КАЗАКЕВИЧ Геннадій Михайлович. КЕЛЬТИ В ЕТНОКУЛЬТУРНИХ ПРОЦЕСАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ (III ст. до н. е. – I ст. н. е.)

brief description

КАЗАКЕВИЧ Геннадій Михайлович. Назва дисертаційної роботи: "КЕЛЬТИ В ЕТНОКУЛЬТУРНИХ ПРОЦЕСАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ (III ст. до н. е. – I ст. н. е.)"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
КАЗАКЕВИЧ Геннадій Михайлович
УДК 39:94(364)(4-191.2+4-11)“-02/+00”
КЕЛЬТИ В ЕТНОКУЛЬТУРНИХ ПРОЦЕСАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ
ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ (III ст. до н. е. – I ст. н. е.)
спеціальність 07.00.05 – етнологія
Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук
Науковий консультант:
доктор історичних наук, професор
Капелюшний Валерій Петрович
Київ – 2015
ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ...............................................................4
ВСТУП....................................................................................................................6
РОЗДІЛ 1. КЕЛЬТСЬКА ПРОБЛЕМА В СУЧАСНІЙ НАУЦІ..................14
1.1 Стан наукової розробки проблеми.................................................................14
1.2 Джерельна база дослідження..........................................................................39
1.3 Теоретико-методологічні основи дослідження............................................59
РОЗДІЛ 2. ФОРМУВАННЯ КЕЛЬТСЬКОЇ
ЕТНОКУЛЬТУРНОЇ СПІЛЬНОТИ................................................................75
2.1 Проблема етногенезу кельтів та виникнення латенської
археологічної культури.........................................................................................75
2.2 Кельтська етнолінгвістична спільність у Європі:
спільні риси та локальні відмінності...................................................................94
РОЗДІЛ 3. КОНТАКТНІ ЗОНИ ТА ПРОЦЕСИ АКУЛЬТУРАЦІЇ
У КАРПАТО-БАЛКАНСЬКОМУ АРЕАЛІ..................................................121
3.1 Міграції кельтів у Східному Середземномор’ї:
соціально-антропологічний аспект проблеми..................................................121
3.2 Етнокультурна взаємодія кельтів та ілліро-фракійського
населення на Балканах........................................................................................154
3.3 Північно-східне пограниччя латенської культури й процеси
кельто-дакійської та кельто-германської акультурації....................................173
РОЗДІЛ 4. ВПЛИВ КЕЛЬТІВ НА ЕТНОКУЛЬТУРНИЙ
РОЗВИТОК СХІДНОЇ ЄВРОПИ у ІІІ ст. до н.е. – І ст. н. е.......................198
4.1 Кельтські елементи в етногеографії Східної Європи
на рубежі ер..........................................................................................................198
4.1.1 Анарти й лугії...................................................................................199
4.1.2 Галати й скіри...................................................................................201
4.1.3 Бастарни й кельтоскіфи...................................................................208
4.1.4 Бритолаги й кельтські топоніми на Дністрі...................................214
4.2 «Латенізовані культури» та «кельтські імпорти» на
землях східніше Карпат: етнокультурні інтерпретації....................................212
4.2.1 Латенська металопластика..............................................................229
4.2.2 Зброя та військове спорядження.....................................................238
4.2.3 Накладка піхов меча з Гриніва........................................................249
4.2.4 Щити-фіреї у боспорській іконографії...........................................258
РОЗДІЛ 5. ПРОБЛЕМА ЕТНОКУЛЬТУРНИХ КОНТАКТІВ
КЕЛЬТІВ І СЛОВ’ЯН.......................................................................................263
5.1 Кельто-слов’янські паралелі у мові та культурі.........................................263
5.2 Проблема кельтських реліктів у сучасній
топонімії Східної Європи...................................................................................286
5.3 «Кельтські» ремінісценції у Східній Європі за доби
пізньої античності та раннього середньовіччя.................................................299
ВИСНОВКИ........................................................................................................325
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ.....................341
ДОДАТОК А. ТАБЛИЦІ..................................................................................405
ДОДАТОК Б. ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК......................................425
4
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
ВДИ – Вестник древней истории
ВИ – Вопросы истории
ИАК – Известия археологической комиссии
КСИА – Краткие сообщения Института археологии
КСИИМК – Краткие сообщения института истории материальной культуры
МИА – Материалы Института археологии
НА ІА НАНУ – Науковий архів Інституту археології Національної Академії
наук України
СА – Советская археология
ЦДАВОУ – Центральний державний архів вищих органів влади і управління
України
САИ – Свод археологических источников
AA – Acta Archaeologica
AAC – Acta Archaeologica Carpathica
BAR – British Archaeological Reports
CRAI – Comptes rendus de l'Academie des Inscriptions et Belles-Lettres
JRMES – Journal of Roman Military Equipment Studies
MEFRA – Melanges d'Archeologie et d'Histoire de l'Ecole Francaise de Rome
болг. – болгарська
валл. – валлійська
грецьк. – грецька
д.-англ. – давньоанглійська
д.-брет. – давньобретонська
д.-ірл. – давньоірландська
і.-є. – індоєвропейська
кельт. – кельтська
5
лат.
– латина
пол.
– польська
пракельт.
– пракельтська
прасл.
– праслов’янська
рос.
– рос
ійська
ст.
-чеськ.
– старочеська
укр.
– українська
6
ВСТУП
Актуальність дослідження обґрунтована необхідністю поглибленого
вивчення етногенетичних процесів у Центральній та Східній Європі й, зокрема,
участі давніх кельтів у формуванні етнічних складових та культурної спадщини
народів регіону. Незважаючи на те, що історія кельтів Карпато-Балканського
ареалу тривалий час привертає увагу дослідників, ця важлива проблема,
ключова для розуміння всієї етнокультурної історії регіону в ІІІ ст. до н. е. – І
ст. н. е., досі остаточно не розв’язана. Ця ситуація значною мірою обумовлена
складним характером джерельної бази, яка включає писемні свідчення грекоримських авторів, археологічні матеріали культур давніх кельтів та населення,
що зазнало кельтського впливу, кельтомовний ономастичний фонд тощо.
Аналіз цих джерел вимагає застосування комплексного палеоетнологічного
підходу, який враховує здобутки теорії етнічності, антикознавства, археології
та лінгвістики. Використання такого підходу передбачає ставлення до кельтів
не тільки як до історичної реальності, яка знайшла выдображення у численних
джерелах, а й як до історіографічної конструкції, на формування якої вплинули
етнічні та наукові стереотипи, а також ідеологічні концепції. Ще з античних
часів ставлення до кельтів коливалося від зневаги до некритичного захоплення.
За модерної доби сприйняття кельтів еволюціонувало від уявлення про
«кельтську імперію», яка охоплювала майже всю територію Європи, до повного
відкидання самого факту існування кельтів як історичної реальності.
Сучасні автори, які відносять себе до напрямку «кельтоскептиків»,
доклали величезних зусиль аби довести, що терміни «кельти» та «латенська
археологічна культура» є настільки широкими та багатозначними, що їхнє
використання у науковому дослідженні взагалі позбавлене сенсу. Результатом
цієї спроби деконструкції усталених понять виявилося насамперед те, що в
деяких наукових працях слово «кельти» почали брати у лапки, а термін
7
«латенська культура» замінювати на більш нейтральне словосполучення
«латенський стиль». Це й не дивно, адже як би критично ми не ставилися до
тих чи інших дефініцій, усе одно залишається необхідність визначення й
наукового пояснення феномену поширення в Європі кельтських мов, а також
певних технологій, моди, соціальних практик та світоглядних уявлень.
Водночас, більш обережне використання термінів та глибоке
переосмислення наявної джерельної бази в цілому позитивно позначилося на
розвитку кельтських студій і дозволило переглянути деякі застарілі концепції.
Зокрема, кельтологія нині відмовилася від механічного ототожнення латенської
археологічної культури з «етнічними» кельтами. Сам латен нині розглядають не
як монолітну археологічну культуру, а як сукупність технологій, мотивів
декоративно-прикладного мистецтва та стратегій господарсько-культурної
адаптації. Кельтів сьогодні прийнято вважати не цілісним етносом, а радше
лінгвістичною спільнотою, якій, до певної міри, були притаманні спільні
культурні риси.
На сьогоднішній день проблеми етногенезу, міграцій та формування
етнічної ідентичності кельтів перебувають під пильною увагою науковців.
Принципове значення для з’ясування цих проблем мають процеси міжетнічної
взаємодії, які відбувалися за участі кельтів на широких теренах Центральної та
Східної Європи. Групи кельтів, які змішувалися з автохтонним населенням,
відігравали провідну роль в етнокультурних трансформаціях у регіоні, зокрема,
в поширенні релігійних уявлень, традицій, форм соціального устрою,
формуванні нових форм ідентичностей тощо. Водночас, чимало аспектів явища
кельтизації Центральної та Східної Європи все ще потребують додаткового
вивчення. Зокрема, досі не створено комплексного дослідження внутрішніх
зв’язків між окремими кельтськими анклавами, спільних та відмінних рис у
розвитку «східних» і «західних» кельтів, загальних тенденцій етнокультурної й
етномовної взаємодії кельтів із автохтонним населенням Карпато-Балканського
ареалу тощо.
8
Дослідження здійснюється на основі широкого комплексу джерел, який
включає писемні свідчення греко-римських авторів, археологічні матеріали
культур давніх кельтів та населення, що зазнало кельтського впливу,
кельтомовний ономастичний фонд тощо. В основу дослідження покладені
теоретико-методологічні підходи палеоетнології – комплексної субдисципліни,
що вивчає етногенез та етнокультурний розвиток давніх народів, а також
кельтології – системи знань про давні та сучасні кельтські народи.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертація виконана в рамках наукової тематики історичного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Українська
нація в загальноєвропейському вимірі: історія та сучасність» (державний
реєстраційний номер 11БФ046-01) та пов’язана із науковими дослідженнями
кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету імені
Тараса Шевченка. Тематика дисертації відповідає дослідницьким напрямкам
«історія етнологічної науки», «процеси етнокультурної взаємодії», «теоретичні
проблеми етносу, розв’язання яких спрямоване на дослідження етногенезу,
еволюції» паспорту спеціальності 07.00.05 – етнологія.
Об’єктом дослідження є давні кельти – етнолінгвістична спільнота
епохи античності, частина якої упродовж ІІІ ст. до н. е. – І ст. н. е. перебувала
на теренах Центральної та Східної Європи.
Предметом дослідженння є участь давніх кельтів у процесах міжетнічної
взаємодії та етнокультурної адаптації у Центральній та Східній Європі та на
прилеглих землях, вплив кельтів на розвиток місцевих спільнот доби
античності, а також сприйняття історико-культурної спадщини кельтських
народів у історіографії нової та новітньої доби.
Мета дослідження полягає у розкритті ролі й значення кельтського
чинника в етнокультурному розвитку населення Центральної та Східної
Європи.
9
Досягнення поставленої мети передбачає виконання наступних наукових
завдань:
- з’ясувати стан наукової розробки та проаналізувати джерельну базу
дослідження;
- визначити теоретико-методологічні підходи до вивчення
етнокультурних спільнот доби античності;
- охарактеризувати історичний феномен «східних кельтів» та виявити
його місце в етнокультурних процесах досліджуваного періоду;
- розкрити характер процесів акультурації за участі давніх кельтів у
Центральній та Східній Європі;
- визначити вплив кельтів на етнокультурний розвиток Східної Європи у
ІІІ ст. до н.е. – І ст. н. е.;
- з’ясувати історичні обставини можливих контактів кельтів зі
слов’янським населенням та виокремити основні проблеми наукового
сприйняття кельто-слов’янських контактів у історіографії.
Хронологічні межі дослідження охоплюють період з ІІІ ст. до н. е. до
початку І ст. н. е. Нижня хронологічна межа обумовлена початком активної
фази міграцій кельтів на Балканському півострові та у Східному
Середземномор’ї. Верхня хронологічна межа пов’язана із остаточним
підкоренням кельтських спільнот Римською державою, а також народами гетодакійського та германського походження. Окремі аспекти дослідження, такі як
проблема походження кельтів або кельто-слов’янських контактів, обумовили
звернення до більш ранніх (гальштатська та ранньолатенська доба) та більш
пізніх (пізньоримська епоха та раннє середньовіччя) періодів.
Географічні межі дослідження охоплюють Карпато-Балканський
історико-етнографічний регіон та прилеглі до нього землі Східної Європи, а
саме території сучасних Болгарії, Румунії та Угорщини (Верхнє Потисся й
Трансильванія) Сербії, Хорватії, Словенії, Словаччини, Польщі (Сілезія та
Малопольща), Молдови, України (Закарпаття, Прикарпаття, Північне
10
Причорномор’я, Подніпров’я) тощо. Використання порівняльного методу
обумовлює звернення до матеріалів, що стосуються західного кельтського
ареалу (Галлія, Північна Італія, Іспанія, Британські острови), а також
Малоазійської Галатії (суч. Туреччина). Зазначені матеріали використані як
додаткові й такі, що ілюструють характер розвитку кельтської
етнолінгвістичної спільноти в цілому.
Методологічною основою дослідження є сукупність загальнонаукових
та спеціальних методів історичної науки. В основу дослідження покладені
принципи історизму та системності. Згідно з першим із них явища
розглядаються в історичному розвитку, у зв’язку з конкретними умовами їх
існування. Принцип системності передбачає, що досліджуваний об’єкт
розглядається як сукупність компонентів, які утворюють єдине ціле, що
визначає функціональне призначення системи. При цьому кожен компонент є
системою нижчого рівня. Зміна одного з компонентів призводить до зміни усієї
системи. Пошук джерельного матеріалу здійснювався за допомогою методів
архівної та бібліографічної евристики, а його опрацювання передбачало
застосування загальнонаукових методів аналізу, синтезу, індукції та дедукції. У
дослідженні широко використовується порівняльно-історичний метод,
зокрема, порівняння за аналогією. Так, з метою з’ясування особливостей
соціальної організації та релігійно-ідеологічних уявлень кельтських спільнот
Карпато-Балканського ареалу проведено паралелі з іншими типологічно
подібними спільнотами, які перебували на близькому рівні соціальноекономічного розвитку. Також здійснено порівняльний аналіз етнокультурного
розвитку окремих кельтських спільнот у межах досліджуваного ареалу. Будучи
міждисциплінарним за характером, дослідження ґрунтується на застосуванні
теоретико-методологічних підходів етнології та соціальної антропології, які
окремо охарактеризовані у підрозділі 1.3.
11
Наукова новизна полягає у постановці та розробці актуальної теми, яка
ще не була предметом спеціального дослідження. Наукова новизна дисертації
полягає у наступному.
Вперше:
- з урахуванням комплексу писемних, археологічних та лінгвістичних
джерел здійснено дослідження етнокультурної взаємодії давніх кельтів з
племенами й народами Карпато-Балканського ареалу та прилеглих земель;
- за допомогою методів етнології та соціальної антропології
реконструйовано характер і особливості міграцій кельтів у Східному
Середземномор’ї;
- обґрунтовано гіпотезу щодо штучного характеру етнічних термінів
«бастарни» та «кельтоскіфи», які використовувалися античними авторами для
позначення варварського населення Східної Європи;
- на основі даних писемних та археологічних джерел запропоновано
гіпотезу про існування комунікаційного маршруту, який сполучав Північне
Причорномор’я з Балтійським узбережжям у латенський та ранньоримський
час;
- здійснено критичний перегляд основних положень «кельтської теорії»
походження Київської Русі;
- введено до наукового обігу низку архівних документів, які суттєво
уточнюють уявлення про становлення кельтологічних досліджень в Україні.
Удосконалено:
- теоретико-методологічні підходи до вивчення етнічних ідентичностей
та етнокультурних процесів у давнину;
- гіпотезу про зв’язок інформації ольвійського Декрету на честь
Протогена, а також боспорських іконографічних та нумізматичних пам’яток із
зображеннями щитів-фіреїв, з військово-політичною активністю царства Кавара
у Фракії;
12
- знання про соціальну організацію, військову справу та релігійні
уявлення східних кельтів;
- датування та уявлення щодо етнокультурної атрибуції т. зв.
«ранньолатенських імпортів» у Північному Причорномор’ї;
- етнокультурну інтерпретацію процесів взаємодії кельтів із
північнофракійськими племенами Верхнього Потисся;
- наукове положення щодо зв’язку етнонімів кельтського походження,
відомих за даними римських джерел, з археологічними культурними групами
пізньолатенської доби.
Отримали подальший розвиток:
- уявлення про процеси етнокультурної взаємодії кельтів з іллірофракійським та гето-дакійським населенням на Балканах;
- наукові підходи до використання окремих груп лінгвістичних та
фольклорно-етнографічних джерел в історико-культурних реконструкціях
етнічних процесів доби античності;
- уявлення про історичні обставини кельто-слов’янських мовнокультурних контактів.
Практичне значення отриманих в дисертації результатів полягає у
тому, що вони розширюють знання про перебіг процесів формування етнічних
ідентичностей за античної доби, поглиблюють розуміння характеру та основних
етапів етнокультурної взаємодії кельтів із місцевими племенами КарпатоБалканського ареалу та прилеглих земель. Накопичений матеріал, основні
положення та висновки дослідження можуть бути використані при підготовці
узагальнюючих праць з етнології та етнічної історії Європи й України, у
викладанні відповідних нормативних та спеціальних навчальних курсів у
вищих навчальних закладах.
Апробація результатів дослідження здійснена під час виступів на
міжнародних наукових конференціях: Актуальні проблеми історії
стародавнього світу (Київ, 2007, 2009 рр.); Україна – Італія: стан і проблеми
13
наукового та культурного співробітництва (Київ, 2008 р.); Актуальные
проблемы археологии, этнологии и искусствоведения (Кишинів, Молдова, 2009
р.); Військово-історична наука в Україні та за рубежем: вчора, сьогодні, завтра
(Київ, 2009 р.); Fourth International Colloquium of Societas Celto-Slavica (Лодзь,
Польща, 2009 р.); XIV International Symposium of Mediterranean Archaeology
(Київ, 2010 р.); XIV International Congress of Celtic Studies (Мейнут, Ірландія,
2011 р.); Восточная Европа в древности и средневековье. Миграции,
расселение, война как факторы политогенеза, XXIV Чтения памяти В.Т.
Пашуто (Москва, Росія, 2012 р.); Кельты и античный мир: от Ирландии до
Малой Азии (Москва, Росія, 2013 р.); Юбилейная научная конференция в честь
академиков Н. М. Никольского и В. М. Перцева «Лістападаўскія сустрэчы – 10»
(Мінськ, Білорусь, 2013 р.).
Публікації. Основні положення результати дослідження опубліковані у
двох монографіях, 22 статтях у фахових виданнях України, періодичних
виданнях, внесених до наукометричних баз, зарубіжних фахових періодичних
виданнях, а також у 15 публікаціях апробаційного характеру.

bibliography

ВИСНОВКИ
Наукове дослідження спадщини давніх кельтів у Європі триває понад
півтора століття, однак чимало питань усе ще залишаються предметом
дискусій. Це пов’язано з кількома обставинами як наукового, так і
позанаукового характеру. Уже на етапі становлення на кельтологію впливали
світоглядні та ідеологічні настанови різних історіографічних шкіл, нерідко
політично вмотивовані. Цей вплив простежується ще з епохи античності, коли
греко-римські автори переносили на кельтські племена свої уявлення про чужу,
«варварську» культуру, яка протистоїть «цивілізації». За модерної доби
інформацію про кельтів активно використовували європейські інтелектуальні
еліти для конструювання національних історичних наративів.
У новітній історіографії давніх кельтів розглядали як етногрупу, окремі
частини (племена) якої в результаті масових міграцій розселилися від Ірландії
до Туреччини. Історичним кельтам була притаманна латенська археологічна
культура, своєрідність якої визначали «етнографічні» ознаки, серед яких
інгумаційні поховання з багатим інвентарем, гончарна кераміка, латенський
художній стиль і протоміські поселення oppida. Поступово в історіографії, а до
певної міри й у масовій свідомості, утвердилось уявлення про кельтів як про
«передвісників» єдиної Європи та прогресивний культурний авангард західної
цивілізації. Ця ідея найбільше вплинула на вивчення східних кельтів у країнах
«соціалістичного табору». Зокрема, вона призвела до виникнення полярних
міграціоністських та автохтоністських концепцій. Лише в останні десятиліття
намітився поступовий відхід від радикальних точок зору, який виявляється в
пошуках зваженого підходу до вивчення етнокультурного розвитку східної
частини Європи, який би враховував роль як прибулих, так і автохтонних
компонентів.
326
Наприкінці ХХ ст. в західноєвропейській (насамперед, британській)
історіографії виник напрямок «кельтоскептиків», які здійснили наукову ревізію,
а до певної міри й деконструкцію, понятійно-термінологічного апарату
кельтології. Зокрема, цілком правомірно були поставлені під сумнів уявлення
про кельтів як окрему етногрупу та латенську археологічну культуру, яка
нібито цій етногрупі відповідала. Однак виявлення численних невідповідностей
наукових уявлень про кельтів конкретним фактам історії та археології в різних
регіонах Європи спонукало кельтоскептиків до заперечення самого факту
існування кельтів як певної історичної реальності.
Такий погляд, однак, суперечить наявним джерелам, які представлені
свідченнями греко-римських авторів, як наративними, так і ономастичними,
пам’ятками іконографії та матеріалами археології. Вони фіксують паралельні
процеси поширення в Європі носіїв кельтських діалектів, окремих соціальних
інститутів та явищ духовної культури, притаманних історичним кельтам,
технологій матеріального виробництва та мотивів латенського художнього
стилю. Ці процеси не були механічно поєднані, але певний зв’язок між
поширенням кельтських мовних елементів та археологічних пам’яток
латенського кола в багатьох регіонах Європи надійно простежується. Для
реконструкції достовірної картини ролі кельтського чинника в етнокультурних
процесах у Південно-Східній та Східній Європі доцільним є застосування до
джерельної бази синкретичних та міждисциплінарних у своїй основі підходів
етнології та соціальної антропології.
В основу етнологічного дослідження покладене уявлення про етнічну
групу (етногрупу), яка є дійовою особою історичного процесу. Згідно з
примордіалістським підходом, етногрупу визначають за наявністю в її членів
спільних культурних характеристик, таких як мова, риси матеріальної
культури, звичаї, традиції тощо. З точки зору конструктивістського підходу, ці
ознаки не мають істотного значення, а про історичну реальність етногрупи
можна говорити лише за наявності в її носіїв колективного уявлення про
327
спільне походження й належність до групи. Водночас, принаймні стосовно
періоду античності та раннього середньовіччя, обидва підходи можуть бути
поєднані.
На прикладі давніх кельтів можна виділити два типи етнічних спільнот,
які були характерні для епохи античності та раннього середньовіччя. Перший з
них – етнолінгвістичні спільності, які мали дуалістичну природу. Спільноти
цього типу («елліни», «кельти», «слов’яни», «германці» та ін.) були насамперед
інтелектуальними конструкціями представників освічених прошарків сусідніх
народів, що використовували їх для класифікації й пізнання світу іноземцівварварів. Однак в об’єктивній реальності цим конструкціям могли відповідати
спільності людей, об’єднаних використанням близьких діалектів, релігійносвітоглядних уявлень, відображених у мистецтві, технологій тощо. Мовнокультурна близькість певних конгломератів племен, яка дозволяла зовнішнім
спостерігачам класифікувати їх як етногрупи, за певних обставин, до яких
насамперед слід віднести військову загрозу з боку істотно відмінних за своєю
культурою сусідів, могла сприяти появі спільної етнічної ідентичності. Таким
чином, на основі аморфних етнолнгвістичних спільностей могли утворюватися
метаетнічні або культурні ідентичності, які інколи відігравали потужну
інтегруючу роль.
У межах однієї етнолінгвістичної спільноти або на пограниччі між
близькими етнолінгвістичними спільнотами виникали чіткіше окреслені етнічні
групи (етногрупи). Крім певних спільних рис у мові та культурі члени етногруп
мали уявлення про спільне походження й колективну ідентичність,
безпосереднім утіленням якої була групова власна назва. Етнічна ідентичність
мала насамперед елітарний характер і формувалася ситуативно, здебільшого на
основі об’єднувальної військово-політичної організації (вождівства). Провідну
роль у конструюванні ідентичності відігравав прошарок родової аристократії та
наближений до нього військовий, жрецький та ремісничий апарат, який зберігав
генеалогічну та сакральну традицію. Наявність та культурна специфіка цього
328
прошарку визначала для античних авторів суб’єктність таких
етнолінгвістичних спільнот як, «скіфи», «кельти», «германці» тощо.
У повсякденному житті етнічна ідентичність поступалася за своїм
значенням соціальній та релігійній ідентичностям, однак на рівні комунікацій
між групами її роль не слід недооцінювати. Об’єднані такою ідентичністю
групи були здебільшого нетривкими (хоча могли бути й винятки), вони
розпадались або долучалися до інших груп, проте етноніми могли зберігатись
упродовж століть.
Під поняттям етногенезу кельтів слід розуміти процес формування
мовно-культурної спільності, який включав виникнення та поширення мов та
діалектів кельтської групи індоєвропейської мовної родини, а також
археологічних культур, які пов’язані з носіями цих мов. Упродовж тривалого
часу найбільш поширеною була гіпотеза щодо центральноєвропейського
походження кельтів. Згідно з її положеннями, кельтська етногрупа,
ототожнювана з носіями латенської культури, виникла в басейнах Марни,
Мозеля, у Верхньому Подунав’ї та Богемії, де існувала зона археологічної
безперервності від часів пізньої бронзової до ранньої залізної доби. Виявлення
самобутніх кельтомовних спільнот, які розвивалися незалежно від
гальштатської та латенської культур на Піренейському півострові, Британських
островах та Північній Італії довело неспроможність центральноєвропейської
концепції етногенезу вичерпно пояснити ранні етапи історії кельтів. Однак
гіпотеза формування кельтів в атлантичній зоні Європи, яка виникла на
противагу центральноєвропейській, також не була аргументована належним
чином. Слід визнати наявність одразу кількох основних ареалів формування
кельтської лінгвістичної спільноти. Так само необхідно наголосити на
полілінійному характері розвитку латенської археологічної культури, яка
насправді становить сукупність окремих культурних груп, що в різних регіонах
Європи зазнавали різного впливу субстратних елементів.
329
Аналіз свідчень писемних джерел дає підстави вважати, що кельти не
були єдиним етносом, якому відповідала цілісна у своїх проявах археологічна
культура. Уявлення про надплемінну єдність кельтів перебувало в зародковій
стадії і ніколи не охоплювало всього кельтського ареалу. Незважаючи на цю
обставину, у різних частинах Європи кельтська культура демонструє також і
певну єдність, що виявляється в діалектній близькості, подібності соціальних
інститутів, структур поселень, єдиній технологічній базі, а також відносній
цілісності латенського художнього стилю, який визначають як «візуальну
мову» континентальних кельтів. Як у західних, так і у східних кельтів
спостерігаються схожі риси соціальної організації, що ґрунтувалися на
відносинах особистої залежності, подібні військові традиції, звичаї та ритуали,
практики ремісничого (насамперед, металургійного та металообробного)
виробництва. Усе це, в сукупності з використанням близькоспоріднених
діалектів, утворювало більш-менш цілісний комунікаційний простір, який
дозволяє говорити про кельтів як про визначене історичне явище. Навіть
незважаючи на те, що спільна ідентичність у всіх кельтських племен так і не
встигла сформуватися.
Існування єдиного комунікаційного простору в латенському ареалі
забезпечували соціальні зв’язки, зокрема, мобільність груп еліти, а також
ремісників, які могли відносно вільно змінювати місце свого перебування.
Водночас, необхідно підкреслити, що латенський комунікаційний простір не
включав у себе значної частини кельтомовного населення, натомість певною
мірою поширювався й на некельтські племена Північної та Східної Європи.
Усупереч здійсненим в останні роки спробам ревізії інформації грекоримських джерел про міграції кельтів на Балканах на рубежі IV-III ст. до н. е.,
реальність згаданого явища не викликає сумнівів. Наявна інформація щодо
кельтських міграцій відповідає актуальним теоретичним моделям просторового
переміщення населення. Типологічно кельтські міграції були подібні до інших,
набагато краще задокументованих переселенських рухів, зокрема, міграцій
330
германських племен у III-V ст. або експансії вікінгів доби раннього
середньовіччя. Міграційний процес був розтягнений у часі й включав такі
етапи, як ознайомлення із новими землями шляхом встановлення торговельноекономічних, військово-політичних, а також матримоніальних зв’язків з
місцевими елітами; військові рейди, здійснювані переважно з грабіжницькою
метою; колонізацію та освоєння підкорених земель. Усі ці етапи супроводжував
двосторонній рух населення між вихідним та цільовим регіонами.
Переселенській активності кельтів сприяв орієнтований на відгінне скотарство
господарсько-культурний тип, який істотно спрощував логістику. Освоєння
кельтами нових земель не супроводжували масові руйнування поселень й
тотальна зміна населення. Прибула меншість була залучена у процеси
акультурації з місцевою більшістю, унаслідок якої відбувалося виникнення
локальних етнографічних груп, сукупність яких власне й становить поняття
«східні кельти».
Хоча в міграціях могли брати участь цілі племена, основним
контингентом переселенців були молоді чоловіки, для яких участь у
грабіжницьких рейдах і військове найманство відігравало роль соціального
ліфта. Потрапляючи до іншокультурного середовища ці люди асимілювалися,
причому особливо швидко згаданий процес ішов у тому випадку, якщо
середовище було більш соціально-економічно розвиненим, ніж те, з якого вони
вийшли. Асиміляція здійснювалася переважно через змішані шлюби. При
цьому елементи первинної ідентичності в кельтів та їхніх нащадків могли
зберігатися, можливо, у формі уявлення про соціальну належність до прошарку
воїнів.
У різних частинах Карпато-Балканського ареалу міграції кельтів
проходили за різними сценаріями, які передбачали більшу або меншу
інтенсивність процесів узаємодії з місцевим населенням. У Фракії кельтські
військові загони, які в першій чверті ІІІ ст. до н. е. здійснювали грабіжницькі
походи, поступово змішалися з місцевою фракійською елітою й інтегрувалися в
331
локальну систему військово-політичних зв’язків. Центр утвореної ними
держави зі столицею в Тилісі, ймовірно, був розташований спочатку неподалік
від Геллеспонту, а згодом перемістився в район сучасних міст Тирново, Шумен
та Варна в Північно-Східній Болгарії («царство Кавара»). Не виключено також,
що згадані в античних джерелах «царство Коммонторія», засноване на півдні
Фракії бл. 278 р. й «царство Кавара», яке бл. 220 р. відігравало провідну
військово-політичну роль на півночі країни, насправді сформувалися незалежно
одне від одного.
У будь-якому випадку, кельтські «держави» існували насамперед за
рахунок збирання данини з елліністичних міст і емпорій, а також військового та
економічного контролю над торговельними шляхами. У час їхнього існування,
який припадає на період LT B2/C1, до Фракії надходять предмети озброєння та
прикраси в латенському стилі, а місцеві еллінізовані поселення, такі як
Сборяново та Сеутополіс, стають центрами виробництва фібул латенської
конструкції. Скромні сліди латенських поселень, які виявлені лише в районі
Тирново, засвідчують, що кельти не були зацікавлені в колонізації, а натомість
інтегрувалися в місцеві поселенські структури. Економічна слабкість
кельтської «держави», яка ґрунтувалася на військовій силі, визначила
нетривалий час її існування й швидку асиміляцію кельтів у місцевому
еллінізованому середовищі.
Інша модель узаємодії з місцевим населенням склалася на землях
Подунав’я. Тут починаючи з ранньолатенського періоду відбувалася поступова
інфільтрація кельтів у місцеве іллірійське середовище, кульмінація якої
припала на період після балканських походів 280-278 рр. Унаслідок процесів
акультурації за участі автохтонного населення у Паннонії та Іллірику
утворилися потужні військово-політичні об’єднання таврисків і скордисків.
Археологічні джерела свідчать, що тавриски, з якими надійно пов’язують
пам’ятки типу Мокроног, більшою мірою були інтегровані в латенський ареал
Центральної Європи. Пам’ятки скордисків за характером нагадують
332
латенізовану культуру, у якій кельтські у своїй основі соціальні традиції й
технології ремісничого виробництва нашарувалися на сильну місцеву основу.
Скордиски підтримували тісні контакти з гето-дакійськими племенами й стали
одним із основних джерел їхньої латенізації. Племена дунайських кельтів,
особливо тавриски, доволі рано потрапили до сфери економічних інтересів
Риму, який робив неодноразові спроби їхнього підкорення. Урешті-решт, після
удару завданого кельтам з боку держави Буребісти близько середини І ст. до
н. е., римлянам удалося поступово інкорпорувати таврисків і скордисків до
складу своєї держави.
Широкі терени Центрально-Східної Європи від Одера до Дніпра також
були втягнуті в орбіту впливу культури кельтів. Уже в першій чверті ІІІ ст. до
н. е. у Верхньому Потиссі, Верхній та Нижній Силезії, Малопольщі та Надсянні
з’являються поховальні пам’ятки та поселення латенської культури, які не мали
місцевого коріння. Їхню появу слід розглядати в контексті міграцій кельтських
племен на Балканах, у Подунав’ї та в Малій Азії в період LT B2/C1.
Археологічні свідчення, зокрема, сліди виготовлення монет на поселеннях,
дозволяють припускати виникнення окремих центрів військово-політичного
впливу на північно-східній периферії латенської культури. На жаль, назви
окремих племен, що населяли сучасну Південну Польщу й Верхнє Потисся,
залишаються невідомими. Античні автори, судячи з усього, розглядали їх як
частину конгломерату великих боїв і таврисків.
Латенські анклави у Центрально-Східній Європі характеризувалися
багатьма спільними рисами етнокультурного розвитку. Вони не були
ізольованими від основного ядра кельтського світу, про що свідчать активні
торговельні контакти з виробничими центрами Богемії та Моравії. Синхронно з
основним масивом кельтських племен розвивалася й духовна культура
північно-східного пограниччя латенської культури. На це вказує майже
одночасний перехід уже на ступені LT C1 до поховального обряду, який не
залишав слідів, що можуть бути зафіксовані археологічними методами.
333
Водночас, периферійне положення кельтських анклавів Південної Польщі та
Верхнього Потисся визначило певну консервативність їхнього культурного
розвитку. Так, наприклад, у Нижній Силезії впродовж усього
середньолатенського періоду зберігався обряд тілопокладення, який на той час
став архаїзмом для більшості регіонів кельтського світу. На Закарпатті маємо
справу зі збереженням багатьох середньолатенських форм матеріальної
культури у пізньолатенський час. Залишився незавершеним процес
перетворення торговельно-ремісничих центрів, таких як Галіш-Ловачка або
Нова Цереквя, на протоміста-оппідуми.
Специфіку розвитку північно-східної периферії латенської культури
визначав уплив субстратних елементів. У Верхньому Потиссі розгорнувся
процес взаємодії прибулого кельтського та місцевого північнофракійського
населення, який, судячи з усього, мав переважно мирний характер. На
археологічному матеріалі акультурація виявилася, зокрема, у використанні
носіями латенської культури ліпної куштановицької кераміки, а також у
запозиченні автохтонним населенням престижних латенських речей. Можна
зробити висновок про збереження в латенський час етнографічної самобутності
північних фракійців – носіїв куштановицьої культури. Поховальні пам’ятки на
Закарпатті в латенський період представлені невеликою кількістю жіночих
поховань, здійснених за куштановицьким звичаєм, але з великою кількістю
латенських предметів інвентарю. Класичні латенські поховання представлені
лише кількома інгумаціями. Оскільки всі інші характеристики матеріальної
культури (поселення, технології ремісничого виробництва, предмети
матеріальної культури) мають цілком класичний для центральноєвропейського
латену характер, слід уважати, що майже повна відсутність поховань вказує на
ранній перехід місцевої групи кельтів до використання поховального обряду,
який не залишає слідів. Локальна група латенської культури на Закарпатті була
тісно пов’язана з іншими кельтськими осередкими у Верхньому Потиссі й
Трансильванії.
334
У Силезії латенські елементи вперше з’являються в похованнях
поморської культури. За посередництвом останньої латенські предмети й
культурні впливи проникали на землі на схід від Карпат, де на милоградських
та скіфських поселеннях виявляють духцовські фібули, рубчасті браслети та
їхні численні місцеві деривати. Поява в лісовій зоні Східної Європи
латенського поховального комплексу (Залісся) й виникнення тут центрів
виробництва прикрас у латенському стилі (Мохово, Горошков) свідчить про те,
що до регіону потрапляли й вихідці з кельтських земель. Це могли бути жінки,
залучені до матримоніальних зв’язків, а також кваліфіковані ремісники, яким
був притаманний високий рівень мобільності. Переважна більшість так званих
«ранньолатенських» імпортів насправді належить до ступеню LT B2/C1, тобто
може бути датована періодом кельтських міграцій на Балканах.
Є підстави вважати, що в цей час Північно-Західне Причорномор’я на
короткий період увійшло до сфери етнокультурного та військово-політичного
впливу тієї частини кельтів, яка після 279 р. до н. е. закріпилася в північносхідній частині Фракії. Свідченням цього є поширення у припонтійській зоні
специфічних пам’яток, характерних для фракійського латену ступеню
LT B2/C1. Часу існування кельтської державності у Фракії відповідають
виявлені в Пантікапеї, на нижньому Дніпрі й у Придністров’ї фібули з
фальшивою пружинкою, а також поховання з середньолатенським мечем з
Вищетарасівки. Цим же періодом можуть бути датовані знайдені в Подніпров’ї
латенські торквеси тощо. Особливо показовою є знахідка свинцевих кельтофракійських монет типу Царевец на берегах Дністровського лиману, адже це
перший випадок виявлення таких монет за межами Північно-Східної Фракії.
Ці знахідки та їхні численні паралелі, які походять головним чином з
території Фракії, разом із новітнім датуванням Декрету на честь Протогена
ближче до середини ІІІ ст. до н. е., дозволяють вважати, що згадана у даному
епіграфічному документі загроза Ольвії з боку «галатів» насправді надходила
не від кельто-германського конгломерату бастарнів, як це нерідко припускають,
335
а від військово-політичного об’єднання Кавара у Фракії, який на той час
установив протекторат над більшістю полісів Західного Причономор’я.
Варто звернути увагу на той факт, що в останні десятиліття ІІІ ст. до н.
е. майже синхронно з тим як кельтське вождівство Кавара у Фракії досягло
апогею своєї військово-політичної потужності, на Боспорі карбують монету з
зображенням кельтської зброї, надзвичайно близьку до «кельто-елліністичних»
емісій Фракії. Не випадково саме в цей період Кавар змусив Візантій вийти з
війни проти Родоса й Віфінії, яка раніше паралізувала торговельне
судноплавство через Геллеспонт, що мало позбавити Боспор значної частини
прибутку.
У пізніший час можна говорити лише про епізодичне проникнення
вихідців із кельтського ареалу Центральної та Південно-Східної Європи у
Північне Причорномор’я й Приазов’я (наприклад, у ролі найманців Мітридата
VI Евпатора). Але вони були нечисленними й не могли вплинути на поширення
у Східній Європі великої кількості пам’яток латенських типів. Найбільш масові
категорії «імпортів», які належали до фінальної стадії середнього та пізнього
латену, потрапляли в Північне Причорномор’я вже без участі історичних
кельтів. Розглядати їх слід у контексті розвитку латенізованих культур ІІ ст. до
н. е. – І ст. н. е. – пшеворської, оксивської, поєнешті-лукашівської та
зарубинецької.
У першій чверті ІІ ст. до н. е. в басейнах Одера, Вісли, Дністра й Дніпра
формуються археологічні культури, які не були прямим продовженням
місцевих культурних спільностей. Ці культури об’єднував сильний вплив
центральноєвропейської латенської та ясторфської культур у матеріальній та
обрядовій сферах. «Вестернізація» культурного обличчя варварського
населення Східної Європи збіглася в часі з появою в античній літературі
псевдоетнонімів «бастарни» й «кельтоскіфи». Вони об’єднували різні за
етнічним походженням та мовним складом групи варварів, які мали певні
336
спільні культурні риси й могли укладати ситуативні політичні союзи для
здійснення військових рейдів на південь.
Підкреслимо, що носії латенізованих культур Східної Європи, ким би
вони не були, не можуть бути визнані етнічними «кельтами», «германцями» або
навіть окремим «народом між кельтами й германцями». Але можна
стверджувати, що розповсюдження в їхньому середовищі моди на латенський
стиль, предметів озброєння центрально- й західноєвропейського походження,
відповідних ремісничих технологій, елементів обрядовості, кельтських та
германських ономастичних елементів безперечно призводило до формування
нових ідентичностей, які дозволяли грецьким авторам на певному етапі
називати сукупність варварського населення Східної Європи «галатами»,
«кельтоскіфами» та «бастарнами».
Археологічні й писемні джерела дозволяють простежити залучення в
міграційні рухи між Балтійським та Чорним морями значної маси
північноєвропейського населення, яке посилювало тиск на північно-східну
периферію латенської культури. На півдні сучасної Польщі період відносно
мирного співіснування латенських анклавів із носіями пшеворської культури
завершився на етапі LT C2/D1. У цей час переважна більшість кельтських
осередків була ліквідована.
Майже синхронно землі Верхнього Потисся стали об’єктом експансії
даків Буребісти, яку, судячи з усього, змогли пережити лише деякі другорядні
кельтські поселення. Водночас, доводиться говорити радше не про знищення, а
про трансформацію кельтських осередків Закарпаття й Південної Польщі.
Величезний культурний і технологічний потенціал кельтів у сполученні з
військово-політичною потугою германських і дакійських племен призвів до
появи нових синкретичних культурних груп, які характеризувалися високим
рівнем соціально-економічного розвитку.
Ідеться, зокрема, про культуру кельтизованих дакійців у Верхньому
Потиссі з центрами в Земплінському та Малокопанському городищах, тинецьку
337
групу в Малопольщі, верхньодністровську групу пам’яток пшеворської
культури тощо. Є всі підстави вважати, що еліта цих груп навіть на рубежі ер
продовжувала відчувати на собі істотний вплив культури кельтів. Про це
свідчить, зокрема, запозичення носіями пшеворської культури майже всього
комплексу кельтського озброєння пізньолатенської доби, збереження
кельтських рис у дакійському монетному карбуванні, використання кельтських
мотивів у пам’ятках декоративно-прикладного мистецтва, таких як срібні
пластини Гундеструпського котла, ажурна накладка піхов меча з Гриніва,
срібна голова бика з Радимна тощо.
Про високий соціальний престиж кельтських мов на початку римського
періоду свідчить використання кельтомовних етнонімів (лугії, харії, анарти,
бритолаги), топонімів (Карродун, Аліобрікс тощо) та антропонімів (Маробод) у
середовищі варварського населення Центральної та Східної Європи. Важливим
є той факт, що серед кельтських за походженням лінгвістичних елементів, які
мали поширення в середовищі носіїв латенізованих культур наявні локальні
топонімічні ландшафти, зокрема, у Подністров’ї та Нижньому Подунав’ї, які
швидше за все не могли сформуватися без присутності на цих землях носіїв
живих кельтських діалектів. Єдиним можливим поясненням їхньої появи у
джерелах І – початку ІІ ст. н. е. може бути наявність серед місцевих носіїв
латенізованих культур кельтомовних груп. Можливо, це були нащадки
кельтського населення Силезії та Малопольщі, які змішалися зі східними
германцями й узяли участь у їхній міграційній активності.
В ареалі латенізованих культур могли відбутися контакти носіїв
кельтських діалектів із праслов’янами. Існування таких контактів засвідчене
мовознавством: певна кількість слів у слов’янських мовах могла утворитися в
результаті контактів із кельтами. Повний список кельто-слов’янських ізоглос
досі є предметом дискусій, однак сам факт їхньої наявності вже не викликає
сумнівів.
338
На відміну від германських мов, до яких перейшла велика кількість
кельтських соціальних, політичних та військових термінів, у слов’янських
мовах кельтськими за походженням визнають лише певну кількість слів,
пов’язаних переважно з господарською діяльністю та релігійно-ідеологічною
сферою. Отже, за характером кельто-слов’янські контакти мали відрізнятися від
кельто-германських. Останні з найбільшою інтенсивністю розгорнулися в
латенський час, коли германські племена, носії латенізованих культур,
перебували під домінантним соціокультурним впливом кельтів. Характер слів
імовірно кельтського походження у слов’янських мовах вказує на те, що
кельто-слов’янські контакти відбувалися в іншому історичному контексті.
Можливо, вони мали місце ще на етапі формування обох етнолінгвістичних
спільнот у період пізньої бронзи в межах культури полів поховальних урн,
серед носіїв якої моги бути як протокельти, так і протослов’яни (лужицька
культура). Таке припущення є радше попереднім і потребує подальшого
розроблення.
Варто також відзначити наявність деяких кельто-слов’янських
паралелей у фольклорі та обрядовості. Зокрема, близькими до релігійноміфологічних уявлень кельтських народів є деякі персонажі усної народної
творчості слов’янських народів. В українському фольклорі гіпотетичні
кельтські риси особливо відчутні в усних переказах Закарпаття, зокрема, у
легендах про Поган-Дівча та князя Лаборця. Поява кельтських мотивів у
місцевому фольклорі може пояснюватися довготривалим перебуванням у
Верхньому Потиссі кельтів та їхнім упливом на розвиток місцевої культури.
Перспективним видається здійснення в майбутньому порівняльних досліджень,
предметом яких може бути зіставлення свідчень фольклорно-етнографічних
джерел, які походять з різних регіонів Європи, де відзначене перебування
історичних кельтів.
В епоху пізньої античності контакти між кельтомовними групами й
праслов’янами також могли мати місце, однак за характером вони були
339
несистемними й епізодичними. Є підстави вважати, що під час міграцій готів та
інших германських племен у Північне Причорномор’я на територію сучасної
України потрапили певні нащадки кельтського населення Центральної Європи.
Саме цим можна пояснити появу серед матеріалів деяких могильників
черняхівської культури у Подністров’ї морфотипів, близьких
центральноєвропейським кельтам, а також раптове виникнення у
Причорномор’ї явно кельтомовних етнонімів (Celtae, Boisci, Itimari тощо).
Водночас, немає жодних підстав стверджувати про якісь масштабні
переселення нащадків кельтів із римських провінцій, як це інколи роблять у
межах так званої кельтської теорії походження Київської Русі. Ця теорія
ґрунтується на хибних аргументах і не може бути прийнята. Окремі паралелі в
культурі Київської Русі та середньовічної Ірландії, що їх розглядають у її
контексті, можна пояснити або посередництвом норманнів (варягів), або
контактами освіченого прошарку києво-руської держави з ірландськими
монахами наприкінці ХІ ст. Згадані контакти, однак, не мають прямого
стосунку до теми нашого дослідження й можуть бути предметом окремого
розгляду.
Східні кельти зійшли з історичної арени на початку нашої ери. Вони не
становили незліченних варварських орд, які вогнем та мечем підкорювали
автохтонні племена. Це були радше невеликі за чисельністю групи, а інколи й
окремі індивідууми, які різними шляхами й за різних обставин проникали у
Подунав’я, Верхнє Потисся, Трансильванію, Силезію, Малопольщу та
Наддністрянщину й навіть Подніпров’я. Від них місцеве населення
запозичувало престижні предмети, термінологію та назви, способи ведення
війни, ремісничі технології та художній стиль. З огляду на це, роль кельтів у
етнокультурному розвитку Європи була непересічною. І самі кельти, і наші
уявлення про них будуть вивчатися ще багатьма поколіннями дослідників.
Однак вже зараз можна констатувати: культура кельтів, який би зміст сучасні
340
науковці не вкладали в це поняття, є важливою складовою спільної
європейської культурної спадщини від Атлантики до берегів Чорного моря.