МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН ЕВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

brief description

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

На правах рукопису

ГРІНЕНКО ОЛЕНА ОЛЕКСІЇВНА

УДК 341:061.1ЄС

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН ЕВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Спеціальність 12.00.11 – міжнародне право

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Науковий керівник –
МУРАВЙОВ Віктор Іванович
доктор юридичних наук, професор

Київ – 2012

ЗМІСТ
Стр.
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ…………………………………..3
ВСТУП ………………………………………………………………………5
РОЗДІЛ 1. ПРОБЛЕМАТИКА ВИЗНАЧЕННЯ ЕВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ЯК ОСОБЛИВОГО СУБ’ЄКТА СУЧАСНОГО МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
1.1. Правова природа Європейського Союзу………………………… 23
1.2. Засади правової регламентації зовнішніх зносин Європейського Союзу як суб’єкта міжнародного права………………………………………... 45
1.3. Особливості міждержавного співробітництва у системі зовнішніх зносин Європейського Союзу та питання захисту громадян Союзу в третіх державах…………………………………………………………………………..72
Висновки до розділу 1…………………………………………………….93
РОЗДІЛ 2. СТРУКТУРНО-СУБ’ЄКТНА ОРГАНІЗАЦІЯ ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
2.1. Правовий статус внутрішніх органів зовнішніх зносин Європейського Союзу…………………………………………………………….97
2.2. Правовий статус зовнішніх органів зносин Європейського Союзу126
2.3. Правовий статус та роль спеціальних місій (місії ad hoc) у практичній реалізації зовнішніх зносин Європейського Союзу……………...162
Висновки до розділу 2…………………………………………………...189
РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМАТИКА ЗАСТОСУВАННЯ ДИПЛОМАТИЧНИХ ПРИВІЛЕЇВ ТА ІМУНІТЕТІВ В ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
3.1. Застосування дипломатичних привілеїв та імунітетів на території держав-членів Європейського Союзу………………………………………….193
3.2. Застосування привілеїв та імунітетів Європейського Союзу та його персоналу в третіх державах……………………………………………………219
3.3. Застосування дипломатичних привілеїв та імунітетів Європейського Союзу під час проведення спеціальних місій………………………………….241
Висновки до розділу 3…………………………………………………...262
РОЗДІЛ 4. ОСОБЛИВОСТІ ПРАКТИЧНОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
4.1. Правове регулювання зовнішніх зносин Європейського Союзу з розвинутими державами (на прикладі Сполучених Штатів Америки)………264
4.2. Правове регулювання зовнішніх зносин Європейського Союзу з країнами, що розвиваються……………………………………………………..305
4.3. Правове регулювання зовнішніх зносин Європейського Союзу з його державами-сусідами (третіми країнами)……………………………………….342
Висновки до розділу 4…………………………………………………...391
РОЗДІЛ 5. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОКРЕМИХ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИХ ФОРМ ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
5.1. Політика сусідства Європейського Союзу………………………….398
5.2. Політика Східного партнерства та Союз для Середномор’я ……...433
5.3. Правове регулювання співпраці Європейського Союзу з Україною………………………………………………………………………….462
Висновки до розділу 5…………………………………………………...499
ВИСНОВКИ………………………………………………………………504
ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………...523

Перелік умовних скорочень

Умовні позначення, скорочення, терміни Розшифровка умовних позначень, скорочень,
термінів
АС Африканський Союз
АСЕАН Асоціація держав південно-західної Азії
ВООЗ Всесвітня організація охорони здоров’я
ГА ООН Генеральна асамблея ООН
ДЄС Договір про Європейський Союз 1992 р. (Маастрихтський договір)
ДЄСВС Договір про європейське співтовариство вугілля та сталі 1952 р.
ДЗЄС Договір про заснування ЄЕС 1957 р. (Римський договір)
ДФЄС Договір про функціонування Європейського Союзу 2009 р. (Лісабонський договір)
ЕКАДС Економічна комісія для країн Азії та Далекого Сходу
ЕКОСОР Економічна й соціальна Рада ООН
ЄС Європейський Союз
ЄАВТ Європейська асоціація вільної торгівлі
ЄБРР Європейський банк реконструкції та розвитку
Євратом Європейське співтовариство з атомної енергії
ЄЕП Європейський економічний простір
ЄПС Європейська політика сусідства
ЄЕС Європейський економічне співтовариство
ЄСВС Європейське співтовариство вугілля та сталі
ЄСЗД Європейська служба (агенція) зовнішньої діяльності
ЄФР Європейський Фонд Розвитку
ЗЄС Західноєвропейський союз
ЗМІ Засоби масової інформації
КПБ Комітет з питань політики і безпеки Союзу
КПБ ЄС Комітет з питань політики й безпеки Європейського Союзу
КПП Комітет постійних представників
Країни АКТ країни Африки, Карибського басейну й Тихоокеанського регіону
МАГАТЕ Міжнародна агенція з атомної енергії
МБРР Міжнародний банк реконструкції та розвитку
МВФ Міжнародний валютний фонд
МЕРКОСУР економічний союз держав у Південній Америці, до якого входять Аргентина, Бразилія, Парагвай і Уругвай; в якості асоційованих членів – Чилі, Болівія, Венесуела, Колумбія і Еквадор.
МОП Міжнародна організація праці
НАТО Організація Північноатлантичного договору
ОАЄ Організація африканської єдності
ОБСЄ Організація з безпеки та співробітництва в Європі
ОЕСР Організація економічного співробітництва та розвитку
ОЄЕС Організація європейського економічного співробітництва
ООН Організація об’єднаних націй
САСМ Центральноамериканський спільний ринок
СЄЕП Спільний європейський економічний простір
СЗППБ спільна зовнішня політика та політика безпеки
СОТ Світова організація торгівлі
ТАФТА Трансатлантична зона вільної торгівлі
ФАО Продовольча та сільськогосподарська організація ООН
ЦЄЗВТ Центральноєвропейська зона вільної торгівлі
ЦСЄ Центральна та Східна Європа
ЮНЕСКО Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки i культури
ЮНКТАД Конференція Організації Об'єднаних Націй з торгівлі та розвитку
ЮНРРА Організація допомоги та відновлення Об'єднаних Націй
СДС Союз для Середземномор’я
ПДА Порядок денний асоціації
УПС Угода про партнерство та співробітництво
ARLEM Євро-середземноморська асамблея місцевих та регіональних влад
PNUD Програма ООН з розвитку

ВСТУП
Актуальність теми. Від середини ХІХ ст. держави намагалися узгодити свої інтереси в рамках міжнародних організацій координаційного типу. Після Другої Світової війни інтеграційні процеси стали невід’ємною складовою сучасного світу. Вони викликали потребу у виникненні міжнародних організацій принципово нового типу – «економічних інтеграційних об’єднань». Наразі серед них найбільший шлях, охопивши найширшу сферу відносин між державами-членами, пройшов Європейський Союз (ЄС), що виступає правонаступником Європейського Співтовариства. Він вперше запровадив в своїй практиці чотири свободи спільного ринку, що є наразі класичними для інших подібних об’єднань: свобода пересування товарів, надання послуг, руху капіталів та робочої сили. Заради найширшого забезпечення цих свобод держави-члени передавали все більшу кількість своїх повноважень на користь об’єднання. Таке розширення об’єму повноважень вимагало узгодження діяльності ЄС на зовнішній арені з іншими учасниками міжнародних відносин.
Від початку ЄС здійснював на зовнішній арені лише торгівельну та економічну частину співробітництва, пізніше залучивши і політичну співпрацю в формі Спільної зовнішньої політики і політики безпеки.
Здійснюючи гармонізацію широкого спектру різноманітних відносин, ЄС створив новий правопорядок, відмінний від міжнародного і національного права держав-членів. Цей правопорядок базується одночасно на нормах міжнародного права та правотворчій діяльності інститутів ЄС, виступаючи правопорядком sui generis і отримав умовну назву «право ЄС». Важливою основою права ЄС виступає acquis communautaire – так званий «спільний доробок», що має і внутрішній і зовнішні аспекти. Вступаючи у відносини з третіми країнами ЄС намагається будувати відносини з ними саме на засадах acquis communautaire, включаючи відповідні норми до положень двосторонніх угод.
Треба зазначити, що вже в самій концепції економічної інтеграції було закладено зовнішній компонент, суть якого полягала в необхідності правового регулювання зовнішніх зв'язків не кожної держави-члени ЄС окремо, а зовнішніх зв'язків об'єднання в цілому. Більш того, перехід ЄС до більш високих ступенів економічної інтеграції вимагав вироблення і здійснення спільної зовнішньої політики по відношенню до третіх країн і міжнародних організацій.
Загалом міжнародні міжурядові організації здійснюють зазвичай доволі вузький аспект зовнішніх зносин, мова йде про так зване активне і пасивне право посольств, коли вони створюють власні представництва при державах-членах, та приймаючи їхні місії при своїй штаб-квартирі. ЄС пішов далі, окрім здійснення активного та пасивного права посольств, він здійснює право спеціальних місій, а також частину консульських функцій. Крім того, на здійснення власної правосуб’єктності ЄС є активним учасником договірних відносин з третіми державами, виступаючи тут в ролі самостійного суб’єкта міжнародного права, або разом з своїми державами-членами. Частиною з них є угоди про привілеї і імунітети представництв ЄС в третіх країнах, що є за своїм об’ємом аналогічним встановленим для дипломатичних представництв держав згідно віденської конвенції про зовнішні зносини 1961 р. ЄС також виступає членом або спостерігачем значної кількості міжнародних організацій. Держави-члени у міжнародних організаціях, в тому числі і в Раді Безпеки ООН мають відстоювати узгоджену в рамках ЄС спільну політику. Заради здійснення всього цього об’єму зовнішньополітичних повноважень в рамках ЄС створено спеціальну посаду Верховного представника з закордонних справ і політики безпеки з приданою йому Європейською службою зовнішньополітичної діяльності. Все це дозволяє нам стверджувати про наявність в рамках права ЄС окремої галузі – права зовнішніх зносин.
Слід зазначити, що вже в самій концепції економічної інтеграції (як наголошувалося вище – Європейські співтовариства створювалися і розвивалися спочатку як суто економічні організації) був закладений зовнішній компонент, суть якого – в необхідності правового регулювання зовнішніх зв'язків не тільки кожної держави-члена ЄС, але і зовнішніх зв'язків об'єднання в цілому. Більш того, перехід ЄС до більш високих ступенів економічної інтеграції вимагав вироблення і здійснення спільної (єдиної) зовнішньої політики по відношенню до третіх країн і міжнародних організацій.
Питання здійснення зовнішніх зносин Європейським союзом має важливе значення для України, приймаючи до уваги бажання нашої держави укласти Угоду про асоціацію з ЄС та перспективне прагнення отримання членства в цьому утворенні. Будуючи різного рівня правовідносини з ЄС: двосторонні та багатосторонні, в тому числі в рамках специфічних політик Союзу, таких, як Європейська політика сусідства та Східне партнерство, Україна будує специфічну групу спільних відносин – «strategic partnership acquis» – нормативних досягнень стратегічного партнерства ЄС з третіми країнами.
Стан дослідження проблеми. Наука міжнародного права, в тому числі і українська, має досить довгу історію дослідження міжнародно-правових аспектів існування ЄС. Дослідження ці розпочалися ще в середині ХХ сторіччя, з початку існування Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄСВС) (1951 р.) та Європейського економіч¬ного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства з атом¬ної енергії (Євратом) (1957 р.) і тривають досі. Новий поштовх їм надало створення Європейського Союзу. Так, загальні питання функціонування ЄС, питання наднаціональності в праві ЄС, гармонізація права національного права держав-членів в рамках ЄС, співвідношення права ЄС та права держав-членів, взаємодія національного права України та права ЄС ставали предметом дослідження таких українських вчених: М.О. Баймуратова, І. Березовської, М. Бірюкова, В. Бліщенко, Г.Є. Бувайлика, М.В. Буроменського, В.Г. Буткевича, В.А. Василенка, О.Ф. Висоцького, А.З. Георгіци, І. Грицяка, В.Н. Денисова, А.С. Довгерта, О.В. Задорожнього, Л.М. Ентіна, В.І. Євінтова, А.Я. Капустіна, С.Ю. Кашкіна, В.І. Кисіля, Н.Р. Малишевої, М.М. Микієвича, В.І. Муравйова, В.Ф. Опришка, Р.А. Петрова, Л.Д. Тимченка та інших.
Саме правове регулювання зовнішніх зносин ЄС ще не було предметом окремого дослідження. Деякі його аспекти досліджувалися в працях В. Андрейцева, В. Барановського, С. Білоцького, В. Бондара, О. Делінського, Ф. Карпенко, Є. Кіша, В.В. Копійки, В. Коваля, Т. Левицького, Я. Малика, В.І. Муравйова, М.М. Микієвича, С. Пирожкова, Р.А. Петрова, В. Посельського, К. Савчука, Я. Соболєва, Б.М. Топорніна, М. Ушакова, С. Федуняка, Ю. Шемшученко, Є. Шибаєва, Т.І. Шинкаренко, Г. Яворської та ін.
В зарубіжній доктрині право ЄС, включаючи зв’язки з третіми країнами, тією чи іншою мірою досліджували такі вчені, як Г. Берман, Н. Блокер, І. Бридж, Ж. Булюі, Д. Вает, М. Вестлейк, П. Гей, Д. Генрі, Г.-Н. Геренфельдт, Е. Де Смітер, А. Еванс, Г. Єніке, І. Зайдль-Гогенвельдерн, Г. Іпсен, Г. Ісаак, В. Кернз, Ф. Карді, Н. Каталано, П. Кептейн, М. Кремона, Д. Лазок, К. Ленартс, Ж-В. Луї, Д. Мак-Голдрік, Д. Маклеод, М. Маресо, В. Моравецький, Д. О’Кіф, Ж. Рідо, А. Розас, Є. Серекс, Ж-Л. Сорон, П. Пескатор, А. Татам, А. Тот, Ж. Тускоз, Е. Фелкер, А. Фердрос, П. Фішер, Р. Фолсом, С. Хайет, Т. Хартлі, Г. Шлогауер, О. Шпірман, Ж. Штайнер.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до наукової теми кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Україна в євроінтеграційних правових процесах», що є частиною планової теми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Інтеграція України у європейські правові, політичні та економічні системи» № 06БФ048-01, яка, в свою чергу, є складовою частиною комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Наукові проблеми сталого державного розвитку України».
Мета і завдання дослідження. Метою циклу робіт є проведення комплексного та системного міжнародно-правового аналізу зовнішніх зв’язків Європейського Союзу на сучасному етапі.
Цією метою зумовлено вирішення таких завдань:
- Розглянути соціально-економічні та політико-правові передумови виникнення європейських інтеграційних організацій, що обумовили особливості створення і функціонування специфічного правового порядку ЄС;
- Визначити основні доктрини, що характеризують особливості правової природи ЄС як об’єднання sui generis;
- виявити особливості правового порядку ЄС порівняно з іншими міжнародними інституційними структурами;
- дати характеристику міжнародно-правового регулюванню здійснення зовнішніх зносин ЄС;
- розглянути діяльність органів та інститутів ЄС як внутрішніх органів зовнішніх зносин ЄС;
- визначити різновиди діяльності зовнішніх органів зовнішніх зносин ЄС;
- дослідити порядок здійснення ЄС дипломатії ad hoc;
- показати різні міжнародно-правові теорії, що стосуються засад привілеїв та імунітетів міжнародних організацій в доктрині міжнародного права;
- розглянути практику ЄС щодо застосування привілеїв і імунітетів при здійсненні зовнішніх зносин та їхній специфічний характер, зумовлений особливостями здійснення зовнішніх зносин в конкретних випадках;
- розробити класифікацію привілеїв та імунітетів ЄС, його органів та персоналу ЄС;
- визначити відмінності характеру та порядку застосування привілеїв та імунітетів щодо ЄС всередині об’єднання та стосовно третіх країн;
- розглянути правові засади здійснення представництвами держав-членів ЄС делегованого захисту громадян ЄС на території третіх країн;
- показати специфічний характер договірно-правового регулювання відносин ЄС з розвиненими країнами;
- визначити характер здійснення зовнішніх зносин ЄС з країнами, що розвиваються, та специфічні, створені там інституційні структури;
- розглянути місце угод про асоціацію в правовому порядку ЄС та їхню особливість серед угод, що їх укладає ЄС з третіми країнами;
- дослідити способи впливу права ЄС на внутрішні правопорядки третіх країн, в тому числі на правовий порядок України;
- визначити новітні підходи ЄС до розбудови дво- та багатосторонніх відносин з країнами-сусідами, їхню правову та інституційну основу;
- розглянути історію, сучасний стан та перспективи правовідносин України з ЄС на дво- та багатосторонніх рівнях, особливість України як партнера на пострадянському просторі при формуванні Східного партнерства.
Об'єктом дослідження є міжнародно-правові відносини, пов’язані з реалізацією зовнішніх зносин Європейського Союзу.
Предметом дослідження є система правових норм, що регулюють різні аспекти зовнішніх зносин Європейського Союзу.
Методи дослідження. Наукове дослідження побудоване на використанні широкого спектру методів та підходів, що застосовуються в сучасній правовій науці з метою дослідження зовнішніх зносин. Зокрема, застосування порівняльного методу дало змогу звернутися до визначення особливостей здійснення зовнішніх зносин ЄС та його відмінності від інших організацій. При обґрунтуванні теоретичних висновків дисертації здобувач керувався положеннями загальної теорії права і теорії та практики міжнародного права. Формально-юридичний метод дозволив виявити релевантні норми, проаналізувати їхній правовий зміст і встановити їхні взаємозв’язки для досягнення цілісного бачення предмету дослідження. В дослідженні етапів розвитку європейських інтеграційних об’єднань та їхніх зв’язків з державами-членами, третіми країнами та міжнародними організаціями покладено історичний підхід. При розробці пропозицій щодо вдосконалення співпраці України та ЄС використовувався метод прогнозування. У роботі використовувались й низка інших спеціальні методів пізнання: системний, аналітичний, формально-логічний, структурно-функціональний та інші.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є першим у вітчизняній науці комплексним дослідженням зовнішніх зносин ЄС з урахуванням реформи Європейського Союзу в світлі Лісабонського договору. Найбільш значимі результати, що характеризують особистий внесок дисертанта в розробку проблематики зовнішніх зносин Європейського Союзу, можна сформулювати таким чином:
Здійснене автором дослідження дало можливість одержати такі результати:
- ЄC є особливим утворенням, яке пройшло шлях від міжурядової організації, проте ще не набуло статусу держави. З точки зору своїх міжнародно-правових ознак ЄС зараз знаходиться в стадії державоподібного утворення з наднаціональними повноваженнями, спільним регулюванням зовнішньоекономічної діяльності, валютою, кордонами, громадянством, узгодженням зовнішньої політики, зачатками створення власних збройних сил. З набуттям чинності Лісабонським договором, ЄС отримав беззастережну правосуб’єктність у міжнародному праві на основі ст. 47 ДЄС, проте ця правосуб’єктність є обмежена положеннями Лісабонського договору;
- поняття „європейське право” є більш широкою системою і включає в себе колишнє право Співтовариств та норми „м’якого права”, через які регулювалася спільна зовнішня політика та співпраця в правоохоронній галузі, і яке ми характеризуємо як право Союзу. Разом вони утворюють третю правову систему, поряд з міжнародним і національним правом ЄC є особливим утворенням, яке пройшло шлях від міжурядової організації, проте ще не набуло статусу держави.
- розглянувши міжнародно-правове регулювання зовнішніх зносин ЄС, дано таке їх наукове визначення – це галузь європейського права, яку складають норми різного походження та юридичної сили, які регулюють відносини, пов’язані з зовнішньою діяльністю органів Союзу та держав-членів, зовнішнім представництвом інтересів Союзу в сфері СЗПБ та інших сферах. Цій галузі притаманні певні інститути, зокрема посольське право Союзу та право спеціальних місій Союзу, які в свою чергу об’єднують певні норми, що регулюють однорідну групу відносин;
- зовнішні органи зовнішніх зносин суверенних держав-членів ЄС згідно установчих договорів наділено обов’язком забезпечити дотримання і виконання рішень, прийнятих ЄС в сфері СЗПБ, що визначають позиції та дії Союзу. Така норма є свідченням суттєвого обмеження суверенітету держав-членів в сфері здійснення зовнішніх зносин на користь ЄС, що не зустрічається в практиці міжнародних організацій;
- явище делегованого представництва набуло в практиці ЄС особливого значення, поклавши на держави-члени обов’язок здійснювати захист громадян ЄС в третіх країнах в разі відсутності їх національного представництва. Наразі цей захист розглядається більше в сенсі консульського захисту (ст.ст. 20 і 23 ДФЄС), хоча і має тенденції до поширення і на дипломатичний. При цьому проблемним є наявність згоди держави перебування на здійснення такого захисту на її території;
- в рамках здійснення консульського захисту ми можемо казати про здійснення в межах права зовнішніх зносин Європейського Союзу і певних консульських функцій. Хоч поки цей захист і здійснюється лише консульськими та дипломатичними представництвами держав-членів, а не органами Союзу. В той же час програмні акти «м’якого права» ЄС – Зелена книга та План дій передбачають вже створення певних спільних органів ЄС, наділених відповідними повноваженнями з питань консульського захисту;
- в рамках інституційної структури ЄС визначено наявність системи органів, що беруть участь у здійсненні зовнішніх зносин. Ці органи можна поділити на кілька груп: внутрішні органи зовнішніх зносин, зовнішні органи зовнішніх зносин та місії ad hoc. В частині внутрішніх органів ця система частково співпадає з загально інституційною системою ЄС. Сама наявність таких структурних підрозділів, як внутрішні органи зовнішніх зносин, зовнішні органи зовнішніх зносин свідчить про докорінну відмінність Союзу від міжурядових організацій, яким такий поділ органів зовнішніх зносин є невідомим. До місій ad hoc ЄС відносяться: спеціальні представники та посланці Союзу, миротворчі місії Союзу і надзвичайні короткотермінові місії;
- до внутрішніх органів зовнішніх зносин ЄС відносяться: Європейська рада, Голова Європейської ради, Верховний представник Союзу з закордонних справ і політики безпеки, Рада, Комісія, Європейський парламент, Суд Союзу та Європейська служба зовнішньополітичної діяльності (ЄСЗД). До зовнішніх органів зовнішніх зносин ЄС відносяться: делегації Союзу, представництв, офісів та антен Комісії / Союзу в третіх країнах;
- ЄСЗД є специфічним органом, що створений спеціально для здійснення зовнішніх зносин ЄС і виступає аналогом «міністерства закордонних справ Союзу»;
- за Лісабонським договором ЄС зрештою отримав власні зовнішні органи зносин, які його репрезентують на міжнародній арені у третіх країнах та міжнародних організаціях. Вони підзвітні, або переходять у підзвітність Верховному представникові і будуть елементами спільної дипломатичної служби ЄС – ЄСЗД. Їх назва за установчими договорами – делегації Союзу. До цього Союз власних представництв за кордоном не мав, а інтереси Співтовариств представляла Комісія через свої делегації разом з державою-членом, що головувала в Раді;
- делегації ЄС розвилися з інформаційних офісів або технічних агентств, штат яких наймають за контрактом на професійну службу, що складається з державних службовців з дипломатичною акредитацією та міжнародних службовців. Раніше вони мали кілька назв та різні органи підпорядкування: Комісію та Раду, в яких в свою чергу були різні відділи, що безпосередньо ними керували. Це створювало певну плутанину і ускладнювало керівництво;
- існування зовнішніх органів зносин ЄС має під собою подвійне правове підґрунтя: з одного боку це установчі договори ЄС та рішення Комісії / Верховного представника, з іншого – двосторонні чи багатосторонні угоди Комісії / Союзу з країною перебування про заснування делегації і надання їй певних привілеїв та імунітетів. Крім того, до таких джерел відносяться односторонні акти держав чи акти національного права, в яких держава перебування висловлює згоду наділити делегацію статусом, аналогічним дипломатичному;
- статус делегацій та їх персоналу двосторонніми угодами визначається як такий, що відповідає mutatis mutandis статусу, який встановлюється Віденською конвенцією 1961 р. для дипломатичних представництв держав. Отримання делегаціями Союзу права виступати в якості дипломатичних установ досі ще остаточно не завершена. Союз не може досі надавати дипломатичні ранги, а його делегацію очолюють особи в ранзі послів, маючи його або як особистий ранг від держави-члена, або маючи його лише на час перебування на посаді;
- місії ad hoc ЄС не регулюються універсальною Конвенцією 1969 р. «Про спеціальні місії», хоч іноді Союз на неї і посилається. Правовий статус місій ad hoc визначається двосторонніми угодами Союзу з державами, на території яких проходить діяльність цих місій, та з державами, які надають свої контингенти для спільної з Союзом діяльності. Кожна з цих місій за характером своєї діяльності, мандатом та рівнем привілеїв контингенту є унікальною;
- в основі привілеїв і імунітетів ЄС лежить функціональна теорія. З міжнародно-правової точки зору ми можемо виділити такі групи привілеїв та імунітетів Союзу, інституцій, спільних органів, їхнього персоналу та членів їх сімей.
Вперше:
- доведено, що з точки зору своїх міжнародно-правових ознак ЄС зараз знаходиться в стадії державоподібного утворення з наднаціональними повноваженнями, спільним регулюванням зовнішньоекономічної діяльності, спільними валютою, кордонами, громадянством, узгодженням зовнішньої політики, зачатками створення власних збройних сил. З набуттям чинності Лісабонського договору ЄС отримав беззастережну правосуб’єктність у міжнародному праві на основі ст. 47 Договору про Європейський Союз 1992 р. (Маастрихтський договір) (далі – ДЄС), проте ця правосуб’єктність є відповідним чином обмеженою положеннями Лісабонського договору;
- обґрунтовано поняття „європейське право”, яке є більш широкою системою в межах права ЄС і включає в себе колишнє право Співтовариств та норми „м’якого права”, через які регулювалася спільна зовнішня політика та співпраця в правоохоронній галузі, і яке ми характеризуємо як право Союзу. Разом вони утворюють третю правову систему, поряд з міжнародним і національним правом, в межах якої також функціонує ЄC, що є особливим утворенням, яке пройшло шлях від міжурядової організації до інтеграційного об’єднання держав, проте ще не набуло статусу держави.
- обґрунтовано конституціоналізація права зовнішніх зносин ЄС та дано його доктринальне визначення – це галузь європейського права, яку складають норми різного походження та юридичної сили, які регулюють відносини, що є пов’язаними з зовнішньою діяльністю органів Союзу та його держав-членів, зовнішнім представництвом інтересів Союзу в сфері спільної зовнішньої політики та політики безпеки (далі – СЗПБ) та інших сферах міждержавного інтеграційного співробітництва, зокрема у відносинах з так званими державами-сусідами («третіми») державами.
- обґрунтовано структуру права зовнішніх зносин ЄС, зокрема встановлено, що цій галузі притаманні певні інститути, зокрема посольське право Союзу та право спеціальних місій Союзу, які в свою чергу об’єднують певні норми, що регулюють однорідну групу міжнародно-правових відносин;
- з’ясовано, що зовнішні органи зовнішніх зносин суверенних держав-членів ЄС, згідно установчих договорів, наділено обов’язком забезпечити дотримання і виконання рішень, що прийняті ЄС в сфері СЗПБ, які визначають позиції та дії Союзу – така норма є свідченням суттєвого обмеження суверенітету держав-членів в сфері здійснення зовнішніх зносин на користь ЄС, що не зустрічається в практиці діяльності міжнародних організацій;
- доведено, що явище делегованого представництва набуло в практиці ЄС особливого значення, поклавши на держави-члени обов’язок здійснювати захист громадян ЄС в третіх державах, в разі відсутності їх національного представництва. Наразі цей захист розглядається більше в сенсі консульського захисту (ст.ст. 20 і 23 Договору про функціонування Європейського Союзу 2009 р. /Лісабонський договір/ (далі – ДФЄС)), хоча і має стійкі тенденції до поширення і на захист дипломатичний; при цьому проблемним є наявність згоди держави перебування на здійснення такого захисту на її території;
- визначено наявність системи органів, що беруть участь у здійсненні зовнішніх зносин ЄС в рамках його інституційної структури та здійснено їх класифікацію. Ці органи можна поділити на кілька груп: 1) внутрішні органи зовнішніх зносин, 2) зовнішні органи зовнішніх зносин та 3) місії ad hoc. В частині внутрішніх органів, ця система частково співпадає з загальною інституційною системою ЄС. Сама наявність таких структурних підрозділів, як внутрішні органи зовнішніх зносин, зовнішні органи зовнішніх зносин свідчить про докорінну відмінність Союзу від міжурядових організацій, яким такий поділ органів зовнішніх зносин є невідомим. До місій ad hoc ЄС відносяться: спеціальні представники та посланці Союзу, миротворчі місії Союзу і надзвичайні короткотермінові місії.
Удосконалено:
- теоретичні положення щодо особливостей системи органів зовнішніх зносин ЄС, які обумовлені специфікою правової природи Союзу;
- положення про те, що існування зовнішніх органів зносин ЄС має під собою подвійне правове підґрунтя: з одного боку це установчі договори ЄС та рішення Комісії/Верховного представника, з іншого – двосторонні чи багатосторонні угоди Комісії/Союзу з країною перебування про заснування делегації і надання їй певних привілеїв та імунітетів. Крім того, до таких джерел відносяться односторонні акти держав чи акти національного права, в яких держава перебування висловлює згоду наділити делегацію статусом, що є аналогічним дипломатичному;
- підхід щодо визначення міжнародно-правового статусу делегацій ЄС та їх персоналу, що двосторонніми угодами між ЄС та «третіми» державами або міжнародними організаціями визначається як такий, що відповідає mutatis mutandis статусу, який встановлюється Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р. для дипломатичних представництв держав. Разом з тим, отримання делегаціями Союзу права виступати в якості дипломатичних установ у повному обсязі досі ще не є остаточно завершеним. Союз не може давати дипломатичні ранги, а його делегації очолюють особи в ранзі послів, маючи його або: а) як особистий ранг від держави-члена ЄС; б) лише на час перебування на посаді;
- положення про те, що місії ad hoc ЄС не регулюються універсальною Конвенцією 1969 р. «Про спеціальні місії», хоча іноді Союз на неї і посилається. Правовий статус місій ad hoc визначається двосторонніми угодами Союзу з державами, на території яких проходить діяльність цих місій, та з державами, які надають свої контингенти для спільної з Союзом діяльності. Кожна з цих місій за характером своєї діяльності, мандатом та рівнем привілеїв контингенту є унікальною;
- положення про те, що в основі привілеїв і імунітетів ЄС лежить функціональна теорія. З міжнародно-правової точки зору можна виділити такі групи привілеїв та імунітетів – саме Союзу, його інституцій, спільних органів, їхнього персоналу та членів їх сімей.
Отримало подальший розвиток:
- положення про те, що в рамках здійснення консульського захисту можливо казати про здійснення в межах права зовнішніх зносин ЄС і певних консульських функцій, хоча поки цей захист і здійснюється лише консульськими та дипломатичними представництвами держав-членів, а не органами Союзу. В той же час програмні акти «м’якого права» ЄС – Зелена книга та План дій передбачають вже створення певних спільних органів ЄС, наділених відповідними повноваженнями з питань консульського захисту;
- теза про те, що до внутрішніх органів зовнішніх зносин ЄС відносяться: Європейська рада, Голова Європейської ради, Верховний представник, Рада, Комісія, Європейський парламент, Суд Союзу та Європейська служба зовнішньополітичної діяльності (далі – ЄСЗД). До зовнішніх органів зовнішніх зносин ЄС відносяться: делегації Союзу, представництва, офіси та антени Комісії / Союзу в третіх країнах;
- дослідження правового статусу ЄСЗД, яке є специфічним органом, що створений спеціально для здійснення зовнішніх зносин ЄС і виступає аналогом «міністерства закордонних справ Союзу»;
- питання становлення власних зовнішніх органів зносин ЄС, який за Лісабонським договором зрештою їх отримав, і які його репрезентують на міжнародній арені у третіх країнах та при міжнародних організаціях. Зазначені органи є підзвітними, або переходять у підзвітність Верховному представникові Союзу з закордонних справ і політики безпеки і будуть елементами спільної дипломатичної служби ЄС – ЄСЗД. Їх назва за установчими договорами – делегації Союзу. До цього Союз власних представництв за кордоном не мав, а інтереси Співтовариств представляла Комісія через свої делегації разом з державою-членом, що головувала в Раді;
- положення про те, що делегації ЄС розвилися з інформаційних офісів або технічних агентств, штат яких формувався за контрактом на професійну службу та складався з державних службовців з дипломатичною акредитацією та міжнародних службовців. Раніше зазначені офіси мали кілька назв та різні органи підпорядкування – Комісію та Раду, в яких, в свою чергу, були різні відділи, що безпосередньо ними керували – це створювало певну організаційну плутанину і ускладнювало керівництво.
Теоретична і практична значимість дослідження. Теоретичні висновки і пропозиції, сформульовані в цій дисертації, можуть бути використані для подальшої наукової розробки різних проблем міжнародної інтеграції як в рамках Європейського Союзу, що динамічно розвивається, так і стосовно інших регіонів світу. Практична значимість результатів дослідження полягає в тому, що теоретичні обґрунтування і висновки, що містяться в роботі, можуть бути використані і при формуванні зовнішньополітичних позицій України з інтеграційних проблем, при виробленні та здійсненні конкретних принципів, форм і методів інтеграційного співробітництва в рамках ЄС. Зокрема:
- у євроінтеграційному напрямі діяльності Міністерства закордонних справ України. У тому числі його використання можливе при розробці рамкових та секторальних угод Україна-ЄС. Так, її можна використовувати в процесі укладання Угоди про асоціацію України та Європейського Союзу. Крім того, при укладанні угод в сфері військово-політичного співробітництва (в сфері СЗПБ) або щодо співпраці в фінансовій, екологічній, науково-технічній, енергетичній та інших секторах співпраці.
- практичній діяльності Міністерства юстиції України. Зокрема, при здійсненні Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС (2004 р.), яку визначає Міністерство юстиції України як Центральний орган виконавчої влади з адаптації законодавства. Крім того, Міністерство юстиції України може використовувати дослідження при здійсненні експертиз на відповідність законодавству ЄС проектів нормативно-правових актів України у відповідних сферах.
- при роботі спільних координаційних органів ЄС-Україна, створених відповідно до Угоди про партнерство і співробітництво України з ЄС (1994 р.), Порядку денного щодо асоціації (2009 р.), а також секторальних домовленостей, наприклад – Угоди про реадмісію (2008 р.). Зокрема, представники їхньої української частини можуть використовувати досвід інших країн, які врегульовують аналогічні питання з ЄС, що був проаналізований в дослідженнях.
- в поточній діяльності Представництва України при ЄС, а також органів виконавчої влади України при співпраці з Делегацією ЄС в Україні. Зокрема, щодо питань внутрішнього устрою та повноважень Делегації, та питань співвідношення її повноважень з повноваженнями посольств держав-членів ЄС в Україні.
- в роботі МЗС України та інших центральних органів виконавчої влади, в зв’язку з практичним здійсненням дипломатичного та консульського захисту дипломатичними представництвами одних держав-членів, прав та інтересів громадян інших держав-членів в Україні, в разі відсутності їх наці

bibliography

ВИСНОВКИ

Проведене системне та комплексне дослідження міжнародно-правового регулювання зовнішніх зносин Європейського Союзу дає змогу зроьити наступні висновки:
1. Європейський Союз є особливим утворенням, яке пройшло шлях від міжурядової організації, проте ще не набуло статусу держави. На нашу думку, з точки зору своїх міжнародно-правових ознак Союз зараз перебуває на стадії державоподібного утворення з наднаціональними повноваженнями, зі спільним регулюванням зовнішньоекономічної діяльності, валютою, кордонами, громадянством, узгодженням зовнішньої політики, основами створення власних збройних сил.
В той же час, до набуття чинності Лісабонським договором (1 грудня 2009 р.), Європейський Союз мав дуалістичну правову природу: в рамках своєї “першої опори” – Співтовариств, він володів прямо визначеною установчими договорами міжнародної правосуб’єктністю, в рамках другої та третьої “опор” Союзу діяла ст. 24 яка надавала йому право укладати угоди з державами та міжнародними організаціями, обов’язкові для інституцій Союзу, яка на практиці успішно та інтенсивно здійснювалася. Окрім того, ґрунтуючись на визначенні Міжнародного суду ООН, що особливій правовій системі, якою, як ми визначили є європейське право, притаманні особливі суб’єкти, можна передбачити, що Європейський Союз таким суб’єктом у європейському праві є вже зараз. Після набуття чинності Лісабонським договором, на основі ст. 47 ДЄС ЄС отримав правосуб’єктність у міжнародному праві, обмежену положеннями лише самого Лісабонського договору.
2. Вважаємо, що саме поняття “європейське право” є більш широкою системою і включає в себе колишнє право Співтовариств та норми “м’якого права”, через які регулювалася спільна зовнішня політика та співпраця в правоохоронній галузі та яке ми характеризуємо, як право Союзу. Разом вони утворюють третю правову систему, поряд з міжнародним і національним правом.
3. При здійсненні зовнішніх зносин Союз має суттєві відмінності від міжнародної організації, проте ще не має всіх функцій притаманних державам. ЄС має та активно використовує як пасивне (приймаючи в себе представництва), так і активне (надсилаючи свої делегації) право посольств. Представництва при Союзі бувають наступних типів: постійні представництва держав-членів, органи Союзу, що складаються з представників держав-членів та місії третіх держав. За умовами Лісабонського договору, делегації Союзу в третіх державах та при міжнародних організаціях будуть забезпечувати представництво вже всього Союзу, а керувати ними буде Верховний представник. Передбачається їхня тісна співпраця з дипломатичними та консульськими місіями держав-членів, що не передбачено в практиці жодної іншої міжнародної організації. Окремо визначені права та обов’язки держав-членів Союзу, які є членами Ради Безпеки ООН: вони мають захищати позиції та інтереси Союзу, а якщо Союз визначив позицію з питання, яке входить до порядку денного засідання РБ ООН, то мають клопотати про запрошення на неї Верховного представника. Така тісна співпраця є продовженням розвитку СЗППБ і, в принципі, є значним кроком по зближенню зовнішніх політик держав-членів та їх спільній позиції на зовнішній арені. ДЄС передбачає право Союзу на місії ad hoc, яке активно використовується на практиці.
4. У якості визначення права зовнішніх зносин Європейського Союзу, пропонуємо наступне: це – галузь європейського права, яку складають норми різного походження та юридичної сили, що регулюють відносини, пов’язані з зовнішньою діяльністю органів Союзу та держав-членів, зовнішнім представництвом інтересів Союзу в сфері СЗППБ та інших сферах. Цій галузі притаманні певні інститути, зокрема посольське право Союзу та право спеціальних місій Союзу, які, в свою чергу, об’єднують певні норми, що регулюють однорідну групу відносин.
5. Специфічні міжнародно-правові норми в сфері права зовнішніх зносин містяться у ст. 35 ДЄС. По-перше – це обов’язок дипломатичних та консульських місій держав-членів, делегацій Союзу в третіх державах і на міжнародних конференціях та їхніх представництв при міжнародних організаціях співпрацювати, щоб забезпечити дотримання та виконання рішень, прийнятих у сфері СЗППБ, що визначають позиції та дії Союзу. По-друге – це відсилка до ст.ст. 20 та 23 ДФЄС щодо захисту громадян Союзу в третіх державах представництвами інших держав-членів, в разі відсутності представництв держави-громадянства. Обидві ці норми більше не зустрічаються у міжнародній практиці.
6. Саме правове явище – “громадянство Союзу” є автоматичним додатком до національного громадянства держав-членів, не створюючи при цьому для Союзу суверенних прав щодо цих громадян. У свою чергу, в ст.ст. 20 та 23 ДФЄС наразі мова йде лише про консульський захист за надзвичайних обставин, який здійснюють дипломатичні та консульські установи інших держав-членів Союзу. Додатковий захист, який отримують громадяни Союзу, має доволі складний механізм свого забезпечення. По-перше, згідно міжнародного права його наявність мають визнати держави акредитації представництв держав-членів. Вдосконаленню захисту громадян інших держав-членів слугує пропозиція Комісії, щодо створення спільних офісів, які в перспективі мають замінити консульства держав-членів. Відповідно, цей механізм розвивається паралельно з процесом встановлення спільної візової політики Союзу.
Сам захист, передбачений ст.ст. 20 і 23 ДФЄС має декілька особливостей:
– по-перше, він має допоміжний характер: застосовується лише за відсутності представництв держави-громадянства;
– по-друге, рівень його надання не є в усіх країнах-членах Союзу однаковим: він залежить від того, який захист надається громадянам держави, чиє представництво здійснює захист;
– по-третє, заходи щодо захисту розглядаються як складова частина СЗППБ та, відповідно, відносяться до міждержавного співробітництва з обмеженою роллю Ради (ст. 20 ДФЄС);
– по-четверте, ідентичне право громадян на захист зафіксоване в ст. 46 Хартії основних прав Європейського Союзу.
7. З огляду на специфіку здійснення захисту, передбаченого ст.ст. 20 і 23 ДФЄС, можна говорити про наявність у межах права зовнішніх зносин Європейського Союзу і певних консульських функцій. Звичайно, ці функції на разі здійснюються по відношенню до громадян Союзу лише консульськими та дипломатичними представництвами держав-членів, а не органами Союзу. Проте, передбачені Зеленою книгою та Планом дій заходи передбачають створення вже певних спільних органів наділених відповідними повноваженнями з питань консульського захисту. До того ж, делегації Союзу за угодами про рибальство з третіми країнами вже зараз наділені повноваженнями з захисту екіпажів суден, що плавають під прапором держав-членів Союзу.
8. Європейський Союз вступає у зовнішні зносини за допомогою внутрішніх органів інституційного характеру та спеціальних органів, які надають першим суттєву допомогу. Найважливішими серед цих органів є Європейська рада, Глава Європейської ради, Верховний представник Союзу з закордонних справ та політики безпеки, Рада, Комісія та Європейський парламент. Суттєвою та специфічною є роль Суду Союзу, котрий своєю багаторічною практикою телеологічного тлумачення установчих договорів та законодавства Співтовариств/Союзу сприяв створенню такої галузі європейського права, як право зовнішніх зносин Союзу. З часом важливою стане й роль Європейської служби зовнішньополітичної діяльності (ЄСЗД) як своєрідного “міністерства закордонних справ Союзу”.
Сама наявність таких структурних підрозділів, як внутрішні органи зовнішніх зносин, зовнішні органи зовнішніх зносин свідчить про докорінну відмінність Союзу від міжурядових організацій, яким такий поділ органів зовнішніх зносин є невідомим. Але при цьому не можна заперечувати еволюційне походження Союзу від міжурядових організацій, про що свідчить і наявність в його структурі таких органів, як постійні представництва держав-членів, котрі, в свою чергу, формують такий орган Союзу, як Рада.
Досі в структурі права зовнішніх зносин Союзу зберігається двопластовий його характер. З одного боку, це збереження в Комісії повноважень, успадкованих від колишньої “1 опори” Союзу з питань, де Союз має виключну компетенцію. З іншого боку, це повноваження Верховного представника, Глави Європейської ради та Ради в галузі СЗППБ, яка все ще зберігає риси міжурядового співробітництва.
Важливою новацією, внесеною Лісабонським договором та спрямованою на відхід СЗППБ від міжурядового співробітництва убік наднаціональності стало й питання представництва Союзу на міжнародній арені. Відтепер його не може здійснювати держава, що головує в Союзі, як це було ще за Ніццькою редакцією ДЄС. Натомість, функцію представництва Союзу на разі здійснюють Верховний представник та Глава Європейської ради (у сфері СЗППБ) або Комісія (в інших сферах).
9. Союз має власні зовнішні органи зносин, які його репрезентують на міжнародній арені у третіх державах та міжнародних організаціях. Вони підзвітні, або переходять у підзвітність Верховному представникові та в подальшому стануть елементами спільної дипломатичної служби ЄС – ЄСЗД. Їх назва за установчими договорами – “Делегації Союзу”. До цього Союз власних представництв за кордоном не мав, а інтереси Співтовариств представляла Комісія через свої делегації разом з державою-членом, що головувала в Раді. Делегації, у свою чергу, пройшли еволюційний шляхи: від інформаційних офісів або технічних агентств, штат яких наймали за контрактом, до професійної служби, складеної з державних службовців із дипломатичною акредитацією та міжнародних службовців. Раніше вони мали декілька назв та різні органи підпорядкування: Комісію та Раду, що створювало певну плутанину й ускладнювало управління ними.
Заснування широкої мережі делегацій, представництв, офісів та антен Комісії / Союзу в третіх державах засновується на подвійному правовому підґрунті: з одного боку це установчі договори ЄС та рішення Комісії / Верховного представника, з іншого – двосторонні чи багатосторонні угоди Комісії / Союзу з країною перебування про заснування делегації та надання їй певних привілеїв та імунітетів. Окрім того, до таких джерел відносяться односторонні акти держав чи акти національного права, в яких держава перебування висловлює згоду наділити делегацію статусом, аналогічним дипломатичному. Статус делегацій та їх персоналу двосторонніми угодами визначається як такий, що відповідає mutatis mutandis статусу, встановленому Віденською конвенцією 1961 р. для дипломатичних представництв держав.
Отримання делегаціями Союзу права виступати у якості дипломатичних установ на разі остаточно не завершене., так як Союз не може досі надавати дипломатичні ранги, а його делегацію очолюють особи в ранзі послів, маючи його або як особистий ранг від держави-члена або володіючи ним лише на час перебування на посаді. Проте, самі делегації наразі вже представляють Союз в цілому, до них та їх співробітників застосовуються згідно двосторонніх угод з державами перебування mutatis mutandis норми Віденської конвенції 1961 р., які регулюють дипломатичні відносини між державами; делегації виконують більшість функцій, притаманних дипломатичним представництвам.
У рамках Союзу відбувається активне формування ЄСЗД, що матиме власний штат, рекрутований від Комісії, Ради та держав-членів, з якого і буде формуватися апарат Верховного представника та підзвітні йому делегації Союзу. Все це свідчить, що делегації Союзу вже далеко відійшли від того, що прийнято називати “правом посольств” або “дипломатією міжнародних організацій”, а їхній статус стає близьким до того, який мають дипломатичні представництва держав.
10. Іншою сферою зовнішньої репрезентації Союзу є місій ad hoc. До них відносяться: по-перше, спеціальні представники та посланці Союзу, по-друге, миротворчі місії Союзу і, по-третє, надзвичайно короткотермінові місії. Всі ці види місій не регулюються Конвенцією 1969 р. “Про спеціальні місії”, хоча іноді Союз на неї й посилається. Правовий статус місій ad hoc визначається двосторонніми угодами Союзу з державами, на території яких проходить діяльність цих місій, та з державами, які надають свої контингенти для спільної з Союзом діяльності. Рішення про їх проведення приймає Рада із залученням Верховного представника. Таким чином, навіть до набуття чинності Лісабонським договором місії ad hoc мали іншу форму керівництва аніж інші зовнішні органи зовнішніх зносин – делегації Комісії. Кожна з цих місій за характером своєї діяльності, мандатом та рівнем привілеїв контингенту є унікальною. Проте, їх можна умовно об’єднати в військові місії, спостережні місії, поліційні місії та короткотермінові місії.
11. Акцентуація уваги на принципі спадкоємності Європейського Союзу від міжнародних організацій, має своє логічне продовження в тому, що принципи, які лежать в основі імунітетів та привілеїв міжнародних організацій, мають своє відношення і до Союзу. В основі цих привілеїв та імунітетів лежить функціональна теорія. З міжнародно-правової точки зору ми можемо виокремити такі групи привілеїв та імунітетів Союзу, інституцій, спільних органів, їхнього персоналу та членів їх сімей:
12. Привілеї та імунітети на території держав-членів.
Їх міжнародно-правовими джерелами є Протокол 1965 р. “Про привілеї та імунітети”, імплементований в Лісабонський договір як протокол № 7, угоди про штаб-квартири інституцій Союзу, регламенти Ради, рішення Суду. В цій групі відрізняються привілеї та імунітети Європейського Союзу, інституцій Союзу та особисті імунітети членів інституцій Союзу, службовців та інших співробітників Союзу, а також представників держав-членів в Союзі. Обсяг привілеїв та імунітетів на території держав-членів Союзу є, з одного боку, обмеженим функціональним характером його діяльності, через що має вужчу сферу застосування аніж дипломатичні привілеї та імунітети, проте, з іншого боку безпосередньо на особистому рівні – більшим за імунітети дипломатичного персоналу, адже зберігається і після закінчення служби в Союзі, діє і в державі громадянства службовця Союзу.
13. Привілеї та імунітети на території третіх держав поділяються:
13.а. Привілеї та імунітети Союзу, інституцій, делегацій, спільних органів, їхнього персоналу та членів їх сімей.
Їх міжнародно-правовими джерелами є двосторонні угоди з третіми державами, багатостороння Котонська угода та норми національного права третіх держав. Широко використовуються відсилки до Віденської конвенції про зовнішні зносини 1961 р. У перерахованих вище актах може міститися або окремий перелік привілеїв та імунітетів або відсилання до норм Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. При цьому, варто відразу відзначити, що вони є аналогічними дипломатичним, проте дипломатичними не являються. У свою чергу, певні особливості мають привілеї та імунітети надані Котонською угодою. Ця особливість випливає як з багатостороннього характеру цієї угоди, так і з того, що угода передбачає існування низки спільних органів, а в разі потреби – зміну її положень, зокрема, щодо імунітетів делегацій Комісії / Союзу шляхом укладання двосторонніх угод з зацікавленою державою АКТ.
13.б. Привілеї та імунітети місій ad hoc.
Їх міжнародно-правовими джерелами є угоди з третіми державами про проведення місій, про надання персоналу, про статус персоналу, регламенти Ради, іноді присутні відсилки до Віденської конвенції 1961 р. При встановленні привілеїв та імунітетів для місій ad hoc Союз відмовився від повного копіювання привілеїв, що надаються дипломатичному персоналу, на користь більш гнучкого індивідуального підходу. Характер привілеїв та імунітетів в кожному разі є іншим. Зазвичай розрізняють привілеї місії, привілеї персоналу місії та привілеї місцевого персоналу, найнятого місією. Привілеї надані місіям ad hoc Союзу та їх персоналу все ж є функціональними за своїм походженням, а не дипломатичними. Аналогія між ними полягає в певному обсязі привілеїв та імунітетів, а не в характері їх юридичної природи – вони надаються виключно заради виконання певних функцій місії, не передбачають взаємності тощо.
14. Зовнішні зв'язки ЄС охоплюють всі країни та регіони планети. За своїм змістом, насиченістю й інтенсивністю вони варіюються в дуже широких межах. Головним партнером ЄС є США. За своєю сутністю союзницькі відносини ЄС підтримує також з Канадою, Японією та іншими промислово розвинутими країнами, що входять до ОЕСР. ЄС активно розвиває зв'язки з Китаєм, Індією, країнами Латинської Америки й Південно-східної Азії та створеними ними регіональними та субрегіональними об'єднаннями.
Переважно, під кутом зору сприяння розвитку будуються відносини з країнами АКТ. Проте, правовий інструментарій обслуговування й забезпечення цих відносин, не дивлячись на всю їх різноманітність та створювані для управління ними органи й механізми – порівняно однотипні й мало відрізняються.
Угоди між ЄС та країнами АКТ в абсолютній більшості своїй укладалися в період до набуття чинності Лісабонським договором та, відповідно, від імені не Союзу, а Співтовариств. Проте, за Лісабонським договором правонаступником Європейського Співтовариства виступив Союз, тому зараз вони продовжують свою чинність і щодо ЄС. Більшість цих угод в період існування Співтовариства укладалися одноосібно та від імені Співтовариства в рамках його виключних повноважень, але частина стосувалася й повноважень, що залишалися в держав-членів і тому укладалися і від імені держав-членів разом зі Співтовариством, відповідно мали “змішаний” характер. Угоди ці за своїм характером є обов’язковими не лише для ЄС, але й для його інституцій та держав-членів. А як випливає з рішень Суду, вони породжують правові наслідки для фізичних та юридичних осіб держав-членів.
В той же час, безпосередньо Союз укладав тоді угоди і від свого імені, зокрема такими були угоди про надання третіми державами своїх контингентів до складу миротворчих місій проведених Союзом.
15. Будуючи відносини з третіми державами, ЄС виділяє згідно своїх установчих договорів:
– відносини з країнами, що розвиваються (відносини з метою розвитку (ст.ст. 4, 208-211 ДФЄС),
– відносини з країнами сусідами (привілейовані стосунки (ст. 8 ДЄС)),
– відносини з асоційованими територіями (ст.ст. 198-203 ДФЄС)
– договори зі всіма іншими третіми державами (ст.ст. 212-213 ДФЄС).
Проте, практична договірно-правова практика ЄС дозволяє вказати на існування ще й підгруп, прямо в установчих договорах не передбачених: наприклад, угод про асоціацію та стабілізацію або середземноморських угод про асоціацію чи стратегічної асоціації (з Чилі та Мексикою) і т.ін.
16. Цікавим у відносинах, особливо з країнами, що розвиваються, є бажання укладати угоди не з окремими країнами, а саме з групою інституційно організованих країн – МЕРКОСУР, АКТ, АСЕАН тощо. З розвиненими країнами, країнами-сусідами та країнами–претендентами на вступ, ЄС, навпаки, укладає угоди з державами, а не угоди в рамках їхніх об’єднань, хоч такі й існували (ЄАВТ, ЦЄЗВТ і т.ін.).
17. Будуючи відносини з розвиненими третіми державами, Союз засновує їх на “секторальному” підході. Сенс цього підходу полягав в тому, що укладалися угоди з певних економічних, торговельних, статистичних і т.п. питань без укладання комплексної угоди. В той же час, із країнами, що розвиваються, спочатку, навпаки, укладалася комплексна угода (Ломейські, Котонські), а вже потім могли укладатися угоди з певними країнами із конкретних торговельно-економічних питань.
18. Характерною особливістю угод, які укладав ЄС, було створення спільних органів угод, з різною юридичною силою ухвалюваних ними рішень.
19. Специфікою відносин з розвиненими кранами, зокрема зі США, Японією, Швейцарією була участь у “торговельних війнах”, залагодження яких найчастіше проходило в рамках СОТ, а іноді – на двосторонніх переговорах США-Співтовариства. Відсутнім був і визнаний, постійно діючий механізм політичних консультацій або взагалі двосторонніх самітів на вищому рівні.
Лише у 1990 р., з прийняттям Трансатлантичної декларації було визначено механізми політичної співпраці та порядок їх діяльності в рамках постійно діючого багаторівневого діалогу. Мають місце щорічні зустрічі на найвищому рівні (саміти), де Союз представлений у форматі трійки (Глава Комісії, Глава Ради та Верховний представник) та двічі на рік – наради на рівні міністрів і часті зустрічі на рівні політичних директорів та вищих посадовців.
Нова трансатлантична програма та Порядок денний 1995 р. визначили напрями, в яких має здійснюватися це співробітництво: боротьба з міжнародним тероризмом і бідністю, розширення світової торгівлі, побудова “мостів” для трансатлантичного бізнесу, споживачів, законодавців, екологів. Європейський парламент запропонував створити ще один спільний орган – міжпарламентську Трансатлантичну асамблею у складі рівної кількості депутатів Європейського парламенту та Конгресу США.
В цей же час, виникла ідея створити спільний трансатлантичний ринок між США та ЄС в формі – ТАФТА, яку, проте, досі не вдалося втілити в життя.
20. Стосовно країн, що розвиваються, слід зазначити, що установчі договори від початку передбачали де кілька форм співпраці з такими державами й територіями. Це була або асоціація з залежними територіями та країнами, або асоціація з незалежними державами, або укладання двосторонніх договорів з визначеного кола питань.
Від початку, ЄЕС намагався встановлювати стосунки головно з колишніми колоніями своїх держав-членів, об’єднавши їх в АКТ. Для цього, спочатку укладалися Яундські, а потім – Ломейські конвенції, які передбачали для нових незалежних держав сприяння та преференції на ринку ЄЕС/ЄС та відповідні дотації з боку ЄФР. Ці угоди продовжували увесь час залишатися за своєю формою угодами про асоціацію.
В той же час, пільги та преференції, надані країнам АКТ, не сприяли їх виходу зі злиднів. Це викликало перегляд ставлення ЄС до АКТ – Котонська конвенція вже не була угодою про асоціацію, вона стала угодою про партнерство. Суттєву роль було приділено болючим для країн з нерозвиненою демократією питанням прав людини, співробітництва з Міжнародним кримінальним судом і т.ін. Сам ЄС почав відмовлятися від системи преференцій всім країнам, намагаючись зберегти її лише для найбідніших держав АКТ. Почали запроваджуватися регіональні Угоди про економічне партнерство, які мали розділити АКТ та фактично припинити його існування. За цими угодами, у взаємних відносинах мав знов застосовуватися принцип взаємності у відкритті ринків, що було вкрай невигідно для країн, що розвиваються.
Спеціально для допомоги країнам, що розвиваються, було створено Спільну систему преференцій, яка стосувалася всіх країн, що розвиваються та ЄФР, кошти з якого надходили до країн АКТ та залежних країн і територій.
На даному етапі Союз розподіляє свою увагу між різними країнами, що розвиваються, зосереджуючи увагу на країнах Латинської Америки та Середземномор’я, які, в порівнянні з країнами АКТ, є більш промислово розвиненими. При цьому, основною формою співпраці з ними є укладання угод про асоціацію. Так сталося, зокрема з першою подібною угодою з Чилі.
Почала застосовуватися нова стратегія відкриття ринку ЄС для найбідніших країн: у вересні 2000 р. Європейська комісія запропонувала 48 найбіднішим країнам можливість безмитного ввезення їхніх товарів на європейський ринок до 2005 р. Ця ініціатива під назвою “Все, окрім зброї” (англ. Everythіng But Arms) почала реалізовуватися в 2001 р.
21. Політика ЄС до країн-сусідів базується на передбаченій ДЄС нормі, щодо побудови простору процвітання й добросусідства, який заснований на цінностях Союзу. При цьому, користуючись потребою доступу сусідів до внутрішнього ринку ЄС, Союз пов’язує укладання таких угод із застосуванням у сусідів норм вторинного європейського права або, принаймні, укладання угод, що містять аналогічні норми.
З країнами ЄАВТ Європейський Союз побудував у вигляді Європейського економічного простору зону вільної торгівлі, спільну митну та торговельну територію. Від початку, в основі ЄАВТ лежав антагоністичний до ЄС підхід – Асоціація базувалася на міждержавному підході, в той час, як у співтовариствах відразу привалював наднаціональний аспект. Основою існування ЄЕП є відповідна угода, а поточна діяльність регулюється на основі актів вторинного права ЄС. Сама угода про ЄЕП ґрунтується на нормах aques communitaire. Крім того, до національного законодавства держав ЄАВТ запроваджено aques communitaire в усіх сферах, на які поширюється ЄЕП. Країни ЄЕП разом з Швейцарією є частиною Шенгенської зони. Крім того, існують певні спільні органи керівництва, такі, як Рада ЄЕП, Комітет, Суд ЄАВТ. В той же час, в органах ухвалювання рішень ЄС Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн мають лише дорадчий голос, беручи при цьому участь у фінансуванні структурних фондів ЄС.
Члени ЄЕП – вільні від зобов’язань та обмежень, що накладає членство в ЄС, однак, в той же час, вони змушені запроваджувати у своє законодавство все більше актів права ЄС прийнятих без їхньої участі.
22. Зі Швейцарією ЄС застосовує “білатеральний підхід” шляхом укладання двохсторонніх угод, що дає можливість Швейцарії зберігати інституційну незалежність. Угоди, укладені зі Швейцарією, не є цілком аналогічними укладеним в рамках ЄЕП, наприклад, Швейцарії вдалося зберегти “банківську таємницю” та досягти, того, що акти ЄС прийняті в межах питань зони вільної торгівлі не поширюються на їхню територію автоматично, як в межах ЄЕП.
23. Своєю чергою, головною метою держав ЦСЄ та Балкан від початку був вступ до ЄС. Виходячи з цього, вони й будували свої відносини з Союзом. Для початку вони утворили ЦЄЗВТ, в рамках якої відтворили певний “обмежений клон” ЄАВТ. В той же час, з ЄС вони уклали Європейські угоди про асоціацію, а Балканські країни – Угоди асоціації та стабілізації. Суттєвою особливістю цих угод був зазначений в них перспективний вступ до ЄС. Тобто, угода ЦЄЗВТ створювала зону вільної торгівлі між державами ЦЄС, а потім Балкан, в той час, як самі ці держави утворювали зону вільної торгівлі з ЄС. Відмінністю цих відносин від відносин в рамках ЄЕП було те, що ця асоціація готувала й готує до вступу до ЄС, включаючи адаптацію законодавства країн-претендентів, а ЄЕП лише поширює на Ісландію, Норвегію та Ліхтенштейн правовий режим спільного ринку, законодавство ЄС з питань вільного переміщення товарів, осіб, послуг і капіталів та суміжних сфер. Угоди про стабілізацію та асоціацію й угоди про європейську асоціацію можна вважати новим рівнем угод про асоціацію, за якими така асоціація переростає в членство, а у випадку ЄЕП таке членство за мету не ставиться.
24. У відносинах з “державами із незначними територіями” ЄС зіткнувся з іншою специфікою. Кожна з цих держав підтримує особливі відносини з однією з держав-членів, аж до спільної митної території. В той же час, користуючись своїм географічним становищем, ці держави виступають “податковими гаванями”, будучи засобом ухиляння від сплати податків в ЄС. На боротьбу з таким становищем спрямована низка укладених ЄС угод з цими країнами, які є типовими за своїм змістом і такими, що передбачають вживання цими державами заходів, аналогічних заходам, що вживаються в ЄС на основі директиви 2003/48/EC. Передбачається введення в цих державах поняття фінансового шахрайства та в деяких випадках – обміну інформацією з питань фінансового шахрайства. В той же час, державам вдалося зберегти недоторканим від контролюючих органів держав-членів банківську таємницю, щодо вкладень громадян ЄС у банках країн-сусідів. Ці територіально незначні держави юридично не входять ані до Шенгенської зони, ані до зони євро, хоча на практиці не здійснюють прикордонного контролю та використовують євро валюту, іноді навіть не маючи з цього питання відповідної угоди з ЄС.
25. Європейський Союз за часи свого існування побудував з країнами-сусідами доволі складну систему стосунків, що базується на різному підході до цих країн. Це, в першу чергу, ЄЕП та білатеральні угоди з Швейцарією, що передбачають сприйняття державами-сусідами aque communitaure та створення вільної економічної зони. По-друге – це угода про асоціацію з Туреччиною і Монако, що передбачають митний союз, угоди стабілізації й асоціації з країнами Західних Балкан, що передбачають ними сприйняття aque communitaure та поступове отримання членства. По-третє, це Євро-середземноморські угоди про асоціацію, що регламентують створення зон вільної торгівлі, отримання статусу націй з найбільшим сприянням та спільних органів, але нічого не кажуть про членство. По-четверте, це УПС з країнами СНД, що також не надають перспектив членства та лише передбачають створення зон вільної торгівлі, надаючи, при цьому, низку преференцій для третіх країн, в тому числі отримання статусу “країн з ринковою економікою”. Їх можна розглядати як певною мірою перехідний етап до угод про асоціацію. І на останньому місці знаходяться угода про торгівлю, укладена ще з СРСР, але наразі чинна з Білоруссю та Туркменістаном, що не передбачає жодних преференцій, а лише говорить про нормалізацію стосунків та допуск певних товарів на взаємні ринки. Остання угода застосовується як своєрідна санкція по відношенню до недемократичних, з точки зору ЄС, режимів в Білорусі та Туркменістані.
26. Намагаючись певною мірою впорядкувати відносини з своїми сусідами на Сході та Півдні, після розширення ЄС в 2004 р. було запроваджено окрему політику Союзу щодо них – ЄПС. ЄПС є односторонньою політикою Союзу, направленою на треті країни. В цьому полягає її головна відмінність від ЄЕП або спільних “проектів” з Росією, участь в розробці яких беруть і треті країни. За своїм характером, ЄПС є специфічною політикою ЄС по відношенню до окремої досить неоднорідної в економічному, політичному та географічному аспекті групи країн.
Завданням ЄПС є надання країнам-сусідам, що теоретично мають право на вступ, окрему програму, яка б стала заміною такої перспективи на необмежений проміжок часу, протягом якого мала б відбуватися їхня підготовка до теоретичного членства.
ЄПС ґрунтується на існуючих юридичних та інституціональних установах і актах (Угоди про асоціацію, Угоди про партнерство і співробітництво, Барселонський процес) та інструментах (Ради асоціації або зі співпраці, комітети та підкомісії). В рамках самої ЄПС не передбачається укладання додаткових угод для її втілення. В той же час, передбачається укладання нових угод сусідства в сенсі ст. 8 ДЄС (Лісабон), зміст яких, проте наразі можна визначити лише теоретично.
Ця політика базується на не законодавчих актах з т.з. Лісабонського договору – комунікаціях Комісії та висновках Ради. Безпосередньо провідниками ЄПС виступають двосторонні Плани дій, що укладаються між ЄС та кожною країною-сусідкою окремо. Ці плани дій не є однаковими та містять перелік конкретних реформ в сферах політики, економіки, юстиції та безпеки. В той же час, вони не є юридичними документами, виступаючи політичними актами. Плани дій, певним чином доповнюють існуючі угоди про асоціацію та співробітництво. Наразі Україна формально вже залишається поза ЄПС, виконавши свій План дій.
Розуміючи всю неоднорідність ЄПС, Союз розпочав проводити всередині неї процедуру “регіоналізації”, групуючи країн-сусідів за спільними інтересами, що у підсумку призвело до створення таких форматів співробітництва, як “Чорноморська синергія”, “Східне партнерство” та “Союз для Середземномор’я”. В рамках цих політик, що юридично вбудовані в межі ЄПС наразі й відбувається практична співпраця ЄС з країнами-сусідами. ЄПС зберігає своє значення, головним чином, завдяки наявності фінансової складової – Інструменту сусідства, з якого вони отримують фінансування.
27. Східне партнерство та СДС, які виступають, з одного боку, “векторами” ЄПС, з іншого, є досить різними проектами. СДС набуває рис міжнародної міжурядової організації, отримавши постійнодіючий секретаріат та головування. Принаймні, сьогодні він схожий на міжнародну організацію, що перебуває у процесі становлення, причому – з обмеженою роллю інститутів ЄС, а посиленою – держав-членів. В той же час, Східне партнерство не створило поки що постійнодіючих органів. Це може бути свідченням того, що ЄС в якійсь віддаленій перспективі передбачає своє поширення на Східну Європу, для чого з нею проводить окрему політику, а не створює організацію, як із Середземномор’ям, на яке ЄС, навіть теоретично, виходячи з географічних критеріїв, поширится не може. В цілому, Східне партнерство може бути певним перехідним етапом: між співпрацею з сусідами в рамках ЄПС та перспективним вступом, або принаймні, кроком по шляху приєднанням для партнерів, які бажають та є спроможними виконати критерії вступу.
Крім того, Східне партнерство має інше інституційне напрацювання, якого не було ані в ЄПС, ані у СДС: це Форум громадського суспільства, що об’єднує неурядові організації держав-сусідів, держав-членів ЄС, Комісію та інші міжнародні організації з метою надавання поштовху та сприяння міждержавній діяльності. Запровадження такого Форуму, з одного боку, зменшує ризики нецільового використання фінансів та безпідставних зволікань, а з іншого, знаходячись під контролем Комісії, він може слугувати інструментом втручання у внутрішні справи держав-сусідів, оскільки стосується, головним чином,саме їхньої діяльності.
Східне партнерство передбачає декілька суттєвих новацій: укладання угод про асоціацію зі створенням глибокої та всеосяжної зони вільної торгівлі на зразок ЄЕП, а також укладання угод щодо мобільності, включаючи спрощення візового режиму. Проте, запровадження цих новацій передбачено за умови виконання державами-сусідами певних умов: наприклад, угоди про спрощення візового режиму пов’язують з укладанням угод про реадмісію.
28. Відносини ЄС з Україною характеризуються широким розмаїттям договірного та інституційного оформлення. Наразі базовою угодою все ще є УПСУ (1994 р.), проте проходить активна робота над укладанням посиленої угоди про асоціацію. Існує низка угод з широкого кола інших неврегульованих питань – торгівлі текстильними та сталеливарними виробами, ядерної енергетики і т.ін. Україна укладає з ЄС угоди і з питань, що відносяться до СЗППБ – бере участь в кількох миротворчих операціях Союзу по всьому світу. Крім того, Україна має можливість приєднуватися в односторонньому порядку до політичних заяв та дій ЄС. Попри всю можливу “політичну доцільність” останнього, таку можливість не слід розглядати як участь України в СЗППБ, оскільки безпосередньо у виробленні позиції ЄС Україна участі не бере, лише приєднуючись до її фінального тексту.
Крім того, Україна веде активну роботу з покращення мобільності своїх громадян – укладено угоду про спрощення візового режиму, отримано План дій по запровадженню короткотермінових безвізових поїздок громадян України до ЄС.
В той же час, самі відносини будуються на основі двох цілей: взаємного прагнення до співробітництва та прагнення України до інтеграції в ЄС. Остання тенденція втілюється не лише в політичних заявах українських високопосадовців, але й у практичних кроках. Зокрема, в Україні діє Загальнодержавна програма адаптації, кінцева мета якої перевищує навіть вимоги поставлені ЄС перед країнами-кандидатами – чи не повне сприйняття aque communitaure.
Наразі створено специфічний механізм двосторонньої співпраці у формі двосторонніх органів, заснованих УПСУ, ПДА та іншими двосторонніми угодами. На додаток до нього, існує специфічний механізм політичної співпраці. Крім того, ЄС розглядає Україну в якості “локомотива” для країн Східної Європи, за яким будуть слідувати інші країни-сусіди в рамках Східного Партнерства.
Наразі головною метою для сторін є прийняття угоди про асоціацію, що має відзначити побудову відносин на якісно новому рівні. Зрозуміло, що угода не передбачить статусу України як держави-кандидата до ЄС, проте вона дозволить Україні створити ЗВТ з ЄС. Крім того, одночасно з цим можливе встановлення принаймні короткотермінових безвізових поїздок громадян України до “Шенгенської зони”. В межах ЗВТ з Україною перспективно можливе запровадження чотирьох свобод на зразок ЄЕП та ЄС. Сам факт прийняття ПДА не