Прилуцький Сергій Валентинович. Судова влада в умовах формування громадянського суспільства та правової держави в України :

brief description

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
імені В. М. КОРЕЦЬКОГО

На правах рукопису

Прилуцький Сергій Валентинович

УДК 342; 347.962; 347.97/.99

СУДОВА ВЛАДА В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ

Спеціальність: 12.00.10 – судоустрій; прокуратура та адвокатура.

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Науковий консультант:
Костенко Олександр Миколайович
доктор юридичних наук,
професор, академік НАПрН України

Київ – 2013

Зміст

Вступ................................................................................................................................3
Розділ 1. Теоретичні основи організації судової влади в Україні
1.1. Судове право як концептуальна основа теорії судової влади України.............15
1.2. Суд як соціальний феномен...................................................................................34
1.3. Суд як інститут публічної влади...........................................................................50

Розділ 2. Місце та роль судової влади у процесі становлення громадянського суспільства та правової держави
2.1. Громадянське суспільство та правова держава: концепт взаємодії..................76
2.2. Передумови становлення судової влада у правовій державі.............................91
2.3. Суд і громадянське суспільство: взаємозв’язок та взаємозумовленість.........109
2.4. Вплив громадянського суспільства на організацію та діяльність судової влади.............................................................................................................................119

Розділ 3. Участь народу у здійсненні судової влади як відображення громадянського суспільства у правовій державі
3.1. Історія виникнення та розвитку прямого народовладдя у здійсненні судової влади….………............................................................................................................138
3.2. Правові форми безпосередньої участі народу при здійсненні судової влади.............................................................................................................................168
3.3. Безпосередня участь народу у здійсненні судової влади в Україні: правове регулювання та проблеми реалізації…......................…….......................................193

Розділ 4. Єдність судової влади в Україні: питання теорії та практики
4.1. Єдність судової влади як правова основа судової системи України ..............223
4.2. Організаційно-правові форми забезпечення єдності судової влади…............236
4.3. Правові засади єдності статусу суддів та суддівського корпусу…………….276

Розділ 5. Окремі інститути судочинства в механізмі судової влади
5.1. Мировий суд у механізмі судової влади............................................................318
5.2. Прокуратура як публічний інститут судочинства............................................345
5.3. Адвокатура як інститут громадянського суспільства в механізмі судочинства..................................................................................................................366

Висновки…………………………………………….………………........................381

Список використаних джерел.................................................................................395

Додатки........................................................................................................................448

ВСТУП
Актуальність теми. Становлення України як суверенної, демократичної та правової держави тісно пов’язано з тривалим та суперечливим процесом формування судової влади. На початковому етапі державотворення проблеми у сфері організації та здійснення правосуддя значною мірою зумовлювались тим, що вітчизняна правова наука не мала необхідних теоретичних досліджень щодо судової влади. Разом з тим, порядок організації та діяльності судової влади прямо впливає на правову систему країни, її розвиток та стабільність. На незалежний суд у правовій державі покладається контроль за дотриманням законності в усіх без винятку сферах суспільного життя. Зокрема, суд має захищати основи конституційного ладу в державі, законність створення та діяльності політичних партій, проведення виборів, гарантувати дотримання основних прав та свобод людини і громадянина. Саме тому осмислення судової влади як самостійного правового явища потребує консолідованого теоретико-методологічного підходу.
Вибір теми передусім обумовлений складними й суперечливими процесами перехідного періоду, які переживає сьогодні українське суспільство та держава. Незважаючи на те, що за останні двадцять років в Україні послідовно було змінено три ключові законодавчі акти про судоустрій, суд так і не став дієвим гарантом прав та свобод людини, незалежним арбітром між громадянином та державою, захисником конституційного ладу. Вбачається, що без урахування конкретних історичних умов, структури вітчизняного суспільства та здатності Українського народу впливати на судову владу, формальне регулювання виявляється недостатньо дієвим.
Актуальність дослідження даної теми також обумовлена нерозв’язаністю і проблемністю багатьох питань щодо судової влади як публічно-правового і, водночас, соціального феномену. В дисертаційній роботі акцентується увага на концептуальних теоретико-правових та прикладних аспектах оптимальної організації та ефективного функціонування судової влади.
Підґрунтям дослідження є праці класиків філософсько-правової думки: Аристотеля, Полібія, Г. Гроція, Б. Спінози, Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск’є, Т. Пейна, Г. Гегеля, А. Фергюсона, І. Бентама, К. Маркса, П. Рікера, Л. Моргана, Б. Сантоса, Ж. Марітена, Дж. Коена, Е. Арато, Д. Роулза, Л. М. Гумельова, В. С. Нерсесянца та ін.
Науковим базисом для розробки даної теми стали дослідження представників вітчизняної юридичної доктрини дореволюційного та радянського періодів: Є. В. Васьковського, С. І. Вікторського, О. К. Дживелєгова, В. Р. Завадського, О. Ф. Кістяківського, А. Ф. Коні, П. О. Кропоткіна, П. І. Люблінського, Й. В. Михайловського, Д. М. Петрушевського, М. М. Полянського, М. М. Розіна, В. О. Рязановського, В. К. Случевського, Д. Г. Тальберга, Є. М. Трубецького, Б. М. Чичеріна, М. А. Філіпова, І. Я. Фойницького, а також В. М. Корецького, А. О. Мельникова, І. Л. Пєтрухіна, А. Л. Ривліна, В. М. Савицького, М. С. Строговича, М. О. Чельцова-Бебутова, М. Л. Шифмана.
Про актуальність концептуальних та науково-практичних розробок щодо судової влади, її завдань та функцій, форм і методів здійснення в умовах суспільно-політичних трансформацій перехідного періоду свідчать також численні гострі дискусії навколо цієї теми. Проблематика судової влади привертає значну увагу фахівців та експертів як у нашій країні, так і за кордоном. Зокрема, окремим питанням організації та діяльності судової влади в умовах становлення правової держави й громадянського суспільства присвячені наукові праці вітчизняних вчених: О. В. Батанова, С. В. Бобровник, М. І. Гаврилова, В. Г. Гончаренка, В. П. Горбатенка, О. В. Зайчука, В. С. Ковальського, М. І. Козюбри, А. М. Колодія, В. В. Копєйчикова, О. М. Костенка, М. В. Костицького, В. В. Костицького, О. Л. Копиленка, Е. Б. Кубка, І. О. Кресіної, Л. А. Луць, О. М. Мироненка, О. Г. Мурашина, В. П. Нагребельного, Н. М. Оніщенко, О. В. Петришина, В. Ф. Погорілка, П. М. Рабіновича, О.Д.Святоцького, В. Ф. Сіренка, О. Ф. Скакун, О. В. Скрипнюка, В. Є. Скоморохи, І. Б. Усенка, М. В. Цвіка, В. В. Цвєткова, В. М. Шаповала, В. Я. Тація, Г. П. Тимченка, М. І. Хавронюка, Ю. С. Шемшученка, О. І. Ющика, О. Н. Ярмиша та ін. Цій темі також присвячені роботи зарубіжних дослідників: У. Бернема, Д. Вудхауза, Т. Хартлі (Англія); Г. Кельзена, Р. Циппеліуса (Німеччина); А. Б. Венгерова, А. П. Гуськової, К. Ф. Гуценка, Л. В. Головка, Г. В. Мальцева, М. М. Марченка, Е. М. Мурадьян, М. О. Колоколова, М. І. Клеандрова, Е. Н. Кімінчижі, В. П. Кашепова, П. Л. Михайлова, І. Б. Михайловської, Ю. І. Семенова, О. В. Смирнова, Б. О. Філімонова, В. О. Четверніна (Росія); Б. Т. Булеулієва (Казахстан); Ж.-Л. Бержеля, Ф. Газье, Р. Давіда, А. де Токвіля, Ж. Праделя, М.-Л. Расса, Н. Рулана, М. Дюверже (Франція); Т. Аллана, В. Бернхема, А. Гамільтона, Д. Каррі, Д. Мидора, Б. Таманаги, С. Теймана, Б. Футея (США); А. Барака (Ізраїль), М. Саф’яна (Польща), Ш. Гасса (Швейцарія).
Системному аналізу судової влади та її окремих інститутів присвячені наукові роботи вітчизняних вчених: В. Д. Бринцева, В. Ф. Бойка, В. С. Бігуна, Т. В. Варфоломеєвої, В. В. Городовенка, Ю. М. Грошевого, І. С. Гриценка, В. В. Долежана, А. П. Закалюка, В. С. Зеленецького, В. М. Кампо, О. В. Капліної, С. В. Ківалова, М. В. Косюти, І. І. Котюка, В. В. Кривенка, Р. О. Куйбіди, О. М. Литвака, Б. В. Малишева, В. Т. Маляренка, І. Є. Марочкіна, М. І. Мельника, В. В. Молдована, JI. М. Москвич, Г. О. Мурашина, О. Р. Михайленка, М. М. Михеєнка, І. В. Назарова, В. Т. Нора, С. Ю. Обрусної, О. М. Овчаренко, Г. М. Омельяненко, М. А. Погорецького, С. В. Подкопаєва, Д. М. Притики, Ю. Д. Притики, В. О. Попелюшка, Ю. Є. Полянського, М. В. Руденка, І. О. Русанової, Г. П. Середи, А. О. Селіванова, В. В. Сердюка, В. В. Сухоноса, Н. В. Сібільової, М. І. Сірого, В. С. Смородинського, В. С. Стефанюка, А. А. Стрижака, В. М. Тертишника, О. М. Толочка, Л. Д. Удалової, Г. І. Чангулі, С. Я. Фурси, С. В. Шевчука, М. Є. Шумила, В. І. Шишкіна, С. Г. Штогуна, М. К. Якимчука, О. Г. Яновської та ін.
Констатуючи вагомий науковий внесок названих вчених у розробку цієї тематики, слід зауважити, що самостійного комплексного дослідження проблем організації судової влади в умовах формування громадянського суспільства та правової держави в Україні, не проводилось. Теоретично не розробленою залишилась низка ключових питань, пов’язаних із втіленням самостійності судової влади та незалежності суддів.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалось у межах планових тем відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України: «Кримінальна юстиція України: актуальні проблеми розвитку» (№ РК0106U004753) і «Протидія корупції засобами кримінальної юстиції (концептуальні питання)» (№ РК0108U010353). Зміст та основні положення дисертаційного дослідження відповідають завданням здійснення в Україні судово-правової реформи.
Мета і задачі дослідження. Метою роботи є обґрунтування і розробка теоретичних та організаційних засад судової влади, визначення передумов та основних етапів її становлення й розвитку, наукове розкриття сучасних проблем організації й функціонування судової влади України в умовах формування громадянського суспільства та правової держави.
Для досягнення поставленої мети передбачено вирішення таких задач:
- сформувати теоретико-методологічні основи дослідження судової влади;
- розкрити правову природу суду як соціального та публічно-правового феномену;
- встановити правові засади взаємовідносин держави та громадянського суспільства у процесі організації та здійснення судової влади;
- визначити місце судової влади в державному механізмі, її взаємозв’язок з іншими гілками й органами державної влади;
- визначити форми прямого народовладдя при здійсненні судової влади;
- виокремити засади єдності судової влади як правової основи судоустрою України;
- розкрити співвідношення окремих організаційних форм судової влади (суддівське самоврядування, судове управління, самоорганізація судової влади);
- визначити організаційно-правові шляхи та засоби вдосконалення статусу суддів, добору кадрів на суддівські посади, посилення гарантій незалежності суддів, а також їх відповідальності за дотримання прав учасників судового розгляду та інтересів держави і суспільства;
- дослідити моделі інституту мирового суду та перспективи його впровадження у вітчизняну судову систему;
- визначити місце й роль публічного обвинувачення та захисту в механізмі змагального судочинства.
Об’єкт дослідження – суспільні відносини у сфері організації судової влади.
Предмет дослідження – судова влада в умовах формування громадянського суспільства та правової держави в Україні.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є система філософсько-світоглядних, загальнонаукових та спеціальних методів пізнання, використання яких забезпечило достовірність висновків і можливість вирішення поставлених завдань та досягнення сформульованої мети. За допомогою системно-структурного методу визначено загальну структуру дисертаційного дослідження. Філософсько-світоглядні методи діалектики дали можливість обрати загальний підхід до вивчення багатопланової природи суду як складного феномену, оцінити явища й умови, що впливають на його розвиток.
Загальнонаукові методи (аналізу, синтезу та узагальнення) дозволили визначити поняття та виокремити основні ознаки судової влади. Шляхом застосування логіко-семантичного методу сформульовано понятійний та категоріальний апарати, а саме: визначено поняття «суд», «судова влада», «судове право», «суд присяжних», «мировий суд» (підрозділи 1.1, 1.2., 1.3., 3.2., 5.1.). Застосування методу аналізу дало можливість розкрити концепт взаємодії «людина – суспільство», «громадянське суспільство – правова держава», «суспільство – судова влада – держава» (підрозділи 2.1., 2.2., 2.3., 2.4.). Основним серед сукупності використаних спеціальнонаукових методів є нормативно-догматичний метод, який застосовувався для дослідження чинного законодавства, що регламентує організаційно-правові основи функціонування судової влади (підрозділи 3.3., 4.1., 4.2., 4.3.) Порівняльно-правовий метод використано при дослідженні наявного світового досвіду в сфері організації та здійснення судової влади в умовах формування правової держави (підрозділи 3.2., 3.3., 5.2.). Історико-правовий метод забезпечив можливість виокремлення правових закономірностей виникнення та розвитку суду як соціального феномену та становлення судової влади (підрозділ 1.2., 1.3.), дослідження інституту прямого народовладдя при здійсненні судової влади на різних історичних етапах (3.1), розкриття специфіки вітчизняної моделі мирового суду (підрозділ 3.1., 5.1.). Соціологічний та статистичний метод використовувався при вивченні практики та встановленні динаміки змін у формуванні незалежності суддів та самостійності судової влади (підрозділ 4.2., 4.3.).
Теоретичною основою даного дослідження стала концепція судового права, яка знайшла своє продовження в обґрунтуванні основ теорії судової влади.
Нормативну та джерельну базу роботи складають історичні пам’ятки права щодо організації судової влади на території України; норми Конституції і законів України; міжнародно-правові акти; законодавство окремих зарубіжних країн.
Емпіричну базу дослідження становлять статистичні дані та узагальнення соціологічного дослідження «Моніторинг незалежності суддів в Україні», що системно проводилось у 2007, 2008 та 2009 роках.
Наукова новизна одержаних результатів визначається насамперед тим, що дисертація є першим у вітчизняній юридичній науці комплексним монографічним дослідженням особливостей організації судової влади в умовах формування громадянського суспільства та правової держави в Україні. Особистий внесок автора полягає у концептуальній розробці основ теорії судової влади. Найсуттєвішими результатами дослідження, які становлять наукову новизну та виносяться на захист, є такі:
вперше:
- на концептуальному рівні обґрунтовано засади теорії судової влади, яка має комплексно та системно розкривати: найважливіші принципи судової влади та механізми її взаємовідносин з іншими інститутами публічної влади; критерії балансу між судом як органом державної влади та судом як соціальним інститутом; основоположні засади судоустрою та судочинства у їх системному взаємозв’язку;
- шляхом філософсько-правового аналізу встановлено, що юридичні категорії «суд» та «судова влада» співвідносяться як зміст та форма. Суд визначається як окремий вид суспільних правовідносин по вирішенню (подоланню, розв’язанню, запобіганню) соціальних конфліктів, а судова влада є втіленням статичного (організаційного) та динамічного (процесуального) проявів суду, що забезпечується публічно-правовим примусом;
- виокремлено зовнішню та внутрішню складові соціоантропологічної природи суду. Зовнішній аспект суду полягає у тому, що спірне питання між членами суспільства є предметом колективного вирішення відповідно до норм права, соціальних звичаїв, колективної моралі. Внутрішній (психологічний) прояв суду полягає у здатності особи відчути провину та каяття за свої вчинки як перед окремими індивідами, так і перед суспільством загалом;
- з’ясовано, що еволюційний розвиток суду відбувався у двох формаціях: публічній та соціальній. Із виникненням та розвитком держави, суд, ставши органом публічної влади, поступово перебрав функції та роль суду як соціального органу. Проте, у всі історичні періоди ці дві формації суду існували й існують паралельно, впливаючи одна на одну, а іноді й поєднуючись (суд за участю присяжних, шеффенів, народних засідателів);
- обґрунтовано, що становлення судової влади в умовах формування правової держави прямо залежить від впливу громадянського суспільства. Активна участь громадянського суспільства в організації та здійсненні судової влади забезпечує баланс приватноправового та публічного інтересів. Досягнувши рівня самостійного інституту публічної влади, судова влада стає дієвим захисником конституційного ладу, забезпечує політичну стабільність країни, реально гарантує захист прав та свобод людини і громадянина. У правовій державі судова влада є неупередженим арбітром між органами публічної влади (державою) та громадянським суспільством (людиною);
- з метою ефективної організації та діяльності судів першої ланки запропоновано диференціювати місцеві суди на мирові та загальні (міські, районні, окружні). До підсудності мирових судів передбачається віднести нескладні цивільні, адміністративні та кримінальні провадження. Місцеві суди загальної юрисдикції мають забезпечувати безпосередній розгляд складних справ, а також апеляційний перегляд справ, розглянутих в рамках мирового провадження;
- доведено, що механізм кадрового забезпечення судової влади України потребує концептуального вдосконалення. Основу кадрового наповнення суддівського корпусу повинні складати особи з практичним досвідом роботи у сфері судочинства. Система добору кандидатів на посаду судді повинна мати два паралельних джерела: 1) професійні юристи-практики з досвідом роботи у сфері судочинства (3-5 років) та 2) спеціально підготовлені кандидати, які отримали практичний досвід судової діяльності в якості помічників судді. Відповідно до засад самоорганізації судової влади система органів юстиції повинна максимально забезпечувати самовідтворення та саморегуляцію;
- обґрунтовано необхідність впровадження «класичного» інституту незмінюваності суддів, згідно з яким усі професійні судді призначатимуться Президентом України за погодженням із Верховною Радою України безстроково. Призначення та звільнення суддів має відбуватися лише на підставі подання реформованої Вищої ради юстиції;
- визначено співвідношення суддівського самоврядування, судового управління та самоорганізації судової влади як правових форм організації судової влади України; розкрито їх взаємовплив та встановлено визначальну роль суддівського самоврядування, в основі якого лежить принцип рівності суддів.
удосконалено:
- доктринальний підхід про взаємне підпорядкування держави та громадянського суспільства відповідно до діалектичного закону єдності та боротьби протилежностей: як громадянське суспільство не може існувати без охоронного, примусового та карального механізму держави, так і правова держава не може існувати без рушійного потенціалу відкритого суспільства вільних людей;
- положення про необхідність встановлення балансу між правовою державою та громадянським суспільством в організації судової влади та здійсненні правосуддя, що може бути реалізовано шляхом запровадження механізмів громадянського контролю;
- положення про пряме народовладдя при здійсненні судової влади, яке має забезпечувати двосторонній взаємозв’язок та взаємовплив між громадянським суспільством та державою. З одного боку, суспільство здійснює контроль за державним судом та впливає на соціально-політичні процеси у відповідності до принципу верховенства права, а з іншого – пряма участь представників суспільства при здійсненні судочинства стає результатом соціально-політичних перетворень самої держави;
- науковий підхід щодо запровадження прямої участі народу при здійсненні судочинства відповідно до «комбінованої» моделі суду, яка притаманна більшості сучасних західноєвропейських країн. Організація і склад судових колегій за участю представників народу повинні залежати від характеру та ступеню суспільної значимості правового інтересу чи конфлікту, що підлягає розв’язанню.
- концептуальні засади єдності судової влади та шляхи їх практичної реалізації в судовій системі України.
набули подальшого розвитку положення щодо:
- напрямів втілення концепції соціального натуралізму в подоланні проблем правового нігілізму та кризи правової культури, що сьогодні опанували як вітчизняне суспільство, так і державну владу. У питаннях організації судової влади обґрунтовується необхідність формування відносин взаємовпливу між суспільством та державою через поєднання засад централізації та децентралізації механізмів судового захисту;
- процедурних та організаційних аспектів діяльності мирових судів на засадах примирення та посередництва, максимальної наближеності та доступності для жителів територіальних громад;
- балансу публічної (державної) та суспільної (громадянської) складових в організації та здійсненні судової влади, що є запорукою рівноваги між різними верствами населення, соціальними групами та державною владою. Такий баланс є також гарантією легітимності публічної влади, її визнання та стабільності на тлі соціальної нерівності і, відповідно, можливих суспільних коливань та напруженості;
- подальшого розвитку та модернізації прокуратури України як важливого чинника ефективного судочинства у механізмі державної влади, а також проблемних питань організації та правового регулювання статусу Генерального прокурора України та підлеглих йому прокурорів;
- адвокатури як одного із самостійних інститутів громадянського суспільства, що повинна активно контролювати і стримувати державні органи від зловживань владою та посягань на громадянські права, зокрема, при здійсненні судочинства.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в дисертації положення, висновки, рекомендації, пропозиції є вагомим внеском у розвиток сучасної теорії судової влади, поглиблюють уявлення про правову природу судової влади. Отримані автором науково обґрунтовані результати можуть бути використані:
- у науково-дослідній сфері – для подальшого вивчення теоретичних питань, що стосуються правової природи судової влади в умовах формування правової держави;
- у законодавчій роботі – при внесенні змін і доповнень до Конституції України, законодавства України про судоустрій, процесуальних законів та при проектуванні законодавчих актів (довідка Апарату Верховної Ради України про використання результатів дисертаційного дослідження від 10 вересня 2013 р.);
- у правозастосовній роботі – як орієнтир при здійсненні правосуддя та іншої правозастосовної діяльності судами загальної юрисдикції і органами судової влади (акт впровадження Міжнародного фонду «Центр суддівських студій» від 10 вересня 2013 р.);
- у навчальному процесі – при підготовці підручників і посібників з навчальних курсів «Організація судових та правоохоронних органів», «Організація судової влади в Україні», «Цивільний процес», «Господарський процес», «Кримінальний процес», «Судове право», «Теорія судової влади» та під час викладання цих дисциплін у вищих юридичних навчальних закладах України (акт впровадження Національної школи суддів від 12 червня 2013 р.).
Особистий внесок здобувача. Дисертація виконана здобувачем особисто та є самостійним дослідженням. В опублікованих працях, написаних у співавторстві, власні теоретичні розробки дисертанта становлять визначений у списку праць обсяг. Наукові ідеї, що належать співавторам опублікованих праць, у дисертації не використовувались.
Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертації апробовані автором під час її виконання та обговорення на засіданнях відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України та засіданні Вченої ради Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України (наукова доповідь «Концепція судового права та перспективи її впровадження у правову систему України» (протокол № 5 від 28 квітня 2011 р.). Результати дослідження доповідалися на міжнародних і всеукраїнських науково-практичних конференціях, круглих столах та семінарах, зокрема: міжнародній науково-практичній конференції «Реформування органів прокуратури України: проблеми і перспективи» (м. Київ, 2-3 жовтня 2006 р); науково-практичній конференції «Питання удосконалення судової системи України» (м. Харків, 1-2 лютого 2007 р.); круглому столі «Дисциплінарна відповідальність, етичні вимоги щодо поведінки прокурорів і суддів, їх навчання. Статус прокурорів України та Франції» (м. Київ, 1 червня 2007 р.); науково-практичному семінарі «Законодавча регламентація захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина» (м. Чернігів, 14 травня 2008 р.); круглому столі «Судова політика» (м. Київ, 10 червня 2008 р.); семінарах для суддів за програмою «Незалежність суддів: міжнародні стандарти та національна практика» (м. Київ, 3-4 липня; м. Одеса, 17-18 липня; м. Донецьк, 23-24 жовтня 2008 р.); науково-практичній конференції «Стан та перспективи розвитку правосуддя в Україні» (м. Київ, 27 лютого 2009 р.); міжнародній конференції «Судова система України: пошук рішень у світлі європейських стандартів» (м. Київ, 12-13 березня 2009 р.); ІІ міжнародному науковому симпозіумі «Дні порівняльного правознавства» (м. Яремче, 22-25 квітня 2010 р.); всеукраїнській науково-практичній конференції «Вдосконалення діяльності прокуратури – шлях до реформування кримінальної юстиції» (м. Львів, 28 травня 2010 р.); міжнародній науковій конференції «Проблеми реформування судочинства в Україні» (м. Київ, 24 червня 2010 р.); круглому столі, присвяченому проекту Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (м. Київ, 29 червня 2010 р.); ХХV міжнародній історико-правовій конференції «Судова влада в Україні і світі: історія, сучасність, перспективи розвитку» (м. Саки, 16-18 вересня 2011 р.); III Международной научно-практической конференции молодых ученых и студентов «2020: молодые смотрят в будущее» (г. Таллинн, Эстония, 18-19 мая 2012 г.); круглому столі «Реформування кримінально-процесуального законодавства України» (м. Київ, 11 квітня 2012 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Забезпечення єдності судової практики – основне завдання вищих судових органів держави» (м. Київ, 19 квітня 2012 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Докази і доказування за новим Кримінальним процесуальним кодексом України» (м. Київ, 6-7 грудня 2012 р.); І Международном круглом столе «Сотрудничество в Причерноморском регионе: тенденции и перспективы» (г. Киев, 19 ноября 2012 г.).
Публікації. Основні положення і висновки, які містяться у дисертації, знайшли відображення у 63 наукових публікаціях, у тому числі, в особистій монографії, 35 наукових статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях, 4 статтях опублікованих у наукових періодичних виданнях інших держав та вітчизняних фахових виданнях, що включені до міжнародних наукометричних баз даних, 11 тезах наукових доповідей, а також в 12 інших наукових виданнях, які додатково відображають наукові результати дисертації.
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, що об’єднують шістнадцять підрозділів, висновків, списку використаних джерел (657 найменувань) і 4 додатків. Повний обсяг дисертації становить 459 сторінок, із них основний текст дисертації — 394 сторінки.

bibliography

ВИСНОВКИ
1. Обґрунтовано, що доктринальною основою судової влади України має виступити теорія судової влади, що комплексно обстоюватиме судову владу у її системному взаємозв’язку, відповідно до статики та динаміки дії і розвитку права. Теорія судової влади має забезпечити концептуальне підґрунтя для судового права як перспективного наукового напряму, що розкриватиме найважливіші принципи взаємовідносин судової влади з іншими органами публічної влади; досліджуватиме критерії балансу між судом як органом державної влади та судом як інститутом громадянського суспільства. З огляду на це предмет судового права має охоплювати: по-перше, вчення про суд та судову владу як феномен публічно-правових відносин; по-друге, вчення про судоустрій (судовий лад); по-третє, вчення про судочинство. У межах означеного предмета має здійснюватися теоретичний аналіз та наукове обґрунтування таких складних правових інститутів, як: судова правотворчість; судова політика та політика судової влади; самоорганізація судової влади; суддівське самоврядування; управління судовою владою та судове адміністрування; судовий контроль і судовий нагляд; транспарентність судової влади. Принципово нового значення з погляду національного суверенітету набувають питання щодо наднаціональних механізмів судочинства та правозахисту, учасницею яких стала чи може стати Україна (Європейський суд з прав людини, Суд Європейського Союзу, Міжнародний кримінальний трибунал тощо).
Для забезпечення максимальної доступності, зрозумілості та ефективності судових процедур у рамках судового права мають бути виокремленні як спільні, так і особливі риси різних форм судочинства і відповідно ті інститути, принципи, процедури, що є спільними — мають бути приведені до взаємної узгодженості та уніфікованості. Такий підхід сприятиме найбільш повній реалізації прав і свобод людини у сфері судового захисту, ефективному дотриманню процесуальних гарантій, полегшенню доступу до правосуддя та підвищенню його ефективності.
2. Розкрито правову природу суду як соціального та публічно-правового феномену. Досліджуючи природу суду, автор обґрунтовує положення про те, що суд — це передусім соціальний феномен, в основі якого лежить соціоантропологічна здатність людини до складних форм логічного мислення шляхом сприйняття інформації, її аналізу та критичної оцінки — судження. Виникнення суду як окремої форми людських відносин пов’язано з ранніми стадіями не тільки людської цивілізації, а й самого розвитку людини як істоти соціальної. Цей процес збігається з періодом докласового, родоплемінного устрою, коли основні економічні інститути (власність на засоби виробництва) перебували ще у зародковому стані.
Суд невід’ємна складова як колективного, так і індивідуального буття людини. При цьому можна говорити про зовнішній та внутрішній аспекти суду. Зовнішній прояв суду полягав у тому, що спірне питання між членами суспільства є предметом колективного вирішення відповідно до первісних норм, звичаїв, колективної моралі. Внутрішній прояв суду полягав у здатності особи відчути провину за свої дії як перед окремими членами общини, так і перед всією общиною. Внутрішній «суд», що виражається у відчутті провини та каяття за свої вчинки — головна мета суду як явища не тільки соціального та публічного, а й психологічного.
Феномен суду передусім має соціопсихологічну основу, яка в умовах боротьби «кожного проти кожного», вплинула на консолідацію людей та формування тісних соціальних зв’язків, а з часом і публічної влади. Водночас суд як інститут суспільної організації та взаємодії людей є докласовим, а право на судовий захист — одне із первісних та природних прав людини.
Дисертант розрізняє «суд» як соціальний інститут та «суд» як інститут публічної влади. Саме з виникненням і зміцненням держави на основі єдиновладдя, ставши органом державної влади, публічний суд почав поступово перебирати, а згодом і повністю привласнив функції та роль суду як соціального органу. Проте у всі історичні епохи ці дві формації суду існували й існують паралельно, впливаючи одна на одну, а іноді поєднуючись (суд за участю присяжних, шеффенів, народних засідателів). Як унікальний соціальний феномен суд існує й розвивається за правилами та законами соціального розвитку людей, іноді навіть незалежно та у розріз із позитивним правом держави.
Вбачається, що категорії «суд» та «судова влада» співвідносяться як філософські категорії «зміст» та «форма». Судова влада є вираженням статичного (організаційного) та динамічного (процесуального) формацій суду, що забезпечується публічно-правовим примусом держави.
3. Встановлено, що держава та громадянське суспільство підпорядковані діалектичному закону єдності та боротьби протилежностей. Як громадянське суспільство не може існувати без охоронного, примусового та карального механізму держави, так і держава не може існувати без рушійного потенціалу вільного суспільства. Як держава прагне до тотального контролю над суспільством у крайніх формах своєї організації (абсолютизм, авторитаризм та тоталітаризм), так і вільне суспільство схильне до безвладдя, самоуправства та анархії. Постійна боротьба, протистояння, намагання домінувати ― головні форми їхнього співіснування. Історія людства наочно свідчить, що лише після ефективного збалансування та створення дієвих механізмів взаємного контролю між державою і суспільством зароджуються умови для формування соціальної та правової держави із демократичним конституційним ладом.
4. Спираючись на функціональний підхід у розумінні організації державної влади визначено місце та роль суду в державному механізмі, його взаємозв’язок з іншими складовими публічної влади. Дисертант поділяє наукову позицію, відповідно до якої є два суб’єкти організації та здійснення державної влади: з одного боку це народ (політичне суспільство) як єдине джерело публічної влади, а з іншого ― державний апарат, на який покладається виконання різноманітних функцій, зокрема законодавчої, виконавчої, судової та ін. У цьому сенсі Конституція за своєю правовою природою є втіленням суспільного договору (контракту) між народом та державним апаратом у найважливіших питаннях їх взаємовідносин та організації. Одним із таких питань є утворення суду як незалежного арбітра між народом та державою (державним апаратом) щодо дотримання цього договору і захисту суверенітету народу від політичної чи юридичної анархії, зловживань чи узурпації влади з боку окремих органів державної влади, соціальних груп чи політичних партій. Закони, які встановлюють судову систему та механізми судочинства, мають суворо відповідати як букві, так і духові Конституції. Тому організація суду як «охоронця» публічного миру та злагоди, незалежного та неупередженого арбітра між народом (людиною) та державою (державним апаратом) має унормовуватися на найвищому рівні правового регулювання, шляхом прийняття відповідного конституційного акта Основи законодавства «Про судову владу» і затверджуватися конституційною більшістю парламенту або всенародним голосуванням на референдумі.
5. Обґрунтовано, що у складних умовах перехідних економічних відносин та модернізації публічної влади становлення незалежної та дієвої судової влади в Україні не зможе відбутися без прямої та активної участі суспільства. Тим самим шлях до зародження громадянського суспільства в Україні має проходити через пряму участь громадян у політичному житті країни та організації відповідальної судової влади. Безпосередня участь громадян у процесах організації та здійснення судової влади є важливою запорукою незалежності суддів від політичного впливу (тиску) та одночасно стає формою прямої відповідальності перед суспільством.
Пошук балансу між державою та громадянським суспільством спонукає до впровадження механізмів організації судової влади, які втілять їх спільний компроміс. Убачається, що такий компроміс між державою та громадянським суспільством у питаннях організації судової влади та здійснення правосуддя може реалізуватися передусім через громадянський контроль у формі: безпосередньої участі представників суспільства при здійсненні правосуддя; правозахисної діяльності адвокатури, як самостійного інституту громадянського суспільства у механізмі судочинства; відкритості процесу правосуддя (гласність та відкритість судочинства), доступності ЗМІ до судової інформації та її об’єктивного висвітлення.
6. Досліджено форми прямого народовладдя при здійсненні судової влади шляхом обрання професійних суддів та безпосередній участі громадян у здійсненні судочинства в якості судових засідателів (присяжних, шеффенів, народних засідателів). Важливою ознакою як громадянського суспільства, так і правової держави є пряма участь народу при здійсненні судової влади. Саме пряме народовладдя забезпечує двосторонній взаємозв’язок та взаємовплив між громадянським суспільством та державою. З одного боку — суспільство здійснює контроль за державним судом та активно впливає на соціально-політичні процеси у відповідності з принципом верховенства права. З іншого боку, здійснення судочинства з участю представників суспільства стає результатом соціально-політичних перетворень самої держави. Завдяки прямій участі народу при здійсненні судочинства досягається ряд важливих цілей у побудові правової держави. Передусім, через відповідні інститути судочинства народ безпосередньо управляє державою. По-друге, пряма участь суспільства у здійсненні судочинства впливає на становлення самостійності судової влади. По-третє, пряма участь громадян при здійсненні судової влади є формою соціального компромісу між державою та суспільством, що також допомагає долати проблеми соціальної нерівності.
7. Доведено, що баланс суспільного (громадянського) та публічного (державного) інтересу в організації та здійсненні судової влади є важливою запорукою рівноваги між різними верствами населення, різними соціальними групами та державною владою (панівними класами). Такий баланс є запорукою легітимності публічної влади, її визнання та стійкості на фоні соціальної нерівності, а відповідно суспільних коливань та напруженості.
Суд, який організовується на засадах дійсного та ефективного представництва громадянського суспільства у механізмі судочинства стає важливим інститутом гармонізації інтересів суспільства й держави. Участь народу при здійсненні судової влади забезпечує: 1) громадянський контроль за професійними суддями; 2) безпосереднє народовладдя при здійсненні судочинства; 3) дотримання верховенства права як відображення соціальної справедливості.
Водночас, впровадження ефективних механізмів судочинства з прямою участю народу на практиці потребує вирішення конкретних завдань та подолання низки перешкод. По-перше, необхідно здійснити професійну «переорієнтацію» представників системи юстиції (суддів, прокурорів, адвокатів) на засади змагального судочинства. По-друге, запровадження ефективних механізмів добору та залучення судових засідателів (формування списків, жеребкування, відводи, компенсації та винагороди тощо). Вбачається, що головну роль у цьому процесі мають відігравати територіальні громади та органи місцевого самоврядування. Саме територіальна громада має стати головним осередком громадянського суспільства у вирішенні питань прямого народовладдя при здійсненні правосуддя. По-третє, окремої уваги потребує проблема підвищення рівня правосвідомості населення з метою подолання громадянської пасивності при здійсненні судочинства (соціальної інертності, підпорядкованості суддям-професіоналам та ін.). Першим кроком на цьому шляху має стати загальнонаціональна програма правової освіти для громадян щодо участі при здійсненні судочинства.
На шляху формування правової держави та в умовах трансформаційних змін, що проходить сьогодні українське суспільство, створення ефективних механізмів участі представників народу при здійсненні правосуддя є одним з найважливіших завдань.
Встановлено, що Конституція України встановила участь народу при здійсненні судової влади як загальну засаду народовладдя, а не конституційне право особи на «суд рівних». Проте, у демократичній та правовій державі ці два аспекти суду за участю представників народу мають бути гармонійно поєднані. Право на колегіальний розгляд справи з участю представників народу має бути рівним конституційним правом кожної особи.
Оптимальним варіантом є «змішана» (комбінована) модель суду присяжних, яка притаманна більшості західноєвропейських країн. Організація і склад судових колегій (мала колегія – 2, середня колегія – 4 та велика колегія – 6 судових засідателів) повинні залежати від характеру та ступеню суспільної значимості правового інтересу чи конфлікту, що підлягає розв’язанню. Зокрема, розміру майнової шкоди чи інтересу в сфері цивільно-правових чи господарських відносин, порушеного публічного (адміністративного) інтересу або тяжкості звинувачень та можливого покарання відповідно до класифікації злочинів згідно ст. 12 КК України.
Одноособово професійний (у перспективі — мировий) суддя має розглядати справи щодо кримінальних проступків, а також злочинів невеликої тяжкості. На вимогу підсудного або потерпілого професійний суддя і два судові засідателі повинні складати колегію по розгляду справ про злочини середньої тяжкості (до п’яти років позбавлення волі). Один професійний суддя і чотири судові засідателі мають формувати колегію для розгляду тяжких злочинів з можливістю призначати покарання до десяти років позбавлення волі. Особливо тяжкі злочини, за вчинення яких передбачається покарання у вигляді позбавлення волі на термін більше десяти років, повинні розглядатися розширеною судовою колегією у складі професійного судді і шести судових засідателів. Спільний розгляд кримінальних справ єдиною судовою колегією (непарна кількість членів — 3, 5 та 7 осіб, має запобігати розподілу голосів порівну), а спільна нарада між суддями і судовими засідателями, має передбачати анонімність при ухваленні рішень шляхом таємної подачі голосів. Право на судовий розгляд за участю судових засідателів має буди рівним правом обох сторін судового провадження — як підсудного (відповідача), так і потерпілого (позивача).
8. Питання прямої (безпосередньої) участі народу при здійсненні судової влади потребує вдосконалення на рівні Конституції України. Зокрема, ч. 4 ст. 124 слід викласти у такій редакції: «Народ безпосередньо здійснює правосуддя через судових засідателів, а також мирових суддів»; ч. 1 ст. 127: «Судочинство здійснюють професійні судді, судові засідателі, мирові судді»; ч. 2 ст. 129: «Судочинство здійснюється професійним суддею одноособово, колегією професійних суддів, судовою колегією за участю судових засідателів, мировим суддею. Громадяни мають рівне право на судовий захист за участю судових засідателів».
9. Розкрито ключові засади єдності судової влади як правової основи судоустрою України, що забезпечується: цілісністю судової системи; єдністю статусу суддів; підпорядкуванням всіх судових справ вищому касаційному нагляду одного суду. Єдиний на всю державу касаційний суд має спрямовувати судову практику в одне русло і забезпечувати цілісність права та його верховенство, надавати конституційним положенням практичного сенсу. Касаційний суд за своїм призначенням покликаний гарантувати в державі правильність правосуддя, шляхом забезпечення єдності судової практики.
Головне навантаження по здійсненню судочинства сьогодні несуть суди першої ланки, які розглядають справи по суті. Проте, територіальна віддаленість судів від населення (особливо сільського), перевантаженість місцевих суддів провадженнями різного характеру та складності, відсутність чітких нормативів їх навантаження, негативно позначається і на швидкості, і на якості судочинства. За таких умов суддівська діяльність часто перетворюється в рутину й бездушний бюрократизм, а люди залишаються без належного та доступного судового захисту. Тому вбачається, що кардинальних змін в організації та діяльності судової системи передусім потребують місцеві суди.
З метою ефективної організації та діяльності судів першої інстанції місцеві суди мають бути чітко диференційовані на мирові та загальні (міські, районні, окружні). Нескладні цивільні, адміністративні та кримінальні провадження мають розглядатися у мирових судах. Більш складні та суспільно значимі справи повинні розглядати місцеві загальні суди. Безумовно, такі зміни потребують ґрунтовних та чітких розрахунків щодо кожного судового округу та дільниці на основі соціологічних, демографічних та статистичних даних.
Можливість оскарження рішень мирових судів має бути обмеженим рамками апеляційного перегляду у місцевому загальному суді, що й має забезпечувати єдність судової влади. Водночас суди апеляційної інстанції повинні забезпечувати повноту апеляційного провадження з метою зведення до мінімуму повернення справ на новий судовий розгляд.
Тим самим, реалізація права сторін на оскарження та перегляд судового рішення повинно забезпечуватися саме у рамках апеляційного провадження. Водночас право на відкриття касаційного провадження має бути не скільки загальною гарантією особи на чергове (після апеляції) оскарження з метою перегляду та зміни судового рішення, скільки прерогативою судової влади з метою захисту права та забезпечення його єдності та верховенства.
Конституційні норми, які визначають статус та організацію судової влади, мають бути сформульовані таким чином: ст. 124 «Судова влада в Україні є єдиною та цілісною. ...»; ст. 125 «В Україні єдина судова система, яка будується на принципах інстанційності, територіальності та спеціалізації. Відповідно до закону діють місцеві та апеляційні суди. Верховний Суд України – єдина касаційна інстанція. Створення надзвичайних чи особливих судів не допускається».
10. Розкрито співвідношення основних організаційних форм судової влади: суддівського самоврядування, судового управління та самоорганізації судової влади. Встановлено, що інститут суддівського самоврядування набуває практичного сенсу та стає надійним гарантом самостійності судової влади й незалежності суддів лише за умови якомога ширшої та активної участі суддівського корпусу в його здійсненні. Законодавчі обмеження та звуження представництва суддівського корпусу в діяльності органах суддівського самоврядування створюють сприятливі умови для підпорядкування судової влади, зокрема, при вирішенні ключових питань її організації та діяльності.
Організація суддівського самоврядування в Україні потребує утвердження повноважень органів суддівського самоврядування у ключових кадрових питаннях щодо оцінки та кар’єрного зростання суддів, їх професійної етики та дисципліни. Зокрема, розгляд кандидатів на посади суддів та рекомендування їх для проходження конкурсу могли б здійснювати збори суддів місцевих та апеляційних судів. Саме відкритість та колегіальність розгляду майбутніх кандидатів на посаду судді ― це шлях до демократизації та самостійності судової влади. Самі судді повинні захищати свою професію від проникнення до її лав негідних осіб, та навпаки, підтримувати чесних та совісних людей.
Співвідношення суддівського самоврядування та судового управління дозволяє зробити висновки про те, що всі судді мають бути рівними між собою; суддівське самоврядування є прямою та безпосередньою формою участі суддів у сфері організації судової влади; у питаннях організації діяльності публічної влади суддя має право бути представником виключно судової влади; суддівське самоврядування та судове управлінням мають дуже тісний зв’язок та є суміжними інститутами судової влади, проте це два самостійних правових явища із власним правовим змістом.
Одним із новітніх інститутів організації судової влади є її самоорганізація у вирішенні найважливіших питань її функціонування. Цей інститут реалізується через діяльність органів, до робочого складу яких входять переважно судді, які уповноважуються широким загалом суддівського корпусу. Формуючи такі незалежні органи шляхом своєї представницької більшості, судова влада реалізує власну самоорганізацію.
Здійснюючи самоорганізацію, суддівська більшість має гарантувати самостійність судової влади від неправомірного політичного тиску при вирішенні принципових питань. Але водночас, включення до даного органу представників від громадянського суспільства та інших гілок державної влади має гарантувати необхідний зовнішній контроль.
Органи, що втілюють самоорганізацію судової влади, мають як у своєму організаційному складі, так і при ухваленні рішень містити суддівську більшість. При ухваленні колегіальних рішень принципово важливою має бути вимога суддівського кворуму.
Разом з тим, для запобігання корпоративній суддівській замкнутості та можливим потуранням при ухваленні принципових рішень, в органі самоорганізації судової влади, крім суддів, мають бути представники від інших гілок влади та широких кіл громадськості. Всі судді мають обиратися своїми колегами або набувати членства у цьому органі завдяки особливому статусу в судовій системі, але вони не повинні призначатися урядом чи парламентом. Судді не мають права бути представниками (делегатами) законодавчої чи виконавчої гілок влади, прокуратури, адвокатури чи юридичної науки.
Суддя може бути представником лише однієї влади ― судової. Ставши уповноваженими президента чи парламенту у Вищій раді юстиції (кваліфікаційній комісії), такі судді втрачають свою незалежність, вони перестають бути рівними серед рівних. Не повинні й не можуть судді бути представниками тих юридичних професій, прямими членами яких вони не є.
Відповідно до основоположних засад самоорганізації судової влади правове становище Вищої ради юстиції має бути встановлено в якості судового органу у сфері юстиції, а всі його члени на час виконання обов’язків повинні прирівнюватись до суддів. Вища рада юстиції повинна стати тим осередком судової влади, де узгоджуватимуться та прийматимуться найголовніші питання щодо діяльності судової влади.
Дисертант пропонує ст. 131 Конституції України викласти у такій редакції: «Як орган судової влади в Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить: 1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад; 2) тимчасове зупинення або продовження повноважень судді; 3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України, Генерального прокурора України та розгляд апеляцій на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, прокурорів та адвокатів.
Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.
З’їзд суддів України обирає з-поміж суддів дев’ять членів Вищої ради юстиції. З’їзд адвокатів України та з’їзд прокурорів — по чотири члени Вищої ради юстиції.
Всі рішення Вищої ради юстиції ухвалюються більшістю від її конституційного складу.
При здійсненні дисциплінарного провадження Вища рада юстиції діє як суд».
Належне управління судовою системою повинне створювати необхідні умови для незалежності судів. Водночас судді та судова система загалом мають самостійно сформувати стандарти робочого навантаження та управління ресурсами. Надто велике робоче навантаження, недостатні для виконання обов’язків судді ресурси, довільне закріплення справ за суддями, довільні процедури та критерії просування на посадах можуть наражати незалежність суддів на небезпеку.
11. Визначено організаційно-правові шляхи та засоби вдосконалення статусу суддів, добору кадрів на суддівські посади, посилення гарантій незалежності суддів, а також їх відповідальності за дотримання прав учасників судового. Обґрунтовано, що однією із основоположних засад самостійності судової влади — є рівність суддів незалежно від місця і ролі у судовій ієрархії. З цього принципу випливає невід’ємне право кожного судді на професійну кар’єру. Безумовним елементом кар’єрного зростання судді має бути об’єктивна оцінка його попередньої роботи та моральної складової особистості. Така оцінка має здійснюватись у рамках судової влади та за виробленими нею критеріями. Відсутність належних конкурсних засад доступу до суддівської посади, а також прозорих процедур заміщення посад у судах всіх рівнів підриває засади рівності суддів та єдності їх статусу.
Дисертант пропонує відповідні зміни до ст. 128 Конституції України, зокрема: «Професійні судді незмінювані. Професійні судді призначаються на посаду Президентом України за погодженням з Верховною Радою України. Суддя звільняється з посади на підставі подання Вищої ради юстиції рішенням Верховної Ради України. Адміністративні посади в судах судді обіймають у порядку суддівського самоврядування. За поданням загальних зборів суддів місцевого суду голова місцевого суду обирається (затверджується) громадянами відповідного судового округу строком на п’ять років. Голова апеляційного суду обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування загальними зборами суддів відповідного апеляційного суду. Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади З’їздом суддів України».
12. Сформульовано концептуальні моделі інституту мирового суду та перспективи його впровадження у вітчизняну судову систему. Обґрунтовано, що утворення мирової юстиції в Україні повинно запроваджувати процедури примирення та посередництва (медіації); мировими суддями можуть бути тільки особи, які отримали суспільне визнання та довіру, а також володіють необхідними юридичними знаннями та практичними навичками з примирення конфліктуючих сторін. У перспективі мирове судочинство здатне стати одним із самостійних інститутів громадянського суспільства у системі вітчизняного правосуддя, що потребує належного закріплення в Конституції України. Пропонується ст. 124 Конституції України доповнити таким положенням: «В рамках територіальних громад органами місцевого самоврядування утворюються мирові суди».
13. Запровадження в Україні змагального судочинства потребує реорганізації інститутів прокуратури та адвокатури відповідно до демократичних стандартів правової держави. Вбачається, що в сучасних умовах розвитку держави та права, прокуратура України має стати самостійним публічно-правовим інститутом у механізмі судочинства. Тим самим реформа вітчизняної судової системи та механізмів правосуддя повинна відбуватись комплексно, включаючи реформу судів, адвокатури (правозахисту) та прокуратури.
В основу організації прокурорської системи має бути запроваджено принцип самоврядності прокурорів, і у такий спосіб втілено системний взаємозв’язок та взаємовплив центрального апарату та регіональних (місцевих) прокуратур. Зберігаючи єдиноначальність прокуратури, її керівник міг би обиратися З’їздом (конференцією) прокурорів України. У такий спосіб Генеральний прокурор України міг би стати представником системи прокуратури зсередини, а не правлячих політичних кіл ззовні.
У зв’язку з цим принцип самоврядності може стати спільним як для суддів, так і прокурорів – судової влади в цілому.
Прийнятною також є модель, коли реформована відповідно до міжнародних стандартів Вища рада юстиції, вноситиме кандидатуру Генпрокурора Президентові, як, наприклад, у Болгарії, де Головний прокурор призначаються та звільняються Президентом Республіки на пропозицію Вищої судової ради строком на сім років без права на перезатвердження.
Крім того, зважаючи на перспективу включення прокуратури до системи органів судової влади, кандидат на посаду Генерального прокурора міг би делегуватися і з кола суддів Верховного Суду України. Призупинивши суддівські повноваження, але залишаючись суддею (зберігаючи статус судді та суддівську незмінюваність), такий Генеральний прокурор відчував би себе протягом строку призначення (57 років) незалежно. Деполітизація статусу Генпрокурора має зміцнити усю систему органів прокуратури.
Вбачається, що дане питання може бути врегульоване Конституцією України у такій редакції: «Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який обирається на посаду З’їздом прокурорів України строком на сім років.
За поданням Вищої ради юстиції Президент України може ініціювати перед Верховною Радою України питання про недовіру Генеральному прокурору України. Рішенням Верховної Ради України Генеральний прокурор України може бути відправлений у відставку».
14. В нинішніх умовах становлення правової держави в Україні однією із важливих об’єднуючих ланок між громадянським суспільством та державою має стати адвокатура. І у даному аспекті адвокатура вбачається як цілісне, організаційно самостійне та самоврядне об’єднання професійних юристів зі статусом адвоката. Водночас незалежність адвокатури від держави має бути ключовим принципом цього правозахисного інституту. Адвокатура, не будучи ні носієм, ні представником влади, здійснює вплив на правові процеси шляхом формування консолідованої правової позиції щодо належної соціально значущої поведінки індивідів, колективів, організацій та самої держави.
При наданні адвокатами кваліфікованої юридичної допомоги разом із приватним інтересом захищається й публічний інтерес усього суспільства, який передусім виражається у підтриманні режиму законності, своєчасному припиненні порушень прав людини, їх відновленні й запобіганні таким порушенням у майбутньому. Тим самим юридична допомога з боку адвокатури усвідомлюється як одна з важливих гарантій прав особи, реалізація якої забезпечується механізмом співпраці держави і громадянського суспільства. При цьому професійна правова допомога адвокатів при здійсненні правосуддя є важливою запорукою права кожного на доступний та ефективний судовий захист.
Будучи активним учасником процесу правозастосування, і більше того, займаючи самостійне місце у механізмі правосуддя, адвокатура повинна виконувати важливу функцію суспільного контролю у цій сфері. Самостійна та принципова правова позиція окремого адвоката у конкретній справі є основою для цілісної та незалежної позиції всієї адвокатської організації щодо існуючого в державі режиму законності. Це, сприятиме формуванню активної правової позиції адвокатури щодо процесів реформування правової системи держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Аверин А.В. Истина и судебная достоверность (Постановка проблемы) / А.В.Аверин. – СПб.: «Юридический центр Пресс», 2007. – 466 с.
2. Аллан Т.Р.С. Конституційна справедливість. Ліберальна теорія верховенства права / Т.Р.С. Аллан / Пер. з англ. Р. Семківа. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 385 с.
3. Амджадін Л. Судова система та суди в Україні в оцінках громадськості (комплексне соціологічне дослідження) / Л.Амджадін, О.Гончарук, О.Кравченко / За наук. ред. Ю.Привалова, Ю.Саєнка. – К.: прецедент, 2005. – 234 с.
4. Арістотель. Політика / Пер. з давньогр. та передм. О. Кислюча. – К.: Основи, 2000.  239 с.
5. Андриянов Н.В. Гражданское общество как среда институционализации адвокатуры / Н.В.Андриянов: Автореф. к.ю.н.  12.00.01.  СПб., 2006. – 24 с.
6. Аннерс Э. История европейского права / Э. Аннерс /Пер. со швед. Ин-т Европы.  М.: Наука, 1994.  397 с.
7. Антологія української юридичної думки. В 10 т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (голова) та ін. Том 9: Юридична наука радянської доби. – К.: Юридична книга, 2004. – 848 с.
8. Баглай М.В. Конституционное право Российской Федерации: Учеб. для юрид. вузов / М.В. Баглай. – М.: Норма-инфра, 1999. – 376 с.
9. Барак А. Судейское усмотрение / А.Барак /Пер. с англ. – М.: НОРМА, 1999. – 376 с.
10. Батанов О.В. Самоврядування. – Юридична енциклопедія: В 6 т. – К.: Укр. енцикл., 2003.  Т. 5: П-С.  С.413-414.
11. Бедрій М.М. Особливості формування правового інституту копного суду на українських землях у XIV ст. / М.М.Бедрій // Держава і право. – Випуск 52. – С.156-161.
12. Безнасюк А.С., Рустамов Х.У. Судебная власть / А.С.Безнасюк, Х.У.Рустамов. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2002.  455 с.
13. Бентам. О судоустройстве. Сочинение / Пер. с англ. Кпирима. – СПб.,1860. – 225 с.
14. Бержель Ж.-Л. Общая теория права / Ж.-Л.Бержель /Пер. с фр. – М.: Изд. дом NOTA BENE. – 2000.  576 с.
15. Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования / Г.Дж.Берман /Пер. с англ. – 2-е изд. – М.: Изд-во МГУ: ИНФРА•М – НОРМА, 1998. – 624 с.
16. Бернэм У. Суд присяжных заседателей / У. Бернэм. – М.: Изд-во МНИМП, 1994. – 128 c.
17. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США / В.Бернхем. – К.: Україна, 1999.  554 с.
18. Бартольд В.В. Арабские известия о руссах / Славяне и Русь: Проблемы и идеи: Концепции, рождённые трёхвековой полемикой, в хрестоматийном изложении / Сост. А.Г. Кузьмин.  4-е изд., испр.  М.: Флинта: Наука, 2001.  488 с.
19. Бігун В.С. Правосуддя як здійснення народовладдя. Присяжне анулювання закону / В.С. Бігун // Антропологія права: філософський та юридичний виміри (стан, проблеми, перспективи): Матеріали Міжнародного «круглого столу» (м. Львів, 4-5 грудня 2009 р.). – Л., 2009. – С. 17-29.
20. Бігун В.С. Філософія правосуддя: ідея та здійснення: Монографія / В.С.Бігун. – К., 2011. – 303 с.
21. Білова О.В. Проблеми суддівського самоврядування в Україні / О.В.Білова: Автореф. к.ю.н. 12.00.10. – Харків, 2008.  18 с.
22. Білоусенко В. Г. , Пилипчук П. П. Суд присяжних: яким йому бути? / Білоусенко В.Г., Пилипчик П.П. // Вісник Верховного Суду України. – 1998. – №2(8). – С.14-19.
23. Бірюкова А. М. Адвокатура – інститут правової системи? / А. М. Бірюкова // Адвокат. – 2004. – №4. – С.12-15.
24. Бобровник С.В. Компроміс і конфлікт: антрополого-комунікативний підхід до аналізу: Монографія / С.В.Бобровник. – К.: Юридична думка, 2011. – 384 с.
25. Бойко В.Ф. Право людини на правосуддя (Судове право України): Навч. посіб / В.Ф.Бойко, В.О.Євдокимов, О.Х.Юлдашев. – К.: «Варта»; МАУП, 2003.  256 с.
26. Бородін М.М., Луспеник Д.Д. Забезпечення єдності судової практики: незалежність судді при здійсненні правосуддя та підкорення лише закону може виявитися під загрозою / М.М.Бородін, Д.Д. Луспеник // Судова апеляція. – 2006. – №2(3). – 35-43.
27. Бородін І. Судова влада у теорії поділу влад / І. Бородін // Право України.  2002.  №10.– С. 11-14.
28. Бринцев В.Д. Кодекс судової влади на один щабель з КК, ЦК, КПК, ЦПЦ / В.Д.Бринцев // Право України. – 1996.  №8. – С.19-21.
29. Брынцев В.Д. Судебная власть (правосудне). Пути реформирования в Украине / В.Д.Брынцев. – Х.: Ксилон, 1998. – 182 с.
30. Брынцев В.Д., Чернухин В.Г. Судебный контроль (теория и практика) / В.Д.Брынцев, В.Г.Чернухин. – Харьков: Ксилон, 2001. – 204 с.
31. Бринцев В. Шляхи подальшого реформування судочинства з метою забезпечення належної дії Закону України «Про судоустрій України» / В.Бринцев // Право України. – 2002. – № 10. – С. 56-58.
32. Бринцев В. Д. Організаційне забезпечення діяльності судів на регіональному рівні: Нормат. база, пробл. та шляхи їх вирішення / В.Д.Бринцев. – К.: ЮСТІНІАН, 2003. – 394 с.
33. Бринцев В. Конституційний шлях коригування курсу судово-правової реформи / В. Бринцев // Право України . – 2003. – № 2. – С. 7-11.
34. Бринцев В.Д. Нормативне і організаційне забезпечення участі представників народу у здійсненні правосуддя / В.Д. Бринцев // Право України. – 2004. – №5. – С.28-32.
35. Брынцев В. Д. Судебное право: современная концепция правопонимания / В.Д.Брынцев // Конституционное и муниципальное право.  М.: Юрист, 2008.  № 9.  С.15-19.
36. Бринцев В.Д. Вища рада юстиції: міжнародний досвід формування та нормативно-правове забезпечення її діяльності в Україні / В.Д. Бринцев // Вісник Верховного Суду України. – 2010. – №12(124). – С.32-36.
37. Брынцев В.Д. Теория и практика управления судом в правовом государстве: Монография / В.Д. Брынцев. – К.: Юринком Интер, 2010. – 440 с.
38. Бринцев В.Д. Стандарти правової держави: втілення у національну модель організаційного забезпечення судової влади: Монографія / В.Д.Бринцев. – Х.: Право, 2010.  464 с.
39. Бринцев В. Д. Система організаційного забезпечення судової влади України: автореф. дис. ... д.ю.н.: 12.00.10 / В. Д. Бринцев; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2011. – 39 с.
40. Бринцев О. В. Розмежування компетенції адміністративних і господарських судів: проблеми та перспективи / О. В. Бринцев. – Харків