Ткачук Віталій Анатолійович Українські православні антимінси XVII - XVIII ст.: система функціонування та смислове навантаження

brief description

Ткачук Віталій Анатолійович, тимчасово не працює: «Українські православні антимінси XVII - XVIII ст.: система функціонування та смислове навантаження» (07.00.01 - історія України). Спецрада Д 26.001.20 у Київському націо­нальному університеті імені Тараса Шевченка

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
ТКАЧУК ВІТАЛІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ
УДК 94(477): 2–526 "16/17" (043.3)
ДИСЕРТАЦІЯ
УКРАЇНСЬКІ ПРАВОСЛАВНІ АНТИМІНСИ XVII – XVIII ст.: СИСТЕМА
ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА СМИСЛОВЕ НАВАНТАЖЕННЯ
07.00.01 – Історія України
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
Ткачук В. А.

Науковий керівник
Ульяновський Василь Іринархович
доктор історичних наук, професор
Київ – 2018

ЗМІСТ
АНОТАЦІЯ…………………………………………………………………………….2
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ…………………………………………….15
ВСТУП……………………………………………………………….………..............16
РОЗДІЛ 1: СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ТЕМИ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА
ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1. Історіографія проблеми: напрями та результати студій……………………22
1.2. Історія формування колекцій давніх українських антимінсів в останній
третині XIX – на початку XX ст.………………………………………………37
1.3. Джерельна база дослідження …………………………………………………43
РОЗДІЛ 2: ІКОНОГРАФІЧНА ПРОГРАМА АНТИМІНСІВ: СИМВОЛІКА,
ТИПОЛОГІЯ СЮЖЕТІВ ТА МОТИВІВ
2.1. Зображення хреста………………………………………………………………..55
2.2. Іконографія “Христос у гробі”…………………………………………………..58
2.3. Іконографія “Покладання до гробу”…………………………………………….67
РОЗДІЛ 3: МЕХАНІЗМ ПІДГОТОВКИ, ВИДАЧІ ТА КОНТРОЛЮВАННЯ
АНТИМІНСІВ У КИЇВСЬКІЙ МИТРОПОЛІЇ ТА ПЕРЕЯСЛАВСЬКІЙ
ЄПАРХІЇ
3.1. Мощі та тканина для антимінсів ………………………………………………..84
3.2. Митрополича і єпархіальні кафедри та їх апарат ……………………………...98
3.3. Монастирі, протопопії та парафії Київської митрополії……………………110
3.4. Храми з особливим статусом: закордонна частина, Військо Запорозьке та
посольства ……………………………………………………………………………120
14
3.5. Переяславський єпископ та духовна консисторія …………………………….130
3.6. Свято-Троїцький Мотронинський монастир, протопопії та парафії
Переяславсько-Бориспільської єпархії……………………………………………..136
РОЗДІЛ 4. СОЦІОРЕЛІГІЙНИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ
ФУНКЦІОНУВАННЯ АНТИМІНСА
4.1. Антимінс як церковний вклад …………………………………………………147
4.2. Пам’ять і ктитор …………………………………………………………………152
4.3. Дари/вклади Східним Церквам ………………………………………………...154
4.4. Damnatio memoriae і антимінси ……………………………………………......159
4.5. Антимінси з “ворожих” держав ………………………………………………..163
ВИСНОВКИ................................................................................................................171
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ..............................180
ДОДАТКИ...................................................................................................................241

bibliography

ВИСНОВКИ
Аналіз історіографії проблеми дослідження українських православних
антимінсів XVII–XVIII ст. показав, що науковий інтерес до давніх антимінсів
виник у другій половині XIX ст. в контексті розвитку краєзнавчих студій,
зародження церковної археології, відкриття музеїв та історико/церковноархеологічних товариств у Російській імперії. Однак і досі давні українські
антимінси майже не були досліджені. Антимінси стали предметом чотирьох типів
досліджень. Автори публікацій антимінсів описували іконографію та передавали
текстову частину антимінсів, додавали їх світлини і разом з тим досліджували їх
зв’язок з місцем їх призначення та особами, причетними до освячення, шляхи
переміщення пам’яток тощо. Спеціальні праці з історії антимінсів акумулювали
великий спектр проблем і стали комплексними дослідженнями історичного
розвитку антимінсів. Виконували їх переважно священики в церковноархеологічному ключі. Однак тема функціонування антимінсів у таких працях
майже зовсім не розглядається, як і українські антимінси в цілому, на відміну від
російських, болгарських, румунських тощо. Дослідження Функціонування
антимінсів у системі церковного управління обмежуються лише принагідними
згадками про повноваження церковних інституцій видавати й перевіряти антимінси
в контексті історико-церковних праць, передусім дорадянських. Мистецтвознавчі
дослідження антимінсів започаткував К. Нікольський у контексті розпочатого в
другій половині XIX ст. активного вивчення християнських пам’яток. У
радянський період їх досліджували як один із видів гравюри, що не давало змоги
розкрити їх змістове навантаження. Значною мірою такі підходи успадкували й
сучасні мистецтвознавці. Автори цих праць керуються описово-порівняльним
методом, досліджують стилістику, атрибуцію майстрів, шукають джерела
іконографічних сюжетів. Високий рівень вивчення чину Літургії, на який вийшли
праці з літургіки, посприяв достатньо добрій розробці теми використання
антимінсів під час Літургії, щоправда проблема містить ще багато недосліджених
аспектів, в тому числі щодо щодо порівняльних студій. Сьогодні переважають
172
праці мистецтвознавчого характеру. Загалом функціонування ранньомодерних
українських антимінсів залишається майже не дослідженим, а їх смислове значення
– невизначеним.
Джерела, які ми опрацювали в архівних, музейних, бібліотечних збірках
України й інших держав (Росії та Польщі), склали репрезентативну джерельну базу,
яка дала змогу відповісти на дослідницькі питання, поставлені в роботі. Варто
відзначити значну розпорошеність і велику кількість джерел зі згаданого питання.
Передусім було залучено православні антимінси: як українські, так і з інших
Східних Церков, а також уніатські (близько ста одиниць, з них 58 оригіналів).
Окрім цього, до уваги бралися церковно-правові пам’ятки, літургійні джерела,
богословська література, апокрифи, релігійна поезія та драма, полемічна
література, візуальні джерела (іконопис, гравюра тощо). Основою дослідження є як
рукописний, так і друкований актовий матеріал (православний і уніатський), який
віддзеркалює функціонування антимінсів на різних щаблях церковної організації:
від парафії до єпископа/митрополита, і далі – до св. Синоду, але, на жаль, дуже
рідко – патріарха.
Встановлено, що до середини XVIII ст. старі антимінси переважно
зберігались у тих храмах, куди їх було видано, а потім (до початку XX ст.) – в
кафедральних і архієрейських ризницях, при яких утворювалися збірки антимінсів
з церков єпархії (проіснували умовно до початку радянізації України та
націоналізації церковного майна). З останньої третини XIX ст. в Україні було
відкрито низку музеїв, здебільшого церковно-археологічних, де зберігалися й
антимінси. Зокрема, колекції антимінсів сформувались у музеях Києва, Львова,
Чернігова, Кам’янець-Подільського, Володимир-Волинського. Там їх експонували
на стаціонарних і тимчасових виставках, до більшості з них підготовлено короткі
описи. З антимінсами почали ознайомлюватися ширші наукові та громадські кола.
Проте ґрунтовні дослідження, крім описів самих антимінсів, до початку згортання
церковних студій у радянську добу з’явитися не встигли. Натомість саме зібрані
тоді в Києві та у Львові колекції стали основною джерельною базою для сучасних
дослідників українських антимінсів. Місце зберігання більшості антимінсів з цих
173
збірок на сьогодні невідоме, ймовірно, вони були втрачені, що надає дуже великої
цінності дореволюційним описам антимінсів.
З’ясовано, що престоли у XVII–XVIII ст. освячували дуже рідко, що
зумовило зашиття мощей до абсолютної більшості антимінсів. Основними
джерелами постачання мощей святих для антимінсів у Київській митрополії були
грецький Схід, Києво-Печерський монастир (мощі його праведників), ризниця св.
Синоду (лише у XVIII ст.). Система видачі реліквій мала кілька особливостей: 1)
виділялися реліквії менш шанованих і знаних священомучеників; 2) мощі
невідомих святих; 3) мощі незнаних римських святих, ідентифіковані як реліквії
ранньохристиянських мучеників. Дослідження показало, що вкладати мощі саме
священномучеників було не обов’язково, але пріоритетно. Ситуація з
забезпеченням антимінсів мощами поліпшилася після запровадження правової
норми, за якою старі антимінси слід було повертати до кафедр, де з них виймали
мощі і вкладали до новоосвячених антимінсів (з 1740-х рр.). Сприйняття
неідентифікованих часточок мощей в антимінсах серед священства відрізнялося від
ідентифікованих, для яких організовували спеціальне пошанування: служби,
поклоніння тощо. Старий антимінс з мощами святих ніколи не виставляли для
поклоніння, на відміну від ікон, що також містили часточки мощей. Припинення
служіння Літургії на антимінсі та вилучення з нього реліквій трансформувало й
ставлення до нього. Антимінс сприймали як своєрідну ікону, котрою могли
користуватися саме за таким призначенням. В храмах антимінсні мощі не
ідентифікували.
Для виготовлення антимінсів використовували лляну тканину (XVII–
XVIII ст.) та шовк (XVIII ст.). У сприйнятті духовенства нерідко фіксується
конотація шовкового антимінса як святкового, а полотняного – як буденного.
Основними причинами заміни антимінсів були їхні фізичні пошкодження: через
тривалий час експлуатації, забруднення, дірки, пропалення тощо. До початку XIX
ст. за фізичне пошкодження тканини антимінсів священиків практично ніколи не
карали. Відповідали за купівлю та отримання тканини для антимінсів при кафедрах
переважно ризничі або еклезіархи.
174
Досліджено, що одним з найдавніших та найтриваліших зображень на
антимінсах у Київській митрополії були голгофські хрести (XII ст. – 1620-ті рр.). У
Київській митрополії, одній із перших з усіх Церков Pax Orthodoxa, цей давній
іконографічний тип цілком вийшов з ужитку. У зв’язку з розвитком друкарства,
практики розгортання антимінса на Літургії, впливом східнохристиянських
антимінсів XVI ст. та формуванням особливого типу релігійності ранньомодерного
українського соціуму, для якого важливою була візуалізація емоційних та
драматичних сюжетів з історії Страстей Христових поширились, антимінси з
розлогими пасійними фігуративними сценами.
У хронології появи та поширення сюжетів на антимінсах Православної та
Уніатської Церков спостерігається ледь не синхронність (за деякими винятками).
Православна іконографія антимінсів значною мірою визначала уніатську. У 1620–
1640 рр. на антимінсах домінувала композиція «Христос у Гробі». Ми дійшли
висновку, що каталізатором появи цієї іконографії були антимінси Східних церков,
де вона поширилась у XVI ст. У Київській митрополії східний тип «Христа у гробі»
замінили на відредагований західний сюжет «Меса св. Григорія» – образ «Христа
у гробі з чашею» з яскраво вираженою євхаристійною конотацією. Це зображення
нагадувало священикові про правдивість перетворення хліба й вина на Тіло і Кров
Христову, утверджувало серед кліру православну доктрину про таїнство
Євхаристії, було одним з елементів конфесіоналізації, покликаної протистояти
впливу альтернативним візіям інших конфесій.
Ймовірно, за ініціативи митрополита Петра (Могили) (принаймні, він її
авторизував), у 1630-х рр. утвердилася на антимінсах панівна до сьогодні
іконографія «Покладання до гробу», яка апелювала до західних джерел. Цей тип
яскраво виражав символіку антимінса як плащаниці Господньої.
Визначальним у виборі цього сюжету виявилась грецька практика від XVI ст.
У Київській митрополії східний іконографічний тип трансформували за
посередництвом західноєвропейської іконографії. Сцена «Покладання до гробу»
мала два варіанти: символічний та історичний. Перший репрезентував
могилянський антимінс. Його іконографічна програма акцентувала увагу
175
духовенства на ангельському співслужінні під час Поховання Христа, і, відповідно,
під час Євхаристії. Зображення це протягом століття активно використовували як
у Київській православній митрополії, так і в Сербській, Болгарській та Уніатській
Церквах.
Починаючи від антимінса Львівського владики Арсенія (Желиборського)
(1642 р.) у Київській митрополії надовго утвердився історичний тип «Покладання
до гробу», чому сприяло його взорування на євангельські тексти, поширеність
сюжету як у пасійних текстах, так і в зображеннях. Сюжет підкреслював основну
символіку антимінса, пов’язану з Христовою плащаницею. В наступні півтора
століття і до сьогодні саме історичний варіант «Покладання» став домінантним.
У кінці XVII – першій половині XVIII ст. поширився сюжет історичного
«Покладання до гробу», збагачений символікою західного культу «мечів болю»
Діви Марії (Mater Dolorosa). Богородицю на ньому зображували або з одним мечем,
що апелювало до Симеонового пророцтва, або з сімома, що спонукало до роздумів
над різними драматичними ситуаціями з життя Богородиці.
Протягом XVII – початку XVIII ст. кожний владика намагався мати свій
варіант антимінса. У XVIII ст. відбулася уніфікація іконографічних програм. Вибір
малюнка для антимінса та його друк мало залежали від св. Синоду.
Антимінс на Літургії був одним з важливих каталізаторів формування у
священика відчуття уявного пасійного простору. Постійне споглядання антимінса
вибудовувало стійку пам’ять про Страсті Христові, формувало його сприйняття
Літургії. Антимінс діяв не самостійно, а був однією зі складових частин пасійного
простору, що сприяв формуванню пасійного типу релігійності.
Зображення Знарядь Мук Христових на антимінсах були, по-перше, образами
реліквій – посередниками, через які людина молилася до Господа, по-друге, їхнє
споглядання спонукало до духовних медитацій про відповідні моменти історії
Христових Мук, по-третє, вони вибудовували в уяві своєрідний наратив, що значно
розширював місце і час подій на антимінсі.
З’ясовано, що від давньоруського часу й до початку XVIII ст. Київський
митрополит був вершиною «владної піраміди» системи функціонування
176
антимінсів, адже в його прямому підпорядкуванні були єпископи. Щонайменше від
середини XV і до кінця XVIII ст., видавати та контролювати антимінси в усіх
храмах від імені Київського митрополита на території відведеної їм частини
митрополії могли митрополичі намісники. В єпархіях тією «віссю», навколо якої
вибудовувалася ця система, були єпископи, адже саме вони звершували чин
освячення антимінсів, підписували їх, надавали дозвіл на видачу, вилучення,
перевірку тощо. Саме навколо них вибудовувалася багаторівнева система,
пов’язана з забезпеченням та контролюванням антимінсів у єпархії, складовими
якої були різні церковні одиниці. Ми встановили, що протягом XVII–XVIII ст.
антимінс як символ єпископської влади нерідко втрачав це значення, найчастіше
внаслідок відсутності реальної влади єпископа на місцях, а також використання
будь-якого православного антимінса замість уніатського. Таким чином, точка
опори зміщувалася від позначення через антимінс владних прерогатив єпископів
до маркера конфесійності певного храму.
Не пізніше, як з XIV ст. видачу антимінсів у кафедральних містах (та
підлеглих церквах собору) в Київській митрополії організовували крилоси
(капітули). Через широту території єпархій освячувати й видавати нові антимінси
єпископам допомагали єпископські намісники (XV–XVII ст.).
З часу заснування св. Синоду, за архієпископа Варлаама (Ванатовича) при
Київській кафедрі діяла архієрейська канцелярія, яка, ймовірно, відповідала за
видачу антимінсів. Пізніше антимінсами в усій митрополії опікувалось
кафедральне правління. 1758 р. це стало обов’язком новоутвореної кафедральної
контори. Митрополит лише апробував їхні рішення. Духовну консисторія до
організації видачі та прийому антимінсів залучали тільки двічі: вперше на початку
1760-х рр. у зв’язку з завантаженістю кафедри роботою; вдруге – з кінця 1770 р. до
початку 1772 р., у зв’язку зі смертю Київського митрополита та до прибуття нового.
У Переяславській єпархії з 1727 р. по 1750-ті рр., ймовірно, була кафедральна
канцелярія, яка могла опікуватися видачею антимінсів. Протягом 1760-х – початку
1780-х рр. прерогатива в цьому питанні, на відміну від Київської митрополії,
177
належала духовній консисторії з її канцелярією та обов’язковою апробацією
єпископа.
Зберігали та видавали новоосвячені антимінси, а також приймали старі
кафедральні ризничі (рідше – підризничі), а з кінця XVIII ст. – ризничі
архієрейської ризниці, що було зумовлено переміщенням антимінсів.
Купувати, а отже й набувати антимінси у власність у Православній Церкві
могли як церковна громада, братство, так і особисто священик. Ціни на антимінси
були порівняно високі, проте в абсолютній більшості випадків гроші, отримані від
їхнього продажу, не приносили значного прибутку кафедрі. Найбільш значні суми
від видачі антимінсів кафедра могла отримати в період масового переходу церков
з Унії до Православ’я.
Партикулярну владу єпископів репрезентували протопопи. Вони протягом
XVII (цілком можливо, що й раніше) – XVIII ст. були відповідальними за
забезпечення парафіяльних храмів належними антимінсами. В кінці XVII ст. у
Перемиській єпархії на допомогу протопопові у виконанні цього функціонального
обов’язку залучили інститут десятоначальників. У Синодальний період
протопопіями керували через місцеві духовні правління. У XVIII ст. у складі
більших протопопій могли виокремлювати намісництва, на чолі з намісниками, які
мали право чинити храмові перевірки, включно з антимінсами.
Найгірше протопопії функціонували протягом XVIII ст. у закордонних
частинах Київської митрополії та Переяславської (Переяславсько- Бориспільської)
єпархії, де забезпечення храмів антимінсами лежало на «головних» у регіонах
монастирях, або ж парафії мусили діяти самостійно. В 1760-х рр. коли
правобережні храми масово змінювали юрисдикцію з уніатської на православну,
ключову роль у забезпеченні цих храмів відповідними антимінсами відіграв
Мотронинський монастир. Під його контролем також відроджувалась мережа
духовних правлінь, які вже опікувались антимінсами в місцевих храмах.
У тих частинах парафіяльної мережі єпархій, де було добре налагоджено
репрезентацію пастирської влади єпископа, і, відповідно, зв’язок священика з
кафедрою, останній дбав про купівлю, доставку (міг передоручати комусь),
178
зберігання антимінса. В іншому разі, за погодженням зі священиком, цим
опікувалося церковне братство, інколи – ктитори. В деяких випадках цим
займалася церковна громада, або священик міг літургісувати на неналежному
антимінсі.
Монастирі разом зі своїми вотчинними храмами та приписними обителями
витворювали ще один паралельний рівень у структурі церковно-адміністративного
управління – власну систему надання та контролювання антимінсів. Монастирська
система функціонування антимінсів відзначалася строкатістю через різні
монастирські статуси (наявність чи відсутність ставропігії) та кількістю приписних
храмів, від чого залежала необхідність залучати органи контролю на місцях. У
більших монастирях питання антимінсів розглядалися колегіально, за апробацією
настоятеля, а в невеликих усе вирішував особисто ігумен.
Запорозька церковна організація також мала свої особливості у видачі
антимінсів. Вона базувалася на послабленому впливі (або ж його повній
відсутності) та адміністративних зв’язках з Київськими митрополитами і їх
представниками (як-то, протопопами, Межигірським архімандритом чи
начальником січових церков). На правах ктиторів запорозьких церков козацька
старшина самостійно організовувала забезпечення церков антимінсами, які
принаймні від 1696 р. (перша точна відома дата) і до 1775 р. з невеликими
перервами отримували від Київського митрополита.
Посольські храми у Варшаві й Константинополі, куди часом надавали
антимінси Київські митрополити XVIII ст., разом з хрестовими священиками та
церквами грецького ніжинського братства, у питаннях отримання та
контролювання антимінсів відтворювали індивідуальну окрему мікросистему,
прямо підпорядковану лише митрополиту.
Дисертаційне дослідження продемонструвало, що антимінси, окрім основних
функцій, перманентно могли набувати й додаткових, які відкривають нові зрізи
ранньомодерної української релігійності. По-перше, вони могли виступати у формі
церковного вкладу, через який творили літургійне поминання: як живих, так і
померлих. Такі антимінси поділяються на передані до храму за власним бажанням,
179
і за стороннім проханням. Остання форма вирізняється ще й тим, що має функцію
дару (в комунікації між духовенством), проте в уявленні як дарувальника, так і
реципієнтів, вони трансформуються у церковний вклад. Особливо тут варто
відзначити випадки, коли Київські митрополити передавали антимінси до широко
шанованих християнських святинь з очікуванням літургійного поминання за це.
Доведено, що антимінси також могли виконувати функцію своєрідної
патрональної ікони (з зображенням тезоіменних святих). Отже, єпископи очікували
на молитву за себе через посередництво образів своїх патронів на десятках і сотнях
престолів своєї єпархії, на яких були антимінси і служили Літургії.
Політичний чинник не мав значного впливу на антимінси і обмежувався лише
згадкою актуального під час освячення антимінса володаря, котрий легітимізував
функціонування того чи іншого предстоятеля. Але в деякі періоди вплив
політичних подій на антимінси особливо загострювався. В першу чергу, це
пов’язується з отриманням православних антимінсів з так званих «ворожих
держав» для Речі Посполитої, що сприймалось як особливо тяжке порушення як з
боку світської влади, так і за напученням уніатської. Через згадку на антимінсах
імен заборонених володарів, таких як гетьман Іван Мазепа та малолітній імператор
Іоанн Антонович, на них застосувалася сумнозвісна політична традиція Damnatio
memoriae. У випадку з гетьманом викреслювались імена (позбавляючи його душу
літургійної пам’яті), а у випадку імператора знищувались будь-які сліди його
існування.
Таким чином, наша праця виявляє важливі й незнані зрізи як українського
ранньомодерного релігійного життя, так і загалом Церков православної ойкумени
XVII–XVIII ст.