМАТИВНИХ АКТАХ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН 58
РОЗДІЛ 2 КЛАСИФІКАЦІЯ ВІДПУСТОК ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ 98
2.1. КЛАСИФІКАЦІЯ ВІДПУСТОК В СИСТЕМІ ТРУДОВИХ ПРАВОВІДНОСИН 98
2.2. ПРАВОВА ПРИРОДА ТА ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
ЩОРІЧНИХ ВІДПУСТОК 112
2.3. ОСОБЛИВОСТІ ІНШИХ ВИДІВ ВІДПУСТКИ 131
2.3.1. Учбова та творча відпустки 131
2.3.2. Соціальна відпустка. Відпустка без збереження заробітної плати 140
РОЗДІЛ 3 УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМУ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА ВІДПУСТКУ 157
3.1. ГАРАНТІЇ ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВА НА ВІДПУСТКУ 157
3.2. УДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ВІДПУСТОК 174
ВИСНОВКИ 191
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 200
ВСТУП

Актуальність теми. Після здобуття Україною незалежності одним із першочергових завдань розбудови демократичної, соціальної та правової держави стало формування власної законодавчої бази, в тому числі і в галузі трудового права. Робота в цій сфері полягає в комплексному оновленні трудового законодавства, яке б відповідало ринковим відносинам та міжнародним стандартам. Відповідних змін потребує і законодавство про відпустки.
Нормативно-правова база про відпустки, яка перейшла в спадщину Україні з радянських часів, складалася із цілої низки законів та підзаконних актів, що викликало певні труднощі при їх застосуванні. У зв’язку з цим 15 листопада 1996 року в Україні було прийнято Закон «Про відпустки», який певною мірою «кодифікував» розрізнені нормативні акти та чітко визначив види відпусток, коло суб’єктів, які можуть скористатися правом на відпустку, порядок надання, поділу відпустки та частини тощо.
Прийняття Закону «Про відпустки» можна назвати прогресивним кроком у формуванні вітчизняного законодавства, тому що, по-перше, відпала необхідність у користуванні більш як 70 нормативних актів колишнього Союзу; по-друге, це була спроба відійти від законодавчої залежності Росії (така залежність сформувалась у радянські часи); по-третє, новий закон увібрав в себе прогресивні положення міжнародно-правових актів, зокрема, конвенцій і рекомендацій МОП стосовно набуття права на відпустку, її тривалості тощо.
Не зважаючи на позитивні моменти, чинний Закон України «Про відпустки» не вирішує всіх проблем у правовому регулюванні відпусток і містить цілий ряд недоліків, які необхідно усунути. Зокрема, в ньому не визначені правові дефініції, що на практиці призводить до неоднозначного розуміння того чи іншого виду відпустки. У зв’язку з цим існують протиріччя навіть в існуючій нормативно-правовій базі стосовно однозначного вживання термінів та визначення тривалості відпустки. Актуальність проведення цього дослідження полягає у вирішенні проблем, які виникають при застосуванні норм законодавства про відпустки.
Однією з важливих проблем, яка вимагає свого вирішення, є приведення законодавства України про відпустки у відповідність до міжнародних стандартів, зокрема передбачених у конвенціях і рекомендаціях МОП.
Міжнародною Організацію Праці було прийнято ряд конвенцій, зокрема Конвенцію МОП №140 про оплачувані учбові відпустки від 5 червня 1974 року, яка є єдиною конвенцією МОП, що визначає дефінітивну норму «оплачувана учбова відпустка». У зв’язку з цим в роботі проводиться аналіз міжнародно-правових актів з метою приведення національного законодавства у відповідність з міжнародними нормами.
Актуальність наукового дослідження обумовлена також прагненням України вступити до Європейського Співтовариства, що потребує приведення національного законодавства у відповідність із законодавством ЄС та його членів. В сучасній Україні відбуваються складні процеси реформування правової системи. Важливою їх частиною є ті зміни, що відбуваються у трудовому праві: прийняття нового Трудового кодексу України має сприяти захисту прав людини в сфері праці, його норми повинні відповідати реаліям сучасного життя та враховувати загальноєвропейські тенденції щодо гармонізації трудових правовідносин.
В науці трудового права проблемами відпусток переважно займалися вчені радянської доби: М.Г.Алєксандров, Л.Я.Гінцбург, Р.З.Лівшиць та ін. Серед авторів, які зверталися до вивчення окремих аспектів цієї тематики та внесли певний вклад в її розробку, необхідно відмітити російських вчених: В.В.Глазиріна, Ю.М.Коршунова, В.І.Нікітінського, Ю.П.Орловського, О.І.Ставцеву, О.С.Хохрякову, О.І.Шебанову та ін. Ці питання знайшли своє відображення й у працях українських вчених: Н.Б.Болотіної, В.С.Венедіктова, В.М.Венедіктової, Г.С.Гончарової, С.В.Дріжчаної, В.В.Жернакова, І.В.Зуба, Д.О.Карпенка, А.Р.Мацюка, О.І.Процевського, В.Г.Ротаня, В.С.Стичинського, Г.І.Чанишевої та ін.
Отже, вибір теми дисертаційного дослідження зумовлений недостатньою розробкою питань категорійного апарату відпусток в науці трудового права та чинному законодавстві, необхідністю класифікації відпусток та існуючими недоліками при реалізації права на відпустку. Вирішення цих проблем сприятиме кодифікації трудового законодавства та однозначному застосуванню його норм на практиці.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відділі проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України відповідно до комплексних наукових програм і планів: «Цивільне і трудове правовідношення: теорія і практика» – 1998-2000 рр. , «Розвиток трудового права України в сучасних умовах» – з 2000 р.
Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб з урахуванням досягнень науки трудового права, узагальнення правозастосовчої практики, вітчизняного та зарубіжного досвіду розробити концептуальні напрямки правового регулювання відпусток, визначити правові дефініції в умовах побудови демократичної правової держави і розвитку ринкових відносин.
Об’єкт дослідження становлять трудові правовідносини, пов’язані з виникненням та реалізацією права на відпустку в умовах переходу до ринкової економіки.
Предметом дослідження є відпустка як елемент трудових правовідносин, її види, особливості надання та тривалість для різних категорій працівників, а також система нормативних актів пов’язана з її застосуванням.
Мета, об’єкт та предмет дисертаційної роботи визначили основні завдання, які ставив перед собою дисертант. До них належать:
– дослідження відпустки та її видів в процесі становлення і розвитку починаючи з 1918 року до сьогодні, особливостей понятійного апарату відпусток у законодавстві та юридичній науці;
– вивчення особливостей правового регулювання відпусток міжнародно-правовими актами та нормативними актами деяких зарубіжних країн;
– з’ясування місця відпустки у системі трудових правовідносин України;
– визначення правових дефініцій видів відпусток та їх диференціація;
– виявлення особливостей кожного виду відпусток;
– виявлення недоліків при реалізації права на той чи інший вид відпустки;
– внесення пропозицій щодо вдосконалення і доповнення Закону України «Про відпустки», Кодексу законів про працю та інших нормативно-правових актів, які регулюють особливості надання та тривалість відпусток.
Методологічною основою дисертаційного дослідження є методи і прийоми наукового пізнання, в основі яких лежить загальнонауковий діалектичний метод. Із загальних та спеціальних методів у дисертації використані такі: аналізу, узагальнення, спеціально-юридичний, історично-порівняльний, історичний у поєднанні з логічним, порівняльно-правовий.
Метод аналізу сприяв виявленню характерних рис окремих видів відпустки. За допомогою іншого методу – узагальнення – встановлені характерні риси законодавства України про відпустки в окремі періоди.
Спеціально-юридичний метод дав змогу автору тлумачити такі поняття, як «щорічна основна відпустка», «щорічна додаткова відпустка», «учбова відпустка», «творча відпустка», «соціальна відпустка», «відпустка без збереження заробітної плати».
Використання історично-порівняльного методу обумовлено необхідністю порівняти основні поняття та види відпустки в процесі їх становлення і розвитку. Історичний у порівнянні з логічним ґрунтується на вивченні розвитку основних понять в історичній послідовності і виокремленні основних закономірностей цього розвитку. Порівняльно-правовий метод сприяв через порівняння правових актів різних періодів виявленню спільності та відмінності цих актів, що дало змогу визначити характерні риси вітчизняного законодавства про відпустки. Порівняльно-правовий аналіз нормативно-правових актів деяких зарубіжних країн дав змогу з’ясувати особливості правового регулювання відпусток поза межами України та внести конкретні пропозиції по вдосконаленню Закону України «Про відпустки».
Науково-теоретичною базою дисертації є праці з питань загальної теорії права та держави, логіки, різних галузей права, особливо трудового. Конкретні проблеми аналізувалися з урахуванням положень, викладених у роботах вітчизняних та зарубіжних вчених, які присвячені відповідним проблемам. Це, зокрема, праці докторів юридичних наук: В.С.Венедіктова, Р.І.Кондратьєва, Л.І.Лазор, А.Р.Мацюка, О.І.Процевського, В.І.Прокопенка, П.Д.Пилипенка, В.Г.Ротаня та кандидатів юридичних наук: Я.І.Безуглої, Н.Б.Болотіної, В.М.Венедіктової, Г.С.Гончарової, С.В.Дріжчаної, М.І.Данченка, В.В.Жернакова, П.І.Жигалкіна, І.В.Зуба, Д.О.Карпенка, В.П.Пастухова, З.К.Симорота, В.С.Стичинського, Н.М.Хуторян, Г.І.Чанишевої та таких вчених як М.Г.Алєксандров, Л.Я.Гінцбург, І.Я.Кисєльов, Р.З.Лівшиць, Ю.П.Орловський, О.С.Пашков, О.І.Ставцева, О.С.Хохрякова, А.І.Шебанова, О.В.Ярхо та ін.
Основні положення та висновки, подані в роботі, ґрунтуються на нормах Конституції України, аналізі чинного трудового законодавства, особливостях його застосування на практиці, нормах зарубіжного законодавства, конвенціях і рекомендаціях МОП.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що ця робота є одним з перших в українській правовій науці творчим, комплексним та фундаментальним дослідженням теоретичних і практичних проблем правового регулювання відпусток. У дисертації обґрунтовується низка понять, концептуальних у теоретичному плані і важливих для юридичної практики положень і висновків, одержаних особисто здобувачем, а саме:
1. Висновок щодо поділу розвитку законодавства України про відпустки на наступні періоди: 1) 1917 - 1922 рр.; 2) 1922 - 1940 рр.; 3) 1941-1945 рр.; 4) 1946 - 1970 рр.; 5) 1971 - 1991 рр.; 6) 1991 - 2002 рр. У дисертації обґрунтовується доцільність цієї періодизації та визначаються характерні риси кожного періоду.
2. Визначено місце відпустки в системі трудових правовідносин. До основного індивідуального трудового правовідношення необхідно віднести щорічну відпустку, до суміжних правовідносин: додаткову відпустку у зв’язку з навчанням, творчу відпустку, соціальну відпустку. Відпустку без збереження заробітної плати можна відносити як основного, так і до суміжних індивідуальних трудових правовідносин.
3. Внесено пропозиції щодо визначення понять: «щорічна основна відпустка, «щорічна додаткова відпустка», «творча відпустка», «соціальна відпустка», «відпустка без збереження заробітної плати» в ст.1 Закону України «Про відпустки».
4. Сформульовано доцільність приведення норм національного законодавства у відповідність з конвенціями МОП. Внесено пропозиції щодо диференціації учбової відпустки на відпустки: 1) для здобуття освіти; 2) для професійної підготовки; 3) для профспілкового навчання. Обґрунтовано доцільність вказаної класифікації.
Внесено пропозицію щодо закріплення визначення поняття «учбова відпустка» у статті 1 Закону «Про відпустки» у наступній редакції: «це певний календарний період часу, що надається працівникові з метою здобуття освіти та підвищення свого професійного рівня із збереженням місця роботи (посади) та середнього заробітку».
5. Проаналізувавши міжнародно-правові норми та національне законодавство проведено диференціацію відпусток:
I. Щорічні відпустки:
– основна відпустка;
– додаткові відпустки: 1) пов’язані з умовами праці і режимом роботи: а) за роботу із шкідливими та важкими умовами праці; б) за особливий характер праці; 2) за стаж роботи; 3) окремим категоріям працівників; 4) заохочувальні;
– інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
II. Учбова відпустка: 1) для здобуття освіти; 2) для професійної підготовки; 3) для профспілкового навчання.
III. Творча відпустка.
IV. Соціальна відпустка:
– відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами;
– відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;
– відпустка працівникам, які мають дітей.
V. Відпустка без збереження заробітної плати.
6. Внесено пропозицію по закріпленню гарантій щодо збереження середньомісячного заробітку працівникам, які працюють за сумісництвом.
7. Визначено конкретну тривалість щорічної відпустки сезонним і тимчасовим працівникам.
8. Зроблено висновок про розширення кола осіб, які б могли скористатися додатковою відпусткою, передбаченою статтею 19 Закону «Про відпустки». Право на зазначену відпустку повинне обумовлюватися наступними факторами: наявністю дітей (незалежно від їх кількості) та фактом їх самостійного виховання.
9. Обґрунтовано й інші пропозиції щодо внесення змін і доповнень до Закону України «Про відпустки», Кодексу законів про працю, інших нормативно-правових актів.
Практичне значення одержаних результатів спрямоване на подальшу розробку концептуальних засад правового регулювання відпусток. На практиці положення, що викладені у дисертації, можуть бути використані у науковій сфері – при написанні монографій, наукових статей; для подальшого дослідження проблемних питань відпусток; у правотворчій сфері – висновки і пропозиції, що містяться в дисертації, можуть бути використані для удосконалення чинного трудового законодавства, зокрема, при розробці нового Трудового кодексу України та внесенні змін і доповнень до Закону України «Про відпустки»; у навчальному процесі – положення і висновки дисертації можуть бути використані при викладанні та вивченні курсу «Трудове право», для написання підручників та навчальних посібників та для удосконалення практики застосування законодавства про відпустки.
Особистий внесок дисертанта в одержання наукових результатів, викладених у дисертації. Дисертаційна робота є самостійним науковим дослідженням. Автором проаналізовано широке коло нормативних актів та наукових досліджень, обґрунтовано теоретичні положення й сформульовано практичні рекомендації, які спрямовані на підвищення ефективності захисту трудових прав, зокрема права на відпустку. Реалізуючи мету та поставлені завдання, дисертантом одержано результати, які характеризують новизну роботи.
Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана й обговорена у відділі проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права ім.В.М.Корецького НАН України. Теоретичні висновки дисертаційного дослідження доповідались автором: на Міжнародній науковій конференції, присвяченій 50-річчю створення Ради Європи на тему: «Європа на порозі нового тисячоліття» (5 травня 1999 р., м.Київ); на Міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій 10-й річниці створення Федерації професійних спілок України (ФНПУ – ФПУ) на тему: «Сучасний профрух в Україні та проблеми його консолідації» (5 жовтня 2000 р., м.Київ), а також на науковій конференції, яка проходила у Національному Університеті «Києво-Могилянська академія» (22-26 січня 2001 р., м.Київ).
Публікації. Основні теоретичні положення й висновки дисертаційного дослідження викладені у п’ятьох статтях, опублікованих у наукових журналах та збірнику наукових праць, які входять до переліку фахових видань, затверджених Вищою атестаційною комісією України та трьох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.
Структура дисертації. Відповідно до мети та завдань дослідження дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що включають дев’ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел (155 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 209 сторінок, із яких основного тексту  199 сторінок.

bibliography

ВИСНОВКИ

Результатом проведеного дисертаційного дослідження є розробка основних теоретичних положень і практичних рекомендацій щодо правового регулювання та реалізації права на відпустку в сучасних умовах господарювання в Україні.
В процесі дослідження було визначено не тільки поняття відпустка, а й поняття її видів, проведено диференціацію відпусток та визначено призначення (мету) кожного виду відпустки. Законодавство України закріплює не тільки право на відпустку та встановлює порядок її надання, а й передбачає відповідальність за порушення норм, які гарантують працівникові вільний, від виконання трудової функції, час. Однак практика застосування норм законодавства про відпустки свідчить про те, що ряд моментів потребують більш чіткого правового врегулювання та вдосконалення вже існуючих норм.
Підводячи підсумок необхідно зробити наступні висновки:
1. Визначаючи основні етапи становлення і розвитку законодавства України про відпустки автор враховував особливості соціально-економічного розвитку суспільства, прийняття та дію певних нормативних актів та закріплення в них основних понять. Автор виділяє наступні етапи: 1) 1917 - 1922 р.; 2) 1922 - 1940 рр.; 3) 1941 - 1945 рр.; 4) 1946 - 1970 рр.; 5) 1971 - 1991 рр.; 6) 1991 - 2002 рр. У процесі дослідження було також виявлено характерні риси кожного етапу серед яких доцільно виділити наступні.
Для першого етапу характерним було становлення законодавства про відпустки та проведення першої кодифікації трудового законодавства. В цей час були прийняті такі важливі нормативні акти, як постанова РНК РРФСР «Про відпустки» від 14 червня 1918 року, Кодекс законів про працю РРФСР 1918 року.
З моменту прийняття КЗпП УСРР 1922 р. необхідно виділити наступний, другий етап у процесі формування та розвитку законодавства України про відпустки, який тривав до початку Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Особливістю зазначеного етапу є закріплення в законодавстві таких видів відпустки, як чергові та додаткові, встановлення порядку надання додаткових відпусток. Після утворення СРСР і до прийняття Конституції 1936 р. та Конституції УРСР 1937 р. триває вдосконалення законодавства про відпустки. Союзні органи приділяли увагу встановленню єдиного для всього Союзу РСР правового регулювання відпусток для робітників та службовців.
Протягом третього етапу (1941-1945 рр.) відбувається зниження окремих гарантій права на відпустку. Було відмінено чергові та додаткові відпустки шляхом заміни їх грошовою компенсацією на всіх державних, кооперативних та громадських підприємствах і в установах. Відпустки надавалися лише у випадках хвороби, вагітності та пологів. Відповідними нормативними актами, прийнятими в 1942-1943 рр., було тимчасово припинено й виплату грошової компенсації. Надання відпусток для всіх працюючих було відновлено лише з 1 липня 1945 р.
Четвертий етап (1946 - 1970 рр.) характеризується поглибленням диференціації відпусток та розширенням гарантій для робітників і службовців. Законодавством було закріплено порядок та умови надання учбових та творчих відпусток. Особливостями вказаного періоду були: 1) відміна обмежень, які були встановлені протягом попереднього етапу; 2) поступове підвищення гарантій працівникам, зокрема жінкам. З 1 квітня 1956 р. загальна тривалість відпустки у зв’язку з вагітністю і пологами була збільшена з 77 до 112 календарних днів.
Головною подією п’ятого етапу стало прийняття Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю. Відповідно до Основ Верховна Рада УРСР 10 грудня 1971 р. прийняла Кодекс законів про працю УРСР. Основами були враховані, з деякими корективами, встановлені ще кодексами законів про працю 1918 і 1922 років норми не тільки про організацію та оплату працю, а й норми про робочий час і час відпочинку тощо. Законодавство про відпустки тривалий час розвивалось головним чином шляхом диференціації. Диференціація у тривалості відпусток здійснювалась переважно через встановлення основних подовжених і додаткових відпусток.
І, нарешті, для шостого етапу (1991-2002 рр.) характерним є те, що Україна як незалежна держава розпочала формування власної нормативно-правової бази, в тому числі й законодавства про відпустки.
2. Критерієм для визначення місця відпустки в системі трудових правовідносин виступають мета та підстави надання. Виходячи із загальновідомої класифікації трудових правовідносин А.Р.Мацюка, основою трудових правовідносин є індивідуальне трудове правовідношення, яке складається з основного правовідношення та інших індивідуальних трудових правовідносин (похідних та суміжних). Зазначену класифікацію автором було взято за основу для визначення місця відпустки в системі цих правовідносин. Так, до основного індивідуального трудового правовідношення необхідно віднести щорічну відпустку, до суміжних правовідносин: додаткову відпустку у зв’язку з навчанням, творчу відпустку, соціальну відпустку. Відпустку без збереження заробітної плати можна відносити як до основного, так і до суміжних індивідуальних трудових правовідносин.
3. В дисертації визначені характерні риси відпустки як правової категорії. До них необхідно віднести: 1) цільове призначення; 2) особливості суб’єктного складу елементу основного трудового правовідношення; 3) наявність додаткових факторів (додаткових юридичних зв’язків, що дають право на відпустку певного виду).
4. Виходячи із особливостей кожного виду відпустки, автор визначає дефінітивні норми, які пропонує закріпити в статті першій Закону «Про відпустки», визначивши їх в наступній редакції: „Щорічна відпустка – це визначена законом або на його основі певна кількість календарних днів, яка складається із щорічних основної і додаткової відпусток, що надається працівникам кожного робочого року з метою відновлення працездатності та задоволення інших життєво важливих потреб та інтересів із збереженням за цей період місця роботи (посади) та заробітної плати.
Щорічна основна відпустка – це встановлений законодавством певний проміжок часу безперервного відпочинку, протягом якого працівник тимчасово звільняється від виконання своєї трудових обов’язків із збереженням місця роботи (посади) та середнього заробітку.
Щорічна додаткова відпустка – це певна кількість календарних днів, що надається понад встановлену законом тривалість щорічної основної відпустки з метою компенсації негативного впливу виробничих факторів і умов праці на здоров’я працівника та з метою заохочення із збереженням місця роботи та середньомісячної заробітної плати за однією або кількома підставами, передбаченими законодавством.
Творча відпустка – це тимчасове звільнення працівника від виконання трудових обов’язків, з метою виконання спеціальних завдань, із збереженням місця роботи та середнього заробітку.
Соціальна відпустка – це певний календарний період часу, що надається жінкам з метою народження дітей, та іншим членам сім’ї для догляду та виховання дітей із збереженням місця роботи (посади) та виплати матеріальної допомоги за рахунок держави чи інших коштів.
Відпустка без збереження заробітної плати – це певна кількість календарних днів, що надається працівникам протягом робочого року з підстав, передбачених законом, із збереженням місця роботи (посади), але без збереження заробітної плати”.
5. З метою приведення національного законодавства у відповідність з існуючими міжнародно-правовими нормами, зокрема конвенцією МОП №140 про оплачувані учбові відпустки, необхідно внести певні зміни до статті 1 Закону «Про відпустки», визначивши поняття „учбової відпустки” як певного календарного періоду часу, що надається працівникові протягом навчального року з метою здобуття освіти та підвищення свого професійного рівня із збереженням місця роботи (посади) та середнього заробітку.
Відповідно до зазначеної конвенції проведено диференціацію учбової відпустки: 1) для здобуття освіти; 2) професійної підготовки; 3) профспілкового навчання та заміни терміну «додаткові відпустки у зв’язку з навчанням» на «учбові відпустки».
6. В результаті аналізу законодавства про відпустки зарубіжних країн з ринковою економікою зроблено висновок про те, що нормативно-правові акти цих країн відрізняються за структурою, видами відпусток, умовами виникнення та порядком реалізації права на відпустку.
7. В дисертації розглядаються особливості правового регулювання відпусток у зарубіжних країнах з ринковою економікою. Для більшості країн Західної Європи характерним є централізоване регулювання відпусток, у інших країнах, в тому числі і в США переважає локальний метод. На думку дисертанта, правове регулювання відпусток в Україні необхідно здійснювати шляхом поєднання обох методів, оскільки таким чином, можна уникнути різного роду протиріч. Норми щодо мінімальної тривалості відпустки, видів відпусток, умов збереження заробітної плати, порядку надання та гарантій для певної категорії працівників повинні закріплюватись на централізованому рівні, як наприклад в Данії, Німеччині, Австрії. Інші особливості, які стосуються специфіки роботи на конкретному підприємстві, тривалості відпустки з урахуванням всіх факторів, можуть визначатися як в колективному договорі, так і в трудовому договорі або в контракті.
8. Соціальне призначення відпустки полягає у відновленні працездатності працівників, сприяє фізичному та духовному розвитку особистості, підготовці висококваліфікованих кадрів. Соціальне значення відпустки зумовило її закріплення у конституціях деяких європейських держав.
9. Проаналізувавши нормативні акти радянської доби, можна зробити висновок, що підставами для диференціації додаткових відпусток виступали ступінь шкідливості праці, характер та зміст виконуваної роботи, тривалий стаж роботи на одному підприємстві, природно-кліматичні умови, а також суб’єктивні якості працівника (вік, стан здоров’я) тощо. Ці фактори необхідно враховувати для диференціації відпусток у законодавстві України.
10. У роботі визначено напрямки удосконалення правового регулювання щорічних відпусток. Один з них пов’язаний із збільшенням загальної тривалості відпустки працівника. Цього можна досягти шляхом збільшення тривалості щорічної відпустки через систему додаткових відпусток. Оскільки в Україні працівники, в основному, користуються тільки щорічною основною відпусткою мінімальної тривалості, а на додаткову не мають права, то доцільно було б врахувати досвід зарубіжних країн та і власний історичний досвід в сенсі диференціації відпустки в залежності від трудового стажу і віку працівника. При встановленні періодів трудового стажу необхідно враховувати той факт, що потреба у відпустці у другій половині трудової діяльності підвищується. У зв’язку з цим, збільшення тривалості щорічної відпустки доцільно встановити через 10, 15 і 20 років після початку трудової діяльності працівника.
11. Враховуючи досвід країн з ринковою економікою та досвід національної нормотворчості, проведено диференціацію відпусток:
I. Щорічні відпустки:
- основна відпустка;
- додаткові відпустки: 1) пов’язані з умовами праці і режимом роботи: а) за роботу із шкідливим та важкими умовами праці; б) за особливий характер праці; 2) за стаж роботи; 3) окремим категоріям працівників; 4) заохочувальні;
- інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
II. Учбова відпустка: 1) для здобуття освіти в середніх, професійно-технічних, вищих закладах освіти та аспірантурі; 2) для професійної підготовки; 3) для профспілкового навчання.
III. Творча відпустка.
IV. Соціальна відпустка:
- відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами;
- відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;
- відпустка працівникам, які мають дітей.
V. Відпустка без збереження заробітної плати.
12. Виходячи з особливостей праці сезонних та тимчасових працівників автором, обґрунтовується доцільність закріплення в Законі «Про відпустки» конкретної тривалості щорічної основної відпустки для цих осіб. У зв’язку з цим частину 9 статті 6 Закону «Про відпустки» необхідно викласти в наступній редакції: «працівникам, які уклали трудовий договір на строк до 2-х місяців, надається щорічна оплачувана відпустка або виплачується компенсація у разі звільнення з розрахунку два календарних дні за місяць роботи. Працівникам, зайнятим на сезонних роботах, надається оплачувана відпустка з розрахунку два календарних дні за кожний місяць роботи. Список сезонних робіт і сезонних галузей затверджується Кабінетом Міністрів України».
13. Аналізуючи Закон «Про відпустки» та практику застосування його норм, дисертант дійшов до висновку, що в Законі відсутня норма, яка б чітко вказувала на збереження середнього заробітку під час відпустки працівникам, що працюють за сумісництвом. Практика свідчить про те, що відпустка оплачується, як правило, тільки за основним місцем роботи. У зв’язку з цим існує потреба у конкретизації вже існуючих норм шляхом внесення до них змін наступного характеру. Частину 3 статті 2 Закону «Про відпустки» необхідно викласти у наступній редакції: «Право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості, в тому числі й сумісникам, із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати».
Крім того, внесення деяких уточнень потребують й інші статті Закону. Так, до ст. 21 Закону України «Про відпустки» необхідно внести доповнення наступного змісту: «Заробітна плата працівникам, які працюють на умовах сумісництва, за час щорічної відпустки виплачується відповідно до пункту 1 цієї статті». У зв’язку з цим статтю 24 Закону пропонується доповнити наступним пунктом: «У разі звільнення працівника, що працює за сумісництвом, йому виплачується компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки».
14. Законодавство України встановлює підстави для надання творчих відпусток, проте, на мій погляд, коло цих підстав значно ширше. Наприклад, творчі відпустки необхідно надавати також для проведення додаткових досліджень, розробки нових технологій тощо. Дисертант вносить пропозицію щодо закріплення права на встановлення тривалості творчої відпустки понад норму, визначеної законодавством. Тобто підприємства, установи, організації слід наділити правом надавати творчі відпустки відповідно до умов колективного договору, трудового договору чи контракту. Тривалість такої відпустки, відповідно до локальних нормативних актів, може бути визначена від одного місяця до одного року. Збільшення тривалості творчої відпустки має бути поставлена в залежність від складності наукового дослідження і з урахуванням особистого внеску працівника.
15. В дисертації обґрунтовується доцільність розширення кола осіб, які б могли скористатися додатковою відпусткою, передбаченою статтею 19 Закону «Про відпустки». Право на зазначену відпустку повинне обумовлюватися наступними факторами: наявністю дітей (незалежно від їх кількості) та фактом їх самостійного виховання.
Автором вносяться пропозиції щодо викладення статті 19 Закону «Про відпустки» в наступній редакції: «Працівникам, які мають дітей віком до 15 років або дитину інваліда, за їх бажанням щорічно надається оплачувана відпустка тривалістю 5 календарних днів без урахування вихідних.
Особам, які усиновили дитину, а також особі, яка взяла під опіку дитину, ця відпустка надається на умовах і в порядку, встановлених частиною першою цієї статті.
Відпустка надається одному з подружжя за їх згодою».
16. В дисертації доводиться доцільність введення в законодавство норми, спрямованої на реалізацію сімейного відпочинку.
17. Виходячи з того, що відкликання з відпустки необхідно застосовувати тільки у виключних випадках, настання яких неможливо було передбачити до відпустки, автор вносить пропозиції щодо встановлення додаткових гарантій для тих працівників, відпустка яких переривається з виробничих причин. У зв’язку з цим необхідно доповнити статтю 12 Закону «Про відпустки» пунктом 4 такого змісту: «у разі відкликання працівника з щорічної відпустки, який перебував на оздоровленні у будинку відпочинку або санаторії роботодавець зобов’язаний відшкодувати кошти на проїзд до місцезнаходження підприємства, установи, організації». Пункт 5 статті 12 Закону «Про відпустки» викласти в наступній редакції: «заборонено відкликати з щорічної відпустки неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років».
18. Враховуючи досвід правового регулювання відпусток у деяких країнах СНД щодо обмеження максимальної тривалості щорічної відпустки, автор зробив висновок про недоцільність поширення обмежень, закріплених статтею 10 Закону України «Про відпустки» щодо максимальної тривалості щорічної відпустки на осіб, які користуються правом на додаткову відпустку відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
19. Враховуючи результати проведеного дослідження необхідним є узгодження законів та підзаконних актів з приводу однакового застосування термінів, що означають той чи інший вид відпустки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №2. – Ст.4.
2. Г. Клаус. Кибернетика и философия: Пер. с нем. – М.: ИЛ, 1963. – 531 с.
3. СУ РСФСР. – 1917. – №1. – Ст.10.
4. СУ РСФСР. – 1917. – №43. – Ст.527.
5. СУ РСФСР. –1918. – №87-88. – Ст.905.
6. ЗЗ УРСР. – 1920. – №12. – Ст.234.
7. СУ РСФСР. – 1919. – №21. – Ст.264.
8. СУ УРСР. – 1920. – №13. – Ст.245.
9. СУ УССР. – 1921. – №23. – Ст.652.
10. СУ РСФСР. – 1920. – №61-62. – Ст.276.
11. СУ УССР. – 1921. – №7. – Ст.194.
12. СУ УССР. – 1921. – №22. – Ст.627.
13. СУ РСФСР. –1922. – №70. – Ст.903.
14. СУ УССР. – 1922. – №52. – Ст.751.
15. Ведомости Верховного Совета СССР. – 1956. – №6. – Ст.154.
16. Известия НКТ СССР.– 1923. – №4/28. – С.2-6.
17. Известия НКТ СССР.– 1930. – №13. –С.300-315.
18. СУ УССР. – 1922. – №52. – Ст.751.
19. Известия НКТ РСФСР. – 1923. – №23. – С.7-15.
20. Постановление НКТ СССР «Об установлении дополнительного отпуска и отмене выдачи молока для рабочих галошного отделения» от 27 января 1926 года // Известия НКТ СССР. – 1926. – №6. – С.22.
21. СЗ СССР. – 1937. – №23. – Ст.93.
22. Ротенберг Л.М. Трудовое законодательство. Полное собрание действующих законов о труде в алфавитно-предметном порядке. – Ч.2. – М.: Юридическое изд-во Наркомюста РСФСР, 1924. – 1060 с.
23. Действующее законодательство о труде Союза ССР и союзных республик. Т.1.– М.: Государственное изд-во Вопросы труда «Гострудиздат», 1929. – 958 с.
24. СЗ СССР. – 1936. – №34. – Ст.309.
25. СП СССР. – 1939. – №1. – Ст.1.
26. Сборник законов СССР и Указов Президиума Верховного Совета СССР 1938-1944 гг. – 2-е изд. М.: Ведомости Верховного Совета СССР, 1945. – 358 с.
27. Відомості Верховної Ради СРСР. – 1944. – №37. – 16 липня.
28. Відомості Верховної Ради СРСР. – 1945. – №37. – 7 липня.
29. Александров Н.Г. Советское трудовое право. – М.: Госюриздат, 1954. – 384 с.
30. Бюллетень Министерства высшего образования СССР. – 1957. – №6.
31. Ведомости Верховного Совета УССР. – 1956. – №7. – Ст.125.
32. СП СССР. – 1957. – №2. – Ст.7.
33. ЗП УРСР. – 1956. – №5-6. – Ст.224.
34. ЗП УРСР. – 1966. – №2. – Ст.26.
35. Постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР от 26 сентября 1967 г. «О мерах по дальнейшему повышению благосостояния советского народа» // СП СССР. – 1967. – №23. – Ст.161.
36. Постанова Ради Міністрів СРСР від 17 червня 1960 року «Про списки виробництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на додаткову відпустку і скорочений робочий день» //СП СССР. – 1960. – №12. – Ст.89.
37. Розпорядження Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1958 р. №108-р «Про встановлення скороченого робочого дня і додаткової відпустки окремим категоріям працівників підприємств медичної промисловості і медичних установ УРСР» // ЗП УРСР. – 1958. – №2. – Ст.37.
38. Розпорядження Ради Міністрів УРСР від 28 жовтня 1958 р. №1351-р «Про додатковий перелік професій працівників автомобільного транспорту і шосейних шляхів, яким у зв’язку із шкідливими умовами праці встановлювались додаткові відпустки» // ЗП УРСР. – 1958.– №10. – Ст.197.
39. Постанова ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 13 квітня 1966 р. №306 «Про подальше поліпшення системи підвищення кваліфікації керівних кадрів колгоспів і радгоспів та спеціалістів сільського господарства» // ЗП УРСР. – 1966. – №4. – Ст.40.
40. ЗПУ УРСР. – 1968. – №3. – Ст.29.
41. СП УССР. – 1969. – №4. – Ст.45.
42. ЗПУ УРСР. – 1970. – №9.– Ст.93.
43. ЗПУ УРСР. – 1968. – №10. – Ст.127.
44. Разъяснение Государственного комитета Совета Министров СССР по вопросам труда и заработной платы и Секретариата Всесоюзного Центрального Совета Профессиональных Союзов от 31 августа 1960 г. №37/23 «О порядке предоставления отпусков внештатным работникам» // Бюллетень Государственного комитета Совета Министров СССР по вопросам труда и заработной платы. – 1960. – №11. – С.92.
45. Відомості Верховної Ради СРСР. – 1970. – № 29. – Ст.265.
46. Закон України «Про затвердження Кодексу законів про працю України від 10 грудня 1971 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1971. – № 50. – Ст.375.
47. Сборник нормативных актов о труде. Ч.1. – М.: «Юридическая литература», 1984. – 607 с.
48. Известия НКТ СССР. – 1931. – №4. – Ст.35-а.
49. СП СССР. – 1965. – №19-20. – Ст.155.
50. П.38 постановления Совета Министров СССР от 10 июля 1967 г. №641 «О дополнительном расширении прав министров СССР» // СП СССР. – 1967. – №17. – Ст.117.
51. СП СССР. – 1981. – №13. – Ст.75.
52. Бюллетень Госкомтруда СССР. – 1982. – №2. – С.3-5.
53. Бюллетень Госкомтруда СССР. – 1982. – №10. – С.3-5.
54. СП СССР. – 1983. – №21. – Ст.116.
55. Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №24. – Ст.272.
56. Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. –1993. – №8. – Ст.56.
57. Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року. // Відомості Верховної Ради України. –1991 – №53. – Ст.793.
58. Закон України «Про освіту» від 23 травня 1991 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №34. – Ст.451.
59. Асмус В.Ф. Логика. – М.: Госполитиздат, 1947. – 387 с.
60. Войшвилло Е.К. Понятие. – М.: Изд-во Московского университета, 1967. – 286 с.
61. Каминская П.Д. Советское трудовое право. – Х.: Юрид. Изд-во Наркомюста УССР, 1927. – 464 с.
62. Франциян В.Ф. Проблемы законодательства об отпусках рабочих и служащих в СССР: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.05. – М., 1973. – 22с.
63. Мацюк А.Р. Трудовые правоотношения развитого социалистического общества. – К.: Наукова думка, 1984. – 278 с.
64. Гинцбург Л.Я.. Отпуска рабочих и служащих. – М.: Изд-во Академии наук СССР, 1961. – 164 с.
65. Гинцбург Л.Я. Трудовые отпуска рабочих и служащих. – М.: Изд-во Академии наук СССР, 1957. – 131 с.
66. Островский.Л.Я. Отпуска рабочим и служащим. – Мн: Беларусь, 1978. – 78 с.
67. Александров Н.Г., Пашерстник А.Е. Советское трудовое право. – М.: Госюриздат, 1952. – 448 с.
68. Лившиц Р.З. Отпуска рабочих и служащих в СССР. – М., Госюриздат, 1962. – 96 с.
69. Стесин А.Т. Об отпусках рабочих и служащих. – М.: Изд-во «Юридическая литература», 1966. –136 с.
70. Международная Организация Труда. Конвенции и рекомендации, принятые Международной Конференцией Труда. Т.1. 1919-1956. – Женева: Международное Бюро Труда, 1991. – 1159 с.
71. ЗП України. – 1994. – №8. – Ст.202.
72. Международная Организация Труда. Конвенции и рекомендации, принятые Международной Конференцией Труда. Т.II. 1957-1990. – Женева: Международное Бюро Труда, 1991. – C.1161-2247.
73. Закон України «Про ратифікацію Конвенції Міжнародної організації праці №132 (переглянутої) 1970 році про оплачувані відпустки» від 29 травня 2001 року №2481-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №31. – Ст.156.
74. Татам Алан. Право Європейського Союзу: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Переклад з англійської. – К.: «Абрис», 1998. – 424 с.
75. Бюлетень законодавства і юридичної практики України.– 2000. – №6: Законодавство України про відпустки. – 400 с.
76. Бюлетень центру інформації та документації Ради Європи в Україні. Центр інформації та документації Ради Європи в Україні.– 1998. – №1. – 62 с.
77. Максимова Т.В. Відпустки як вид відпочинку // Проблеми права: науково-практичний збірник Випуск 1. /За ред. канд.юр.наук, доц. Безуглої Я.І. – Чернігів: Юрист, 1997. – С.106-124.
78. Loga J. Urlopy wypoczynkowe. Lódz. – 1963. – S.17.
79. Каминская П.Д. Советское трудовое право. – М.: «Вопросы труда», 1923. – 470 с.
80. Шерешевський І.В. Основи трудового права. – Харків.: Юридичне видавництво НКЮ УРСР, 1930. – 327 с.
81. Современное трудовое законодательство империалистических государств на службе монополий. Отв. ред. Н.Г. Александров. – М.: Изд-во Академии Наук СССР, 1962. – 334 с.
82. Конституции государств Европейского Союза. Под ред. Л.А.Окунькова. – М.: ИНФРА – М.: НОРМА, 1997. – 802 с.
83. Киселев И.Я. Зарубежное трудовое право. М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА М, 1998. – 263 с.
84. BGBI I 2001/7, ausgegeben am 9.1.2001.
85. BGBI 832/1995.
86. http://www.vaps.at/item4/i4slu.htm
87. Fassung gemdss Ziff. I des BG vom 16. Dez. 1983, in Kraft seit 1. Juli 1984 (AS 11984 580 581; BBI 1982 III 201.
88. Fassung gemdss Ziff. I des BG vom 16. Dez. 1983, in Kraft seit 1. Juli 1984 (AS 1984 580 581; BBI 1982 III 201).
89. SR 173.110 Art.20 Ferien und Urlaub.
90. SR 220 Art.329 d C. Pflichten des Arbeitgebers/ VI...: Obligationenrecht.
91. Киселев И.Я. Сравнительное и международное трудовое право. – М.: Дело, 1999. – 728 с.
92. http://www.employerlaw.com/tow980325.html. California Employers’ Legal Resource.
93. http://www.gov.on.ca/lab/es/vacatioe.htm
94. Трудовой кодекс Российской Федерации // Профсоюзы. – 2002. – №2. – 56 с.
95. Ведомости РФ. – 1992. – № 30. – Ст.1782 с изменениями и дополнениями // СЗ РФ. – 1995. – №26. – Ст.2399.
96. СЗ РФ. – 1995.– №47.– Ст.4472.
97. Ведомости РСФСР. – 1991. – №21. – Ст.689.
98. Ведомости РСФСР. – 1992. – №32. – Ст.1861.
99. СЗ РФ. – 1995. – №48. – Ст.4561.
100. http://www.praca.by/TrudKodeksRB.htm
101. Урядовий кур’єр. – 2001. – №38.
102. http://www.lawlib.uz/laws/uzbek/kzotuz/kzotus.html
103. http://lex.gtz.de/lexinfosys/LexInfoSys/kas/04/Kaz–4–rus.htm
104. www.azeri-info.com/trud.htm
105. Александров Н.Г. Трудовое правовотношение. – М.: Юриздат, 1948. – 336 с.
106. Процевський О.І. Про предмет трудового права України //Право України. – 2001. – №12. – С.81-86.
107. Карпушин М.П. Социалистическое трудовое правоотношение. – М.: Госюриздат,1958. – 173 с.
108. Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудового права. – Львів. Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка. –1999. – 214 с.
109. Кремянский В.И. Структурные уровни живой материи. – М.: Наука, 1969. – 295 с.
110. Шмелева Г.Г. Конкретизация юридических норм в правовом регулировании. – Л.: Вища школа при Львовском Гос. Ун-те, 1988. – 104 с.
111. Відомості Верховної Ради України. – 1998. – №40- 41. – Ст.249.
112. Відомості Верховної Ради України.– 1991.– №16.– Ст.200.
113. Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №13. – Ст.178.
114. Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №3. – Ст.17.
115. Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №37. – Ст.283.
116. Відомості Верховної Ради України. – 1999. – №18. – Ст.169.
117. Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №52. – Ст.490.
118. Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №16. – Ст.203.
119. Праця і зарплата. – 2001. – №14.
120. Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №50. – Ст. 302.
121. Відомості Верховної Ради України. – 1998. – №35. – Ст.235.
122. ЗП України. – 1994. – №8. – Ст.202.
123. Праця і зарплата. – 2001. – №41.
124. Законодавство України про працю: Зб. нормат. актів: Кн.2. – К.: Істина, 1999. – 704 с.
125. Список производств, цехов, профессий и должностей с вредными условиями труда, работа в которых дает право на дополнительный отпуск и сокращенный рабочий день. – М.: Экономика, 1977. Госкомтруд СССР. – 567 с.
126. ЗП Уряду України. –1992. – №9. – Ст.211.
127. Відомості Верховної Ради України. – 1994. –№5. – Ст.21.
128. Офіційний вісник України. – 2000. – №48. – Ст.1980.
129. Праця і зарплата. – 2001. – №16.
130. Офіційний вісник України. – 1998. – №3. – Ст.105.
131. Лебин Г.Д, Рассудовский В.А., Цыпкин Г.А. Научный работник: права и обязанности. 2-е изд.; доп. – Л.: Наука, 1982. – 234 с.
132. Гаращенко Л.П. Правові аспекти регулювання соціальної та творчої відпусток // Держава і право: Зб. наук. пр. Юридичні і політичні науки. Випуск 6 . – К.: Інститут держави і права ім.В.М.Корецького НАН України; Спілка юристів України; Видавничий Дім «Юридична книга», 2000. – С.217-222.
133. Головина С.Ю. Формирование понятийного апарата трудового права // Государство и право. – 1998. – №8. – С.82-89.
134. Посібник до міжнародних трудових норм з питань соціально-трудових відносин. Джузеппе Касале. Робочий документ МБП – Бюро МБП для країн Центральної та Східної Європи. – Будапешт. – Міжнародна організація праці, 1998. – 35 с.
135. Советский энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1986. – 1599 с.
136. Праця і зарплата. – 2001. – №8.
137. Праця і зарплата. – 2000. – №43.
138. Карпенко Д.А. Гарантии трудовых прав. – К.: Политиздат Украины, 1987. – 85 с.
139. Трудові спори: законодавство, коментар, судова практика / Упорядники: В.А. Скоробогатько, М.І. Федишин. – К.: Істина, 2000. – 432 с.
140. Пашерстник А.Е. Правовые вопросы вознаграждения за труд рабочих и служащих. – М. – Л.: АН СССР Ин-т права, 1949. – 352 с.
141. Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – Т.1: А-Г. – 672 с.
142. Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №17. – Ст.121.
143. Праця і зарплата. – 2001. – №37.
144. ЗП України. – 1995. – №4. – Ст.111.
145. Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1997. – №№11-12. – 1040 с.
146. Праця і зарплата. – 2000. – №46.
147. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2001. – №6: Кримінальний кодекс України. – 240 с.
148. Закон України „Про внесення змін до Кримінального кодексу України і Кодексу України про адміністративні правопорушення” від 21 вересня 2000 р. №1979-III // Праця і зарплата. – 2000. – №41.
149. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М.: Изд-во «Юрид. лит-ра», 1974. – 351 с.
150. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: «Статут», 1999. – 712 с.
151. Відомості Верховної Ради СРСР. – 1974. – №40. – Ст.662.
152. Урядовий кур’єр. – 1998. – №85-86.
153. Праця і зарплата. – 2001. – №33.
154. Відомості Верховної Ради України. – 1999. – №46-47. – Ст.403.
155. Як здобути вищу освіту: Права та гарантії. – К.: Четверта хвиля, 1998. – 256 с.