Кримінально – процесуальна регламентація слідчих дій

brief description

ЗМІСТ

ВСТУП ……………………………………………………………………….........3
РОЗДІЛ 1. Сутність слідчих дій як елементу системи процесуальних дій…..11
1.1. Поняття і ознаки кримінально–процесуальної дії ...…………......11
1.2. Поняття і ознаки cлідчої дії ....................................….....................25
1.3. Допустимість провадження слідчих дій в стадії порушення
кримінальної справи …………………………………………...….35
РОЗДІЛ 2. Система слідчих дій ........................……...........………....................47
2.1. Поняття системи слідчих дій .............…..........................................47
2.2. Розмежування слідчих дій .......………...………………………….75
РОЗДІЛ 3. Правила провадження слідчих дій ...…………............................…90
3.1. Загальні правила провадження слідчих дій ...........…................…90
3.2. Спеціальні правила провадження слідчих дій ......…...................105
РОЗДІЛ 4. Норми права, як основний елемент механізму кримінально –
процесуальної регламентації слідчих дій .....…….....…………..119
4.1. Загальна характеристика норм кримінально–процесуального
права, що регламентують слідчі дії ...................…..….................119
4.2. Характеристика структурних елементів норм права, що
регламентують слідчі дії ....................................……………........127
4.2.1. Гіпотеза норм права, що регламентують слідчі дії .........…....127
4.2.2. Диспозиція норм права, що регламентують слідчі дії ..…......137
4.2.3. Санкція норм права, що регламентують слідчі дії .........….....145
ВИСНОВКИ ..........................................................................………………......160
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ..................……………….................166
ДОДАТКИ ...............................................................………………....................184

ВСТУП
Кримінальний процес як галузь права є похідним від кримінального (матеріального) права, бо його функціональним призначенням є забезпечення реалізації норм останнього. Основними категоріями кримінального права є злочин і кримінальна відповідальність за його вчинення. Питання про те, чи мав місце злочин, якщо мав, то хто його вчинив і як застосувати до суб’єкта злочину покарання, вирішуються в просторово–часових межах кримінального процесу.
Актуальність теми. Вирішення зазначених вище питань здійснюється в ході пізнавальної діяльності, яка в кримінальному процесі іменується доказуванням і реалізується за допомогою спеціальних пізнавальних засобів. Порядок застосування таких засобів регламентується нормами кримінально–процесуального права. Перелік пізнавальних засобів і порядок їх здійснення є особливими на різних стадіях кримінального процесу. В стадії досудового розслідування основними засобами збирання і перевірки доказів є слідчі дії.
В юридичній теорії слідчим діям, як засобам збирання доказів, приділялася і приділяється значна увага. Слід відзначити, що значний внесок в розробку проблем провадження слідчих дій внесли вітчизняні вчені Ю.П. Аленін, С.А. Альперт, І.Є. Биховський, Ю.М. Грошевой, А.Я. Дубинський, В.С. Зеленецький, О.М. Ларін, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, В.А. Образцов, О.П. Рижаков, С.М. Стахівський, В.М. Тертишник, С.А. Шейфер, В.П. Шибіко та ін.
Але переважна більшість дослідників обирали предметом своїх досліджень криміналістичні або організаційні аспекти провадження слідчих дій. В процесуальному плані дослідження проводилися шляхом аналізу існуючих норм, що складають в своїй сукупності інститут слідчих дій. Процесуальна ж регламентація в розумінні правового впливу на учасників правовідносин, що виникають під час провадження слідчих дій, не була предметом спеціального монографічного дослідження. В умовах проведення в Україні судової реформи в теорії кримінального процесу постають питання, пов’язані з реформуванням досудового слідства. Одним із таких питань є питання удосконалення процесуальної регламентації слідчих дій, як основних засобів здійснення в досудовому провадженні доказової діяльності.
До вибору теми цього дослідження спонукала і та обставина, що термін „слідчі дії”, який вживається в тексті Кримінально–процесуального кодексу України (далі – КПК) 88 разів, не має в цьому кодексі легального тлумачення. Між тим, всі органи дізнання, яких в України налічується десять, та слідчі органи, які на даний час існують в чотирьох відомствах, кожного дня здійснюють слідчі дії. Зважаючи на те, що ці органи повинні дотримуватися правового принципу „дозволено тільки те, що прямо передбачено в законі”, їхня діяльність з провадження слідчих дій має бути ґрунтовно регламентована чинними нормами кримінально–процесуального права. Детальна правова регламентація цієї діяльності є важливою ще й тому, що особи, які здійснюють дізнання, та слідчі несуть юридичну відповідальність за своєчасне і законне провадження слідчих дій. У зв’язку з цим актуальним є дослідження не тільки порядку провадження слідчих дій (що, як правило, робилося раніше в наукових статтях та монографіях), а й підстав до їх провадження; загальної мети та мети окремих слідчих дій; загальних та спеціальних правил їх провадження; учасників, місця та часу провадження; відповідальності посадових осіб, які здійснюють провадження у кримінальній справі, та осіб, які залучаються до участі у слідчих діях, за порушення порядку проведення останніх. Ґрунтовна процесуальна регламентація слідчих дій передбачає якнайповніше відображення в нормах права всіх зазначених вище елементів. Теоретичне дослідження дозволить визначити наскільки повним може бути їх відображення в правових приписах. Чіткість і однозначність останніх в змозі забезпечити усунення із практики діяльності у кримінальних справах тяганини під час їх досудового розслідування, забезпечить його повноту і всебічність. Саме на це звертає увагу центральних органів виконавчої влади Глава нашої держави (пункти 1 і 13 Указу Президента України від 18 лютого 2002 року „Про заходи щодо дальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян”).
Всі викладені обставини в їхній сукупності свідчать про проблемність, а значить і про актуальність обраної теми як для теорії кримінального процесу, так і для практики діяльності з розслідування кримінальних справ.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження ґрунтується на основних положеннях Постанови Верховної Ради України “Про концепцію судово–правової реформи в Україні” від 28 квітня 1992 року, є складовою частиною наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України (Плану наукових досліджень та розробок з удосконалення діяльності органів і підрозділів внутрішніх справ на 2002–2005 року, Тематики пріоритетних напрямків фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів на науково–дослідних установ МВС України на період 2002–2005 роки, Тематики пріоритетних напрямків дисертаційних досліджень на період 2002–2005 роки, затверджених наказом МВС України від 30 червня 2002 року № 635, Програми заходів щодо удосконалення організаційного, правового, матеріально–технічного та кадрового забезпечення слідчого апарату органів внутрішніх справ України, зміцнення дисципліни і законності в його діяльності на 2002–2005 роки, затвер-дженої рішенням колегії МВС України №8 км/1 від 19 липня 2002 року, Програми реформування в системі МВС України наукової та науково–технічної діяльності у сфері боротьби із злочинністю, затвердженої наказом МВС України від 15 травня 2003 року №491, “Програми реформування освітянської діяльності МВС України, затвердженої наказом МВС України від 20 жовтня 2003 року №1213”, “Програми розвитку системи відомчої освіти та вузівської науки на період 2001–2005 роки”, п. 1.9. та п. 1.10. Плану організаційно–практичних заходів щодо реалізації завдань, поставлених Президентом України на Всеукраїнській нараді з питань боротьби з корупцією і організованою злочинністю, затвердженого колегією Міністерства внутрішніх справ України від 6 лютого 2004 року №1км/1 та Головним напрямкам наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001–2005 роки (п. 1.4), затвердженим Вченою Радою Національного університету внутрішніх справ (протокол № 3 від 23 березня 2001 року), включене до планів науково–дослідних робіт Національного університету внутрішніх справ і кафедри кримінального процесу цього закладу та Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ.
Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є теоретичне узагальнення проблем регламентації слідчих дій в кримінально–процесуальному праві України в умовах реформування правової системи України.
Дана мета зумовила постановку і вирішення наступних задач:
• дослідити поняття слідчих дій як підсистеми системи кримінально–процесуальних дій;
• встановити системні ознаки слідчих дій, на підставі чого визначити їхню систему;
• з’ясувати критерії, за якими слідчі дії можуть бути розмежовані всередині їхньої системи;
• дослідити особливості правових норм інституту слідчих дій;
• проаналізувати окремі елементи цих норм (гіпотезу, диспозицію, санк-цію) з точки зору відображення в них мети, підстав, учасників, місця, часу, порядку провадження слідчих дій, а також юридичної відповідальності за невиконання їх учасниками обов’язків.
Об’єктом дисертаційного дослідження є сукупність норм кримінально–процесуального права, якими регламентується порядок провадження процесуальних дій.
Предметом дослідження є сукупність кримінально–процесуальних норм, якими регламентується порядок провадження слідчих дій, як підсистеми системи процесуальних дій.
Методи дослідження: відповідно до мети і задач дослідження в роботі використана сукупність дослідницьких методів сучасної гносеології. Методологічною основою дисертаційного дослідження є теорія пізнання соціально–правових явищ, а також наукові принципи і концептуальні положення, розроблені спеціалістами в галузі загальної теорії права, кримінально–процесуального права, криміналістики, юридичної психології.
У процесі дослідження використовувалися такі методи: діалектичний, історико–правовий, логічного аналізу, системно–структурного аналізу, функціональний, порівняльно–правовий, індукції, дедукції та інші сучасні методи наукового пізнання. Всі методи дослідження використовувались у взаємозв’язку та взаємозалежності, що в кінцевому рахунку забезпечило всебічність, повноту та об’єктивність дослідження, коректність, несуперечливість на істинність наукових результатів. Для з’ясування сутності слідчих дій (розділ 1) перевага надавалася таким загальнонауковим методам, як історико–правовий та порівняльно–правовий, а також методу логічного аналізу. З метою визначення структурного складу системи слідчих дій (розділ 2) застосовувалися методи системно–структурного аналізу, функціональний, індукції та дедукції. Загальні і спеціальні правила про-вадження слідчих дій (розділ 3) досліджувалися з допомогою методів системно–структурного та логічного аналізу. Дослідження правових норм, що регламентують слідчі дії, окремих структурних елементів цих норм (розділ 4) здійснювалося із застосуванням методів системно–структурного та логічного аналізу, а також індукції та дедукції.
Обґрунтованість і достовірність наукових положень, висновків і рекомендацій визначається емпіричною базою дослідження, яку склали результати аналізу 216 кримінальних справ, що перебували у провадженні органів дізнання і слідчих МВС України в Дніпропетровській та Харківській областях за період з 1999 по 2003 рік; матеріали анкетування 139 співробітників органів дізнання і 154 слідчих системи МВС; аналітичні і статистичні матеріали Верховного Суду України, МВС України. При написанні дисертації використаний особистий п’ятнадцятирічний досвід роботи автора на посадах дізнавача, слідчого, старшого слідчого, начальника відділення дізнання Жовтневого РВ Дніпропетровського міського управління УМВС України у Дніпропетровській області.
Наукова новизна одержаних результатів полягає, насамперед, у тому, що за характером і змістом розглянутих питань дисертація є першим в Україні монографічним дослідженням, в якому комплексно та цілісно розглянуті питання кримінально–процесуальної регламентації слідчих дій, які у своїй сукупності утворюють окрему наукову проблему. До найбільш суттєвих із них слід віднести такі:
1. Сформульоване авторське визначення поняття кримінально–процесуальної дії, під якою слід розуміти дію, передбачену та детально врегульовану нормами кримінально–процесуального права, що провадиться виключно органами, які уповноважені законом на здійснення кримінально–процесуальної діяльності (органом дізнання, досудового слідства, прокурором чи судом), і тільки в межах чинності кримінально–процесуального закону, визначеної законом компетенції та в часових межах кримінального процесу, результат якої має самостійне юридичне значення, котра спрямована на досягнення його мети та виконання завдань, факт, зміст і результати якої фіксуються у встановленому законом порядку. Дане визначення кримінально–процесуальної дії є таким, в якому набули подальшого розвитку положення теорії процесу щодо ознак цієї дії.
2. Визначене поняття слідчих дій, як врегульованих нормами кримінально–процесуального права процесуальних дій, спрямованих на збирання і (або) перевірку доказів, здійснюваних в певних стадіях кримінального процесу уповноваженою на те особою, яка несе персональну відповідальність за їх проведення. На розвиток існуючих теоретичних положень щодо поняття слідчих дій до останнього включена така ознака як персональна відповідальність компетентної посадової особи за їх проведення. У зв’язку з цим одержаний результат слід розцінювати як удосконалення визначення поняття слідчих дій.
3. Вперше обґрунтована необхідність виключення із системи слідчих дій експертизи (провадження експертизи), як такої, що не має однієї із системних ознак: провадження її особисто слідчим.
4. З огляду на реалізацію положень судової реформи щодо розширення прав громадян у кримінальному процесі, вперше обґрунтована пропозиція щодо можливості допущення всіх заінтересованих учасників досудового розслідування до участі у слідчих діях з дозволу слідчого.
5. Доведено, що існування загальних правил провадження слідчих дій не виключає потреби процесуальної регламентації спеціальних правих їх прова-дження, які є обов’язковими для окремих слідчих дій. На підставі цього висновку вперше сформульовані спеціальні правила провадження всіх слідчих дій, що складають їхню систему.
6. Вперше визначені особливості змісту структурних елементів норм права, що регламентують слідчі дії: в гіпотезі відображаються мета і підстави слідчої дії; диспозиція містить в собі положення щодо учасників слідчої дії, місця, часу та порядку провадження; в санкції встановлюється відповідальність за порушення приписів, викладених не тільки в диспозиції, а й в гіпотезі правової норми.
7. Вперше зроблено висновок про те, що в гіпотезі правових норм, що регламентують слідчі дії, завжди містяться: 1) кримінально–правовий елемент підстав до провадження слідчих дій (необхідність реалізації норми кримінального права); 2) загальний кримінально–процесуальний елемент таких підстав (необхідність встановлення обставин, що підлягають доказуванню в кожній кримінальній справі – ст. 64 КПК); 3) безпосередній (специфічний для кожної слідчої дії) кримінально–процесуальний елемент підстави до провадження слідчих дій.
8. Виходячи із розуміння кримінального процесу як „руху вперед”, вперше обґрунтована необхідність формулювання положень щодо учасників, місця і часу провадження слідчих дій в окремих нормах права, диспозиції яких мають бути відсильними щодо основних диспозицій, в яких повинен викладатися порядок провадження слідчих дій, під яким слід розуміти послідовність (процедуру) здійснення елементарних процесуальних актів.
Практичне значення одержаних результатів дослідження проявляється в тому, що вони використовуються у процесі правотворчості з метою удосконалення правової регламентації слідчих дій у чинному кримінально–процесуальному законі та у проекті КПК (впроваджені у законодавчу практику), а також при викладанні у вищих навчальних закладах юридичного профілю навчальної дисципліни „Кримінально–процесуальне право” (впроваджені у навчальний процес Національного університету внутрішніх справ МВС України та Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ). Наукові результати цієї дисертації впроваджені у практику діяльності слідчих підрозділів Дніпропетровського міського управління УМВС України у Дніпропетровській області. Акти впровадження подані в додатках до дисертації.
Апробація результатів дисертації. Основні результати досліджень, що включені до дисертації, обговорювалися на засіданнях кафедри кримінального процесу Національного університету внутрішніх справ та кафедри кримінального процесу Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ, а також оприлюднені на: Всеукраїнських науково–практичних конференціях “Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування кримінального судочинства” (м. Запоріжжя, 14–15 травня 2002 року) та “Організаційно–правові питання реформування досудового слідства в Україні” (м. Донецьк, 13 грудня 2002 року); Міжнародній науково–практичній конференції “Пріоритетні напрямки діяльності ОВС у боротьбі із злочинністю в сучасних умовах” (м. Дніпропетровськ, 25–26 жовтня 2002 року); Всеукраїнському науково практичному семінарі “Актуальні проблеми удосконалення кримінально процесуального законодавства” (м. Дніпропетровськ, 28 травня 2004 року).
Результати дисертації опубліковані у семи наукових статтях у виданнях, включених до переліку фахових видань ВАК України з юридичних наук. Особистий внесок дисертанта у публікації „Поняття кримінально–процесуальної дії”, яка виконана у співавторстві з Лобойком Л.М., становить 80 відсотків і полягає у формулюванні всіх ознак кримінально–процесуальної дії, покладених дисертантом в основу визначення її поняття.
Структура дисертації визначається її метою та завданнями. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, що поєднують дев’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел (212 найменувань). Послідовність розділів роботи визначається логікою дисертаційного дослідження: від аналізу поняття слідчих дій та визначення їхньої системи до дослідження правил їх провадження та загальної характеристики правових норм інституту слідчих дій і їхніх структурних елементів (гіпотези, диспозиції, санкції). Загальний обсяг роботи 195 сторінок.

bibliography

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження дозволяє зробити низку теоретичних висновків, які відображають результати, що свідчать про досягнення мети дослідження та виконання всіх задач, поставлених у вступі до даної роботи.
1. Системно–структурний аналіз норм, що складають інститут слідчих дій, показує, що їхня процесуальна регламентація потребує удосконалення. Узагальнення проблем регламентації слідчих дій дозволяє зробити висновок про те, що при їх вирішенні слід опиратися на загальні теоретичні положення, що стосуються понять процесуальних дій, слідчих дій, як їхньої частини, системи слідчих дій та норм кримінально–процесуального права, якими вони регламентуються.
2. Під слідчими діями в кримінальному процесі слід розуміти врегульовані нормами кримінально–процесуального права процесуальні дії, спрямовані на збирання і (або) перевірку доказів, здійснювані в певних стадіях кримінального процесу уповноваженою на те особою, яка несе персональну відповідальність за їх проведення. Новизна цього результату дослідження полягає у включенні до дефініції поняття „слідча дія” такої ознаки, як персональна відповідальність компетентної особи за результати її провадження.
3. Слідчі дії займають провідне місце в системі засобів пізнання обставин злочину у стадії досудового розслідування в кримінальному процесі України.
4. Системними ознаками слідчих дій є: 1) спрямованість цих дій на одержання фактичних даних про юридично значимі обставини кримінальної справи; 2) провадження слідчих дій особисто слідчим, який несе персональну юридичну відповідальність за їх обґрунтованість і законність. Відсутність однієї із цих ознак, робить неможливим включення процесуальної дії до системи слідчих дій. З цього слідує, що систему слідчих дій в кримінально–процесуальному праві складають: 1) допит (свідка, потерпілого, експерта, підозрюваного, обвинуваченого); 2) очна ставка; 3) пред’явлення для впізнання; 4) відтворення обстановки і обставин події; 5) огляд; 6) обшук; 7) виїмка; 8) освідування; 9) дослідження інформації, знятої з каналів зв’язку. Цей висновок проведеного дослідження підкреслює вклад його автора у формування поняття і структури системи слідчих дій. Новизна його полягає у обґрунтуванні положення про виключення із системи цих дій накладення арешту на майно, накладення арешту на кореспонденцію, відібрання зразків для експертного дослідження, експертизи, затримання, ексгумації трупа, зняття інформації з каналів зв’язку.
5. З огляду на реалізацію положень судової реформи щодо розширення прав громадян у кримінальному процесі, є можливою застосування дозвільної регламентації допущення (з дозволу слідчого) заінтересованих учасників досудового розслідування до участі у слідчих діях. Така пропозиція раніше в теорії процесу не висловлювалася.
6. Існування загальних правил провадження слідчих дій не виключає потреби процесуальної регламентації спеціальних правих їх провадження, які є обов’язковими під час провадження окремих слідчих дій. Кожне із цих правил є спеціальним щодо загальних правил провадження слідчих дій і в той же час загальним щодо всіх окремих операцій (елементарних процесуальних актів), з яких складається слідча дія. До одержання цього наукового результату в теорії процесу були отримані результати, в яких формулювалися спеціальні правила тільки окремих слідчих дій (допитів, пред’явлення для впізнання та деяких інших). В цій дисертації із норм кримінально–процесуального права „виведені” спеціальні правила провадження всіх слідчих дій, що входять до їх системи.
7. Структура норм процесуально–правового інституту слідчих дій не відрізняється особливостями. Вона узгоджується із положеннями загальної теорії права щодо логічної структури норм права. Структура кримінально–процесуальних норм, що регламентують слідчі дії, є тричленною і складаються з гіпотези, диспозиції та санкції. В гіпотезі відображаються мета і підстави слідчої дії; диспозиція містить в собі положення щодо учасників слідчої дії, місця, часу та порядку провадження; в санкції встановлюється відповідальність за порушення приписів, викладених як в диспозиції, так і в гіпотезі правової норми. Цей результат дослідження є таким, що одержаний вперше.
8. В гіпотезі кримінально–процесуальних норм, що регламентують слідчі дії, завжди містяться: 1) кримінально–правовий елемент підстав до провадження слідчих дій (необхідність реалізації норми кримінального права); 2) загальний кримінально–процесуальний елемент таких підстав (необхідність встановлення обставин, що підлягають доказуванню в кожній кримінальній справі – ст. 64 КПК); 3) безпосередній кримінально–процесуальний елемент підстави до провадження слідчих дій (специфічний для кожної слідчої дії). Структурними елементами безпосереднього елементу підстави до провадження слідчої дії є: 1) необхідність досягнення певної пізнавальної мети; 2) наявність фактичних даних, які свідчать про необхідність і можливість провадження слідчої дії.
9. Зважаючи на розуміння кримінального процесу як „руху вперед” основою диспозиції кримінально–процесуальної норми має бути порядок провадження слідчої дії, під яким слід розуміти послідовність (процедуру) здійснення елементарних процесуальних актів (окремих операцій або „кроків” слідчого). Цей порядок щодо кожної слідчої дії повинен викладатися в спеціальній правовій нормі, присвяченій регламентації конкретної дії. А положення щодо учасників, місця і часу провадження слідчих дій – в окремих нормах права, що повинні мати загальний характер. Запровадження цього одержаного вперше наукового результату у кримінально–процесуальний закон дозволить розширити оглядовість правового матеріалу, що складає зміст кримінально–процесуального інституту слідчих дій, підвищить ефективність реалізації норм права цього інституту.
10. В результаті проведеного дисертаційного дослідження вироблені пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства.
Зокрема, пропонується внести зміни і доповнення до Кримінально–процесуального кодексу України такого змісту:
1) Статтю 201 КПК викласти в такій редакції:
„Експерта можна допитувати про факти, викладені ним у висновку, складеному за результатами провадження експертизи на підставі постанови слідчого, з метою роз’яснення або доповнення висновку.
Експерт викликається до слідчого повісткою, яка вручається йому під розписку, а в разі його тимчасової відсутності – адміністрації експертної установи. Експерт може бути також викликаний телеграмою або телефонограмою.
Експерт допитується в місці провадження досудового слідства, а в разі необхідності – за місцем його роботи. У невідкладних випадках експерта може бути допитано і в іншому місці його перебування.
Перед допитом слідчий встановлює особу експерта, повідомляє в якій справі він викликаний і попереджає про кримінальну відповідальність за відмову дати показання і за дачу завідомо неправдивих показань, після чого починає допит.
По закінченні допиту експерта слідчий складає протокол за правилами, передбаченими статтями 85 та 170 цього Кодексу”.
2) Частину 3 ст. 22 КПК після слова „погроз” доповнити словами: „гіпнозу, поліграфу, застосування медичних препаратів, що впливають на свідомість людини”.
3) Статтю171 КПК „Виклик і допит потерпілого” після частини 1 доповнити новою частиною такого змісту: „Слідчий зобов’язаний допитати потерпілого у кримінальній справі, за виключенням випадків, коли він відмовляється давати показання”.
4) Із ст. 68 КПК слід виключити, а до ст. 167 КПК включити положення про те, що допит свідка може бути проведений лише за наявності до того підстав. Зміст його доцільно викласти в такій редакції: “Допит особи як свідка може бути проведений лише за наявності у кримінальній справі даних про те, що цій особі можуть бути відомі обставини, що мають значення для справи”.
5) Доповнити КПК новою статтею такого змісту: „Слідчі дії можуть провадитись в місці провадження досудового слідства, за місцем перебування обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого, свідка або експерта, а також в іншому місці, яке визначає слідчий”.
6) Доповнити КПК новою статтею в такій редакції: „Безперервна тривалість слідчих дій, пов’язаних з одержанням показань від підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, свідка не повинна перевищувати чотирьох годин. Провадження слідчої дії може бути продовжене лише після перерви, тривалість якої не може бути меншою за одну годину”.
7) Запровадити в КПК загальну для інституту слідчих дій норму такого змісту: „Слідчий має право, а у випадках, спеціально передбачених законом, – обов’язок викликати для участі в слідчих діях спеціаліста, перекладача, педагога, лікаря, батьків чи інших законних представників неповнолітнього свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного, працівників органів внутрішніх справ та інших осіб. Виклик слідчого є обов’язковим для цих осіб”.
8) Доповнити КПК новою статтею, зміст якої викласти у такий спосіб: „Підозрюваний, обвинувачений, потерпілий і його представник, цивільний позивач, цивільний відповідач або їх представники за їхнім клопотанням можуть бути присутніми з дозволу слідчого при провадженні будь–яких слідчих дій”.
9) Статтю 135 КПК доповнити після частини 1 новою частиною такого змісту: „В разі неможливості явки обвинувачений зобов’язаний повідомити слідчого до призначеного строку про причини неявки. Неповідомлення про ці причини є підставою для приводу обвинуваченого. Привід до обвинуваченого може бути застосований після його неявки за першим викликом слідчого”.
Внести до Кримінального кодексу України такі доповнення:
1) Частину 1 ст. 384 КК після слова „висновок” доповнити словами „або показання”.
2) Статтю 373 КК після слів „при допиті ...” доповнити словами „ ... та провадженні інших слідчих дій”.
11. Мету і завдання дисертаційного дослідження виконано. Але це не означає, що важливий для кримінально–процесуального права інститут слідчих дій, повністю досліджений. В цій роботі основна увага була приділена визначенню загальних для нього положень (поняття слідчих дій, їхня система, норми кримінально–процесуального права, що регламентують слідчі дії тощо). Його дослідження має бути продовжене за такими напрямами: 1) з’ясування пізнавальних можливостей окремих слідчих дій; 2) визначення співвідношення загальних правил провадження слідчих дій з принципами кримінального процесу; 3) спеціальний аналіз норм інституту слідчих дій та їхніх структурних елементів (гіпотези, диспозиції, санкції) на предмет відображення в них мети, підстав, місця, часу, порядку провадження окремих слідчих дій та відповідальності учасників слідчих дій за невиконання покладених на них обов’язків; 4) дослідження підстав розмежування компетенції органів дізнання та досудового слідства з провадження окремих слідчих дій.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абдумаджидов Г. Расследование преступлений (Процессуально–правовое исследование). – Ташкент: Узбекистан, 1986. – 191 с.
2. Абдумаджидов Г. Следственные действия и общие условия их производства // Вопросы криминалистической тактики. – Ташкент, 1978. – С. 9–13.
3. Абдумаджидов Г. Усиление гарантий прав и законных интересов граждан при производстве следственных действий // Актуальные проблемы совершенствования производства следственных действий. – Ташкент, 1982. – С. 37–55.
4. Аверьянова Т.В., Белкин Р.С., Корухов Ю.Г., Россинская Е.Р. Криминалистика: Учебник для вузов / Под. ред. Р.С. Белкина. – М.: 2001. – 990 с.
5. Авсюк А.В. Процессуальные и тактические особенности проверки показаний на месте. – Минск: Минская высшая школа МВД СССР, 1990. – 35 с.
6. Алексеев С.С. Проблемы теории права. Курс лекций: В 2–х – Свердловск, 1973. – Т. 2. – 401 с.
7. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 712 с.
8. Алексеев С.С. Структура советского права. – М.: Юрид. лит., 1975. – 263 с.
9. Аленин Ю.П. Процессуальные особенности производства следственных действий. – К–Д., Центрально–Украинское издательство, 2002. 264 с.
10. Альперт С.А., Стремовский В.А. Возбуждение уголовного дела органами милиции. – Х.: Изд–во Харьк. ун–та, 1957. –30 с.
11. Афанасьев В.Г. Научное управление обществом. Опыт системного анализа. – М.: Политиздат, 1968. – 296 с.
12. Афанасьев В.Г. Системность и общество. – М.: Политиздат, 1980. – 368 с.
13. Бацько І.М. Процесуальні правила, що регулюють участь державних посадових осіб у складанні протоколів слідчих дій // Науковий вісник Дніпропетровського юрид. ін–ту МВС України. – 1999. – без номера. – С. 221–227.
14. Бацько І.М. Удосконалення процесуальної регламентації протоколювання слідчих дій та додатків до них // Науковий вісник Дніпропетровського юрид. ін–ту МВС України. – 2000. – № 3. – С. 234–245.
15. Безлепкин Б.Т. Возмещение вреда, причиненного гражданину в уголовном судопроизводстве. – Автореф. дисс. … докт. юрид. наук. – М., 1981 –25 с.
16. Безлепкин Б.Т. Новые гарантии законных интересов реабилитированного // Сов. государство и право. – 1982. – № 6 . – С. 62–70.
17. Белкин Р.С. Курс криминалистики: Учеб. пособие для вузов. – 3–е изд., доп. – М.: ЮНИТИ–ДАНА, 2001. – 887 с.
18. Бибило В.Н. Конституционные принципы правосудия и их реализация в стадии исполнения приговора. – Минск: Изд–во БГУ, 1986. – 160 с.
19. Біленчук П.Д., Лисиченко В.К., Клименко Н.І. та ін. Криміналістика: Підручник / За ред. П.Д. Біленчука. – 2–е вид., випр. і доп. – К.: Атіка, 2001. – 544 с.
20. Быков В.М. Проблемы выбора и конкуренции следственных действий // Актуальные проблемы совершенствования производства следственных действий. – Ташкент, 1982. – С. 56–61.
21. Быков В.М., Юрин А.И. Рецензия на: Шиканов В.И. Эксгумация трупа в системе следственных действий. Учебное пособие. Иркутск, 1980 // Актуальные проблемы совершенствования производства следственных действий. – Ташкент, 1982. – С. 153–156.
22. Быховский И.Е. Об актуальных вопросах совершенствования процессуальной регламентации следственных действий // Актуальные проблемы совершенствования производства следственных действий. – Ташкент, 1982. – С. 3–11.
23. Быховский И.Е. Процессуальные и тактические вопросы системы следственных действий: Автореф. дис. … доктора юрид. наук / Всесоюз. ин–т по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности прокуратуры Союза ССР. – М., 1976. – 32 с.
24. Быховский И.Е. Развитие процессуальной регламентации предварительного расследования // Сов. государство и право. – 1972. – № 4. – С. 107–110.
25. Вандышев В.В. Уголовный процесс: Курс лекций. – СПб: Питер, 2002. – 528 с.
26. Васильев В.Л. Юридическая психология: Учебник для вузов. – 4–е изд., доп. и перераб. – СПб.: Питер, 2002. – 640 с.
27. Васильев В.Л. Юридическая психология: Учебник для вузов. – М.: Юрид. лит., 1991. – 464 с.
28. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел, К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2003. – 1440 с.
29. Ветрова Г.Н. Уголовно–процессуальная ответственность. – М.: Юрид. лит., 1987. – 116 с.
30. Виницкий Л.В. О процессуальной сущности освидетельствования // Актуальные вопросы совершенствования производства следственных действий. – Ташкент. – 1982. – С. 77–86.
31. Винер Е.А. Уголовно–процессуальные принципы: вопросы системы и пределов действия // Юридическая наука и проблемы формирования демократического правового государства Украина. – К., 1993. – С. 111–117.
32. Волков А.М., Микадзе Ю.В., Солнцева Г.Н. Деятельность: структура и регуляция (психологический анализ): Монография. – М.: Изд–во МГУ, 1987. – 216 с.
33. Воронина Л.В. Протоколы и иные документы как источники доказательств в советском уголовном процессе: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Л., 1987. – 22 с.
34. Гаврилов А.К., Ефимичев С.П., Михайлов В.А., Туленков П.М. Следственные действия по советскому уголовно–процессуальному праву. – Волгоград: Изд – во Волгоградской ВСШ МВД СССР, 1975. – 187 с.
35. Галаган В.И. Использование следователем информации на первоначальном этапе расследования: Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук. – К., 1992. – 24с.
36. Галаган В. Використання поліграфу: „за” і „проти” // Українське право. – 2000. – № 1. – С. 172–175.
37. Герасимов И.Ф. Некоторые проблемы раскрытия преступлений. – Свердловск: Изд–во Уральского ун–та, 1975. – 117 с.
38. Гмирко В.П. Кримінально–процесуальні докази: поняття, структура, характеристики, класифікація. – Дніпропетровськ: Академія митної служби України, 2002. – 64 с.
39. Гора І.В., Колесник В.А. Криміналістика: Посібник для підготовки до іспитів. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2003. – 146 с.
40. Гревцов Ю.И. Проблемы теории правового отношения. – Л.: Изд–во Ленинградского ун–та, 1981. – 236 с.
41. Гриненко А.В., Кожевников Г.К., Шумилин С.Ф. Принцип презумпции невиновности и его реализация в досудебном уголовном процессе. – Х.: Консум, 1997. – 97 с.
42. Громов Н.А., Полунин С.А. Санкции в уголовно–процессуальном праве России. – М.: Городец, 1998. – 152 с.
43. Гуковская Н.И. Следственный эксперимент. – Москва: Госюриздат, 1958. – 96 с.
44. Гулкевич З.Т. О функциях протоколов следственных действий в уголовном процессе // Вопросы совершенствования правового регулирования. – Львов, 1982. – С. 47–54.
45. Гуляев А.П. Следователь в уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1981. – 152 с.
46. Гумін О.М., Сибірна Р.І., Сергієнко Л.О., Устюгова О.С. Кримінальний процес України (у питаннях та відповідях) : Навчально–методичний посібник. – Львів: Львівський інститут внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України. 2002. – 454 с.
47. Давыдов П.М. Принципы советского уголовного процесса. – Свердловск: Изд–во Свердловского юрид. ин–та, 1957. – 51 с.
48. Джига М.В., Баулін О.В., Лук’янець С.І., Стахівський С.М. Провадження дізнання в Україні: Навчально–практичний посібник. – К.: РВВ МВС України, 1999. – 155 с.
49. Добровольская Т.Н. Принципы советского уголовного процесса. (Вопросы теории и практики). – М.: Юрид. лит., 1971. – 199 с.
50. Дорохов В.Я. Принципы советского уголовного процесса. – М.: Юрид. лит., 1962. – 82 с.
51. Дорохов В.Я. Протоколы следственных и судебных действий как вид доказательств // Сов. государство и право. – 1979. – № 3. – С. 82–84.
52. Дулов А.В. Судебная психология. – Изд. 2–е., испр. и доп. – Минск: Вышейшая школа, 1975. – 464 с.
53. Еникеев З.Д. Меры процессуального принуждения в системе средств обеспечения обвинения и защиты. – Уфа. – Изд–во Башкирского ун–та, 1978. – 98 с.
54. Еременко В.П. Диалектика демократии и права // Науковий вісник Дніпропетровського юридичного ін–ту МВС України. – 1999. – без номера. – С. 3–11.
55. Жогин Н.В., Фаткуллин Ф.Н. Предварительное следствие в советском уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1965. – 367 с.
56. Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 320 с.
57. Закон України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 8. – Ст. 57; 2001. – № 33. – Ст. 180.
58. Закон України “Про статус народного депутата” від 22 березня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 42. – Ст. 212.
59. Закон України “Про судову експертизу” від 25 лютого 1994 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 28. – Ст. 232.
60. Зеленецкий В.С. Возбуждение государственного обвинения в советском уголовном процессе. – Харьков: Вища школа, 1979. –143с .
61. Зеленецкий В.С. Возбуждение уголовного дела. – Харьков: КримАрт, 1998. – 340 с.
62. Зеленецкий В.С. Структура советского уголовного процесса // Проблемы правоведения. – Киев. – 1981. – Вып. 2. – С. 100–107.
63. Зеленецкий В.С. Структурные элементы советского уголовного процесса // Актуальные проблемы государства и права в современный период. – Томск. – 1981. – С. 232–233.
64. Зеленецкий В.С. Виды уголовно–правовых отношений // Информационный бюллетень УВД Харьковского облисполкома. – Харьков: РИО УВД Харьковского облисполкома, 1981. – С. 1–27.
65. Зеленецкий В.С. Ответственность следователя за результаты деятельности // Вопросы уголовного процесса. Проблемы обеспечения законности в уголовном судопроизводстве. – Вып. 4. – Саратов, 1989.– С. 54–55.
66. Зеленецкий В.С., Кузьминова В.Ю. Технология восстановления (реконструкции) утраченных уголовных дел. – Харьков: Восточно – региональный центр гуманитарно–образовательных инициатив, 2002. – 236 с.
67. Зеленецький В.С., Лобойко Л.М. Дослідче провадження за заявами і повідомленнями про злочини (Проект КПК України. Особлива частина. Розділ шостий) // Весы Фемиды. – 2000. – №1(13). – С. 40–51.
68. Зеленецький В.С., Лобойко Л.М. Проект Закону України “Про порядок прийняття, реєстрації, перевірки та вирішення заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини // Питання боротьби зі злочинністю. – Вип. 3. Х.: Право, 1999. – С. 89–118.
69. Зеленецький В.С. Лобойко Л.М., Правова регламентація дослідчого процесу в проекті КПК України // Наук. вісник Дніпропетровського юрид. ін–ту МВС України. – 2000. – №2. – С. 275 – 296.
70. Зеленецький В.С., Лобойко Л.М. Проблеми правової регламентації дослідчого кримінального процесу у Проекті КПК України // Концепція формування законодавства України: Запоріжжя. – Запорізький держ. ун–т. – 2000. – С. 184–189.
71. Исаев М.А. Толковый словарь древнерусских юридических терминов: От договоров с Византией до уставных грамот Московского государства.– М: Спарк , 2001. – 119 с.
72. Іщенко В.М. Протоколи слідчих і судових дій та інші документи як джерела доказів у кримінальному судочинстві: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Харків: Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 2001. – 20 с.
73. Казинян Г.С., Соловьев А.Б. Проблемы эффективности следственных действий. – Ереван: Ереванский гос. ун–т, 1987. – 107 с.
74. Карнеева Л.М. Проблемы доказывания при отказе в возбуждении уголовного дела // Юридические гарантии применения права и режим законности. – Ярославль: Изд–во Яросл. гос. ун–та, 1976. – С. 163–166.
75. Карташов В.Н. Юридическая деятельность: понятие, структура, ценность. – Саратов: Изд–во Саратовского гос. ун–та, 1989. – 218 с.
76. Касавин И.Т. О социальном содержании понятия “рациональность” // Философские науки. – 1985. – № 6. – С. 60–67.
77. Керимов Д.А. Философские основания политико–правовых исследований. – М.: Мысль, 1986. – 330 с.
78. Кобликов А.С. Законность – конституционный принцип советского уголовного судопроизводства. – М.: Юрид. лит., 1979. – 199 с.
79. Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 576 с.
80. Коврига З.Ф. Уголовно–процессуальная ответственность. – Воронеж: Воронежский гос. ун–т, 1975. – 112 с.
81. Кожевников О.А. Предмет прокурорского надзора за законностью возбуждения уголовного дела // Актуальные проблемы советского уголовного процесса. – Свердловск, 1987. – С. 86–90.
82. Колодій А.М. Принципи права України. – К.: Юрінком.– 1998. – 208 с.
83. Комментарий к Уголовно–процессуальному кодексу Российской Федерации / Под общ. ред. В.В. Мозякова. – М.: Экзамен ХХІ, 2002. – 864 с.
84. Коновалова В.Е. Правовая психология. – Харьков: Консум, 1997. – 198 с.
85. Коновалова В.О. Правова психологія: Навч. посібник. – Х.: Основа, 1996. – 184 с.
86. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року – К: Преса України, 1997. – 80 с.
87. Копьева А.Н. Неотложность следственных действий // Криминалистические проблемы пространственно–временных факторов в методике расследования преступлений. – Иркутск: Изд–во Иркутского гос. ун–та, 1983. – С. 125–129.
88. Копьева А.Н. Роль протоколов следственных и судебных действий в процессе доказывания // Сиб. юрид. зап. – Иркутск, Омск. – 1974. – Вып. 4. – С. 67–71.
89. Красюков В. О совершенствовании уголовно–процессуальной деятельности // Сов. юстиция. – 1988. – № 8. – С. 22–25.
90. Криміналістика: Підручник / За ред. В.Ю. Шепітька. – К.: Ін Юре, 2001. – 683 с.
91. Кримінальний процес України: Підручник / За ред. Ю.М. Грошевого, В.М. Хотенця. – Харків: Право, 2000. – 496 с.
92. Кримінально–процесуальний кодекс України. – К: Атіка, 2001. – 208 с.
93. Кузьмічов В.С., Прокопенко Г.І. Криміналістика: Навч. посіб. / За заг. ред. В.Г. Гончаренка та Є.М. Моісеєва. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 368 с.
94. Лазутина Л.Ф. Теоретико–правовые и прикладные вопросы предварительного следствия. – Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – Минск: Академия МВД Республики Беларусь, 2004. – 21 с.
95. Ларин А.М. К прогнозу развития советского уголовного процесса // Совершенствование законодательства о суде и правосудии. – М.: Ин–т. гос–ва и права АН СССР, 1985. – С. 29–37.
96. Ларин А.М. Работа следователя с доказательствами. – М.: Юрид. лит., 1966. – 156 с.
97. Ларин А.М. Расследование по уголовному делу. Организация и планирование. – М.: Юрид. лит., 1970. – 237 с.
98. Ларин А.М. Расследование по уголовному делу: уголовно–процессуальные функции. – М.: Юрид. лит., 1986. – 189 с.
99. Ларин А.М. О принципах уголовного процесса и о гарантиях прав личности в проекте УПК // Рос. юстиция. – 1997. – № 9. – С. 9–11.
100. Ларин А.М. Уголовный процесс: структура права и структура законодательства. – М.: Спарк, 1995. – 276 с.
101. Леви А.А., Пичкалева Г.И., Селиванов Н.А. Получение и проверка показаний следователем. – М.: Юрид. литература, 1987. – 112 с.
102. Левич А.П. Субстиционное время естественных систем // Философские науки. – 1996. – № 1. – С. 57–58.
103. Лейст О.Э. Санкции в судебном праве. М.: Юрид. лит., 1979. – 129 с.
104. Лейст О.Э. К вопросу о структуре правовой нормы // Ученые записки Всесоюзного ин–та юридических наук. – М., 1962. – Вып. 15. – С. 20–26.
105. Лейст О.Э. Санкции и ответственность по советскому праву (Теоретические проблемы). М.: Юрид. лит., 1981. – 135 с.
106. Лобойко Л.М. Актуальные проблемы доследственного уголовного процесса: Дис. … канд. юрид. наук. – Х.: Ун–т внутр. дел, 1997. – 209 с.
107. Лобойко Л.М. Теоретичні аспекти визначення шляхів реформування досудового слідства // Місце і роль досудового слідства в системі кримінального судочинства і шляхи його реформування. – Київ: МВС України, 2003. – С. 47–48.
108. Лузгин И.М. Методологические проблемы расследования. – М.: Юрид. лит., 1973. – 242 с.
109. Лузгин И.М. Расследование как процесс познания. – М.: Юрид. лит., 1969. – 176 с.
110. Лукьянова Е.Г. Теория процессуального права. – М.: НОРМА, 2003. – 240 с.
111. Лупинская П.А. Решения в уголовном судопроизводстве. Их виды, содержание и формы. – М.: Юрид. лит., 1976. – 168 с.
112. Максюта Н.Е. О соотношении объекта и метода познания: Автореф. дисс. ... канд. филос. наук. – К., 1980. – 23 с.
113. Малько А. Теоретические подходы к ускорению судопроизводства // Сов. юстиция. – 1989. – № 23. – С. 23–27.
114. Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства. – К.: Юрінком інтер, 1999. – 320 с.
115. Маляренко В.Т. Поняття, загальна характеристика та класифікація основних засад кримінального судочинства // Вісник Верховного Суду України. – 1999. – № 1. – С. 40–44.
116. Маляренко В.Т. Реалізація основних конституційних засад судочинства в кримінально–процесуальному законодавстві України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Харків: Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 1999.– 19 с.
117. Международные акты о правах человека. Сборник документов. – М.: Норма–Инфра, 1998. – 416 с.
118. Милицин С.Д. Предмет регулирования советского уголовно–процессуального права. – Свердловск: Изд–во Урал. ун–та, 1991. –112 с.
119. Михайленко А.Р. Возбуждение уголовного дела в советском уголовном процессе – Саратов, 1975. –150 с.
120. Михеєнко М. Конституційні принципи кримінального процесу // Вісник Академії правових наук України. – Харків: Право, 1997. – № 2 (9). – С. 100–112.
121. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підручник. – 2–ге вид. перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999. – 536 с.
122. Мірошніченко Т.М. Принципи кримінального процесу // Правова держава Україна: проблеми, перспективи розвитку. – Харків, 1995. – С. 335–339.
123. Мостова І.М. Юридична психологія. – К.: ВІРА–Р, 1999. – 287 с.
124. Мотовиловкер Е.Я. Теория регулятивного и охранительного права. – Воронеж: Изд–во Воронежского ун–та, 1990. – 136 с.
125. Муравин А. Принципы уголовного процесса в кодификации уголовно–процессуального законодательства Украины // Юридический вестник. – 1994. – № 1. – С. 87–89.
126. Настільна книга слідчого / Панов М.І., Шепітько В.Ю., Коновалова В.О., Журавель В.А. та ін. – К.: Видавничий дім “Ін Юре”, 2003. – 720 с.
127. Огородник А. Проблемні питання конституційних принципів кримінального і кримінально–процесуального законодавства // Право України. – 1996. – № 12. – С. 70–74.
128. Ольков С.Г. Уголовно–процессуальные правонарушения в российском уголовном судопроизводстве и общая теория социального поведения – Тюмень: Изд–во Тюменского ун–та, 1993. – 121 с.
129. Ольков С.Г. Уголовно–процессуальные правонарушения. – Тюмень: Изд–во Тюменского ун–та, 1996. – 128 с.
130. Онуфрієнко О. Алгоритмічна природа норм права та нормативно–правових актів: досвід простеження аналогій // Українське право. – 2000. – № 1. – С. 152–159.
131. Петрухин И.Л., Батуров Г.П., Морщакова Т.Г. Теоретические основы эффективности правосудия. – М.: Юрид. лит, 1979. – 392 с.
132. Письменный Д.П. Отказ в возбуждении уголовного дела в советском уголовном процессе: Дис. …канд. юрид. наук. – Х., 1980. – 209 с.
133. Погорецький М.А. Кримінально–процесуальні відносини: структура і система. – Харків: Арсіс, ЛТД, 2002. – 158 с.
134. Права за якими судиться малоросійський народ. – К: Національна академія наук України, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського, 1997 – 548 с.
135. Проект Кримінально–процесуального кодексу України станом на 1 травня 2001 року
136. Проект Кримінально–процесуального кодексу України, прийнятий Верховною Радою України в першому читанні в травні 2003 року.
137. Прокудина Л.А. Возмещение ущерба, причиненного незаконными действиями правоохранительных органов (научно–практический комментарий). – 2–е изд. – М.: НОРМА, 1998. – 97 с.
138. Протасов В.Н. Основы общеправовой процессуальной теории. – М.: Наука, 1991. – 184 с.
139. Рахунов Р.Д. Возбуждение уголовного дела в советском уголовном процессе. – М.: Госюридиздат, 1954. – 88 с.
140. Резников Л.С. К вопросу об истинности понятия // Ученые записки ЛГУ. – Серия филос. наук. – 1989. – Вып. 31. – № 482. – С. 34–44.
141. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально–процесуального кодексу України (справа №1–12/2003 від 30 січня2003 року №3–рп/2003) // Офіційний вісник України. – 2003.– № 6.– С. 103–110.
142. Рожнова В.В. Застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи. – Автореф. ... дис. канд. юрид. наук: Національна академія внутрішніх справ України. – К., 2003. – 17 c.
143. Рыжаков А.П. Следственные действия (понятие, виды, порядок производства). – М.: КОНТРАКТ, ИНФРА•М, 2001. – 137 с.
144. Рыжаков А.П. Следственные действия и иные способы собирания доказательств. – М.: Филинъ, 1997. – 112 с.
145. Савицкий В.М. Государственное обвинение в суде. – М.: Наука, 1971. – 342 с.
146. Салтевський М.В. Криміналістика: Підручник. – У 2–х ч. – Ч. 2. – Харків: Консум, 2001. – 528 с.
147. Сас В.А. Напрями вдосконалення тактики слідчих дій // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. – 2001. – № 2. – С. 210–215.
148. Селиванов Н.А., Теребилов В.И. Первоначальные следственные действия. – Изд. 2–е. испр. и доп.. – М.: Юрид. лит., 1969. – 296 с.
149. Сердюков П.П. Доказательства в стадии возбуждения уголовного дела. – Иркутск: Изд–во Иркутского гос. ун–та, 1981. – 87 с.
150. Сильнов М.А. Вопросы прокурорского надзора за законностью производства следственных действий. – М.: Московский психолого–социальный ин–т; ИПК РК Генеральной прокуратуры РФ; Воронеж: МОДЭК, 2001. – 64 с.
151. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. – Харків: Консум, 2001. – 656 с.
152. Следственные действия. Криминалистические рекомендации. Типовые образцы документов / Под ред. В.А. Образцова. – М.: Юристъ, 1999. – 501 с.
153. Словарь русского языка: в 4–х т. / АН СССР, Ин–т рус. яз.; Под ред. А.П. Евгеньевой. – 3–е изд., стереотип. – М.: Русский язык, 1985. – 1988. – Т. 4. – С–Я. – 800 с.
154. Смирнов А.В. Модели уголовного процесса. – СПб: Наука, Альфа, 2000. – 224 с.
155. Советский уголовный процесс: Учебник / Под ред. Л.М. Карнеевой, П.А. Лупинской, И.В. Тыричева. – М.: Юрид. лит., 1980. – 568 с.
156. Советский уголовно–процессуальный закон и проблемы его эффективности / Под ред. М.С.Строговича, С.С.Алексеева, А.М. Ларина. – М.: Наука, 1979. – 320 с.
157. Соколов А.Ф. Протоколы следственных действий как доказательства в советском уголовном процессе: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Саратов, 1982. – 24 с.
158. Соловьев А.Б. Доказывание в досудебных стадиях уголовного процесса России. – М.: Юрлитинформ, – 2002. – 160 с.
159. Соловьев А.Б. Изучение эффективности производства допросов и очных ставок на предварительном следствии // Вопросы борьбы с преступностью. – Вып. 28. – М., 1978. – С. 102–115.
160. Соловьев А.Б. Следственные действия как процессуальное средство получения и проверки доказательств // Актуальные проблемы совершенствования производства следственных действий. – Ташкент, 1982. – С. 27–36.
161. Соловьев А.Б., Пичкалева Г.И. Процессуальные и тактические основания выбора в определенной ситуации расследования оптимального следственного действия // Проблемы совершенствования предварительного следствия и прокурорского надзора за исполнением законов органами дознания и предварительного следствия. – М., 1982. – С. 44–49.
162. Столмаков А.И. Понятие и классификация санкций норм уголовно–процессуального права // Правоведение. – 1977. – № 3. – С. 45–49.
163. Столмаков А.И. Правовосстановительные санкции в уголовном судопроизводстве // Сов. государство и право. – 1982. – № 5. – С. 88–91.
164. Столмаков А.И. Санкции в уголовном судопроизводстве // Правоведение. – 1982. – № 3. – С. 57–62.
165. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. В 2 т М.: Наука, 1968. – Т. 1. – 470 с.
166. Строгович М.С., Алексеева Л.Б., Ларин А.М. Советский уголовно–процессуальный закон и проблемы его эффективности. – М.: Наука, 1979. – 320 с.
167. Теория доказательств в советском уголовном процессе (Отв. Ред. Н.В. Жогин). – 2–е изд., испр. и доп. М.: Юрид. лит., 1973. – 734 с.
168. Теория юридического процесса / В.М. Горшенев, В.Г. Крупин, Ю.И. Мельников, И.М. Погребной и др. Под общ. ред. В.М. Горшенева – Харьков: Вища школа, 1985. – 193 с.
169. Тертишник В.М. Гарантії істини та захисту прав і свобод людини в кримінальному процесі: Монографія. – Дніпропетровськ: Юрид. акад. М–ва внутрішніх справ, Арт–Прес, 2002. – 432 с.
170. Тертишник В.М. Концептуальна модель системи принципів кримінального процесу // Юрид. вісник України. – 2001. – 1–7 лютого (№ 5). – С. 10–11.
171. Тертишник В.М. Кримінально–процесуальне право України: Підручник. – 4–те вид., доп. і переробл. – К.: А.С.К., 2003. – 1120 с.
172. Тиунова Л.Б. Системные связи правовой действительности: методология и теория. – СПб: Изд–во С–Петерб. ун–та, 1991. – 136 с.
173. Тихомиров Ю.А. Управленческое решение. – М.: Наука, 1972. – 288 с.
174. Уголовно–Процессуальный Кодекс УССР. Официальное издание в редакции 1927 года. Харьков: Юридическое издательство наркомюста УССР, 1927. – 126 с.
175. Уголовно–процессуальный кодекс Украинской ССР. Науч.–практ. коммент. / В.Г. Белоусенко, Ю.М. Грошевой, А.Я. Дубинский и др. Отв. ред. П.Г.Цупренко. – К.: Политиздат Украины, 1984. – 595 с.
176. Уголовный процесс: Учебник / Под ред. К.Ф. Гуценко. – Изд. 3–е, перераб. и доп. – М.: ЗЕРЦАЛО, 1999. – 608 с.
177. Уголовный процесс: Учебник для вузов / Под ред. В.П. Божьева. – М.: Городец, 1998. – 682 с.
178. Уставъ уголовнаго судопроизводства. Изд. ХІІ–е. (Св. зак. 1876 г. Т. ХV). – 545 с.
179. Ухвала Верховного Суду України від 27 грудня 2002 року про перегляд у порядку виключного провадження постанов судді апеляційного суду м. Києва від 15 жовтня 2002 р., 13 листопада 2002 року щодо Президента України Кучми Л.Д. // Юридичний вісник України № 1–2. – 4–17 січня 2003 року.
180. Федченко В.М. Проблеми судового контролю та прокурорського нагляду за розслідуванням злочинів групою слідчих // Науковий вісник Юрид. акад. М–ва внутр. справ. – 2003. – № 1. – С. 251–263.
181. Філософія: Навч. посіб. / І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко, І.В. Бойченко та ін. За ред. І.Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1999. – 624 с.
182. Фомін С.Б. Строки у кримінальному судочинстві: поняття, класифікація та функціональне призначення: Автореф. ... дис. канд. юрид. наук. – Харків: Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого, 2003. – 20 с.
183. Химичева Г.П., Мичурина О.В., Химичева О.В. Окончание предварительного расследования прекращением уголовного дела. – Рязань: Узорочье, 2001. – 210 с.
184. Хлынцов М.Н. Проверка показаний на месте. – Саратов: Саратовский юрид. ин–т, 1971. – 120 с.
185. Хохрина Т.В. К вопросу о протоколах следственных действий в процессуальном праве // Актуальные проблемы совершенствования производства следственных действий. – Ташкент, 1982. – С. 69–76.
186. Черненко А.П. Поняття слідчих дій: історичний аспект // Науковий вісник Юрид. акад. М–ва внутр. справ. – 2003. – № 2 (11). – С. 290–292.
187. Черненко А.П. Поняття та ознаки слідчої дії // Науковий вісник Юрид. акад. М–ва внутр. справ. – 2003. – № 3 (12). – С. 319–327.
188. Черненко А.П. Порушення кримінальної справи як підстав