ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВЗАЄМОДІЇ СЛІДЧИХ ПРАВООХОРОННИХ ВІДОМСТВ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ

brief description

З М І С Т

ВСТУП....................................................................................................................4

РОЗДІЛ 1. Органи досудового слідства України, їх система і взаємодія
1.1. Система органів досудового слідства України: становлення і проблеми реформування................................................................................................................13
1.2. Сутність взаємодії слідчих різних правоохоронних відомств..............45

РОЗДІЛ 2. Правова регламентація підстав взаємодії слідчих різних правоохоронних органів України
2.1. Підстави правового забезпечення взаємодії слідчих різних правоохоронних органів................................................................................………...69
2.2. Поняття і процесуальна характеристика особливо складної кримінальної справи як підстави для створення слідчої групи (бригади)…...................................……………………………………………………..91

РОЗДІЛ 3. Процесуальні та організаційні заходи забезпечення взаємодії слідчих різних правоохоронних відомств
3.1. Формування та діяльність міжвідомчих слідчих груп (бригад).....…..118
3.2. Формування та діяльність міжвідомчих слідчо-оперативних груп.....140
3.3. Прокурорський нагляд і відомчий контроль за діяльністю міжвідомчих слідчих та слідчо-оперативних груп..........................................................................167

ВИСНОВКИ........................................................................................................181

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.......................................................190

ДОДАТКИ...........................................................................................................217

В С Т У П

Актуальність теми. Сучасний процес державотворення зумовлює інтерес до широкого кола питань, пов’язаних із здійсненням цілеспрямованої, спільної діяльності правоохоронних органів щодо зміцнення законності і правопорядку в країні, забезпечення охорони прав і свобод людини й громадянина, закріплених Конституцією України. Без налагодження ділових контактів і взаємодії важко уявити ефективність здійснення органами дізнання, досудового слідства, прокуратурою та судом покладених на них завдань кримінального судочинства. Існуючий стан даного правового явища, з точки зору кримінально-процесуальної науки, свідчить про об’єктивну потребу в концептуально нових, поглиблених наукових дослідженнях актуальних питань, висунутих практикою досудового розслідування. Тільки такий підхід до розв’язання проблем взаємодії працівників правоохоронних органів на державному рівні дозволить визначити концепцію боротьби зі злочинністю та вплинути на негативні фактори останньої.
Розбудова незалежної демократичної держави вимагає подальшого удосконалення кримінально-процесуального законодавства, у зв’язку з цим значного практичного і теоретичного інтересу набувають питання взаємодії слідчих різних правоохоронних відомств України у боротьбі зі злочинністю . На необхідність зосередження зусиль правоохоронних структур держави неодноразово зазначалося в Указах Президента України “Питання посилення боротьби з корупцiєю та iншими злочинами в сферi економiки” від 27 серпня 1994 року [252] та “Про невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією” від 6 лютого 2003 року [256]. В них прямо говориться про потребу створення спільних слідчо-оперативних груп із числа співробітників Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Державної податкової адміністрації України для оперативного, повного, всебічного та об’єктивного розслідування особливо складних справ. Але й дотепер відсутні нормативні акти, наукові та методичні розробки щодо процесуального й організаційного забезпечення порядку створення і діяльності міжвідомчих слідчих та слідчо-оперативних груп, до складу яких входять слідчі існуючих в Україні правоохоронних відомств.
Серед пріоритетів державного механізму та його складової частини – правоохоронних органів – за нинішньої суспільно-політичної та економічної ситуації в країні є вирішення проблем збільшення кількості протиправних проявів у сфері економіки, кредитно-фінансовій, банківській системах, паливно-енергетичному, агропромисловому комплексах, зовнішньоекономічній діяльності, у галузі приватизації, а також зростання корупції та розширення сфер впливу і масштабів діяльності організованої злочинності тощо. Реалії сьогодення вимагають термінової активізації впливу на злочинність, розкриття кожного вчиненого злочину і вжиття у зв’язку з цим комплексу заходів, зокрема: істотного оновлення кримінально-процесуального законодавства, оптимізації структури правоохоронних органів і максимального об’єднання їх зусиль, пошуку нових форм і методів розслідування особливо тяжких злочинів, що б значною мірою сприяло підвищенню ефективності слідчої діяльності під час провадження досудового слідства. Враховуючи це, вирішальне значення у боротьбі зі злочинністю має комплексне застосування сил правоохоронних органів, засноване на тісній і плідній взаємодії слідчих апаратів Прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України та податкової міліції. За цих умов особливу актуальність набуває наукова розробка проблем правового забезпечення взаємодії слідчих різних правоохоронних відомств у формі міжвідомчих слідчих та слідчо-оперативних груп, оскільки роботу правоохоронних органів неможливо уявити без чітко визначеної нормативно-правової бази, яка регламентує ті чи інші аспекти їх діяльності, та науково-практичних рекомендацій, спрямованих на підвищення ефективності цієї діяльності у розкритті та розслідуванні злочинів.
Слід підкреслити, що проблеми взаємодії слідчих різних правоохоронних відомств при розслідуванні злочинів наукою кримінально-процесуального права спеціально не вивчались, внаслідок чого відсутні наукові розробки, настільки необхідні для юридичної практики. В той же час доречно звернути увагу на те, що окремі теоретичні і практичні аспекти взаємодії в діяльності слідчих були предметом дослідження таких вчених, як А.М.Балашов, Б.О.Вікторов, С.М.Вологін, М.М.Гапанович, І.Ф.Герасимов, О.О.Герасун, Й.М.Гуткін, А.Я.Дубинський, В.О.Дубрівний, Є.П.Іщенко, Л.М.Карнєєва, А.П.Кругліков, О.М.Ларін, О.Р.Михайленко, В.А.Рогожин, С.В.Слінько, О.О.Чувільов, Н.А.Якубович та інших. Однак у працях цих авторів головна увага приділялась, переважно, визначенню правових підстав, сутності та значення взаємодії слідчого тільки з органами дізнання. Проблемам власне правого забезпечення взаємодії слідчих різних правоохоронних відомств в науці кримінального процесу взагалі не приділялось уваги, і комплексному дослідженню ця тема не піддавалася. Між тим, задовільні відповіді на ці й багато інших питань, пов’язаних із взаємодією слідчих різних правоохоронних відомств, мають важливе значення для практичної діяльності слідчих підрозділів правоохоронних органів України, а також розробки пропозицій щодо доповнення або зміни чинного кримінально-процесуального законодавства. Названі обставини зумовили вибір теми даного дисертаційного дослідження і віднесення проблем, які розглядаються до актуальних.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планами наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України (п. 2.8. Пріоритетних напрямків фундаментальних і прикладних наукових досліджень навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України на період 2002-2005 рр., затверджених наказом МВС України № 635 від 30.06.2002 року), Національного університету внутрішніх справ (п. 6.6. Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001-2005 рр. – протокол № 3 від 23.03.2001 р., схвалений вченою радою НУВС) і кафедри кримінального процесу Національного університету внутрішніх справ.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка концептуальних проблем забезпечення взаємодії слідчих різних правоохоронних відомств у кримінальному судочинстві з урахуванням специфіки їх діяльності, пов’язаної з розслідуванням особливо складних кримінальних справ; визначення й наукове обгрунтування комплексу пропозицій, спрямованих на удосконалення норм чинного кримінально-процесуального законодавства, проекту Кримінально-процесуального кодексу України, інших нормативно-правових актів і правозастосовчої практики правоохоронних органів.
Досягнення означеної мети здійснюється на основі вирішення таких основних завдань:
• розкриття сутності взаємодії в діяльності слідчих правоохоронних відомств на основі з’ясування її значення, наукового обгрунтовання цілей і завдань;
• дослідження теоретичних і практичних аспектів взаємодії слідчих різних правоохоронних відомств і розробка на цій основі поняття “взаємодія слідчих різних правоохоронних відомств”;
• з’ясування правових підстав спільної діяльності слідчих у кримінальному процесі України;
• визначення форм взаємодії слідчих різних правоохоронних відомств і обгрунтування ефективності їх застосування в слідчій практиці при розслідуванні резонансних і особливо складних кримінальних справ;
• дослідження правових підстав і порядку створення й функціонування міжвідомчих слідчих та слідчо-оперативних груп;
• обгрунтування і внесення пропозицій щодо удосконалення кримінально-процесуального законодавства та розробка Положення про спільні (міжвідомчі) слідчі групи (бригади) і слідчо-оперативні групи органів прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки і податкової міліції з розслідування особливо складних кримінальних справ.
Об’єктом дослідження є правові відносини, які виникають у процесі співпраці слідчих правоохоронних відомств України при виконанні завдань кримінального процесу, а саме – при розкритті та розслідуванні злочинів.
Предметом дослідження є сукупність норм, що регламентують форми і порядок взаємодії слідчих правоохоронних відомств України, а також практика здійснення цієї діяльності слідчими в досудовому провадженні.
Методи дослідження обрані виходячи із поставлених в роботі мети і завдань, з урахуванням об’єкта та предмета дослідження. Методологічною основою дослідження є діалектичний метод наукового пізнання реально існуючих явищ, а також їх зв’язкок із практичною діяльністю правоохоронних органів. Одне з основних місць займає метод системно-структурного аналізу, який дав можливість вивчити систему досудового слідства України і її внутрішню побудову; дозволив обгрунтувати цілі, завдання, значення взаємодії слідчих різних правоохоронних відомств у кримінальному процесі. Історично-правовий метод застосовано для ретроспективного аналізу еволюції нормативно-правової бази, яка регламентувала становлення, основні функції, завдання і повноваження суб’єктів взаємодії від середини дев’ятнадцятого століття до сьогодення. Метод порівняльно-правового аналізу юридичних норм використано під час аналізу правових засад взаємодії. Статистичний метод дозволив узагальнити результати, отримані в ході вивчення думок фахівців, стосовно розглядуваних проблем. Логіко-нормативний метод використано при написанні проектів статей до Кримінально-процесуального кодексу України та інших правових актів. Соціологічні методи дослідження застосовано при вивченні правозастосовчої практики правоохоронних органів, аналізі кримінальних справ, при опитуванні та анкетуванні слідчих, які працюють у підрозділах різних правоохоронних відомств України. З метою отримання необхідних для дослідження даних було опитано 158 слідчих органів внутрішніх справ, 94 слідчих прокуратури, 57 слідчих Служби безпеки України, 69 слідчих податкової міліції з різних регіонів України. Вивчено понад 300 кримінальних справ , що знаходяться в архівах судів Київської, Харківської, Донецької областей.
Узагальнення результатів опитувань дозволило зробити ряд важливих висновків щодо проблематики даного дослідження. Усі методи використовувалися у взаємозв’язку і взаємозалежності, що забезпечило всебічність, повноту та об’єктивність дослідження, переконливість в істинності отриманих наукових висновків.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є першим у науці кримінально-процесуального права України монографічним дослідженням, в якому комплексно розглянуто проблеми правового забезпечення взаємодії слідчих правоохоронних відомств, форми такої взаємодії та порядок їх застосування в ході досудового провадження, що в сучасних умовах боротьби зі злочинністю відіграє роль інтегруючого фактора системи протидії злочинності та націлена на підвищення ефективності діяльності слідчих правоохоронних органів у розкритті та розслідуванні особливо складних кримінальних справ.
На основі проведеного дослідження автором сформульовано низку теоретичних висновків і пропозицій, що мають певну наукову новизну і безпосереднє практичне значення, а саме:
• одержали подальше обґрунтування пропозиції науковців щодо визначення місця слідчого апарату в системі правоохоронних органів України;
• з нових концептуальних позицій розкрито сутність взаємодії в діяльності слідчих різних правоохоронних відомств України, простежено специфіку завдань кримінального судочинства, на якій базується даний вид діяльності слідчого, внаслідок чого вперше в кримінально-процесуальній науці розроблено та сформульовано визначення поняття “взаємодія слідчих різних правоохоронних відомств України”;
• на підставі аналізу слідчої практики визначено форми взаємодії слідчих різних правоохоронних відомств у кримінальному процесі;
• наведено додаткові аргументи на користь висновку про можливість і необхідність створення міжвідомчих слідчих та слідчо-оперативних груп із слідчих різних правоохоронних відомств, тому що діючи в межах своєї компетенції, незалежно від відомчої належності, слідчі виконують єдину функцію – розслідування злочинів і наділені рівними процесуальними повноваженнями у здійсненні цієї діяльності;
• запропоновано визначення поняття “особливо складна кримінальна справа” і обґрунтовано висновок про те, що підставами створення міжвідомчих слідчих та слідчо-оперативних груп – є особливо складні кримінальні справи;
• визначено порядок формування і діяльності міжвідомчих слідчих та слідчо-оперативних груп; сформульовано поняття “міжвідомча слідча група” і “міжвідомча слідчо-оперативна група”;
• на підставі проведеного дослідження запропоновано внести зміни та доповнення до Проекту Кримінально-процесуального кодексу України стосовно: закріплення головних елементів визначення особливо складної кримінальної справи, як підстави для створення слідчої групи; права прокурора у межах своєї компетенції приймати рішення про створення міжвідомчої слідчої групи та міжвідомчої слідчо-оперативної групи; порядку вилучення та передачі кримінальної справи від одного органу досудового слідства – іншому; порядку створення і діяльності міжвідомчих слідчих та міжвідомчих слідчо-оперативних груп;
• встановлено основні напрямки здійснення прокурорського нагляду і відомчого контролю за діяльністю міжвідомчих слідчих та слідчо-оперативних груп і шляхи їх вдосконалення;
• на підставі проведеного дослідження розроблено Положення про спільні (міжвідомчі) слідчі групи (бригади) і слідчо-оперативні групи органів прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки і податкової міліції з розслідування особливо складних кримінальних справ.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що викладені в роботі висновки і пропозиції вносять конкретний вклад у теорію кримінально-процесуального права і через відсутність будь-яких інших досліджень з теми, що розглядається, можуть використовуватися в різних галузях діяльності, а саме:
а) у науково-дослідній сфері – для подальшої розробки теоретичних питань, що стосуються форм взаємодії слідчих різних правоохоронних органів, а саме – міжвідомчих слідчих та слідчо-оперативних груп і вирішення пов’язаних з цим прикладних проблем;
б) у правотворчій діяльності – для удосконалення чинного законодавства та під час розробки проекту нового Кримінально-процесуального кодексу, інших нормативних, відомчих та міжвідомчих актів;
в) у практичній діяльності органів дізнання, слідства і прокуратури – для успішного розкриття та розслідування особливо складних кримінальних справ;
г) у навчальному процесі – при читанні курсу лекцій з дисциплін “Кримінальний процес”, “Криміналістика” та спецкурсу “Досудове слідство в органах внутрішніх справ”; при підготовці навчальних посібників, методичних завдань; у науково-дослідницькій роботі курсантів (слухачів) спеціальних навчальних закладів; при підвищенні кваліфікації працівників органів дізнання, досудового слідства та прокуратури.
Апробація результатів дослідження. Результати дослідження, висновки і пропозиції автора доповідалися на науково-практичній конференції ад’юнктів і магістрантів Університету внутрішніх справ (м. Харків, 2000 р.), на конференції “Нове кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство та завдання юридичної підготовки кадрів ОВС України “ (м. Луганськ, 2002 р.), на науково-практичній конференції “Організаційно-правові питання реформування досудового слідства в Україні” (м. Донецьк, 2002 р.), на науково-практичній конференції “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених” (м. Харків, 2003 р.).
Дисертація підготовлена на кафедрі кримінального процесу Національного університету внутрішніх справ, обговорена на засіданні кафедри, де одержала позитивну оцінку і була рекомендована до захисту.
Висновки, що містяться в дисертації, використовуються в Національному університеті внутрішніх справ при викладанні навчальної дисципліни “Кримінальний процес” та спецкурсу “Досудове слідство в органах внутрішніх справ” курсантам денного відділення та слухачам заочного факультету, а також у науково-дослідній роботі.
Розроблені автором пропозиції про доповнення, зміну й удосконалення норм кримінально-процесуального законодавства України направлені до Верховної Ради України в робочу комісію з розробки нового КПК України.
Публікації. Основні положення і висновки дисертації знайшли своє відображення в 8 публікаціях: 6 наукових статтях у фахових виданнях у галузі юридичних наук та статті і тезах, опублікованих за результатами доповідей на науково-практичних конференціях.
Структура роботи обумовлена метою, предметом та завданнями дослідження і складається із вступу, трьох розділів, які включають сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел і додатку. Загальний обсяг дисертації – 230 сторінок, з яких 189 сторінок – основний текст, 27 сторінок – використані джерела (288 найменувань) і 14 сторінок – додаток.

bibliography

В И С Н О В К И

Реформування органів досудового слідства України і законодавства, що регламентує їх діяльність, змушує по-новому ставитись до багатьох питань, вивчення яких в юридичній науці практично не проводилось. Одним із них є проблема взаємодії слідчих різних правоохоронних органів та її правового забезпечення в кримінальному судочинстві України. Робота над дисертацією показала, що обрана тема дослідження досить актуальна не тільки для кримінально-процесуальної науки, але й для юридичної практики: вона охоплює стадію досудового слідства, стосується інтересів різних підрозділів правоохоронних відомств України і посадових осіб, які ведуть процес, фізичних і юридичних осіб. Слід зауважити, що на сьогодні існує тільки два конкретних нормативних документи, які регламентують взаємодію слідчих різних правоохоронних відомств: це Укази Президента України “Питання посилення боротьби з корупцiєю та iншими злочинами в сферi економiки” від 27 серпня 1994 року та “Про невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією” від 6 лютого 2003 року. Тому в даній роботі ми намагались шляхом аналізу законодавства України, відомчих та інших нормативних актів крізь призму наведених документів дослідити і запропонувати конкретні процесуальні та організаційні заходи щодо створення та ефективного функціонування міжвідомчих слідчих та міжвідомчих слідчо-оперативних груп. Недостатня розробленість проблеми поставила перед нами вимогу особливо зваженого підходу до аргументації відповідних теоретичних положень та висновків з метою розробки необхідних для даної сфери правоохоронної діяльності рекомендацій, які певною мірою задовольнили б нагальні потреби практики.
Проведене нами дослідження відображає існуючі в повсякденній практиці питання наукового, нормативно-правового та іншого законодавчого забезпечення взаємодії слідчих різних правоохоронних органів України при розслідуванні особливо складних кримінальних справ. Одержані під час дослідження висновки сприяли формулюванню ряду концептуальних положень відносно теоретичного, нормативно-правового, відомчого та міжвідомчого забезпечення взаємної й узгодженої діяльності слідчих різних правоохоронних органів України, а саме – Прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України та податкової міліції, – спрямованої на своєчасне, оперативне, всебічне, повне та об’єктивне розслідування найбільш тяжких, особливо складних та резонансних злочинів з метою оптимального вирішення всього комплексу кримінально-правових, процесуальних, кримінологічних та криміналістичних завдань. До сформульованих положень відносяться такі:
1. Обґрунтовано необхідність збереження існуючої системи досудового слідства України. Простеживши основні етапи історичного розвитку слідчих органів і законодавчої регламентації їх діяльності з середини ХІХ століття до сьогодення, ми дійшли висновку, що органи слідства, як і інші правоохоронні органи в кримінальному судочинстві, діють не розрізнено, а як єдина система, узгоджено здійснюючи процесуальні заходи, спрямовані на боротьбу зі злочинністю. За роки існування ця система продемонструвала свою життєздатність, єдність цілей і завдань діяльності по забезпеченню розслідування злочинів, викриттю винних у їх вчиненні, становленню законності в суспільстві. Таким чином, єдина слідча система може існувати і за умови наявності слідчих апаратів у різних правоохоронних державних органах, оскільки вона склалася історично, відповідає національним процесуальним традиціям, дає можливість спеціалізації слідчих та ефективної взаємодії з оперативно-розшуковими, технічними та іншими службами правоохоронних відомств. Єдність системи органів досудового слідства, окрім Конституції України і кримінально-процесуального законодавства, має забезпечувати Закон України “Про статус слідчих”, де необхідно детально визначити правовий статус слідчого незалежно від відомчої підпорядкованості та передбачити створення консультативно-дорадчого органу під головуванням Генерального прокурора, до складу якого повинні увійти керівники головних слідчих управлінь усіх правоохоронних органів. Зазначений орган повинен мати право на видання інструкцій, наказів, обов’язкових для усіх слідчих щодо організації слідчої роботи, взаємодії слідчих між собою та з органами дізнання тощо. На законодавчому рівні необхідно визначити систему досудового слідства. ЇЇ, на наш погляд, повинні складати існуючі слідчі підрозділи правоохоронних органів – Прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України та податкової міліції. Відносно останнього слідчого апарату зазначимо, що його існування має бути тимчасовим, оскільки із удосконаленням законодавства і організаційних заходів щодо визначення і стягнення податків наявність слідчого апарату в органі дізнання яким є податкова міліція втратить свою необхідність.
2. На підставі аналізу законів України й інших нормативних актів, наукових досліджень визначено, що головним критерієм належності державних органів до числа правоохоронних є пряма вказівка закону. Безумовно, що віднесення державного органу до правоохоронного обов’язково повинно бути визначено у відповідному законі про цей державний орган. Серед правоохоронних органів, що мають слідчі апарати, тільки в одному – Законі України “Про Службу безпеки України” зазначено, що це – державний правоохоронних орган. Пропонуємо таке віднесення вищезгаданих органів до правоохоронних закріпити у відповідних законах про них, зокрема, в Законі України “Про міліцію”, Законі України “Про прокуратуру”, Законі України “Про державну податкову службу в Україні”.
3. Взаємодія слідчих правоохоронних органів є необхідною умовою успіху в процесі розкриття та розслідування особливо складних кримінальних справ. На підставі проведеного дослідження ми дійшли висновку, що в теоретичному аспекті під взаємодією слідчих різних правоохоронних відомств України слід розуміти засновану на законі і спільності завдань у кримінальному судочинстві колективну діяльність, яка передбачає координацію, узгодження й ефективне використання правових заходів і сил слідчих, обумовлену їх компетенцією і формами діяльності, що здійснюється на досудових стадіях кримінального процесу і спрямована на розкриття, розслідування та попередження злочинів.
Форми взаємодії слідчих різних правоохоронних відомств специфічні і мають нормативно-правовий та організаційний характер. Однак слід враховувати, що ці форми взаємодії тісно пов’язані між собою. Нормативно-правові форми випливають із положень кримінально-процесуального кодексу, законів України, Указів Президента України, відомчих і міжвідомчих нормативних та інших правових актів, які регулюють діяльність органів внутрішніх справ, Служби безпеки України, прокуратури, податкової міліції і стосуються питань створення міжвідомчих слідчих та міжвідомчих слідчо-оперативних груп з розслідування особливо складних справ. Але в процесі взаємної діяльності в групах слідчі вирішують і організаційні питання, такі як: спільна розробка версій, узгоджене планування розслідування, обмін інформацією між членами міжвідомчих слідчих та слідчо-оперативних груп, участь в міжвідомчих нарадах, розробка спільних доповідей про стан розслідування особливо складного злочину тощо. Таким чином, пропонуємо виділяти такі форми взаємодії слідчих різних правоохоронних відомств України, як: 1) узгоджену діяльність слідчих у міжвідомчих (спільних) слідчих групах, що створюються для розслідування особливо складних справ; 2) спільну участь у міжвідомчих слідчо-оперативних групах у особливо складних кримінальних справах, для розслідування яких необхідне активне поєднання слідчих дій та оперативно-розшукових заходів з метою розкриття злочину, повного та всебічного дослідження всіх обставин справи тощо; 3) спільну розробку версій і узгоджене планування слідчих дій та розшукових заходів, взаємне інформування по суті події, яка розслідується, спільний аналіз та обговорення результатів (слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, доказової та іншої інформації) при участі в діяльності міжвідомчих слідчих та слідчо-оперативних груп; 4) обмін методичною і науково-аналітичною інформацією в ході спільних (міжвідомчих) нарад, координаційних нарад при прокуророві, який наглядає за діяльністю відповідних органів розслідування, засідань Координаційних комітетів по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією, конференцій, “круглих столів”, спільних доповідей про стан, основні напрямки і результати боротьби зі злочинністю тощо.
4. Чинний кримінально-процесуальний закон підставою для створення слідчої групи (бригади) передбачає наявність особливо складної справи. Однак законодавець не визначає характеристику такої справи. Дослідивши погляди науковців та конкретні кримінальні справи ми дійшли висновку, що особливо складна кримінальна справа – це така кримінальна справа, яку порушено за фактом скоєння певної групи злочинів, розслідування яких само по собі являє складність: одержання доказової інформації шляхом розслідування у справі пов’язано з певними труднощами, обсяг такої інформації потребує докладання значних зусиль до її одноразового і швидкого одержання та (або) кількість суб’єктів, які беруть участь у злочинній діяльності, і характер їх становища в суспільстві (члени злочинних угруповань, які діють у взаємозв’язку), вимагає застосування специфічних організаційних заходів щодо здійснення слідчих та оперативно-розшукових дій.
Суттєві елементи цього поняття ми пропонуємо внести до Проекту КПК України і викласти ч.1 ст. 236 “Провадження досудового слідства декількома слідчими” у наступній редакції: “У разі складності справи і великого обсягу роботи, яку необхідно виконати (тяжкі й особливо тяжкі злочини, розслідування яких пов’язане із складністю одержання доказів та їх значним обсягом, великою кількістю обвинувачених тощо), прокурор або начальник слідчого підрозділу можуть доручити провадження досудового слідства групі слідчих чи слідчо-оперативній групі”.
Виходячи з узагальнення положень кримінально-процесуального кодексу та наведених Указів Президента зроблено висновок, що до категорії особливо складних справ, у яких необхідно створювати спільні (міжвідомчі) слідчі та слідчо-оперативні групи, необхідно відносити ті кримінальні справи, що відповідають одному з наступних критеріїв норм матеріального права та процесуальних вимог. Перший – характер вчиненого злочину (оскільки в самих Указах окреслено специфічні характерні кримінально-правові ознаки злочинів, – це особливо складні злочини проти особи, у сфері економіки, зокрема в кредитно-фінансовій та банківській системах, у сфері зовнішньоекономічної діяльності, торгівлі на транспорті тощо); другий – складність у виявленні і доказуванні такого злочину, що пов’язано із дослідженням значного доказового матеріалу тощо; третій – участь у скоєні злочину значної кількості осіб, які складають організовану злочинну групу та участь посадових осіб органів державного управління у складі таких груп. Додатковими критеріями виступають: спосіб вчинення злочину, який визначає методику його розслідування та характеристика осіб, які брали участь у вчиненні даного злочину. Наведені критерії не є вичерпними, але за своєю суттю охоплюють важливі елементи, що характеризують самі злочини, та осіб, які брали участь в їх скоєні, і надають можливість широкого тлумачення подібних підстав для створення міжвідомчих слідчих та слідчо-оперативних груп.
5. На підставі аналізу найбільш суттєвих моментів, що характеризують розслідування справи слідчими правоохоронних відомств України, запропоновано наступне визначення міжвідомчої слідчої групи – це погоджена, здійснювана протягом певного часу, одночасна, спільна діяльність слідчих різних правоохоронних відомств, що провадиться під керівництвом слідчого, який прийняв справу до свого провадження, з метою своєчасного, швидкого, повного та всебічного розслідування особливо складної справи.
6. На основі дослідження основних моментів порядку створення та діяльності слідчо-оперативних груп із числа працівників різних правоохоронних відомств запропоновано теоретичне визначення поняття міжвідомча слідчо-оперативна група – це тимчасово створене прокурором, який наглядає за провадженням досудового розслідування, формування, що складається із слідчих, працівників органів дізнання та співробітників інших служб різних правоохоронних відомств, для забезпечення комплексного і найбільш раціонального використання сил, засобів і методів та швидкого, оперативного й повного розкриття і розслідування особливо складних кримінальних справ.
7. Право створювати міжвідомчі слідчі та міжвідомчі слідчо-оперативні групи належить тільки прокурору, однак, безумовно, лише після обговорення з керівниками відповідних правоохоронних органів кандидатур слідчих, яких необхідно включити в групи. Це право прокурора повинно бути закріплено в Проекті Кримінально-процесуального Кодексу в ч.1 ст. 32 “Повноваження прокурора в досудовому провадженні” шляхом внесення норми наступного змісту: “У досудовому провадженні прокурор у межах своєї компетенції уповноважений ... в необхідних випадках приймати рішення про створення міжвідомчої слідчої або слідчо-оперативної групи і визначати підслідність кримінальної справи слідчому, який очолює групу”.
8. З метою удосконалення групового методу розслідування вважаємо за доцільне внести в Проект Кримінально-процесуального Кодексу України статтю під назвою “Міжвідомчі слідчі та слідчо-оперативні групи”, виклавши її наступним чином:
“При розслідуванні особливо складних справ проти особи, у сфері економіки, зокрема в кредитно-фінансовій і банківській системах, у сфері зовнішньоекономічної діяльності, торгівлі на транспорті, злочинів, пов’язаних з фактами корупції в органах державної влади, організованою злочинною діяльністю, наркобізнесом, угрупованнями, що мають міжрегіональний та міждержавний характер, з метою швидкого, оперативного і повного розкриття та розслідування інших резонансних злочинів створюються міжвідомчі слідчі та слідчо-оперативні групи.
Рішення про створення міжвідомчої слідчої (слідчо-оперативної) групи приймає прокурор, який здійснює нагляд, після обговорення складу групи з керівниками відповідних підрозділів зацікавлених правоохоронних відомств, про що вказується в постанові про порушення кримінальної справи або виноситься окрема постанова. У разі змін у складі групи виноситься окрема постанова прокурором, який прийняв рішення про створення групи.
Один із слідчих (або начальник слідчого підрозділу чи прокурор) призначається старшим (керівником) групи і приймає справу до свого провадження. Співробітники правоохоронних органів, включені до складу групи, незалежно від відомчої належності, підпорядковуються її керівнику. Старший групи приймає рішення про спрямування справи, безпосередньо керує діями інших слідчих та працівників органів дізнання, координує і розподіляє між ними роботу, погоджує план слідчих і оперативно-розшукових дій, бере безпосередню участь у розслідуванні та розкритті злочину, здійснює регулярний контроль за своєчасністю, повнотою і якістю проведених у справі слідчих та оперативно-розшукових заходів, а також їх результатами. Виносить від свого імені постанови про притягнення осіб як обвинувачених, про закриття справи, подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, порушує кримінальну справу за новими виявленими епізодами, підписує обвинувальний висновок.
Інші члени міжвідомчої слідчої (слідчо-оперативної) групи – слідчі та працівники органів дізнання – здійснюють свої повноваження відповідно до кримінально-процесуального закону та законів і нормативних актів, що регламентують роботу органів внутрішніх справ, прокуратури, Служби безпеки України та податкової міліції, виконують вказівки і доручення керівника групи та вживають заходів щодо швидкого розкриття злочину тощо.
Постанова про створення міжвідомчої слідчої (слідчо-оперативної) групи і постанова про зміни у складі групи оголошуються підозрюваному, обвинуваченому, їх законним представникам та захисникам, потерпілому, цивільному позивачеві та цивільному відповідачеві та їх представникам, про що складається відповідний протокол”.
9. Обґрунтовано необхідність на нормативному рівні виробити прийнятну форму, що дозволила б слідчому будь-якого правоохоронного відомства, без втручання в сутність негласної оперативної роботи, знайомитися з оперативною інформацією у конкретних кримінальних справах. Отже, Генеральним прокурором спільно з керівниками правоохоронних відомств, що мають слідчі апарати (Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, податкової міліції), має бути видана єдина Інструкція (затверджена відповідним спільним Наказом), яка б регламентувала організаційні засади щодо порядку одержання і використання слідчим інформації, добутої оперативно-розшуковим шляхом. Зрозуміло, що в Інструкції повинні бути визначені адекватні дії також щодо ознайомлення з матеріалами справи і порядку надання слідчим своєї інформації співробітникам органів дізнання, яким згідно із ст. 5 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” надано право здійснювати оперативно-розшукову діяльність.
10. З метою забезпечення ефективної взаємодії слідчих різних правоохоронних відомств та органів дізнання розроблено Положення про спільні (міжвідомчі) слідчі групи (бригади) і слідчо-оперативні групи органів прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки і податкової міліції з розслідування особливо складних кримінальних справ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абдумаджидов Г.А. Расследование преступлений: (Процессуально-правовое исследование). – Ташкент: Узбекистан, 1986. – 190 с.
2. Аверина Н.А., Скрыпников А.И. Раскрытие серийных преступлений против личности и убийств, совершенных по найму. Учебно-методическое пособие. – М.: ВНИИ МВД России, 1998. – 56 с.
3. Александров Г. Насущные вопросы предварительного следствия // Социалистическая законность. – 1954. – № 4. – С. 20-39.
4. Алексеев С.С. Общая теория права. В 2 т. – М.: Юридическая литература, 1982. – Т.2. – 360 с.
5. Афанасьев В.Г. Научное управление обществом (опыт системного исследования). – 2-е изд. – М.: Политиздат, 1973. – 392 с.
6. Бадрук В. Попереднє розслідування в концепції судово-правової реформи // Вісник прокуратури. – 1999. – № 2. – С. 49-50.
7. Бажанов С.В. Групповой метод расследования как способ повышения эффективности предварительного следствия: Автореф.дис… канд.юрид.наук: 12.00.09 / МВД СССР Высш. юр. заочн. шк. – М., 1990. – 24 с.
8. Бажанов С.В. Некоторые вопросы взаимодействия аппаратов следствия и БХСС в условиях судебно-правовой реформы // Совершенствование правовой основы расследования преступлений органами внутренних дел. – М., 1991. – С. 70-77.
9. Балашов А.Н. Взаимодействие следователей и органов дознания при расследовании преступлений. – М.: Юридическая литература, 1979. – 111 с.
10. Бандурка О.М. Оперативно-розшукова діяльність. Частина І: Підручник. – Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2002. – 336 с.
11. Бандурка О.М. Слідчий – моя професія. – Харків: Вид-во Університету внутрішніх справ, 2000. – 216 с.
12. Бандурка О.М., Вишневська М.К., Жвалюк В.Р. та ін. Податкова міліція: Коментарі та роз’яснення чинного законодавства. – Харків: Ун-т внутр. справ, 1999. – 268 с.
13. Барсуков М.В. За дальнейшее совершенствование организации и деятельности советской милиции // Советское государство и право. – 1957. – № 2. – С. 33-43.
14. Баулін О.В. Ідеологія сучасного розвитку системи державних органів попереднього розслідування в сфері кримінальної юстиції України // Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність. – К.: Генеза, 1997. – С.241-245.
15. Бахин В.П., Михайлов М.А. Особенности расследования криминальных взрывов. Лекция. – Симферополь, 1999. – 48 с.
16. Белкин Р.С. Профессия – следователь. – Гродно: Гродненская областная укрупненная типография, 1995. – 160 с.
17. Белозеров Ю.Н., Гуткин И.М., Чувилев А.А., Чугунов В.Е. Организация дознания и предварительного следствия системы МВД и их взаимодействие. – М.: Юридическая литература, 1973. – 120 с.
18. Бердичевский Ф., Чистяков О. О реорганизации предварительного следствия // Социалистическая законность. – 1957. – № 7. – С. 21-25.
19. Божьев В.П. Уголовно-процессуальные правоотношения. – М.: Юридическая литература, 1975. – 176 с.
20. Большой энциклопедический словарь / Под ред. А.М. Прохорова. – 2-е изд. – М.: Научное издательство “Большая Российская энциклопедия”; Санкт-Петербург: “Норинт”, 1998. – С. 1456.
21. Бондар Г.Ю. Досудове слідство України: минуле, сучасне та майбутнє // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 8. – С.107-109.
22. Бондар Г.Ю. Особливості розслідування кримінальних справ групою слідчих з різних правоохоронних відомств // Вісник Національного університету внутрішніх справ (спецвипуск). – Харків. – 2000. – С.130-133.
23. Бондар Г.Ю. Проблеми взаємодії слідчих правоохоронних відомств при розслідуванні особливо складних злочинів у кредитно-фінансовій та банківській системах // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 2. – С.94-96.
24. Бондар Г.Ю. Проблеми визначення сутності та значення взаємодії в діяльності слідчих правоохоронних відомств // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – Харків. – 2003. – Вип. 22. – С.138-143.
25. Бондар Г.Ю. Становлення досудового слідства на території сучасної України // Право України. – 2002. – № 11. – С. 138-140.
26. Бородин С.В., Грун А.Я. К вопросу о реформе судебного управления и следственного аппарата в СССР // Советское государство и право. – 1957. – № 7. – С. 89-98.
27. Бояров В.І. Особливості методики розслідування вбивств, скоєних в умовах протистояння злочинних угруповань: Дис… канд.юрид.наук: 12.00.09. – К., 2000. – 209 с.
28. Братко А.Г. Методологическая функция теории права и уголовного процесса // Правовые и криминалистические проблемы раскрытия и расследования преступлений. Труды академии управления. – М.: Академия Управления МВД России, 1998. – С. 3-8.
29. Быков В.М. Некоторые аспекты организации первоначального этапа расследования групповых преступлений // Проблемы первоначального этапа расследования. – Ташкент: ТВШ МВД СССР. – 1986. – С. 52-58.
30. В прокуратуре СССР // Социалистическая законность. – 1962. – № 8. – С. 50-53.
31. Взаимодействие следователей прокуратуры и органов милиции при расследовании и предупреждении преступлений / Под ред. И.И. Карпеца, А.Н. Шейкина. – М.: ВНИИ Прокуратуры СССР, 1964. – 137 с.
32. Викторов Б.А. Общие условия предварительного расследования в советском уголовном процессе. Учебное пособие. – М.: ВШ МВД СССР, 1971. – 59 с.
33. Власов А.А. Полномочия следователя в советском уголовном процессе: Автореф. дис…канд. юрид. наук. 12.00.09. – М., 1979. – 23с.
34. Волков Г.И. Как ведутся уголовные дела. – Х.: Юридическое издание Наркомюста УССР, 1925. – 125 с.
35. Волобуєв А. Особливості порушення кримінальних справ про злочини у кредитній сфері та їх розслідування // Вісник прокуратури. – 2001. – № 3 (9). – С. 44-50.
36. Вологин С.М., Сивачев А.В. Взаимодействие следователя, оперативного работника уголовного розыска и эксперта-криминалиста при установлении лица, совершившего квартирную кражу. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1985. – 80 с.
37. Володько М. Ст. 119 КПК УРСР потребує доповнень // Радянське право. – 1966. – № 5. – С.55-58.
38. Вопрос дня: зачем Путину это понадобилось? / Комсомольская правда. – 12.03.03. – № 44. – С. 3.
39. Воронин Э.И. Процессуальное положение начальника следственного отдела ОВД: Учебное пособие. – Хабаровск: ХВШ МВД СССР, 1984. – 55 с.
40. Временное положение о народных судах и революционных трибуналах (1919 г.) // Землянский П.Т. Уголовно-процессуальное законодательство в первые годы советской власти (на материалах УССР). – К.: ВНИИ МВД, 1972. – С. 205–231.
41. Гаврилов А.К. Раскрытие преступлений на предварительном следствии: (Правовые и организационные вопросы). – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1976. – 207 с.
42. Гаврилюк М. Враховуючи реалії часу, або думки з приводу нової редакції Закону України “Про прокуратуру” // Вісник прокуратури. – 2000. – № 4 (6). – С. 30-32.
43. Галкин Б.А. Советский уголовно-процессуальный закон. – М.: Юридическая литература, 1962. – 255 с.
44. Галкин И.С. Расследование преступлений группой следователей // Социалистическая законность. – 1963. – №4. – С.39-40.
45. Гапанович Н.Н., Мартинович И.И. Основы взаимодействия следователя и органа дознания при расследовании преступлений. – Минск: Издательство БГУ им. В.И. Ленина, 1983. – 104 с.
46. Гахокидзе Д.В., Меглецкий Г.Н. Организация работы следственно-оперативных групп при расследовании хищений государственного и общественного имущества. Лекция. – М.: ВЮЗШ МВД СРФСР, 1991. – 28 с.
47. Герасимов И.Ф. Некоторые проблемы раскрытия преступлений. – Свердловск: Средне-Уральское книжное издательство, 1975. – 184с.
48. Герасимов И.Ф., Драпкин Л.Я. Основные факторы интенсификации деятельности по раскрытию и расследованию преступлений // Проблемы интенсификации деятельности по расследованию преступлений. Межвузовский сборник научных трудов. – Свердловск: Юридический институт им. Р.А. Руденко. – 1987. – С. 4-10.
49. Герасун А.А. Бригадный метод расследования в советском уголовном процессе: Автореф. дис…канд. юрид. наук: 715, 717. – М., 1968. – 24 с.
50. Герасун А.А. Бригадный метод расследования в советском уголовном процессе: Дис…канд. юрид. наук: 715, 717. – М., 1968.
51. Герасун О. Процесуальні та організаційні питання розслідування злочинів групою слідчих // Радянське право. – 1965. – № 7. – С. 25-29.
52. Гончаров И.Д. Бригадный метод расследования уголовных дел и процессуальное положение следователя // Труды Киевской ВШ МВД СССР. – Вып. 6. – Киев: ВШ МВД СССР. – 1972. – С. 190-201.
53. Гончаров И.Д. Возникновение и развитие института предварительного следствия в советском уголовном процессе (на материалах УССР): Учебное пособие. – К.: КВШ МВД СССР им. Ф.Э. Дзержинского, 1980. – 47 с.
54. Гончаров И.Д. Развитие советского законодательства о процессуальном положении следователя: Дис... канд. юридич. наук: 12.00.09. – К., 1974. – 171 с.
55. Гончаров І. Процесуальне становище слідчого при бригадному методі розслідування // Радянське право. – 1973. – № 10. – С. 74-77.
56. Гончаров І. Бригадний метод розслідування: теорія, практика, шляхи вдосконалення // Право України. – 1994. – № 5-6. – С. 20-22.
57. Горницкий А.А. Общие положения организации и осуществления предварительного расследования в советском уголовном процессе (по материалам УССР): Дис…канд. юрид. наук. – Киев, 1966. – 405 с.
58. Горский Г.Ф. Научные основы организации и деятельности следственного аппарата в СССР. – Воронеж: ИВУ, 1970. – 208 с.
59. Гриб В.Г. Бригадный метод борьбы с организованными группами // Сборник МВД СССР. – М., 1991. – (2) 38. – С. 33-35.
60. Гришин Б.С. О вопросах расследования уголовных дел органами милиции // Советское государство и право. – 1957. – № 4. – С. 32-37.
61. Грошевий Ю.М. Кримінально-процесуальні аспекти “малої судової реформи” // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – № 4 (27). – С. 175-183.
62. Гуляев А.П. Особенности прокурорского надзора за предварительным расследованием в советском уголовном процессе // Роль аппаратов уголовного розыска и следствия в борьбе с преступностью. Труды Омской ВШМ МВД СССР. – Выпуск 24. – Омск. – 1977. – С. 54-64.
63. Гуляев А.П. Следователь в уголовном процессе. – М.: Юридическая литература, 1981. – 191 с.
64. Гурский М.К. Соотношение дознания и предварительного следствия. Лекции. – Львов, 1965. – 54 с.
65. Гутерман М.П. Организационные мероприятия следователя в процессе расследования преступлений. Учебное пособие. – М.: ВНИИ Академии МВД СССР, 1983. – 76 с.
66. Гуткин И.М. Правовые вопросы взаимодействия следователей и органа дознания в уголовном процессе. (По материалам органов охраны общественного порядка). – М.: ВШ МООП СССР, 1967. – 206 с.
67. Гуценко К. Следственный комитет – благо ли? // Социалистическая законность. – 1991. – № 3. – С. 18-20.
68. Гуценко К.Ф., Ковалев М.А. Правоохранительные органы: Учебник для юридических вузов. – М.: Зерцало, 1997. – 368 с.
69. Даневский В. Наше предварительное следствие, его недостатки и реформа. – Москва: Т-во скоропечатни А.А. Левенсон, 1895. – 89 с.
70. «Декрет о суде № 1» // История советской прокуратуры в важнейших документах. – М.: Юридическое издательство Министерства юстиции СССР, 1947. – С. 30-33.
71. «Декрет о суде № 2» // Декреты советской власти. Т.1 (25 октября 1917 г. – 16 марта 1918 г.): Сборник законодательных актов. – М.: Госполитиздат, 1957. – С.466-474.
72. Декрет Совета Народных Комиссаров от 16 апреля 1919 г. «Об учреждении должности верховных народных следователей» // Борьба с преступностью в Украинской ССР. В 2 т. / Составитель проф. П.П. Михайленко. – К., 1966. – Т.1: (1917-1925 гг.). – С. 154.
73. Дербенев А.П. Взаимодействие следователя и органа дознания при расследовании преступлений: Учебное пособие. – М.: Академия МВД СССР, 1983. – 72 с.
74. Джужа О.М., Василевич В.В. Феномен – організована злочинність // Боротьба з організованою злочинністю та корупцією (теорія і практика). Науково-практичний журнал. – К.: Міжвідомчий науково-дослідний центр з проблем боротьби з організованою злочинністю. – 2001. – № 3. – С.15-25.
75. Дознание и предварительное следствие. (В вопросах и ответах). Практическое пособие / Под ред. С.В. Бородина и др. – М.: МООП РСФСР, 1965. – 146 с.
76. Долженков О.Ф., Думко А.Ф., Козаченко І.П. Оперативно-розшукова діяльність як правоохоронна функція кримінальної міліції. – Одеса: НДРВВ ОІВС, 2000. – 134 с.
77. Дубинский А.Я. Некоторые вопросы создания и работы группы следователей // Труды Киевской высшей школы МВД СССР. – 1972. – № 6. – С.176-181.
78. Дубинский А.Я. Правовые и организационные проблемы использования процессуальных решений следователя: Дис…доктора юридических наук. – Киев, 1984. – 394 с.
79. Дубинский А.Я. Производство предварительного расследования органами внутренних дел: Учебное пособие. – Киев: КВШ МВД СССР, 1987. – 84 с.
80. Дубинский А.Я., Шостак Ю.И. Организация и деятельность следственно-оперативной группы: Учебное пособие. – Киев: КВШ МВД СССР, 1981. – 49 с.
81. Дубривный В.А. Деятельность следователя по расследованию преступлений: Общая характеристика. Цели. Действия. – Саратов: Изд-во Саратовского университета, 1987. – 94 с.
82. Дубривный В.А. Организация работы следственной бригады при расследовании сложного дела // Следственная практика. – Вып. 59. – М.: Юридическая литература. – 1963. – С. 3-8.
83. Духовский М.В. Русский уголовный процесс. – Изд. посмертное. – М.: Склад изд. в книжном магазине М.В. Клюкина, 1905. – 472 с.
84. Єдиний звіт про злочинність на території України за 12 місяців 2002 року. – К.: Держкомстат України, 2003.
85. Єдиний звіт про злочинність на території України за 12 місяців 2003 року. – К.: Держкомстат України, 2004.
86. Жильский И.Н. Правовые и организационные основы взаимодействия органов внутренних дел с внутренними войсками в охране общественного порядка. Дис...канд.юрид.наук. – СПб., 1995.
87. Жогин Н.В. История развития и совершенствования предварительного следствия в СССР // Социалистическая законность. – 1967. – № 1. – С. 3-11.
88. Жогин Н.В. Роль и место следственного аппарата в СССР // Социалистическая законность. – 1969. – № 4. – С.17-22.
89. Жогин Н.В. Прокурорский надзор за предварительным расследованием уголовных дел. – М.: Юридическая литература, 1968. – 262 с.
90. Жогин Н.В. Фаткуллин Ф.Н. Предварительное следствие в советском уголовном процессе. – М.: Юридическая литература, 1965. – 367 с.
91. Зажицкий В.И. Проблемы принципов оперативно-розыскной деятельности // Государство и право. – 2001. – № 7. – С. 70-77.
92. Закон Украины «Про милицию» от 20 декабря 1990 г. № 565-ХІІ // Ведомости Верховного Совета УССР. –1991. – № 4. – Ст. 20.
93. Закон Украины «О службе безопасности Украины» от 25 марта 1992 года // Ведомости Верховной Рады Украины. – 1992. – № 27. – Ст. 382.
94. Закон України “Про боротьбу з корупцією” від 18 грудня 1995 року № 827 // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 34. (22.08.95). – Ст. 266.
95. Закон України “Про внесення змін до Закону “Про державну податкову службу в Україні” від 5 лютого 1998 р., № 83 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 6. – Ст. 210.
96. Закон України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” від 23 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11. – Ст. 51.
97. Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 30 червня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 35.
98. Закон України “Про прокуратуру” в редакції від 12 липня 2001 року // Урядовий кур’єр. – 2001. – 26 липня.
99. Закон України “Про прокуратуру” від 11 травня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. (31.12.91). – Ст. 793.
100. Збірник методичних рекомендацій з питань розкриття та розслідування злочинів слідчими та оперативними працівниками ОВС / Під ред. П.В. Коляди. – Київ: МВС, Головне слідче управління, 2001. – 240 с.
101. Зеленецкий В.С. Возбуждение государственного обвинения в советском уголовном процессе. – Харьков: Вища школа, Издательство при Харьковском Университете, 1979. – 144 с.
102. Зеленецький В. Наслідки порушення кримінальної справи // Вісник академії правових наук України: Збірник наукових праць. № 3 (10). –Х.: Право, 1997. – С.61-62.
103. Зеленецький В. Судове слідство: проблеми і пошуки // Юридичний вісник України. – 1998. – № 47. – С. 6.
104. Зеленский В.Д. Организация расследования преступлений: Криминалистические аспекты. – Ростов н/Дону: Изд-во Рост. Университета, 1989. – 152 с.
105. Землянська В.В. “Кримінально-процесуальне законодавство Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії”: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.01. – Львів, 2002. – 170 с.
106. Злочинність в Україні: Стат. збірник. – К.: Державний комітет статистики України, 2001.
107. Зыков И., Аверкиев И., Иванов М. О дознании и предварительном следствии // Социалистическая законность. – 1957. – № 9. – С. 10-14.
108. «Инструкция для народных следователей» от 18 июня 1921 года // Землянский П.Т. Уголовно-процессуальное законодательство в первые годы советской власти (на материалах УССР). – К.: ВНИИ МВД, 1972. – С.273-304.
109. «Инструкция для народных следователей» (1919 г.) // Землянский П.Т. Уголовно-процессуальное законодательство в первые годы советской власти (на материалах УССР). – К.: ВНИИ МВД, 1972. – С. 232-259.
110. Исаенко В.Н. О проблемах организации расследования серийных убийств в Российской Федерации // Прокурорская и следственная практика. – 2000. – № 1-2. – С. 135-146.
111. Ищенко Е.П. Проблемы первоначального этапа расследования преступлений. – Красноярск: Изд-во Красноярского университета, 1987. – 168 с.
112. Калайдович Н. Указания для производства уголовных следствий. – Санкт-Петербург: Типография Глазунова И.И., 1849. – 127 с.
113. Кальман О.Г. Стратегія і тактика боротьби з корупцією на сучасному етапі розвитку державотворення // Організаційні та правові проблеми боротьби з корупцією: Матеріали “Круглого столу”, 5 червня 1998 року м. Харків / Відп. ред. доц. О.Г. Кальман, доц. Л.В. Дорош. – Харків: НЮАУ НДІВПЗ АПНУ, 1999. – 76 с.
114. Кальницкий В.В. Ведомственный процессуальный контроль за деятельностью следователей органов внутренних дел: Автор… дис. канд. юрид. наук: 12.00.09. – М., 1982. – 24 с.
115. Карнеева Л. Организационные и процессуальные вопросы расследования преступлений группой следователей // Социалистическая законность. – 1964. – № 6. – С.44-45.
116. Карнеева Л.М. Где быть следственному аппарату // Социалистическая законность. – 1991. – № 2. – С. 26-28.
117. Карнеева Л.М., Галкин И.С. Расследование преступлений группой следователей. – М.: Всесоюзный институт по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности, 1965. – 75 с.
118. Кодекс кримінально-процесуальний УСРР. – Офіційне видання. – Х.: Юридичне видавництво НКЮ УСРР, 1930. – 152 с.
119. Кожевников Г.К. Прокурорский надзор за законностью и обоснованностью приостановления предварительного расследования. Дис...канд. юрид. нук: 12.00.11. – Харьков, 1992. – 200 с.
120. Кокурин Г.А. Криминалистические и организационные основы деятельности следственно-оперативных групп по раскрытию и расследованию преступлений: Автореф. дис. канд.юрид.наук: 12.00.09. – Свердловск, 1991. – 23 с.
121. Колоколов Е. Правила и формы о производстве следствий. – Москва: Типография Александра Семена, 1850. – 168 с.
122. Конституція України. Конституція Автономної Республіки Крим. Збірник нормативних актів. – К.: ЮрінкомІнтер, 1999. – 96 с.
123. Корж В.І. Деякі проблеми взаємодії слідчого з учасниками розкриття та розслідування економічних організованих злочинів // Вісник прокуратури. – 2000.