Ковальчук Сергій Олександрович Вчення про речові докази у кримінальному процесі: теоретико-правові та практичні основи

brief description

Ковальчук Сергій Олександрович, доцент кафедри кримінальної юстиції Чернівецького юридичного інституту Національного університету «Одеська юридична акаде­мія»: «Вчення про речові докази у кримінальному процесі: теоретико-правові та практичні основи» (12.00.09 - кри­мінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність). Спецрада Д 41.086.03 у Національному університеті «Одеська юридична акаде­мія»

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ» МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису
КОВАЛЬЧУК Сергій Олександрович
УДК 343.146(477)
ДИСЕРТАЦІЯ ВЧЕННЯ ПРО РЕЧОВІ ДОКАЗИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ТА ПРАКТИЧНІ ОСНОВИ
12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність
«081» Право
Подається на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело С.О. Ковальчук
Науковий консультант - Басай Віктор Давидович, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України
Одеса - 2018

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ 4
ВСТУП 5
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ВЧЕННЯ ПРО РЕЧОВІ ДОКАЗИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ 23
1.1. Формування вчення про речові докази у кримінальному процесі .. 23
1.2. Поняття та загальна характеристика вчення про речові докази 49
1.3. Методологія вчення про речові докази 63
РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ВИЗНАЧЕННЯ ПРАВОВОЇ ПРИРОДИ РЕЧОВИХ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ 80
2.1. Поняття та сутність речових доказів у кримінальному процесі 80
2.1.1. Історичний розвиток і сучасний стан нормативного закріплення поняття речових доказів у вітчизняному кримінальному процесуальному законодавстві 80
2.1.2. Поняття речових доказів у кримінальному процесуальному законодавстві та доктрині кримінального процесу деяких зарубіжних країн 92
2.1.3. Сутність речових доказів у кримінальному процесі 103
2.1.4. Процесуальні властивості речових доказів 124
2.2. Класифікація речових доказів у кримінальному процесі 137
РОЗДІЛ 3. ФОРМУВАННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ РЕЧОВИХ ДОКАЗІВ ПІД ЧАС КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ 149
3.1. Формування та використання речових доказів у структурі кримінального процесуального доказування 149
3.2. Формування речових доказів під час досудового розслідування .. 161
3.2.1. Способи і порядок збирання речових доказів стороною
обвинувачення 161 
3.2.2. Участь сторони захисту, потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, у збиранні речових доказів 178
3.2.3. Перевірка речових доказів під час досудового розслідування 191
3.2.4. Оцінка речових доказів під час досудового розслідування .... 205
3.3. Формування речових доказів під час судового провадження 229
3.4. Доктринальна модель депонування речових доказів у кримінальному процесі та перспективи її нормативного закріплення 250
3.5. Використання речових доказів у кримінальному провадженні .... 261 РОЗДІЛ 4. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НЕДОТОРКАННОСТІ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА МАТЕРІАЛЬНІ ОБ’ЄКТИ, ВИЛУЧЕНІ В ЯКОСТІ РЕЧОВИХ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ 275
4.1. Зберігання речових доказів як умова забезпечення недоторканності права власності 275
4.2. Забезпечення недоторканності права власності у ході вирішення питання про долю речових доказів 300
4.3. Відшкодування шкоди, завданої втратою або пошкодженням речових доказів у кримінальному провадженні 327
РОЗДІЛ 5. ЄВРОПЕЙСЬКІ ПРАВОВІ СТАНДАРТИ ФОРМУВАННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ РЕЧОВИХ ДОКАЗІВ ПІД ЧАС КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ І ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА НИХ 340
5.1. Європейські правові стандарти формування та використання речових доказів у ході кримінального провадження 340
5.2. Європейські правові стандарти забезпечення права власності на матеріальні об’єкти, вилучені в якості речових доказів під час кримінального провадження 365
ВИСНОВКИ 389
399
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ДОДАТКИ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ
АРМА - Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів
ВССУ - Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ
ГПК - Господарський процесуальний кодекс
ЄРДР - Єдиний реєстр досудових розслідувань
ЄСПЛ - Європейський Суд з прав людини
КАС - Кодекс адміністративного судочинства
КК - Кримінальний кодекс
КПК - Кримінальний процесуальний кодекс
КУпАП - Кодекс України про адміністративні правопорушення
МВС - Міністерство внутрішніх справ
НДЕКЦ - науково-дослідний експертно-криміналістичний центр ООН - Організація Об’єднаних Націй ОРД - оперативно-розшукова діяльність
РРФСР - Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка
РСР - Радянська Соціалістична Республіка
СКС - Статут кримінального судочинства
СРСР - Союз Радянських Соціалістичних Республік
США - Сполучені Штати Америки
УМВС - управління Міністерства внутрішніх справ
УРСР - Українська Радянська Соціалістична Республіка
ФРН - Федеративна Республіка Німеччина
ЦК - Цивільний кодекс
ЦПК - Цивільний процесуальний кодекс
ВСТУП
Обґрунтування вибору теми дослідження. Закріплюючи у ч. 2 ст. 3
Конституції України пріоритет прав та свобод людини і громадянина у всіх сферах суспільного життя і визнаючи їх утвердження та забезпечення як головний обов’язок держави, Україна спрямовує свої зусилля на приведення у відповідність до обраного демократичного курсу розвитку норм усіх без винятку галузей права. Поряд із цим, необхідність ефективної протидії злочинності зумовлює потребу в забезпеченні балансу між публічними і приватними інтересами у сфері кримінального провадження, у зв’язку з чим законодавець в якості його завдань визначає не лише захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорону прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального провадження, але й забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (ст. 2 КПК України).
Виконання вказаних завдань кримінального провадження забезпечується шляхом належного здійснення кримінального процесуального доказування за допомогою використання доказів - фактичних даних, що отримані у передбаченому КПК України порядку та містяться у процесуальних джерелах, визначених у ч. 2 ст. 84 КПК України. Будучи одним із видів доказів, речові докази формуються та використовуються майже у кожному кримінальному провадженні та, з огляду на притаманні їм ознаки, відіграють (у разі визнання їх належними, допустимими і достовірними) практично беззаперечну роль у встановленні наявності/відсутності фактів та обставин, які мають значення для кримінального провадження. Водночас, матеріальний характер речових доказів, притаманність їм різноманітних фізичних властивостей і необмеженість кола матеріальних об’єктів, які можуть використовуватися в якості речових доказів у кримінальному провадженні, зумовлює складність проблематики речових доказів.
Із урахуванням специфіки речових доказів, законодавець приділяє їм підвищену увагу, закріплюючи поняття речових доказів, перелік їх видів за зв’язком із подією кримінального правопорушення, способи збирання речових доказів стороною обвинувачення, строки і порядок їх зберігання, способи і порядок вирішення питання про них тощо. Проте, досвід практичного застосування норм, які складають інститут речових доказів, свідчить про наявність істотної кількості прогалин і неоднозначне тлумачення окремих його норм, що створює підґрунтя для їх неоднакового застосування.
У доктрині кримінального процесу до дослідження проблематики речових доказів у різний час зверталися вітчизняні та зарубіжні вчені, наукові розробки яких мають фундаментальне значення для формування теоретичних передумов вчення про речові докази.
Протягом 40-х років ХІХ століття - початку ХХ століття теоретичні та практичні питання стосовно речових доказів досліджувалися Я.І. Баршевим, С.І. Вікторським, Л.Є. Владіміровим, М.В. Духовським, Л.Л. Камбеком, Д.А. Капланом, В.А. Ліновським, П.І. Люблінським, С.В. Познишевим, М.М. Розіним, В.К. Случевським, В.Д. Спасовичем, Д.М. Стефановським, М.І. Стояновським, О.С. Тагером, М.О. Терновським, І.Я. Фойницьким, В.П. Ширковим, С.Г. Щегловітовим та іншими науковцями.
Із початку 20-х років і до кінця 80-х років XX століття проблематика речових доказів виступала предметом дослідження у наукових працях В.Д. Арсеньєва, Т.В. Варфоломеєвої, М.М. Видрі, В.І. Громова, В.Я. Дорохова, Г.Б. Карновича, М.М. Михеенка, В.Т. Нора, Ю.К. Орлова, Р.Д. Рахунова, М.О. Селіванова, М.С. Строговича та інших вітчизняних і зарубіжних учених.
Починаючи з 90-х років ХХ століття, в українській доктрині кримінального процесу до дослідження проблематики речових доказів зверталися Ю.М. Грошевий, Є.Г. Коваленко, І.І. Котюк, Л.М. Лобойко,
А.О. Ляш, С.М. Стахівський, В.М. Тертишник та інші вчені-процесуалісти.
На основі КПК України 2012 року теоретичні та практичні аспекти указаної проблематики досліджували Ю.П. Аленін, В.В. Вапнярчук, І.В. Гловюк, Д.В. Давидова, І.Ю. Кайло, О.В. Капліна, О.А. Кравченко, О.І. Крицька, М.А. Погорецький, А.Р. Туманянц, О.Ю. Хахуцяк, Р.М. Шехавцов, М.Є. Шумило, О.Г. Шило та інші науковці. Зокрема, І.О. Крицькою захищено кандидатську дисертацію «Речові докази у кримінальному провадженні» (м. Харків, 2018 р.), присвячену комплексному аналізу процесуального механізму формування речових доказів, їх зберігання й використання у кримінальному провадженні.
Істотна увага дослідженню речових доказів приділяється у працях сучасних зарубіжних учених-процесуалістів: А.Р. Бєлкіна, В.С. Балакшина, О.Є. Головкіна, М.М. Єгорова, М.Є. Кравченка, Д.А. Лопаткіна, Р.Я. Мамедова,
Н.А. Попової, О.О. Рясова, Ю.В. Худякової, С.А. Шейфера та інших.
Незважаючи на істотний внесок науковців у розробку проблематики речових доказів, значна кількість її теоретичних і практичних аспектів на сьогодні не досліджувалася, розкривалася фрагментарно, недостатньо повно або не отримала однозначного вирішення. Зокрема, залишаються недослідженими процесуальні основи використання речових доказів у кримінальному провадженні, підстави і порядок відшкодування шкоди, завданої їх втратою або пошкодженням, європейські правові стандарти формування та використання речових доказів під час кримінального провадження і забезпечення права власності на матеріальні об’єкти, вилучені в якості речових доказів під час кримінального провадження. Фрагментарно висвітлюються напрями врахування позитивного досвіду кримінального процесуального законодавства низки зарубіжних країн у частині визначення поняття речових доказів і перспективи впровадження у КПК України процедури депонування речових доказів. Недостатньо повно розкрито еволюцію поняття речових доказів, особливості їх збирання стороною обвинувачення у ході негласних слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій, способи участі сторони захисту, потерпілого і представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, у збиранні речових доказів, особливості їх перевірки та оцінки під час досудового розслідування і формування під час судового провадження, порядок та умови зберігання речових доказів, способи і порядок вирішення їх долі. Неоднозначно визначаються поняття, сутність, процесуальні властивості та види речових доказів, умови допустимості речових доказів, одержаних під час здійснення адміністративної діяльності та ОРД, строки зберігання речових доказів.
У слідчій і судовій практиці існує низка практичних проблем, пов’язаних зі збиранням, перевіркою, оцінкою, використанням, зберіганням речових доказів і вирішенням питання про них. При цьому вказані проблеми поглиблюються за рахунок висловлення у доктрині кримінального процесу відмінних підходів до їх вирішення, в тому числі й у ході коментування норм, які складають інститут речових доказів, і розробки на їх основі відповідних практичних рекомендацій.
Викладене зумовлює актуальність комплексного наукового дослідження теоретичних і практичних аспектів проблематики речових доказів.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дослідження ґрунтується на основних положеннях Концепції реформування кримінальної юстиції в Україні, затвердженої Указом Президента України від 08.04.2008 р. №311/2008, Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки, схваленої Указом Президента України від 20.05.2015 р. №276/2015, Національної стратегії у сфері прав людини, затвердженої Указом Президента України від 25.08.2015 р. №501/2015, Плану заходів з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року, затвердженого Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23.11.2015 р. №1393-р.
Дисертацію виконано в межах плану науково-дослідної роботи кафедри кримінального процесу Національного університету «Одеська юридична академія» «Удосконалення сучасного кримінально-процесуального законодавства та забезпечення його ефективності в умовах правової реформи» на 2011-2015 роки як складової плану науково-дослідної роботи Національного університету «Одеська юридична академія» «Теоретичні та практичні проблеми забезпечення сталого розвитку української державності та права» на 2011-2015 роки (державний реєстраційний номер 0110U000671), а також плану науково- дослідної роботи кафедри кримінального процесу «Динаміка кримінального процесуального законодавства України: досвід та перспективи» на 2016-2020 роки як складової плану науково-дослідної роботи Національного університету «Одеська юридична академія» «Стратегія інтеграційного розвитку України: правовий та культурний вимір» на 2016-2020 роки (державний реєстраційний номер 0116U001842).
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у формуванні концепції речових доказів у кримінальному процесі на основі комплексного аналізу проблем нормативно-правового та правозастосовного характеру, а також внесенні науково обґрунтованих пропозицій, спрямованих на вдосконалення КПК України у частині визначення поняття речових доказів, порядку їх формування, використання, зберігання та вирішення питання про них під час кримінального провадження.
Для досягнення зазначеної мети у дисертації вирішувалися такі завдання: охарактеризувати процес формування вчення про речові докази у кримінальному процесі шляхом виокремлення у його структурі відносно самостійних і послідовно змінюваних етапів та визначення основних тенденцій розвитку наукового знання про речові докази протягом кожного з них, на підставі чого обґрунтувати доцільність виокремлення вчення про речові докази в якості кримінального процесуального вчення;
охарактеризувати об’єкт, предмет, мету, завдання, значення та систему вчення про речові докази, з урахуванням яких визначити його поняття, а також розкрити методологічні основи цього кримінального процесуального вчення;
розкрити сутність речових доказів як правового явища, надати авторське визначення їх поняття і запропонувати авторську концепцію речових доказів у кримінальному процесі;
встановити систему процесуальних властивостей речових доказів, здійснити їх характеристику та, з урахуванням отриманих результатів, визначити поняття належності, допустимості та достовірності речових доказів; виокремити критерії класифікації речових доказів;
з’ясувати місце формування речових доказів у структурі кримінального процесуального доказування, охарактеризувати його зміст під час досудового розслідування та визначити особливості формування речових доказів під час судового провадження;
запропонувати доктринальну модель депонування речових доказів у кримінальному процесі та визначити перспективи її нормативного закріплення;
з’ясувати місце використання речових доказів у структурі кримінального процесуального доказування, виокремити основні способи використання речових доказів у кримінальному провадженні та розкрити їх зміст;
розкрити поняття, сутність і зміст зберігання речових доказів як умови забезпечення недоторканності права власності й охарактеризувати строки, порядок та умови їх зберігання;
охарактеризувати способи вирішення питання про долю речових доказів під час досудового розслідування та судового провадження, розкрити порядок вирішення їх долі слідчим суддею і судом, визначити особливості вирішення питання про них у ході апеляційного провадження та виконання вироку;
визначити підстави відшкодування шкоди, завданої втратою і пошкодженням речових доказів у кримінальному провадженні як гарантії поновлення майнових прав учасників кримінального провадження, та, з урахуванням практики ЄСПЛ, розкрити порядок відшкодування такої шкоди;
охарактеризувати на основі міжнародних договорів і практики ЄСПЛ європейські правові стандарти формування та використання речових доказів у ході кримінального провадження і забезпечення права власності на матеріальні об’єкти, вилучені в якості речових доказів під час кримінального провадження;
розробити науково обґрунтовані пропозиції, спрямовані на вдосконалення КПК України у частині визначення поняття речових доказів, порядку їх формування, використання, зберігання та вирішення питання про них під час кримінального провадження.
Об’єктом дослідження є правовідносини, що виникають у процесі формування (збирання, перевірки, оцінки) і використання речових доказів у ході досудового розслідування та судового провадження, а також у процесі їх зберігання, вирішення питання про них і відшкодування шкоди, завданої їх втратою або пошкодженням.
Предметом дослідження є теоретико-правові та практичні основи вчення про речові докази у кримінальному процесі.
Методи дослідження. Дисертація ґрунтується на комплексному застосуванні загальнонаукових та спеціальних методів наукового пізнання, обраних з урахуванням мети і завдань дослідження, його об’єкта та предмета. Історико-правовий метод використовувався у ході дослідження ґенези розвитку вчення про речові докази (підрозділ 1.1) та нормативного закріплення поняття речових доказів у вітчизняному кримінальному процесуальному законодавстві (підрозділ 2.1). Порівняльно-правовий метод дозволив зіставити поняття речових доказів у кримінальному процесуальному законодавстві України і деяких зарубіжних країн та встановити можливість урахування позитивного досвіду в процесі подальшого вдосконалення нормативного визначення поняття речових доказів у КПК України (підрозділ 2.1). Застосування системно¬структурного методу забезпечило відмежування речових доказів від документів як самостійного виду доказів і зразків для експертизи (підрозділ 2.1), здійснення їх класифікації (підрозділ 2.2) і розкриття структури кримінального процесуального доказування (підрозділ 3.1). Звернення до структурно- функціонального методу дозволило визначити функціональне призначення речових доказів шляхом розкриття способів їх використання у кримінальному провадженні (підрозділ 3.5). За допомогою формально-юридичного методу сформульовано визначення понять «вчення про речові докази», «належність доказів», «допустимість доказів», «достовірність доказів», «достатність доказів», «речовий доказ», «депонування речових доказів», «зберігання речових доказів» (підрозділи 1.2, 2.1, 3.4, 4.1), а також інших понять, авторське визначення яких наводиться у дисертації. Соціолого-правовий метод використовувався під час дослідження емпіричної бази, проведення анкетування практичних працівників та аналізу його результатів (підрозділи 2.1,
3.2, 3.3, 3.4, 3.5, 4.1, 4.2, 4.3). Метод теоретико-правового моделювання дозволив обґрунтувати пропозиції, спрямовані на вдосконалення КПК України у частині визначення поняття речових доказів, порядку їх формування, використання, зберігання та вирішення питання про них під час кримінального провадження (підрозділи 2.1, 3.2, 3.3, 3.4, 4.1, 4.2, 4.3).
Нормативну основу дисертації становлять: Конституція України,
міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, акти кримінального та кримінального процесуального законодавства України і деяких зарубіжних держав.
Теоретичну основу дослідження складають наукові праці українських і зарубіжних вчених у галузі загальнотеоретичної юриспруденції, філософії, логіки, кримінального, кримінального процесуального, міжнародного, цивільного права та криміналістики.
Емпіричну базу дослідження становлять: рішення ЄСПЛ, рішення Конституційного Суду України, постанови Пленуму Верховного Суду України, узагальнення судової практики Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та інших судів, матеріали понад 250 кримінальних проваджень, результати проведеного узагальнення судової практики, у ході якого опрацьовано понад 1000 судових рішень, внесених до Єдиного державного реєстру судових рішень, результати анкетування 118 суддів місцевих та апеляційних судів, 105 слідчих, 64 прокурорів, 155 адвокатів і 78 науково-педагогічних працівників усіх регіонів України (усього 520 респондентів).
Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що дисертація є першою в Україні, після набрання чинності КПК України 2012 року, кваліфікаційною науковою працею, в якій на основі комплексного аналізу проблем нормативно-правового та правозастосовного характеру розроблено й обґрунтовано концепцію речових доказів у кримінальному процесі з урахуванням європейських правових стандартів справедливого правосуддя та забезпечення прав учасників кримінального провадження.
За результатами проведення дослідження сформульовані такі найважливіші положення, що містять наукову новизну: вперше:
визначено основні етапи еволюції наукового знання про речові докази, виокремлення яких дозволило розкрити притаманні його розвитку тенденції та встановити емпіричні і теоретичні передумови для формування вчення про речові докази;
з позицій системного підходу обґрунтовано самостійність кримінального процесуального вчення про речові докази, визначено його об’єкт, предмет, мету, завдання, значення та систему, сформульовано поняття вказаного вчення й охарактеризовано методологічну основу;
на основі комплексного підходу запропоновано характеризувати сутність речових доказів як за допомогою розкриття їх сутнісних елементів, що дозволяють визначити онтологічні основи речових доказів як об’єкта пізнання та розкрити їх структуру як правового явища, так і шляхом окреслення притаманних речовим доказам ознак, що дозволяють охарактеризувати їх логічні основи, визначити поняття речових доказів і відмежувати їх від документів та інших матеріальних об’єктів, що використовуються у кримінальному провадженні;
розроблено доктринальну модель депонування речових доказів у кримінальному процесі, яка включає в себе підстави проведення огляду речових доказів під час досудового розслідування у судовому засіданні, процесуальний порядок депонування речових доказів, процесуальний порядок дослідження депонованих речових доказів під час судового провадження та особливості їх оцінки судом, а також запропоновано на її основі законодавчу модель депонування речових доказів як нового субінституту кримінального процесуального права;
узагальнено способи використання речових доказів, до яких запропоновано відносити їх використання слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом для обґрунтування процесуальних рішень, їх використання для перевірки наявних та отримання нових доказів, їх використання сторонами кримінального провадження для обґрунтування своїх правових позицій;
розроблено механізм передачі речових доказів на зберігання (відповідальне зберігання), визначено коло умов, необхідних для їх передачі на зберігання (відповідальне зберігання), і запропоновано порядок її процесуального оформлення;
обґрунтовано недоцільність повернення речових доказів власнику (законному володільцю) до моменту фактичного виконання процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження та в якому вирішено питання про спеціальну конфіскацію або долю речових доказів, а у разі існування спору про належність речей, що підлягають поверненню, - до моменту фактичного виконання рішення суду, постановленого за результатами його розгляду у порядку цивільного судочинства;
аргументовано необхідність забезпечення пріоритету повернення речових доказів як способу вирішення долі речових доказів, що посилить приватний інтерес потерпілого у поновленні його майнових прав на гроші, цінності та інше майно, яке було неправомірно відчужене внаслідок вчинення кримінального правопорушення, а також обґрунтовано доцільність застосування спеціальної конфіскації до вказаних речових доказів за умови, що вони не підлягають поверненню власнику (законному володільцю);
доведено зумовленість способів вирішення долі речових доказів їх видами, що виділяються за критерієм зв’язку речових доказів із подією кримінального правопорушення (за винятком указаних у ч. 6 ст. 100 КПК України речових доказів, способи вирішення долі яких залежать від особливих властивостей самих речових доказів та їх вартості);
узагальнено європейські правові стандарти відшкодування шкоди, завданої втратою та пошкодженням речових доказів, до яких запропоновано віднести: включення до розміру майнової шкоди неотриманих доходів, можливість відшкодування моральної шкоди юридичним особам, можливість здійснення загальної оцінки завданої шкоди на засадах справедливості;
охарактеризовано європейські правові стандарти формування та використання речових доказів: законність способів їх збирання (належність використовуваних для збирання процесуальних дій, дотримання порядку проведення процесуальних дій, спрямованих на збирання речових доказів, достатність проведених процесуальних дій для формування необхідних речових доказів) і дотримання порядку подання речових доказів національним судам, їх дослідження, оцінки і використання останніми в аспекті дотримання закріплених ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. (далі по тексту - Конвенції) гарантій справедливого судового розгляду: права мовчати і не свідчити проти себе, права подавати докази, права ознайомитися з доказами, поданими стороною обвинувачення, та оспорювати їх;
узагальнено європейські правові стандарти забезпечення права власності на речі, вилучені в якості речових доказів, до яких запропоновано віднести: встановлення кола матеріальних об’єктів, які у даній справі охоплюються поняттям «майно», встановлення наявності у заявника права власності на конкретне майно, порушення якого може призвести до порушення ст. 1 Першого протоколу від 20.03.1952 р. до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі по тексту - Першого протоколу), встановлення факту втручання у право власності заявника на конкретне майно, порушення якого може призвести до порушення ст. 1 Першого протоколу, надання правової оцінки допущеному порушенню права власності шляхом визначення норми ст. 1 Першого протоколу, яка підлягає застосуванню, надання правової оцінки дотриманню умов правомірності втручання у право власності (вимоги законності, наявності загального (суспільного) інтересу, якому слугувало втручання у право власності під час кримінального провадження, забезпеченню справедливого балансу між вимогами загального (суспільного) інтересу та захисту права власності); вдосконалено:
доктринальне визначення поняття «речові докази» шляхом відмови від наведення відкритого переліку їх видів та узагальнення кола матеріальних об’єктів за їх зв’язком з подією кримінального правопорушення;
систему ознак речових доказів, до числа яких віднесено предметність (яка відображає матеріальний характер речових доказів), об’єктивність (що передбачає їх утворення у зв’язку з подією кримінального правопорушення), інформативність (яка вказує на зміст речових доказів) і процесуальну визначеність (що характеризує їх процесуальну форму);
критерії розмежування речових доказів із документами як самостійним видом доказів і зразками для експертизи, зокрема обґрунтовано, що єдиним та достатнім критерієм для їх розмежування виступає невідповідність документів і зразків для експертизи ознакам речових доказів;
теоретичні напрацювання щодо допустимості речових доказів, зокрема визначено умови допустимості матеріальних об’єктів, отриманих у порядку міжнародного співробітництва, під час здійснення адміністративної діяльності та у результаті здійснення ОРД, які необхідні для визнання їх речовими доказами і використання у кримінальному процесуальному доказуванні, а також узагальнено підстави визнання речових доказів недопустимими;
обґрунтування необхідності розширення способів збирання речових доказів стороною обвинувачення шляхом вилучення речей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, та речей, вилучених законом з обігу, під час огляду трупа, пов’язаного з ексгумацією, й освідування;
визначення особливостей формування речових доказів під час судового провадження, зокрема обґрунтовано необхідність здійснення огляду речових доказів за їх місцезнаходженням з повідомленням учасників кримінального провадження про дату, час та місце його проведення, надання їм права звертати увагу суду на обставини, які, на їхню думку, можуть мати доказове значення, та процесуальною фіксацією ходу та результатів проведення такого огляду у протоколі з обов’язковим застосуванням технічних засобів фіксування;
доктринальне визначення змісту зберігання речових доказів, яким запропоновано охоплювати сукупність нормативно-закріплених і загальноприйнятих заходів, що зумовлені видом речового доказу, його фізичними властивостями і виступають достатніми для його збереження у стані, придатному для використання у кримінальному провадженні;
дістало подальшого розвитку:
доктринальні підходи до визначення сутнісних елементів речових доказів, до числа яких запропоновано віднести: 1) зміст, який становлять отримані у визначеному кримінальним процесуальним законом порядку відомості про матеріальний об’єкт, його фізичні властивості та зв’язок із подією кримінального правопорушення, на підставі яких можуть бути встановлені факти та обставини, що мають значення для кримінального провадження і підлягають доказуванню; 2) процесуальну форму, яку складають матеріальний об’єкт, що виступає носієм фактичних даних, і відображення шляхом опису відомостей про нього, його фізичні властивості та зв’язок із подією кримінального правопорушення у протоколах слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій, під час проведення яких матеріальний об’єкт був отриманий та оглянутий (протоколі огляду предмета, огляду місця події, обшуку, затримання тощо);
наукові положення щодо структури кримінального процесуального доказування, в якій запропоновано виділяти два елементи (етапи): формування доказів, що включає в себе їх збирання (отримання за допомогою способів, передбачених КПК України, і процесуальне закріплення), перевірку й оцінку, та використання доказів, що включає в себе процесуальну діяльність з оперування ними;
наукова позиція щодо доцільності покладення на сторону обвинувачення обов’язку здійснити вилучення речей і документів у разі постановлення слідчим суддею ухвали про тимчасовий доступ до них за клопотанням сторони захисту, зокрема розроблено відповідні доповнення до норм КПК України, що передбачають проведення у таких випадках тимчасового доступу до речей і документів стороною обвинувачення за дорученням слідчого судді, суду з обов’язковим залученням до його проведення сторони захисту, потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які ініціювали проведення тимчасового доступу;
теоретичні положення стосовно здійснення перевірки речових доказів, зокрема обґрунтовано її здійснення стороною захисту, потерпілим, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, шляхом аналізу та синтезу кожного речового доказу, його співставлення з іншими наявними доказами і збирання нових доказів за допомогою способів, визначених ч. 3 ст. 93 КПК України;
наукові погляди щодо строків зберігання речових доказів, зокрема в якості моменту початку перебігу строку їх зберігання визначено момент отримання речових доказів суб’єктом доказування, а в якості моменту закінчення перебігу вказаного строку - момент їх фактичної передачі для виконання судового рішення, яким вирішено питання про долю речових доказів;
наукові положення щодо вирішення питання про долю речових доказів під час апеляційного провадження та виконання вироку у разі його невирішення судом першої інстанції, зокрема аргументовано, що у ході апеляційного провадження суд апеляційної інстанції повинен рекомендувати суду першої інстанції внести зміни у резолютивну частину вироку у частині вирішення питання про долю речових доказів, а під час виконання вироку суд першої інстанції, який ухвалив кінцеве судове рішення, повинен вирішити вказане питання у десятиденний строк з дня надходження до суду клопотання учасника кримінального провадження;
теоретичні положення стосовно необхідності вдосконалення нормативного закріплення підстав відшкодування шкоди, завданої втратою або пошкодженням речових доказів, зокрема обґрунтовано доцільність виокремлення двох підстав відшкодування такої шкоди (втрата речових доказів та їх пошкодження) і диференціації способів відшкодування завданої майнової шкоди залежно від його підстави: у разі втрати речового доказу - шляхом відшкодування його вартості у повному обсязі, а у разі пошкодження речового доказу - шляхом відшкодування понесених власником (законним володільцем) витрат у повному обсязі.
Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що висновки і пропозиції, сформульовані у дисертації, можуть бути використані у: науково-дослідній діяльності - для подальшої розробки теоретичних і практичних проблем кримінального процесуального доказування (Акт Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ від 27.12.2017 р.);
правотворчій діяльності - для удосконалення КПК України у частині формування, використання, зберігання речових доказів і вирішення питання про них (Лист Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності від 22.02.2018 р. №04-18/11-305);
правозастосовній діяльності судів, органів досудового розслідування й адвокатури - під час здійснення вивчення судової практики та підготовки рекомендаційних роз’яснень судам нижчого рівня (Акт Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 27.03.2018 р. №101/0/158-18), у ході здійснення правосуддя у кримінальних справах і надання місцевим судам методичної допомоги у застосуванні кримінального процесуального законодавства (Акт Апеляційного суду Івано-Франківської області від 30.01.2018 р., Акт Апеляційного суду Чернівецької області від 16.04.2018 р.), при здійсненні досудового розслідування у кримінальному провадженні (Акт Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України від 04.12.2017 р.), під час організації та проведення кваліфікаційних іспитів для набуття права на зайняття адвокатською діяльністю та здійснення дисциплінарного провадження щодо адвокатів у дисциплінарних справах про дисциплінарні проступки, допущені ними під час участі у кримінальному провадженні (Акт Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Івано- Франківської області від 17.01.2018 р.);
навчальному процесі - при підготовці навчальних програм і лекцій, проведенні різних видів занять з відповідних навчальних дисциплін (Акт Інституту кримінально-виконавчої служби України від 06.02.2018 р., Акт Національного університету «Одеська юридична академія» від 22.12.2017 р., Акт Приватного вищого навчал

bibliography

ВИСНОВКИ
У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової проблеми, що полягає у формуванні концепції речових доказів у кримінальному процесі на основі комплексного аналізу проблем нормативно- правового та правозастосовного характеру, а також внесенні науково обґрунтованих пропозицій, спрямованих на вдосконалення КПК України у частині визначення поняття речових доказів, порядку їх формування, використання, зберігання та вирішення питання про них під час кримінального провадження. До найбільш вагомих наукових результатів дослідження належать такі:
1. Дослідження еволюції наукового знання про речові докази вказує на доцільність виділення у процесі формування вчення про них чотирьох відносно самостійних і послідовно змінюваних етапів, кожен з яких характеризується притаманними йому тенденціями розвитку наукового знання про речові докази як об’єкт пізнання. Протягом перших трьох етапів були створені емпіричні і теоретичні передумови для формування вчення про речові докази, які на завершальному етапі дозволяють виокремити його в якості кримінального процесуального вчення, що характеризується самостійністю та систематизованістю.
2. Вчення про речові докази являє собою систему наукових положень про речові докази як правове явище та закономірності їх формування (збирання, перевірки та оцінки) і використання під час кримінального провадження, зберігання речових доказів, вирішення питання про них і відшкодування шкоди, завданої їх втратою або пошкодженням, а також заснованих на пізнанні цих закономірностей практичних рекомендацій, спрямованих на удосконалення кримінального процесуального інституту речових доказів і практики його застосування. Як самостійне кримінальне процесуальне вчення воно характеризується притаманними йому об’єктом, предметом, метою, завданнями, значенням і системою.
Вчення про речові докази володіє власною методологією, що являє собою систему взаємопов’язаних підходів, принципів, методів і прийомів емпіричного та теоретичного пізнання дійсності, які спрямовані на систематизацію існуючих й отримання нових знань, що охоплюються предметом цього вчення, та систему наукових положень про їх використання для вирішення поставлених перед ним завдань. У структурі методології вчення про речові докази доцільно виділити чотири рівні: загальні філософсько-світоглядні підходи, загальні принципи, загальнонаукові та конкретно-наукові методи.
3. Сутність речових доказів у кримінальному процесі підлягає характеристиці за допомогою розкриття: 1) їх сутнісних елементів: а) змісту, який становлять отримані у визначеному кримінальним процесуальним законом порядку відомості про матеріальний об’єкт, його фізичні властивості та зв’язок із подією кримінального правопорушення, на підставі яких можуть бути встановлені факти та обставини, що мають значення для кримінального провадження і підлягають доказуванню; б) процесуальної форми, яку складають матеріальний об’єкт, що виступає носієм фактичних даних, і відображення шляхом опису відомостей про нього, його фізичні властивості та зв’язок із подією кримінального правопорушення у протоколах слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій, під час проведення яких матеріальний об’єкт був отриманий та оглянутий (протоколі огляду предмета, огляду місця події, обшуку, затримання тощо); 2) притаманних їм ознак: а) предметності, яка відображає матеріальний характер речових доказів; б) об’єктивності, що передбачає їх утворення у зв’язку з подією кримінального правопорушення;
в) інформативності, яка вказує на зміст речових доказів; г) процесуальної визначеності, що характеризує їх процесуальну форму.
З урахуванням вказаних сутнісних елементів та ознак, речові докази являють собою отримані у передбаченому кримінальним процесуальним законом порядку матеріальні об’єкти, які містять відомості, що можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження.
4. Як і будь-який інший вид доказів, речові докази повинні характеризуватися процесуальними властивостями: 1) належності, що
відображає наявність зв’язку між змістом речових доказів і фактами та обставинами, які мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню; 2) допустимості, що відображає відповідність речових доказів визначеним нормами кримінального процесуального закону вимогам щодо їх отримання з належного джерела, належним суб’єктом із дотриманням встановленого законом порядку отримання; 3) достовірності, що відображає відповідність змісту речових доказів об’єктивній дійсності та придатність на основі такої відповідності використовуватися для встановлення фактів та обставин, які мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. У сукупності з іншими доказами вони повинні характеризуватися достатністю, що відображає наявність сукупності належних, допустимих і достовірних доказів, які необхідні для встановлення обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та перебувають у взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
5. Класифікація речових доказів дозволяє більш глибоко дослідити окремі їх види, які виділяються за кожним класифікаційним критерієм, і розробити практичні рекомендації щодо їх використання у кримінальному процесуальному доказуванні. Речові докази підлягають класифікації за такими критеріями: відношенням до предмета обвинувачення; відношенням джерела відомостей про доказуваний факт до самого цього факту; відношенням до обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні; етапом процесуального провадження, на якому вони зібрані і використовуються; зв’язком із подією кримінального правопорушення; можливостями процесуальної індивідуалізації; суб’єктом збирання.
6. Формування речових доказів включає в себе їх збирання (отримання за допомогою способів, передбачених КПК України, і процесуальне закріплення), перевірку й оцінку.
Під час досудового розслідування способами збирання речових доказів стороною обвинувачення виступають: 1) вилучення під час проведення слідчих (розшукових) дій: обшуку, огляду, ексгумації трупа й освідування; 2) вилучення під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій: виїмки кореспонденції, на яку накладено арешт, контролю за вчиненням злочину та виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації; 3) отримання внаслідок витребування від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових і фізичних осіб; 4) отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових і фізичних осіб; 5) отримання під час проведення інших процесуальних дій, зокрема затримання як на підставі ухвали слідчого судді, так і без такої ухвали; 6) вилучення під час тимчасового доступу до речей і документів; 7) одержання на території іноземної держави у результаті здійснення міжнародного співробітництва під час кримінального провадження.
У ході досудового розслідування способами участі сторони захисту, потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, у збиранні речових доказів виступають: 1) отримання внаслідок витребування від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових і фізичних осіб; 2) ініціювання проведення слідчих (розшукових), негласних слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій; 3) здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих речових доказів. Поряд із цим, сторона захисту вправі вилучити речові докази під час тимчасового доступу до речей і документів, який виступає найбільш дієвим способом участі підозрюваного та його захисника в їх збиранні.
Перевірка речових доказів як розумово-практична діяльність під час досудового розслідування здійснюється суб’єктами доказування шляхом: 1) аналізу кожного окремо взятого речового доказу - його всебічного дослідження, що здійснюється шляхом уявного розчленування змісту та процесуальної форми і забезпечує їх поглиблене дослідження; 2) синтезу кожного окремо взятого речового доказу - його всебічного дослідження, що здійснюється шляхом уявного об’єднання виділених під час аналізу частин доказу з урахуванням встановлених їх особливостей та забезпечує виявлення зв’язків, відносин і залежностей його частин; 3) співставлення речового доказу з іншими доказами - всебічного дослідження їх у сукупності, що здійснюється шляхом порівняння їх змісту та забезпечує встановлення логічної узгодженості доказів; 4) збирання нових доказів, що здійснюється суб’єктами доказування у межах наданих їм кримінальним процесуальним законом повноважень і забезпечує усунення виявлених суперечностей між речовим доказом та іншими доказами, а за їх відсутності - підтвердження перевірюваного речового доказу.
Оцінка належності, допустимості та достовірності кожного речового доказу може здійснюватися суб’єктами доказування під час як його формування, так і використання, а оцінка достатності доказів - лише у ході використання для обґрунтування процесуальних рішень або правових позицій сторін кримінального провадження. Істотна специфіка притаманна оцінці: 1) належності низки речових доказів, що зумовлено їх видом (зокрема, непрямих речових доказів) або способом збирання (зокрема, речових доказів, одержаних у порядку міжнародного співробітництва); 2) допустимості значної кількості речових доказів, що зумовлено можливістю конкретизації обставин, які характеризують вказану процесуальну властивість з позиції дотримання встановленого законом порядку отримання, з урахуванням виду речових доказів (зокрема, заздалегідь ідентифікованих (помічених) або несправжніх (імітаційних) засобів, похідних речових доказів) або способу їх отримання (зокрема, речових доказів, одержаних у порядку міжнародного співробітництва, речових доказів, вилучених під час здійснення адміністративної діяльності, речових доказів, отриманих під час здійснення ОРД); 3) достовірності низки речових доказів, що зумовлено їх видом (зокрема, непрямих речових доказів).
Під час судового провадження у першій інстанції формування речових доказів здійснюється шляхом: 1) їх отримання судом внаслідок подання сторонами кримінального провадження, витребування за їх клопотанням, вилучення у ході тимчасового доступу до речей і документів під час проведення слідчих (розшукових) дій на підставі ухвали суду, постановленої за клопотанням сторони кримінального провадження; 2) їх дослідження шляхом особистого сприйняття судом із забезпеченням безпосередньої участі учасників кримінального провадження у судовому засіданні, а у разі неможливості доставлення речових доказів у судове засідання - за їх місцезнаходженням; 3) їх перевірки шляхом аналізу кожного окремо взятого речового доказу, його синтезу, співставлення з іншими доказами і збирання нових доказів за допомогою проведення низки судових дій, надання судом за клопотанням сторони кримінального провадження дозволу на проведення тимчасового доступу до речей і документів та доручення органу досудового розслідування провести певні слідчі (розшукові) дії; 4) їх оцінки, яка передбачає встановлення належності, допустимості та достовірності кожного речового доказу, а також достатності доказів.
7. Депонування речових доказів являє собою процес їх формування під час досудового розслідування слідчим суддею за участі сторін кримінального провадження у випадках, які можуть унеможливити їх дослідження у ході судового провадження через наявність об’єктивних причин. Речові докази повинні підлягати депонуванню: 1) за наявності об’єктивних причин, які можуть унеможливити їх огляд під час судового провадження (необхідності їх передачі для реалізації, технологічної переробки або знищення у порядку, визначеному ч. 6 ст. 100 КПК України, існування можливості пошкодження чи знищення речових доказів під час експертизи у порядку, встановленому Міністерством юстиції України, наявності інших обставин, що можуть унеможливити їх дослідження у суді або вплинути на достовірність речових доказів внаслідок зміни їх стану, фальсифікації тощо); 2) із чітким дотриманням процесуального порядку депонування речових доказів, у структурі якого доцільно виокремити такі послідовні етапи: а) ініціювання розгляду питання про депонування речових доказів; б) прийняття слідчим суддею рішення по суті заявленого клопотання; в) здійснення депонування речових доказів шляхом проведення їх огляду під час досудового розслідування у судовому засіданні у місці розташування суду або за їх місцезнаходженням із дотриманням правил проведення огляду речових доказів під час судового розгляду.
8. Під час кримінального провадження речові докази підлягають використанню: 1) слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом для обґрунтування будь-яких процесуальних рішень, які постановлюються у кримінальному провадженні; 2) слідчим, прокурором під час проведення окремих слідчих (розшукових) дій, а судом - під час проведення судових дій для перевірки будь-яких наявних та отримання нових доказів; 3) сторонами кримінального провадження для обґрунтування правових позицій, що відображається у заявлених ними клопотаннях, пред’явленому цивільному позові у кримінальному провадженні, поданих під час досудового розслідування скаргах (зокрема, скаргах на ухвали слідчого судді, які можуть бути оскаржені у цій стадії кримінального провадження, а стороною захисту - також скаргах на рішення, дії чи бездіяльність слідчого та прокурора), промовах у судових дебатах, поданих сторонами кримінального провадження апеляційних і касаційних скаргах та запереченнях на них, заявах про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
9. Зміст зберігання речових доказів складає сукупність нормативно- закріплених і загальноприйнятих заходів, які зумовлені видом речового доказу, його фізичними властивостями і виступають достатніми для його збереження у стані, придатному для використання у кримінальному провадженні.
Під час досудового розслідування способами зберігання речових доказів виступають: 1) їх зберігання стороною обвинувачення разом з матеріалами кримінального провадження; 2) їх передача стороною обвинувачення на зберігання до спеціального приміщення, спеціального сейфу, режимно - секретного підрозділу органу, у складі якого функціонує слідчий підрозділ, або відповідним установам; 3) їх передача стороною обвинувачення на відповідальне зберігання власнику (законному володільцю).
Під час судового провадження способами зберігання речових доказів виступають: 1) їх зберігання головуючим суддею разом з матеріалами
кримінального провадження; 2) їх передача на зберігання у спеціальне приміщення (сховище); 3) їх залишення на зберіганні у режимно-секретному підрозділі органу, у складі якого функціонує слідчий підрозділ, або відповідних установ чи відповідальному зберігання власника (законного володільця), яким вони були передані під час досудового розслідування.
10. Способами вирішення долі речових доказів виступають: 1) спеціальна конфіскація; 2) повернення власнику (законному володільцю); 3) повернення запитуваній стороні; 4) знищення; 5) передача відповідним установам;
6) передача до криміналістичних колекцій експертних установ або заінтересованим особам; 7) залишення у матеріалах кримінального провадження. Способи вирішення долі речових доказів зумовлені їх видами, що виділяються за критерієм зв’язку речових доказів із подією кримінального правопорушення (за винятком вказаних у ч. 6 ст. 100 КПК України речових доказів, способи вирішення долі яких залежать від особливих властивостей самих речових доказів та їх вартості). Щодо низки речових доказів законодавець закріплює повноваження застосувати один з передбачених способів вирішення їх долі, вибір конкретного з яких покладається на розсуд слідчого судді, суду та здійснюється ними залежно від обставин кримінального провадження.
11. Під час кримінального провадження шкода майновим правам учасників кримінального провадження може бути завдана втратою та пошкодженням речових доказів, які виступають підставами її відшкодування. Способи відшкодування завданої майнової шкоди підлягають диференціації залежно від його підстави: у разі втрати речового доказу - шляхом відшкодування його вартості у повному обсязі, а у разі пошкодження речового доказу - шляхом відшкодування понесених власником (законним володільцем) витрат у повному обсязі. Незалежно від підстави, відшкодуванню власнику (законному володільцю) повинна підлягати моральна шкода, завдана втратою або пошкодженням речового доказу. У ході вирішення питання про відшкодування шкоди, завданої втратою та пошкодженням під час кримінального провадження речових доказів, підлягають врахуванню напрацьовані ЄСПЛ правові стандарти: 1) включення до розміру майнової шкоди неотриманих доходів; 2) можливість відшкодування моральної шкоди юридичним особам; 3) можливість здійснення загальної оцінки завданої шкоди на засадах справедливості.
12. Під час дослідження способів формування речових доказів ЄСПЛ використовує два підходи: 1) статичний, за допомогою якого надає оцінку законності способів збирання речових доказів (належності використовуваних для цього процесуальних дій, дотримання порядку їх проведення, достатності проведених процесуальних дій для формування необхідних речових доказів) у контексті встановлення порушень фундаментальних вимог Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та вказує в окремих справах на недопустимість речових доказів і неможливість їх використання у зв’язку з отриманням внаслідок застосування актів насильства, жорстокості або інших форм поводження, які можна характеризувати як тортури, а також погроз їх застосування або отриманням за обставин, які свідчать про очевидну недопустимість речових доказів; 2) динамічний, за допомогою якого оцінює порядок подання речових доказів національним судам, їх дослідження, оцінки і використання в аспекті дотримання закріплених ст. 6 Конвенції гарантій справедливого судового розгляду, дещо уточнюючи і розширюючи їх зміст: права мовчати і не свідчити проти себе, права подавати докази, права ознайомитися з доказами, поданими стороною обвинувачення, та оспорювати їх.
13. У ході надання оцінки законності обмеження або позбавлення права власності на матеріальні об’єкти, вилучені під час кримінального провадження, ЄСПЛ: 1) вирішує питання про наявність порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод шляхом встановлення кола матеріальних об’єктів, які у даній справі охоплюються поняттям «майно», та наявності у заявника права власності на них, встановлення факту втручання у право власності заявника на конкретне майно та надання правової оцінки допущеному порушенню права власності шляхом визначення норми ст. 1 Першого протоколу, яка підлягає застосуванню; 2) надає оцінку дотриманню умов правомірності втручання у право власності: а) вимоги законності; б) наявності загального (суспільного) інтересу, якому слугувало втручання у право власності під час кримінального провадження;
в) забезпечення справедливого балансу між вимогами загального (суспільного) інтересу та захисту права власності.
14. З метою вдосконалення нормативної моделі інституту речових доказів запропоновано внести зміни і доповнення до КПК України, якими уточнити нормативне визначення поняття речових доказів та перелік їх видів (ст. 98), підстави і порядок відшкодування шкоди, завданої втратою та пошкодженням речових доказів (ч. 4 ст. 100), порядок їх формування під час досудового розслідування та судового розгляду (ч. 2 ст. 23, ч. 1 ст. 159, ч. 1 і п. 7 ч. 2 ст. 160,
4.4. 2, 4 і 5 ст. 163, ч.ч. 6 і 7 ст. 163, ч.ч. 2-1 і 5 ст. 165, ч. 1 ст. 166, ч. 2 ст. 168,
4.4. 2 і 4 ст. 357), порядок зберігання речових доказів (ч. 6 ст. 100), способи і порядок вирішення питання про них (ч. 9 ст. 100, п. 13-4 ст. 537, п. 4 ч. 2 ст. 539), а також законодавчо врегулювати підстави і порядок депонування речових доказів (ст. 237-1), порядок використання у кримінальному процесуальному доказуванні результатів адміністративної діяльності й ОРД (ст.ст. 102-1 і 102-2).
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абламський С.Є., Юхно О.О. Сучасний стан регламентації повноважень захисника за КПК України 2012 року. Часопис Національного університету «Острозька академія». Серія «Право». 2016. №2 (14). С. 1-16. URL: http: //lj .oa.edu.ua/articles/2016/n2/16asycur.pdf
2. Абросимов И.В. Актуальные вопросы обеспечения допустимости и достоверности в уголовном судопроизводстве: дисс. ... канд. юрид. наук. М.,
2007. 197 с.
3. Актуальні проблеми кримінального процесу України: навчальний посібник /Є.М. Блажівський, І.М. Козьяков, О.М. Толочко, С.С. Мірошниченко, Г.П. Власова та ін. За заг. ред. Є.М. Блажівського. К.: Національна академія прокуратури України; Центр учбової літератури, 2013. 304 с.
4. Алейников Г. Про надання права самостійної діяльності адвоката-
захисника по збиранню доказів у кримінальному процесі України. Право
України. 2002. №10. С. 100-105.
5. Алейникова М.Г. Использование доказательств как элемент процесса доказывания. Борьба с преступностью: теория и практика: материалы II Международной научно-практической конференции (г. Могилев, 27 февраля 2014 года). Могилев: Могилевский высший колледж МВД Республики Беларусь, 2014. С. 88-89.
6. Александров А.С. Введение в судебную лингвистику. Нижний
Новгород: Нижегородская правовая академия, 2003. 420 с.