МОДЕРНІЗАЦІЙНИЙ ДИСКУРС ЕЛІТНИХ ГРУП У СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

brief description

Луганський національний університет
імені Тараса Шевченка

На правах рукопису

Єнін Максим Наімович

УДК 316. 344.42 (477) (043. 3)

МОДЕРНІЗАЦІЙНИЙ ДИСКУРС ЕЛІТНИХ ГРУП У СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

22.00.04. спеціальні та галузеві соціології

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата
соціологічних наук

Науковий керівник
Кононов Ілля Федорович
доктор соціологічних
наук, професор

Луганськ 2009

ЗМІСТ

ВСТУП

3

Розділ I.

Теоретико-методологічні засади дослідження елітних груп як суб’єктів модернізаційного дискурсу

15

1.1.

Проблема виокремлення та аналізу еліти в науковому дискурсі

15

1.2.

Витоки та сутність модернізаційного дискурсу, його перебіг в теорії модернізації

41

1.3.

Другий модерн: нові виклики в модернізаційному дискурсі

68

Висновки до першого розділу

98

Розділ II.

Проблеми та перспективи консолідації в українському модернізаційному дискурсі

101

2.1.

Суперечності модернізаційного дискурсу в українському суспільстві, що ініційовані елітними групами

101

2.2.

Політичні, економічні та етнокультурні аспекти масової свідомості громадян України

141

2.3.

Особливості формування національної ідентичності на Донбасі та Галичині, передумови пом’якшення суперечностей між цими регіонами

158

Висновки до другого розділу

170

Висновки

172

Список використаних джерел

182

ДОДАТКИ

214

ВСТУП
Актуальність теми. Суспільно-політичний розвиток кінця ХХ початку XXI століття засвідчує, що осмислення проблем та перспектив становлення української державності неможливе без аналізу змін, що відбуваються в межах всієї світової спільноти. Проект Модерну, який орієнтував суспільство на основні постулати концепції прогресу, з другої половини XX ст. переживає гостру кризу, пов’язану зі зміною форми існування суспільства. Проголошені в епоху Першого Модерну (індустріальне суспільство) демократичні практики, які знайшли своє втілення в проекті національних держав, в умовах загальносвітового переходу до суспільства Другого Модерну (термін У. Бека), епоху глобальних телекомунікаційних і комп’ютерних технологій, потерпають від необмеженого розширення ринкового порядку. В цих умовах функціональні можливості національних еліт у проведенні незалежної економічної політики, конструюванні соціокультурних ідентичностей, інтеграції та мобілізації народних мас істотно зменшилися. Через це в сучасному світі надзвичайної гостроти набуло питання про можливість модернізації країн периферії та напівпериферії в межах сучасної світової капіталістичної системи. Нинішня фінансово-економічна криза з небувалою гостротою поставила питання вже про подальшу долю самої цієї системи. На фоні функціональної кризи існуючого в межах світової спільноти інституціонального порядку модернізаційний дискурс повинен зазнати суттєвих змін, передбачаючи не розробку механізмів втілення зразкових інститутів країн центру, а створення нових проектів політичного, економічного й культурного устрою. У світлі незавершеності загальноцивілізаційного переходу до інформаційного, глобального суспільства, людство опинилось перед необхідністю конструювання адекватної суспільно-політичної форми, яка могла б гармонійно поєднати культурні, економічні, політичні складові суспільного буття, створити соціальні умови для знаходження компромісу індивідуальних прав і соціальної відповідальності. Але чи здатні сучасні елітні групи виступити суб’єктами відповідного дискурсу? Яких форм можуть набути дискурсивні практики? Яке місце в цьому процесі повинна зайняти соціологія? Від відповіді на ці питання зараз залежить і доля світу, і доля України.
В усіх країнах, що цілеспрямовано переходили до реалізації проекту Модерну, національні еліти виробляли стратегічний курс модернізації і мобілізовували на його виконання народні маси. В Україні цей сценарій не спрацював і після проголошення незалежності в усіх сферах суспільного життя деструктивні явища набули надто затяжного характеру. Через вкрай низьку ефективність економічної політики, перебування більшості громадян за межею бідності, зростання корупції, посилення соціально-політичної й міжрегіональної напруженості можна поставити цілком резонне запитання: чи існує в середовищі елітних груп узгоджений план модернізації країни, і чи не входить їх модель розбудови національної держави в суперечність з характеристиками українського суспільства та світовим контекстом його розвитку? Це робить перспективу аналізу особливостей самоорганізації й функціонування елітних груп крізь призму внутріелітного модернізаційного дискурсу надзвичайно актуальною для визначення перспектив розвитку українського суспільства.
Наукова проблема полягає в необхідності вивчення базових політичних, економічних й етнокультурних проектів елітних груп, які імпліцитно формуються в процесі модернізаційного дискурсу. Інший аспект проблеми, що потребує дослідницької уваги, як ці проекти, з огляду на регіональну та культурно-ціннісну неоднорідність нашого суспільства, підтримуються на народному рівні. Справа в тому, що міжрегіональні суперечності, які історично склались в Україні, ведуть до виникнення потенційних конфліктів у регіональній системі, динамічного напруження, яке переважно задається стосунками між Донбасом та Галичиною. Глибина суспільно-політичної кризи, що пережила Україна під час президентських виборів 2004 р., продемонструвала практичну значимість обраних для дисертаційного дослідження проблем. Загроза державної цілісності в цей час досягла свого апогею: міжрегіональні суперечності стали інструментом ескалації внутріелітного розколу.
Проблема еліт є досить давньою для соціології. У розробку соціологічної теорії еліти найбільший внесок зробили М.Вебер, В.Парето, П.Сорокін, Г.Моска, Р.Міхельс, К.Мангейм, Х.Ортега-і-Гассет. Не використовуючи термін «еліта», дослідницькими пошуками механізмів утворення правлячих груп і утриманням ними панівного становища займалися К.Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін, А.Грамші. Серед вітчизняних мислителів на різні аспекти функціонування еліти звертали увагу Д.Донцов, В.Липинський, М.Сціборський. Дослідженням еліти у соціально-політичному просторі займаються українські вчені Е.Афонін, С.Бабенко, В.Бебик, Н.Бойко, В.Бурега, М.Гаврилов, В.Журавський, А.Зоткін Б.Кухта, О.Куценко, К.Михайльова, М.Михальченко, О.Мясніков, В.Нікулін, О.Парохонська, В.Погрібна, Є.Подольська, О.Потєхін, Н.Прозорова, І.Рущенко, М.Саппа, В.Танчер, В.Фесенко, Л.Хижняк, М.Шульга та ін. Значний внесок у сучасну елітологію зробили російські дослідники Г.Ашин, О.Аврамова, М.Афанасьєв, О.Гаман-Голутвіна, Д.Гвішіані, Л.Гудков, І.Діскін, А.Дмитрієв, Л.Дробіжева, Б.Дубін, Т.Заславська, В.Іноземцев, Д.Керімов, В.Ковальов, К.Кисельов, О.Криштановська, Ю.Левада, В.Мансуров, Є.Охотський, В.Патрушев, О.Подвинцев, А.Пригожин, О. Старостін, Д.Фельдман, А.Чиркова та ін. Для мети нашого дослідження важливими були праці польських вчених Й.Борковського, Є.Вятра, Я.Василевського, В.Веселовського, Е.Внук-Липинського, С.Гебетнера, Т.Зарицкого, Є.Зелінського, П.Мельчарека, Я.Мокляка, В.Панькува, І.Панькув, Р.Семеньської та ін., болгарської дослідниці А.Крестєвої, німецького дослідника В. Цапфа.
Родоначальниками теорії модернізації, як переходу від традиційного суспільства до сучасного є класики соціології О.Конт, К.Маркс, М.Вебер, Е.Дюркгайм, Г.Зіммель, Г.Зомбарт, А.деТоквіль, Ф.Тьонніс, Т.Парсонс. Початок розробки модернізаційної теорії, покликаної пояснити і обґрунтувати зміни у країнах третього світу, які б наблизили їх до моделей розвинутих країн, покладено в роботах У. Ростоу, С.Ліпсета, М. Леві, Д.Тіппса та ін. Особливий внесок в модернізаційні студії був зроблений Ш.Ейзенштадтом, який запропонував концепцію багатовимірних модерностей, виявивши неісторичність та європоцентричність початкового варіанту цієї теорії. З початку 1990-х рр. теорія модернізації у вигляді теорії транзиту використовувалася як концептуальна рамка для аналізу змін в країнах пострадянського простору, в тому числі і в Україні. Така мутація теорії модернізації була піддана нищівній критиці І.Валлерстайном. Нового вигляду теорії модернізації намагаються надати в Росії О.Марганія, І.Побережников, В.Руковішников, В.Стьопін, Д.Травін, Н.Федотова, В.Хорос, а серед вітчизняних вчених В.Горбатенко, Г.Зеленько, С.Катаєв, П.Кутуєв, М.Михальченко, В.Тарасенко, С.Хобта.
Зараз спостерігається новий поворот в дослідженні модернізаційних процесів. В сучасній соціології такими авторами як У.Бек, З.Бауман, Е.Ґіденс, М.Кастельс, С.Леш, А.Турен, Е.Тоффлер, С.Хобта модернізація осмислюється як загальноцивілізаційний процес переходу до інформаційного, глобального суспільства.
Методологічні підвалини аналізу раціонально-комунікативної дії (дискурсу) заклали представники комунікативної парадигми: К.-О.Апель, Ю.Габермас, М.Йоргенсен, Е.Лакло, Ш.Муфф, Н.Феркло, Л.Філліпс та ін.
В Україні аналізу різних аспектів масової свідомості українських громадян крізь призму соціальних трансформацій присвячені роботи А.Арсеєнка, С.Барматової, Є.Головахи, О.Злобіної, А.Малюка, М.Михальченка, Н.Паніної, О.Стегнія, В.Степаненка, Є.Суїменка, В.Тарасенка, В.Хмелька, М.Шульги та ін. Соціологічному вивченню регіональних проблем України присвячені роботи І.Кононова, А.Мальгіна, О.Стегнія, В.Середи, В.Сусака, Н.Черниш, М.Чурилова.
Аналіз наукової розробленості проблеми внутрішньоелітного модернізаційного дискурсу виявив недостатній рівень її розробленості в соціологічній літературі, в якій відсутній комплексний розгляд модернізаційного дискурсу, основних ліній і закономірностей внутрішньо- та міжелітного розмежування стосовно його ключових проблем. Це і створило для нас проблемне поле дослідження.
Актуальність, теоретична та практична значущість проблеми, а також її недостатня розробленість обумовили вибір теми дослідження «Модернізаційний дискурс елітних груп у сучасній Україні».
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дисертаційного дослідження пов’язаний з науковою темою кафедри філософії та соціології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка «Стосунки Сходу та Заходу України: пошук історичного компромісу» (№ ДР 0108U007931), в якому автор є співвиконавцем.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є комплексне вивчення стану модернізаційного дискурсу в сучасній Україні, дослідження та аналіз політичних, економічних і етнокультурних проектів, що продукуються елітою стосовно бажаного устрою країни, розробка рекомендацій щодо визначення пріоритетів державної політики (зокрема її регіональної складової).
Досягнення цієї мети зумовило необхідність постановки і вирішення таких завдань:
· з’ясувати основні методологічні підходи щодо виокремлення та аналізу еліти;
· розкрити сутність модернізаційного дискурсу та його значення в процесах сучасних суспільних змін;
· виявити основні причини та прояви занепаду проекту Модерну в умовах глобалізації і переходу до Другого Модерну;
· вивчити еліту сучасної України як групу, де формується дискурс щодо шляхів розвитку країни; виявити проекти модернізації, що продукуються ними в політичній, економічній та етнокультурній сферах;
· проаналізувати політичні, економічні та етнокультурні аспекти масової свідомості громадян України з точки зору наявності в ній паттернів суспільних перетворень;
· виявити причини міжелітного розколу й відчуження народних мас від української політичної еліти та вплив цих факторів на модернізаційний дискурс в країні;
· розробити пропозиції щодо напрямів державної політики, зокрема її регіональної складової заходів щодо пом’якшення конфліктного потенціалу між регіональними спільнотами Донбасу і Галичини.
Об’єктом дослідження виступає модернізаційний дискурс як комунікативна передумова модернізаційного процесу;
Предметом дослідження є політичні, економічні та етнокультурні проекти модернізаційних змін, які створюються в дискурсивних практиках на міжелітному рівні в сучасній Україні.
Методи дослідження. Теоретичними методами дослідження є загальнонаукові методи аналізу, синтезу, індукції, класифікації, структурно-функціональний метод, історично-порівняльний метод. Емпіричними методами, що використовувались для збору соціологічної інформації, були стандартизоване інтерв’ю і аналіз документів.
Теоретичну основу дисертації становлять: по-перше, класичні та сучасні соціологічні теорії еліти й правлячих груп В.Парето, Г.Моски, Р.Міхельса, М.Вебера, К.Мангейма, Х.Ортега-і-Гассета, К.Маркса, Ф.Енгельса, В.Леніна, А.Грамші, П.Сорокіна, М.Сціборського, Д.Донцова, В.Липинського, З.Баумана, Р.Даля, Р.Дая, Л.Зіглера, Р.Міллса, Е.Тоффлера, в яких розглянуті закономірності утворення та функціонування елітних груп; по-друге, теорія капіталу П.Бурдьє, де соціальні позиції агентів розглядаються в залежності від видів влади чи капіталів; по-третє, теорія раціонально-комунікативної дії представників комунікативної парадигми (Ю.Габермаса та К.-О.Апеля), в якій проаналізовано механізмам впливу дискурсу на різні сфери людської життєдіяльності; по-четверте, сучасні підходи до розуміння модернізації, в яких актуалізується її ціннісно-культурний вимір, її варіативність (Ш.Ейзенштадт, П.Бергер, С.Гантінгтон), виокремлюються етапи модернізації Перший і Другий Модерн (У.Бек, Е.Ґіденс); по-п’яте, настанови теоретиків світ-системного аналізу, які приділяли значне місце просторовим аспектам функціонування суспільства та запропонували розглядати капіталізм як світову систему (А.Г.Франк, І.Валлерстайн).
Аналіз загальнонаціональних процесів здійснювався з використанням емпіричних даних, опублікованих в роботах В.Хмелька, Є.Суїменка, О.Іваненко, І.Прибиткової, Є.Головахи, Н. Паніної, О.Злобіної, І.Бекешкіної, В.Середи, О.Стегнія, В.Бакірова, В.Сторонянської, С.Шульц, О.Куценко. Велике значення для нас мали матеріали соціологічного моніторингу Інституту соціології НАНУ. Нами були використані результати опитування українських політичних діячів і експертних груп, що проводились Українським центром економічних і політичних досліджень імені О. Разумкова, а також передвиборчі програми партій та блоків, які за результатами соціологічних опитувань, проведених провідними соціологічними компаніями України (УЦЕПД ім. О.Разумкова, Київський міжнародний інститут соціології, Фонд «Демократичні ініціативи», Центр соціальних та політичних досліджень «Соціс», Центр «Соціальний моніторинг» наприкінці січня у першій половині лютого 2006 року), мали найбільший рейтинг серед населення та найвищі шанси потрапити до парламенту. Для оцінки проектів суспільного розвитку, що склалися в Донбасі та Галичині, а також передумов пом’якшення конфліктного потенціалу у відносинах між ними, ми спиралися на емпіричний матеріал, отриманий у березні 2007р. в ході реалізації другого етапу дослідницького проекту «Україна: образи регіонів та міжрегіональні відносини». Його ініціаторами виступили Луганський національний університет імені Т.Шевченка, Дрогобицький державний педагогічний університет імені І.Франка та Центр з вивчення суспільних процесів та проблем гуманізму (Луганськ). Програму дослідження та інструментарій для нього розробив І.Кононов. Крос-регіональне опитування здійснювалося в містах Львів (n=375), Луганськ (n=363), Дрогобич (n=298), Стаханов (n=300), а також у чотирьох селах Луганської та Львівської області (n=по 100). Загальна вибіркова сукупність 1536 респондентів. Вибірка в кожному з населених пунктів використовувалась квотна, репрезентативна за ознаками статі, віку та освіти. Математична обробка даних була здійснена за допомогою пакету SPSS під керівництвом С.Хобти.
Для вивчення стану внутріелітного модернізаційного дискурсу використовувався метод традиційного аналізу документів. Матеріали для дослідження (вибіркова сукупність) формувалися типологічним шляхом. Джерелом документального аналізу було шість всеукраїнських газетних видань: три щотижневих «Дзеркало тижня», «Правда України», «2000»; три щоденних «День», «Голос України», «Урядовий кур’єр»; одне регіональне щотижневе видання «Ракурс-плюс». Вибір перелічених періодичних видань мотивувався специфікою викладення журналістами аналітичних матеріалів, орієнтованих на об’єктивне і всебічне висвітлення подій; різноманіттям інтерв’ю з представниками політичної еліти та інтелігенції, наявністю їх авторських публікацій. Головними одиницями документального аналізу були статті, інтерв’ю, матеріали фахових дискусій, політичні програми, листи, щоденники, авторами яких виступали представники владних структур і вітчизняна інтелігенція. Смислові одиниці, що підлягали фіксації, це ставлення представників владних структур, політичних партій та блоків, наукової та творчої інтелігенції до геополітичних і геоекономічних векторів державного розвитку, стратегій внутріполітичного розвитку держави, моделей соціально-економічного та політичного устрою держави та формування модерної української нації. Виокремлювались фрагменти документів з відповідними смисловими одиницями, які потім фіксувалися.
Вибір історичного проміжку (серпень 2004 квітень 2008 рр.) мотивувався, по-перше, активізацією обговорення перспектив розвитку країни, чому сприяли три передвиборчі кампанії: одна президентська 2004 р. і дві парламентські 2006 і 2007 рр.; по-друге, саме в цей час нашу країну спіткали найгостріші політичні кризи. Цим подіям передували і їх супроводжували суспільно-політичні дискусії з приводу політичних, економічних та етнокультурних перспектив української модернізації.
Наукова новизна отриманих результатів. У дисертації вперше у вітчизняній соціологічній літературі комплексно досліджено модернізаційний дискурс, що відбувається в елітних групах сучасної України; виявлені проекти модернізації, що продукуються українською елітою у їх співвідношенні з політичними, економічними та етнокультурними аспектами масової свідомості громадян України. Запропоновано розуміння модернізаційного дискурсу як форми комунікативної практики, в рамках якої здійснюється конструювання соціального простору з метою створення альтернативних проектів суспільного життя. У межах здійсненого дослідження одержано результати, які мають наукову новизну:
вперше:
· проведений комплексний аналіз модернізаційного дискурсу в Україні з ключових питань державного майбутнього, виявлено відсутність обґрунтованого проекту модернізації у внутріелітному середовищі, що зумовлено кризою нормативного й інтеракційного рівнів елітної інтеграції (узгоджених норм політичного змагання та взаємних очікувань щодо ключових стратегій державного розвитку);
набули подальшого розвитку:
· теорія еліти в площині статусно-функціонального підходу та теорії соціального капіталу (П.Бурдьє), що дозволяє аналізувати еліту з точки зору її соціальних функцій та використовувати евристичні можливості інших аналітичних підходів ціннісного та соціально-класового;
· аналіз міжрегіональних суперечностей в контексті взаємовідносин Донбасу і Галичини, розглянуто основні передумови щодо їх пом’якшення;
удосконалено:
· теоретичну модель модернізаційного аналізу, показано, що її ефективне використання при дослідженні трансформаційних процесів як на національному, так і на світовому рівнях (перехід до Другого Модерну) можливе з врахуванням просторового аспекту соціальних змін та процедурних факторів (ефективності елітних груп у продукуванні та узгодженні проекту модернізації, його легітимації на народному рівні).
Практичне значення отриманих результатів. Матеріали дисертації можуть бути використані в практиці державних установ, політичних партій і громадських організацій при визначенні пріоритетів державної політики, розробки програм щодо консолідації українського суспільства. Зокрема, виявлені дані щодо історії формування регіональних ідентичностей етнотериторіальних спільнот Донбасу і Галичини, етнокультурних та політико-економічних проектів, сформованих на рівні регіонів, можна враховувати при плануванні регіональної складової державної політики. Розробки автора можна використовувати в навчальних курсах з соціології політики, елітології, соціології регіонів.
Особистий внесок здобувача. Всі статті написані автором особисто. Дисертаційне дослідження виконано самостійно.
Апробація результатів дослідження. Результати роботи обговорювались на III міжнародній науковій конференції «Ціннісно-смисловий вимір буття українського суспільства і перспективи українського націоналізму» (Івано-Франківськ, 2007 р.), ХIII, ХIV міжнародних конференціях «Харківські соціологічні читання» (Харків, 2007 р., 2008 р.), IV науковій конференції «Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління» (Донецьк, 2008 р.), III міжнародній науково-практичної конференції «Молодіжна політика: проблеми і перспективи» (Дрогобич, 2006 р.), II Міжнародній науковій конференції «Стосунки Сходу та Заходу України: суб’єкти, інтереси, цінності» (Луганськ, 2007 р.).
Публікації. Основні положення дисертаційної роботи висвітлені в чотирьох статтях у провідних наукових спеціалізованих виданнях, п’яти статтях в інших виданнях.
1. Єнін М. Н. Проблема визначення підходів до виокремлення та аналізу еліти в сучасному науковому дискурсі // Грані. 2007. №5. С. 111115.
2. Єнін М. Н. Еліта в умовах глобалізації соціального простору // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Зб. наук. праць. Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2007. С. 4045.
3. Єнін М. Н. Політичні, економічні та етнокультурні аспекти масової свідомості громадян України: проблеми та перспективи модернізаційного дискурсу // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Зб. наук. праць. Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2008. С. 253265.
4. Єнін М. Н. Суперечності модернізаційного дискурсу в середовищі українських елітних груп // Грані. 2008. №5. С. 98103.
5. Єнін М. Націоналізм як захисна ідеологія в умовах глобалізації // Ціннісно-смисловий вимір буття українського суспільства і перспективи українського націоналізму. Матеріали III міжнародної наукової конференції Івано-Франківськ, 1718 листопада 2007 р. / Наук. ред. О. М. Сич. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2007. С. 240249.
6. Єнін М. Н. Модернізація української освіти в контексті Болонського процесу: проблеми та перспективи // Молодіжна політика: проблеми і перспективи: Зб. матеріалів III Міжнародної науково-практичної конференції Дрогобич: ДДПУ, 2006. С. 196199.
7. Єнін М. Н. Політичні орієнтації та рівень довіри мешканців Донбасу та Галичини до владних структур // Стосунки Сходу та Заходу України: суб’єкти, інтереси, цінності: Матеріали міжнародної наукової конференції. Луганськ: Знання, 2007. С. 127137.
8. Єнін М. Н. Етнокультурні проекти у модернізаційному дискурсі та їх потенціал у консолідації української нації // Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління: Зб. наук. пр. Донецьк: ДонДУУ, 2008. С. 474487.
9. Енин М. Н. Конфуцианские представления об элите, их актуальность для развития современного украинского общества и теории модернизации // Конфуцианство: философия, этика, политика: Сборник научных работ /Под ред. И. Ф. Кононова, С. Я. Харченко. Луганск: Альма-матер, 2008. С. 8692.

bibliography

ВИСНОВКИ
Наприкінці XX початку XXI ст. світова спільнота знаходиться в процесі радикальної трансформації, пов’язаної зі становленням суспільства Другого Модерну. Ломка звичних контурів соціального порядку та поява численних кризових явищ у різних сферах людського буття породжує нові виклики. Без належної відповіді на них світ можуть очікувати катастрофічні наслідки. Концептуалізація макросоціальних змін та створення нових моделей суспільного устрою залишається серйозною науковою проблемою.
Розробка модернізаційної теорії один зі шляхів в її вирішенні.
На сьогодні дослідницьке поле теорії модернізації розвивається в двох напрямах. На першому з них теоретичному осмисленню підлягають проблеми, пов’язані з загальноцивілізаційним процесом переходу людства до інформаційного, глобального суспільства; на другому концептуалізуються зміни в країнах пострадянського простору.
Перебуваючи під впливом еволюціонізму класичних соціологічних теорій, модернізаційна теорія виявилась нечутливою до просторового аспекту аналізу суспільства. Її методологічною основою виступила теорія єдиного індустріального суспільства з переважаючою увагою до технологічного прогресу, ліберальна модель економічного та політичного устрою вважалась запорукою соціального прогресу і цілісності світу. Хоча теорія модернізації в ХХ ст. еволюціонувала і в результаті цього на зміну «прогресистській» моделі прийшла «соціокультурна» (в сучасній версії «неомодернізаційного» та «постмодернізаційного» підходів), її основні світоглядні підвалини залишилися непорушними. В умовах загальносвітового переходу від Першого до Другого Модерну, прогресистські ідеї, що виступили в ролі організаційно-теоретичного ядра теорії модернізації, як і раніше, задають модель як людських взаємодій, так і відношень суспільства з природнім середовищем з тяжінням до інструменталізму. Відсутність позитивного відчуття простору підвищує вартість таких ринкових імперативів як конкурентоспроможність та ефективність. Орієнтація на них змусила політичні еліти провідних країн Заходу на початку 1970-х рр. підтримати неоліберальний проект економічного розвитку, реалізація якого полягала в звільненні фінансових ринків від національного контролю, масштабній приватизації й виході держави зі сфери соціального забезпечення. Як наслідок, гнучкі та мобільні мережеві структури глобалізованого світового господарства, головними діючими агентами якого стають транснаціональні корпорації, знецінюють соціальні та екологічні аспекти існування людського суспільства, породжуючи функціональну кризу існуючого у світі інституціонального порядку.
Потреба в модернізаційному дискурсі набула всесвітньої актуальності у світлі необхідності конструювання адекватної для функціонування глобальної спільноти суспільно-політичної форми. Це передбачає гармонізацію відношень суспільства з природнім середовищем, узгодження демократичного за формою політичного управління з транснаціональним масштабом економічної організації, подолання негативних проявів суспільної дезінтеграції.
Навряд чи плідної участі в модернізаційному дискурсі можна очікувати від політичної еліти провідних світових країн, що перетворюється на заручників транснаціонального капіталістичного класу. Продовження проекту Модерну великою мірою залежатиме від самоорганізації громадянського суспільства, здатності його суб’єктів у ході пізнання виробити конструктивні ідеї та технології для адекватної відповіді на сучасні кризові явищ. Ведення модернізаційного дискурсу на основі діалогових принципів, розроблених в надрах комунікативної парадигми, може стати надійним діалоговим інструментом в упорядкуванні глобального, національного, регіонального та локального рівнів просторової організації суспільства Другого модерну; налагодженні більш конструктивної взаємодії між елітними групами і народними масами; прийнятті довгострокових домовленостей в міждержавних і цивілізаційних інтеракціях, що передбачали б відповідальність всіх країн за рівноправні правила та умови в економічних і політичних стосунках й гарантували їх вільний культурний розвиток та належні екологічні умови життя. Світова система в результаті таких дискурсивних практик повинна зазнати принципових перетворень. Їх форма і напрямок стають найголовнішими проблемами соціології.
Використання модернізаційної теорії для аналізу трансформаційних процесів на національному рівні крізь призму просторового підходу передбачає визнання можливої конструктивної ролі традиції в процесі модернізації, не обов’язково лінійного, поступально-прогресивного руху до вищих стадій розвитку, варіативності наслідків дифузії, а також диференційованого розвитку регіонів всередині окремих країн. Процедурні фактори передбачають здатність елітних груп в процесі модернізаційного дискурсу генерувати власний проект суспільного устрою, зміст якого включає: конструктивну взаємодію традиційних і сучасних, ендогенних і запозичених цінностей; модель національної єдності базується на гармонійному поєднанні регіональної і національної ідентичностей; розповсюдження локальних форм соціального управління та демократії; перетворення людського потенціалу на основний чинник політичного управління та соціально-економічних новацій.
Але навіть прийняття цих далекосяжних стратегій навряд чи може слугувати достатнім підґрунтям для країн, що здійснюють навздогінну модернізацію. Перебуваючи в залежності від інвестицій і технологій провідних економічних центрів, національні економіки периферії та полупериферії позбавляються потенціалу самодостатнього розвитку і знаходяться у великій залежності від них. Потенціал націй з навздогінним типом розвитку опиняється в залежності від того, чи зможе їх політична, економічна та наукова еліти, відстоюючи національні інтереси, налагодити довгостроковий характер партнерства з цими центрами, а також народними масами своїх країн.
В Україні стан модернізаційного дискурсу робить проблематичним його роль у внутрішній консолідації. Елітні групи не визначились зі стратегічним проектом модернізації країни. Формально ринкові інтереси політико-економічної еліти спрямовані до західноєвропейських ринків, і західноєвропейський геополітичний вибір у внутріелітному середовищі, імовірно, буде переважати. Однак конфронтаційна логіка інтеракцій політико-економічних груп та герметизація дискурсів, якими вони послуговуються, заважає виробити науково обґрунтовані і комплексні проекти політичної та економічної інтеграції (Європейський Союз, НАТО, СОТ, ЄЕП). Віднайти збалансовану і відповідну державним інтересам зовнішню політику заважає також відсутність чіткого законодавства, що визначає сферу компетенції, роль і політико-правовий статус гілок влади.
Примітивно-еклектичне копіювання західного досвіду замість пошуку власної інноваційної моделі, яка б врахувала ментальність народу, соціокультурну й регіональну неоднорідність українського суспільства, а також незацікавленість політичної еліти в інноваційних стратегіях суспільного розвитку є основними причинами слабкої ефективності трансформаційних перетворень. Модель розбудови національної держави, яка пропонується частиною політичної еліти, вступає в суперечність з характеристиками українського суспільства та світового контексту його розвитку. Осмислення нації через призму етнічних категорій, політика культурно-мовної гомогенізації й відчуження офіційного історичного дискурсу від історичної пам’яті багатьох українських громадян робить сумнівним національну єдність та вироблення сучасної ідентичності.
Механізми «негативної селекції», обмеживши вертикальну мобільність найбільш здібних особистостей в систему державного управління, практично відсторонили від прийняття найважливіших для країни рішень науковців. Відсутність далекосяжного плану наукових пріоритетів гальмує розвиток і впровадження наукомістких технологій, нівелюючи рушійну для економіки ресурсну наукову базу. У той час, коли передові країни світу здійснюють перехід до постіндустріальної економічної системи, а її регіони посилюють механізми горизонтальної саморегуляції, в Україні зупинені внутріполітичні програми з адміністративно-територіальної реформи й розвитку місцевого самоврядування. Все це має місце, незважаючи на те, що майже всі політичні партії та блоки відстоюють в своїх програмних положеннях необхідність децентралізації функцій влади і управління в державі (виняток Український Народний Блок Костенка і Плюща), зміцнення місцевого самоврядування та громадянського суспільства, в економіці пріоритетність розвитку наукомісткого високотехнологічного виробництва як актуальної для постіндустріального періоду стратегії.
Провідними політичними партіями та блоками не приділяється належної уваги до регіональної політики, не має пропозицій, які слугували б платформою для пошуку компромісу між Сходом та Заходом. Переважання в державній діяльності тактики «невеликих кроків», кон’юнктурність і залежність від інтересів інших держав вказує на неадекватність політичної еліти завданням модернізації, її нездатність стати ефективним виконавцем своїх соціальних функцій. В перманентно неврівноваженому однополюсному світі, в якому найбільш економічно розвиненим країнам капіталістичної системи невигідне виникнення конкурентних центрів накопичення капіталу, Україні загрожує втрата політичної суб’єктності та ряд пов’язаних з цим негативних наслідків: перетворення її території на периферію й сировинний додаток світового господарства, встановлення хронічної технологічної та фінансової залежності.
В нашій країні жодна з урядових програм повноцінно не виконувалась калейдоскоп урядів і політичних криз заперечував спадковість проведених реформ. Неспроможність елітних груп досягнути консенсус зі стратегічних напрямків державного розвитку та виступити відповідальним суб’єктом модернізаційного дискурсу зумовлена кризою нормативного й інтеракційного рівнів елітної інтеграції. Причини цього сягають радянських часів. Формування корпоративних інтересів, реалізація яких протікала через вертикально інтегровані мережі, зумовлювало посилення регіональних і галузевих сегментів радянської номенклатурної еліти, призводячи до утворення замкнених територіальних груп. Накопичення елітами соціального, економічного й культурного капіталів відбувалось в межах замкнених регіональних спільнот. Від самого початку незалежності в Україні почала відтворюватись номенклатурна радянська політична система, механізми циркуляції політичної еліти зумовлювалися процесами формування на регіональному рівні фінансово-промислових груп. Патрон-клієнтельні зв’язки, що базувались на спільності регіонального походження і галузевих інтересах, стали основою створення інтегрованих політико-економічних мереж, які, виключивши нечисельні контрелітні групи з процесів прийняття найважливіших державних рішень, визначили подальший перебіг трансформаційних процесів в Україні. Замикаючись у колі власних корпоративних інтересів, спрямованих, перш за все, на домінуюче положення в стратегічно важливих галузях економіки і ключові посади в центральному державному апараті, можновладці виявились майже незацікавленими в правових і формально раціоналізованих процедурах політичного змагання, інституціоналізації публічного контролю та проведенні далекосяжних реформ в політичній, економічній та соціальній сферах.
Загальний стан політичної еліти деформував виконання політичними партіями функцію узгодження соціальних інтересів. Більшість політичних сил за критерієм їх ставлення до бажаного суспільного устрою, різних форм власності, а також ролі держави як політичного інституту не мають чітких ідеологічних орієнтацій. Вони майже втратили зв’язок з народними масами і набули самодостатнього характеру бізнес-проектів. Замість чітких ідеологічних позицій під час виборчої боротьби еліти широко використовували просторові особливості українських регіонів. Прив’язка української партійної системи до регіонів поряд з надмірною централізацією державної влади та поглибленням асиметрії регіонального розвитку посилила конфронтаційну логіку їх інтеракцій та герметизацію дискурсів, якими вони послуговувались. Відтак, парламент являє собою не стільки інститут соціального представництва та ідейного дискурсу, скільки арену зіткнення інтересів політико-економічних груп. Саме під час поляризації політико-економічних інтересів елітних мереж в 2004 р., коли для деяких з них виникла загроза втратити адміністративно-політичні важелі й похідний від них економічний капітал, небезпека внутрішнього розколу країни за віссю «Схід-Захід» досягла свого апогею.
Громадянське суспільство перебувало на початковому стадії свого становлення, тому не змогло стати дієвим учасником і партнером влади у проведенні ефективних реформ. Герметичність соціального простору, розділеного, з одного боку, патрон-клієнтельними зв’язками, якими послуговуються представники політичної еліти, а з іншого неінституціоналізованістю громадського контролю над діями влади призвело до глибокої прірви між елітою і народними масами. Перехід до ринку шляхом «шокової терапії» проходив паралельно з інтенсивним розшаруванням людей за рівнем добробуту, протиставивши незначну частину суспільства переважній його більшості та викликавши політичне й соціально-психологічне відчуження мас від політичного класу. Крах позитивних очікувань громадян на поліпшення свого матеріального становища в разі здобуття Україною незалежності обернувся суцільним розчаруванням: знижується підтримка народними масами капіталізму, інститутів ринку, демократичних цінностей, втрачають авторитет провідні міжнародні організації, з якими вітчизняні еліти ці цінності співвідносять (Євросоюз і НАТО).
Свідомість багатьох громадян знаходиться на розпутті різних варіантів розвитку країни або взагалі не може раціонально поставитись до її подальшого майбутнього. Фактично вони втратили якість свідомих учасників модернізаційного дискурсу. Політична свідомість сучасних громадян України це відображення якогось паралельного до їхнього існування світу. Люди цікавляться цим світом, тому що він зачіпає їх інтереси, але не уявляють законів його існування, не мають певності щодо бажаної моделі цього світу і не впевнені, що можуть впливати на цей світ. Все це негативно позначається на можливостях суспільної мобілізації й соціальній солідарності.
Відсутність горизонтальної і вертикальної довіри, соціально-економічна й ідеологічна неструктурованість суспільства створюють сприятливі умови для політичної безвідповідальності, роблячи народні маси відкритими для різноманітних маніпуляцій. У такому випадку не слід виключати і загрозу девальвації завойованих демократичних практик та інволюцію країни до авторитарних форм правління з можливим сценарієм підпорядкування якомусь з геополітичних центрів сили.
Програма об’єднання країни повинна стати першочерговою для еліти і усвідомлено необхідною для суспільства. Повинна бути розроблена ідеологія об’єднання і цілий ряд заходів й програм для її реалізації.
Перше. Держава не зможе нормально розвиватись, якщо вітчизняні фінансово-промислові групи не домовляться щодо цивілізаційних форм співпраці та конкуренції. Пошук компромісних правил гри для бізнесових структур й переведення їх в рамки переважно формалізованих (законодавчих) процедур сприятиме зменшенню їх гіпертрофованого впливу на економічні і політичні процеси. Врегулюванню підлягають й політичні практики між вищими посадовими особами держави.
Друге. Такі перешкоди у внутрішній консолідації, як протилежні оцінки історичного минулого України у складі Росії та СРСР, несумісні геополітичні та етнокультурні проекти, що найбільш виразно продукуються мешканцями Донбасу і Галичини, можуть бути пом’якшені шляхом розгортання публічного загальнонаціонального дискурсу та найширшої участі в ньому представників політичної еліти та інститутів громадянського суспільства. Одночасно з цим інформаційна транспарентність є одним з найважливіших факторів формування відношень довіри між владою і суспільством.
Третє. Реалізувати і гармонійно поєднати відмінні зовнішньополітичні орієнтації неможливо не здійснюючи активну зовнішню політику як у східному, так і у західному напрямках, а також уникаючи приєднання до військових союзів до того часу поки це не відповідатиме національним інтересам і для цього не буде адекватно налаштованої суспільної думки.
Четверте. Ідея «конкурентоспроможної країни» може стати важливим елементом об’єднавчого національного проекту. Консолідація української нації не може бути відокремленою від потреб економічного реформування країни заради добробуту її громадян, створення умов для сталого соціально-економічного розвитку та його вирівнювання серед регіонів. Формування національного ринку на ґрунті посилення господарської взаємозалежності регіонів з паралельною технологічною модернізацією виробництва один з найбільш значущих для подолання міжрегіонального розколу.
П’яте. Формулювання проекту розбудови нації нормативно наближеної до громадянської моделі через збереження культурної різноманітності і медіацію складових формування нації найбільш прийнятна в українських умовах і відповідає сучасним вимогам демократії й глобально-цивілізаційного розвитку.
Шосте. Демократичне правління передбачає децентралізацію влади, але в Україні її реальний стан далекий від загальноєвропейської тенденції розширення прав регіонів і дотримання принципів субсидіарності. Без доведення конституційної реформи до місцевого самоврядування, що виступає як своєрідний «тренувальний майданчик» демократії, неможливо поставити місцеву владу під контроль місцевих громад та здійснювати соціалізований вплив на громадян привчити їх бути активними і обізнаними учасниками публічної політики й демократичного процесу, підвищити почуття відповідальності за свою державу та той суспільно-політичний лад, який у ній утворюється.
Сьоме. З широким представництвом місцевих органів влади повинні бути всесторонньо обговорені перспективи адміністративно-територіальної реформи, яка б відкривала нові горизонти розвитку українських регіонів. Важливо обминути волюнтаризм і теоретичну умоглядність в приєднанні або розчленуванні тих територіальних одиниць, що вже склались як територіальні громади.
За великим рахунком для виходу України на нові обрії суспільного розвитку потрібне якісне оновлення політичної еліти, але навряд чи в найближчій перспективі на це можна розраховувати. Тому проблема консолідації української нації повинна стати прерогативою тих громадських діячів, науковців, які здатні віднайти й показати громадянам почуття єдності їх історичного минулого, зміцнити спільну національну ідентичність, що у підсумку могла б гармонійно співіснувати поряд з регіональною та етнічною ідентичностями. Обговорення політичних, економічних і етнокультурних стратегій української модернізації, а також спірних питань історичного минулого як мінімум допоможе у справі підвищення громадянської культури нації. Роблячи народні маси більш захищеними від безапеляційних політичних маніпуляцій, громадські об’єднання стимулювали б виникнення додаткової мотивації в середовищі політичної еліти щодо вироблення більш раціональних підходів у вирішенні актуальних для суспільства завдань.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Аквинский Ф. Сумма теологии. Киев: Эльга Ника-центр, 2003. 336 с.
2. Алексеев И. Национальная безопасность фундамент устойчивого развития Украины // «2000». 2007. № 36 (389). 7 сентября. С. 1, 3.
3. Аллард Э. Сомнительные достоинства концепции модернизации // Социс. 2002. № 9. С. 6065.
4. Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии // Полис. 1992. № 4. С. 122134.
5. Альтернативні моделі забезпечення національної безпеки України: оцінки експертів // Національна безпека і оборона. 2006. № 9. С. 4246.
6. Амоша А. И., Мельцер Л. Г. Некоторые региональные особенности организации изобретательского процесса и коммерциализации его результатов в восточных и западных областях // Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє: Матеріали Всеукраїнської конференції, Луганськ, 2526 травня 2006 р. / Наук. ред. І. Ф. Кононов. Луганськ: Знання, 2006. С. 196209.
7. Андрухів І. О. Стосунки між Сходом і Заходом України через призму подій другої половини 40-х років XX ст. та радянських ідеологем // Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє: Матеріали Всеукраїнської конференції, Луганськ, 2526 травня 2006 р. / Наук. ред. І. Ф. Кононов. Луганськ: Знання, 2006. С. 135149.
8. Апель К. О. Спрямування англо-американського «комунітаризму» в світлі дискурсивної етики // А. М. Єрмоленко. Комунікативна практична філософія. К. : Лібра, 1999. С. 372394.
9. Арбєніна В. Л. Етносоціологія: Навчальний посібник. Видання друге, доп. і перероб. Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2007. 316 с.
10. Арсеенко А. Глобализация: социальные изменения и последствия в преддверии XXI века // Социология: теория, методы, маркетинг, 1999. № 1. С. 4258.
11. Афонін Е. А., Бандурка О. М., Мартинов А. Ю. Велика розтока (глобальні проблеми сучасності: соціально-історичний аналіз). К.: ПАРАПАН, 2002. 353 с.
12. Ашин Г. К. Современные теории элиты: критический очерк. М.: Междунар. отношения, 1985. 256 с.
13. Ашин Г. К., Охотский Е. В. Курс элитологии. М.: ЗАО «Спортакадемпресс», 1999. 368 с.
14. Багмет М. О., Іванов М. С. Формування політичної нації як засіб консолідації сучасного українського суспільства // «Еліти і цивілізаційні процеси формування націй». Київ: ТОВ УВПК «ЕксОб», 2006. С. 5767.
15. Бакиров В. С. Идеологические дилеммы современной Украины: в поисках новых смыслов // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Збірник наукових праць. Харків: Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, 2005. С. 38.
16. Бакіров В. С., Фісун О. А. Українські трансформації: специфіка, етапи, тенденції // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Збірник наукових праць. Харків: Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, 2007. С. 211220.
17. Бауман З. Индивидуализированное общество / Пер. с англ. под ред. В. Л. Иноземцева. М.: Логос, 2005. 390 с.
18. Бауман З. Социологическая теория постмодерна // Человек и общество. Хрестоматия / Под ред. С. А. Макеева. К.: Ин-т социологии НАН Украины, 1999. 272 с.
19. Бевзенко Л. Проблема элит с точки зрения социальной самоорганизации // Социология: теория, методы, маркетинг, 1999. № 2. С. 118135.
20. Бек У. Национальное государство утрачивает суверенитет // Сумерки глобализации: Настольная книга антиглобалиста. М.: ООО Издательство АСТ: ЗАО НПП Ермак, 2004. С. 4653.
21. Бек У. Собственная жизнь в развязанном мире: индивидуализация, глобализация и политика. Режим доступа: http://www.soc.pu.ru/publications/pts/bek_3.shtml
22. БекУ. Общество риска. На пути к другому модерну: Пер. с нем. М.: Прогресс Традиция, 2000. 384 с.
23. Бекешкіна І. Тенденції розвитку партійно-політичної структури українського суспільства // Українське суспільство 1992 2006. Соціологічний моніторинг / За ред. д. екон. н. В.Ворони, д. соц. н. М.Шульги. К.: Ін-т соціології НАН України, 2006. С. 356369.
24. Белецкий М. «Министерство деруссификации» // День. 2005. № 25 (2004). 12 февраля С. 8.
25. Бергер П. Капиталистическая революция: 50 тезисов о процветании, равенстве и свободе / Пер. с англ. Г. П. Бляблика; Ред. Н. С. Серёгин. М.: Прогресс-Универс, 1994. 320 с.
26. Бердяев Н. Философия неравенства. М.: ИМА-пресс, 1990. 285 с.
27. Бодрийар Ж. В тени молчаливого большинства, или Конец социального: Пер. с фр. Екатеринбург: Изд-во Уральского университета, 2000. 96 с.
28. Боуз Д. Либертарианство: История, принципы, политика / Пер. с англ. под ред. А. В. Куряева. Челябинск: Социум, Cato Institute, 2004. 392 с.
29. Брать «за язык». Кого, как и надо ли? // День. 2005. № 15 (1994). 29 января С. 8.
30. Бромлей Ю. В. Этнос и этнография. М.: Наука, 1973. 283 с.
31. Бурдье П. Социология политики: Пер. с фр./ Сост., общ. ред. и предисл. Н. А. Шматко./ М: Socio-Logos, 1993. 336 с.
32. Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А. Современный Левиафан. М.: Мысль, 1985. 384 с.
33. Буров В. Г., Федотова В. Г. Китайский опыт модернизации: теория и практика // Вопросы философии. 2007. № 5. С. 720.
34. Бутенко А. П. Власть народа посредством самого народа: О социалистическом самоуправлении. М.: Мысль, 1988. 203 с.
35. Бьюкенен П. Дж. Смерть Запада: Пер. с англ. М.: АСТ, 2003. 446 с.
36. Вайнштейн Г. Меняющийся мир и проблемы функционирования демократии // Мировая экономика и международные отношения. 2007. № 9. С. 317.
37. Валлерстайн И. Конец знакомого мира. Социология XXI века. М.: Логос, 2004. 368 с.
38. Валлерстайн И. Модернизация: мир праху её // Социология: теория, методы, маркетинг. 2008. № 2. С. 2125.
39. Валлерстайн І. Глобалізація або вік змін? Довгостроковий погляд на шлях розвитку світової системи // Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика. Хрестоматія з сучасної зарубіжної соціології регіонів / Укладачі Кононов І. Ф. (наук. ред.), Бородачов В. П., Топольсков Д. М. Луганськ: Альма-матер; Знання, 2002. С. 4966.
40. Василенко В. Коллизия между национальным законом и международными обязательствами государства // Зеркало недели. 2006. № 10 (589). 18 марта. С. 5.
41. Васильева Л. Н. Теория элит (синергетический подход) // Общественные науки и современность. 2005. № 4. С. 7585.
42. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избранные произведения: Пер. с нем. / Сост., общ. ред. и послесл. Ю. Н. Давыдова; Предисл. П. П. Гайденко. М.: Прогресс, 1990. С. 644706.
43. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму / Перекл. з німецької О. Погорілого. К.: Основи, 1994. 261с.
44. Ведерникова И. Мэры готовы к бунту // Зеркало недели. 2007. № 46 (675). 1 декабря. С. 1, 4.
45. Ведерникова І. Виктор Тихонов: «Янукович спикер, Ющенко президент федерации? Такой бартер невозможен» // Зеркало недели. 2008. № 7 (686). 23 февраля. С. 4.
46. Вишняк О. Від авторитарного президенціалізму до парламентської демократії // Політичний менеджмент. 2007. № 3. С. 1318.
47. Вовк В. Монологизм сознания и язык политики // Політична думка. 1995. № 23. С. 107112.
48. Вольтер. Философские письма // Философские сочинения. Пер. с фран. / Ин-т философии. М.: Наука, 1996. 560 с.
49. Восленский М. С. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. М: Советская Россия совм. с МП Октябрь, 1991. 624 с.
50. Габермас Ю. Дії, мовленнєві акти, мовленнєві інтеракції та життєвий світ // А. М. Єрмоленко. Комунікативна практична філософія. К.: Лібра, 1999. С. 287324.
51. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. До ефективних суспільств. Доповідь Римському клубові. К.: Основи, 1993. 238 с.
52. Гаврилишин Б. Национальная идея, утопия или реальная возможность // Зеркало недели. 2005. № 5 (584). 11 февраля. С. 12.
53. Гаташ В. Куда ведёт дорожная карта науки? // Зеркало недели. 2006. № 18 (597). 13 мая. С. 14.
54. Геллнер Э. Пришествие национализма: мифы нации и классы // Нации и национализм. Пер. с англ. и нем. М.: Праксис, 2002. С. 146201.
55. Гидденс Э. Ускользающий мир: как глобализация менует нашу жизнь / Пер. с англ. М.: Издательство «Весь мир», 2004. 120 с.
56. Гіглі Джон, Пакульський Ян. Зміна еліти та лідерів у ліберальних демократіях // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2008. № 1. С. 6784.
57. Глобализация и мультикультурализм / Отв. ред. Н. С. Кирабаев. Монография. М.: РУДН, 2005. 332 с.
58. Голанский М. Новые тенденции в мировой экономике. Режим доступа: http://www.lib.ru/POLITOLOG/golansky.txt
59. Головаха Є., Паніна Н. Динаміка соціального самопочуття населення України: 1995 2006 // Українське суспільство 1992 2006. Соціологічний моніторинг / За ред. д. екон. н. В.Ворони, д. соц. н. М.Шульги. К.: Ін-т соціології НАН України, 2006. С. 201210.
60.&nb