Миценко Валерій Іванович. Індивідуальний підхід до виховання дітей у педагогічній спадщині Г.Спенсера (1820-1903 рр.)

brief description

міністерство освіти і науки україни

кіровоградський державний педагогічний університет ІМЕНІ в. винниченка

На правах рукопису

МИЦЕНКО ВАЛЕРІЙ ІВАНОВИЧ

УДК 37(09) + 37 И

Індивідуальний підхід до виховання дітей у педагогічній спадщині Г. Спенсера (18201903 рр.)

13.00.01 — загальна педагогіка та історія педагогіки

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата педагогічних наук

Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук, доцент
МЕЛЬНИЧУК Ольга Сергіївна

Кіровоград - 2002

ЗМIСТ

ВСТУП .................................................................................................................... 3 РОЗДІЛ 1. НАУКОВО-ПЕДАГОГIЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ
ГЕРБЕРТА СПЕНСЕРА ................................................................... 17
1.1 Загальна характеристика розвитку освіти у Європі
в XIX початку XX ст. .................................................................................... 17
1.2 Життєвий і творчий шлях Герберта Спенсера .............................................. 31
1.3 Світогляд Герберта Спенсера ......................................................................... 43
а) філософські основи педагогічних поглядів Г. Спенсера ........................... 43
б) соціологічні основи педагогічних поглядів Г. Спенсера .......................... 52
в) психологічні погляди Г. Спенсера ............................................................... 71
1.4 Концепція індивідуального виховання .......................................................... 82
Висновки до І розділу .......................................................................................... 102

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ШЛЯХИ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНЦЕПЦІЇ
IНДИВІДУАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ ................................ 106
2.1 Г. Спенсер про зміст навчання і виховання та роль батьків ....................... 106
2.2 Шляхи розумового розвитку дитини ............................................................ 121
2.3 Особливості морального виховання дитини ................................................ 139
2.4 Теоретичні основи фізичного виховання ..................................................... 154 Висновки до ІІ розділу ......................................................................................... 166
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ ...................................................................................... 169

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ............................................................. 174

ВСТУП

У цілях, пріоритетах і принципах національної доктрини розвитку освіти України у XXI столітті підкреслюється, що головна мета української системи освіти — створити умови для розвитку й самореалізації кожної особистості, формування покоління, здатного навчатися упродовж життя, створювати й розвивати цінності громадянського суспільства [79. С. 14].
У дитячі роки складаються основи інтелекту людини, формуються різноманітні потреби, погляди, ідеали, тому цей період є найбільш сприятливим і відповідальним. Емоційна сфера дитини гостро реагує на звуки, явища та форми навколишнього світу, а тому особливо сприятлива до зовнішніх впливів.
У Законі України про дошкільну освіту підкреслюється, що «дошкільна освіта забезпечує розвиток, виховання і навчання дитини, ґрунтується на поєднанні сімейного та суспільного виховання, ... забезпечує різнобічний розвиток дитини дошкільного віку відповідно до її задатків, нахилів, здібностей, індивідуальних, психічних та фізичних особливостей, культурних потреб» [50. С. 1].
У той же час система освітніх закладiв в умовах сучасних соціально-економічних перетворень має ряд істотних труднощiв: зменшилася мережа дитячих садків, знизилася певною мiрою ефективність виховної роботи. Сьогоднi педагоги шукають способи відновлення суспільного престижу дошкільних установ, активно застосовують інноваційні технології, новаторські форми й методи роботи в дошкільних та шкільних навчальних закладах.
Особливу увагу в теорії і практиці дошкільного виховання сьогодні приділяють проблемі індивідуального розвитку дитини. Відомо, що "індивідуальний підхід" як принцип навчання і виховання дітей завжди був присутній у дошкільній педагогіці, проте його сутність завжди залишається відкритим питанням для подальших наукових досліджень. Внаслiдок цього в педагогічній практицi поширилася думка про те, що здійснити індивідуалізацію в умовах суспільного дошкільного виховання досить складно.
Тим часом, у сучасних концепціях дошкільного виховання відзначається важливість диференціації й індивідуалізації навчально-виховного процесу відповідно до індивідуальних здiбностей, нахилів, інтересів і потреб кожної дитини. Окремі аспекти цієї проблеми були розкриті в працях українських вчених у галузі дошкільної педагогіки й дитячої психології /Л.В. Артемова, А.М. Богуш, Г.I. Григоренко, В.К. Котирло, О.В. Проскура, та ін./.
Цій проблемі присвячено ряд спеціальних досліджень. Зокрема, В. М. Галузинський пропонує розмежувати поняття «індивідуалізація у вихованні» й «індивідуальний підхід у вихованні», вважаючи під першим «систему педагогічних дій стосовно кожного учня, спрямовану на максимально доцільне урахування вікових та індивідуальних особливостей особистості» [30. С. 13], а під другим — «застосування методів впливу на окремого школяра з урахуванням його особливостей вікових, індивідуальних, статевих» [30. С. 13].
Значення і місце індивідуального підходу до дітей досліджувалися в дисертаційній роботі Я. I. Ковальчук [60]. Автор підкреслює, що індивідуальний підхід до дітей дошкільного віку має позитивний вплив на формування особистості кожної дитини за умови, якщо він здійснюється у визначеній системі. Ця система передбачає вивчення дітей та індивідуальний підхід до них у суворій послідовності, в різноманітних видах діяльності, яка організована як безупинний процес, що має загальну мету, відповідний зміст, продумані методи й чіткі організаційні форми.
Уточнення сутності понять «диференціація» та «індивідуалізація» навчання дітей дошкільного віку на матеріалі формування математичних уявлень зроблене в авторефераті дисертаційної роботи Т. М. Степанової [109].
Розробка сучасних моделей виховання дітей не може проводитися без урахування історико-педагогічного досвіду. «Історія педагогіки, — писав Ф. Ф. Корольов, — зберігає і відтворює усе те, що є цiнним для людей у минулому виховної практики та у вченнях про виховання. Адже багато матеріальних і, зокрема духовних цінностей, створених раніше в галузi виховання, освiти й навчання, вiдповiдають дійсностi. Без їхнього освоєння неможливе прямування вперед... Справжнi педагоги знаходять у минулому відповіді на питання сучасності» [66. С. 56].
Проблема розвитку вітчизняного суспільного дошкільного виховання досліджувалася в дисертації I.Г. Улюкаєвої «Становлення і розвиток дошкільної педагогічної освiти в Україні /19051941 рр./» [110]. Значну увагу цим питанням приділено при аналізі педагогічної спадщини видатних педагогів С.Ф. Русової, I.I. Срезнєвського, І.М. Пiнчука [90]. Досліджувалися також проблеми розвитку суспільного дошкільного виховання у Великобританії на сучасному етапі /Е. I. Локшина/ [74], формування готовності дітей до навчання в школі у вальдорфськiй педагогіці /О. I. Папач/ [84].
Уже в перших дослідженнях суспільного дошкільного виховання у нашій країні /О. Дорошенкова, Н. Лубенець, Е. Малицька, С. Русова й ін./ ми знаходимо важливі для сучасної теорії і практики дошкільного виховання положення про необхідність проведення індивідуального виховання у закладах для виховання і навчання дітей дошкільного віку. У своїх пошуках ентузiасти нового виховання спирались на досвiд та iдеї видатних педагогiв минулого, серед яких значне мiсце належить й англійському філософу-еволюціонисту Герберту Спенсеру (1820-1903 роки).
Світова популярність Герберта Спенсера як ученого, котрий поєднав у своїй теорії індивідуального виховання дані багатьох наук, була предметом розгляду теоретиків і практиків дошкільного виховання протягом усього XX сторіччя. У центрі педагогіки Г. Спенсера містяться: по-перше, проблема саморозвитку дитини; по-друге, питання про створення для успішного саморозвитку спеціальної системи виховання і навчання, у якiй центральну роль вiдiграє природний метод виховання і підготовка батьків до своїх обов'язків; по-третє, зміна освітніх програм, відмова від неефективних форм роботи й вивчення застарілих, на думку Г. Спенсера, предметів; по-четверте, необхідність для педагога і батьків вивчати дитину для того, щоб сприяти її успішному фізичному й духовному розвитку.
Заснована на методі природного виховання, педагогічна концепція Герберта Спенсера надзвичайно популярна у всьому світі завдяки двом головним тезам свободі й самостійності. У нього свобода, яку одержує дитина для індивідуального розвитку, — це не свавiльнiсть дій, а дотримання дисципліни при їхньому виконанні. Головне завдання виховання, за Г. Спенсером, полягає у тому, «щоб людина вміла керувати своїми вчинками у всіх сферах діяльності і за будь-яких обставин; щоб вона знала, як поводитись зі своїм тілом, як розвивати свій розум, як вести справи, як виховувати дітей, як бути добрим громадянином, як користуватися тими благами, якими наділила нас природа, як використовувати наші здiбності, щоб зробити найбільшу користь собі та іншим людям» [163. С. 30].
Педагогу, за концепцiєю Г. Спенсера, належить зовнішньо пасивна, але внутрішньо дуже діяльна, відповідальна роль. Ця роль полягає у тому, що він повинен розвивати в дитині самостійність і спрямовувати її на вміння самостійно знаходити способи для розв’язання тієї або іншої проблеми. Так, Г. Спенсер підкреслював, що не можна обтяжувати розум дитини абстрагованими висновками, поки вона не засвоїть для себе ті факти, з яких утворилися ці висновки.
Важливим чинником, на думку Г. Спенсера, є дидактичний матеріал, який допомагає управляти фізичними і психічними функціями дитини й містить у собі можливості для самоконтролю помилок, зумовлює максимальну самодіяльність дитини, є унікальним засобом розвитку творчості, інтелекту, уваги, волі, навчання читати та писати, елементарної математики й інших основ наук. Але для цього педагог повинен сам пройти наукову школу, котра виховала б у ньому вміння спостерігати, логічно мислити й приймати рішення. І батьки повинні знати основні принципи виховання дітей, тому педагогіку треба викладати в школі.
Герберт Спенсер захищав такий тип освіти, який іноді називають «науковим». Його педагогічні погляди настільки цікаві й важливі, що ставлять його в один ряд з класиками педагогiки, а тому заслуговують більш докладного дослідження.
Нащадки, як уважається, завжди жорстокі до тих, хто пiдсумовує для своїх сучасників у всеосяжному синтезі всі акумульовані знання свого часу. А саме це зробив Герберт Спенсер. Після смерті 1903 року він стає героєм минулого, а його синтез знань уже нікому не став потрібним. Може, тому, що під час здобутої популярності 1880 року. Г. Спенсер залишався неприйнятним сучасниками. Він не належав до жодної партії або наукової школи. Але жоден учений не мав такого широкого впливу на сучасників, як Г. Спенсер. Його праці читали лікарі й інженери, юристи й політики, фізики й хіміки та багато інших. Широкої популярності Г. Спенсер набув у США, де його книги видавалися тисячними тиражами. Він, як блискавка, вразив американські університети на початку 60-х років XIX ст. Його поїздка до США 1882 р. була тріумфальною. Ідеї англійського вченого знаходили своїх шанувальників також і в Росії, i в Китаї, i в Японії. Г. Спенсер відстоював ідеї науки, прогресу, боровся з консервативно-традиційним підходом до погляду на речi, підкреслював важливість просвітництва й ідеалів для молоді.
Одним із його шанувальників був Ендрю Карнегi, який називав Герберта Спенсера своїм «учителем». Він уважав, що колись світ прокинеться й оцінить праці Г. Спенсера як одного з найвидатніших учених.
У своєму автобіографічному романі «Мартін Iден» Джек Лондон писав, що, читаючи праці Г. Спенсера, він зрозумів, що знає тільки поверхневий світ речей і явищ, що саме Спенсер допомiг йому побачити визначений порядок, закони, за якими все розвивається. Усе це було показано Г. Спенсером настільки чітко та ясно, що в Мартіна Iдена не виникало ніяких сумнівів чи недовiри.
Найбільш відома книга Г. Спенсера «Виховання розумове, моральне й фізичне» містила прагматичне питання — «Якi знання найцінніші?» [163. С.21] і, здавалося, була ключем до регенерації суспільства. Автор майстерно протиставляв природні закони необхідності дотримуватися старих традиційних переконань в освіті. Відомо, що Герберт Спенсер консультував з питань загальної політики й реорганізації освіти японських дипломатів і міністрів.
У Європі інтерес до теорій Г. Спенсера швидко охолонув. Ті з них, що здавалися неправильними або неточними, були відкинуті й забуті, а ті, що здебільшого здавалися корисними й раціональними, були абсорбовані суспільством, а їхній автор забутий.
У 30-i роки ХХ сторіччя дослідники праць Г. Спенсера про його праці говорили як про викопні залишки вимерлих колись динозаврів. І навіть у 50-х роках, із відродженням інтересу до Вiкторiанської епохи, його ім'я у наукових працях практично не згадувалося.
У Росії М. I. Пирогов неодноразово з різних причин і в різноманітних статтях висловлював одну із своїх улюблених думок, яка переросла в переконання про те, що наука має потужний морально-виховний вплив. Цікаво зазначити, що одночасно з ним розвивав у своїх педагогічних статтях таку ж думку й англійський філософ Г. Спенсер.
К. Д. Ушинський говорив, що «всякий навчальний заклад скаржиться тепер на чисельність предметів навчання — і дійсно, їх занадто багато, якщо брати до уваги їхнє педагогічне опрацювання і методику викладання, але їх занадто мало, якщо дивитися на масу знань про людство, яка постійно зростає. Гербарт, Спенсер, Конт і Милль дуже ґрунтовно доводять, що наш навчальний матеріал повинен піддатися детальному перегляду, а програми наші повинні бути повністю перероблені» [111. С. 34].
К. Д. Ушинський уважав, що Г. Спенсер із повною очевидністю показав, що при виборі предметів навчання скрізь ще випливає сліпа рутина, виправдана легендами й звичаями.
Вже тоді Г. Спенсер відстоював політику активного реформування системи освіти, яка лишається не менш актуальною і для сьогодення. В останніх документах, прийнятих ЮНЕСКО, підкреслюється, що в подоланні кризи цивілізації, у розв’язанні найгостріших глобальних проблем людства величезна роль повинна належати освіті. «Зараз загальновизнано, відзначається в одному з них, що політика, спрямована на боротьбу з бідністю, скорочення дитячої смертності й поліпшення здоров’я суспільства, захист навколишнього середовища, закріплення прав людини, поліпшення міжнародного взаєморозуміння і збагачення національної культури, не буде ефективною без відповідної стратегії у галузі освіти. Будуть безрезультатними зусилля, спрямовані на забезпечення і підтримку конкурентоспроможності освоєння передової технології» [92. С. 4].
Характеристика реальних процесів розвитку освіти в XIXXX століттях доповнюється аналізом теоретичних установок ряду видатних західних педагогів і психологів, які впливали певною мірою на мету й зміст освітянських реформ, що проводились і проводяться зараз. Вивчення міжнародного та вітчизняного досвіду реформування освіти має безсумнівний теоретичний інтерес. Воно розширює уявлення про світовий педагогічний процес, дає змогу краще усвідомити його закономірності, розмежувати загальне, особливе та одиничне в його розвитку, сформувати подальші шляхи розвитку освіти.
Не менш важливе практичне значення такого вивчення особливо в період інтенсивного реформування вітчизняної освіти. Зрозуміло, зарубіжний досвід у цій сфері не можна механічно переносити на український грунт, тут абсолютно недоречне й поверхове наслідування. Ретельний та об’єктивний аналіз цього досвіду може сприяти більш глибокому усвідомленню наших власних проблем, виправленню помилок і прорахунків, прийняттю оптимальних рішень, ефективної реалізації усіх потенційних можливостей системи освіти [92. С. 7].
Розгляд сучасної теорії освіти, інших систем навчання неможливо відірвати від реалій «шкільного ландшафту» цивілізованих країн, у життя яких уже міцно увійшли прикмети XXI ст. Очевидно, що у сфері шкільної освіти розвинутих країн центр тяжіння реформаторських зусиль припадає сьогодні не стільки на кількісні аспекти, скільки на проблеми якісного навчання. Це означає повернення до школи, яка не просто «пропускає» через себе масові контингенти учнів яким не було б важливим це завдання, а ймовірніше до школи, яка спрямовує свої зусилля на індивідуальний розвиток дітей та молоді. Ця усталена тенденція останнього десятиліття, яка підтверджується, зокрема, швидким поширенням ідей гуманістичної освіти, які зародилися у 60-х роках у США, зумовлена тим, що сучасні соціологи називають «тріумфом особистості», тобто утвердженням індивідуальності як безумовної соціальної цінності.
Не випадково у сфері шкільної освіти на перший план вийшли не суспільно-політичні цілі, пов’язані з більшою рівністю шансів і «перерозподілом освітніх благ», завдання більш чи менш успішно розв’язані в таких країнах, як США, Німеччина чи Франція, а ймовірніше внутрішні, системні цілі. Серед них насамперед слід назвати підвищення якості освіти для якомога більшої кількості дітей та молоді й наповнення її адекватним змістом [92. С. 79].
Магістральні шляхи розвитку школи в сучасному світі невід’ємні від західної дидактичної думки, яка заслуговує на увагу й потребує об’єктивних, зважених оцінок спеціалістів. У ній, як і раніше, активно заявляє про себе теоретико-методологічний плюралізм, який дає можливість доповнювати один одного різні напрямки у розвитку освіти. Їхній типологічний аналіз показує, що науково-ідеологічні, як і соціально-філосо

bibliography

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Дослідження творчої спадщини англійського філософа Г. Спенсера в контексті обґрунтування реалізації концепції індивідуального виховання дітей уможливлює зробити висновки про її важливість та актуальність для розвитку теорії і практики сучасної освіти й виховання.
1. Герберт Спенсер розвинув нову філософію виховання, в якій провідне місце посідає індивідуальний підхід до виховання дитини під яким він розумів організацію процесу навчання і виховання з урахуванням індивідуальних особливостей тих, кого навчають і виховують. Заснована на методі природного виховання, його педагогічна концепція є цікавою завдяки двом головним тезам свободі й самостійності. У дитини розвивається самостійність і спрямованість її на вміння самостійно знаходити способи для розв’язання тієї або іншої проблеми. Педагогічна концепція Г. Спенсера будувалась на педагогічних працях Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Й. І. Песталоцці, Ф. Фребеля, з одного боку, а з іншого на власних спостереженнях. Підґрунтям педагогічних поглядів Спенсера стали його філософські, соціологічні й психологічні погляди, а також світогляд і неавторитарні методи викладання його батька, Вільяма Спенсера. Приводом до розробки педагогічної концепції стали соціально-економічні зміни, які відбувалися в Англії другої половини ХІХ століття. Саме цей період характеризувався інтенсивним розвитком соціально-педагогічної думки, загостреною увагою до багатьох проблем освіти і виховання. І саме Г. Спенсер був одним із видатних мислителів, які активно впливали на розвиток освіти й виховання у цей період, розробляючи його концептуальні основи. Високими темпами розвивалися природничі науки, що призвели до виникнення нових течій у філософії, психології, педагогіці. Всі ці зміни потребували від освіти й виховання нових підходів і методів до викладання і реформування освіти в цілому з новими орієнтирами на розвиток особистості індивіда. Це стало провідною ідеєю педагогічної спадщини Г. Спенсера.
2. Філософські погляди Г. Спенсера ґрунтувалися на концепції позитивізму, одним з фундаторів якої він був. Основною ідеєю позитивістів була освіта, яка розвивається у результаті розвитку людини. Саме розвиток освіти міг, на думку Г. Спенсера, гарантувати стабільний прогрес суспільства та рівноправну свободу громадян.
3. Соціологія, на думку Г. Спенсера, не тільки описує суспільний розвиток, а й формує його закони. Г. Спенсер розподілив суспільства за типами і вищим уважав капіталістичне, яке буде приділяти увагу вихованню громадян, забезпеченню їхньої свободи й розвитку творчої активності. Адже індивідуальна свобода була найвищою цінністю для англійського філософа.
4. Г. Спенсер створив об’єктивну й суб’єктивну психологію та визначив завдання психології як науки. Він детально дослідив питання виникнення поведінки, волі, характеру. Всі ці дослідження, безумовно, вплинули на розробку педагогічної концепції і сформували нові підходи до викладання та виховання, про які Г. Спенсер детально писав у своїй педагогічній праці «Виховання розумове, моральне й фізичне».
5. У сформульованій педагогічній концепції Г. Спенсер розглянув важливе питання про роль школи і батьків у вихованні дитини, про комплекс знань, які з погляду еволюції є найбільш необхідними як основа будь-якої освіти, про основні способи застосування індивідуального підходу до виховання, які повинні знати батьки, вихователі та вчителі в процесі виховання дітей. Саме батьки, на його думку, повинні знати правильні методи розумового, морального та фізичного виховання. Герберт Спенсер наголошував на важливості введення курсу педагогіки до шкільної програми навчання. Він підкреслював важливість природничо-математичних предметів і що викладання не повинно бути авторитарним. Дітям треба, вважав англійський філософ, більше розповідати й показувати, звертаючи увагу на їхні індивідуальні здібності.
6. Головною метою розумового виховання Г. Спенсер уважав саморозвиток індивідуальних якостей дитини, заснований на природному методі. Саме малювання, спостережливість і допитливість, на думку Спенсера, займають важливе місце в процесі розумового розвитку дітей. Проголошуючи природний метод у навчанні, він наполягав на скасуванні раннього навантаження на розум дитини, заміні системи заучування напам’ять словесними уроками й практичним навчанням на природі, введенні системи наочного навчання, поданні дітям знань у привабливій формі.
Розвивав Г. Спенсер і дидактичні принципи, серед яких новими були принцип виховання дитини згідно з історичним етапам розвитку людства; принцип саморозвитку в широкому розумінні; принцип позитивного емоційного впливу.
7. Цікавими є погляди Г. Спенсера щодо морального виховання дітей, головною метою якого повинно стати виховання доброго громадянина. Для цього треба брати до уваги спадкоємний фонд задатків і здібностей, стереотип поведінки, вироблений у процесі індивідуального життя і духовні потреби. Метою виховання як волі є самовиявлення, самовияв, самореалізація дитиною як активно-діяльної істоти, споконвічно закладених у ній природою фізичних і духовних сутнісних сил. Багато уваги англійський філософ приділяв питанню моральної дисципліни, розвитку поведінки та вмінню вести сім’ю.
8. Важливим є аналіз процесу фізичного виховання в Англії наприкінці ХІХ початку ХХ століття, зроблений Г. Спенсером. Він наголошував на важливості природного методу та індивідуальних особливостей дитини щодо їжі, одягу, фізичних вправ, ігор. Г. Спенсер уперше порушив питання про важливість фізичного виховання не тільки хлопчиків, а й дівчат.
9. Досліджено й проаналізовано значний вплив концепції виховання Г. Спенсера на розвиток педагогічної думки в таких країнах, як Англії, США і Росії наприкінці ХІХ початку ХХ століття. Особливий інтерес до праць Г. Спенсера може виникнути у викладачів і вчителів, якi можуть проаналізувати його ідеї крок за кроком, особливо положення про науку як найвищі знання, розвиток і застосування їх на практиці.
У Сполучених Штатах Америки методи Г. Спенсера були введені в систему освiти набагато раніше, ніж в Англії, але на початку 20-х років минулого століття великі зміни почали відбуватися саме в системі освiти Англії. Програми багатьох коледжів були переглянуті й змінені. І це відбулося не через те, що вони повнiстю погодилися з думкою Г. Спенсера, а тому, що він передбачав подальший розвиток промисловості й необхідність вивчати науки.
Актуальними для сучасної школи є сформульовані Г. Спенсером принципи процесу виховання: спрямованість процесу освiти на всебiчний розвиток особистості; єдність навчання й виховання; зв’язок успіхів у навчанні з природою; врахування вікових й індивідуальних особливостей учнів у процесі навчання; наочність; самостійність; доступність у навчанні.
Результати проведеного дослідження можуть бути ефективно використані авторами підручників, методичних посібників і рекомендацій при впорядкуванні програм для шкіл і вищих навчальних закладів.
Матеріали дисертаційної роботи апробовані й певною мiрою реалізовані на психолого-педагогічному факультеті соцiально-педагогічного інституту «Педагогічна Академія» в процесі підготовки вчителів і можуть бути продуктивно використані в змісті навчальних курсів з педагогіки та історії педагогіки, спецкурсів і спецсемінарів, при написанні дипломних і курсових робіт, рефератів.
Тому аналіз порушених нами питань, на повне й усебічне розкриття яких дисертаційна робота не претендує, дає нам змогу рекомендувати:
- продовжити поглиблене вивчення теоретичного обґрунтування і механізму реалізації індивідуального підходу до виховання дітей;
- творчо використати досвід реалізації концепції індивідуального підходу до виховання дітей за Г. Спенсером в освітянській практиці;
- відповідно скоригувати навчальні програми для створення більш сприятливих умов для реалізації індивідуального підходу до виховання дітей;
- активно працювати над створенням педагогічних технологій, заснованих на рекомендаціях Герберта Спенсера, з метою формування у дітей повноцінного саморозвитку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алексеев П.В., Панин А.В. Теория познания и диалектика: Учеб. пособие для вузов. М.: Высшая школа, 1991. 383 с.
2. Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти України. Історія. Теорія. К.: Либідь, 1998. 557 с.
3. Ананьев Б.Г. и др. Индивидуальное развитие человека и константность восприятия. М.: Просвещение, 1968. 335 с.
4. Антология педагогической мысли Украинской ССР. /Сост. Н.П. Калениченко. М.: Педагогика, 1988. 640 с.
5. Антология педагогической мысли России второй половины XIX начала ХХ в./Сост. П.А. Лебедев. М.: Педагогика, 1990. 608 с.
6. Батлина Л.В. Становление и развитие общественного дошкольного воспитания в Украинской ССР /1917 1941гг./: Автореф. дисс... канд. пед. Наук: специальность 13.00.01 теория и история педагогики. К., 1983. 19 с.
7. Бех І.Д. Особистісно зорієнтоване виховання. Науково-метод. Посібник. К: Рад. школа, 1998. 127 с.
8. Бехтерев В.М. Объективная психология. — М.: Наука, 1991. — 475 с.
9. Бим-Бад Б.М. Мудрость воспитания: педагогическая хрестоматия для родителей. М., 1986. 297 с.
10. Бим-Бад Б.М. Педагогические течения в начале двадцатого века: Лекции по педагогической антропологии и философии образования. М.: Изд. Российского открытого ун-та, 1994. 112 с.
11. Блонский П.П. Избранные педагогические произведения. М.: АПН РСФСР, 1961. 695 с.
12. Блонский П.П. Курс педагогики. Введение в воспитание ребенка. М.: Практические знания, 1916. 286 с.
13. Богуш А.М. Розвиток мови у дітей дошкільного віку. К.: Радянська школа, 1972. 104 с.
14. Бодалев А.А. Психология личности. М.: Изд-во МГУ, 1988. 187 с.
15. Божович Л.И. Личность и ее формирование в детском возрасте. М.: Просвещение, 1968. 464 с.
16. Божович Л.И. Проблемы формирования личности: Избранные психологические труды. М.: Институт практической психологии, 1995. 352 с.
17. Бондаревский В.Б. Воспитание интереса к знаниям и потребности к самообразованию: Книга для учителя. М.: Просвещение, 1985. 144 с.
18. Бурлака Я.I., Руденко Ю.Д. Iсторiя педагогiки України: витоки, пошуки, проблеми // Рiдна школа. 1992. № 1. С. 7 9.
19. Бэкон Ф. Сочинения: В 2 т. — М.: Мысль, 1978, — 565 с.
20. Вентцель К.Н. Свободное воспитание: Сб. избр. трудов / Сост. Л.Д. Филоненко. М: Педагогика, 1993. 170 с.
21. Веркалець М.М. Педагогiчнi погляди Б.Д. Грiнченка // Радянська школа. 1988. № 12. С. 77 80.
22. Виноградов Н. Очерки по истории идей дошкольного воспитания. М.: Лучина, 1925. 156 с.
23. Вишневський О. Сучасне українське виховання. Педагогічні нариси. Львів, ЛОНМ ІО ім. Г. Ващенка, 1996. 238 с.
24. Власова О.I. Проблеми професiйної пiдготовки вихователiв дитячих мiстечок у спадщинi Германа Гмейнера: Автореф. дис. ... канд. пед. наук: спеціальність 13.00.01 загальна педагогіка та історія педагогіки. К., 1993. 20 с.
25. Водовозова Е. Н. Умственное и нравственное воспитание детей от первого проявления сознания дошкольного возраста. 7-е, перераб. и доп.изд. Спб.: Фототип. и тип. А.Ф. Дресслера, 1913. 365 с.
26. Вольтер Ф. Философские сочинения. М.: Наука, 1989. — 750 с.
27. Вопросы истории педагогики. / Сборник научных трудов под редакцией М.Ф. Шабаевой. М: Высшая школа, 1973. 170 с.
28. Выготский Л.С. Воображение и творчество в детском возрасте. Психологический очерк. М.: ГИЗ, 1930. 80 с.
29. Выготский Л.С. Педагогическая психология. М.: Педагогика, 991. 479 с.
30. Галузинский В.М. Индивидуальный подход в воспитании. К.: Радянська школа, 1982. 133 с.
31. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. К.: Вища школа, 1995. 237 с.
32. Гарго Ю.П. Психофізіологія: Навч. посібник. К.: МАУП, 1999. 123 с.
33. Гельвецій К.А. Про людину, її розумові здібності та її виховання/Пер. З фр. Валер’яна Підмогильного. К.: Основи, 1994. 416 с.
34. Гексли Т. Об университетском воспитании/Пер. с англ. Спб., 1876. 15 с.
35. Гергет А., Готалов-Готлиб А. Современные педагогические течения. Херсон, 1925. 250 с.
36. Гессен С. И. Основы педагогики. Введение в прикладную философию. М.: Школа-Пресс, 1995. 447 с.
37. Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности /Сост. Василенко Л.И., Ермолаев В.С. М.: Прогресс, 1990. 495 с.
38. Глоссарий современного образования / Под общ. ред. В.И. Астаховой и А.Л. Сидоренко. Харьков.: ОКО, 1998. 267 с.
39. Гуревич К.М. Умственное развитие школьников: критерии и нормативы. М.: Знание, 1992. 80 с.
40. Даденков М.Ф. Iсторiя педагогiки. КиївХаркiв: Радянська шк