КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ОСОБИ НА НЕДОТОРКАННІСТЬ ПРИВАТНОГО ЖИТТЯ (ПРАЙВЕСІ): ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ

brief description

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ВНУТРІШНІХ СПРАВ

На правах рукопису

СЕРЬОГІН ВІТАЛІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

УДК 340.111.52+342.72

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ОСОБИ НА
НЕДОТОРКАННІСТЬ ПРИВАТНОГО ЖИТТЯ
(ПРАЙВЕСІ): ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ

Спеціальність: 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень;

12.00.02 – конституційне право; муніципальне право

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Наукові консультанти:

доктор юридичних наук, професор
Тодика Юрій Миколайович

доктор юридичних наук, професор
Ярмиш Олександр Назарович

Харків – 2011

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………..4

РОЗДІЛ 1. ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИКО-ПРАВОВОЇ ТЕОРІЇ
І ПРАКТИКИ ЩОДО НЕДОТОРКАННОСТІ
ПРИВАТНОГО ЖИТТЯ ОСОБИ ………………………………………………14

1.1. Передісторія права на недоторканність приватного життя
у первісному та рабовласницькому суспільствах………………………………....14
1.2. Формування недоторканності приватного життя
в епоху Середньовіччя………………………………………………………………36
1.3. Розвиток уявлень про недоторканність приватного життя
в епоху Просвітництва та у Новий Час…………………………………………….58
1.4. Проблеми захисту прайвесі у Новітній політико-правовій історії…………..76
Висновки до розділу 1………………………………………………………………98
РОЗДІЛ 2. СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВА НА НЕДОТОРКАННІСТЬ ПРИВАТНОГО ЖИТТЯ (ПРАЙВЕСІ)………………………………………..100

2.1. Основні концепції прайвесі в зарубіжній
конституційно-правовій науці…………...………………………………………..100
2.2. Концепція права на недоторканність приватного життя (прайвесі)
у пострадянській науці конституційного права………………………………….129
2.3. Приватне життя як об’єкт конституційного права на недоторканність приватного життя (прайвесі): концептуальний підхід…………………………..150
Висновки до розділу 2……………………………………………………………..174
РОЗДІЛ 3. СВІТОВИЙ ДОСВІД ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
НЕДОТОРКАННОСТІ ПРИВАТНОГО ЖИТТЯ (ПРАЙВЕСІ)……….…..176
3.1. Міжнародно-правові стандарти забезпечення прайвесі…………….………176
3.2. Конституційно-правове забезпечення недоторканності приватного
життя (прайвесі) у провідних країнах західної демократії (на прикладі США, Канади та ФРН)……………………………………………..……………..……….199
3.3. Конституційно-правове забезпечення недоторканності приватного
життя (прайвесі) в країнах СНД (на прикладі Росії та України) …….…………233
3.4. Світова практика застосування спеціалізованих органів із питань прайвесі…………………………………………………………………………..…277
Висновки до розділу 3……………………………………………………………..290
РОЗДІЛ 4. ПРІОРИТЕТНІ НАПРЯМКИ ЗАХИСТУ ПРАЙВЕСІ
У ХХІ СТОЛІТТІ…………………………………………………………………292
4.1. Прайвесі у кіберпросторі…………..………………………………………….292
4.2. Генетичне прайвесі……………………………………………………………318
4.3. Дислокаційне прайвесі………………………………………………………..345
Висновки до розділу 4……………………………………………………………..371

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………….373

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..…….…………...………………….385

ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Обравши шлях незалежності й закріпивши це в Конституції, Україна підтвердила своє прагнення розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, найвищою соціальною цінністю для якої є людина, її права і свободи. Лише на основі і довкола прав людини може функціонувати правова демократична державність. Однак на зламі тисячоліть акценти у механізмі реалізації прав людини істотно змінюються. Якщо до кінця ХХ ст. боротьба за права людини переважно зводилася до намагань забезпечити рівний доступ якомога ширших верств населення до публічних справ, соціалізацію людини, то в сучасних умовах дедалі більшої ваги набуває проблема автономізації людини, забезпечення її можливості усамітнитися. Відповідно, змінилося уявлення про межі втручання держави у приватне життя, та й самі кордони між публічним і приватним суттєво змінили свої обриси.
У зарубіжних країнах з розвинутою системою демократії з початку 70-х років ХХ ст. розпочався інтенсивний процес законотворення у сфері забезпечення недоторканності приватного життя (прайвесі). На сьогодні відповідні закони прийняті й діють більш як у 50 країнах світу. Україна ж у питаннях юридичного забезпечення права на недоторканність приватного життя поки що суттєво відстає від провідних країн західної демократії.
Водночас вітчизняна юриспруденція має суттєві здобутки щодо наукового осмислення прав людини і громадянина як соціального та політико-правового феномена, що можуть слугувати доктринальним підґрунтям для якісного оновлення законодавства у даній сфері. У цьому контексті слід зазначити праці тих учених-правознавців з України та інших країн СНД, які розробили фундаментальні категорії сучасної теорії прав людини, у т.ч.: С.С. Алексєєва, М.В. Баглая, А.Б. Венгерова, М.В. Вітрука, Л.Д. Воєводіна, Л.І. Глухарьову, Д.А. Ковачева, О.І. Козлову, М.І. Козюбру, В.П. Колісника, А.М. Колодія, О.Є. Кутафіна, В.В. Лазарєва, О.В. Малько, М.І. Матузова, О.А. Лукашеву, В.С. Нерсесянца, О.В. Петришина, А.С. Піголкіна, В.Ф. Погорілка, П.М. Рабіновича, О.Ф. Скакун, Б.А. Страшуна, Ю.М. Тодику, М.В. Цвіка, Л.С. Явича, О.Н. Ярмиша та ін.
Значний внесок у розробку інституційного механізму забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина внесли С.А. Авакьян, М.О. Баймуратов, М.Й. Байтін, Ю.Г. Барабаш, С.К. Бостан, Г.О. Василевич, Б.М. Габричидзе, А.З. Георгіца, В.В. Копєйчиков, О.Л. Копиленко, О.О. Кутафін, В.О. Лучін, П.М. Любченко, О.В. Марцеляк, В.М. Селіванов, О.В. Скрипнюк, В.Л. Федоренко, О.Ф. Фрицький, В.Є. Чиркін, В.М. Шаповал та ін. Окремої уваги заслуговують праці вчених-юристів, які займаються дослідженням теоретичних засад конституційного права особи на недоторканність приватного життя, а також визначенням його місця і ролі в системі основних прав і свобод людини і громадянина: Н.Г. Бєляєвої, Н.П. Лепьошкіної, В.Н. Лопатіна, С.Н. Мамедова, М.С. Петросяна, І.Л. Петрухіна, Г.Б. Романовського, Ф.М. Рудинського, В.С. Сивухіна, С.В. Смирнова, Р.О. Стефанчука, Ю.І. Стецовського, Р.Б. Тополевського, О.А. Філімонової, І.М. Хужокової, Е.О. Цадикової, М.І. Шахова та ін.
Проте теоретичні та конституційно-правові засади права на недоторканність приватного життя (прайвесі) досі не сформовані, нез’ясованими залишаються його еволюція, об’єкт і складові елементи змісту, загальні принципи законодавчого забезпечення, інституційний механізм реалізації тощо. Існує потреба в суттєвому розширенні наукової та нормативно-правової бази досліджень у даній сфері шляхом долучення до наукового обігу праць сучасних фахівців із питань прайвесі з країн Північної Америки, Західної Європи та Австралії, у т.ч. А. Аллен, М. Баррінгтона, Л. Бігрейва, Д. Бріна, Р. Гавізона, М. Грютцера, Т. Діксона, М. Дюкхейма, М. Еккермана, Дж. Іннесс, К. Карста, Р. Кларка, Д. О’Брайєна, Р. Познера, Ч. Сайкса, Д. Солова та ін. Це дасть змогу вивести наукову дискусію на якісно новий рівень, актуалізувати її до рівня пошуку відповідей на новітні виклики приватності, спричиненні формуванням інформаційного, глобалізованого суспільства, і перейти до передбачення перспектив подальшого розвитку законодавства з питань прайвесі з урахуванням останніх суспільно-політичних та соціально-економічних трансформацій, що відбуваються у світі.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до Пріоритетних напрямків наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення та впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004-2009 рр., затверджених наказом МВС України № 755 від 5 липня 2004 р., та Пріоритетних напрямів наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 рр., схвалених Вченою радою ХНУВС 23 грудня 2005 р., протокол № 12.
Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є розробка теоретичної концепції права на недоторканність приватного життя (прайвесі) та формулювання загальних підходів до забезпечення даного конституційного права особи у вітчизняному законодавстві з урахуванням сучасних політико-правових реалій. Для досягнення вказаної мети було поставлено такі завдання:
- сформулювати універсальну дефініцію приватного життя як сфери життєдіяльності людини та предмету правового впливу;
- визначити основні (юридично значущі) ознаки приватного життя та критерії приватності;
- здійснити історичну реконструкцію процесів формування та розвитку права на недоторканність приватного життя (прайвесі);
- здійснити концептуалізацію права на недоторканність приватного життя (прайвесі);
- виявити юридичну природу права на недоторканність приватного життя (прайвесі), визначити його сутнісні ознаки;
- з’ясувати зміст і структуру права на недоторканність приватного життя (прайвесі) як одного з основних прав людини і громадянина;
- надати загальну характеристику законодавчого забезпечення недоторканності приватного життя (прайвесі) у провідних зарубіжних країнах;
- сформулювати універсальні принципи забезпечення права на недоторканність приватного життя (прайвесі) в сучасних умовах;
- визначити основні підходи щодо вдосконалення юридичного механізму забезпечення права на недоторканність приватного життя (прайвесі) в Україні;
- визначити пріоритетні напрямки захисту права на недоторканність приватного життя (прайвесі) на сучасному етапі.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані з юридичним забезпеченням недоторканності приватного життя особи.
Предметом дослідження є проблеми теорії та практики забезпечення конституційного права на недоторканність приватного життя (прайвесі).
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складає філософський діалектико-матеріалістичний підхід, що передбачає розгляд права на недоторканність приватного життя (прайвесі) як об’єктивної соціальної реальності, що постійно еволюціонує під впливом внутрішніх і зовнішніх протиріч разом з розвитком людської цивілізації. Дослідження проведене із застосуванням широкого спектру загальнотеоретичних і спеціально-наукових методів пізнання. Так, при висвітленні питання про еволюцію політико-правової теорії і практики щодо недоторканності приватного життя особи в основу було покладено історико-правовий метод. Антропологічний підхід дозволив розглянути приватне життя як форму (спосіб) існування людини, а право на недоторканність приватного життя (прайвесі) – як правовий прояв її біосоціальної сутності. Метод соціокультурного аналізу дав змогу розглянути недоторканність приватного життя в контексті загальних процесів приватизації та публізації тих чи інших сфер життєдіяльності людини. Дослідження міжнародно-правових принципів і норм, а також національного законодавства, рішень міжнародних і національних юрисдикційних органів з питань недоторканності приватного життя (прайвесі) здійснювалося за допомогою формально-юридичного методу. Порівняльно-правовий метод застосовувався для з’ясування питання про співвідношення положень вітчизняного законодавства щодо забезпечення недоторканності приватного життя (прайвесі) з вимогами міжнародно-правових стандартів у даній сфері та положеннями відповідного зарубіжного законодавства.
Використання системно-структурного методу дозволило більш чітко визначити зміст права на недоторканність приватного життя (прайвесі), зокрема виокремити його компоненти (правомочності) за аспектами і вимірами приватного життя, тоді як системно-функціональний метод дав змогу з’ясувати інституційний механізм забезпечення даного права, встановити роль спеціалізованих органів та органів загальної компетенції у цьому механізмі. Формально-логічний метод застосовувався для виявлення прогалин і суперечностей у чинному законодавстві, що діє в досліджуваній сфері, для вироблення пропозицій щодо його удосконалення та для формулювання дефініцій. Логічні прийоми аналізу й синтезу застосовувалися при дослідженні доктрини прав людини та наукових концепцій окремих вітчизняних та зарубіжних учених. Рівень загроз для приватності та ступінь їх усвідомлення населенням демонструвався за допомогою статистичного та соціологічного методів.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що дана дисертація є першим комплексним науковим дослідженням, в якому розроблено теоретичну концепцію права на недоторканність приватного життя (прайвесі) та сформульовано загальні підходи до забезпечення даного конституційного права особи у вітчизняному законодавстві з урахуванням новітніх здобутків науково-технічної революції, відповідних міжнародно-правових стандартів та зарубіжного політико-правового досвіду. У рамках проведеного дослідження одержані наступні результати, що мають наукову новизну і виносяться на захист:
уперше:
- сформульовано універсальну дефініцію поняття «приватне життя» як сфери життєдіяльності людини, що являє собою сукупність явищ, котрі характеризують існування і визначають розвиток людини як приватної (пересічної) особи, стосуються тільки її, не пов’язані з виконанням нею публічних функцій і вилучені з поля зору громадськості;
- запропоновано авторське визначення права на недоторканність приватного життя (прайвесі) як соціально зумовленої й гарантованої міри можливої поведінки, визначеної нормами об’єктивного права (як національного, так і міжнародного), що полягає у можливості особи самостійно визначати спосіб (характер) свого приватного життя і має на меті забезпечити задоволення власних потреб та інтересів щодо усамітнення та приватного спілкування;
- здійснено історичну реконструкцію процесів формування та розвитку права на недоторканність приватного життя (прайвесі); обґрунтовано висновок, що власне як конституційне право особи прайвесі сформувалося наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у межах американської ліберальної політико-правової теорії та практики; воно стало відповіддю на нові виклики правам людини, породжені здобутками науково-технічного процесу та індустріалізації;
- визначено основні (юридично значущі) ознаки приватного життя; з’ясовано, що до них належать: соціальний, непублічний, нерольовий, негласний характер; персоніфікованість; гомоцентризм; відсутність суспільної значущості; юридична правомірність або нейтральність;
- визначено критерії приватності – юридично значущі ознаки, які дають підстави стверджувати, що відповідні діяння людини перебували (перебувають) у межах сфери, необґрунтоване втручання в яку з боку широкого загалу заборонене законом; усі ці критерії розподілено на обов’язкові (суб’єкт, об’єкт, суб’єктивна сторона, об’єктивна сторона) та факультативні (мета, час, місце та обстановка події);
- здійснено концептуалізацію права на недоторканність приватного життя (прайвесі); з’ясовано, що все розмаїття існуючих концепцій прайвесі можна умовно розподілити на дві групи залежно від їхнього ставлення до цього політико-правового феномену: ті, що визнають його самостійність (абстрактні), й ті, що його не визнають (редукціоністські);
- встановлено, що серед абстрактних концепцій, найбільш поширеними на сьогодні є: 1) прайвесі як право „бути залишеним у спокої”; 2) прайвесі як обмежений доступ до себе; 3) прайвесі як секретність; 4) прайвесі як контроль над персональною інформацією; 5) прайвесі як захищена індивідуальність; 6) прайвесі як інтимність;
- обґрунтовано, що кожен випадок реалізації права на недоторканність приватного життя може бути класифікований за трьома критеріями (аспектами приватного життя, станами та вимірами приватності) і трьома можливостями поведінки (право на власні дії, право на чужі дії та право домагання законності);
- сформульовано універсальні принципи, спроможні успішно відвертати переважну більшість загроз для недоторканності приватного життя (прайвесі), породжених новітніми досягненнями в галузі науки і техніки, у т.ч. принципи: обмеженої активності, гарантування безпеки, відповідальності, цільової специфікації, згоди (свідомого вибору) суб’єкта прайвесі, гласності, особистої участі суб’єкта прайвесі, недискримінації, технологічної нейтральності, легальності;
- здійснено загальну характеристику законодавчого забезпечення недоторканності приватного життя (прайвесі) у провідних зарубіжних країнах; зроблено висновок, що воно здійснюється за такими напрямками: а) забезпечення права на інформаційне самовизначення особи; б) процесуальна регламентація обмежень прав, суміжних із правом на недоторканність приватного життя (на таємницю листування, поштового й телефонного зв’язку, на недоторканність житла тощо); в) захист персональних даних; г) встановлення юридичної відповідальності за посягання на недоторканність приватного життя; ґ) формування інституційно-правових гарантій недоторканності приватного життя;
набули подальшого розвитку:
- теза про діалектичний зв’язок приватної та публічної сфер, а також процесів „приватизації” та „публізації”; на основі аналізу еволюції приватного життя та його правового захисту зроблено висновок, що для відтворення сфери приватного як особливого соціального інституту суспільству знадобилося виробити цілу систему найскладніших механізмів, котрі призвели до ускладнення структури суспільства і до появи нового типу культури, в якій приватне життя існує як соціально структурований простір відтворення і розвитку індивідуальності особи, що сформувалася в результаті історичного процесу;
- вчення А. Вестіна про стани приватності; обґрунтовано, що за такими станами у змісті прайвесі вирізняються такі компоненти (правомочності): а) право на усамітненість (особисту автономію); б) право на інтимність (обмежене й захищене спілкування); в) право на анонімність (бути невпізнаним); г) право на нестриманість (емоційне вивільнення); д) право на автономність (регулятивно-вольову автономію); е) право на втаємниченість (таємниці приватного життя);
- наукові підходи щодо вдосконалення юридичного механізму забезпечення права на недоторканність приватного життя (прайвесі) в Україні, у т.ч. запропоновано: 1) створити незалежний уповноважений державний орган із питань прайвесі та захисту персональних даних; 2) прийняти Закон України “Про перехоплення телекомунікацій”; 3) розробити Концепцію організаційно-правового забезпечення функціонування українського сегменту мережі Інтернет; 4) припинити практику протиправного використання ідентифікаційного коду платника податків для інших цілей, не передбачених законом; 5) не допустити створення єдиного коду для накопичення всієї інформації про особу; 6) розвивати інститут юридичної відповідальності за порушення права на недоторканність приватного життя у напрямку подальшої конкретизації й деталізації складів правопорушень, а також удосконалення відповідних юридичних процедур; 7) розробити проект закону „Про прайвесі”, який би комплексно регулював усі аспекти даного права і формував ефективний механізм його реалізації та захисту;
- теоретичні уявлення про пріоритетні напрямки державної правової політики у досліджуваній сфері; обґрунтовано, що для „інфантильних” з точки зору ставлення до приватності суспільств (у т.ч. і для українського) важливо не тільки законодавчо закріпити право на недоторканність приватного життя і сформувати інституційний механізм його реалізації, але й здійснити перетворення суспільної свідомості, спрямовані на формування розуміння важливості й цінності приватності для свободи і демократії;
удосконалено:
- розуміння юридичної природи права на недоторканність приватного життя (прайвесі); з’ясовано, що йому притаманні наступні ознаки: а) основоположний (конституційний) характер; б) приналежність до категорії особистих (громадянських) прав; в) міжнародно-правове визнання і закріплення; г) приналежність до прав „першого покоління”; д) індивідуальний характер; е) визнання за кожною людиною; є) відносність (можливість обмеження з підстав та у спосіб, що передбачені законом);
- концептуальні підходи до визначення змісту права на недоторканність приватного життя (прайвесі); доведено, що за аспектами приватного життя у змісті даного права можна виокремити такі компоненти (правомочності): а) право на фізичну (тілесну) приватність; б) право на фонетичну (звукову) приватність; в) право на візуальну (зорову) приватність; г) право на одорологічну (запахову) приватність; д) право на географічну (дислокаційну) приватність; е) право на інформаційну приватність (у т.ч. на таємницю особистого та сімейного життя); у свою чергу, за вимірами досліджуване право включає в себе: а) право на просторову приватність (власний фізичний простір); б) право на часову приватність (час для приватного життя).
- теоретичні уявлення про механізм забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина; обґрунтовано, що провідну роль у національному механізмі забезпечення недоторканності приватного життя у переважній більшості провідних зарубіжних країн відіграють спеціалізовані органи з питань прайвесі та інформації (уповноважені, комісії, інспекції, управління, агентства);
- аксіологічні підходи до розуміння недоторканності приватного життя; обґрунтовано тезу, що „ерозія” прайвесі становить загрозу не тільки для творчого потенціалу та індивідуальності особи, але й для засад розвитку демократії, соціального й технічного прогресу;
- наукове бачення перспектив правозахисної діяльності у досліджуваній сфері; визначено пріоритетні напрямки захисту прайвесі у ХХІ ст., серед яких: прайвесі у кіберпросторі, генетичне прайвесі, дислокаційне прайвесі, прайвесі на робочому місці, прайвесі відомих (публічних) осіб та ін.; сформульовано вихідні засади правового регулювання за даними напрямками.
Практичне значення результатів дисертаційного дослідження полягає в тому, що вони становлять основу для подальших наукових розробок у даній сфері, можуть бути використані при розробці навчальної й методичної літератури, а також у процесі законотворчої діяльності. Теоретичні положення дисертаційного дослідження можуть бути використані в навчальному процесі при викладенні дисциплін „Конституційне право України”, „Державне право зарубіжних країн”, „Конституційні права, свободи та обов’язки людини і громадянина” тощо. Вони також можуть бути використані в процесі удосконалення конституційного законодавства, що регулює основи правового статусу особи в Україні.
Апробація результатів дисертації. Висновки, пропозиції й рекомендації, сформульовані в дисертаційному дослідженні, обговорювалися на засіданнях кафедри конституційного та міжнародного права Харківського національного університету внутрішніх справ, а також на між кафедральних і міжвузівських „круглих столах”; вони впроваджені в навчальний процес шляхом використання при розробці лекційних курсів та робочих навчальних програм з дисциплін „Конституційне право України” та „Конституційні права, свободи та обов’язки громадян”. Основні результати дисертаційного дослідження були оприлюднені на 15 наукових конференціях, у т.ч. на 12 міжнародних.
Публікації. Основні положення і висновки дисертації викладені в одноосібній монографії, навчальному посібнику та 44 наукових публікаціях, з яких 23 статті у фахових наукових виданнях.

bibliography

ВИСНОВКИ
Право на недоторканність приватного життя, будучи невід’ємною частиною складної конструкції прав людини, являє собою явище соціально-історичне. Не заперечуючи значної новизни, специфіки й багатства змісту сучасних уявлень, слід, між тим, мати на увазі момент історичної спадковості цих уявлень із попередніми правовими поглядами. Кожна система права розглядала й розглядає людину як суб’єкта права, носія прав та обов’язків, своєрідне мірило індивідуальної свободи й відповідальності.
Скорочення розмірів сім’ї, поява нових соціальних місць, перетворення у самій природі сім’ї, зміна архітектури житла, нове ставлення до людського тіла, зростання добробуту й особистого простору, розподіл життєдіяльності людини на перебування „на роботі” і „вдома”, зниження скупченості, а також численні інші зміни в якості та характері життя здійснили глибокий вплив на сприйняття того, що являє собою приватне життя і які наслідки воно має. Тому розглядаючи ті чи інші питання приватності в історичному контексті, завжди слід враховувати той факт, що наше сприйняття „приватного” може суттєво відрізнятися від його сприйняття у той чи інший конкретно-історичний момент.
Основними факторами, що формують багатоманітність поглядів на приватне життя, є: 1) особливості тієї чи іншої людської цивілізації у контексті її ставлення до індивідуальності особи та системи основних соціальних цінностей і цілей; 2) приналежність до певної соціально-економічної формації, де спосіб виробництва може ґрунтуватися на індивідуалізмі й приватній ініціативі виробників чи, навпаки, на колективізмі й публічно-владному керівництві; 3) правова база для інституту приватного життя (система особистих прав людини, законодавчо закріплена в даному суспільстві, юридичні механізми їхньої реалізації тощо); 4) ступінь розвитку громадянського суспільства і правової держави; 5) наявність нових факторів впливу, що створюють нові типи загроз для сфери приватного життя, котрим не в силі протистояти старі «неюридичні» засоби захисту приватності (як-то нові інформаційні технології, що проникають через «соціальну маску» індивіда). Саме одночасна присутність названих факторів створює передумови для формування правового інституту приватного життя
Важливі передумови для визнання у подальшому права на недоторканність приватного життя були сформовані ще в первісному та рабовласницькому суспільстві. У первісному суспільстві найбільш радикальні зрушення в цьому напрямку відбулися в епоху „неолітичної революції” (IV-V тис. до н.е.) і полягали в наступному: 1) позначилася самоідентифікація людини; у людини сформувалося власне „я”, відбулося виокремлення її з-поміж інших членів первісного суспільства; 2) відбулося зміцнення сім’ї на тлі ослаблення первіснообщинного колективізму й общини в цілому; сформувалися парна сім’я і поняття „сімейне життя”; 3) у сім’ї з’явилася власна оселя, житло; поступово сформувалося поняття „мій дім – моя фортеця”; 4) з’явилася приватна власність, сформувалися первісні уявлення про приватне й суспільне. У свою чергу, рабовласницьке суспільство, як перше в історії державно-організоване суспільство, закріпило попередні здобутки щодо формування передумов приватності, надавши їм державну санкцію й підтримку. Сфера приватного отримала правове регулювання й правовий захист. Зокрема, попри загальний синкретизм, починаючи з IV-I ст. до н.е. (з епохи еллінізму) античне суспільство здійснило важливі кроки на шляху до формування права на недоторканність приватного життя, в тому числі: 1) відбувся поділ системи права на приватне і публічне; 2) сформувалася концепція права приватної власності; 3) отримали нормативне закріплення окремі аспекти недоторканності приватного життя, як-то недоторканність житла, таємниця листування, свобода совісті тощо. Перелічені новели зберегли своє значення й після руйнації рабовласницького суспільства, в умовах феодальної держави і права.
Однак, власне як право прайвесі сформувалося наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у межах американської політико-правової думки і практики; воно стало відповіддю на нові виклики правам людини, породжені здобутками науково-технічного процесу та індустріалізації, в результаті яких сентенція ”Мій дім – моя фортеця” вже не забезпечував особистої свободи й усамітнення.
Приватне життя – це сфера життєдіяльності людини, що являє собою сукупність явищ, які характеризують існування і визначають розвиток людини як приватної (пересічної) особи, стосуються тільки її, не пов’язані з виконанням нею публічних функцій і вилучені з поля зору громадськості. Право не має функцій нав’язування людині типового способу приватного життя, його форм і стандартних особливостей. Водночас одне із завдань права полягає в тому, щоб створити реальні юридичні перепони будь-яким вторгненням у заборонену зону особистого (приватного) життя, причому незалежно від намірів, форм і способів вторгнення і того сектору особистого життя, до якого проникають. Потреба в особистому житті лежить поза межами права, але останнє виражає, закріплює цю потребу і забезпечує її задоволення.
Сучасний стан розвитку філософських та політико-правових наук характеризується плюралізмом щодо визначення поняття прайвесі, його сутності та змісту. Усе розмаїття існуючих концепцій прайвесі можна умовно розподілити на дві групи залежно від їхнього ставлення до цього політико-правового феномену: ті, що визнають його самостійність (абстрактні), й ті, що його не визнають (редукціоністські). Серед наукових концепцій, як визнають прайвесі як самостійний політико-правовий феномен, основними, найбільш поширеними на сьогодні, є: 1) прайвесі як право бути залишеним у спокої (С. Уоррен, Л. Брандейс); 2) прайвесі як обмежений доступ до себе (Д. О’Брайєн, Е. Ван Ден Хааг, Р. Гавізон); 3) прайвесі як секретність (Р. Познер, С. Джерард, А. Етціоні); 4) прайвесі як контроль над персональною інформацією (А. Вестін, Р. Паркер, Р. Мерфі); 5) прайвесі як захищена індивідуальність (С. Бенн, Е. Блюштейн, Л. Хенкін); 6) прайвесі як інтимність (Т. Джереті, Д. Фарбер, Дж. Рейчелс).
Розмаїття існуючих абстрактних концепцій прайвесі не призводить до їхньої конкуренції чи взаємного заперечення. Більше того, деякі з них можуть вважатися взаємодоповнюючими чи похідними. Наприклад, концепція контролю над персональною інформацією може розглядатися як підвид концепції обмеженого доступу. Кожна з названих концепцій має власну цінність, оскільки поглиблює й розширює наші знання про прайвесі як політико-правовий феномен.
Жодна з існуючих на сьогодні концепцій прайвесі не дає змоги сформувати повне і водночас чітке наукове уявлення про прайвесі як політико-правовий феномен, а тому й не може слугувати „загальним знаменником” при вирішенні конкретних юридичних справ щодо прайвесі. Це спонукало деяких авторів (Д. Солова та ін.) на зламі ХХ та ХХІ століть до формування концепції прагматизму щодо прайвесі, сутність якого полягає у з’ясуванні окремих проявів даного політико-правового феномену, аби допомогти у вирішенні конкретних юридичних справ і тільки згодом, після накопичення достатнього емпіричного матеріалу, – сформулювати загальну, всеохоплюючу концепцію прайвесі.
Сучасний стан концептуального осмислення прайвесі на пострадянському просторі є незадовільним. Сформульовані вченими з країн СНД підходи до визначення прайвесі страждають „розмитістю”, суттєвими вадами з точки зору формальної логіки та не враховують сучасний стан дослідження даної проблематики у провідних країнах західної демократії, передусім США, Канади та держав Європейського Союзу.
Право на недоторканність приватного життя (прайвесі) слід розуміти як соціально зумовлену й гарантовану міру можливої поведінки, визначену нормами об’єктивного права (як національного, так і міжнародного), що полягає у можливості особи самостійно визначати спосіб (характер) свого приватного життя і має на меті забезпечити задоволення власних потреб та інтересів щодо усамітнення та приватного спілкування. Воно є одним з основних (конституційних) прав людини і громадянина, і як таке характеризується наступними ознаками: 1) фундаментальність; 2) універсальність; 3) непохідний характер; 4) непорушність; 5) невід’ємність; 6) невідчужуваність; 7) постійність; 8) системність; 9) конституційна форма закріплення. За своїм змістом та сферою реалізації право на недоторканність приватного життя належить до особистих (громадянських) прав людини – фундаментальних мір можливої поведінки особи, які спрямовані на збереження її існування як людської істоти й неповторної особистості.
Суб’єктом даного права є кожна людина, незалежно від будь-яких соціальних ознак, у т.ч. повністю чи обмежено дієздатна, а об’єктом – приватне життя особи як сфера її життєдіяльності, в якій вона виступає не як член суспільства чи представник певної соціальної групи, а як неповторна особистість.
Право на недоторканність приватного життя (прайвесі) слід розглядати у трьох аспектах: 1) як право індивіда на своє власне життя, на дії щодо самого себе; дане право безпосередньо пов’язане з індивідуальністю конкретної людини, а відповідно, й із захистом від втручання з боку всіх суб’єктів права; 2) як неприпустимість втручання у приватне життя особи з боку держави, організацій, юридичних і фізичних осіб; 3) як право, суміжне з іншими правами (з правом на недоторканність сімейного життя, правом на недоторканність житла, правом на недоторканність кореспонденції). Однак, звертаючись до останнього аспекту, слід мати на увазі, що перелічені права можна розглядати і як примикаючі до права на недоторканність приватного життя елементи, і як самостійні права.
Розкриваючи зміст права на недоторканність приватного життя (прайвесі), необхідно враховувати, що об’єкт даного права включає в себе декілька сфер (аспектів), у кожній з яких особа може перебувати e різних станах приватності, а сама приватність має певні виміри. З урахуванням цих застережень, у змісті права на недоторканність приватного життя (прайвесі) можна виокремити такі компоненти (правомочності):
1. За аспектами приватного життя: а) право на фізичну (тілесну, тактильну) приватність; б) право на фонетичну (звукову) приватність; в) право на візуальну (зорову) приватність; г) право на одорологічну (запахову) приватність; д) право на географічну (дислокаційну) приватність; е) право на інформаційну приватність (у т.ч. на таємницю особистого та сімейного життя).
2. За станами приватності: а) право на усамітненість (особисту автономію); б) право на інтимність (обмежене й захищене спілкування); в) право на анонімність (бути невпізнаним); г) право на нестриманість (емоційне вивільнення); д) право на автономність (регулятивно-вольову автономію); е) право на утаємниченість (таємниці приватного життя);
3. За вимірами: а) право на просторову приватність (власний фізичний простір); б) право на часову приватність (час для приватного життя).
Слід мати на увазі, що кожна з правомочностей, як суб’єктивне право, у свою чергу, включає в себе три види можливостей (варіантів поведінки): 1) можливість позитивної поведінки самого уповноваженого, тобто право на власні дії; 2) можливість вимагати відповідної поведінки від правозобов’язаної особи, тобто право на чужі дії; 3) можливість вдатися до державного примусу в разі невиконання протилежною стороною свого обов’язку (домагання). У підсумку, кожен випадок реалізації права на недоторканність приватного життя може бути класифікований за трьома критеріями і трьома можливостями поведінки. Взаємозв’язок перелічених можливостей (правомочностей), їхнє взаємне розташування і співпорядкування утворює структуру досліджуваного конституційного права – форму організації внутрішньої єдності й побудови його змісту.
Кожна з правомочностей, що складають право на недоторканність приватного життя (прайвесі), є елементами першого рівня. Кожна з них складається з кількох більш конкретних правомочностей (елементів другого рівня). Наприклад, право на інформаційну приватність включає в себе право на самостійне визначення режиму доступу до відомостей персонального характеру (у т.ч. на їхнє втаємничення), право на ознайомлення з даними про себе в органах публічної влади та внесення змін до відповідних баз даних тощо. У свою чергу, право на анонімність включає в себе право на використання вигаданого імені в особистому спілкуванні, право на використання псевдоніму в літературній діяльності, право на зміну власного образу, право не підписувати особисті листи тощо. Уся сукупність можливостей поведінки як першого, так і другого рівня загалом визначають обсяг права на недоторканність приватного життя (прайвесі) та межі його здійснення.
Фактично всесвітнє визнання отримала позиція, що ставлення до прав людини не є внутрішньою справою окремої держави. Міжнародним співтовариством розроблено низку документів, що містять положення, які отримали підтримку в якості керівних, ключових основ та єдиних стандартів забезпечення прав людини, у тому числі й права на недоторканність приватного життя (прайвесі). Такі стандарти закріплені у Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські й політичні права, Європейській конвенції про захист прав та основних свобод, Американській конвенції про права людини, у документах Організації з безпеки і співробітництва в Європі, у різноманітних міжнародних договорах. Тому на сьогодні право на недоторканність приватного життя (прайвесі), як і інші права людини, є предметом суміжного (внутрішньодержавного і міжнародно-правового) регулювання.
Під міжнародно-правовими стандартами забезпечення прайвесі розуміються найбільш прогресивні міжнародно-правові принципи і норми, що визначають зміст і обсяг даного права, гарантії його реалізації, а також зобов’язання держав та форми міжнародного співробітництва щодо забезпечення даного права в межах національного правопорядку та у міжнародних відносинах. Переважну більшість таких стандартів складають обов’язкові вимоги і норми, закріплені у міжнародних актах (документах). В залежності від того, які суб’єкти їх встановлювали та на якій території вони діють, міжнародно-правові стандарти щодо прайвесі поділяються на універсальні, регіональні та локальні. При цьому між усіма видами стандартів простежується наступництво й узгодженість.
Прийняття Директиви 95/46/ЕС, на думку багатьох фахівців, стало епохальною подією в аспекті забезпечення інформаційного прайвесі. Зокрема, ця Директива розглядає прайвесі як основоположне право людини і згідно з цим обмежує збір інформації з боку комерційних організацій: він може проводитися тільки в тих випадках, коли цього вимагають закон чи певні екстрені обставини. Директива передбачає режим «opt-in» (тобто добровільну згоду споживача), передбачає захист інформації та її надійне зберігання й зобов’язує приватний сектор забезпечити користувачеві доступ до інформації з тим, аби той міг пересвідчитися в її акуратності. Директива ЄС про захист даних включає в себе також положення про міжнародне поширення даних: приватні сторони зобов’язані отримати згоду індивідуального користувача на передачу відомостей про нього за межі Європейського Союзу.
Загалом, акти Європейського Союзу характеризуються детальною розробкою принципів і критеріїв автоматизованої обробки даних, прав і обов’язків суб’єктів і утримувачів персональних даних, питань їхньої транскордонної передачі, а також відповідальності й санкцій за спричинення шкоди. Тому адаптація національного законодавства до законодавства ЄС у даній сфері не тільки сприятиме європейській інтеграції нашої держави, але й дасть змогу суттєво посилити захист прав людини в Україні.
Найбільш ефективним механізмом регулювання інституту прайвесі на міжнародно-правовому рівні є видання спеціальних регулятивних документів у межах міжнародних організацій, що не тільки сприяє належному регулюванню проблем захисту прайвесі всередині цих організацій, але й позитивно впливає на національне законодавство країн-учасниць. У руслі загального процесу правової інтеграції, активною учасницею якого виступає й Україна, зближення вітчизняного законодавства і правозастосовчої діяльності з міжнародними стандартами, особливо тими, що існують у межах Ради Європи та Євросоюзу, є природним і необхідним.
Понад півсотні країн сучасного світу, в т.ч. й усі держави – члени ЄС, мають власне законодавство про прайвесі. При цьому законодавчому захисту здебільшого піддаються інформаційний та комунікаційний аспекти даного права, іноді до цього переліку додається територіальне прайвесі (у межах права на недоторканність житла). Навіть у тих країнах, де прийнято закони під назвою „Про прайвесі” (Австралія, Нова Зеландія, США та ін.), насправді ці закони орієнтовані на захист персональних даних. Усі інші аспекти приватності поки що перебувають поза межами уваги законодавців. Як правило, норми про захист персональних даних не охоплені єдиним законом, а включені до різних законів залежно від типу інформації, що захищається. При цьому спостерігається дедалі більша деталізація нормативного регулювання у даній сфері. У цьому контексті сьогоднішній рівень законодавчого регулювання прайвесі в Україні ще далекий від кращих зарубіжних аналогів, проте його удосконалення можливе з урахуванням не тільки іноземного досвіду, але й тих коректив, яких вимагатиме вітчизняна правозастосовча практика. Адже політико-правові реалії кожної країни є унікальними й унеможливлюють просте копіювання зарубіжного досвіду. Оскільки Закон України „Про захист персональних даних” був прийнятий тільки у 2010 р., необхідно дочекатися, аби склалася певна практика його застосування, не поспішаючи вносити до нього зміни. У перспективі ж варто розробити єдиний Закон „Про прайвесі”, який би комплексно і всебічно захищав усі аспекти даного права та враховував новітні загрози приватності, породжені науково-технічною революцією, у тому числі забезпечував надійний захист дислокаційного, генетичного прайвесі, прайвесі у кіберпросторі, на робочому місці тощо. Головним принципом, з якого виходить Європейський суд із прав людини при розгляді справ про порушення права на повагу до особистого і сімейного життя і який має бути покладений в основу національного законодавства у даній сфері, є принцип пропорційності між зацікавленістю особи у збереженні власного „приватного простору” та необхідністю забезпечення публічних інтересів та інтересів інших осіб, між прагненням особи усамітнитись та її ж бажанням отримувати послуги, надання яких потребує розкриття персональних даних.
Провідну роль у національному механізмі забезпечення недоторканності приватного життя у переважній більшості провідних зарубіжних країн відіграють спеціалізовані органи з питань прайвесі та інформації. Повноваження таких органів у різних країнах суттєво варіюються. Водночас, незалежно від специфіки інституційних форм до основних функцій спеціалізованих органів з питань прайвесі зазвичай належать: а) розгляд скарг; б) проведення перевірок і розслідувань; в) надання рекомендацій із питань забезпечення недоторканності приватного життя, опублікування відповідних роз’яснень і настанов; г) ведення реєстру баз персональних даних; д) ведення державного реєстру організацій та осіб, котрі займаються збиранням та обробкою персональних даних; е) нагляд за практикою обробки персональних даних у державних та приватних базах; є) підготовка висновків на законопроекти, що зачіпають питання приватності (до набуття ними чинності); ж) складання й опублікування регулярних звітів про свою роботу. У деяких країнах названі спеціалізовані органи також виступають у ролі посередника у спорах, займаються врегулюванням конфліктів, встановлюють правила й контролюють організацію перехоплення даних під час оперативно-розшукових заходів, а також відслідковують інформацію про стан справ у країні та за кордоном у галузі захисту персональних даних.
Створення спеціалізованого органу з питань прайвесі прямо передбачається національним законодавством про забезпечення недоторканності приватного життя або про захист персональних даних. Для країн Євросоюзу створення такого спеціалізованого, незалежного правозастосовчого органу є обов’язковим згідно зі ст. 28 Директиви 95/46/ЄС від 24 жовтня 1995 р. про захист фізичних осіб при обробці персональних даних та вільному переміщенні таких даних. Додатковий протокол (2001 р.) до Конвенції Ради Європи від 28 січня 1981 р. про захист фізичних осіб при автоматичній обробці персональних даних окремо відзначив незалежний статус наглядового органу, що забезпечує захист прав і фундаментальних свобод людини щодо її персональних даних. Названі вище вимоги змушують Україну також йти шляхом створення спеціалізованого органу з питань прайвесі, якщо вона дійсно прагне долучитися до європейської інтеграції та зміцнити захист приватності своїх громадян.
Намагаючись адекватно внормувати суспільні відносини, пов’язані із забезпеченням недоторканності приватного життя, треба враховувати, що прайвесі в його сучасному розумінні є породженням науково-технічної революції і, як таке, дуже динамічно розвивається. Прайвесі – це дуже „технологічне” за змістом право, на якому суттєво позначаються будь-які зрушення в галузі комунікацій: від нових видів транспорту до інформаційних технологій. Тому й законодавство має своєчасно реагувати на зміну „технологічного пейзажу”, враховуючи динаміку суспільного розвитку.
На зламі ХХ та ХХІ ст. чітко позначилося декілька пріоритетних напрямків юридичного захисту прайвесі. Серед них – забезпечення недоторканності приватного життя у кіберпросторі, захист генетичного і дислокаційного прайвесі, вирішення протиріч між інтересами роботодавців у ефективній організації виробничого процесу і недоторканністю приватного життя працівників, гарантування недоторканності приватного життя відомих (публічних) осіб від зайвого інтересу до нього з боку громадськості тощо. Провідні країни західної демократії вже мають певний досвід конституційно-правового вирішення названих проблем, тоді як Україна стоїть тільки на початку цього шляху.
Проведений аналіз дає змогу стверджувати, що успішне відвернення переважної більшості загроз для недоторканності приватного життя (прайвесі), породжених новітніми досягненнями в галузі науки і техніки, є можливим на основі кількох загальних принципів, у т.ч.:
1. Принцип обмеженої активності – усі суб’єкти повинні максимально утримуватися від поведінки, що може загрожувати недоторканності приватного життя інших осіб.
2. Принцип гарантування безпеки – держава та інші суб’єкти, чия діяльність містить потенційну загрозу недоторканності приватного життя інших осіб, повинні супроводжувати таку діяльність адекватними гарантіями безпеки.
3. Принцип відповідальності – учасники соціальної комунікації несуть відповідальність за свою поведінку, що завдає шкоду недоторканності приватного життя інших осіб чи створює загрозу для нього.
4. Принцип цільової специфікації – цілі, для досягнення яких здійснюється діяльність, що містить потенційну загрозу недоторканності приватного життя, мають бути зазначені до початку здійснення такої діяльності, а наступне використання одержаних результатів має обмежуватися виконанням означених цілей; зміна цілей використання одержаних результатів має узгоджуватися із суб’єктом даного права.
5. Принцип згоди (свідомого вибору) суб’єкта прайвесі – будь-яка діяльність, котра обмежує особу в його праві на недоторканність приватного життя, може здійснюватися тільки за умови її попередньої, свідомої, чіткої й добровільної згоди.
6. Принцип гласності – має бути забезпечена загальна політика гласності щодо будь-якої діяльності, котра містить ризики для прайвесі, мають бути забезпечені засоби легкого встановлення наявності та характеру такої діяльності, її основних цілей, а також конкретних осіб, котрі таку діяльність здійснюють.
7. Принцип особистої участі суб’єкта прайвесі – особі мають бути забезпечені легкі й доступні способи контролю за діяльністю, що містить ризики для її прайвесі, а також можливість у будь-який момент втрутитися в таку діяльність і вимагати її негайного припинення.
8. Принцип недискримінації – будь-яка діяльність, котра обмежує особу в його праві на недоторканність приватного життя за певними соціальними ознаками (як-то раса, національність, стать, мова, освіта, переконання, соціальне походження, майновий стан тощо), забороняється і карається за законом.
9. Принцип технологічної нейтральності – будь-яка діяльність, котра містить ризики для прайвесі, має здійснюватися за одноманітними правилами для всіх категорій учасників і ґрунтуватися на засадах справедливої конкуренції.
10. Принцип легальності – порядок здійснення діяльності, що обмежує особу в її праві на недоторканність приватного життя, а також винятки з наведених вище принципів, визначаються тільки конституцією та законами з урахуванням міжнародно-правових стандартів у даній сфері.
Названі принципи, на наш погляд, здатні задовольнити як прихильників „виключності” права на недоторканність приватного життя, так і її супротивників, створивши міцний „каркас” нормативно-правового регулювання у сфері забезпечення прайвесі. Водночас має здійснюватися спеціалізація правового регулювання окремих видів прайвесі з урахуванням їх специфіки, наявних загроз та динаміки розвитку суспільства. До того ж, слід мати на увазі, що для „інфантильних” з точки зору ставлення до приватності суспільств (у т.ч. і для українського) важливо не тільки законодавчо закріпити право на недоторканність приватного життя і сформувати інституційний механізм його реалізації, але й здійснити перетворення суспільної свідомості, спрямовані на формування розуміння важливості й цінності приватності для свободи і демократії

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Азаркин Н. М. Всеобщая история юриспруденции: курс лекций / Н. М. Азаркин. – М. : Юрид. лит., 2003. – 608 с.
2. Азаров А. Права человека. Международные и российские механизмы защиты / А. Азаров, В. Ройтер, К. Хюфнер. – М. : Московская школа прав человека, 2003. – 560 с.
3. Александров Н. Г. Право и законность в период развернутого строительства коммунизма / Н. Г. Александров. – М. : Госюриздат, 1961. - 270 с.
4. Алексеев С. С. Проблемы теории права: курс лекций в двух томах. Т.1 / С. С. Алексеев. – Свердловск : Изд-во Свердл. юрид. ин-та, 1972. – 396 с.
5. Альтернативный доклад неправительственных организаций по соблюдению Российской Федерацией Международного пакта о гражданских и политических правах // Права человека в регионах Российской Федерации : сборник докладов / [отв. ред. С. Лукашевский]. – М. : Московская Хельсинкская группа, 2003. – С. 21-31.
6. Анисина С. С. Социокультурные архетипы семьи и брака : дис… канд. филос. наук : 24.00.01 / Анисина Светлана Сергеевна. – Тюмень, 2002. – 186 с.
7. Антонов И. П. Права и свободы личности – высшая правовая ценность немецкого общества / И. П. Антонов // Конституционное и муниципальное право. – 2006. – № 1. – С. 45-48.
8. Антонович М. М. Юридична термінологія з прав людини: походження, тлумачення, функціонування / М. М. Антонович // Український часопис прав людини. – 1997. – № 3-4. – С. 19-26.
9. Арабская хартия прав человека // Вестник МГУ. Серия 11. Право. – 1997. – № 5. – С. 71-72.
10. Арендт Х Vita active, или О деятельной жизни : пер. с нем. и англ. / Х. Арендт. – СПб. : Алетейя, 2000. – 448 с.
11. Аристотель. Сочинения: В 4-х т. Т. 4 : пер. с древнегреч. / Аристотель ; [под общ. ред. А. И. Доватура]. – М. : Мысль, 1983. – 830 с. – (Филос. наследие. Т. 90).
12. Арьес Ф. Ребенок и семейная жизнь при старом порядке : пер. с фр. / Ф. Арьес. – Екатеринбург : Изд-во Урал. ун-та, 1999. – 419 с.
13. Асоціація українських банків просить Президента накласти вето на Закон “Про захист персональних даних” // Право знати: веб-сайт [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://stop-x-files-ua.org/?p=3598.
14. Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерации: учебник для вузов / М. В. Баглай. – М. : НОРМА, 2001. – 800 с.
15. Баженов М. В. Стыд – граница видимого и невидимого: античность и Средние века / М. В. Баженов // Вестник Удмуртского университета. Социология и философия. – 2005. – № 2. – С. 203-205.
16. Балашкина И. В. Право на неприкосновенность частной жизни в Российской Федерации: конституционно-правовое исследование : дис… канд. юрид. наук : 12.00.02 / Балашкина Ирина Валерьевна. – М., 2007. – 187 с.
17. Банисар Д. Свобода информации и доступ к правительственным документам. Обзор законодательства по доступу к информации в мире : пер. с англ. / Д. Банисар. – М. : ДеНово, 2004. – 160 с.
18. Баранов А. А. Права человека и защита персональных данных / А. А. Баранов, В. М. Брыжко, Ю. К. Базанов. – К. : Госуд. комитет связи и информатизации Украины, 2000. – 280 с.
19. Баранов В. М. Категория «частная жизнь» / В. М. Баранов // Право граждан на информацию и защита неприкосновенности частной жизни: сб. науч. тр. Ч. I / под ред. В. М. Баранова. – Н. Новгород : Нижегород. юрид. ин-т МВД РФ, 1999. – С. 30-37.
20. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества / М. М. Бахтин. – Изд. 2-е. – М. : Искусство, 1986. – 445 с.
21. Бахтин М. М. Франсуа Рабле и народная культура Средневековья и Ренессанса / М. М. Бахтин. – Изд. 2-е. – М. : Худож. лит., 1990. – 543 с.
22. Безлепкин Б. Т. Судебно-правовая защита прав и свобод граждан в отношениях с государственными органами и должностными лицами / Б. Т. Безлепкин. – М. : ЮрИнфоР, 1997. – 122 с.
23. Беляева Н. Г. Право на неприкосновенность частной жизни и доступ к персональным данным / Н. Г. Беляева // Правоведение. – 2001. – № 1. – С. 101- 114.
24. Беляева Н. Г. Право на неприкосновенность частной жизни: соотношение международно-правовой и внутригосударственной регламентации: дис… канд. юрид. наук : 12.00.02 / Беляева Наталья Геннадьевна. – Екатеринбург, 2000. – 201 с.
25. Берлін І. Два концепти свободи / І. Берлін // Лібералізм: Антологія / [упоряд. О. Проценко, В. Лісовий]. – К.: Смолоскип, 2002. – C. 531-567. – („Політичні ідеології”. Вип. 3).
26. Бернстайн Дж. Борьба с мошенничеством в сети Интернет: глобальные усилия / Дж. Бернстайн // Экономические перспективы: Электронный журнал Государственного департамента США. – 2000. – Том 5. – № 2. – С. 18-19 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://sd.and.ru/doc/econ_5r.pdf
27. Буданова В.П. История мировых цивилизаций: учебник / В. П. Буданова. – М. : ЭКСМО, 2008. – 313 с.
28. В «Рейтинге прайвеси» Россия заняла третье место с конца // Security news. – 2006. – 11 сентября.
29. В Германии ввели полноформатные биометрические паспорта [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.eurogates.ru/ru_european_ news_ education/id/741/
30. Вересаев В. В. Записки врача // Вересаев В. В. Собр. соч. в 5-ти т. Т.1. – М. : Правда, 1961. – С.32-48.
31. Вержбицкий К. В. Традиционные формы общения у римлян и оппозиция Юлиям-Клавдиям / К. В. Вержбицкий // Вестник Санкт-Петербургского университета. Серия 2. История, языкознание, литературоведение. – 1999. – № 2. – С. 104-107.
32. Верховный суд Германии отказал учительнице с низким рейтингом [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://newnum.ru/article/72801/0ee1/
33. Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима : пер. с польск. / Л. Винничук. – М. : Высшая школа, 1988. – 496 с.
34. Виступ Міністра внутрішніх справ України В. Цушка на пленарному засіданні Верховної Ради України щодо ситуації в Міністерстві внутрішніх справ 23 лютого 2007 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.mvsinfo.gov.ua.
35. Водовозов В. Свобода / В. Водовозов // Энциклопедический словарь. – СПб. : Типогр. акц. общ. «Издательское дело», Брокгауз-Эфрон, 1900. – Т.29. – С.169-172.
36. Воронко В. В. Право на неприкосновенность частной жизни по гражданскому законодательству Российской Федерации: автореф. дис. на соиск. учен. степ. канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 „Гражд. право; предпринимат. право; семейное право; междунар. част. право” / Воронко Владимир Валерьевич ; Моск. гос. соц. ун-т. – М., 2005. – 22 с.
37. Гамбаров Ю.С. Свобода и ее гарантии. Популярные социально-юридические очерки / Ю.С. Гамбаров. – СПб.: Типогр. М.М. Стасюлевича, 1910. – 288 с.
38. Гарифзянова А. Р. Человек в различных исторических эпохах (социально-философский аспект) [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.egpu.ru/lib/elib/Data/Content/128275698492484006/Default.aspx
39. Гарстка Х. Требования к адекватной защите персональных данных, сформулированные в директиве по защите персональных данных Европейского Союза / Х. Гарстка // Неприкосновенность частной жизни в эпоху современных технологий (стеногр. отчет семинара, провед. 27-28 февраля 1999 г. Санкт-Петербургской обществ. правозащ. организацией „Гражданский контроль”) [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://libertarium.ru/immunity_doc3
40. Гарфинкель С. Всё под контролем: Кто и как следит за тобой : пер. с англ. / С. Гарфинкель. – Екатеринбург : У-Фактория, 2004. – 432 с.
41. Гегель Г. В. Философия права: пер. с нем. / Г. В. Гегель ; [ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц]. – М. : Политиздат, 1990. – 278 с.
42. Гергилов Р. Е. Частная и публичная сферы жизни европейского человека / Р. Е. Гергилов // Человек постсоветсткого пространства: Сборник материалов конференции. Вып. 3 / [под ред. В. В. Парцвания]. – СПб. : Санкт-Петербургское философское общество, 2005. – С.160-179.
43. Германия теряет позиции в обеспечении тайны частной жизни [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.warandpeace.ru/ru/news/ view/18751/
44. Германия ужесточает закон о защите информации. Мало не покажется [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.comprice.ru/articles/ detail.php?ID=269410
45. Германское право. Часть I. Гражданское уложение : пер. с нем. / [науч. ред. В. В. Залесский]. – М. : Междунар. центр фин.-экон. развития, 1996. – 552 с. – (Современное зарубежное и международное частное право).
46. Гессен И. Тайна Адвокатская / И. Гессен // Энциклопедический словарь. – СПб. : Типогр. акц. общ. «Издательское дело», Брокгауз-Эфрон, 1900. – Т.32-а. – С.495-496.
47. Головкин Р. Б. Специфика права на неприкосновенность частной жизни в современной России / Р. Б. Головкин // Конституционное и муниципальное право. – 2005. – № 3. – С. 40-45.
48. Голод С. И. Семья и брак: историко-социологический анализ / С. И. Голод. – СПб. : ТОО ТК „Петрополис”, 1998. – 271 с.
49. Гомьен Д. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика : пер. с англ. / Д. Гомьен, Д. Харрис, Л. Зваак ; [науч. ред. Л. Б. Архипова]. – М. : МНИМП, 1998. – 598 с.
50. Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 р. № 1798-XII (з наступ. змінами) [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws
51. Гражданские права человека: современные проблемы теории и практики / [под ред. Ф. М. Рудинского]. – Изд. 2-е. – М. : ЗАО ТФ «МИР», 2006. – 478 с.
52. Гражданский кодекс Российской Федерации, Часть первая, от 30 ноября 1994 г. № 51-ФЗ (с послед. изм.) [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://ntc.duma.gov.ru/bpa/
53. Гражданский процессуальный кодекс Российской Федерации от 14 ноября 2002 г. № 138-ФЗ (с послед. изм.) [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://ntc.duma.gov.ru/bpa/
54. Гриценко оголошує війну витоку даних про кожного громадянина [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://helsinki.org.ua/index.php?id= 1201793397
55. Гудзь Ю. Продажу досьє оголошено війну / Ю. Гудзь // Finance.ua: веб-сайт [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://news.finance.ua/ua/~/2/0/ all/2010/10/30/214893
56. Гулиев В.Е. Социалистическая демократия и личные права / В. Е. Гулиев, Ф. М. Рудинский. – М. : Юрид. лит., 1984. – 190 с.
57. Гумбольдт В. Позитивна і негативна держава / В. Гумбольдт // Лібералізм: Антологія / [упоряд. О. Проценко, В. Лісовий]. – К. : Смолоскип, 2002. – С. 631-633. – („Політичні ідеології”. Вип. 3).
58. Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры / А. Я. Гуревич. – Изд. 2-е., испр. и доп. – М. : Искусство, 1984. – 350 с.
59. Гюлльманн К. Д. Общественная и частная жизнь в европейских городах средних веков : пер. с нем. / К. Д. Гюлльманн. – СПБ. : Тип. Н.Греча, 1839. – 296 с.
60. Даль В. И. Толковый словарь русского языка : современная версия / В. И. Даль. – М. : Эксмо, 2009. – 736 с. : ил. – (Российская императорская библиотека).
61. Декларація прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р. // Конституції зарубіжних країн / авт.-упоряд. В.О. Серьогін, Ю.М. Коломієць, О.В. Марцеляк [та ін.]; за заг. ред. В.О. Серьогіна. – Харків : ФІНН, 2009. – С. 69-70.
62. Денисов А. И. Общая система социалистической демократии / А.И. Денисов. – М. : Юрид. лит., 1975. – 247 с.
63. Додонов В. Н. Международное право. Словарь-справочник / [В. Н. Додонов, В. П. Панов, О. Г. Румянцев ; под общ. ред. В.Н.Трофимова]. – М. : ИНФРА-М, 1997. – 368 с.
64. Доклад Уполномоченного по правам человека в Российской Федерации за 2006 год. – М. : Юриспруденция, 2007. – 472 c.
65. Егоров Н. Д. Личные неимущественные права и их защита / Н. Д. Его