ХОВАЙБА НАТАЛЯ ГРИГОРІВНА. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА У ГАЛУЗІ КІНЕМАТОГРАФА УРСР (ДРУГА ПОЛОВИНА 1960-х – ПЕРША ПОЛОВИНА 1980-х рр.)

brief description

ХОВАЙБА НАТАЛЯ ГРИГОРІВНА. Назва дисертаційної роботи: "ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА У ГАЛУЗІ КІНЕМАТОГРАФА УРСР (ДРУГА ПОЛОВИНА 1960-х – ПЕРША ПОЛОВИНА 1980-х рр.)"

МІНІСТЕРСВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
ХОВАЙБА НАТАЛЯ ГРИГОРІВНА
УДК 94:[351.854:791.6] (477) «1960/1980»
ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА У ГАЛУЗІ
КІНЕМАТОГРАФА УРСР
(ДРУГА ПОЛОВИНА 1960-х – ПЕРША ПОЛОВИНА 1980-х рр.)
Спеціальність 07.00.01 – історія України
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Науковий керівник
Терес Наталія Володимирівна,
кандидат історичних наук, доцент
КИЇВ – 2015
2
ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ ………………………………………… 3
ВСТУП …………………………………………………………………………. 4
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ … 8
1.1. Історіографія наукової розробки проблеми …………………………….. 8
1.2. Характеристика джерельної бази дослідження …………………………. 29
РОЗДІЛ 2. ГОЛОВНІ ПРИНЦИПИ ТА НАПРЯМИ ДЕРЖАВНОЇ
ПОЛІТИКИ ЩОДО РОЗВИТКУ КІНЕМАТОГРАФА В УРСР …………… 36
2.1. Централізація системи управління кінематографом в другій половині
1960-х – середині 1980-х років ……………………………………………….. 36
2.2. Ідеологічні засади розвитку кінематографа УРСР ……………………... 64
2.3. Фінансування, розвиток інфраструктури кіновиробництва та
кінопрокату ……………………………………………………………………. 88
2.4. Підготовка кадрів та вдосконалення системи кіноосвіти ……………… 103
РОЗДІЛ 3. УКРАЇНСЬКА ТЕМА В РАДЯНСЬКОМУ КІНЕМАТОГРАФІ
ТА УМОВИ ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЇ …………………………………………………... 111
3.1. Висвітлення історії України в художніх кінострічках …………………. 111
3.2. Особливості зображення історичних подій української історії в
хронікально-документальних фільмах ………………………………………. 147
3.3. Репресії проти митців українського кінематографа ……………………. 157
РОЗДІЛ 4. ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КІНОГАЛУЗІ У СВІТОВИЙ
КІНОПРОЦЕС …………………………………………………………………. 172
ВИСНОВКИ …………………………………………………………………… 197
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ………………... 204
3
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
ВДІК – Всесоюзний державний інститут кінематографії (м. Москва)
Держкіно УРСР – Державний комітет Ради Міністрів УРСР по кінематографії
КДБ – Комітет державної безпеки
КАНУКР – Укранська фільмова студія (м. Отава, Канада)
КПРС – Комуністична партія Радянського Союзу
СКУ – Спілка кінематографістів України
УРСР – Українська Радянська Соціалістична Республіка
ЦДАВО України – Центральний державний архів вищих органів влади та
управління України
ЦДАГО України – Центральний державний архів громадських об’єднань
України
ЦДАМЛМ України – Центральний державний архів-музей літератури і
мистецтва України
ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного – Центральний державний
кінофотофоноархів України ім. Г.С. Пшеничного
ЦК КПУ – Центральний Комітет Комуністичної партії України
ЦСС – Центральна сценарна студія
4
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Кіно як масове із мистецтв невіддільне
від політики та ідеології держави і має на меті створення системи цінностей та їх
реалізацію в суспільстві. Звернення до вивчення досвіду державної політики в
сфері кінематографу як складової культурного та духовного життя суспільства
УРСР в другій половині 1960-х – першій половині 1980-х років може допомогти
зрозуміти як загальні риси, які були притаманні цій галузі, так і механізми
управління у галузі культури загалом. Важливим є питання кіно з огляду
візуалізації соціального, економічного, політичного та повсякденного життя
радянського суспільства другої половини 1960-х – першої половини 1980-х років.
Актуальність дисертаційного дослідження посилюється відсутністю
комплексної наукової роботи присвяченій державній політиці в галузі
кінематографа досліджуваного періоду як важливої складової культурного
розвитку України.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційну
роботу виконано в межах науково-дослідної теми «Українська нація в
загальноєвропейському вимірі: історія та сучасність» (державний реєстраційний
номер 11 БФ 046-01), яка включена до тематичного плану історичного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Об’єктом дослідження є радянська культурна політика та особливості її
реалізації в Українській РСР.
Предметом дослідження є ідеологічні засади, форми та методи діяльності
радянської влади у сфері організації та управління кінематографом, її взаємини з
кінематографістами, вплив на суспільство за допомогою кіно в другій половині
1960-х – першій половині 1980-х р. р.
Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі комплексного аналізу та
наявних наукових праць та джерел дослідити партійно-державні заходи в галузі
кіно, систему функціонування українського кінематографу.
5
Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання наступних наукових
завдань:
– проаналізувати історіографію теми, систематизувати наукову літературу,
з’ясувати ступінь наукової розробленості теми;
– охарактеризувати та класифікувати джерельну базу дисертаційної роботи;
– дослідити основні принципи партійно-державної політики в сфері
кінематографу;
– розкрити механізм впливу ідеології на кінематографічний процес;
– обґрунтувати взаємодію органів державного управління та творчих
організацій;
– з’ясувати особливості кінофікації та кінопрокату УРСР зазначеного
періоду;
– показати проблеми та особливості інтеграції української кіногалузі в
світовий кінематографічний процес.
Хронологічні рамки дослідження – нижня межа (1965 р.) обумовлена
зміною вищого керівництва правлячої партії та наступною зміною загального
політичного курсу, зокрема – згортанням ліберальних реформ у суспільстві;
верхня межа (1985 р.) – початок радикальних реформ («перебудова»).
Географічні межі дослідження – територія УРСР, у межах її
територіального устрою в період, що вивчається.
Методологічною основою дослідження є загальнонаукові принципи
історизму, об’єктивності, всебічності та системного підходу.
Принцип історизму допомагає виявити соціально-культурні явища, їх зміни
та умови існування. Принцип об’єктивності – на основі застосовувався методу
критики та класифікації джерельного комплексу отримати істинні знання про
історичний процес. Метод системного аналізу передбачає вивчення об’єкта
дослідження як сукупності елементів.
Для вивчення загальних тенденцій в системі управління кінематографом в
УРСР застосовано порівняльно-історичний метод пізнання. Проблемно-
6
хронологічний метод використовувався для вивчення окремих аспектів
функціонування українського кінематографу в період дослідження.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в постановці та розробці
комплексної історичної проблеми, яка до цього часу була недостатньо висвітлена в
історичній науці. На основі залучення широкого кола джерел проведено
комплексне узагальнююче дослідження державної політики в галузі
кінематографа УРСР другої половини 1960-х – першої половини 1980-х р. р.
Розширено знання про діяльність Державного комітету Ради Міністрів УРСР по
кінематографії та Спілки кінематографістів УРСР як основоположних органів
управління творчим процесом кіномистецтва. Уточнено основні принципи
реалізації партійної ідеологічної політики в галузі кінематографа у контексті
радянської дійсності. Доведено, що методи керівництва кіногалуззю не
враховували національних особливостей українських режисерів, які досліджено на
прикладі діяльності школи поетичного кіно. Простежено, що кінопроцес в УРСР
поряд із певними здобутками мав і негативні тенденції, які призвели до уніфікації
та спрощення сюжетів і тематики кінострічок. Набуло подальшого розвитку
вивчення національно-визвольного руху в контексті спротиву українських
кіномитців радянській системі. На основі вперше залучених архівних матеріалів
вивчено особливості кінофікації та кінопрокату УРСР. Доповнено знання про
інтеграцію української кіногалузі в світовий кінематографічний процес.
Практичне значення результатів полягає у тому, що зібрані матеріали та
обгрунтовані висновки поглиблюють знання з історії державної політики та
управління в галузі кіно УРСР в другій половині 1960-х – першій половині 1980-х
р. р. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані при
написанні досліджень та розробці курсів з історії України, спецкурсів з історії
української культури, історії українського кінематографа.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного
дослідження апробовані у доповідях на наукових конференціях, а саме:
ІІ Міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених «Дні науки
історичного факультету» (Київ, 2009); V Міжнародній науковій конференції
7
молодих вчених «Дні науки історичного факультету» (Київ, 2012); Всеукраїнській
науковій конференції «VІІ Богданівські читання» (Черкаси, 2012); VІ Міжнародній
науковій конференції молодих вчених «Дні науки історичного факультету» (Київ,
2013); Міжнародній науковій конференції «Каразінські читання» (Харків, 2013);
Міжнародній науково-практичній конференції «Києвознавчі читання: історичні та
етнокультурні аспекти» (Київ, 2014).
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження висвітлено в
6 наукових публікаціях, з них 4 в фахових наукових виданнях України, 2 статті у
зарубіжних наукових фахових виданнях, одна з яких у співавторстві. Окремі
положення та результати дослідження додатково відображені у 5 публікаціях тез і
виступах на наукових конференціях

bibliography

ВИСНОВКИ
Проаналізована історіографія теми засвідчила, що означена проблема
державної політики в сфері українського кінематографа другої половини
1960-х першої половини 1980-х рр. не була предметом спеціального
історичного дослідження ані в радянський період, ані за часів незалежності
України. Більшість проаналізованих у дисертаційному дослідженні проблем,
а саме: роль державних структур та творчого союзу Спілки кінематографістів
УРСР; ідеологічна складова кінематографу; розвиток мережі кінопрокату та
кінофікації; підготовка кадрів для галузі кіно; відображення теми української
історії у художньому та документальному кіно; представлення української
кінопродукції за кордоном ще не досліджувалися ані українськими ані
зарубіжними науковцями. Для радянської історіографії характерними є
описовість, перебільшена увага до ідеологічно-пропагандистських функцій
кіно, аспекти державної політики з розвитку кінематографу, які
безпосередньо стосувалися її звеличення. У правцях істориків радянської
доби досягнення українських кінематографістів висвітлювалися побіжно,
творчі шляхи митців школи поетичного кіно критикувалися та аналізувалися
тільки з негативного боку. В часи «перебудови» з’явилися перші праці про
авторський кінематограф, але вони ще мали певні ідеологічні штампи. В
сучасній історіографії, навпаки, велика кількість праць присвячена саме
дослідженню творчості та життя представників школи «поетичного кіно», а
проблеми особливостей державного управління кінематографом, механізмів
його функціонування, підготовки кадрів, фінішування та просування
українського кінематографу за кордон подається лише в контексті
проаналізованих нами праць.
В дисертації зазначено, що джерельна база є достатньо
репрезентативною для висвітлення теми загалом та прогалин, окреслених в
історіографії, зокрема. Проаналізовано великий пласт архівних документів,
які дають можливість простежити різні аспекти досліджуваної теми,
здійснити її аналіз. Стан існуючої історіографії дає підстави зробити
198
висновок про те, що на сьогодні не існує комплексного дослідження з
державної політики щодо кінематографа УРСР другої половини 1960-х –
першої половини 1980-х рр.
Досліджено, що у цей період відбулося структурування та
централізація системи управління кінематографічної галузі, загальне
керівництво якою належало до функцій Держкіно СРСР. Існуюча структура
значно обмежувала повноваження та самостійність відповідних
республіканських ланок управління. В Україні загальне управління
кінематографом здійснювала Рада Міністрів УРСР через Державний комітет
Ради Міністрів УРСР по кінематографії – союзно-республіканський орган,
який не мав необхідної самостійності у визначенні головних засад розвитку
кіномистецтва. До повноважень Держкіно входили господарські, фінансові
функції та контроль за ідейним змістом кінопродукції. Саме в його структурі
функціонувала Інспекція контролю за кінорепертуаром, від рішення якої
залежала доля фільмів: від затвердження сценарію до випуску фільму на
екран. До складу Державного комітету УРСР по кінематографії входила
Головна сценарно-редакційна колегія, яка займалася підготовкою
літературних сценаріїв чи зі своєї ініціативи чи на замовлення кіностудій. У
ті роки було поширено практику «фільму на полиці», коли повністю готові
до прокату фільми, які отримали дозволи всіх інстанцій, в остаточному
варіанті не задовольняли владу, їх забороняли для показу. Більш
ліберальнішою вимогою була переробка незадовільних моментів. Контроль
за репертуаром фільмів, які потрапляли до глядача покладався на Головне
управління кінофікації та кінопрокату.
Досліджено, що в роки застою посилюється вплив командноадміністративної системи та ще більш жорстке підпорядкування принципам
партійної ідеології. Це передбачало втручання в творчі процеси, збільшення
дозвільних повноважень адміністративних структур, посилення цензури, що
було характерним для форм і методів за часи керівництва кіногалуззю
секретаря ЦК Компартії України з ідеології В. Маланчука. Проаналізовані в
199
дисертації партійно-державні постанови та нормативно-правові документи
тих років, які розкривають абсолютну залежність кіномистецтва від партійної
ідеології, директивного характеру взаємовідносин «митець-влада»,
регламентування творчості та підтримка ідеологічно вивірених творів та
творчості кола митців, які зайняли конформістську позицію та
пристосовувалися до вимог партійної ідеології
З’ясовано, що після згасання відлиги, український кінематограф
опинився під жорсткою регламентацією канонам «соціалістичного реалізму».
Ідеологічну політику було закріплено відповідними партійно-державними
постановами, в яких давалася партійна оцінка розвитку кінематографії,
жорстко критикувалися напрямки, що не цікавили партійно-бюрократичну
систему, нормувалася тематична спрямованість кіномистецтва. Планування
роботи кіностудій, цензури за тематикою фільмів стали головними
інструментами посиленого контролю розвитку українського кінематографу
досліджуваного періоду.
Доведено, що в ці роки відбулася подальша ідеалізація та канонізація
образу сучасника та радянської дійсності загалом. Існувало «табу» на
висвітлення багатьох трагічних сторінок в історії українського народу
ХХ століття, на екрані не знаходили відображення більшість існуючих
проблем тогочасного радянського суспільства. Хронікально-документальні
кінострічки висвітлювали життя українського суспільства, але не відбивали
його дійсного стану. Парадність, поверховість та пропагандистський
характер фільмів спричинив зниження глядацького інтересу до цього виду
кінотворчості, продукція якої примусово нав’язувалася глядачам, стала
обов’язковою складовою кожного кіносеансу.
Доведено, що поява наукового та учбового кіно була позитивним
кроком і в цілому відповідала потребам системи освіти, особливо в системі
природничих дисциплін. Учбові фільми на гуманітарну тематику сприяли
закріпленню у свідомості учнів базових засад радянської ідеології та
пропаганди, викривленню знань про минуле та сучасне України.
200
Розкрито, що досягнення української течії поетичного кіно
(національного, авторського) увійшли у протиріччя з радянськими партійнополітичними баченнями місця та значення кінематографу. У творчості
С. Параджанова, Ю. Іллєнка, Л. Осики, В. Денисенка, І. Миколайчука
акцентувалася увага на індивідуальності та неповторності зображення подій
та героїв. Екранізовувалися твори класичної української літератури, де
зображувалися події з історії України, відображалися такі риси як етнічна
самосвідомість, психологічний склад, самоназва, мова, територія, культура,
побут тощо. Завдяки «школі поетичного кіно» український кінематограф зміг
зберегти національні риси та створити фільми, які стали відомі далеко за
межами України та не втрачають своєю актуальності й сьогодні.
Проти представників цієї течії влада застосувала звичний спектр
методів боротьби: огульна критика та дискредитація в засобах масової
інформації, в партійних і урядових постановах на зборах кіномитців; карне
переслідування та ув’язнення (С. Параджанов, Г. Снєгірьов). Остаточно
заборонене «поетичне кіно» у травні 1974 р., коли В. Щербицький заявив, що
прийоми поетичного кіно неприйнятні для соціалістичного реалізму і
розглядати їх як основний художній засіб помилково.
Проаналізовано, що відбувалася кампанія проти школи поетичного кіно
в контексті реалізації політики звуження сфери застосування української
мови та скорочення випуску фільмів українською мовою.
Обґрунтовано взаємодію органів державного управління та творчої
організації – Спілки кінематографістів України, яка була провладною
структурою та контролювалася партійною бюрократією, хоча одним з її
статутних завдань був захист творчих, професійних, авторських та
громадських прав її членів Доведено позитивний вплив цієї організації на
популяризацію кіномистецтва, зростання зацікавленості історією та
проблематикою кіно серед широкого глядацького загалу. Спілка загалом
сприяла популяризації кращих фільмів, організації зустрічей, лекцій,
кінопрем’єр, фестивалів, хоча всі заходи відбувалися в контексті пропаганди
201
досягнень радянського кінематографу. Хоча в першу чергу діяльність СКУ
була ланковою в системі контролю та загального нагляду за ідейним
спрямуванням фільмів, оскільки обговорення сценаріїв майбутніх фільмів чи
знятих кінострічок було важливою її функцією.
З’ясовано, що з середини 1960-х рр. розширювалася мережа кінофікації
республіки, споруджувалися нові та оновлювалися старі кінотеатри. Питання
розвитку кінофікації було у віданні Головного управління кінофікації і
кінопрокату Державного комітету Ради Міністрів по кінематографії. Дане
управління мало монопольне право прокату фільмів на території УРСР,
визначало його репертуарну політику, керувало тиражуванням і розподілом
фільмокопій. Кіногалузь належала до прибуткових видів діяльності, щороку
приносила державі значні грошові надходження. В досліджуваний період
сума прибутків від кінопрокату стабільно зростала, хоча і з певними
коливаннями. Було створено спеціальний фонд для придбання кіноапаратури
та обладнання для кіномережі, виділено кошти на будівництво фільмобаз.
Завдяки цьому кіномережа значно розширилася, збільшалася кількість
пересувних установок в сільській місцевості. Все це надало можливості дуже
швидко зробити кіно доступним широким масам населення та
використовувати його для агітаційно-пропагандистської діяльності. І це
можна розглядати не тільки як негатив, оскільки кіно виконувало ідеологічну
функцію, а й як позитив, оскільки технічний прогрес швидкими темпами
доходив до сільської місцевості, люди мали змогу дивитися фільми,
розширюючи своє явлення про ті чи інші події. У досліджуваний період
сформувалася чітка система державного фінансування кіновиробництва. Ці
заходи дозволили поступово вдосконалювати систему матеріального
заохочення працівників системи Держкіно УРСР, а також посилити контроль
за фінансовими витратами.
Доведено, що позитивним результатом державної політики з розвитку
кінематографу УРСР у досліджуваний період було вдосконалення системи
підготовки кадрів для кіновиробництва та кінофікації. Подальшого розвитку
202
набула система підготовки фахівців у Київському інституті театрального
мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Львівська, Одеська та Харківська
республіканські школи кіномеханіків забезпечували фахівцями кіномереж,
яка постійно зростала. Незважаючи на появу різних форм підготовки та
перепідготовки фахівців даного профілю, суспільні потреби в їхній наявності
не вдалося задовольнити повністю. З’ясовано, що для системи підготовки
кадрів були притаманні такі недоліки, як дисбаланс у потребах галузі та
кількості підготовлених фахівців, проблеми з працевлаштуванням, гостра
потреба у фахівцях певної категорії, наприклад, сценаристів.
Обґрунтовано, що інтеграція українського кіно в світовий кінопроцес
відбувалася на засадах складової частини всесоюзного кінематографу. Що не
сприяло формуванню у зарубіжного глядача бачення українського кіно як
національного та самобутнього. Презентувати свої кінострічки як окремий
національний продукт на міжнародній арені УРСР не мала можливості.
Серед пріоритетних напрямків співробітництва варто відзначити такі
як спільні постановки фільмів із зарубіжними кіноорганізаціями. Перевага
надавалася співробітництву з країнами Східної Європи (Болгарії, НДР,
Польщі, Румунії, Чехословаччини та ін.), ніж із Західною Європою. В
основному це були фільми присвячені спільній боротьбі з ворогом, фільми на
інтернаціональну тематику. Серед інших напрямків співробітництва варто
виокремити допомогу у зйомках фільмів; організацію кінофестивалів
художніх, хронікально-документальних і науково-популярних фільмів, які
були приурочені до історичних подій; підписання угод на важливих
міжнародних кінофорумах про дружбу і співробітництво, де Українські митці
виступали членами делегацій. Хоча, потрапити туди могли режисери та
кінематографісти тільки після ретельної перевірки.
Незважаючи на всі обмеження та перешкоди, мовою кіномистецтва
доносилася інформація про Україну та українців, хоча і в деформованому,
однолінійному спрямуванні. Ідеологічно в ці роки підтримувалася тематика
ролі Росії у визволенні братніх народів, возз’єднання України Росії,
203
визволення від фашистських загарбників. Тема подвигу радянського народу у
Великій Вітчизняній війні була домінуючою та стала основою для виховання
тодішніх поколінь. Важливе її значення полягало в утвердженні антивоєнних
настроїв серед населення та домінування ідеї про мир як найвищої цінності.
А також, це був важливий канал для формування уяви про життя та здобутки
сусідніх країн в умовах існування «залізної завіси» та тотального
цензурування.
Провідну роль в популяризації українських фільмів за кордоном, а саме
в західноєвропейських країнах та США відігравало Українське товариство
дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами. В основному за
кордоном демонструвалися фільми, зняті за класичними творами української
літератури. В СРСР фільми зарубіжного виробництва ретельно відбиралися,
а їх поява на широкому екрані була дозованою. Переважали кінострічки
розважального та деполітизованого характеру, які не критикували ідейнополітичні засади радянського устрою. Тому всі фільми зарубіжного
виробництва, які потрапляли до кінопрокату ретельно аналізувались, а до їх
виходу на екран в пресі розміщувалися огляди та критичні зауваження.
Таким чином, державна політика в розвитку кінематографу УРСР в
другій половині 1960-х – першій половині 1980-х рр. мала як позитивні, так і
негативні наслідки, які обумовлювалися суспільно-політичними умовами і
конкретно-історичними обставинами її функціонування