Дідич Тарас Олегович Теоретико-методологічні засади правоутворення

brief description

Дідич Тарас Олегович, докторант юридичного факуль­тету Київського національного університету імені Тараса Шевченка: «Теоретико-методологічні засади правоутворення» (12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень). Спецрада Д 26.001.04 у Київ­ському національному університеті імені Тараса Шевченка

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
ДІДИЧ ТАРАС ОЛЕГОВИЧ
УДК 340.0
ДИСЕРТАЦІЯ
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОУТВОРЕННЯ
12.00.01 – теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових учень
Подається на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і
текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
_______________________Т. О. Дідич
(підпис, ініціали та прізвище здобувача)
Науковий консультант:
Бобровник Світлана Василівна,
доктор юридичних наук, професор
Київ – 2018

ЗМІСТ
ВСТУП …………………………………………………………………….. 25
РОЗДІЛ 1. ІСТОРИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ НАУКОВОГО
ДОСЛІДЖЕННЯ ПРАВОУТВОРЕННЯ ……………………………… 43
1.1. Формування світоглядної основи наукового дослідження
правоутворення ……………………………………………………………. 43
1.2. Сучасні уявлення про правоутворення та перспективи його
наукового дослідження ……………………………………………………
Висновки до Розділу 1 ……………………………………………………..
РОЗДІЛ 2. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ НАУКОВОГО
ДОСЛІДЖЕННЯ ПРАВОУТВОРЕННЯ ………………………………
2.1 Правоутворення в аспекті сучасних типів правопізнання …………
2.2 Функціональні можливості методології наукового дослідження
правоутворення …………………………………………………………….
2.3 Переваги комунікативно-інституційного підходу до пізнання
правоутворення …………………………………………………………….
80
95
97
97
116
141
Висновки до Розділу 2 ……………………………………………………. 172
РОЗДІЛ 3. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ
ПРАВОУТВОРЕННЯ ……………………………………………………. 177
3.1 Правоутворення як елемент понятійно-категоріального
апарату юридичної науки …………………………………………………
3.2 Комунікативно-інституційна основа аналізу
та класифікації факторів правоутворення ………………………………..
177
209
3.3 Процесуальність як властивість правоутворення:
комунікативно-інституційний підхід до характеристики ………………. 237
Висновки до Розділу 3 …………………………………………………….. 268
РОЗДІЛ 4. СУБ’ЄКТИ ПРАВОУТВОРЕННЯ:
КОМУНІКАТИВНО-ІНСТИТУЦІЙНИЙ ВИМІР …………………... 271
24
4.1 Правоутворення як сфера комунікативно-інституційної
взаємодії суб’єктів громадянського суспільства ………………………...
4.2 Держава як суб’єкт правоутворення:
комунікативно-інституційний аналіз ……………………………………..
271
305
Висновки до Розділу 4 …………………………………………………….. 341
РОЗДІЛ 5. ПРАВОУТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ:
СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ……………………………...
5.1 Сучасний стан правоутворення в Україні ……………………………
5.2. Перспективи розвитку правоутворення в Україні
та шляхи його вдосконалення ……………………………………………..
Висновки до Розділу 5 ……………………………………………………..
ВИСНОВКИ ……………………………………………………………….
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………………………………
345
345
393
418
422
430
ДОДАТКИ ………………………………………………………………… 517

bibliography

ВИСНОВКИ
У дисертації міститься теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової
проблеми, що полягає в обґрунтуванні на підставі теоретико-методологічного
аналізу світоглядного і доктринального розуміння правоутворення; з’ясуванні
переваг комунікативно-інституційного підходу формування концепції
правоутворення; визначенні його методологічних, категоріальних, процесуальних,
суб’єктних аспектів і факторів правоутворення; сучасного стану, перспектив
розвитку та шляхів його вдосконалення в Україні. Основними науковими і
практичними результатами роботи є наступні висновки.
1. Історію формування уявлень про правоутворення періодизовано в межах
трьох періодів: 1) панування філософського розуміння (XI–IX ст. до н.е. – кін. ХVІІІ
ст. н.е.), пов’язаного із зародженням перших ідей про походження права, його
природу, формальний вираз, які засновані на загальних уявленнях про право як
елемент дійсності та характеризують правоутворення опосередковано крізь призму
інших суміжних понять: «природа права», «сутність права», «призначення права»,
«справедливість», «закон» тощо; 2) панування історико-соціологічного розуміння
(поч. ХІХ ст. – поч. ХХ ст.), що пов’язаний із формуванням широкого спектру
поглядів учених на питання утворення права, його розвитку та вдосконалення, в
основу яких покладено ідеї про історико-правову та соціальну обумовленість
утворення права; 3) панування наукового правового розуміння (сер. ХХ ст. – триває
донині), що розкриває правоутворення як складне багатоаспектне явище правової
дійсності, яке може бути вивчене за допомогою різноманітних методологічних
підходів і методів наукового пізнання юридичної науки.
2. Стан наукового пізнання правоутворення охарактеризовано з точки зору
його: 1) світоглядного сприйняття як явища, що є елементом соціальної реальності
та формує відповідне уявлення у свідомості людини на основі загального вивчення
явищ дійсності шляхом використання правил логічного мислення; 2) історикосоціологічного сприйняття як явища, зумовленого історичним рівнем розвитку
суспільства, його культурою, втілюється в життєдіяльність соціуму з метою
423
досягнення відповідного рівня впорядкованості суспільних відносин та формує
уявлення про нього як про об’єктивно-існуюче, історично зумовлене соціальне
явище, що є елементом культури суспільства; 3) наукового правового сприйняття
як явища наукознавчого характеру, яке формує уявлення про нього як про правовий
феномен, що характеризується правовими закономірностями зародження,
виникнення, становлення, розвитку і функціонування.
3. Положення юснатуралізму формують пізнавальну основу дослідження
правоутворення крізь призму його розуміння як: прояву живої природи, що
відображає її закони, які мають бути поширені на всіх людей та є основою їх
гармонійного співжиття; об’єктивно зумовленого явища, яке виявляє, акумулює та
забезпечує втілення в життя суспільства законів природи та їх прояву в моральних
основах співжиття людей, забезпечує формування правил поведінки, які мають
природно-правовий характер, визначає зв’язок між нормами моралі та нормами
права, трансформуючи моральні засади співжиття у правові, здійснюючи їх
визнання та санкціонування. Положення позитивізму потенційно сприяють
вивченню правоутворення як явища, що функціонує в реальному житті суспільства,
результатом якого є система загальнообов’язкових, формально визначених правил
поведінки, залежить від розумової діяльності людини і без людини не існує,
здійснюється уповноваженими суб’єктами, є історично мінливим та тісно
пов’язаним з діяльністю держави, набуваючи законодавчої форми вираження.
Соціологічний підхід характеризує право як явище насамперед соціальне, відповідно
і його теоретико-методологічні засади слід вивчати в контексті феномену
суспільства, життєдіяльності соціальних одиниць та взаємовідносин між людьми, де
природою правоутворення є фактори життєдіяльності суспільства, змістом –
суспільні відносини, а результатом – вплив на суспільні відносини в частині
досягнення правового ефекту; дозволяє врахувати особливості взаємодії права з
іншими засобами соціального регулювання, а його призначенням є протидія і
подолання соціальних конфліктів, побудова цивілізованих відносин між людьми.
Дослідження теоретико-методологічних засад правоутворення, засновуючись на
положеннях психологічної школи праворозуміння, дає змогу акцентувати увагу на
424
ролі й значенні людської психіки та свідомості у процесі формування права;
розмежувати офіційне та інтуїтивне право в межах проблематики його утворення;
встановити закономірності утворення права і його сприйняття залежно від людських
здібностей до інтелектуальної та творчої діяльності.
4. Функціональні можливості методології наукового дослідження
правоутворення визначаються поєднанням: 1) принципів наукового пізнання як
комплексу фундаментальних засад наукового пізнання, на яких засноване саме
дослідження та які визначають сутність і зміст наукової діяльності;
2) методологічних підходів, які визначають загальну методологічну ідею наукового
пізнання теоретико-методологічних засад правоутворення та відображають мету їх
наукового вивчення; 3) світоглядних (філософських), загальнонаукових та
спеціально-юридичних методів наукового дослідження, що забезпечують
всебічність та комплексність наукового дослідження теоретико-методологічних
засад правоутворення.
5. Переваги комунікативно-інституційного підходу до вивчення теоретикометодологічних засад правоутворення полягають у його спроможності забезпечити
міждисциплінарну стратегію їх осмислення крізь призму світоглядної ідеї, яку
становить соціологічний тип правопізнання, через який відбуватиметься процес
його дослідження та інтерпретації отриманих результатів.
6. Доктринальне розуміння поняття «правоутворення» узагальнено в межах
трьох підходів: 1) інструментального, який в основу його визначення вкладає ідею
призначення правоутворення як особливого засобу (технології) виявлення
об’єктивної необхідності правового забезпечення відповідних сфер життєдіяльності
суспільства, формулювання та реалізації права; 2) процесуального, згідно з яким
правоутворення визначається крізь призму його процесуального характеру, що
складається з комплексу етапів (стадій), які взаємопов’язані між собою та в межах
яких відбувається зародження, виникнення нових, зміна або скасування чинних
норм права, а також їх подальша реалізація; 3) соціокультурного, відповідно до
якого правоутворення є комплексом факторів (умов, обставин) життєдіяльності
суспільства, які визначають зміст соціокультурних правил співжиття людей, що за
425
допомогою механізмів надання їм загальнообов’язкового статусу детермінують
зародження, виникнення нових, зміну або скасування чинних норм права та їх
подальше втілення в реальну поведінку суб’єктів.
7. Виокремлено ознаки правоутворення як самостійної категорії юридичної
науки (соціальний правовий характер, процесуальність, стихійно-свідомий характер
здійснення, системність, результативність), на підставі яких уточнено визначення
поняття «правоутворення», що являє собою соціокультурний правовий феномен,
обумовлений факторами суспільного життя, що реалізується в процесуальному
порядку, змістом якого є суспільні відносини, пов’язані із формуванням об’єктивної
необхідності правового забезпечення суспільних відносин, їх виявлення та аналізу
за допомогою розумової діяльності людини, формування доцільної моделі правової
поведінки, її закріплення шляхом прийняття нових, зміни чи скасування чинних
норм права та їх подальшого втілення в реальній поведінці суб’єктів, що
здійснюється в межах взаємопов’язаних форм на національному і міжнародному,
внутрішньодержавному і місцевому рівнях та націлене на досягнення відповідного
правового результату.
8. Фактори правоутворення та фактори правотворчості співвідносяться між
собою як категорії загального та конкретного, що наділені як спільними ознаками
(мають соціально зумовлений характер, їх природою та змістом є умови
життєдіяльності суспільства, вони визначають зміст права та результативність
правоутворення і правотворчості), так і відмінними, оскільки фактори
правотворчості є умовами життєдіяльності суспільства, які спричиняють вплив на
свідомість суб’єктів правотворчості та формують відповідне правотворче
волевиявлення щодо прийняття, зміни або скасування правових норм, закріплених у
відповідній формі права, а фактори правоутворення є явищем значно ширшим,
оскільки включають не лише умови життєдіяльності суспільства, які спричиняють
вплив на свідомість суб’єктів правотворчості та формують відповідне правотворче
волевиявлення щодо прийняття, зміни або скасування правових норм, а й ті умови
життєдіяльності суспільства, які в цілому формують об’єктивну необхідність у зміні
426
правової регламентації, її вдосконалення, забезпечення відповідності рівня розвитку
суспільних відносин та права.
9. Встановлено особливості факторів правоутворення (є явищами правової
реальності, які породжені соціально значимою, правовою поведінкою, мають
об’єктивно-суб’єктивний та конфліктно-компромісний характер, втілюють у своєму
змісті правотворчі інтереси і потреби суб’єктів соціуму, детермінують
правоутворення, зумовлюють динаміку утворення права; мають відповідні форми
виразу і закріплення; визначають зміст правоутворення; впливають на процес його
здійснення; визначають результативність правоутворення, зміст та характер
правотворчих актів), на підставі яких обґрунтоване визначення поняття «фактори
правоутворення» як комплекс умов життєдіяльності суспільства, змістом яких є
реальні взаємовідносини між його суб’єктами, що породжують та визначають зміст
об’єктивної необхідності зміни їх правової регламентації, детермінують утворення
права, визначають його зміст, процес здійснення, результативність, а також зміст і
характер правотворчих актів.
10. Обґрунтовано критерії класифікації факторів правоутворення та
охарактеризовано їх різновиди залежно від сфери життєдіяльності суспільства
(політичні, економічні, соціальні, релігійні, екологічні тощо); юридичної сили
правотворчих актів (законодавчі, підзаконні); часових меж впливу (довготривалі,
короткотривалі, надзвичайні); територіального поширення (зовнішні та внутрішні,
які своєю чергою поділяються на загальнонаціональні, регіональні, місцеві та
локальні); мети впливу (негативні та позитивні); змісту (публічні та приватні).
11. Процес правоутворення складається з двох етапів: 1) неофіційний етап,
змістом якого є суспільні відносини, що визначають формування потреб у їх
правовому впорядкуванні, розвиваються спонтанно в різноманітних сферах
життєдіяльності суспільства та виявляються у факторах правоутворення;
2) офіційний етап, змістом якого є правовідносини, що виникають у сфері
правотворчості та правореалізації відповідно до існуючих норм права,
відображають чітку послідовну діяльність уповноважених на творення чи
реалізацію норм права суб’єктів, що здійснюється усвідомлено, в межах певних
427
строків та націлена на досягнення юридично значимого результату. Неофіційний
етап правоутворення складається з: 1) стадії зародження та становлення факторів
правоутворення; 2) стадії виявлення об’єктивної необхідності зміни правового
забезпечення суспільних відносин; 3) стадії вироблення та обґрунтування моделі
правового впорядкування суспільних відносин. Офіційний етап правоутворення
складається з: нормопроектної, правоформалізуючої (правозакріплюючої) та
промульгаційної, правореалізаційної стадій.
12. Утворення права є особливою сферою взаємодії суб’єктів громадянського
суспільства, яка зумовлена діяльністю різноманітних інституцій громадянського
суспільства як об’єднання індивідів за критерієм спільності потреб та інтересів,
результатом чого є формування можливих, доцільних, необхідних, а також
недопустимих моделей поведінки суб’єктів, які отримують своє правове
закріплення у формі сукупності норм права, визначають у подальшому когнітивні
образи у свідомості суб’єктів права щодо існуючих можливих варіантів своєї
поведінки та в ній втілюються. Виокремлено та охарактеризовано рівні впливу
громадянського суспільства на утворення права залежно від: кола суб’єктів
громадянського суспільства (безпосередній і опосередкований) та сфери впливу
громадянського суспільства (політичний, економічний, соціальний).
13. Встановлено значення держави у сфері правоутворення, що розкрито в
межах інтелектуального, вольового, публічного, інструментального,
процесуального, соціального, функціонального, комунікативного, інституційного,
полісуб’єктного, структурно-формального аспектів. Виокремлено та
охарактеризовано рівні впливу держави на правоутворення залежно від: 1) статусу
впливу держави на процес утворення права (офіційний та неофіційний);
2) характеру впливу держави на утворення права (безпосередній (прямий) та
опосередкований (непрямий)); 3) просторових меж впливу держави на утворення
права (національний (внутрішньодержавний) та міжнародний (міждержавний));
4) характеру інтересів, що реалізуються державою (вплив держави на утворення
публічного права та вплив держави на утворення приватного права); 5) поділу
державної влади (законодавчий, виконавчий та судовий).
428
14. Узагальнено розуміння сучасного стану розвитку правоутворення в
Україні, який: по-перше, відображає коло, зміст та характер впливу умов і обставин
життєдіяльності суспільства, його політико-правової організації на утворення права;
по-друге, є самостійним аспектом пізнання утворення права, що характеризує якісні
особливості утворення права в Україні на сьогодні в частині набуття нових, зміни
або втрати існуючих якісних особливостей; по-третє, визначає доцільність
застосування конкретного методологічного підходу до його наукового дослідження,
засновуючись на пізнавальному потенціалі відповідного підходу; по-четверте,
потенційно зумовлює перспективи розвитку утворення права в Україні та закладає
основи для вироблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо шляхів його
удосконалення. Охарактеризовано складові сучасного стану розвитку
правоутворення, які поєднують у собі аспекти комунікативно-правової
обумовленості утворення права та його інституційного прояву, в якості яких
виокремлено: 1) об’єктивну обумовленість утворення права в Україні; 2) юридикотехнічну формалізацію права в Україні; 3) соціалізацію права в Україні.
15. З’ясовано перспективи розвитку утворення права в Україні, що
узагальнено в межах комплексу напрямів: 1) реформаційно-орієнтаційний,
зумовлений сучасними процесами реалізації широкомасштабних реформ більшості
сфер життєдіяльності українського суспільства, пов’язаний із посиленням ролі
факторів, які визначають об’єктивну необхідність докорінного реформування
більшості сфер життєдіяльності суспільства, з активізацією творення права,
орієнтований на впровадження та прискорення, забезпечення реформ, націлений на
формування суспільства нового якісного рівня, що відповідатиме критеріям
громадянського; 2) компромісно-орієнтаційний, змістом якого є забезпечення
соціального компромісу як основи стабільності та передбачуваності суспільних
відносин, його закріплення та націленість на стабільність, внутрішню
непротирічність, передбачуваність суспільних відносин, їх сталий неконфліктний
розвиток; 3) інституційно-орієнтаційний, що включає в себе подальшу оптимізацію
процесу утворення права, тобто забезпечення своєчасності та оперативності
утворення права, його відповідність динаміці суспільних відносин, змінюваності
429
факторів утворення права, об’єктивної необхідності правоутворення; збалансування
повноважень суб’єктів правотворчості з метою протидії їх дублюванню та
протирічності, недопущення конфлікту повноважень у сфері утворення права,
забезпечення можливості своєчасного, всебічного та результативного утворення
права; уніфікацію форм утворення, посилення їх взаємоузгодженості та
послідовності реалізації, що передбачає органічне поєднання процесу та результату
утворення права в межах звичаєвої, прецедентної, нормативно-правової,
нормативної, договірної та інших форм утворення права.
16. Виокремлено і обґрунтовано шляхи вдосконалення правоутворення, що
включають в себе: 1) формування та реалізацію системи ідеолого-концептуальних
засад утворення права, а саме: закріплення і реалізацію засад рівності суб’єктів у
правах і свободах у сфері утворення права; забезпечення та відображення у змісті
норм права ідей справедливості як віддзеркалення пануючих у суспільстві уявлень
про добро і зло, правду, справедливість і несправедливість; наявність єдиної
правової, в тому числі правотворчої політики держави; забезпеченість розвитку
законодавства науково обґрунтованими концептуальними основами, що мають
обов’язковий характер для суб’єктів правоутворення, тощо; 2) посилення соціальної
та людиноцентристської зумовленості утворення права, що передбачає визнання
та дотримання пріоритетності невід’ємних прав і свобод людини в процесі
утворення права, в його змісті та в подальшій реалізації права та ін.