МОВНА ПОЛІТИКА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ, ГЕТЬМАНАТУ ТА ДИРЕКТОРІЇ УНР

brief description

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

На правах рукопису

ДАНИЛЕВСЬКА ОКСАНА МИКОЛАЇВНА

УДК 811.161.2’272:112

МОВНА ПОЛІТИКА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ,
ГЕТЬМАНАТУ ТА ДИРЕКТОРІЇ УНР

Спеціальність 10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Хоменко Людмила Мечиславівна,
кандидат філологічних наук, доцент

Київ 2004

ЗМІСТ

Вступ..4

Розділ 1. Мовна політика Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР як соціолінгвістична проблема.. 18

1.1. Проблеми мовної політики в мовознавчих дослідженнях.18
1.2. Тлумачення поняття мовна політика” в соціолінгвістиці28
1.3. Сутнісний зміст терміна мовна політика”.31
1.4. Проблема лінгвістичної інтерпретації фактів мовної політики.36
1.5. Типологія форм мовної політики..47
1.6. Мовна політика в Україні періоду 19171920 рр. як предмет дослідження в українському мовознавстві.53

Розділ 2. Статусна мовна політика Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР ...63

2.1. Статус української мови в тогочасних ідеологічних системах .63
2.2. Статус української мови в законодавчих актах Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР67
2.2.1. Засади законодавчого регулювання процесів удержавлення української мови, закладені Центральною Радою (березень 1917 р. — квітень 1918 р.) .67
2.2.2. Посилення суспільного протистояння мов за Гетьманату (квітень — грудень 1918 р.) .72
2.2.3. Законодавчі ініціативи у сфері мовної політики за Директорії УНР (грудень 19181920 рр.) ..83
2.3. Українізація освіти як основний напрям мовної політики в Україні 19171920 рр. 86
2.3.1. Рідна мова в школі — провідна засада освітніх заходів Центральної Ради .86
2.3.2. Суспільний компроміс — основа освітньої політики уряду П.Скоропадського94
2.3.3. Поглиблення процесу українізації освіти урядом ДиректоріїУНР ...103
2.3.4. Засади статусної мовної політики Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР у тогочасних підручниках з української мови.104
2.4. Українська мова у сфері культури..109
2.4.1. Державна мова в соціокультурному контексті109
2.4.2. Функціонування української мови в пресі...111
2.4.3. Розвиток українського книговидавництва123
2.4.4. Українська мова в масовій культурі..128

Розділ 3. Корпусна мовна політика Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР.133

3.1. Оцінне ставлення до мови в суспільній свідомості як основа мовнореформаторських заходів українських урядів 19171920 рр. .133
3.2. На шляху кодифікації правописних норм 137
3.3. Термінологія як об’єкт корпусної мовної політики 154
3.4. Стилістичне внормування української мови в період Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР162
3.5. Мова урядових документів періоду Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР у світлі мовнореформаторських процесів ...168

ВИСНОВКИ ..178

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...182

ДОДАТОК...213

Вступ
Актуальність дослідження. Мовна політика належить до перспективних напрямів соціолінгвістичних досліджень. Її явища, починаючи від 60-их рр. ХХ ст., викликають жвавий науковий інтерес за такими параметрами соціальної лінгвістики, як теоретична та прикладна соціолінгвістика, синхронна та діахронна соціолінгвістика. Але насамперед проблеми мовної політики й мовного планування (так само як проблеми нормалізації та кодифікації мови) досліджують у межах макросоціолінгвістичного підходу, оскільки вони заторкують інтереси всього населення, яке користується цією мовою. Поняття мовна політика” належить до найспецифічніших понять соціолінгвістики взагалі й макросоціолінгвістики зокрема.
Мовна політика стає об’єктом діахронної соціолінгвістики, коли її дослідження спрямоване на з’ясування зв’язків між історією мови, змінами, що відбуваються в ній, та історією суспільства, у якому функціонує ця мова.
Цілком виправданою з огляду на сучасну мовну ситуацію видається зацікавленість проблемами мовної політики в україністиці. Адже в умовах розбудови української держави гостро постає питання про місце та роль у цьому складному й тривалому процесі мови, яка належить до найважливіших атрибутів державності. Усвідомлення цього факту давно стало надбанням цивілізації. Ще В. фон Гумбольдт твердив, що не люди оволодівають мовою, а мова оволодіває людьми” [1, 190]. Соціальні катаклізми, на які було багатим ХХ ст., зумовили бурхливий розвиток суспільствознавчих наук і, зокрема, активізували дослідження впливів соціуму на мову. Недарма першими, хто почав вживати термінологічне сполучення мовна політика”, були російські мовознавці на теренах СРСР, які після жовтневого перевороту 1917 р. в умовах масштабного соціального експерименту розробляли засади мовного будівництва — так називали діяльність, спрямовану на створення алфавітів для неписьменних народів. У зв’язку з цим зародження теорії мовної політики українські мовознавці Ю.Жлуктенко [2, 87], В.Ткаченко [3, 9697] пов’язують з іменами М.Яковлєва, Є.Поливанова, Л.Жирнова, М.Поппе, Л.Якубинського. Такої само позиції дотримуються сучасні російські мовознавці В.Алпатов [4, 45], В.Карасик [5, 20], Л.Крисін [6, 126], обстоюючи думку про тяглість розвитку вітчизняної лінгвістики.
Варто наголосити, що через тотальну ідеологізацію науки мовна політика залишалася об’єктом радянського мовознавства й надалі, проте не як соціолінгвістична проблема, а як вияв зловживання мовою та контролю над мовознавством. Свідченням цього є праці В.Авроріна [7], А.Базієва [8], І.Білодіда [9], Ю.Дешерієва [10], М.Ісаєва [11; 12], Н.Катагощиної [13], Л.Нікольського [14], О.Швейцера [15], В.Ярцевої [16] та інших.
Для становлення вітчизняної соціолінгвістики й, зокрема, одного з її аспектів — теорії мовної політики мали значення також ґрунтовні праці в царині загального мовознавства Л.Булаховського [17], Б.Ларіна [18], Л.Щерби [19], що поглиблювали розуміння соціальної природи мови, сприяли випрацюванню методів дослідження детермінованого зв’язку мови й суспільства. Аналізувати мовні явища у зв’язку з історичним розвитком суспільства прагнули В. Виноградов [20], В.Жирмунський [21], М.Панов [22], А.Селищев [23]. Праці цих учених заклали підвалини напряму соціолінгвістичних досліджень у діахронному аспекті.
Українські лінгвісти Б.Ажнюк [24], О.Зарецький [25], Л.Лазаренко [26], Л.Масенко [27], В.Радчук [28], О.Ткаченко [29], В.Чемес [30], Н.Шумарова [31], Г.Яворська [32] та інші, які активно опрацьовують проблеми сучасної мовної політики в Україні, переконані, що мовна політика набула значення лінгвістичної проблеми з розвитком соціолінгвістики в 6080 рр. ХХ ст. Тож становлення теорії мовної політики ці дослідники пов’язують з іменами західноєвропейських та американських мовознавців, серед яких найвідоміші Р. Белл [33], Л.-Ж.Калве [34], У.Лабов [35; 36; 37], Е.Хауген [38; 39], Ш.Фергюсон [40], Дж.Фішман [41].
Передумови розвитку теорії мовної політики в українському мовознавстві склалися ще на початку ХХ ст. у зв’язку з потребою вибороти для української мови загальнодемократичні права. Так, І.Франко наголошував, що мовні проблеми мають глибинний політичний підклад”[42, 6465]. Чимало міркувань з цього приводу висловили М.Грушевський[43], С.Єфремов [44], А.Кримський [45], О.Курило [46], І.Огієнко [47; 48], В.Самійленко [49], О.Синявський [50;51], В.Сімович[52], Р.Смаль-Стоцький [53], Є.Тимченко [54; 55; 56][1]. Однак розвинути теорію мовної політики українським науковцям за того періоду не судилося через поразку національно-визвольного руху.
Спробою узагальнення мовної політики в Україні, що її здійснювали уряди Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР, стала праця І.Огієнка Наука про рідномовні обов’язки”, написана в 30-і рр. Роль мовної політики у внутрішньополітичному житті вчений визначав так: Через те, що рідна мова — найголовніший ґрунт, на якім духово зростає й цвіте нація, рідномовна політика — це найважніша політика всякого народу” [57, 5].
Мовні проблеми сьогодення, найболючішою з яких є невідповідність юридичного статусу української мови як державної фактичній соціолінгвістичній оцінці, що визначає її як мову часткового територіального та етнічного поширення[2], зумовили пожвавлення наукового інтересу українських мовознавців до теорії мовної політики. Її різні аспекти висвітлені в дослідженнях Б. Ажнюка [24], С. Я. Єрмоленко [58], М.Жовтобрюха [59], О. Зарецького [25], Л. Масенко [27], Н.Непийводи [60], В. Німчука [61], О.Пономарева [62], Т. Радзієвської [63], В.Радчука [28; 64], В.Русанівського [65], О.Сербенської [66], Л.Ставицької [67], О.Тараненка [68], О. Ткаченка [69], В. Чемеса [30], Н. Шумарової [31], Г.Яворської [32] та інших. Праці цих мовознавців поглиблюють теоретичні засади напрямів сучасної мовної політики в Україні, серед яких пріоритетними є гармонізація міжмовних стосунків [62], розширення сфер використання української мови [64; 69], впровадження її в урбаністичний простір і, зокрема, у сферу масової культури [67; 71], творення національних терміносистем різних галузей знань [58; 66; 72], особливо для інформаційних технологій [28], зміна мовної ситуації в бік збільшення кількості мовців, для яких українська мова є функціонально першою [27; 31], корекція та кодифікація мовних норм [73].
Успішна реалізація кожного з напрямів можлива за умови активної участі в мовнореформаторських процесах держави. Адже саме держава здатна заходами мовної політики перетворювати мову на ефективне знаряддя для свого зміцнення або ж, навпаки, призводити до кризових ситуацій у суспільстві на ґрунті мовного протистояння [57, 79]. З огляду на це корисним і багато в чому повчальним є досвід мовнореформаторської діяльності Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР. Кілька бурхливих років (19171920) боротьби за утвердження української державності зумовили кардинальні зміни в статусі української мови. По майже двостолітній перерві, — зауважував Ю. Шевельов, — українська мова стає мовою законодавства, адміністрації, війська, зборів... Незаперечним здобутком української мови стала її функціональна різноманітність” [74, 61]. Розмірковуючи про причини цього феномена, І.Огієнко наголошував, що літературну мову розвивають не тільки самі письменники в своїх творах красного письменства, але ще більше все буденне живе життя: школа, церква, театр, кіно, преса, державні уряди, приватні підприємства й т. ін.” [75, 190].
Зміна статусу української мови спричинила й певні внутрішні перетворення в мовній системі, проте механізми ні статусних, ні корпусних змін ніколи не були предметом дослідження українських мовознавців. За радянського періоду мовнореформаторські заходи українських урядів замовчували або фальсифікували з ідеологічних міркувань. У незалежній Україні науковому дослідженню мовної політики тих років перешкоджав брак джерел, невипрацюваність механізму наукової лінгвістичної інтерпретації явищ позамовної дійсності, до яких належать факти мовнореформаторських рефлексій, потреба спиратися на висновки суміжних дисциплін, передусім історії.
Упродовж тривалого часу єдиним дослідженням узагальнювального характеру з названої проблематики була праця Ю.Шевельова Українська мова в першій половині двадцятого століття (19001941): Стан і статус” [74], проте коло висвітлених у ній питань ширше і, як зазначає сам автор, ґрунтується на обмеженій джерельній базі. Праця І. Огієнка Наука про рідномовні обов’язки” [57] ґрунтувалася на особистих спостереженнях і була практичним порадником для тих, кому небайдужа доля рідної мови. Водночас потреба всебічного аналізу розвитку української мови в ХХ ст., заповнення прогалин в історії української мови, відмова від накинутих тоталітарною ідеологією деформацій мовної реальності та історії українського мовознавства, пошуки витоків сучасних мовних проблем в Україні та оптимальних шляхів їх розв’язання спонукали дослідників до спостережень над явищами мовної дійсності доби Української революції[3].
У сучасному українському мовознавстві накопичено чималий досвід аналізу мовнореформаторських заходів в історичному контексті. З огляду на це варто згадати дослідження Л. Лазаренко [76], Л.Масенко [70], Н.Непийводи [60], В.Німчука [61; 73], Ю.Прадіда [77; 78], О.Ткаченка [79], Н.Шумарової[31], Г.Яворської [32]. Одначе більшість звернень до періоду 19171920 рр. мають принагідний характер. Крім того, у статтях та монографіях цих учених не проведено чіткої межі між мовнореформаторськими процесами, ініційованими різними тогочасними політичними силами. Так, процеси українізації пов’язують з діяльністю уряду УРСР й датують 20-ими роками [31; 32; 76]. Водночас факти свідчать, що започаткували їх, упровадивши й сам термін, діячі Центральної Ради в 1917 р., а поглибили законодавчу базу мовнореформаторських заходів під гаслом українізації уряди П.Скоропадського та Директорії УНР.
Отже, актуальність дисертаційного дослідження зумовлена потребою глибокого та всебічного аналізу мовнореформаторської діяльності Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР для залучення їхнього досвіду в розв’язанні сучасних мовних проблем в Україні, відсутністю комплексних праць, які висвітлювали б із науково-аналітичних позицій мовнореформаторські процеси того періоду, а також у зв’язку з необхідністю узагальнення теоретичних напрацювань українських мовознавців та дослідників інших галузей знань з окресленої проблематики.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження Мовна політика Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР” безпосередньо пов’язане з плановою темою (19992003 рр.) відділу соціолінгвістики Інституту української мови НАН України Соціолінгвістичні аспекти вивчення української мови”. Тему роботи затверджено на засіданні вченої ради Інституту української мови НАН України (протокол № 3 від 5 березня 1998 р.).
Мета дослідження — встановити типологічні ознаки мовної політики Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР, визначити напрями та з’ясувати практичні результати її здійснення. Для досягнення мети заплановано розв’язати такі завдання:
1) на основі науково-критичного аналізу лінгвістичної літератури з проблем мовної політики вибрати критерії для соціолінгвістичної інтерпретації фактів мовної політики Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР;
2) виокремити в законодавчому забезпеченні діяльності урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР директивні документи, що дають підстави для висновків про мовну політику того періоду;
3) проаналізувати мовну політику Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР в аспекті її наступності та послідовності;
4) визначити механізми реалізації тогочасної статусної мовної політики;
5)з’ясувати труднощі, які перешкоджали втіленню мовнореформаторської стратегії;
6) з’ясувати результати статусної мовної політики;
7) встановити роль держави у визначенні пріоритетів корпусної мовної політики;
8) дослідити роль держави в організації мовознавчих досліджень:
а) у процесах кодифікації правопису;
б) у створенні національних терміносистем;
в) у процесах нормалізації літературної мови;
9) окреслити перспективи мовної політики досліджуваного періоду.
Об’єкт дослідження — мовна політика в Україні в діахронному аспекті.
Предмет дослідження — основні напрями й особливості статусної та корпусної мовної політики Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР. Варто наголосити, що названі вище владні структури не вичерпували розмаїття політичних утворень тієї доби: владу в Україні намагалися зберегти або здобути Тимчасовий уряд Росії, численні російські політичні угруповання (від військової адміністрації генерала Денікіна до російських більшовиків), українські анархісти тощо. Більшою або меншою мірою всі вони розглядали мовні проблеми крізь призму власних політичних ідеологій, проте вирішального значення для зміни стану й статусу української мови за тих літ не мали, бо не передбачали конкретних заходів впливу на мовну ситуацію.
Лише мовнореформаторським заходам, ініційованим урядами, що прагнули реалізувати ідею української державності, тобто урядами Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР, були притаманні систематичність і послідовність, наступність і цілеспрямованість. Крім того, мовнореформаторські заходи цих українських урядів мали характер політичної альтернативи, що дає підстави кваліфікувати їх як мовну політику.
Принципове значення для відмежування мовнореформаторської діяльності урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР має й те, що саме ці політичні структури залучили до випрацювання стратегії мовної політики найавторитетніших українських мовознавців: А.Кримського, І. Огієнка, Є. Тимченка, які заходилися створювати під егідою Української академії наук (далі — УАН) українську лінгвістичну школу. Молодше покоління мовознавців, виплекане ними, — О.Курило, О. Синявський, В. Ганцов та інші розвивали українську лінгвістику й на початку радянського періоду, завдяки чому, як зазначає Ю. Шевельов, уперше в історії українського мовознавства постали наукові осередки і почали творитися окремі наукові школи з своїми власними традиціями, накреслилася можливість переємности, нормального контакту поколінь” [80, 12].
Врахування реальних політичних обставин, а також чималий обсяг фактичного матеріалу зумовили обмеження предмета дослідження територіально тією частиною України, що до революції перебувала під владою Російською імперії. Хоча мовна політика уряду Західноукраїнської Народної Республіки (19181919 рр.) і була генетично спорідненою з мовною політикою Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР, але вона враховувала інші реалії (для неї, зокрема, не був актуальним чинник російської мови), тому в дисертації її не розглядали.
Джерельна база дослідження — опубліковані та віднайдені авторкою у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (фонд 2457 Головне управління мистецтва та національної культури Української Держави”, фонд 2581 Міністерство освіти УНР”, фонд 2582 Міністерство народної освіти Директорії”) директивні документи Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР; українськомовна періодика як об’єкт та суб’єкт тогочасної мовної політики (зокрема, газети Відродження”, Вістник Державних Законів для всіх земель Української Народньої Республіки”, Державний Вістник”, Нова Рада” та журнали Вільна Українська Школа”, Вістник Ветеринарної Медицини”, Книгарь”, Народня справа”, Українська кооперація”, Шлях”)[4]; книжкова продукція; мемуарна й епістолярна спадщина історичних постатей, причетних до випрацювання мовної політики; тогочасні словники, граматики, інша література лінгвістичного спрямування.
Варто наголосити, що епістолярна та мемуарна спадщина була використана як допоміжне джерело через її суб’єктивність та неофіційність. Так само принагідно залучали до аналізу матеріали, що характеризували опозиційні настрої та сили — лише настільки, наскільки їх враховувала урядова мовнореформаторська стратегія.
Методи дослідження. Методологія дисертаційної роботи ґрунтується на загальних принципах логіки й об’єктивності. Для розв’язання запланованих завдань використано такі теоретичні методи, як системний та порівняльний аналіз на основі науково-критичної інтерпретації лінгвістичної та історичної літератури (уточнення та систематизація понятійного апарату, вибір моделі лінгвістичної інтерпретації фактів мовної політики), аналіз джерел для висновків про мовну політику, історико-генетичний метод (дослідження історичних реалій втілення напрямів мовної політики досліджуваного періоду).
Крім того, активно використовували емпіричні методи — спостереження над державно-законодавчими актами, їх аналіз та опис.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що дослідження є першою в українському мовознавстві спробою комплексного аналізу мовної політики Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР як об’єкта макросоціолінгвістики (діахронний аспект).
У роботі опрацьовано чимало матеріалів тогочасної українськомовної періодики та неопублікованих архівних матеріалів, введено до наукового обігу маловідомі документи про мовну політику тих років, нові факти з історії розвитку та функціонування української мови, що уможливлює поглиблення прескриптивного аналізу й застосування нових інтерпретаційних моделей взаємозалежності розвитку мовної системи та фактів позамовної дійсності;
— обґрунтовано, що мовна політика Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР мала характер політичної альтернативи й була цілісним соціально-політичним явищем, її слід кваліфікувати як мовну політику офіційної одномовності з державним статусом української мови;
— виявлено факти, що свідчать про наступність мовної політики Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР;
— з’ясовано, що мовну політику досліджуваного періоду було реалізовано в напрямах статусного та корпусного мовного планування; така політика сприяла юридичному закріпленню статусу української мови як державної, істотному розширенню її функціональних можливостей, розгортанню кодифікаційних процесів, активізації мовознавчих досліджень;
— обґрунтовано, що одним з найважливіших чинників успішності мовної політики тих років є сприйняття її суспільною свідомістю;
— з’ясовано стратегічне значення мовнореформаторської діяльності Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР для подальшого втілення мовної політики в Україні — аж поки внаслідок посилення тоталітаризму в СРСР українське мовознавство не зазнало ідеологічного тиску;
— аргументовано тотожність задекларованих і прихованих цілей мовної політики української держави досліджуваного періоду.
Теоретичне значення роботи. Результати дослідження дають змогу спрямувати науковий пошук на розроблення таких лінгвістичних проблем, як взаємозв’язок мови й суспільства, мови й особистості, а також на поглиблення прескриптивного напряму мовознавчих досліджень, застосування дискурсивного аналізу до фактів з історії української мови. Введення до наукового обігу директивних документів, на яких ґрунтувалися мовнореформаторські процеси досліджуваного періоду, відкривають перспективи аналізу мовної політики як дискурсу за комунікативно-прагматичним та когнітивно-семантичним напрямами. Теоретичне значення роботи полягає у виявленні механізмів реалізації мовної політики, спрямованих не лише на суспільну свідомість, а й на мовну поведінку конкретних мовців, що створює передумови для досліджень природи маніпулювання мовою.
Практичне значення роботи. Результати дослідження можуть бути використані в процесі викладання курсів Соціолінгвістика”, Загальне мовознавство”, Історія української літературної мови”. Вони стануть у пригоді також історикам, політологам, філософам у викладанні теоретичних курсів та для створення підручників. Теоретичні та практичні аспекти роботи можуть бути враховані для випрацювання засад і механізмів реалізації сучасної мовної політики.
Апробація результатів дослідження. Дисертацію обговорено на засіданні відділу соціолінгвістики Інституту української мови НАН України 25 грудня 2003 р. Основні результати дослідження було викладено в доповідях на 11-ій та 12-ій Міжнародних конференціях ім. професора Сергія Бураго (2528 червня 2002 р. та 2327 червня 2003 р.), у виступах на Всеукраїнській науково-практичній конференції Актуальні проблеми трансформації соціогуманітарної освіти” в Кам’янці-Подільському (45 грудня 2003 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції Актуальні проблеми сучасного підручника” в Кам’янці-Подільському (56 березня 2004 р.).
Результати дослідження висвітлено в 9 статтях.
1. Данилевська О. М. Мовна політика Гетьманату П.Скоропадського (на матеріалі тогочасної преси) // Мова і культура. (Науковий щорічний журнал). К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2002. Вип. 5. Т. І. Ч.І. С. 9499.
2. Данилевська О. М. На шляху оновлення змісту освіти: матеріали періодичної преси часів Гетьманату П. Скоропадського на уроках рідної мови // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2002. № 6. С. 2127.
3. Данилевська О. М. Державний статус української мови в законодавчих актах уряду Павла Скоропадського (травень — грудень 1918 року) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2003. №4. С. 2836.
4. Данилевська О. М. Термінологія як об’єкт корпусної мовної політики доби Української революції (19171920) // Мова і культура. (Науковий щорічний журнал). К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2003. Вип. 6. Т. ІІІ. Ч.2. С.1318.
5. Данилевська О. М. Українізація освіти як основний напрям мовної політики доби Української революції (19171920) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2003. №5. С.146155.
6. Данилевська О. М. Зародок централізованого мовного планування”: про кодифікацію правопису як напрям мовної політики урядів Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2003. № 6. С. 196200.
7. Данилевська О. М. Роль урядів Української Центральної Ради, Гетьманату П.Скоропадського, Директорії УНР у розгортанні мовознавчих досліджень // Борисфен. 2004. № 1. С. 2125.
8. Данилевська О. М. Проблема створення української наукової термінології за доби Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР // Київська старовина. 2004. №2. С. 5965.
9. Данилевська О. М. Втілення засад мовної політики урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР у тогочасних підручниках з української мови // Борисфен. 2004. № 5. С. 1419.
Структура дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та додатку. Загальний обсяг дисертації 217 сторінок, у тому числі основна частина — 181 сторінка, додаток — 5 сторінок, список використаних джерел містить 344 позиції.

[1] Серед праць українських мовознавців, на які зроблено покликання, є такі, що вийшли друком значно пізніше досліджуваного періоду. Це однак не применшує їх значення як джерел дисертаційної роботи, бо деякі з них були перевиданнями, а в деяких є згадки про розгортання тогочасних мовнореформаторських процесів, активними учасниками яких були ці вчені.

[2] Терміни мова повного територіального поширення” (повнотериторіальна”), мова часткового територіального поширення”, мова повного етнічного поширення (повноетнічна”) та мова часткового етнічного поширення” використовує О.Ткаченко в статті Соціолінгвістична класифікація мов у її слов’янській специфіці та динаміці” [29].

1 Проблему усталення терміна Українська революція” активно обговорюють українські історики. Так, С.Кульчицький послуговується ним для означення українських суспільно-політичних процесів, які відмежовує від російських (пор.: Російська революція). Українська революція, на думку дослідника, мала кілька етапів, перший пов’язаний з діяльністю Центральної Ради (березень 1917 р. — квітень 1918 р.). Про поразку Української революції свідчило падіння Директорії УНР (1920 р.). Прикметно, що саме цей термін вживали учасники тих подій. Приміром, І. Огієнко в 2-ому виданні нарису Вчімося рідної мови!” (1918р.) пише: На що іншим народам за спокійного нормального життя було потрібним майже століття, те у

bibliography

ВИСНОВКИ

1. Сучасна теорія мовної політики ґрунтується на протиставленні статусного та корпусного планування. Визначаючи напрями мовної політики, слід враховувати об’єкти свідомого впливу суспільства на мову, а також механізми втілення мовнореформаторських заходів. З огляду на це доцільною видається характеристика напрямів мовної політики за сферами впровадження мовних змін у соціумі. Тому напрямами мовної політики досліджуваного періоду слід вважати запровадження української мови як державної в діяльність органів влади, розвиток освіти українською мовою, впровадження української мови у сферу культури (розвиток українськомовної періодики, українського книговидавництва, театрального та кіномистецтва, використання української мови в діяльності церкви тощо), унормування мови—кодифікацію правопису та нормативно-стилістичної сфери, створення національних терміносистем, розгортання мовознавчих студій.
2. Аналіз архівних матеріалів (директивних документів, публікацій тогочасної періодики) дає підстави для висновку про цілеспрямовану мовну політику української держави за Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР.
3. Мовнореформаторські заходи урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР, попри неоднакову стратегію внутрішньої політики, були послідовними.
4. Принципи мовної політики Центральної Ради, Гетьманату та ДиректоріїУНР мали характер політичної альтернативи: якщо всі проросійські політичні сили відкидали ідею державності української мови, то зазначені українські уряди не лише декларували її, а й прагнули втілити в життя. Є підстави вважати, що політика українізації, здійснювана в 20-их рр. урядом УРСР, була вимушеною: її (українізацію) зумовила потреба посилити позиції партії більшовиків в національних регіонах. Саме тому, відкидаючи спочатку політику удержавлення української мови, більшовицький уряд змушений був вдатися до неї як до єдиного ефективного способу свого утвердження в Україні. Тож напрями мовнореформаторської стратегії, започатковані Центральною Радою, Гетьманатом та Директорією УНР, набули директивного підтвердження більшовицькою владою (постанова РНР від 21вересня 1920р. Про введення української мови в школах і радянських установах” фактично дублює закони Про запровадження української мови у банківській і торговій сфері” (березень 1918 р.) та Про державну мову в Українській Народній Республіці” (січень 1919 р.)).
5. Серед механізмів реалізації мовнореформаторських приписів держави за доби Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР особливу роль відігравали ті, що були спрямовані на формування активного ставлення до мовного питання в суспільній свідомості. Це насамперед українськомовна преса, популярні види масової культури — театр, хорове мистецтво, кінематографічні вистави, а також мовна освіта через систему курсів українознавства та школу.
6. Аналіз документів та матеріалів періодичної преси дає змогу зробити висновки про труднощі в реалізації мовної політики об’єктивного та суб’єктивного характеру. Об’єктивно перешкоджали втіленню мовної політики політична нестабільність, умови війни, економічні негаразди, короткий термін існування української держави, рівень розвитку української мови (некодифікованість українського правопису, несформованість національних терміносистем, недостатня диференційованість стилів). Труднощами суб’єктивного характеру слід уважати неузгодженість ідеологічних засад діяльності Центральної Ради (Директорії УНР) та Гетьманату, а також волюнтаризм політичних лідерів, який стосовно мовної політики мав вияв у правописних уподобаннях, особистих симпатіях чи антипатіях до вчених-мовознавців тощо.
7. Мовну політику Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР маємо підстави оцінити як успішну. Головним здобутком цієї політики стало утвердження ідеї державності української мови в системі національних культурних цінностей. Українська мова як один із виявів державницьких прагнень української нації набула значення соціального символу. Такий ідеологічний статус української мови зберігався впродовж усього радянського періоду. Це зумовило постійне прагнення компартійної влади наблизити систему української мови до системи російської мови, що зрештою мало призвести до мінімізації ролі української мови в житті суспільства. Істотний потенціал української мови як соціального символу підтверджують факти суспільного руху за незалежність України у 80-і рр. ХХ ст. (схвалення Закону про мови в УРСР” як прелюдія процесів суверенізації, відродження Товариства Просвіта” ім. Т.Шевченка тощо).
8. Серед напрямів мовної політики урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР більша спланованість притаманна статусним, тобто тим, що мали на меті утвердження державного статусу української мови. Саме статусна політика засвідчена законодавчими актами. Проте українська влада заклала підвалини й корпусної політики. Найбільше досягнень було в справі кодифікації правопису та розгортанні мовознавчих досліджень. В УАН почали формуватися українські лінгвістичні школи, діяльність яких була перервана наприкінці 20-их — початку 30-их рр. з наступом тоталітаризму в СРСР.
9. Як вияв державної корпусної мовної політики слід кваліфікувати діяльність міністерських термінологічних комісій, а також Термінологічної комісії в Державній Канцелярії, Правописно-Термінологічної комісії в УАН, ініційоване державою видання термінологічних словників, циркулярні розпорядження про використання української мови в діловодстві.
10. Мовна політика Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР справила помітний вплив на суспільну свідомість, спричинивши бурхливий розвиток українського духовного життя: феноменальне явище, відоме як Розстріляне Відродження, стало наслідком реалізації творчого потенціалу української мови, штучно стримуваного в попередні часи дискримінаційною мовною політикою царату.
11. Результати аналізу мовної політики досліджуваного періоду мають практичне значення для розв’язання мовних проблем сьогодення. Вони свідчать про необхідність активної участі держави у випрацюванні мовної політики та її реалізації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гумбольдт В. Язык и философия культуры: Пер. с нем. яз. М.: Прогресс, 1985. 451 с.
2. Жлуктенко Ю.О. Современные проблемы теории и практики языкового планирования // Методологические основы новых направлений в мировом языкознании. К.: Наукова думка, 1991. С. 8596.
3. Ткаченко В.А. Актуальные аспекты языковой политики в современных условиях // Методологические основы новых направлений в мировом языкознании. К.: Наукова думка, 1991. С. 96139.
4. Алпатов В.М. 150 языков и политика. 19171997. Социолингвистические проблемы СССР и постсоветского пространства. М.: Рос. акад. наук, Ин-т востоковедения, 1997. 192 с.
5. Карасик В.И. Язык социального статуса. М.: ИТДГК Гнозис”, 2002. 333 с.
6.Крысин Л.П. Социолингвистические аспекты изучения современного русского языка. М.: Наука, 1989. 188 с.
7.Аврорин В.А. Ленинские принципы языковой политики // Вопросы языкознания. 1970. №2. С.6 16.
8. Базиев А.Т., Исаев М.И. Язык и нация. М.: Наука, 1973. 247 с.
9. Белодед И. К. Избранные труды: В 3 т. К.: Наукова думка, 1986. Т.1. 447 с.
10. Дешериев Ю.Д. Закономерности развития и взаимодействия языков в советском обществе. М.: Наука, 1966. 402 с.
11. Исаев М.И. Языковое строительство в СССР (процессы создания письменностей народов СССР). М.: Наука, 1979. 352 с.
12. Исаев М.И. О языках народов СССР. М.: Наука, 1978. 220 с.
13. Катагощина Н.А. Языковая политика и процесс кодификации норм письменно-литературных языков // Докл. сов. ученых на VІІІ Всемир. социолингвист. конгр. М.: Наука, 1974. С. 34 40.
14. Никольский Л.Б. Синхронная социолингвистика: теория и проблемы. М.: Наука, 1976. 168 с.
15. Швейцер А.Д. Современная социолингвистика: теория, проблемы, методы. М.: Наука, 1976. 176 с.
16. Ярцева В.Н. О судьбах языков в современном мире // Известия АН, серия литературы и языка. М., 1993. Т. 52. №2. С. 3 15.
17. Булаховський Л.А. Виникнення, розвиток літературних мов // Наук. зап. Ін-ту мовознавства АН УРСР. 1941. Т.1. С. 91 114; 1946. Т. 2/3 С. 113 154.
18. Ларин Б.А. История русского языка и общее языкознание: (Избр. раб.): Учеб. пособие для студ. пед. ин-тов. М.: Просвещение, 1977. 223с.
19. Щерба Л.В. Языковая система и речевая деятельность. Л.: Наука, 1974. 428 с.
20. Виноградов В.В. Очерки по истории русского литературного языка ХVІІ ХІХ вв. М.: Учпедгиз, 1938. 448 с.
21. Жирмунский В.М. Проблема дифференциации языков // Язык и общество. М.: Наука, 1968. С. 2238.
22. Принципы социологического изучения русского языка советской эпохи // Русский язык и советское общество / Под ред. Панова М. В. Кн. 1. М.: Наука, 1968. С. 1649.
23. Селищев А.М. Революция и язык // Избранные труды. М.: Просвещение, 1968. С. 141146.
24. Ажнюк Б.М. Мовна єдність нації: діаспора й Україна. К.: Рідна мова, 1999. 450 с.
25. Зарецький О.В. Офіційний та альтернативний дискурси. 1950-80-ті роки в УРСР. К.: Фітосоціоцентр, 2003. 260 с.
26. Лазаренко Л.О. Лексична інтерференція в усному румунському мовленні в Україні (лінгвістичний та соціолінгвістичний аспекти) / Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. К., 2001. 130 с.
27. Масенко Л.П. Мова і політика. К.: Соняшник, 1998. 99 с.
28.Радчук В. Мова в Україні: стан, функції, перспективи // Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 362373.
29. Ткаченко О.Б. Соціолінгвістична класифікація мов у її слов’янській специфіці й динаміці // Мовознавство. 2003. №23. С.313.
30. Чемес В. Зміна мовної ситуації і проблема моделювання її динаміки // Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 419434.
31. Шумарова Н.П. Мовна компетенція особистості в ситуації білінгвізму. К.: КЛДУ, 2000. 284 с.
32. Яворська Г.М. Прескриптивна лінгвістика як дискурс: Мова, культура, влада / Нац. Акад. наук України. Ін-т мовознавства ім. О. О.Потебні. К., 2000. 288 с.
33. Белл Р. Социолингвистика. Цели, методы и проблемы. М.: Международные отношения, 1980. 318 с.
34. Calvet Louis-Jean. Les politiques linguistiques // Le sociolinguistique, Paris. 2002 4m edition. 110 р.
35. Лабов У. Исследование языка в его социальном контексте // Новое в лингвистике. М.: Прогресс, 1975. Вып. VІІ. С. 96181.
36. Лабов У. Единство социолингвистики // Социально-лингвистические исследования. М.: Наука, 1976. С. 530.
37. Labov W. Sociolinguistic Patterns. Philadelphia: Univ. Of Pennsylvania Press, 1972. 344 p.
38. Хауген Э. Лингвистика и языковое планирование // Новое в лингвистике. М.: Прогресс, 1975. Вып. VІІ. С. 441 472.
39. Haygen E. The ecology of language. Stanford, 1972.
40. Ferguson C.A. The Structure and Use of Politeness Formulas // Language in Society 5. 1976. P. 137 151.
41. Fishman G.A. The Socilogy of Language // Language and Social Context: Selected Readings. P.P.Giglioli (Ed.) Harmondsworth: Penguin, 1979. P. 4558.
42. Франко І. План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви // Твори: У 50 т. К.: Наукова думка, 1986. Т. 41. С. 64 65.
43. Грушевський М. С. Про українську мову і українську школу. К.: Веселка, 1991. 46 с.
44. Єфремов С. Українознавство: Покажчик потрібнішої до самоосвіти літератури. К.: Всеукраїнський кооперативний видавничий союз, 1920. 64 с.
45. Кримський А. Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася // Історія української мови: Хрестоматія. К.: Либідь, 1996. С. 1637.
46. Курило О. Уваги до сучасної української мови. Вид. 2-е. К.: Книгоспілка, 1923. 120 с.
47. Огієнко І. Вчімося рідної мови! Нариси про мову вкраїнську. К.: Видавництво Книгарні Є. Черепівського, 1918. 48 с.
48. Огієнко І. Рідна мова в українській школі. К.: Видавництво книгарні Є. Черепівського, 1918. 32 с.
49. Самійленко В. Чужомовні слова в українській мові // Шлях. 1918. №8. С.44 60.
50. Синявський О. Норми української літературної мови. Харків: Література і мистецтво, 1931. 367 с.
51. Синявський О. Коротка історія Українського правопису” // Культура українського слова. К., 1931. 110 с.
52. Сімович В. Граматика української мови для самонавчання та в допомогу шкільній науці. Київ-Ляйпціґ, 1923. 584 с.
53. Смаль-Стоцький Р. Українська мова в Совєтській Україні // Український Науковий Інститут, Варшава. Праці. Т. 34. 1936. 270 с.
54. Тимченко Є. Лінґвістичні замітки // Шлях. 1918. №1. С.4448.
55. Тимченко Є. Лінґвістичні замітки // Шлях. 1918. №1011. С.7475.
56. Тимченко Є. Слов'янська єдність і становище української мови в слов'янській родині // Історія української мови: Хрестоматія. К.: Либідь, 1996. С. 3847.
57. Огієнко І. Наука про рідномовні обов’язки: рідномовний катехизис для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства. Факс. вид. К.: АТ Обереги”, 1994. 72 с.
58. Єрмоленко С.Я. Стилістика сучасної української літературної мови в контексті слов’янських стилістик // Мовознавство. 1998. №2. С. 25 36.
59. Жовтобрюх М.А. Нарис історії українського радянського мовознавства (1918 1941). К.: Наукова думка, 1991. 260 с.
60. Непийвода Н.Ф. Мова української науково-технічної літератури (функціонально-стилістичний аспект).К.:Міжнародна фінансова агенція, 1997. 303 с.
61. Німчук В. Українська мова в християнських храмах // Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 315 350.
62. Пономарів О. Міжмовні стосунки в сучасній Україні / http://www.arkas-proswita.iatp.org.ua/movstosunku.html
63. Радзієвська Т.В. Текст як засіб комунікації / НАН України; Інститут української мови / М.М. Пещак (ред.). 2-е вид., стер. К., 1998. 191 с.
64. Радчук В. Про концепцію державної мовної політики // Мовні і концептуальні картини світу. Збірник наукових праць. Київ: Видавничо-поліграфічний центр Київський університет”, 2003. С. 21 27.
65. Русанівський В. М. Прогностичні функції соціолінгвістики // Мовознавство. 1989. №1. С. 310.
66. Сербенська О. Сучасна українська термінографія і проблеми екології мови // Вісник Нац. Ун-ту Львів. політ.”. Львів, 2002. № 453. С.1720.
67. Ставицька Л. Державна мова в Україні. Чинники авторитету та комунікативної потужності //Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 378385.
68. Тараненко О. Мовна ситуація та мовна політика в сучасній Україні (на загальнослов’янському тлі) // Мовознавство. 2003. №23. С. 3055.
69. Ткаченко О. Мовна ситуація в Україні //Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 400405.
70. Масенко Л. Т. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. К.: Вид. дім КМ Академія”, 2004. 163 с.
71. Масенко Л. До проблеми вульгаризації мови // Дивослово. 2002. №6. С. 2021.
72. Пономарів О. Повернення до національних засад в українській термінології // Вісник Нац. Ун-ту Львів. політ.”. Львів, 2002. №453. С.1416.
73. Німчук В. В. Проблеми українського правопису ХХ — початку ХХІ ст. Кам’янець-Подільський, 2002. 116 с.
74. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900 1941): Стан і статус. Чернівці: Рута, 1998. 208 с.
75. Огієнко І. І. (митрополит Іларіон) Історія української літературної мови. К.: Либідь, 1995. 296 с.
76. ЛазаренкоЛ.Досвід мовних політик світу й українська перспектива // Українська мова. 2002. № 4. С. 322.
77. Прадід Ю.Д. Мовне питання в українських конституціях ХХ ст.// Мовознавство. 2002. №1. С. 1722.
78. Прадід Ю.Д. Мовна політика Центральної Ради // Українська мова. 2002. №3. С. 1522.
79. Ткаченко О. Проблема мовної стійкості та її джерела // Людина і політика. 2000. №23. С. 310.
80. Шевельов Ю.В. Покоління двадцятих років в українському мовознавстві // Портрети українських мовознавців. К.: Вид. дім КМ Академія”, 2002. С. 830.
81. Мечковская Н. Б. Общее языкознание: Структурная и социальная типология языков: Учеб. пособие для студентов филол. и лингв. специальностей. М.: Флинта: Наука, 2001. 312 с.
82. Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. Дрогобич: Відродження, 1997. 359 с.
83. Алпатов В.М. История лингвистических учений: Учеб. пособие. М.: Языки рус. культуры, 1998. 368 с.
84. Соссюр Ф. де. Труды по языкознанию. М.: Прогресс, 1977. 106с.
85. Сосюр Ф. де. Курс загальної лінґвістики. К.: Основи, 1998. 324 с.
86. Бодуэн де Куртенэ И.А. Избранные труды по общему языкознанию. М.: Изд-во Акад. наук СССР, 1963. Т. 1. 384 с.
87. Яворская Г.М. Принципы социолингвистического подхода к изучению языка // Методологические основы новых направлений в мировом языкознании. К.: Наукова думка, 1991. С. 1663.
88. Чемоданов Н.С. Проблемы социальной лингвистики в современном языкознании // Новое в лингвистике. М.: Прогресс, 1975. Вып. VІІ. С. 533.
89. Гак В. Г. Мови і кордони // Комуніст України. 1989. № 7. С.6167.
90.Блакар Р. Язык как инструмент социальной власти // Язык и моделирование социального взаимодейстия. М.: Прогресс, 1987. С. 88125.
91. Якубинский Л.П. Язык и его функционирование: Избранные работы. М.: Наука, 1986. 205 с.
92. Поливанов Е.Д. Статьи по общему языкознанию. М.: Наука, 1968. 376 с.
93. Швейцер А.Д., Никольский Л.Б. Введение в социолингвистику: Для ин-тов и фак. иностр. яз. Учеб. Пособие. М.: Высш.школа, 1978. 216с.
94. Теоретические проблемы социальной лингвистики. М.: Наука, 1981. 365 с.
95. Швейцер А.Д. Методологические основы социолингвистики // Методологические основы языкознания. К.: Наукова думка, 1988. С.154170.
96. Щерба Л.В. К вопросу о двуязычии // Языковая система и речевая деятельность. Л.: Наука, 1974. С. 313318.
97. Щерба Л.В. О трояком аспекте языковых явлений и об эксперименте в языкознании // Языковая система и речевая деятельность. Л.: Наука, 1974. С. 2439.
98. Ларин Б.А. К лингвистической характеристике города (несколько предпосылок) // История русского языка и общее языкознание. М.: Просвещение, 1977. С. 189199.
99. Языки Российской Федерации и нового зарубежья: статус и функции. М.: Эдиториал УРСС, 2000. 400с.
100. Зайченко Н., Присяжнюк Н. Українська мова в контексті мовної політики світу ХХІ століття // Мовознавство: Матеріали ІІІ Міжнародного конгресу україністів 2629 серпня 1996. Харків, 1996. С. 914.
101. Вахтин Н.Б. Языки народов Севера в ХХ веке. Очерки языкового сдвига. СПб.: ДБ, 2001. 338 с.
102. Ажнюк Б. Мовні зміни на тлі деколонізації та глобалізації // Мовознавство. 2001. № 3. С. 4854.
103. Кочерган М.П. Мова як символ соціальної солідарності // Мовознавство. 2003. №1. С. 310.
104. Городенська К. Роль державних і академічних інституцій у випрацюванні мовної політики // Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 152155.
105. Шалак В. Психолінгвістичні технології під час виборчої кампанії // Сучасні виборчі технології. http://www.slovnyk.org/txt/biloust/vs.
106. Балабуха К. Мовна ситуація на Харківщині // Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 139145.
107. Залізняк Г. Мовний конфлікт у столиці в оцінках фахівців // Мовні конфлікти і гармонізація суспільства: Матеріали наукової конференції: 28-29 травня 2001 року. К.: Видавничо-поліграфічний центр Київський університет”, 2002. С. 104106.
108. Залізняк Г.М., Масенко Л.Т. Мовна ситуація Києва: день сьогоднішній та прийдешній К.: Вид. дім КМ Академія”, 2001. 92 с.
109. Каращук Г. Амбівалентність і білінгвізм українсько-польського пограниччя (на прикладі Волині) //Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 197209.
110. Степанов Є. Особливості мовної ситуації в деяких національних громадах Одеси // Мовні конфлікти і гармонізація суспільства: Матеріали наукової конференції: 28-29 травня 2001 року. К.: Видавничо-поліграфічний центр Київський університет”, 2002. С. 172178.
111. Лизанчук В. Декларації про державність української мови і реальний стан її функціонування в Україні // Мовні конфлікти і гармонізація суспільства: Матеріали наукової конференції: 28 29 травня 2001 року. К.: Видавничо-поліграфічний центр Київський університет”, 2002. С. 1723.
112. Саплін Ю. Мовний конфлікт як взаємодія особистостей, соціальних стратегій та комунікативних культур // Мовні конфлікти і гармонізація суспільства: Матеріали наукової конференції: 2829 травня 2001 року. К.: Видавничо-поліграфічний центр Київський університет”, 2002. С. 106111.
113. Сербенська О. Суржик: низька мова”, безлад чи мовна патологія? // Мовні конфлікти і гармонізація суспільства: Матеріали наукової конференції: 2829 травня 2001 року. К.: Видавничо-поліграфічний центр Київський університет”, 2002. С. 8993.
114. Шовгун Н. Причини та механізми міжмовних кодових переключень в умовах масового білінгвізму // Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 434438.
115. Феллер М. Схожість і відмінність мов української та ідиш в аспекті суржика // Мовні конфлікти і гармонізація суспільства: Матеріали наукової конференції: 2829 травня 2001 року. К.: Видавничо-поліграфічний центр Київський університет”, 2002. С. 8489.
116. Загнітко А. Напрями і тенденції сучасної мовної політики: семантичний і прагматичний аспекти //Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С.181196.
117. Масенко Л. Державна мова в соціокультурному контексті // Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 255260.
118. Мокієнко В. До проблеми мовної політики в Україні: погляд з лінгвістичної відстані //Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 277282.
119. Плахута Є. Цілі мовної політики держави: Українські проблеми на тлі досвіду Латвії та Білорусі //Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 4351.
120. Радчук В. Українська мова в колі інших на зорі третього тисячоліття: перспектива розвитку // Мовні конфлікти і гармонізація суспільства: Матеріали наукової конференції: 2829 травня 2001 року. К.: Видавничо-поліграфічний центр Київський університет”, 2002. С. 150161.
121. Фаріон І. Мова як духовно-національний феномен // Мовні конфлікти і гармонізація суспільства: Матеріали наукової конференції: 2829 травня 2001 року. К.: Видавничо-поліграфічний центр Київський університет”, 2002. С. 3641.
122. Фролова Т. Мова як чинник державної політики // Мовні конфлікти і гармонізація суспільства: Матеріали наукової конференції: 2829 травня 2001 року. К.: Видавничо-поліграфічний центр Київський університет”, 2002. С. 4245.
123. Ажнюк Б. Уроки двомовності: Ірландія //Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 1319.
124. Ажнюк Б. Уроки двомовності: Фінляндія //Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 2025.
125. Марусик Т. Правові аспекти мовної політики Франції // Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 3742.
126. Скопненко О. Мовна ситуація в Білорусі і проблеми норм білоруської літературної мови //Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 6070.
127. Скорикова О. Досвід утвердження державних мов сербів, хорватів, боснійців та чорногорців на міжнародній арені //Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 7176.
128. Тищенко К. Баскійський досвід мовного будівництва // Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 92109.
129. Феллер М. Досвід відродження державної мови Ізраїлю івриту // Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 110120.
130. Гак В.Г. К типологии форм языковой политики // Вопросы языкознания. 1989. №5. С. 104133.
131. Кузнецов С.Н. Модели языковой политики в русскоязычном обществе // Русский язык: исторические судьбы и современность (Материали Международного конгресса). М., 2001. С. 310312.
132. Беликов В. И., Крысин Л. П. Социолингвистика. М.: Рос. гос. гуманит. ун-т, 2001. 439 с.
133. Брицин В.М. Мовна політика // Українська мова. Енциклопедія К.: Українська енциклопедія” ім. М.П.Бажана, 2000. С. 328 332.
134. Eastman C.M. Language planning: An intiduction. San Fransisco: Cambler and Sharp, 1983. 276 р.
135. Ожеван Н. Язык политики и языковая политика: посттоталитарные проблемы преодоления этноязыкоцентризма. http://www.niurr.gov.ua/ukr/dialog—1999/ozhevan—3.htm
136. Дешериев Ю.Д. Языковая политика // Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В.Н. Ярцева М.: Сов. энциклопедия, 1990. 685 с.
137. Кочерган М.П. Загальне мовознавство: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих закладів освіти. К.: Вид. центр Академія”, 1999. 288 с.
138. Семчинський С.В. Загальне мовознавство: Підручник для студ. філол. фак. ун-тів. К.: ОКО, 1996. 416 с.
139. Мечковская Н. Б. Социальная лингвистика: Учеб. пособие для студентов гуманит. вузов и учащихся лицеев. М.: Аспект-Пресс, 2000. 207 с.
140. Гамперц Дж.Дж. Об этнографическом аспекте языковых изменений// Новое в лингвистике. М.: Прогресс, 1975. Вып. VІІ. С.299319.
141. Ґіденс Е. Соціологія. К.: Основи, 1999. 726 с.
142. Брайт У. Введение: параметры социолингвистики // Новое в лингвистике. М.: Прогресс, 1975. Вып. VІІ. С. 3441.
143. Теоретические проблемы социальной лингвистики. М.: Наука. 1981. 344 с.
144. Кісь Р. Мова, думка і культурна реальність (від Олександра Потебні до гіпотези мовного релятивізму). Львів: Літопис, 2002. 304 с.
145. Франко І. Азбучна війна в Галичині 1859 р. // Твори: У 50 т. К.: Наукова думка, 1986. Т. 47. С. 549650.
146. Масенко Л. Лінгвокультурологія і стратегія мовної політики в дослідженні Романа Кіся // Дивослово. 2003. №12. С. 1217.
147. Шумарова Н.П. Мовна поведінка як форма вираження ціннісних орієнтацій // Мова тоталітарного суспільства. К., 1995. С. 100106.
148. Тищенко К. Нове тисячоліття української мови // Урок української. 2002. № 3. С. 79.
149. Дзюба І. Сучасна мовна ситуація в Україні // Урок української. 2000. №10. С. 24.
150. Наказ про надсилку всіма інституціями Міністерства Шляхів листувань на українській мові // Державний Вістник. 1918. № 44.
151. Наказ про заснування на залізницях курсів по українознавству // Державний Вістник. 1918. № 18.
152. Програм навчання української мови і діловодства на шляхах України // Державний Вістник. 1918. № 18.
153. Наказ про утворення Термінольогічної Комісії // Державний Вістник. 1918. № 44.
154. Наказ про утворення Термінольогічного Збірника Міністерства Шляхів // Державний Вістник. 1918. № 44.
155. Постанова про асигнування 27.999 карбованців на утримання істнуючої при Міністерстві Шляхів Термінольогічної Комісії та на видання матеріалів цієї комісії //Державний Вістник. 1918. № 73.
156. Шевельов Ю. В. Всеволод Ганцов // Портрети українських мовознавців. К.: Вид. дім КМ Академія”, 2002. С. 3257.
157. Шевельов Ю.В. Олена Курило // Портрети українських мовознавців. К.: Вид. дім КМ Академія”, 2002. С. 5893.
158. Жовтобрюх М.А. Про наш правопис // Український правопис: так і ні: Обговорення нової редакції Українського правопису”. К.: УНВЦ Рідна мова”: Довіра, 1997. С. 8699.
159. Кияк Т. Термінологія як фактор державності української мови // Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 213225.
160. Тименко Л. Умови розвитку офіційно-ділового стилю української мови у 20-их роках ХХ століття // Слово. Стиль. Норма. Зб. наук. пр., присвячений 65-річчю дня народження доктора філологічних наук, професора С. Я. Єрмоленко. К., 2002. С. 2429.
161. Русанівський В. Історія української літературної мови: Підручник для студ. гуманітарних спец. вищ. навч. закладів. К.: АртЕк, 2001. 392 с.
162. Постанова РНК УРСР від 21 вересня 1920 р. про введення української мови в школах і радянських установах // Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. К.: Вища школа, 1997. Ч.1. 583 с.
163. З Постанови Першого Всеукраїнського з’їду самостійників-соціалістів // Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. К.: Вища школа, 1997. Ч.1. 583 с.
164. З програми Української партії соціалістів-федералістів // Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. К.: Вища школа, 1997. Ч.1. 583 с.
165. До спокою і праці! // Вільна Українська Школа. 1918. №56. С. 75.
166. Рудий Г. Я. Газетна періодика — джерело вивчення проблем Української культури 19171920 рр. К.: Ін-т історії України НАН України, 2000. 442 с.
167. Копиленко О. Мовні проблеми в українській політичній думці та законодавстві 19171920