ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНСТИТУТУ СУДОВОЇ ВЛАДИ У КОНТЕКСТІ СУДОВО-ПРАВОВОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ :

brief description

ПРИВАТНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
«ЛЬВІВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІЗНЕСУ ТА ПРАВА»

СУХОВІЙ МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 342.5+347.9+352/354

ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНСТИТУТУ СУДОВОЇ ВЛАДИ
У КОНТЕКСТІ СУДОВО-ПРАВОВОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ

12.00.10.— судоустрій; прокуратура та адвокатура

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Львів – 2012

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ……………………………………...3
ВСТУП…………………………………………………..……………………..4
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ СУДОВОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
1.1. Теоретико-методологічна характеристика становлення та реформування правового статусу інституту судової влади в Україні ………….12
1.2. Судова практика як особливе джерело національного законодавства………………………………………………………………………..31
1.3. Досвід зарубіжних країн у вдосконаленні правового статусу інституту судової влади ………………………………………………………….…38
Висновки до розділу 1……………………………………………….……….55

РОЗДІЛ 2 ФУНКЦІОНАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ІНСТИТУАЛІЗАЦІЇ СУДОВОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
2.1. Принципи та функції інституалізації судової влади в Україні ……….58
2.2.Правова роль національних інститутів судової влади в Україні……...71
2.3.Правовий статус судді як суб’єкта реалізації інституту судової влади в Україні………………………………………………………………………………..84
Висновки до розділу 2 ……………………..……………………………….110

РОЗДІЛ 3 КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ІНСТИТУТУ СУДОВОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
3.1. Реформування інституційної складової організації забезпечення діяльності судової влади в умовах модернізації правового забезпечення……..114
3.2. Пріоритети національної судово-правової політики…………………133
3.3. Вдосконалення взаємодії інституту судової влади України з іншими державними інститутами …………………………….…………… ……………...158
Висновки до розділу 3……………………………………………..………..165

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………….169
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………....174
ДОДАТКИ………………………………………………..………………………...196

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

АВА – Американська асоціація адвокатів
ГПК України – Господарсько-процесуальний кодекс України, 1991 р.
ДСА України – Державна судова адміністрація України
КАС України – Кодекс адміністративного судочинства України
КК України – Кримінальний кодекс України
КПК України – Кримінально-процесуальний кодекс України, 1961 р.
КСУ – Конституційний Суд України
КСП – Комісія з питань суддівських призначення у Сполученому Королівстві Великобританії і Північної Ірландії
КУ – Конституція України
РЄ – Рада Європи
СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік
США – Сполучені Штати Америки
ПДР – правила дорожнього руху
ЦК України – Цивільний кодекс України
ЦПК України – Цивільний процесуальний кодекс України
КМРЄ - Комітет міністрів Ради Європи
ВККСУ- Вища кваліфікаційна комісія суддів України
РСУ - Рада суддів України

ВСТУП

Актуальність теми. Початок XXI сторіччя ознаменувався значними демократичними перетвореннями: почали формуватися якісно нові ринкові відносини, удосконалюється духовна сфера, розширюються права і свободи людини тощо. Зміни в соціальних відносинах спричинили необхідність переосмислення значення держави та її органів у житті суспільства. Найважливішими передумовами розвитку громадянського суспільства мають стати якісне, стабільне законодавство та ефективне правосуддя, здатні реально забезпечувати надійний захист прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, щоб викорінити свавілля і беззаконня.
Правосуддя – особливий вид державної діяльності, специфічна форма здійснення владних повноважень органами судової влади. У демократичних суспільствах саме на правосуддя покладається завдання контролю за виконанням чинного законодавства, гарантування дотримання прав кожної людини. Однак, як свідчить історичний досвід, поки що в жодній країні світу не створено ідеальної судової системи, яка би працювала без збоїв: у цій сфері часто трапляються помилки, прорахунки, зловживання тощо.
Теоретичний і практичний задум цього дисертаційного дослідження зумовлений саме з’ясуванням функції та значення, які відводяться інституту судової влади в механізмі сучасної держави, основним системоутворювальним чинником організації та функціонування якого нині є принцип поділу влади. Сутність інституту судової влади найповніше можна визначити за допомогою категорії правового статусу, головним елементом якої є основні права і обов’язки судових органів.
Якісно новий період розвитку і вдосконалення правового статусу інституту судової влади розпочався з прийняттям Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. та проведенням у державі судово-правової реформи. Реформа, яка законодавчо закріпила якісно новий правовий статус судів, передбачає також належне теоретико-методологічне забезпечення інституту судової влади в Україні. Показовим є той факт, що, на думку абсолютної більшості опитаних нами суддів (77 %), судова реформа сьогодні є необхідною.
Одним з основних завдань судово-правової реформи є реалізація демократичних ідей правосуддя, вироблених світовою практикою і наукою. У зв’язку з цим важливого значення набуває розроблення концептуальних основ правового статусу інституту судової влади. Особливо ці питання актуалізуються сьогодні, в період утвердження України як правової держави та її прагнень інтегруватись у Європейське співтовариство.
У зв’язку з реалізацією судової реформи в Україні її найважливішими завданнями стали формування сильної і незалежної судової влади, забезпечення захисту та неухильного дотримання прав і свобод людини, конституційних прав громадян, створення надійного механізму їх реалізації. Вивчення законодавства та практики сучасного перехідного періоду свідчать про те, що зазначені перетворення відбуваються повільно і характеризуються суперечливими тенденціями.
Все це і зумовлює необхідність всебічного вивчення правового становища інституту судової влади, питань забезпечення його реалізації, а також розробок конкретних рекомендацій щодо становлення та функціонування судової системи та широкого кола проблем у цій галузі.
Гносеологічним підґрунтям дослідження стали ідеї відомих мислителів минулого Арістотеля, Платона, Т. Аквінського, Г. Гроція, Ш. Л. Монтеск’є, І. Канта, Г. В. Ф. Гегеля. Ретроспективний огляд становлення правового статусу інституту судової влади здійснювався на основі праць В. М. Зруба, М. С. Гру¬шевського, В. П. Лакизюка, Ю. А. Холод, С. В. Познишева.
Вагому теоретичну базу дослідження становлять праці таких відомих вітчизняних вчених, як С. В. Балан, Т. О. Бутирська, В. Д. Бринцев, Л. В. Винокуров, В. В. Городовенко, А. І. Дмитрієв, О. І. Євтушенко, В. С. Єгорова, С. О. Іваницький, Р. В. Ігонін, М. В. Косюта, Р. О. Куйбіда, В. М. Кравчук, Л. А. Луць, М. В. Мазур, Л. М. Москвич, А. Ю. Олійник, В. Ф. Погорілко, В. І. П’ятковський, О. П. Якубовський, І. О. Русанова, М. Д. Савенко, О. Ф. Скакун, В. В. Сердюк, В. Є. Скомороха, О. Л. Слюсаренко, Р. Є. Строцький, В. Л. Федоренко, С. Я. Фурса, А. М. Хливнюк, О. В. Хоменко, Є. В. Черняк, В. І. Шишкін, С. Г. Штогун, С. В. Щербак, М. М. Ясинюк, О. М. Ярмак. Серед зарубіжних вчених, праці яких стали об’єктом порівняльного аналізу та пошуку оптимальних напрямів удосконалення правового статусу національних інститутів судової влади, слід виокремити С. С. Алексєєва, У. Блекстона, С. Н. Братуся, Є. А. Борисову, С. А. Герасименко, А. Гамільтона, Д. Дж. Джиффорда, Дж. Джея, Т. П. Євдокімову, В. В. Єршова, Г. А. Жиліна, Т. А. Кулакову, Г. Кельзена, М. Н. Марченка, Д. Медісона, Д. Д. Мідора, В. С. Нерсесянца.
Проте неоднозначна оцінка науковцями нового законодавства щодо окремих аспектів правового статусу інституту судової системи та основних принципів її побудови зумовлює необхідність подальшої роботи над вивченням цієї проблематики.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до вимог Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI, згідно з Планами науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Львівського університету бізнесу та права на 2012–2015 роки, Пріоритетними напрямами розвитку правової науки на 2011–2015 рр. (Постанова загальних зборів Національної академії правових наук України від 24.09.2010 р. № 14-10 (із змінами, внесеними згідно з Постановою загальних зборів Національної академії правових наук України від 05.03.2012 р. № 4-12). Тему дисертаційної роботи затверджено рішенням вченої ради Львівського університету бізнесу та права від 23.05.2011 р. (протокол № 10).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є визначення основних проблем правового статусу інституту судової влади, понять та інституційної структури судової влади в Україні, юридичних властивостей основних її елементів та формування на основі зарубіжного досвіду якісно нової концепції правового статусу інституту судової влади України.
Визначена мета дослідження зумовила формулювання таких завдань:
– здійснити теоретико-методологічний аналіз становлення та реформування правового статусу інституту судової влади в Україні;
– обґрунтувати доцільність визначення судової практики як особливого джерела національного законодавства;
– вивчити досвід зарубіжних країн у вдосконаленні правового статусу інституту судової влади;
– розкрити структуру основних принципів та функцій інституалізації судової влади;
– охарактеризувати правову роль національних інститутів судової влади в Україні;
– дослідити особливості правового статусу судді як суб’єкта реалізації судової влади;
– розкрити пріоритетні засади реформування інституційної складової організації діяльності судової влади в умовах модернізації правового забезпечення;
– розробити пріоритетні напрями реалізації національної судово-правової політики;
– виокремити механізм взаємодії інституту судової влади з іншими державними інститутами;
– обґрунтувати пропозиції та рекомендації до національного законодавства щодо вдосконалення процесу реформування правового статусу інституту судової влади в Україні.
Об’єкт дослідження – правові відносини, що виникають у сфері діяльності інституту судової влади в Україні.
Предмет дослідження – правовий статус інституту судової влади у контексті судово-правової реформи в Україні.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становить сукупність філософсько-світоглядних, загальнонаукових та спеціально-наукових методів пізнання. Зокрема, діалектичний метод наукового пізнання дав змогу розглянути правовий статус інституту судової влади у розвитку і зв’язку з суспільством, виявити основні закономірності та тенденції становлення, розвитку та вдосконалення національного законодавства (підрозділи 2.1–2.3, 3.1–3.3); методи аналізу і синтезу уможливили окреслення ознаки статусу інституту судової влади, дослідження його функції у цій системі, вияв спільних і відмінних рис цього статусу з іншими правовими статусами (підрозділи 1.1–1.3, 2.2); соціальний метод застосовано у процесі аналізу внутрішніх і зовнішніх чинників суспільних процесів, що зумовили виникнення, еволюцію та правове закріплення статусу інституту судової влади, а також аналізу сучасного стану розвитку законодавства про статус
суддів (підрозділи 2.3, 3.3); формально-логічний метод застосовано для визначення основних понять, правових основ вирішення юридичних колізій законодавчого регулювання правових відносин, у межах яких реалізуються та забезпечуються права та обов’язки суддів (підрозділи 1.1–1.3, 2.2); структурно-функціональний метод – під час дослідження складових елементів правового статусу інституту судової влади (підрозділи 2.1–2.3); порівняльно-правовий метод – під час аналізу та зіставлення вітчизняного та зарубіжного досвіду (підрозділи 1.3, 3.1).
Емпіричну основу дослідження становлять узагальнення практичної діяльності органів судової та державної влади, які беруть участь у забезпеченні ефективного функціонування інституту судової влади; результати анкетування, опитування та інтерв’ювання 202 суддів загальних місцевих судів, загальних апеляційних судів, господарських місцевих судів, господарських апеляційних судів України, Вищого Адміністративного Суду України.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є одним із перших комплексних монографічних досліджень , в якому з погляду правничої науки сформульовано концепцію правового статусу інституту судової влади України. Наукова новизна дисертаційного дослідження конкретизується у науково-теоретичних положеннях, висновках та пропозиціях, основними з яких є такі:
уперше:
– розроблено ознаки інституту судової влади, серед яких виокремлено: вирішення спорів тільки щодо окремих казусів, преюдиційність судових рішень, судову владу як елемент системи стримувань і противаг;
– визначено правовий статус інституту судової влади як сукупність передбачених конституцією та законами фундаментальних і невідчужуваних прав, свобод та обов’язків судді, а також повноважень органів судової влади та органів спеціальної компетенції, їх посадових і службових осіб у різних організаційних та функціональних сферах вчинення правосуддя;
– розроблено пріоритетні напрями реалізації національної судово-правової політики в контексті вдосконалення правового статусу інституту судової влади, а саме: 1) формування вітчизняного правого поля; 2) реалізація національних інтересів за умов дотримання вимог чинного законодавства; 3) формування правової культури та правосвідомості громадян;
– встановлено прямі та зворотні зв’язки взаємодії інституту судової влади з іншими державними інститутами.
удосконалено:
– теоретичні підходи до визначення судової практики як особливого виду джерел національного законодавства, в межах чого доведено, що судова правотворчість відображена в судових прецедентах і судовій практиці;
– класифікацію принципів інституалізації судової влади, основними серед яких є поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, звернення до суду безпосередньо на підставі норм Конституції, конституційного контролю, здійснення судочинства винятково Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, територіальності та спеціалізації судів загальної юрисдикції;
– класифікацію функцій інституалізації судової влади, серед яких виокремлено групу внутрішніх і зовнішніх (їх перелік у кожній групі збігається, але характеризується власним змістом);
– поняття «правотворча діяльність судів», яке означає процес створення, зміни правових норм на основі узагальнення практичного досвіду правозастосування, щоб забезпечити ефективніше регулювання суспільних відносин;
– пропозиції щодо змін і доповнень до Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Закону України «Про вищу раду юстиції» в частині вдосконалення правового статусу інститутів судової влади.
набули подальшого розвитку:
– теоретичне обґрунтування зарубіжного досвіду вдосконалення правового статусу інституту судової влади;
– наукові підходи щодо удосконалення правового значення інституту судової влади;
– наукові ідеї щодо обґрунтування напрямів розвитку судово-правової реформи в Україні.
Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що розроблені теоретичні положення логічно доведені до рівня конкретних пропозицій, придатних для впровадження Верховною Радою України та ВККСУ, а також в тому, що вони застосовані:
– у правотворчій діяльності – за результатами дослідження сформульовано низку пропозицій щодо внесення змін і доповнень до чинного законодавства, а саме до Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Закону України «Про вищу раду юстиції» (Додаток Д);
– у правозастосовній діяльності інституту судової влади щодо удосконалення практики їх діяльності (акт впровадження Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 30.10.2012р.)
– у навчальному процесі – під час підготовки навчально-методичних матеріалів і викладання таких навчально-юридичних дисциплін, як «Адміністративне судочинство», «Кримінальний процес» та «Судові та правоохоронні органи» (акт впровадження ПВНЗ Львівського університету бізнесу та права від 1.02. 2012 року № 4).
Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження здобувач виконав самостійно, викладені наукові положення, висновки і рекомендації, що виносяться на захист, розробив автор особисто. Наукові ідеї, що належать співавторам опублікованих праць, у дисертації не викладено.
Апробація результатів дослідження. Підсумки розроблення проблеми загалом, окремі її аспекти, одержані узагальнення та висновки були оприлюднені на трьох міжнародних науково-практичних конференціях: «Розвиток економічних і політико-правових систем України та інших країн Європи на початку XXI століття» (м. Львів, жовтень 2011р.), «IX Міжвузівська щорічна інтернет-конференція молодих науковців «Наукові обрії» (м. Львів, лютий – березень 2012 р.), «Інформаційне суспільство: нова роль держави, бізнесу та громад» (м. Сімферополь, серпень 2012 р.)
Публікації. Основні теоретичні та практичні положення і висновки дисертаційного дослідження викладено у п’ятьох наукових статтях у фахових виданнях з юридичних наук та трьох міжнародних науково-практичних конференціях.
Структура і обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, що об’єднують вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел (220 назв) та семи додатків. Повний обсяг дисертації становить 239 сторінки, з них загальний обсяг тексту – 173 сторінки.

bibliography

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі теоретично узагальнено і запропоновано нове вирішення актуального наукового завдання, яке полягає у виробленні нового підходу і до опрацювання теоретичних засад, і насамперед до надання практичних рекомендацій щодо удосконалення правового статусу інституту судової влади, зважаючи на пріоритети судово-правової реформи. Реалізовані в процесі дослідження мета і завдання роботи дозволяють зробити такі основні висновки:
1. Аналіз генезису наукових підходів до формування сучасного інституту судової влади в Україні, що слугував історико-теоретичною основою дослідження, засвідчує, що правовий статус інституту судової влади України не був предметом спеціального комплексного дослідження. З’ясовано, що стан законодавчої та нормативної бази не відповідає потребам. Подальший їх розвиток вимагає продовження законотворчого процесу на системній основі. Все це дало підстави для висновку, що наукова розробка становлення та реформування правового статусу інституту судової влади потребує науково-практичного обґрунтування і всебічного вивчення.
2. Досліджуючи теоретико-методологічні засади судової влади як правового інституту та беручи до уваги всі особливості інституційного закріплення судової влади в Україні, можна виокремити такі основні етапи її ста¬новлення і розвитку: перший етап (до Х ст.) – доба усного звичаєвого права; другий етап (ХІ–ХV ст.) – доба «Руської правди»; третій етап (ХVІ–ХVІІ ст.) – інституційне закріплення судової влади; четвертий етап (ХVІІІ – початок ХІХ ст.) – адміністративна реформа судової вла¬ди; п’ятий етап (20-ті рр. ХХ ст.) – доба Украї¬нської Центральної Ради; шостий етап (20–90-ті рр. ХХ ст.) – су¬доустрій за часів СРСР; сьомий етап (з 1991 р.) – форму¬вання незалежної судової гілки влади в Україні.
3. Визначено, що інститут судової влади – це різновид державної влади та гарант рівноваги влади, а суд – своєрідний механізм рівноваги, арбітр, посередник між виконавчою і законодавчою владою. Інститут судової влади самостійно і незалежно від інших видів державної влади (законодавчої і виконавчої) здійснює владні, публічно-правові повноваження у встановлених державою формах і з застосуванням відповідних правових процедур.
4. Доведено, що судова практика, як додаткове джерело права, повинна виробляти правоположення, узагальнюючи доцільний, повсякденний досвід вирішення спірних життєвих ситуацій, який не суперечить чинному законодавству. Там, де судова практика інтерпретує і розвиває закон, заповнюючи існуючі прогалини, вона, безсумнівно, зміцнює престиж закону і збільшує його ефективність. Зазначено, що судова практика може і повинна розвиватися тільки в рамках чинного закону.
5. Вивчення досвіду зарубіжних країн у вдосконаленні правового статусу інституту судової влади дає право констатувати, що тенденції розвитку судових систем західноєвропейських країн передбачають створення самостійних та незалежних органів суддівського врядування, які вирішують головні питання, що стосуються діяльності суддів: підбір, просування по службі, переведення, дисциплінарна відповідальність та ін. Однією з гарантій незалежності таких органів є створення їх на основі представництва трьох гілок влади з перевагою судової. Діяльність таких органів полягає в забезпеченні незалежності суддів шляхом збалансування політичного впливу законодавчої чи виконавчої влади в кадрових питаннях організації судової влади. Важливу роль у становленні самостійності такого органу відіграє його склад, який представлений половиною або більшістю суддів. Порядок формування цих органів створює умови для утвердження суддівського самоврядування та одночасно сприяє запобіганню корпоративної суддівської замкнутості.
6. Обґрунтовано існування таких основоположних принципів інституалізації судової влади, як:
а) поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі; звернення до суду безпосередньо на підставі норм Конституції;
б) оскарження до суду рішень чи дій (бездіяльності) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, по¬садових і службових осіб; конституційного контролю.
7. Узагальнено сутнісні характеристики функцій інституту судової влади:
а) суд є елементом системи органів державної влади і у зв’язку з цим виконує функції держави в цілому;
б) місце судових органів у системі органів державної влади визначає їх основні функції та способи реалізації;
в) специфічні завдання, що стоять перед судом, детермінують розвиток власних методів їх вирішення згідно з принципами, що визначають його місце в системі органів державної влади;
г) функції судових органів реалізуються у взаємодії з іншими елементами системи органів державної влади.
8. Встановлено, що правова роль інститутів судової влади полягає у змісті основних їхніх елементів, серед яких виокремлено:
а)принципи організації та діяльності судової влади; систему та структуру органів судової влади;
б) права й обов’язки органів судової влади (функції); правовий статус судді суду;
в) гарантії діяльності суддів; норми, що визначають статус та повноваження судових органів, діяльність яких спрямована на забезпечення належної організації та діяльності судової влади.
9. Визначено правовий статус судді як сукупність передбачених конституцією та законами фундаментальних і невідчужуваних прав, свобод та обов’язків судді, а також повноважень органів судової влади та органів спеціальної компетенції, їх посадових і службових осіб у різних організаційних та функціональних сферах вчинення правосуддя.
Виокремлено ознаки правового статусу судді як основного інституту судової влади: він є загальним (базовим) правовим статусом, визначеним нормами Конституції та конститу¬ційного законодавства України; має пріоритетне становище серед інших галузевих статусів (адміністративно-правового, цивільно-правового, кримінально-правового тощо); має системотворчий характер (визначає на конституційному рівні загальні принципи правового регулювання); має політичний характер (поширюється на тих суб’єктів правових відносин, які одночасно є суб’єктами політичних відносин та здійснюють політичну владу).
10. У процесі розробки пріоритетних засад реформування інституційної складової організації забезпечення діяльності судової влади запропоновано низку нових підходів до вдосконалення їх правового статусу, зокрема: встановлені фактичні підстави для того, щоб Державна судова адміністрація, зберігаючи статус органу виконавчої влади, була підпорядкована судовій системі та незалежна від вищих органів виконавчої влади, оскільки далеко не всі державні органи виконавчої влади є інкорпоровані в систему державних органів виконавчої влади, передбачену розділом VI Конституції України і пов’язані принципом «єдиноначальності» стосовно Кабінету Міністрів України, а розділ VI Конституції, який визначає правові засади функціонування виконавчої влади не має виняткового чи абсолютно визначеного характеру щодо організаційних форм її здійснення;
11. Проаналізовано повноваження Вищої квалі¬фікаційної комісії суддів України на предмет її співвідношення із «типовими» функціями органу виконавчої влади, аргументовано, що за формальними ознаками цей орган належить до органів виконавчої влади. Проте маємо констатувати, що згідно з чинним законодавством України правовий статус Вищої кваліфікаційної комісії суддів України чітко не визна¬чений як правовий статус органу виконавчої влади. З іншого боку, також може ставитися під сумнів, наскільки виправданою є ситуація, у якій орган виконавчої влади вирішує питання у сфері судової влади: дисциплінарної відповідальності суддів, формування кадрового корпусу суддів.
12. Залежно від спрямованості діяльності органів державної влади виокремлено три напрями реалізації національної судово-правової політики, а саме: 1) формування вітчизняного правого поля; 2) реалізація національних інтересів за умов дотримання вимог чинного законодавства; 3) формування правової культури та правосвідомості громадян.
13. Доведено, що будучи елементами системи правового регулювання, законодавець та судові органи державної влади взаємодіють шляхом постійного інформаційного обміну, у процесі якого внаслідок дії прямих і зворотних зв’язків правозастосовна діяльність судових органів стає основою для нормотворчості, а результати правотворчої діяльності законодавчих органів державної влади – інструментом правозастосування, що забезпечує досягнення його основних цілей.
14. Зазначено, що взаємодія інститутів судової влади та інших державних органів у процесі правозастосування здійснюється за допомогою поєднання нормативного регулювання, що виражається у прийнятті законодавчими органами нормативних правових актів та індивідуального судового регулювання, що забезпечує їх застосування і тлумачення.
15. Основні наукові результати виконаного дослідження, яке ґрунтується на вітчизняному й зарубіжному досвіді проведення судово-правової реформи, з метою вдосконалення правового статусу інститутів судової влади дають змогу надати такі практичні рекомендації: запропоновано зміни до Конституції України в частині вдосконалення правового статусу інститутів судової влади; необхідні істотні доопрацювання Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в частині конкретизації правового статусу Державної судової адміністрації та її працівників; уточнення правового статусу керівника апарату суду; удосконалення процедури проведення спеціальної перевірки кандидатів на посаду судді; добору кандидатів на посаду судді; уточнення повноважень Вищої ради юстиції. Пропозиції до законодавства викладені в додатку «Д».