Особливості тлумачення юридичних норм щодо прав людини (за матеріалами практики Європейського суду з прав людини та Конституційного Суду України)

brief description

Зміст

Вступ … 4

Розділ І. Огляд науково-теоретичних джерел.
Методологічні аспекти дослідження тлумачення
юридичних норм щодо прав людини … 12

1.1. Реферативний огляд науково-теоретичних джерел … 12
1.2. Методологічні аспекти дослідження тлумачення
юридичних норм щодо прав людини … 16

Розділ ІІ. Система принципів тлумачення юридичних норм
щодо прав людини … 25

2.1. Принцип пропорційності (забезпечення справедливого
балансу між інтересами особи, з одного боку,
та інтересами суспільства (держави) – з іншого) … 29
2.2. Принцип ефективності (забезпечення ефективного
захисту прав людини) … 36
2.3. Принцип забезпечення певної свободи
національного розсуду … 41
2.4. Принцип автономності (автономного тлумачення
міжнародними органами юридичних норм
щодо прав людини) … 46

Розділ ІІІ. Характеристика особливостей
тлумачення-з’ясування юридичних норм
щодо прав людини … 53

3.1. Характеристика тлумачення-з’ясування за способами … 56
3.1.1. Філологічне тлумачення … 56
3.1.2. Систематичне тлумачення … 64
3.1.3. Історико-політичне (історичне) тлумачення … 86
3.1.4. Цільове (телеологічне) тлумачення … 94
3.1.5. Еволюційне тлумачення … 112

3.2. Характеристика тлумачення-з’ясування за “обсягом” … 120

Розділ ІV. Характеристика особливостей
тлумачення-роз’яснення юридичних норм
щодо прав людини
здійснюваного Конституційним Судом України
та Європейським судом з прав людини … 130

4.1. Характеристика тлумачення-роз’яснення,
що здійснюється Конституційним Судом України … 137

4.2. Характеристика тлумачення-роз’яснення,
що здійснюється Європейським судом з прав людини … 148

Висновки … 166

Список використаних джерел … 176

В с т у п

Актуальність теми дослідження. Одним із найголовніших завдань, які постали перед Україною після проголошення нею 1991 року державної незалежності, є інтеграція у світове співтовариство. Важливою вимогою останньої та передумовою позитивного сприйняття України на міжнародній арені є досягнення нею високого рівня забезпечення й захисту прав людини та виконання взятих на себе міжнародно-правових зобов’язань. Такий висновок випливає, зокрема, з аналізу міжнародно-правових договорів з питань захисту й реалізації прав людини, стороною яких є Україна. Без попереднього з’ясування суті вимог, що ставляться до української держави, неможливо забезпечити належне виконання юридичних зобов’язань у царині прав людини та основних свобод. Тому принципового значення набуває проблема правильного розуміння відповідних міжнародно-правових актів стосовно прав людини.
Ратифікація Україною Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року (надалі – Конвенція) одразу ж викликала жваві дискусії довкола проблеми тлумачення змісту закріплених нею вимог. Питання дещо ускладнюється внаслідок того, що формулювання більшості конвенційних приписів є максимально широкими та гнучкими, містять чимало оцінних понять, передбачають широку дискрецію національних правозастосовних органів, а відтак, потребують вироблення більш-менш чітких правил їх інтерпретації.
При цьому підхід національного офіційного інтерпретатора до тлумачення норм Конвенції, котрі закріплюють права та основні свободи людини, навряд чи може бути обґрунтованим без урахування практики Європейського суду з прав людини (надалі – Євросуд), наділеного винятковими повноваженнями щодо тлумачення і застосування її положень (ст. 32 Конвенції). Оскільки рішення Євросуду в їхній резолютивній частині є основною формою реагування контрольного механізму Ради Європи на порушення прав людини та основних свобод (які мають місце у державах – учасницях Ради Європи), очевидною є потреба з’ясування особливостей тлумачення Конвенції, здійснюваного саме цим органом.
Правильне тлумачення норм Конвенції, а отже, й розуміння можливостей держави щодо обмеження окремих конвенційних прав (за наявності передбачених підстав) є особливо важливим для України на сучасному етапі її розвитку, оскільки порушення конвенційних положень може призвести до ухвалення не на її користь рішень Євросуду.
Отже, досліджувана проблема є актуальною для української держави як потенційного відповідача у Євросуді, а також для українського суспільства в цілому і кожного з його членів зокрема як носіїв зазначених прав людини та основних свобод.
Актуальність даного дослідження зумовлена ще й тим, що здійснення офіційного тлумачення норм Конституції України та інших її законів, зокрема тих норм, котрі стосуються прав і свобод людини, є одним із основних завдань Конституційного Суду України (надалі – КСУ). За своїм призначенням така діяльність досить наближена до тих завдань, які розв’язує і Євросуд. Причому, як свідчить практика, саме діяльність конституційних судів держав – учасниць Ради Європи виступає, так би мовити, “перехідним містком”, завдяки якому значною мірою уможливлюється та забезпечується імплементація норм Конвенції та рішень Євросуду в національний правопорядок.
Загалом проблему інтерпретації юридичних норм, зокрема норм із питань прав та свобод людини, досліджували як науковці України і Росії (С.С. Алексєєв, Є.М. Аместитова, М.М. Антонович, М.В. Баглай, Л.В. Бойцова, В.В. Бойцова, А.Б. Венгеров, Н.Н. Вопленко, Г.А. Гаджиєв, О.В. Грищук, В.Н. Денисов, П.Б. Євграфов, В.І. Євинтов, М.І. Козюбра, В.М. Косович, М.В. Костицький, В.В. Лазарєв, Л.В. Лазарєв, І.І. Лукашук, О.І. Лукашук, В.Є. Мармазов, П.Ф. Мартиненко, П.О. Недбайло, С.Є. Несмеянова, В.Ф. Опришко, І.М. Панкевич, А.С. Піголкін, І.С. Піляєв, П.В. Пушкар, П.М. Рабінович, Н.М. Раданович, Н.І. Савчук, І.Д. Сліденко, В.Є. Скомороха, Д.М. Супрун, А.Н. Талалаєв, Д.А. Тихомиров, Ю.М. Тодика, А.Н. Толочко, В.О. Туманов, Є.Т. Усенко, Т.Я. Хабрієва (Насирова), О.Ф. Черданцев, М.Ю. Черкес, В.М. Шаповал, Б.С. Ебзеєв, М.Л. Ентін, А.М. Ерделевський), так і науковці країн дальнього зарубіжжя (А. Біштига, Е. Бредлі, Б. Білл, С. Варбриг, Р. Вайт, Д. Гом’єн, М. Дженіс, П. ван Діїк, Л. Зваак, Р. Кей, Р. Макдональд, Ф. Матчер, Х. Петцольт, Д. Харріс, Г. ван Хуф, Ф.Г. Якобс та ін.). Проте у їхніх працях ще не дістали достатньо аргументованого й однозначного висвітлення принципи та особливості способів тлумачення саме зазначених норм, а також прояв цих принципів і особливостей у правотлумачній практиці КСУ.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося в рамках держбюджетної теми: “Теоретичні та практичні проблеми юридичного забезпечення прав людини і громадянина в Україні” (реєстраційний № ЮД-392-Б), яка виконувалась по кафедрі теорії та історії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка з проблеми “Закономірності формування правової держави і захисту прав людини”.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексний загальнотеоретичний аналіз принципів та особливостей способів тлумачення міжнародних та національних актів щодо прав і свобод людини.
Для досягнення цієї мети видавалось необхідним вирішити наступні завдання:
- з’ясувати суть та систему основних принципів тлумачення зазначених актів;
- визначити спільні риси та особливості використання кожного із відомих способів тлумачення, які зумовлені розглядуваними принципами;
- виявити співвідношення (“питому вагу”) різних способів тлумачення;
- встановити особливості тлумачення за “обсягом”;
- спробувати оцінити ступінь відповідності правотлумачної практики КСУ зазначеним принципам тлумачення;
- охарактеризувати специфіку співвідношення офіційного тлумачення та правотворчості у рішеннях Євросуду з огляду на застосування ним власних прецедентів;
- проаналізувати вплив цих рішень на правотворчу та правотлумачну діяльність держав – учасниць Ради Європи й, у зв’язку з цим, висловити деякі рекомендації щодо удосконалення Закону України “Про порядок виконання рішень Європейського суду з прав людини”.
Об’єктом дослідження виступає офіційна правотлумачна діяльність міжнародних і національних органів (насамперед Євросуду та КСУ) щодо з’ясування й роз’яснення змісту юридичних норм, які фіксують права та свободи людини.
Предметом дослідження є загальні принципи та особливості офіційного тлумачення юридичних норм щодо прав і свобод людини.
Методологічні основи дослідження. Такими основами виступають, насамперед, діалектичний метод пізнання та його конкретні прояви в соціальних дослідженнях, зокрема соціальний детермінізм і конкретно-історичний підхід до предмета дослідження. Їхнє застосування виявилось у спробах обґрунтувати доцільність та ефективність окремих способів тлумачення конкретною політичною й соціальною ситуаціями, які склалися в Україні на сучасному етапі її розвитку та в інших державах – членах Ради Європи.
Застосовано як загальнонаукові, так і спеціальні методи дослідження. До перших належать логічний, історичний, порівняльний, функціональний та системний методи. Серед спеціальних найчастіше використовувались: метод тлумачення нормативних та індивідуальних актів у сфері прав та основних свобод людини, метод узагальнення відповідної юридичної практики, контент-аналіз юридичних документів.
Хоча у науковому дослідженні кожного зі способів тлумачення юридичних застосовується комплекс методів, однак, поряд з цим, при дослідженні кожного конкретного способу тлумачення перевага надається саме тому методу дослідження, який за гносеологічною природою найбільш пов’язаний з відповідним способом тлумачення. Так, при дослідженні логічного способу – перевага надається логічному методу, філологічного – методам лінгвістичного аналізу текстів, тощо.
Окремо слід наголосити на тому, що дисертація є за своїм профілем дослідженням загальнотеоретичним, оскільки його вістря спрямовувалось на виявлення саме загальних закономірностей правотлумачної діяльності відповідних органів щодо зазначених актів незалежно від “рівня” останніх – міжнародного чи національного та від їх галузевої належності. І здійснювалося воно на основі методу “сходження” від конкретного до загального.
Джерела дослідження. Джерельною базою дослідження слугували: Конституція України, міжнародно-правові та національні нормативні акти у галузі прав та основних свобод людини, практика застосування зазначених актів, передусім Євросудом та КСУ, іншими судовими органами (як національними, так і міжнародними); наукові праці вітчизняних та зарубіжних вчених з питань тлумачення нормативно-правових актів. У процесі дослідження опрацьовано близько 100 рішень Євросуду та усі рішення КСУ, що торкались питань захисту прав і свобод людини (станом на квітень 2002 року). Використано також науково-теоретичні доробки вітчизняних та зарубіжних дослідників із загальних питань захисту прав і свобод людини й конституційного судочинства.
Наукова новизна дослідження визначається тим, що воно є першою у вітчизняному загальнотеоретичному правознавстві спробою монографічного системного дослідження міжнародної (європейської судової) та національної (конституційно-судової) практики тлумачення юридичних норм щодо прав і свобод людини.
До положень, в яких вбачаються елементи наукової новизни і які виносяться на захист, належать:
- з’ясування системи специфічних принципів тлумачення юридичних норм саме щодо прав і свобод людини;
- встановлення зумовлених зазначеними принципами спільних та відмінних рис використання кожного з відомих способів тлумачення, а також специфіки відповідної правотлумачної діяльності (тлумачення-з’ясування загалом, окремих способів тлумачення-з’ясування, а також тлумачення-роз’яснення) на матеріалах практики Євросуду та КСУ щодо з’ясування ними змісту прав та основних свобод людини;
- виявлення співвідношення між різними способами тлумачення, їх певної субординованості та пояснення їхньої “нерівноцінності” у досліджуваній правотлумачній практиці;
- виявлення особливостей тлумачення за “обсягом”, здійснюваного стосовно юридичних норм із прав людини;
- оцінка ступеня відповідності зазначеним принципам правотлумачної практики КСУ;
- пояснення можливості неоднозначного тлумачення Євросудом юридичних норм щодо прав і свобод людини у неоднакових (ситуативних) умовах їх застосування;
- характеристика специфіки співвідношення офіційного правотлумачення та правотворчості у практиці Євросуду з огляду на прецедентний характер його практики, а також характеристика юридичної сили прецедентних рішень Євросуду стосовно його ж подальшої правотлумачної діяльності та їхнього впливу на правотлумачну й правотворчу діяльність держав-учасниць;
- класифікація використовуваних Євросудом власних прецедентів за способом посилання; за характером використання змісту прецеденту; за сферою поширення юрисдикції Ради Європи;
- класифікація рішень Євросуду за характером їх обов’язковості та за сферою чинності;
- класифікація здійснюваного КСУ систематичного тлумачення;
Практичне значення одержаних результатів знаходить прояв у таких напрямках:
- у подальших наукових дослідженнях. Беручи до уваги, що в дисертації чимала увага приділяється особливостям правотлумачної діяльності Євросуду, сформульовані здобувачем висновки можуть бути використані для наступних досліджень діяльності цього органу, а також змісту прав та основних свобод людини, що закріплені у Конвенції;
- у правозастосуванні та практичному правозахисті, оскільки сформульовані у дисертації висновки щодо способів тлумачення, а також правил здійснення правотлумачної діяльності можуть ефективно використовуватися на стадії тлумачення правової норми державними, передусім судовими, органами, а також громадянами та громадськими правозахисними організаціями;
- у навчальній діяльності. Результати дослідження можна застосовувати у процесі викладання в юридичних та інших гуманітарних навчальних закладах таких дисциплін, як-от: “Загальна теорія права та держави”, “Права людини”, “Конституційне право”, “Міжнародне право”. Ці результати вже використовувались здобувачем під час проведення занять з курсу “Загальна теорія права і держави” зі студентами юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.
Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка.
Матеріали дисертації оприлюднювались у доповідях здобувача: на міжнародних науково-практичних конференціях “50 років Конвенції про захист прав і свобод людини і проблеми формування правової держави в Україні” (19-20 жовтня 2000 р., м. Харків), – тези надруковані; та “Судовий захист прав людини: національний і європейський досвід” (9 листопада 2001 р., м. Одеса); “Конституційні права і свободи громадян в Україні та Республіці Польща: реалії й перспективи” (9-11 листопада 2000 р., м. Львів); “Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених” (29-30 квітня 2002 р., м. Хмельницький), – тези надруковані; на IV-VII регіональних наукових конференціях “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні”, що відбувались у Львівському національному університеті імені Івана Франка у 1998-2001 роках, – тези надруковані; 5-й (57) звітній науковій конференції професорсько-викладацького складу і аспірантів Одеської національної юридичної академії (22-23 квітня 2002 р., м. Одеса); регіональному семінарі “Міжнародні та національні судові засоби імплементації Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод” (24-25 березня 1999 р., м. Львів); міжнародному семінарі “Застосування міжнародних конвенцій з захисту прав людини. Порядок звернень до Європейського суду з прав людини” (22-24 жовтня 1999 р., м. Ужгород), – тези надруковані; науково-практичному семінарі “Судовий захист прав людини і громадянина: національний та міжнародні аспекти” (26-27 січня 2000 р., м. Львів).
Основні положення і висновки дисертації відображені у дев’яти публікаціях, сім з яких вміщено у фахових наукових виданнях.

bibliography

Висновки

На основі опрацювання значного обсягу вітчизняних та зарубіжних наукових джерел з досліджуваної проблеми, аналізу судової практики Євросуду та КСУ щодо юридичних норм з прав та основних свобод людини дисертант дійшов наступних висновків:
І. Головною метою Конвенції є пошук справедливого балансу між інтересами суспільства та окремого індивіда. Саме для досягнення цієї мети і здійснюється тлумачення (за певними способами та за “обсягом”) конвенційних норм стосовно прав і свобод людини.
ІІ. Процес тлумачення Конвенції й інших нормативних положень щодо прав і свобод людини підпорядкований комплексній і взаємозалежній системі принципів, які скеровують інтерпретацію таких норм у відповідному напрямку, управляють цим процесом. Забезпеченню таких принципів покликаний слугувати будь-який спосіб тлумачення Конвенції. Разом з тим, принципи інтерпретації зумовлюють і особливості застосовуваних способів тлумачення. Наводимо визначені нами принципи:
1. Принцип пропорційності (забезпечення справедливого балансу між інтересами особи, з одного боку, та інтересами суспільства (держави) – з іншого. Пропорційність виступає засобом забезпечення розумного, справедливого балансу між інтересами суспільства та інтересами особи, співвідношенням між: а) інтересами різних суб’єктів правовідносин; б) метою і змістом правової норми. Пропорційність водночас може розглядатись як керівна ідея і спосіб інтерпретації та застосування норм Конвенції, а тому належить до найголовніших факторів тлумачення останньої. Це поняття застосовується на кінцевому етапі інтерпретації, тобто після визначення мети правової норми, межі свободи розсуду держави, змісту права.
2. Принцип ефективності (забезпечення ефективного захисту прав людини) – є результатом свідомої та добровільної політики, що її проводить Євросуд у галузі захисту прав і свобод людини. Його застосування уможливлює вибір Євросудом із декількох варіантів інтерпретацій правової норми саме того, практична реалізація якого зможе забезпечити найвищий рівень захисту прав і основних свобод людини. Найоптимальнішим засобом забезпечення максимально ефективного захисту прав людини у діяльності КСУ, як вбачається, була б позиція розумного поєднання ним набутків вітчизняної юридичної науки і практики із сучасними європейськими та світовими правовими стандартами.
3. Принцип забезпечення певної свободи національного розсуду полягає у здійсненні Євросудом тлумачення конвенційних приписів у справах певного типу з врахуванням наявної у судових органів та посадових осіб держав-учасниць делегованої їм положеннями Конвенції певної свободи розсуду щодо розуміння та застосування ними конвенційних норм з метою забезпечення належних умов реалізації та захисту прав і свобод людини, а також досягнення балансу між ними (правами та свободами особи) і національними інтересами. Необхідність такого делегування обумовлюється прагненням забезпечити гнучкість правового регулювання конвенційних приписів, досягнути високого рівня ефективності їх застосування. Наявність цього принципу дає Євросуду можливість максимально забезпечувати відповідність його рішень не лише загальновизнаним європейським стандартам, але й конкретній обстановці, в якій відбулося порушення права.
4. Принцип автономності (автономного тлумачення міжнародними органами юридичних норм щодо прав людини). Його суть полягає не тільки у незалежності висновків Євросуду щодо розуміння цих норм у окремих державах, але й у пошуку загальноєвропейського стандарту тлумачення окремих термінів та уніфікації стандартів правозастосування різних країн - учасниць Ради Європи. Вихідною точкою принципу автономного тлумачення є практика органів, що передбачені Конвенцією, насамперед Євросуду.
ІІІ. Відповідно до охарактеризованих принципів тлумачення виявлено і низку особливостей застосовуваних способів інтерпретації юридичних норм щодо прав і свобод людини.
1. Філологічне тлумачення. Його особливості полягають у необхідності тлумачення офіційних текстів двома мовами, що мають однакову юридичну силу, проте містять деякі розбіжності, які у порядку розширювального тлумачення вирішуються на користь заявника. У випадку виявленої неузгодженості між перекладеними текстами труднощі доцільно долати шляхом максимального використання (поряд із філологічним) й інших способів тлумачення.
1. Систематичне тлумачення. Особливостями систематичного тлумачення є врахування, поряд із загальнотеоретичними правилами інтерпретації, специфіки Конвенції та інших дотичних до її змісту правових актів, а також застосування прецеденту Євросуду. Використання Євросудом своїх попередніх рішень можна класифікувати наступним чином:
- за способом посилання – на фактичні й формально-фактичні;
- за характером використання прецеденту Євросуду – на позитивні і негативні;
- за сферою поширення юрисдикції Ради Європи – посилання Євросуду, при тлумаченні Конвенції, на нормативні акти і прецедентні рішення судових органів держав, що не входять у правове поле Ради Європи, у тому числі навіть посилання на прецеденти Верховного Суду США.
Особливість систематичного тлумачення КСУ полягає у можливості його поділу на:
первинне – системне вивчення лише тих нормативних актів, які безпосередньо стосуються суті справи;
вторинне – звернення КСУ і до змісту тих нормативних актів, що не передбачені у відповідному конституційному поданні чи зверненні;
за критерієм повноважень – тлумачення при вирішенні питання про відповідність Конституції України ратифікованим міжнародним договорам; відповідність конституційних законів України; відповідність Основному Закону Постанов Пленуму Верховного Суду України; конституційність прийнятих раніше рішень самого КСУ, а також систематичне тлумачення правових норм у межах самої Конституції.
3. Історико-політичне (історичне) тлумачення. Особливістю цього способу є використання Євросудом та КСУ додаткових матеріалів (підготовчих матеріалів до Конвенції, проектів Конституції України тощо) з метою забезпечення правильного розуміння змісту Конвенції та прийняття об’єктивного рішення у справі. Історичне тлумачення містить у собі й елементи тлумачення цільового, які теж дають певну можливість виявити суть, смисл відповідної правової норми.
4. Цільове (телеологічне) тлумачення. З’ясовує зміст правових приписів Конвенції з урахуванням її цілей та завдань. Відтак, він є одним із головних способів інтерпретації юридичних норм щодо прав та свобод людини. Особливість цільового тлумачення зумовлюється наявністю цілей та завдань у нормах про права людини, які закріплені, зокрема, у Конвенції та Конституції України.
5. Еволюційне тлумачення. Загальновизнаною особливістю Конвенції є підвищена умоглядність (абстрактність) її формулювань, що зобов’язує Євросуд до використання еволюційного тлумачення як найзручнішого способу інтерпретації “гнучких” конвенційних норм, формулювання яких допускає широку дискрецію правозастосовного органу. Водночас еволюційне тлумачення виступає інструментом, засобом забезпечення принципів інтерпретації юридичних норм щодо прав та основних свобод людини.
Застосування еволюційного способу, зокрема, викликане необхідністю розкриття змісту оцінних термінів права. Проблемою у використанні Євросудом цього способу тлумачення (у контексті додержання принципу ефективного захисту прав людини) є і необхідність розмежування власне тлумачення Конвенції та судової правотворчості, оскільки Євросуд наділений лише повноваженнями правозастосовного характеру. Важливо, щоб у процесі інтерпретації та ухвалення рішень Євросуд не “створював” таких прав, які де-факто не були закладені у відповідних конвенційних нормоположеннях.
У рішеннях КСУ еволюційне тлумачення практично поки що не знайшло свого відображення.
6. Особливістю інтерпретаційної діяльності Євросуду є і тлумачення-з’ясування ним юридичних норм щодо прав і свобод людини за “обсягом”, яке зумовлюється співвідношенням змісту (смислу) норми права та її текстуального вираження. Його пропонується розглядати саме як результат правотлумачної діяльності, а не як певний вид діяльності чи спосіб її здійснення. Тлумачення за “обсягом” підпорядковане принципам інтерпретації Конвенції та інших юридичних норм із прав людини.
Сучасні трансформаційні процеси призвели до оновлення методології правотлумачної діяльності в частині з’ясування конкретно-історичної (в умовах сьогодення) специфіки тлумачення за “обсягом”, визначення його регулятивного потенціалу. Презюмується, що відповідні нормативні положення (насамперед норми Конвенції) повинні тлумачитись саме у такий спосіб, який забезпечує максимально ефективний захист прав людини. Фактично йдеться про неприпустимість розширювального тлумачення положень Конвенції на користь держави всупереч інтересам особи.
Зазначене може застосовуватись також і у процесі інтерпретації КСУ національних законів стосовно прав та свобод людини. Юридичним підґрунтям такого застосування можуть бути відповідні статті Конституції України (зокрема, положення ст. 3, за якими людина визнається найвищою соціальною цінністю, та ст. 55, згідно з котрою права та свободи людини й громадянина захищаються судом).
Нами також виділено головні особливості різних видів тлумачення за “обсягом”, які можуть бути корисними для теоретичного обґрунтування застосування останніх у практичній діяльності судових органів, зокрема, Євросуду та КСУ:
1. Тлумачення норм права завжди здійснюється з урахуванням конкретно-історичної обстановки, ситуації.
2. Реалії сьогодення, визначальні тенденції загальнолюдського поступального розвитку диктують потребу максимально ефективного забезпечення й захисту прав людини. Саме тому необхідність захисту прав людини має бути основною детермінантою при виборі одного із можливих видів тлумачення за “обсягом” – розширювального або обмежувального.
3. Норми, які регламентують правовий статус людини й громадянина, передусім у взаємовідносинах із державою, повинні тлумачитись на користь громадянина, тобто розширено. У таких випадках слід дотримуватися тих меж, які об’єктивно зумовлені соціальними реаліями та закріплені нормативно, зокрема у Конвенції та інших міжнародно-правових актах з прав людини. Мова йде про забезпечення балансу між необхідністю захисту прав людини та суспільними потребами, оскільки відсутність такого балансу, соціально необґрунтоване ігнорування суспільних інтересів неминуче негативно позначиться і на фактичному правовому становищі індивіда.
4. Буквально (а то й звужено) мають тлумачитись норми, що визначають правовий статус держави, її органів та посадових осіб (в Україні це випливає із нормативно закріпленого в її Конституції (ст. 19) спеціально дозволеного типу правового регулювання діяльності державних органів), що, своєю чергою, веде до розширення кола обов’язків держави перед людиною.
IV. КСУ, є єдиним органом у державі, що наділений винятковою прерогативою здійснювати офіційне тлумачення Конституції та законів України. В окремих випадках КСУ виконує роль своєрідного правотворчого органу з негативною (скасувальною) функцією, оскільки правотворча діяльність – це не лише створення нових нормативних актів, але і їх зміна, доповнення та скасування. Беручи до уваги юридичну природу рішень КСУ, пропонуємо власну структуру здійснюваних ним роз’яснень: імпліцитне (“опосередковане”) роз’яснення і експліцитне (пряме, безпосереднє). Така структура закладена у самих назвах рішень КСУ та в їхній резолютивній частині. Наведена класифікація притаманна не лише рішенням щодо прав та свобод людини, а й усім іншим рішенням КСУ.
Експліцитне тлумачення – власне офіційне тлумачення Конституції та законів України, метою якого є роз’яснення, доведення до правозастосувача і правореалізатора закладеного нормотворцем смислу правової норми для подальшого належного її застосовування.
Імпліцитне тлумачення – має місце у рішеннях КСУ щодо конституційності положень законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Головною метою цього виду роз’яснення є надання висновку щодо конституційності правової норми крізь призму тлумачення Конституції України. Тому за рівнем значущості сам елемент роз’яснення тут перебуває на другому місці.
Рішення КСУ мають безпосередній зв’язок зі змістом ратифікованих Україною міжнародно-правових актів, містять у собі значну кількість посилань на останні міжнародні документи. Відтак, для КСУ бажаним було б значно ширше використання положень Конвенції та рішень Євросуду.
V. Юридична природа рішень Євросуду не є однозначною, хоча й у зарубіжних джерелах увага на цьому не акцентується. Необхідними є подальші наукові дослідження зазначеної проблеми, оскільки рішення Євросуду у конкретних справах виступають чи не найдієвішою формою реагування контрольного механізму Ради Європи на ситуацію, яка склалася у певній країні щодо дотримання нею основних прав та свобод людини і громадянина.
Для удосконалення практики тлумачення Конституції України, міжнародно-правових актів (зокрема, з питань прав і свобод людини) у полі зору вітчизняних науковців повинна бути саме мотивувальна частина рішень Євросуду: адже саме на підставі її змісту і формується резолютивна частина останніх.
VI. Рішення Євросуду безпосередньо впливають на нормотворчу та правозастосовну практику країн – учасниць Ради Європи. У внутрішньому законодавстві цих країн рішення Євросуду дедалі частіше відіграють роль офіційного тлумачення, що є свідченням процесу уніфікації правозастосовної та нормотворчої практики відповідно до вимог Конвенції та Протоколів до неї, інших міжнародно-правових актів. У цьому контексті зростає і роль створюваних Євросудом прецедентів.
На місце і роль рішень Євросуду у країнах – учасницях Ради Європи впливає рівень імплементації Конвенції у їхнє внутрішнє законодавство. Дедалі частіше простежується тенденція до введення Конвенції у внутрішнє законодавство навіть тих держав, які все ще дотримуються дуалістичного підходу до застосування міжнародних договорів.
Внутрішньо-правові наслідки відрізняються між собою залежно від змісту постановленого рішення, але з дотриманням принципу відновлення попередніх прав (restitutіo in integrum). Зауважимо, однак, що питання внутрішньо-правових наслідків рішень Євросуду і, відповідно, виконання останніх на національному рівні є предметом обговорення в теоретичному і практичному аспектах.
В Україні міжнародний договір, згідно з Конституцією України та Законом України “Про міжнародні договори”, є проміжною ланкою між Конституцією та поточними законами. Відтак, міжнародний договір має вищу юридичну силу стосовно звичайних законів і не може суперечити чинній Конституції. Однак якщо Україна має на меті укласти міжнародний договір, який суперечить положенням Конституції, то найперше треба внести зміни у Конституцію, а вже потім ратифікувати такий міжнародний договір.
VII. Залежно від місця Конвенції у внутрішньому законодавстві держав-учасниць здійснюється і правове забезпечення виконання рішень Євросуду. Зважаючи на те, що виконання рішень Євросуду є обов’язковим лише для держав-учасниць, стосовно яких це рішення винесено, доволі неоднозначно сьогодні вирішується питання щодо необхідності виконання цих рішень також іншими державами–учасницями, у яких внутрішнє законодавство є аналогічним законодавству країни-порушниці.
VIII. На підставі узагальнених результатів аналізу різних аспектів правотлумачної діяльності Євросуду, доходимо висновку, що стосовно вирішуваної Cудом справи його рішення є:
- офіційним казуальним тлумаченням, обов’язковість якого поширюється тільки на сторони процесу. Саме обов’язковість цих рішень стосовно сторін спору та одноразовість їх виконання свідчать про те, що такі рішення наділені рисами казуального тлумачення;
- неофіційним нормативним тлумаченням: щодо застосування рішень Євросуду у його ж подальшій правотлумачній практиці; щодо внутрішньої юридичної практики інших держав–учасниць; щодо вирішення на національному рівні подібних справ державами–відповідачами.
IX. Особливість прецедентних рішень Євросуду полягає в тому, що у практиці цього органу не простежується тенденція до “суворого” дотримання прецеденту, а лише демонструється натомість погодження чи непогодження зі своєю ж попередньою позицією.
X. Рішення Євросуду є важливим стимулом для приведення внутрішнього законодавства держав-учасниць до європейських стандартів захисту прав людини.
ХІ. Проблема тлумачення Євросудом та КСУ норм Конвенції стає дедалі актуальнішою і потребує значної інтенсифікації наукових досліджень у цій галузі. Предметом таких досліджень можуть стати, зокрема, питання щодо визначення ролі рішень Євросуду у правотлумачній практиці КСУ.
ХІІ. Як видається, за результатами наших досліджень можна запропонувати такі практичні рекомендації:
1. Повторно розглянути на засіданні Верховної Ради України Закон “Про порядок виконання рішень Європейського суду з прав людини” із запропонованими у наукових джерелах та дисертантом змінами й доповненнями. Метою таких доповнень є не тільки регламентація порядку виконання рішень Євросуду в Україні, але й визначення їхньої юридичної сили та порядку застосування органами виконавчої влади.
2. Створення правових механізмів, які давали б можливість будь-якій особі при захисті своїх прав та законних інтересів у судових органах України безпосередньо опиратись не лише на норми Конвенції, але й на рішення Євросуду.
3. Під час розгляду судових справ в Україні варто брати до уваги не тільки рішення Євросуду, які були винесені щодо України, але й усі інші його рішення, що стосуються справи, котра розглядається.
4. Варто також юридично визначити напрями імплементації змісту Конвенції та рішень Євросуду у національний правовий простір України.
5. Практикувати проведення з посадовими особами органів державної влади і управління, в тому числі з представниками органів судової влади України, науково-практичних конференцій, семінарів з питань правотлумачної діяльності Євросуду та КСУ, задля ознайомлення їх із досвідом судової діяльності тих європейських країн, судова система яких дозволяє використання у внутрішніх судах практики рішень Євросуду.
6. Запровадити для юридичних та інших гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів України новий навчальний предмет – “Міжнародно-правовий захист основних прав і свобод людини”.

Список використаних джерел:

І. Нормативно-правові акти:

1. Загальна декларація прав людини // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Кучеренко. – 2-ге вид. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 18-24.
2. Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року // Офіційний вісник України. – 1998. – № 13.
3. Перший Протокол до Конвенції про захист прав і основних свобод людини // Збірка договорів Ради Європи. Українська версія. – К.: Парламентське видавництво, 2000. – С. 47-51.
4. Протокол № 2 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини // Дженіс Марк, Кей Річард, Бредлі Ентоні. Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування: Пер. з англ. – К.: АртЕк, 1997. – С. 542-543.
5. Протокол № 4 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини // Збірка договорів Ради Європи. Українська версія. – К.: Парламентське видавництво, 2000. – С. 51-55.
6. Протокол № 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини // Збірка договорів Ради Європи. Українська версія. – К.: Парламентське видавництво, 2000. – С. 55-59.
7. Протокол № 7 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини // Збірка договорів Ради Європи. Українська версія. – К.: Парламентське видавництво, 2000. – С. 59-65.
8. Протокол № 9 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини // Дженіс Марк, Кей Річард, Бредлі Ентоні. Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування: Пер. з англ. – К.: АртЕк, 1997. – С. 552-554.
9. Протокол № 11 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини // Дженіс Марк, Кей Річард, Бредлі Ентоні. Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування: Пер. з англ. – К.: АртЕк, - 1997. – С. 555-567.
10. Рекомендація № R Комітету міністрів державам-членам щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини від 19 січня 2000 року // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – К.: Український центр правничих студій, 2000. – № 1. – С. 207-208.
11. Устав Совета Европы // Действующее международное право: В 3 т. / Сост. Ю.М. Колосов, Э.А. Кривчикова. – М.: Московский независимый институт международного права, 1999. – Т. 1. – С. 707-718.
12. Устав Организации Объединенных Наций по вопросам образования, науки и культуры от 16 ноября 1945 года // Действующее международное право: В 3 т. / Сост. Ю.М. Колосов, Э.А. Кривчикова. – М.: Московский независимый институт международного права, 1999. – Т. 1. – С. 673-686.
13. Статут Международного Суда от 20 декабря 1971 года // Действующее международное право: В 3 т. / Сост. Ю.М. Колосов, Э.А. Кривчикова. – М.: Московский независимый институт международного права, 1999. – Т. 1. – С. 797-811.
14. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року // Міжнародне співробітництво України у правовій сфері: Збірник міжнародних документі / Упоряд. В. Дріжджаний О. Павличенко О. Уманський. – Харків: Фоліо, 1998. – С. 200-210.
15. Европейская социальная хартия // Збірка договорів Ради Європи. Українська версія. – К.: Парламентське видавництво, 2000. – С. 65-87.
16. Конвенция о принудительном или обязательном труде // Міжнародне законодавство про охорону праці: В 3 т. / Упоряд. Е.М. Теличко. – К.: Основа, 1997. – Т. 1. – С. 353-363.
17. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Кучеренко. – 2-ге вид. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 24-36.
18. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Кучеренко. – 2-ге вид. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 36-58.
19. Парижская Хартия для новой Европы // Правда. – 1990. – 22 ноября.
20. Регламент Європейського суду з прав людини від 4 листопада 1998 року // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – К.: Український Центр Правничих Студій, 1999. – № 1. – С. 217-262.
21. Основные принципы независимости судебных органов // Международная защита прав человека. Документы и комментарии / Сост. М.В. Буроменский. – Харьков: Синтекс, 1998. – С. 162-166.
22. Основные принципы относительно роли юристов 1990 г. // Международное публичное право. Сборник документов / Сост. К.А. Бякишев, А.Г. Ходаков. – М.: БЕК, 1996. – Т. 2. – С. 126-129.
23. Конституція України: прийнята на 5-й сесії Врховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
24. Декларація про державний суверенітет України // Конституція незалежної України. – К.: Українська Правнича Фундація, 1997. – С. 53-59.
25. Закон України "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. – Ст. 793; – 2000. – № 9. – Ст. 38.
26. Закон України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 10. – Ст. 137.
27. Закон України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 48. – Ст. 650; зі змінами від 6 квітня 2000 року // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 27. – Ст. 213.
28. Закон України "Про адвокатуру" від 19 грудня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 9. – Ст. 62.
29. Закон України "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 року // Голос України. – 1994. – № 44. – 10 березня.
30. Закон України "Про попереднє затримання особи" // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 38. – Ст. 346.
31. Закон України "Про приєднання України до Статуту Ради Європи" від 31 жовтня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 38. – Ст. 287.
32. Закон України "Про Конституційний Суд України" // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 49. – Ст. 272.
33. Закон України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 року // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 40. – Ст. 263; – 1999. – № 40. – Ст. 197.
34. Указ Президії Верховної Ради УРСР "Про ратифікацію Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права" від 19 жовтня 1973 року // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1973. – № 45. – Ст. 401.
35. Постанова Верховної Ради України "Про приведення законодавства України у відповідність із Європейськими Конвенціями з питань кримінального судочинства" // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 33. – Ст. 258.
36. Постанова Верховної Ради України "Про проект Закону України про порядок виконання рішень Європейського суду з прав людини” від 13 липня 2000 р. – № 1887-14 // База даних для ЕОМ “Законодавство України”. – К.: Saltus. – 2002. – лютий.
37. Указ Президента України "Про Національне бюро розслідувань України" від 24 квітня 1997 року № 371 // Урядовий кур'єр. – 1997. – № 79. – 6 травня.
38. Указ Президента України "Про затвердження стратегії інтеграції України до Європейського Союзу" від 11 червня 1998 року // Офіційний вісник України. – 1998. – № 24. – 2 липня.
39. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 2 "Про деякі питання, що виникли у практиці застосування судами Житлового кодексу України" від 12 квітня 1985 року // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1999. – № 5. – С. 46-56.
40. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 10 "Про деякі питання, що виникають при застосуванні судами законодавства, яке передбачає оскарження санкції прокурора на арешт" від 30 вересня 1994 року // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1998. – № 11. – С. 310-312.
41. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 року // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1998. – № 8. – С. 49-55.
42. Кримінальний кодекс України: Текст із змінами і доповненнями, опублікованими станом на 1 вересня 1999 року. – Львів, 1999. – 194 с.
43. Конституція України. Проект в редакції від 1 липня 1992 року // Конституція незалежної України. – К.: Українська Правнича Фундація, 1997. – С. 123-196.
44. Конституція України: Проект в редакції від 23 травня 1993 року // Конституція незалежної України. – К.: Українська Правнича Фундація, 1997. – С. 197-264.
45. Конституція України: Проект в редакції від 26 жовтня 1993 року // Конституція незалежної України. – К.: Українська Правнича Фундація, 1997. – С. 267-318.
46. Конституція України: Проект від 15 листопада 1995 року // Конституція незалежної України. – К.: Українська Правнича Фундація, 1997. – С. 53-94.
47. Закон Российской Федерации "О Конституционном Суде Российской Федерации" от 21 июля 1994, № 1-ФКЗ // Собрание законодательства РФ. – 1994. – № 13. – Ст. 1447.
48. Конституция Австрийской Республики 1920 года // Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л.А. Окунькова. – М.: Инфра М-НОРМА, 1997. – С. 1-101.
49. Конституция Греции 1975 года // Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л.А. Окунькова. – М.: Инфра М-НОРМА, 1997. – С. 235-295.
50. Конституция Испании 1978 года // Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л.А. Окунькова. – М.: Инфра М-НОРМА, 1997. – С. 357-415.
51. Конституция Итальянской Республики // Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л.А. Окунькова. – М.: Инфра М-НОРМА, 1997. – С. 415-451.
52. Конституция Королевства Нидерландов // Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л.А. Окунькова. – М.: Инфра М-НОРМА, 1997. – С. 469-509.
53. Конституция Португальской Республики // Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л.А. Окунькова. – М.: Инфра М-НОРМА, 1997. – С. 509-601.
54. Конституция Российской Федерации // Конституції нових держав Європи та Азії / Упоряд. С. Головатий. – К.: Українська Правнича Фундація, 1996. – С. 405-445.
55. Конституция Французской Республики 1958 года // Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л.А. Окунькова. – М.: Инфра М-НОРМА, 1997. – С. 655-687.
56. Основной Закон Федеративной Республики Германии 1949 года (в новой редакции соответственно с договором между ФРГ и ГДР о восстановлении единства Германии от 31 августа 1990 года) // Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л.А. Окунькова. – М.: Инфра М-НОРМА, 1997. – С.169-235.
57. Декларация о принципах международного права, касающихся дружественных отношений и сотрудничества между государствами в соответствии с Уставом Организации Объединенных Наций от 24 октября 1970 года // Действующее международное право: В 3 т. / Сост. Ю.М. Колосов, Э.А. Кривчикова. – М.: Московский независимый институт международного права, 1999. – Т. 1. – С. 65-73.
58. Документ Копенгагенского совещания Конференции по человеческому измерению СБСЕ от 29 июня 1990 года // Международные акты о правах человека. Сборник документов / Сост. В.А. Карташкин, Е.А. Лукашева. – М.: Норма-Инфра, 2000. – С. 653-664.
59. Документ Московского совещания Конференции по человеческому измерению СБСЕ от 3 октября 1991 года // Международные акты о правах человека. Сборник документов / Сост. В.А. Крташкин, Е.А. Лукашева. – М.: Норма-Инфра, 2000. – С. 667-675.
60. Итоговый документ Венской встречи представителей государств-участников Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе // Действующее международное право: В 3 т. / Сост. Ю.М. Колосов, Э.А. Кривчикова. – М.: Московский независимый институт международного права, 1999. – Т. 1. – С. 83-91.
61. Конвенция Содружества Независимых Государств о правах и основных свободах человека 1995 г. // Международное публичное право. Сборник документов / Сост. К.А. Бякишев, А.Г. Ходаков. – М.: БЕК, 1996. – Т. 1. – С. 548-555.

ІІ. Наукова та спеціальна література:

62. Алексеев С.С. Проблемы теории права. Курс лекций: В 2 т. – Свердловск, 1973. – Т. 2. – 400 с.
63. Алексеев С.С. Общая теория социалистического права. – Свердловск, 1996. – 213 с.
64. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2 т. - М.: Юридическая литература, 1982. – Т. 2. – 360 с.
65. Алексеев С.С. Государство и право. Начальный курс. Издание третье, переработанное и дополненное. – М.: Юридическая литература, 1996. – 192 с.
66. Алексеев С.С. Право: азбука - теория - философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 712 с.
67. Алексеев С.С. Самое святое, что есть у Бога на земле. Иммануил Кант и проблемы права в современную эпоху. – М.: Норма, 1998. – 140 с.
68. Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски и решения. – М.: Норма, 2001. – 752 с.
69. Алкема Е.А. Способы толкования ЕКПЧ // Российский ежегодник международного права. – СПб. – 1995. – С. 112-122.
70. Аналіз законодавства України на предмет відповідності європейським стандартам з прав людини / Права людини. Спецвипуск Харківської правозахисної групи. – 1996. – № 8. – 25 с.
71. Андріанов К. До питання про юрисдикцію Європейського суду з прав людини // Право України. – 2000. – № 8. – С. 46-51.
72. Андріанов К. Правова природа рішень Європейського суду з прав людини // Право України. – 2002. – № 3. – С. 37-42.
73. Antonovicz Lech. Podrecznik prava midzinarodovego. Wyd. Cwarte. – Warshawa. – 1998. – S. 35-36.
74. Антонович М. Конвенція про захист прав і основних свобод людини у судах Європейських держав та перспективи її застосування в Україні // Право України. – 2000. – № 8. – С. 42-46.
75. Антонович М.М. Україна в міжнародній системі захисту прав людини. – К.: КМ Асаdemia, 2000. – 262 с.
76. Баглай М.В., Председатель Конституционного Суда Российской Федерации, член-корреспондент Российской Академии Наук, отвечает на вопросы журнала "Государство и право" // Государство и право. – 1998. – № 2. – С. 5-7.
77. Биштыга А. Европейский суд по правам человека / Под ред. А.Е. Вашкевича: Пер. с польск. – Минск: Тесей, 2000. – 240 с.
78. Боуриг Билл. Судебные дела. – Будапешт: Институт Конституционной и Законодательной Политики, 1998. – 322 с.
79. Бойцова В.В., Бойцова А.В. Судебный прецедент: зарубежный опыт и российские перспективы // Юрист. – 1999. – № 10. – С. 5-9.
80. Буроменський М. Застосування міжнародно-правових норм про права людини у внутрішньому правопорядку України // Вісник Академії правових наук України. – 1999. – № 1. – С. 86-94.
81. Буткевич В.Г. Соотношение внутригосударственного и международного права. – К.: Вища школа, 1981. – 311 с.
82. Васьковский Е.В. Руководство к толкованию и применению гражданских законов. – Одесса: Экономическая типография, 1901. – 375 с.
83. Васьковский Е.В. Руководство к толкованию и применению законов (практическое пособие). – М.: Городец, 1997. – 128 с.
84. Венгеров А.Б. О прецеденте толкования правовой нормы // Ученые записки ВНИИЗ. – М.: Юриздат. – 1966. – Вып. 5.
85. Венгеров А.Б. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов. – М.: Новый юрист, 1998. – 624 с.
86. Вопленко Н.Н. Официальное толкование норм права. – М.: Юридическая литература, 1976. – 120 с.
87. Власов Ю.Л. Проблеми тлумачення норм права: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Київ, 2000. – 17 с.
88. Власов Ю.Л. Проблеми тлумачення норм права. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. – 180 с.
89. Вступ до філософії: історико-філософська пропедевтика: Підручник / Волинка Г.І., Гусєв В.І., Огородник І.В., Федів Ю.О. За ред. Г.І. Волинки. – К.: Вища школа, 1999. – 624 с.
90. Гавердовский А.С. Имплементация норм международного права. – К.: Вища школа, 1980. – 320 с.
91. Гадамер Х.-Г. Истина и метод: основы философской герменевтики: Пер. с нем. / Под ред. Б.Н. Бессонова. – М.: Прогресс, 1988. - 704 с.
92. Герменевтика: история и современность (критические очерки). – М.: Мысль, 1985. – 303 с.
93. Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика: Пер. с англ. – М.: Изд-во Московского независимого института международного права, 1998. – 600 с.
94. Гом’єн Донна. Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини: Пер. з англ. - Львів: Кальварія, 1998. – 176 с.
95. Гомьен Донна. Путеводитель по Европейской Конвенции о Защите Прав Человека: Пер. с англ. – Страсбург: Совет Европы, Служба публикаций и документации, 1994. – 136 с.
96. Горшкова С.А. Россия и юридические последствия решений Европейского суда по правам человека // Журнал российского права. – 2000. – № 5/6. – С. 91-102.
97. Гринева Е. Высшая справедливость / Юридическая практика. – 2001. – № 47 (205). – 21 ноября.
98. Гусев С.С., Тульчинский Г.Л. Проблемы понимания в философии: философско-гноссеологический анализ // Над чем работают, о чем спорят философы. – М.: Политиздат, 1985. – 192 с.
99. Гусейнов Л.Г. Международная ответственность государств за нарушения прав человека. – Баку: Huquq edebiyyati, 1998. – 188с.
100. Гусейнов Л. Права человека - обязательства государства: проблемы коррелятивности // Юридический вестник. – 1999. – № 3. – С. 63-65.
101. Гусейнов Л.Г. Международная ответственность государств за нарушение прав человека. – К.: Ин-т государства и права НАН Украины, 2000. – 316 с.
102. Даниленко Г.М. Международная защита прав человека. Вводный курс: Учеб. пособие. – М.: Юристъ, 2000. – 256 с.
103. Даценко К. Все в суд! // Юридическая практика. – 2002. – № 21(231). – 22 мая.
104. Денисов В.Н. Статус міжнародних договорів в Конституції України // Вісник Академії правових наук України. – 1997. – № 1. – С. 29-34.
105. Дженнис Марк, Кей Ричард, Бредли Энтони. Европейское право в области прав человека (Практика и комментарии): Пер. с англ. – М.: Права человека, 1997. – 608 с.
106. Дженіс Марк, Кей Річард, Бредлі Ентоні. Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування: Пер. з англ.. – К.: АртЕк, 1997. – 584 с.
107. Jacobs G. Francis and White C.A. Robin. The European Convention on Human Rights. Second edition. Clarrendon Press. – Oxford. – 1996. – 475 p.
108. Дмітрієв А.І. Міжнародне гуманітарне право: основи концепції. – К.: Логос, Фахівець, 1999. – 120 с.
109. Дюрягин И.Я. Применение норм советского права. – Свердловск, 1973. – 247 с.
110. Европейская Конвенция о защите прав человека и основных свобод и дополнительные протоколы. С научным комментарием / Сост. В.А. Карташкин, И.А. Ледях. – М.: Норма, 1996. – 80 с.
111. Европейская конвеция о защите прав человека и основных свобод. Комментарий к статьям 5 и 6. – М.: Институт государства и права Российской Академии наук, 1997. – 160 с.
112. Европейское право для пограничной полиции. Методические материалы и практические примеры / Сост. Вестфаль Ф., Штопп Э. – Любек, ФРГ: Школа пограничной охраны, 2000. – 98 с.
113. Евграфов П.Б. Исполнить неукоснительно // Юридическая практика. – 2000. – № 17 (123). – 27 апреля.
114. Евинтов