БУРДА ВЛАДИСЛАВ ЮРІЙОВИЧ. МІСЦЕВІ РАДИ УСРР В УТВЕРДЖЕННІ МОНОПОЛІЇ БІЛЬШОВИКІВ НА ДЕРЖАВНУ ВЛАДУ (1920-ТІ РР.)

brief description

БУРДА ВЛАДИСЛАВ ЮРІЙОВИЧ. Назва дисертаційної роботи: "МІСЦЕВІ РАДИ УСРР В УТВЕРДЖЕННІ МОНОПОЛІЇ БІЛЬШОВИКІВ НА ДЕРЖАВНУ ВЛАДУ (1920-ТІ РР.)"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
БУРДА ВЛАДИСЛАВ ЮРІЙОВИЧ
УДК 94(477): 324] "192"
МІСЦЕВІ РАДИ УСРР В УТВЕРДЖЕННІ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ
МОНОПОЛІЇ НА ДЕРЖАВНУ ВЛАДУ (1920-ті рр.)
Спеціальність 07.00.01 – історія України
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Науковий керівник
САВЧЕНКО Григорій Петрович
кандидат історичних наук, професор
Київ – 2016
2
ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ…………………………….. 3
ВСТУП…………………………………………………………………………………………….. 4
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА
ДОСЛІДЖЕННЯ…………………………………………………… 8
1.1 Історіографія…………………………………………………… 8
1.2. Джерельна база……………..…………………………………. 32
РОЗДІЛ 2. МІСЦЕВІ РАДИ В СИСТЕМІ ОРГАНІВ
ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УСРР…………………..…..………………. 43
2.1. Формування мережі рад на початку 1920-х рр……………. 43
2.2. Запровадження політики «пожвавлення рад»……………… 63
2.3. Трансформація владних повноважень місцевих рад
наприкінці 1920-х рр…………………………………………. 78
РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНА СТРАТЕГІЯ І ТАКТИКА
БІЛЬШОВИКІВ У ВИБОРЧИХ КАМПАНІЯХ ДО
МІСЦЕВИХ РАД…………………………...…………….………….. 95
3.1. Заходи по організації виборчого процесу……….…………. 95
3.2. Діяльність по мобілізації виборчої активності населення….. 119
3.3. Боротьба з протестними настроями під час виборчих
кампаній………………………………………………………… 140
РОЗДІЛ 4. ДЕПУТАТСЬКИЙ КОРПУС МІСЦЕВИХ РАД
ЯК ВИРАЗНИК БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ПОЛІТИКИ
МОНОПОЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ.……………………… 165
4.1. Соціальний склад депутатського корпусу …………………… 165
4.2. Ліквідація опозиції в місцевих радах………………………… 181
4.3. Більшовицькі фракції в місцевих радах……………………… 192
ВИСНОВКИ…………………………………………………………. 205
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУР…….. 213
3
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
Виборчком – виборча комісія
Виконком – виконавчий комітет
ВУНК – Всеукраїнська надзвичайна комісія
ВУЦВК – Всеукраїнський центральний виконавчий комітет
ЗУ УСРР – Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду
України
КНС (комнезам) – комітет незаможних селян
КП(б)У – Комуністична партія (більшовиків) України
Ревком – революційний комітет
РКП(б) – Російська комуністична партія (більшовиків)
РНК – Рада народних комісарів
РСДРП(м) – Російська соціал-демократична робітнича партія (меншовики)
УКП (укапісти) – Українська комуністична партія
УСРР – Українська соціалістична радянська республіка
Центрвиборчком – Центральна виборча комісія
ЦДАВО України – Центральний державний архів вищих органів влади та
управління України
ЦДАГО України – Центральний державний архів громадських об’єднань
України
ЦК КП(б)У – Центральний комітет Комуністичної партії (більшовиків)
України
4
ВСТУП
Актуальність теми. У сучасній українській історіографії важливе місце
посідає дослідження періоду 1920-х рр., як переломного моменту у
вітчизняній історії ХХ століття. За останні роки з’явилося чимало праць, у
яких розглянуто перебіг політичних процесів в УСРР доби нової економічної
політики, історію компартійно-державних органів, формування
більшовицького тоталітарного режиму. Поряд з цим майже не дослідженою
на сьогодні залишається проблематика, пов’язана з умовами та результатами
діяльності місцевих рад у 1920-х роках. Це стосується і їхньої ролі в
утвердженні комуністичної монополії на державну владу.
Вивчення ж цієї теми дасть можливість більш детально і аргументовано
простежити процес встановлення тоталітарного режиму в УСРР. Зокрема,
показати як державні органи, що мали виражати інтереси простого
населення, та пов’язані з ними демократичні інститути, наприклад вибори,
використовувалися для придушення опозиційних настроїв у суспільстві і
зміцення диктатури однієї партії.
Актуальності темі дослідження додає підвищення в останні роки
інтересу до історії місцевих органів влади, що пов’язано із початком в
Україні процесу децентралізації. Місцеві ж ради 1920-х рр. генетично
пов’язані та є попередниками сучасних органів місцевого самоврядування.
Виходячи з цього, постає необхідність вивчення досвіду їхнього
функціонування як у позитивному, так і негативному ключі, що може бути
корисним для діяльності низових ланок органів державної влади в сучасних
умовах.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне
дослідження виконано в межах науково-дослідної теми «Українська нація в
загальноєвропейському вимірі: історія та сучасність» (державний
реєстраційний номер 11БФ046–01), включеної до тематичного плану
5
історичного факультету Київського національного університету імені Тараса
Шевченка.
Об’єктом дослідження є місцеві ради як органи державної влади, а саме
сільські, селищні та міські ради.
Предметом дослідження є створення, організаційне становлення та
розвиток місцевих рад УСРР, у зв’язку з діяльністю більшовицької партії по
утвердженню монополії на державну владу.
Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі об’єктивного аналізу
джерел та наукової літератури провести комплексне вивчення ролі місцевих
рад в утвердженні монополії більшовиків на державну владу.
Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних
дослідницьких завдань:
- з’ясувати стан наукового вивчення теми, визначити рівень і повноту
її джерельного забезпечення;
- визначити статус місцевих рад у системі органів державної влади та
простежити трансформацію їх владних повноважень;
- прослідкувати зміни у стратегії та тактиці більшовиків під час
виборчих кампаній до рад, їх заходи по мобілізації активності виборців та
подоланні протестних настроїв громадян;
- проаналізувати зміни в соціальному складі депутатського корпусу,
висвітлити процеси витіснення опозиційно налаштованих депутатів та
створення комуністичних фракцій в місцевих радах.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1921-1929 рр.
Нижня хронологічна межа обумовлена рішеннями V Всеукраїнського з’їзду
рад, які офіційно ознаменували в Україні відмову від практики «воєнного
комунізму» в державному будівництві. Верхня хронологічна межа
визначається згортанням помірної лібералізації суспільно-політичного життя
і поглибленням процесу формування тоталітарного режиму.
6
Географічні межі дослідження охоплюють територію Української
Соціалістичної Радянської Республіки у кордонах її адміністративнотериторіального поділу 1921-1929 рр. за виключенням Молдавської АСРР.
Методологічною основою дисертаційного дослідження є принципи
історизму, системності, комплексності та наукової об’єктивності. Із
загальнонаукових методів пізнання використовувалися логічний,
статистичний, математичний (кількісний) метод. Логічний метод дозволив
зробити висновки і узагальнення про встановлення більшовицького
контролю за роботою рад та їхнє значення в утвердженні тоталітарного
режиму в Україні. Статистичний метод сприяв обробленню кількісних
показників результатів виборчих кампаній, а за допомогою математичних
методів зроблені підрахунки динаміки змін персонального складу
депутатського корпусу місцевих рад.
Для виявлення спільного і відмінного у техніці організації обрання
депутатів до сільських, селищних, міських рад, результатів цього процесу
використовувався історико-порівняльний метод. При вивченні законодавства
застосовувався історико-генетичний метод, а саме аналіз джерел
законодавчої думки у процесі їх розвитку.
Наукова новизна. В перше у вітчизняній історичній науці досліджено із
залученнями неопублікованих джерел роль місцевих рад в утвердженні
монополії більшовиків на державну владу у 1920-х рр., показано боротьбу
більшовиків з масовим абсентеїзмом виборців, як перепони для легітимації
їхньої влади. З нових позицій прослідковано вплив більшовиків на зміну
владних повноважень міських, сільських та селищних рад упродовж 1920-х
рр. Набули подальшого розвитку аналіз взаємовідносин місцевих рад з
іншими органами державної влади та громадськими організаціями, вивчення
різних проявів протестної активності громадян під час виборчих кампаній та
боротьби більшовиків з ними. Розширено знання про методи витіснення
політичних опонентів більшовиків з місцевих рад на початку 1920-х рр.
Дістали подальшого розвитку дослідження виборчого процесу 1920-х рр.
7
через призму більшовицької політики зміцнення своєї влади, взаємозв’язку
змін у соціально-політичному складі депутатського корпусу місцевих рад з
коливаннями більшовицької внутрішньої політики в роки непу.
Практичне значення дисертації полягає у можливості використання
результатів та матеріалів дослідження при підготовці узагальнюючих праць,
підручників та навчальних посібників з вітчизняної історії, написанні робіт з
історії місцевих органів влади, розробці нормативних та спеціальних
лекційних курсів із новітньої історії України та державного будівництва.
Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки
дослідження оприлюднені та обговорені на XII і XIV Міжнародних науковопрактичних конференціях студентів, аспірантів та молодих учених
«Шевченківська весна: Історія» (Київ, 2014 р., 2016 р.) та на IХ Міжнародній
науковій конференції студентів, аспірантів та молодих учених «Дні науки
історичного факультету (до 150-річчя з дня народження М.С. Грушевського»
(Київ, 2016 р.)
Публікації. Основні результати дослідження висвітлено в 5
публікаціях у наукових фахових виданнях, у тому числі одна стаття – в
зарубіжному виданні. Окремі положення та результати дисертації додатково
відображені у 3 публікаціях тез та виступів на наукових конференціях.

bibliography

ВИСНОВКИ
Комплексне дослідження місця рад в політичній системі УСРР та їхньої
ролі в утвердженні більшовицької монополії на державну владу дозволило
сформулювати та обґрунтувати низку узагальнюючих висновків, які
виносяться на захист.
Аналіз історіографії свідчить, що обрана дисертантом тема досі не була
окремим предметом історичного дослідження. Більшість праць лише
опосередковано торкається визначеної тематики. Безпосередньо діяльність
місцевих державних органів розглядали переважно дослідники радянської
доби, проте, враховуючи тогочасну високу заідеологізованість історичної
науки, їхні висновки потребують кардинальної переоцінки. Окремі аспекти
формування та діяльності місцевих рад розглядалися і за роки незалежності,
але комплексного дослідження з їх історії 1920-х рр. так і не було створено.
Разом з тим, різноманітна джерельна база, представлена опублікованими та
архівними документами, а також матеріалами періодичної процеси дає змогу
вивчити місце рад в утвердженні монополії більшовиків на державну владу.
Упродовж 1920-х рр. політика комуністичної партії стосовно місцевих
рад кілька разів зазнавала суттєвих змін. Проголосивши одразу після
Жовтневого перевороту ради осердям політичної системи, більшовики у
подальші революційні роки звели їхню роль у житті держави нанівець.
Особливо це помітно було на території України. Не маючи великої підтримки
серед населення, більшовики віддавали перевагу при формуванні органів
державної влади не виборним радам, а надзвичайним органам влади –
революційним комітетам, які формувалися безпосередньо партійними
комітетами КП(б)У. Проте, така система організації місцевої влади із
переходом до мирного життя вимагала суттєвих змін. Існування ревкомів у
жодній мірі не відповідало більшовицьким гаслам про народний характер
206
державної влади та лише посилювало відрив державних інститутів від
населення, підриваючи і так невеликий авторитет нового режиму.
Компартійне керівництво на початку 1921 рр. приймає рішення про
ліквідацію ревкомів та поширення мережі рад на всю територію республіки.
Офіційно це рішення було затверджено постановою V Всеукраїнського з’їзду
рад у березні того ж року. Ці заходи, поряд з проголошеною у березні 1921 р.
новою економічною політикою, мали забезпечити послаблення соціальної
напруги в країні. Створення широкої мережі рад, залучення до їх виборів
широких мас населення, запровадження регулярних звітів їхніх членів перед
виборцями мали б створити ілюзію існування в Україні влади простого
трудового населення.
Проте, ради так і не стали реальними органами влади навіть при
вирішенні проблем місцевого значення. Як сільські, так і міські ради дуже
часто виконували роль суто декоративних органів влади, які не мали ані
реальних повноважень, ані авторитету серед населення. Така ситуація була
зумовлена політикою більшовиків на свідоме послаблення їхньої ролі у
системі владних взаємовідносин. У містах у залежності від їхнього статусу
реальна влада належала повітовим (з 1923 р. – окружним і районним) чи
губернським виконавчим комітетам, а ради у кращому випадку виконували
лише роль дорадчого органу. У сільській місцевості ради вимушені були
ділити свої повноваження в адміністративній сфері з комітетами незаможних
селян, а у господарській – з земельними громадами. У результаті у більшості
випадків вони були лише ретрансляторами директив вищих органів та
збирачами податків. Свідоме послаблення ролі рад можна пояснити кількома
причинами. По-перше, сільські та міські ради на відміну від інших
державних інститутів були єдиними органами ради, члени яких мали
безпосередньо обиратися населенням. У зв’язку з цим існувала хоча і
потенційна, але все ж таки можлива небезпека втрати контролю у результаті
виборів за діяльністю низових органів, що у жодній мірі не влаштовувало
компартійний режим. По-друге, після захоплення влади, більшовики
207
вибудували жорстко централізовану систему організації державної влади.
Вона передбачала, що на всіх рівня починаючи з центрального і вертикально
донизу, реальна влада зосереджувала у тандемі партійні комітети –
виконкоми. Перші займалися виробленням рішень, а другі їх упровадженням
у життя. При цьому їхній персональний склад переважно збігався. Така
система розподілу влади дозволяла партії тримати під своїм непохитним
контролем усі сфери життя. Проте, на низовому рівні, особливо у сільській
місцевості, цю схему не можна було впровадити у життя, через брак у
більшовиків необхідного кадрового ресурсу. Тому для убезпечення своєї
влади компартійному керівництву було вигідніше позбавити ради низового
рівня реальних владних повноважень.
Така ситуація спочатку цілком задовольняла більшовиків. Проте, у
середині 1920-х рр. партійне керівництво переглянуло своє ставлення до ролі
місцевих рад у житті держави і оголосило курс на «пожвавлення» їхньої
роботи. Офіційно його було проголошено на жовтневому 1924 р. пленумі ЦК
РПК(б). Нова політика у галузі державного будівництва передбачала
комплекс заходів направлених на зростання авторитету місцевих органів
влади серед населення. Передбачалося підвисити виборчу активність
громадян, поступове розширення компетенції низових рад у вирішенні
проблем місцевого значення та залучення якомога більшої кількості
населення до їхньої роботи шляхом проведення виїзних засідань, залучення
виборців до роботи секцій та комісій рад, запровадження регулярної звітності
депутатів перед своїми виборцями. Першими прикладами втілення нової
політики у життя стало прийняття нової редакції положення «Про сільські
ради» та поява положення «Про міські та селищні ради», якого до цього
взагалі не існувало. Проте, чи не най наочнішим прикладом зміни ставлення
більшовиків до рад стало позбавлення комітетів незаможних селян
адміністративних функцій та статусу організацій державного значення.
«Пожвавлення рад», яке було започатковано як відгалуження партійного
курсу «повороту обличчям» до села, швидко трансформувалася у
208
самостійний напрям державної політики. Вона продовжувала активно
втілюватися і у другій половині 1920-х рр., і, що прикметно, на фоні
згортання нової економічної політики, остаточної відмови він навіть
часткової лібералізації суспільно-політичного життя та боротьбою з усіма
проявами інакомислення. Із посиленням тоталітарних тенденцій в управлінні
державою, остаточним переходом до командно-планової економіки
більшовики потребували органів, на які б не тільки можна було б перекласти
вирішення місцевих проблем, але й які б виконували роль популяризації
більшовицької політики, були б своєрідним зв’язківцем партії з масами. У
зв’язку з цим відбувається розширення владних повноважень рад, що було
закріплено відповідним положеннями про міські, селищні та сільські ради,
прийнятими в 1927 р. Вони нарешті отримали право приймати та
розпоряджатися власними бюджетами. До того ж міські ради уперше
офіційно отримали виконавчі функції. Хоча вони обмежувалися лише
сектором комунального господарства, це був суттєвий крок у напрямку
розмежування обсягу повноважень міськрад із виконкомами. Наприкінці
1920-х рр. також поступово зменшувалися повноваження земельних громад у
сільській місцевості, аж доки вони не були остаточно ліквідовані. Таким
чином ради стали єдиним органом влади у сільській місцевості. Звісно, що
розширення компетенції рад сприяло поступовому зростанню їхнього
авторитету. До того ж, це активно пропагувало у пресі та виступах
державних та партійних діячів різного рівня.
Вражаючих масштабів набули заходи по залученню до роботи рад
простого населення. Зокрема, у містах кількість прикріплених до секцій рад
громадян подекуди у кілька разів перевищувала кількість записаних до них
депутатів. Так, само для депутатів стало обов’язковим постійне звітування
про свою роботу у робітничих колективах та на зборах виборців. Таким
чином, залучаючи велику кількість населення до хоч і, здебільшого,
формальної роботи органів влади, запровадивши регулярну звітність
209
державних інститутів перед виборцями, створювалася ілюзія про робітничоселянський характер органів влади та їх підконтрольність населенню.
Упродовж 1920-х рр. більшовики ще не встановили тотального
контролю за процесом «волевиявлення» громадян і тому під час голосування
існувала хоча і не велика, але все ж таки певна свобода вибору. Проте,
розроблене більшовиками виборче законодавства, зводило до мінімуму
шанси на успіх усіх альтернативних кандидатур. Його основними
дискримінаційними нормами були встановлення нерівномірних норм
представництва для різних соціальних прошарків населення, позбавлення
виборчих прав окремих категорій громадян, відкрите голосування та
територіально-виборничий принцип формування виборчих дільниць у містах.
Загальний нагляд за усіма стадіями виборчого процесу здійснювався через
виборчі комісії, до яких відповідно до вимог законодавства могли потрапити
лише прибічники більшовиків.
Виборче законодавство, як і у цілому уся стратегія та тактика дій
більшовиків у виборчих кампаніях, динамічно підлаштовувалося до коливань
внутрішньої політики більшовиків. Найбільш наочно це видно на прикладі
застосування трудового цензу. Спочатку перелік підстав для його
застосування постійно доповнювався. Із проголошення курсу на
«пожвавлення рад» їхню кількість навпаки було зменшено. Особливо це було
помітно під час виборів 1925/1926 рр. коли кількість позбавленців у межах
республіки впала з 3,7% до2,1%. Проте, вже наступного року більшовики
повертаються до старої практики застосування трудового цензу і кількість
позбавленців зростає.
Протягом 1920-х рр. змінювалося ставлення більшовиків і до питання
активності виборців у день голосування. У першій половині характерним
явищем для виборчих кампаній був масовий абсентеїзм виборців – участь у
голосуванні брало до 30% від їхньої загальної кількості. На початку 1920-х
рр. така ситуація цілком задовольняла більшовиків, адже за малої кількості
присутніх на виборчих зборах було легше забезпечити перевагу свого
210
електорату та протягнути необхідні кандидатури. Боротьба за підвищення
виборчої активності громадян розпочинається із проголошення курсу на
«пожвавлення рад». Її було започатковано під час виборів 1924/1925 рр.
Боротьба з абсентеїзмом здійснювалася у кількох напрямках – покращення
організаційно-технічного забезпечення виборчого процесу (збільшення
кількості дільниць, запровадження картково-повісточної системи запрошення
виборців на дільниці), усунення з законодавства норм, які викликали
найбільше невдоволення у населення (заборона персонального голосування
за окремі кандидатури), посилена агітаційно-пропагандистська робота, яка
наприкінці 1920-х почала супроводжуватися і адміністративним тиском на
виборців. Перші результати ці заходи дали вже на виборах 1925/1926 рр.,
коли на дільниці прийшло вперше більше половини виборців – 54%. На
виборах 1928/1929 рр. їхня явка зросла вже до 64,4%, і була вищою навіть за
відповідний показник в РСФСР. Зростання виборчої активності мало для
більшовиків великий пропагандистський ефект. Це свідчило про залучення
до формування органів влади більшої кількості населення, а отже – і
визнання де факто радянської влади.
Разом з тим, зростання виборчої активності супроводжувалося і
посиленням протестних настрої під час виборчих кампаній. Їхній рівень
коливався у різних соціальних прошарках у залежності від лояльності до
правлячого режиму. Найменшим він був у середовищі робітників і
незаможників, які були опорою більшовицької влади, а найвищим – серед
заможного селянства, священнослужителів, неорганізованого у профспілках
міського населення, тобто серед осіб, які зазнавали найбільших утисків за
більшовицької влади. Часто протестні настрої виходили за рамки звичайної
критики і виливалися у виступи проти комуністичної партії. Найбільш
поширеними проявами такого опору були свідома відмова від участі у
виборах, відмова голосувати за висунуті владою кандидатури, а також
просування власних кандидатів.
211
У переважній більшості випадків результати виборів були задовільними
для більшовиків. Особливості радянського виборчого законодавства у
сукупності із застосуванням заходів адміністративного впливу та посиленою
агітаційно-пропагандистською роботою забезпечували цілковиту
передбачуваність виборчого процесу.
Полегшувала контроль за виборчим процесом і відсутність у
більшовиків опонентів, які б могли організовано виступати проти їхньої
влади. Проте, на початку 1920-х рр. ще зберігалася виборча активність інших
соціалістичних партій. Подекуди їм навіть вдавалося проводити своїх
прибічників до рад. Більшовики вживали активних заходів, щоб не допустити
появи в радах організованої політичної опозиції, яка б могла б наповнити
діяльність низових виборних органів влади певним політичним змістом. У
зв’язку з цим, навіть якщо на виборах представникам альтернативних до
більшовиків політичних сил вдавалося подолати усі встановлені виборчим
законодавством перепони і заручитися підтримкою виборців, вони все-рівно
насильно усувалися зі складу рад. Зазвичай приводом до позбавлення
депутатських мандатів були обвинувачення у небажанні займатися
конструктивною роботою чи звинувачення в контрреволюційній діяльності.
Таким чином, більшовики багато уваги приділяли формуванню
лояльного депутатського корпусу місцевих рад, який до того ж був і
віддзеркаленням більшовицького бачення місця окремих прошарків
населення у житті держави. На початку десятиліття ставлення до рад
фактично майже не змінилося з часів «воєнного комунізму», що проявлялося
у бажанні перетворити ради у справжні органи «диктатури пролетаріату та
найбіднішого селянства», у яких місця для інших соціальних груп не
передбачалося. Певна лібералізація політичного життя у середині 1920-х рр.
призвела до наближення депутатського корпусу до реальної структури
населення, проте дуже швидко більшовики повертаються на старі позиції.
Починаючи з виборів 1926/1927 рр. у радах знову починає зростати
представництво базисного електорату компартії – комнезамівців на селі та
212
робітників у містах. Під час наступних виборів їхня питома вага повернулася
до показників першої половини 1920-х рр., що свідчило про повернення
більшовиків до методів «воєнного комунізму» та підготовку до масштабних
соціальних перетворень в УСРР.
Подібною була і динаміка зміни чисельності комуністичних фракцій в
радах. Кількість її членів у середовищі депутатського корпусу не була
статичною та змінювалася відповідно до тактичних завдань більшовиків.
Проте, ради завжди перебували під щільним політичним контролем.
Комуністичні фракції виконували роль своєрідних зв’язківців між
партійними комітетами та виборними органами влади та забезпечували
проведення у життя партійної політики.
Отримані результати дозволяють стверджувати, що більшовицька
політика стосовно місцевих рад упродовж 1920-х рр. пройшла три періоди
свого розвитку: 1) 1921 р. – кінець 1924 р. – період майже повної
безправності рад при дотриманні під час виборчих кампаній практик
«воєнного комунізму»; 2) кінець 1924 р. – початок 1926 рр. – початковий етап
політики «пожвавлення рад», розширення їхніх владних повноважень та
відносна лібералізація виборчого процесу; 3) середина 1926 р. – 1929 р. –
покращення дієвості рад у якості органів влади місцевого рівня на фоні
посилення контролю за процесом обрання депутатів. Разом з тим,
незважаючи на зімни у ставленні більшовиків до низових органів влади, ради
постійно виконували роль важливого засобу в утвердженні комуністичної
диктатури.
Досягнутий рівень знань дозволяє стверджувати про необхідність
подальшого наукового дослідження: 1) специфіки організації виборчого
процесу у районах компактного проживання національних меншин; 2)
впливу політики коренізації на перебіг та результати виборчих кампаній,
зокрема, на зміни у національному складі депутатського корпусу міських
рад; 3) впливу внутрішньопартійної боротьби на роботу та персональний
склад комуністичних фракцій у радах.