Мацелюх Іванна Андріївна Генезис інституту юридичної відповідальності у сфері регулювання державно-церков­них відносин в Україні (IX - XVII ст.)

brief description

Мацелюх Іванна Андріївна, докторант кафедри історії права та держави Київського національного університе­ту імені Тараса Шевченка: «Генезис інституту юридичної відповідальності у сфері регулювання державно-церков­них відносин в Україні (IX - XVII ст.)» (12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень). Спецрада Д 26.001.04 у Київському національ­ному університеті імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
МАЦЕЛЮХ ІВАННА АНДРІЇВНА
УДК 340:[348:322(477)"08/16"] (043.3)
ДИСЕРТАЦІЯ
ГЕНЕЗИС ІНСТИТУТУ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У
СФЕРІ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН
В УКРАЇНІ (ІХ – ХVІІ ст.)
Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових учень
Подається на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело.
_______________ І. А.Мацелюх
Науковий консультант: ЗАХАРЧЕНКО Петро Павлович,
доктор юридичних наук, професор
Київ – 2019

ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………… 19
РОЗДІЛ 1 ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛА ТА МЕТОДОЛОГІЯ
ДОСЛІДЖЕННЯ……………………………………………………………..… 33
1.1 Стан наукового опрацювання проблеми, джерела та методологічні
засади дослідження….…………………………………………………………. 33
1.2 Доктринальне розуміння церковного права та церковного
правопорушення …...……………………………………………………………. 69
1.3 Юридична відповідальність в церковному праві: теоретико-правовий
дискурс…………………………………………………………………………. 100
Висновки до розділу 1…………………………………………………… 113
РОЗДІЛ 2 НОРМАТИВНІ ПІДСТАВИ НАСТАННЯ ЮРИДИЧНОЇ
ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ В ЦЕРКОВНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ (ІХ –
ХVII ст.)………………………………………………………………………… 120
2.1 Витоки та передумови формування нормативних підстав юридичної
відповідальності в церковному праві, їхня стратифікація………………….... 120
2.2 Класифікація та характеристика церковних правопорушень у Руській
державі (ІХ – перша пол. ХІV ст.)……………………………………………. 139
2.3 Нормативні підстави притягнення до юридичної відповідальності в
церковному праві Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (друга
пол. ХІV – сер. ХVIІ ст.)……………………………………………………….. 158
2.4 Злочини проти віри, церкви та моралі в Запорозькій Січі як нормативна
підстава настання юридичної відповідальності…………….….. 184
2.5 Підстави настання юридичної відповідальності в церковному праві
Української гетьманської держави (Війську Запорозькому)………………. 192
Висновки до розділу 2…………………………………………………… 208
РОЗДІЛ 3 ПРАВОВА ПРИРОДА САНКЦІЙ ТА ЇХНІ ВИДИ В
ЦЕРКОВНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ (ІХ – ХVII ст.)………………………. 217
18
3.1 Становлення форм правового впливу на порушника у церковному
праві …………………………………………………………………………….. 217
3.2 Види покарань за церковні правопорушення в Руській державі (ІХ –
перша пол. ХІV ст.)………………………………………………………….…. 237
3.3 Види санкцій за злочини проти віри, церкви, сім’ї та моралі в руськолитовському праві (друга пол. ХІV – сер. ХVIІ ст.)……………………….…. 245
3.4 Покарання за правопорушення проти віри, церкви та моралі в
Запорозькій Січі……………………………………………………….….……. 268
3.5 Особливості покарань за вчинення церковних правопорушень в
Українській гетьманській державі (Війську Запорозькому)……………….. 277
Висновки до розділу 3…………………………………………………… 291
РОЗДІЛ 4 ПРОЦЕСУАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ НАСТАННЯ
ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЦЕРКОВНІ
ПРАВОПОРУШЕННЯ (ІХ – ХVII ст.)……………………………………. 299
4.1 Організаційно-правові форми реалізації юридичної відповідальності на
етапі становлення церковного судочинства………………………………… 299
4.2 Процесуальний порядок настання юридичної відповідальності за
церковним правом Руської держави (ІХ – перша пол. ХІV ст.)…………… 318
4.3 Практика притягнення до юридичної відповідальності за злочини проти
віри, церкви, сім’ї та моралі у другій половині ХІV –
середині ХVIІ ст……………………………………………………………….. 336
4.4 Особливості настання юридичної відповідальності за протиправні дії
проти віри, церкви та моралі в Запорозькій Січі……………………………... 359
4.5 Судова практика розгляду справ проти віри, церкви, сім’ї та моралі в
Українській гетьманській державі (Війську Запорозькому)………………. 367
Висновки до розділу 4……………………………………………….…. 381
ВИСНОВКИ……………………………………………………………… 388
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………… 401
ДОДАТОК 1 …………………….……………………………….……….. 461
ДОДАТОК 2 …………………………...……………………...…………... 469

bibliography

ВИСНОВКИ
У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та запропоновано нове
розв’язання наукового завдання, що виявляється у функціональних
можливостях інституту юридичної відповідальності у сфері церковного права,
який забезпечував (інколи власним авторитетом, а подекуди спільно із
світськими установами) невідворотність покарання за вчинені правопорушення
проти віри, церкви, сім’ї та моралі впродовж усього періоду, визначеного
хронологічними межами дослідження. Найбільш вагомими серед них є:
1. Аналіз науково-дослідницької історіографічної літератури із обраної
нами проблематики надав можливість класифікувати її на п’ять самостійних
груп: дореволюційну, літературу еміграційних кіл, радянську, сучасну
вітчизняну та зарубіжну. Досліджуючи проблематику становлення інституту
юридичної відповідальності в церковному праві, можливо ствердно
констатувати, що кожен з історіографічних напрямів мав низку помилок, хиб та
прогалин, що були покликані відповідними соціально-політичними умовами, в
яких перебували дослідники. Літературі дореволюційного періоду, зазнаючи
певних цензурних обмежень синодальної епохи, вдалося актуалізувати питання
церковного правопорушення, церковного покарання та окреслити діяльність
духовного суду. Радянська історіографія характеризується відсутністю будьяких робіт із даної проблематики. Винятком стали окремі розвідки про історію
церкви, які сповідували принципи військового атеїзму. Для наукової
літератури, що з’явилася в безцензурних еміграційних колах, характерні
прогресивні висновки, однак брак нормативного та джерельного матеріалу не
дозволив комплексно висвітлити усі посталі проблеми. Сучасна зарубіжна та
вітчизняна каноністика перебуває у процесі свого становлення. Нині з’явилися
наукові розвідки, в яких автори намагаються з’ясувати сутність церковного
права, проаналізувати зміст його джерел, простежити за роботою церковних
судів. Однак комплексного монографічного дослідження, яке б присвячувалося
інституту юридичної відповідальності в церковному праві, донині немає.
389
Переконані, що в сучасних умовах розвитку правової науки слід не лише
показати специфіку церковного права, а й привернути і загострити увагу на
малодосліджених його інститутах, які мали ряд особливостей.
2. Виходячи із аналізу основних категорій і понять, якими ми оперували
під час підготовки роботи, постала необхідність сформулювати окремі
авторські підходи до їхнього розуміння. Насамперед, поняття «канонічне
право» пропонується визначати як сукупність релігійно-догматичних правил,
ухвалених і затверджених на Вселенських Соборах, що регулюють
внутрішньоцерковні відносини і слугують основою, догматичним
обґрунтуванням існування церкви. Норми канонічного права незмінні та спільні
для всіх православних релігійних громад, незалежно від того, в яких країнах
вони зареєстровані.
На відміну від канонічного, під церковним правом слід розуміти
сукупність канонічних норм та інших правил, що створювалися окремими
помісними церквами, а також комплекс відповідних нормативно-правових
актів, ухвалених органами державної влади, які регулюють як
внутрішньоцерковні, так і зовнішньоцерковні відносини. Відтак визначення
церковного права є поняттям за своїм змістом ширшим, що включає в себе й
категорію канонічного права.
Враховуючи світську і церковно-правову традицію праворозуміння,
пропонуємо церковне правопорушення визначити як винувате, спрямоване
проти церковних правил діяння або бездіяльність, вчинене
деліктоспроможною особою, за яке настає відповідальність, передбачена
нормами церковного права. Церковному правопорушенню притаманні такі
ознаки: форма вчинення (активна чи пасивна), вольовий характер (умисел чи
необережність), протиправність, винуватість, караність, а також діяння або
бездіяльність, вчинені суб’єктом церковного правопорушення.
Поняття «церковне покарання», відтак, ми визначаємо як санкцію, що
застосовується церковно-судовою владою до порушника її норм із числа
представників церковної громади, яка полягає у обмеженні або позбавленні
390
певних прав і благ, якими володіла особа як суб’єкт церковних відносин, з
метою його розкаяння та виправлення. Дві останні категорії є складовими
інституту юридичної відповідальності в церковному праві, який регламентує
нормативні, фактичні та процесуальні підстави настання юридичної
відповідальності, забезпечує застосування до винної у церковному
правопорушенні особи засобів судового примусу, передбачених джерелами
церковного права у визначеному процесуальному порядку. На цей інститут
покладалася не лише функція охорони церковних правовідносин заради
попередження правопорушень, а й каральна, захисна, виховна місії.
3. Формування інституту юридичної відповідальності в церковному праві
пройшло три етапи. Перший – розпочався із моменту зародження християнства
та тривав до його легалізації. У цей час юридична відповідальність
регламентувалася приписами Святого Письма, Правил Святих Апостолів,
Правил Святих Отців церкви та охоплювалася категорією відлучення.
Проголошення християнства державною релігією у Римській імперії
започаткувало новий етап розвитку церковного права і його інститутів. У цей
період державна влада взяла на себе обов’язок на законодавчому рівні
упорядкувати систему церковних правопорушень та встановити обсяги
юридичної відповідальності за їх вчинення. Вони містяться у кодексах
Феодосія 438 р. та Юстиніана 534 р., Новелах Юстиніана, Еклозі 741 р.,
Прохіроні 878 р., Епанагозі 889 р., Василіках 890 р.
Третій етап становлення інституту юридичної відповідальності у сфері
регулювання церковних відносин характеризувався процесом рецепції норм
візантійського права до правової системи Руської держави. Він відбувався
паралельно із християнізацією руського суспільства та ухваленням
великокнязівських церковних уставів, на які покладався тягар регулювання
зазначеного інституту.
4. Витоки формування нормативних підстав настання юридичної
відповідальності в церковному праві сягають періоду легалізації християнства
Римською імперією в 313 р. Завершального вигляду їм надала епоха
391
Вселенських Соборів та законодавча діяльність візантійських імператорів.
Аналіз джерел церковного права Візантійської імперії продемонстрував
наявність двох нормативних підстав настання юридичної відповідальності в
церковному праві. Вона виникала при вчиненні злочинів проти віри та злочинів
проти моралі. При цьому видова характеристика цих груп злочинів у різних
правових пам’ятках права Візантії має певні відмінності, а саме: змінюється
кваліфікація окремих ознак злочину, піддаються деталізації пом’якшуючі та
обтяжуючі обставини їхнього вчинення, розширюється коло караних
протиправних діянь тощо. Санкції відповідних статей за родовою ознакою ми
поділили на сім груп. До першої – належать покарання, пов’язані із
позбавленням винної особи життя, – смертна кара, що застосовувалася у
простій (повішення, обезголовлення мечем) або кваліфікованій формі (спалення
на вогнищі, каменування). Друга група охоплює різноманітні способи тілесних
покарань: скалічення (відрізання носа, відрубування рук, вирізання язика, очей,
оскоплення), відрізання волосся, побиття різками тощо. До третьої – належать
майнові санкції у формі конфіскації рухомого чи нерухомого майна, виплати
грошових штрафів різноманітних розмірів. Покарання, пов’язані із
позбавленням волі, становлять четверту групу. Санкції у формі вигнання із
країни, столиці або окремого населеного пункту на острівну частину держави
та проскрипція належать до п’ятої групи. До шостої та сьомої – належать
покарання, що характеризувалися позбавленням окремих цивільних і судовопроцесуальних прав (спадкових, майнових, шлюбних, судово-процесуальних)
та пов’язані з обмеженням адміністративних правомочностей (право обіймати
громадські, адміністративні чи державні посади тощо).
5. Настання юридичної відповідальності відбувалося лише у визначеному
процесуальному порядку, який до утвердження християнства у статусі
державної релігії Римської імперії мав риси добровільного арбітражу,
характеризувався компромісністю, базувався на узгодженості дій з усіма
сторонами процесу, добровільності виконання рішень стороною, що програла
справу, відсутністю ритуальних дійств, притаманних потестарному суспільству.
392
Із початком IV ст. церковний суд стає самостійною ланкою в системі державної
юстиції, до компетенції якої належали як кримінальні, так і цивільні справи.
Реформи імператора Юстиніана закріплюють принцип належності відповідача
у цивільних справах, кримінальні справи світських людей передаються до
компетенції світського суду, а злочини духовенства розглядаються церковним
судом. Остаточне розмежування світської і церковної юрисдикції відбулося у
1086 р. новелами імператора Олексія Комніна. Церковному суду були передані
усі справи проти християнської віри, церкви, моралі, шлюбно-сімейні спори та
кримінальні справи проти духовенства. При цьому не виключалася практика
спільних засідань церковного і світського судів у справах по обвинуваченню
кліриками мирян і навпаки.
Судоустрій церковних судів Візантійської системи мав триланкову
структуру, яка складалася: із найнижчої ланки – суду єпархіального єпископа;
другу становив собор єпископів або суд митрополита, а до третьої ланки
належали суди патріарха або Вселенського Собору. Процес вмонтування
церковного судочинства в систему державної юстиції спричинив запозичення
принципів та засад, притаманних світському правосуддю. Процесуальний
порядок настання юридичної відповідальності за церковні правопорушення
характеризувався публічністю, гласністю, усністю, фіксацією провадження,
наявністю церковного представника (едикта, церковного повіреного). Йому
також був притаманний обвинувальний характер, зворотність покарання,
практика заочного винесення рішення.
6. Римська християнська релігія та візантійська правова спадщина стали
основою не лише для формування церковного права, а й для поширення його на
всьому європейському континенті, у тому числі й на Україні періоду Руської
держави. Однак, потрапляючи на чужорідний грунт руського язичництва, пряма
рецепція як нормативних підстав настання юридичної відповідальності, видів
покарань за церковні правопорушення, так і судової практики не стала
доконаним фактом. Причиною цього стали відповідні конкретно-історичні
умови суспільного буття, що змушували церковне право пристосовуватися до
393
нових умов та обставин. В такий спосіб створювалася власна церковно-правова
традиція, яка набувала своєрідних, окремішних від візантійського права, рис.
7. Незважаючи на переважне сприйняття Руссю канонів східної правової
традиції, специфіка місцевого (руського) релігійного життя вносила свої
корективи. Аналіз джерел права обох країн дає підстави твердити про
достатньо умовний варіант сприйняття візантійської правової проекції
системою руського церковного права. Не бачимо підстав надто апологезувати
місіонерську роль візантійського церковного права, фокусуючи увагу на
значному масиві відповідних складів злочинів, які не були відомі візантійській
церковній традиції, а, відтак, стали продуктом власної національної
правотворчості. Якщо окремі склади злочинів, що історично вперше з’явилися
в законодавстві Візантії, синхронно переносилися в устави великих князів
київських, то інші, такі як порушення чи проголошення неправдивої присяги,
богохульство, належність до інших релігій (окрім політеїстичних), не
відклалися у правовій системі Руської держави. Окрім того, правова думка
великокнязівської влади виробила цілий пласт складів правопорушень,
невідомих для правової традиції Сходу, та передала їх до юрисдикції церковних
судів.
Проаналізувавши ознаки церковних правопорушень, передбачених
руськими джерелами церковного права державного походження, за видовою
характеристикою, ми поділи їх на чотири групи. Як і у Візантійській імперії, на
Русі першу групу становили злочини проти віри та церкви, другу – злочини
проти сім’ї та моралі. Третю та четверту – охоплюють діяння, що у
Візантійській імперії протиправними не вважалися. Натомість джерела
церковного права Руської держави включили їх до категорії правопорушень.
Таким чином, до третьої – належать злочини проти особистої свободи та честі,
а до четвертої – інші злочинні діяння, віднесені князівським законодавством до
церковної юрисдикції, які не пов’язані із віросповіданням, мораллю, інститутом
сім’ї та шлюбу.
394
Як і у Візантійській імперії, самостійну групу церковних правопорушень
становили проступки церковних людей, тобто священиків, ченців, паламарів,
проскурниць, єпископів тощо. Вони стосувалися принципів морально-етичної
поведінки духовенства, виконання їхніх професійних обов’язків, порядку
священницької служби, територіальної юрисдикції та окремих питань
чернечого життя.
8. Стримана рецепція візантійського права простежується і при
порівняльному аналізі видів покарань за церковні правопорушення у Візантії і
на Русі. Законодавство обох країн за вчинення найтяжчих злочинів проти віри
передбачало відлучення від церкви. Проте історичний досвід продемонстрував,
що практика застосування анафеми у Візантії не прижилася в Руській державі.
Вона не вкладалася в канву правової системи та не мала значного поширення в
складний період християнізації руського суспільства. Те саме можна
стверджувати і про застосування тілесних покарань та смертної кари.
Незважаючи на нормативне закріплення останньої в Кормчій книзі за вчинення
чародійства, маніхейства, злочинів проти основ християнства, практика
реалізації, передбачених церковним законодавством санкцій, зводилася до
поодиноких випадків. Загалом церковні покарання в Руській державі були
більш ліберальнішими, гуманнішими, в них перевага надавалася штрафним
санкціям. У своїй більшості проголошені вироки мали біль м’яку регулятивну
частину, порівняно із санкціями матеріального церковного права, що
інкримінувалися правопорушнику. На церкву покладалися передусім не
каральна місія, а функції просвітницького, місіонерського характеру, які
полягали в ознайомленні русинів з основами християнського віровчення та
його поширенні в умовах пануючого язичництва.
9. Відмінності між візантійською і руською правовою системами
простежуються і в межах процесуального порядку настання юридичної
відповідальності за церковним правом. Вони полягають в структурі церковного
судоустрою, яка в Руській державі складалася із першої ланки – суду пресвітера
чи настоятеля монастиря, другої – суду єпископа, третьої – суду митрополита
395
Київського або помісного Собору. Розбіжності містяться у визначеному колі
учасників церковно-судового процесу. Так, на Русі участь у суді мали право
брати холопи та челядь, що не були суб’єктами світських правовідносин та не
допускалися до судового процесу у Візантії. Конкретно-історичні умови
Руської держави вимагали поширення християнських ідей, засад та принципів
на увесь суспільний загал, включаючи челядь та холопів. Для православної
церкви, яка просувала своє віровчення і потрапила в умови панування
політеїзму, пріоритетним було заручитися визнанням, підтримкою
громадськості, насамперед, проводити місіонерську, просвітницьку діяльність,
здійснювати культурно-виховний вплив для укорінення її релігії, канонічних
приписів в усіх куточках Руської держави. Крім того, відмінність
простежується між юридичною відповідальністю в світському і церковному
кримінальному праві, адже останнє не знало середньовічного «правапривілею», обстоюючи рівність усіх мирян перед Богом.
10. Входження українських територій до складу Великого князівства
Литовського і Королівства Польського не вплинуло на правову систему загалом
і церковне право зокрема, щоправда зазнало окремих змін, викликаних
перетвореннями в державно-церковних відносинах чи іншими суспільнополітичними обставинами, характерними для цього періоду. Нормативні
підстави настання юридичної відповідальності в церковному праві Великого
князівства Литовського фіксувалися різноманітними за походженням
джерелами права, які здебільшого містили як рецепійовані положення із
законодавства Русі, так і невідомі раніше норми права, що з’явилися в нових
умовах українського середньовіччя.
На підставі аналізу відповідних правових пам’яток нами виокремлені
правопорушення, які, залежно від об’єкта посягання, поділені на злочини проти
віри та церкви, злочини проти сім’ї та моралі, злочини проти особистої свободи
та честі. З огляду на склади злочинів можна констатувати, що Велике
князівство Литовське було єдиною у Європі державою, де охорона
християнських засад не руйнувала релігійної толерантності, яка не лише
396
декларувалася, а й юридично закріплювалася відповідними джерелами права.
Люблінська унія 1569 р. та утворення Речі Посполитої не змінили владної
політики щодо співіснуванні католицької і православної церкви. Державна
влада ставила християнство в пріоритет порівняно із іншими релігіями
(іудейством, ісламом), а третій Литовський статут не лише закріпив принцип
віротерпимості, заборонив переслідування за релігійною ознакою, а й
присвятив значну кількість артикулів охороні основних засад християнського
віросповідання, інституту сім’ї, моралі та честі. До ухвалення Берестейської
унії 1596 р. в державі зберігався баланс між церквами римського і грецького
обряду, а підстави настання юридичної відповідальності в сфері церковної
юрисдикції регламентувалися на законодавчому рівні.
11. Зближення Великого князівства Литовського та Королівства
Польського зумовило проникнення західноєвропейського права до руськолитовської правової системи. Як результат, обсяги та види санкцій за злочини
проти віри, церкви, сім’ї та моралі зазнали змін. Завдяки трьом литовським
статутам та окремим джерелам церковного права, ухваленим у цей період,
можна простежити за вказаною трансформацією. Їхній аналіз дає підстави
стверджувати, що відбувається певний синтез, що, з одного боку, вказує на
безпосередню рецепцію русько-литовським правом правової традиції своєї
попередниці – Руської держави, а з другого, – фіксує вплив
західноєвропейського права, що полягає у посиленні каральних санкцій в
нормах церковного права. До покарань, що застосовувалися за церковні
правопорушення у Великому князівстві Литовському, належать: позбавлення
майнових прав, конфіскація майна або грошові штрафи на користь церкви,
держави чи потерпілої особи, тілесні покарання та смертна кара. Два останні
види були домінуючими. Вони застосовувалися за злочини проти
християнської віри, не виокремлюючи при цьому належності правопорушника
до однієї чи іншої християнської конфесії.
Відтак, Велике князівство Литовське стало першим серед країн
середньовічної Європи, де релігійна терпимість не лише проголошувалася, а й
397
юридично закріплювалася приписами відповідних законодавчих актів. Правова
система передбачала й умови звільнення від відповідальності, окремі з яких
могли застосовуватися у сфері церковних відносин, зокрема у випадку не
досягнення правопорушником семилітнього віку, примирення потерпілого із
відповідачем, що поєднується із церковним прощенням та помилуванням, та
смерть правопорушника. Звільнення від юридичної відповідальності за злочини
проти віри, церкви, сім’ї та моралі залежало від різноманітних обставин, однак
вони вказували на достатньо високий рівень розвитку правової думки того часу.
12. Симбіоз правових систем та правових культур Заходу та Сходу
вплинув також на процесуальний порядок настання юридичної
відповідальності. Аналіз практики притягнення до юридичної відповідальності
за церковні правопорушення дозволив виокремити три етапи її розвитку. На
першому етапі (середина ХІV ст. – до підписання Кревської унії 1385 р.)
структура, організація діяльності, церковно-судовий процес залишалися
незмінними, тобто такими, якими були у період Руської держави. Укладення
династичного шлюбу 1385 р. започаткувало новий етап для системи права, в
яку почали проникати західноєвропейські релігійні традиції, що певною мірою
впливало на авторитет церковного суду та вносило дисбаланс у ситуацію
навколо юрисдикційних повноважень церковних судів. Третій період
функціонування церковної юстиції розпочався після ухвалення Третього
Литовського Статуту 1588 р., норми якого визначили компетенцію церковного
суду у Великому князівстві Литовському. До підсудності церковних судів
потрапили спори про дійсність заручин, здійснення розлучення,
кровозмішення, будь-які шлюбно-сімейні справи, окрім спорів майнового
характеру. Відтак повноваження церковних судів, порівняно із попередньою
епохою, були значно звужені.
Розширення повноважень світського суду, насамперед, пов’язано із
транспарентністю, відкритістю церковних відносин, що перетворилися на
об’єкт впливу громадянського суспільства. Такі обставини покликані не лише
відповідним правовим регулюванням, а й судовою практикою, що була
398
продиктована бажанням учасників процесу звертатися до тієї судової
інституції, яка мала більшу владу, потужніший авторитет і рішення якої буде
визнане усіма суб’єктами процесу та, зрештою, виконане. Так, в орбіту
світської судової юрисдикції потрапили справи, що були підсудні лише
церковному суду. Це підтверджується матеріалами Литовської метрики, актами
судових книг та іншими документами, розміщеними у джерелознавчих студіях.
Приклади із судової практики демонструють, що така трансформація
процесуального порядку настання юридичної відповідальності за церковні
правопорушення мали місце на всій етнографічно українській території, що
входила до Великого князівства Литовського, а згодом – до Речі Посполитої.
13. Нормами звичаєвого права у Запорозькій Січі здійснювалася правова
регламентація настання юридичної відповідальності не лише за здійснення
побутових злочинів, а й протиправних діянь, спрямованих проти віри, церкви,
сім’ї та моралі. Правова думка козацької республіки так і не створила
спеціальних судів для розгляду вищеназваних справ, незважаючи на
присутність священика в козацькому середовищі та церкви як атрибута
православ’я. Главою січового товариства як у мирний, так і у воєнний час
залишався кошовий отаман, якому належала й вища духовна влада. Незалежно
від видів злочину, суб’єктів їх вчинення, об’єкта посягання, невідворотність
покарання забезпечувалася загальними судовими інституціями, діючими на
Запорозькій Січі чи у її вольностях.
14. Українська держава (Військо Запорозьке) як спадкоємиця правових
традицій Запорозької Січі не лише взяла на озброєння її правову систему, а й
праворегулятивними засобами значно удосконалила її, особливо в частині
юридичної відповідальності за злочини проти віри, сім’ї та моралі. У ході
Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького середини ХVII
ст. в правовому просторі новопосталої держави з’являється нова група джерел
права, серед яких вирізняються гетьманські універсали. У цих актах
гетьманської влади, ухваленням яких глава держави оперативно реагував на
суспільно-політичну ситуацію, що складалася в умовах воєнного часу або під
399
час тимчасового замирення, знайшли відображення норми, які визначали нові
склади злочинів та встановлювали юридичну відповідальність за їхнє вчинення.
Зміст універсалів, якими запроваджувалися склади злочинів проти церкви, сім’ї
та моралі, здебільшого мав казуїстичну основу, тобто характеризувався
застосуванням правових норм до окремих юридичних фактів.
Порівняння церковно-правового інституту юридичної відповідальності
Української гетьманської держави із відповідним інститутом Московського
царства та правовими системами окремих країн Західної Європи дало підстави
стверджувати, що вітчизняна система злочинів і покарань проти віри, церкви,
сім’ї та моралі мала особливі, характерні риси. Вони спиралися на засади
«здорового глузду», характеризувалися людиноцентризмом, гуманністю,
гнучкістю, відзначалися порівняно м’якшими санкціями тощо.
15. Проаналізувавши нормативні та процесуальні підстави юридичної
відповідальності в церковному праві середньовічної України, можемо
констатувати, що християнство як релігія та церковна організація як інституція
із проникненням на українські терени поступово завойовувала все нові сфери
впливу. Намагання здобути суспільний авторитет у перші роки християнізації
Русі не дозволило запроваджувати суворі міри покарання за злочини проти
церкви. Натомість поширення та утвердження релігії у статусі основної віри
русинів дозволило їм проникнути в усі сфери життя. Зміни державного
політико-правового режиму не вплинули на послаблення юридичної
відповідальності за церковні правопорушення, адже випадків декриміналізації
злочинів проти віри, церкви, сім’ї та моралі не зафіксовано.
16. На основі аналізу документальних джерел, судової практики здійснено
періодизацію еволюції інституту юридичної відповідальності у сфері
регулювання державно-церковних правовідносин в Україні у визначених
хронологічних межах, який пройшов етап свого становлення в часи
запровадження християнства на Русі (ІХ – ХІV ст.), зазнав трансформації під
впливом західно-європейського права в період перебування українських земель
у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (ХІV – перша
400
пол. ХVІІ ст.) та цілісно сформувався, ввібравши в себе національні традиції
звичаєвого права в Українській гетьманській державі (Війську Запорозькому)
(друга пол. ХVІІ ст.).
17. Інститут юридичної відповідальності в церковному праві Української
гетьманської держави ґрунтувався на засадах звичаєвого права, яке відносило
справи проти віри, церкви до юрисдикції світського суду. Церковна юстиція
характеризувалася лише справами внутрішнього характеру. Такий підхід до
здійснення судочинства буде знищено російською абсолютистською машиною,
яка перші кроки наступу на українське правову традицію почне здійснювати
відразу після переходу Київської митрополії у 1686 року до складу
Московського патріархату. Проникнення імперського режиму в сферу
державно-церковних відносин з часом призведе до цілковитої втрати
національної державності в кінці ХVIII ст.
18. За результатами проведеного дослідження, внесені пропозиції до
Комітету Верховної Ради України щодо необхідності доповнити проект Закону
України «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких
знаходяться в державі, яка визнана Верховною Радою України державоюагресором», про посилення юридичної відповідальності за порушення
законодавства про релігійні організації.