ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА НА ПРАЦЮ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

brief description

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ…………………………………………….4

ВСТУП………………………………………………………………………………...5

РОЗДІЛ 1. СУЧАСНІ КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ВИЗНАЧЕННЯ ПРАВА НА ПРАЦЮ……………………………………………………………….14
1.1. Право на працю та його співвідношення зі свободою праці…………………14
1.2. Поняття і зміст правових механізмів реалізації права на працю…………….32
1.3. Принципи правового регулювання працевлаштування……………………....54
1.4. Правовідносини з працевлаштування……………………………………….....70
Висновки до розділу 1……………………………………………………………...93

РОЗДІЛ 2. МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА ПРАЦЮ: ДОСВІД МІЖНАРОДНОГО Й ЗАРУБІЖНОГО ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ..102
2.1. Міжнародно-правове регулювання відносин з працевлаштування………...102
2.2. Досвід зарубіжних країн у забезпеченні правового механізму реалізації права на працю.……………………………………………………………………………125
Висновки до розділу 2…………………………………………………………….143

РОЗДІЛ 3. ПРАВОВИЙ СТАТУС БЕЗРОБІТНИХ ТА ЗАСОБИ ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ……………………………………………………………………….146
3.1. Поняття безробітного та його правовий статус……………………………...146
3.2. Професійне навчання як важливий чинник забезпечення працевлаштування безробітних……………………………………………………………………….....161
Висновки до розділу 3………………………………………………………….....176

РОЗДІЛ 4. ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА ПРАЦЮ ОКРЕМИМИ КАТЕГОРІЯМИ ГРОМАДЯН…………………………………181
4.1. Єдність і диференціація правового регулювання працевлаштування……...181
4.2. Особливості працевлаштування жінок…………………………………….....203
4.3. Особливості працевлаштування молоді……………………………………...228
4.4. Особливості працевлаштування інвалідів……………………………………263
4.5. Особливості працевлаштування інших категорій осіб ……………………..304
Висновки до розділу 4………………………………………………………….....340

ВИСНОВКИ……………………………………...…………………………………..352
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………….........372

ВСТУП
Актуальність теми. У світлі сучасних демократичних процесів в Україні, зорієнтованих на практичну реалізацію положень Конституції щодо побудови демократичної, соціальної, незалежної, правової держави, визнання людини найвищою соціальною цінністю, реформування законодавства про працю, поширення різних видів власності та організаційно-правових форм господарської діяльності, запровадження реальних соціально-партнерських відносин між роботодавцем і працівниками, особливої актуальності набувають питання реалізації конституційного права на працю, яке завжди посідало і в сучасних умовах зберігає чільне місце в системі соціальних прав людини. Докорінна зміна суспільних відносин відповідно до цілей та принципів організації демократичної, соціальної, правової держави, оновлення системи норм права й розвиток на їх фундаменті принципово нових правовідносин між роботодавцем і працівниками, запровадження та функціонування принципів трипартизму і соціального діалогу, що відповідають сучасним вимогам розвитку демократичного суспільства, неможливі без належної організації і чіткого визначення форм реалізації права на працю та вироблення дієвого правового механізму реалізації цього найважливішого конституційного права.
Конституція України законодавчо закріпила курс на забезпечення верховенства права, охорону прав, свобод і законних інтересів громадян в усіх сферах суспільного життя. Нині постає проблема підвищення гарантій у сфері праці, запровадження прозорого конкретного правового механізму реалізації конституційного права на працю. Її вирішення вимагає комплексного підходу. Необхідно вдосконалювати правове регулювання, шукати шляхи підвищення його ефективності та розробити гарантії реалізації права на працю. Проблема забезпечення права на працю, правових форм його реалізації набуває особливої гостроти в умовах економічної кризи, зростання рівня безробіття, масового порушення трудових прав працівників. І особливо важливою тут видається роль держави, яка має здійснити всіх можливих заходів щодо захисту права на працю, і зробити все від неї залежне для належної реалізації цього права.
Проблеми забезпечення реалізації права на працю приділяли увагу у своїх працях видатні правники: М. Г. Александров, Н. Б. Болотіна, Л. Ю. Бугров,
П. А. Бущенко, Л. Я. Гінзбург, В. В. Жернаков, О. Д. Зайкін, І. В. Зуб,
Г. С. Гончарова, М. І. Іншин, Р. І. Кондратьєв, Л. І. Лазор, В. В. Лазор, Р. З. Лівшиць, М. В. Лушнікова, А. Р. Мацюк, В. І. Нікітинський, А. Ю. Пашерстник,
О. І. Процевський, С. М. Прилипко, П. Д. Пилипенко, О. І. Процевський, В. Г. Ротань, В. М. Скобєлкін, О. В. Смирнов, А. І. Ставцева, Б. С. Стичинський, В. М. Толкунова, К. П. Уржинський, Р. І. Шабанов, Г. І. Чанишева,
Н. М. Хуторян, О. М. Ярошенко та ін. До проблем юридичних гарантій у сфері праці та розробки правового механізму реалізації права на працю зверталися і зарубіжні автори: Х. Енсен, Д. Мідор, Р. Паннет, Г. Редфорд, Дж. Ріггс, Р. Родес, А. Сільвестрак та ін.
Однак, науковцями досліджувалися в основному питання змісту права на працю та окремих його гарантій, виходячи з норм нині чинного Кодексу законів про працю. Проблеми ж організаційно-правових засад, комплексного розвитку та форм реалізації права на працю в нових економічних, політичних і правових реаліях сучасності окреслені ще неповно. Саме це, а також недостатня розробленість теоретичних положень, низка правових проблем і суперечливих питань розвитку трудового законодавства і стали підставою для обрання автором цієї теми дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертацію виконано на кафедрі правознавства Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля відповідно до комплексної цільової програми університету і кафедри: «Актуальні проблеми розвитку українського законодавства на сучасному етапі». Тема роботи узгоджується з планами наукових досліджень кафедри правознавства Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.
Мета і завдання дослідження. Мета даної наукової праці полягає в тому, щоб на підґрунті досягнень юридичної науки, узагальнення правозастосовної діяльності, аналізу вітчизняного і зарубіжного законодавства та досвіду роботи відповідних органів розробити і сформулювати науково обґрунтовані пропозиції щодо підвищення ефективності правового механізму реалізації права на працю.
Для досягнення сформульованої мети в дисертаційному дослідженні поставлено наступні завдання:
– визначити етапи і дослідити особливості розвитку законодавства щодо форм реалізації права на працю;
– проаналізувати сучасний стан гарантій реалізації права на працю на нинішньому етапі державотворення;
– додатково обґрунтувати поняття, цілі, загальні риси та особливості різних форм реалізації права на працю, визначити їх сутність, функції, завдання і роль у забезпеченні конституційних прав, дати їх авторське визначення;
– конкретизувати сучасні правові механізми реалізації конституційного права на працю, розкрити їх сутність, доцільність і призначення;
– здійснити додаткове обґрунтування сучасних принципів реалізації права на працю;
– визначити теоретико-правові засади права на працю в умовах ринкової економіки й показати його співвідношення зі свободою праці;
– встановити основні юридичні категорії, що характеризують право на працю, та розкрити їх зміст;
– навести визначення поняття "працевлаштування", виявити його основні ознаки й розкрити співвідношення із суміжними правовими явищами;
– уточнити завдання і функції держави, роботодавців і професійних спілок у сфері працевлаштування;
– окреслити основні напрямки державної політики в царині забезпечення населення роботою;
– розглянути відносини з працевлаштування, назвати їх особливості й визначити місце в предметі трудового права;
– охарактеризувати міжнародний і зарубіжний досвід правового регламентування працевлаштування населення;
– навести визначення поняття "безробіття" і провести класифікацію його видів;
– дати загальну характеристику правового статусу безробітних громадян, визначити його специфіку;
– висвітлити роль професійної підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації у забезпеченні працевлаштування;
– розкрити особливості правового регулювання працевлаштування окремих категорій населення (жінок, молоді, інвалідів та ін.);
– сформулювати пропозиції й навести рекомендації, спрямовані на вдосконалення нормативно-правового забезпечення права на працю.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини в царині реалізації права на працю в умовах ринкової економіки.
Предметом дослідження виступають правовий механізм реалізації конституційного права на працю в сучасних умовах, практика його застосування, погляди й думки науковців щодо означених питань.
Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань щодо становлення, розвитку, організації та здійснення форм реалізації права на працю використовувались, зокрема: діалектичний, історичний, статистичний, порівняльно-правовий, формально-логічний, соціологічний та інші методи пізнання процесів і явищ, а також спеціальні юридичні методи граматичного розгляду і тлумачення правових норм. За допомогою діалектичного та історичного методів досліджено шляхи становлення і розвитку правового механізму права на працю, етапи його формування. Формально-логічний та соціологічний методи дозволили визначити роль різних правових механізмів і форм реалізації права на працю, їх значущість для суспільства. Статистичний та порівняльно-правовий методи використовувалися для окреслення напрямків удосконалення правових засад і практики застосування зайнятості населення України. Методи граматичного розгляду та тлумачення правових норм сприяли визначенню прогалин та інших недоліків законодавства про працю, поданню пропозицій щодо його удосконалення. За допомогою логіко-семантичного методу та методу сходження від абстрактного до конкретного поглиблено понятійний апарат, визначені сутність, загальні та особливі риси правового механізму і конкретних форм реалізації права на працю.
Науково-теоретичну базу дисертаційного дослідження склали праці українських і зарубіжних учених у сфері трудового, адміністративного та цивільного права, права соціального забезпечення, теорії держави та права. Крім того, в роботі були задіяні наукові праці вітчизняних економістів, політологів і фахівців інших галузей науки. Це дало можливість оцінити стан досліджуваної проблеми і відтворити цілісну картину того, що було зроблено, визначити коло питань, які залишилися поза межами досліджень теоретиків трудового права.
Під час роботи над дисертацією було критично проаналізовано основні документи й резолюції ООН, конвенції та рекомендації Міжнародної організації праці, акти Ради Європи та Європейського Союзу, Конституція та інші нормативно-правові акти України, а також законодавство іноземних держав з досліджуваної проблематики.
Емпіричну базу дослідження склала опублікована судова і правозастосовна практика.
Наукова новизна одержаних результатів обумовлена тим, що ця дисертація є першим в Україні комплексним монографічним дослідженням теоретико-правових проблем правового механізму реалізації права на працю, де з використанням сучасних методології та методів пізнання, урахуванням новітніх досягнень правової науки, на якісно новому рівні досліджено роль і значущість конкретних правового механізму реалізації конституційного права на працю. Наукова новизна визначається також сучасною постановкою проблеми, поглибленим розглядом нових ідей і сьогоднішніх тенденцій розвитку правової регламентації порушених питань. У результаті проведеного дослідження сформульовано нові науково-теоретичні положення, висновки та пропозиції, які виносяться на захист:
уперше:
– розкрито зміст понять "форми реалізації права на працю" та "правовий механізм реалізації права на працю";
– визначено основні принципи правового регулювання працевлаштування в умовах ринкової економіки: (а) добровільність вступу громадян у правовідносини з працевлаштування; (б) здійснення працевлаштування, як правило, спеціально уповноваженими органами; (в) загальний характер;
(г) надання особливої підтримки особам, які потребують підвищеного соціального захисту і які не здатні на рівних конкурувати на ринку праці;
(д) поєднання інтересів громадян, роботодавців і держави;
– окреслено основні напрямки приведення законодавства України з питань працевлаштування у відповідність до вимог Європейської соціальної хартії (переглянутої);
– доведено доцільність законодавчого закріплення визначення поняття "безробіття";
– обґрунтовано необхідність прийняття Закону України "Про професійну підготовку, перепідготовку й підвищення кваліфікації незайнятого населення", запропоновано його структуру;
– проаналізовано і розкрито основні риси правового регулювання професійної підготовки на виробництві у розвинених країнах світу;
– з метою створення максимально сприятливих умов для працевлаштування незайнятої молоді та з урахуванням неоднорідності її вікового і статевого складу, освітнього і професійно-кваліфікаційного рівня та інших чинників, що впливають на формування потреби в праці, запропоновано здійснити комплекс спеціальних заходів, розкрито їх зміст і значення;
– доведено неефективність існуючої системи працевлаштування інвалідів. Запропоновано її вдосконалення шляхом встановлення (а) нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів без урахування зайнятих у важких, шкідливих умовах праці й на роботах з підвищеною небезпекою; (б) підстав для звільнення від штрафних санкцій у випадках невиконання нормативу;
– системно проаналізовано положення Конвенції про права інвалідів, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН у 2006 р.;
удосконалено:
– систему принципів правового механізму реалізації конституційного права на працю;
– розуміння правового статусу безробітного в умовах ринкової економіки. Доведено необхідність доповнення Закону України "Про зайнятість населення" статтею "Права й обов’язки осіб, які шукають роботу, і безробітних", запропоновано її редакцію;
– розуміння того, що працевлаштування – це спосіб сприяння досягненню повної, продуктивної й вільно обраної зайнятості за допомогою надання уповноваженими органами допомоги громадянам у пошуках роботи, а роботодавцям – у підборі необхідних працівників з урахуванням інтересів громадян, роботодавців і держави. Серед інших способів сприяння зайнятості виділено професійну орієнтацію, професійну підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації безробітних громадян, організацію громадських робіт та ін.;
дістало подальшого розвитку:
– усвідомлення недопустимості ототожнення права на працю зі свободою праці. Зроблено висновок, що право на працю виступає свого роду фундаментом, на якому ґрунтуються всі інші права і свободи у сфері праці;
– розуміння комплексного характеру правовідносин із працевлаштування. Доведено, що ці правовідносини становлять собою єдність трьох взаємозалежних, але відносно самостійних груп правовідносин: (а) між органом з працевлаштування і громадянином, який звернувся за допомогою в пошуку роботи; (б) між органом з працевлаштування і роботодавцем з приводу добору й направлення на роботу осіб відповідної професії, спеціальності та кваліфікації; (в) між громадянином і роботодавцем, до якого громадянин направлений органом із працевлаштування. При цьому тільки остання група суспільних відносин входить до предмета трудового права. Конкретизовано її місце в предметі трудового права України;
– пропозиції стосовно уточнення чинних і розроблення нових нормативно-правових актів, які регламентують форми реалізації права на працю.
Практичне значення одержаних результатів. Викладені в дисертації положення, пропозиції та рекомендації можуть бути використані:
– у науково-дослідній роботі – у подальших дослідженнях у царині права на працю на правових форм його реалізації;
– у правотворчості – при підготовці проекту Трудового кодексу України, інших нормативно-правових актів, у розробленні змін і доповнень до чинних законодавчих актів, які регламентують право на працю;
– у правозастосуванні – для вдосконалення практики використання норм чинного законодавства у сфері втілення правових механізмів реалізації права на працю;
– у навчальному процесі – при підготовці лекцій, відповідних глав підручників і навчальних посібників з трудового права, у процесі викладання навчальної дисципліни "Трудове право України", а також у науково-дослідній роботі студентів, слухачів і курсантів.
Апробація результатів дисертації. Основні положення й висновки даної роботи знайшли відбиття в наукових публікаціях автора дисертації, а також у доповідях на наукових та науково-практичних конференціях: "Актуальні проблеми науки трудового права в сучасних умовах ринкової економіки" (Сімферополь, 19–20 травня 2003 р.), "Кодифікація трудового законодавства України: стан та перспективи" (Харків – Запоріжжя, 25–26 червня 2004 р.), "Форми соціально-правового захисту працівників у службово-трудових відносинах" (Суми, 2–5 червня 2005 р.), "Трудове право України в контексті європейської інтеграції" (Чернігів, 25–27 травня 2006 р.), "Соціально-захисна діяльність держави в умовах ринкових відносин" (Чернігів, 2007), "Трудове право України: сучасний стан та перспективи" (Сімферополь, 2008) та ін. Результати дисертаційного дослідження обговорювались також на теоретичних і наукових семінарах і "круглих столах" кафедри правознавства Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Теоретичні доробки використовуються дисертантом у процесі викладання навчальної дисципліни "Трудове право України", зокрема, при читанні лекцій і проведенні семінарських занять.
Публікації. Основні результати дисертації, висновки та пропозиції опубліковані в 30 наукових публікаціях, зокрема, у 24 статтях, що побачили світ у фахових періодичних виданнях з юридичних наук, затверджених Вищою атестаційною комісією України, та в 6 тезах за результатами наукових доповідей і повідомлень на вказаних науково-практичних конференціях.

bibliography

ВИСНОВКИ
Проведений аналіз міжнародного й зарубіжного законодавства, нормативно-правових актів України й наукової літератури дозволив авторові зробити низку теоретичних висновків і внести пропозиції по вдосконаленню законодавства в царині форм реалізації права на працю. Розроблені положення доповнюють сформовану уяву про розглядуваний предмет, містять аналіз нових аспектів правових проблем в досліджуваній сфері. Висновки та пропозиції, висловлені на підставі дисертаційного дослідження, можуть сприяти більш повному й поглибленому розумінню питань працевлаштування населення, а також можуть бути використані як при перегляді чинних нормативно-правових актів, так і при прийнятті нових, а також у правозастосовній практиці й у навчальному процесі.
1. Особливе місце серед соціально-економічних прав займає право на працю. Воно обумовлено сутністю людини та відображає її природну потребу до праці. Роль праці в розвитку людини та суспільства полягає не тільки в створенні матеріальних і духовних цінностей, призначених для задоволення потреб людей, але й у розвитку самих працівників. Завдяки праці людина забезпечує своє існування, формується як особистість, набуває певних навичок і здібностей, реалізує їх у трудовій діяльності.
2. Свобода праці – це міжгалузевий принцип, властивий декільком галузям права (трудовому, цивільному, господарському, адміністративному та ін.), що виражає певні відносини між громадянином і державою з приводу праці. Свобода має на увазі те, що реалізувати право на працю в сучасних умовах можливо не тільки шляхом укладення трудового, але й цивільно-правового договору, а також за допомогою членства у кооперативах, заняття підприємницькою діяльністю тощо. Крім того, основна відмінність свободи від права полягає в тому, що свобода не підтримується юридичною кореспонденцією й не припускає несення відповідного юридичного обов’язку.
Принцип свободи праці поширюється як на громадян, так і на роботодавців. Стосовно працевлаштування, свобода праці для громадянина припускає можливість: (а) звертатися до органу, що працевлаштовує (державної службу зайнятості, недержавних кадрових агентств та ін.) за сприянням у пошуку роботи або відмовитися від цього й звертатися до роботодавця самостійно; (б) відмовитись від послуг одного органу, що працевлаштовує, і звернутись до іншого; (в) погоджуватись або ні на запропоновані варіанти працевлаштування; (г) самостійно вирішувати питання про укладення із роботодавцем трудового договору.
Для роботодавця принцип свободи праці припускає наявність у царині працевлаштування таких можливостей: (а) самостійно вирішувати питання про прийом на роботу громадянина; (б) укладати як трудовий, так і цивільно-правовий договір; (в) визначати умови трудового договору, що укладається з конкретним громадянином (але які не повинні погіршувати становище працівника порівняно з чинним законодавством про працю); (г) вдаватися до допомоги як державної служби зайнятості, так і недержавних кадрових агентств у питанні підбору працівників або провадити пошук потенційних працівників самостійно, без такої допомоги та ін.
3. До основних ознак працевлаштування належать:
– працевлаштування є однією з форм реалізації права громадян на працю;
– участь у влаштуванні громадян на роботу спеціально уповноважених органів (державних і недержавних), що породжує виникнення правовідносин з працевлаштування;
– надання громадянам допомоги в пошуку роботи і влаштуванні на неї, а роботодавцям – у підборі необхідних працівників, а також задоволення потреби в робочій силі – головні завдання працевлаштування, успішне вирішення яких неможливо без урахування у відповідних правових нормах інтересів громадян, роботодавців і держави;
– здійснення працевлаштування у 2-х основних формах – сприяння громадянам у пошуку роботи і забезпечення роботою. Перша форма поширюється на всіх громадян, які в пошуку роботи вдаються до сприяння органів з працевлаштування, друга – тільки на окремі категорії осіб (інвалідів, неповнолітніх та інших громадян, які працевлаштовуються у рахунок установлених квот).
Таким чином, під працевлаштуванням слід розуміти спосіб сприяння досягненню повної, продуктивної й вільно обраної зайнятості за допомогою надання уповноваженими органами допомоги громадянам у пошуку роботи, а роботодавцям – у підборі необхідних працівників з урахуванням інтересів громадян, роботодавців і держави.
4. З метою посилення заінтересованості служби зайнятості в проведенні активної політики в царині працевлаштування і приведення її діяльності до міжнародних стандартів слід якнайшвидше ратифікувати Конвенцію МОП №88 про організацію служби зайнятості, яка вже діє в понад 80 країнах світу
5. Основні принципи правового регулювання працевлаштування: (а) добровільність вступу громадян у правовідносини з працевлаштування; (б) здійснення працевлаштування, як правило, спеціально уповноваженими органами; (в) загальний характер працевлаштування; (г) надання особливої підтримки особам, які потребують підвищеного соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці; (д) поєднання інтересів громадян, роботодавців і держави.
6. Роботодавці в царині працевлаштування зобов’язані: (а) використовувати працю працівників лише за умови оформлення відносин відповідно до законодавства про працю; (б) забезпечувати ефективне використання їх праці, постійно підвищувати рівень їх професійної кваліфікації відповідно до законодавства, колективних договорів, угод; (в) виплачувати заробітну плату працівникам згідно із законодавством, колективними договорами, угодами; (г) створювати їм належні умови праці відповідно до законодавства, колективних договорів, угод; (д) приймати осіб на роботу за направленням державної служби зайнятості й на робочі місця в межах квоти, встановленої для підприємств, установ та організацій; (е) здійснювати інші заходи по сприянню зайнятості, передбачені колективними договорами, угодами.
Роботодавці в царині працевлаштування мають право: а) провадити добір працівників безпосередньо або через посередників з працевлаштування; б) здійснювати професійне навчання працівників відповідно до власних потреб; в) брати участь в управлінні Фондом загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття через представницькі органи роботодавців; г) взаємодіяти з державною службою зайнятості у створенні банку вільних робочих місць (вакансій), сприянні працевлаштуванню безробітних; д) використовувати працю іноземців та осіб без громадянства в порядку, визначеному законом; е) одержувати від державної служби зайнятості безоплатно інформацію щодо пропозиції робочої сили, послуги стосовно добору й направлення на працевлаштування незайнятого населення; є) оскаржувати дії державної служби зайнятості; ж) брати участь у фінансуванні заходів з працевлаштування населення відповідно до законодавства; з) брати участь в організації та проведенні оплачуваних громадських робіт; и) одержувати від Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття дотацію для працевлаштування безробітних у розмірах і в порядку, визначених законодавством.
Професійні спілки та їх об’єднання: а) беруть участь у розробленні державної політики зайнятості; б) контролюють виконання державних, галузевих, територіальних та інших програм, спрямованих на забезпечення зайнятості населення, нормативно-правових актів з питань зайнятості населення і трудової міграції; в) проводять спільні з роботодавцями, їх організаціями, органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування консультації із зазначених питань; г) розробляють заходи щодо забезпечення зайнятості й соціального захисту працівників, які вивільняються з підприємств, установ чи організацій з ініціативи роботодавців; д) здійснюють громадський контроль за виконанням законодавства про зайнятість населення; е) беруть участь у створенні й провадженні діяльності координаційних комітетів сприяння зайнятості населення й розвитку трудового потенціалу.
7. Україна є соціальною державою, одним з основних принципів діяльності якої є створення умов, що забезпечують гідне життя й вільний розвиток людини. Ефективність правового регламентування працевлаштування – одна з ознак соціальної держави, оскільки створення громадянам реальних можливостей для одержання роботи відповідно до своєї професії і здібностей відіграє важливу роль у забезпеченні гідного життя й вільного розвитку людини.
Саме для цих цілей держава повинна провадити політику, спрямовану на сприяння:
– працевлаштуванню населення шляхом збереження старих і створення нових робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності;
– підготовці робочої сили, професійний склад і кваліфікаційний рівень якої відповідає потребам ринку праці;
– підтримці самостійної зайнятості населення, розвитку підприємництва;
– підвищенню якості робочої сили, розвитку системи професійної освіти, забезпеченню потреб працездатних осіб у професійній освіті й навчанні незалежно від віку й з урахуванням вимог ринку праці;
– посиленню мотивації до легальної (зареєстрованої) продуктивної зайнятості;
– координацію й контролю за діяльністю посередників з працевлаштування;
– підтримці осіб, які не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;
– соціальній підтримці зареєстрованих безробітних з метою повернення їх до продуктивної зайнятості;
– захисту національного ринку праці;
– забезпеченню соціального захисту громадян України, які працюють за кордоном;
– розвитку системи колективно-договірного забезпечення повної, продуктивної й вільно обраної зайнятості.
8. Правовідносини з працевлаштування становлять собою єдність 3-х взаємозалежних, але відносно самостійних правовідносин: (а) між органом з працевлаштування і громадянином, який звернувся за допомогою в пошуку роботи; (б) між органом з працевлаштування й роботодавцем з приводу добору й направлення на роботу осіб відповідної професії, спеціальності та кваліфікації; (в) між громадянином і роботодавцем, до якого той направлений органом з працевлаштування. При цьому тільки остання група суспільних відносин входить до предмету трудового права.
Правовідносин з працевлаштування є: (а) складними; (б) немайнового характеру; (в) виникають переважно до укладення трудового договору; (г) мають на меті виникнення останнього.
9. З метою адаптації законодавства України до Європейської соціальної хартії (переглянутої) в царині реалізації права на працю необхідно забезпечити: а) прийняття нової редакції Закону України "Про зайнятість населення"; б) підготовку і прийняття законопроектів про основні засади державної міграційної політики України, професійний розвиток персоналу на виробництві, Державну програму зайнятості населення, внесення зміни до ст. 46 Закону України "Про професійно-технічну освіту" щодо участі висококваліфікованих фахівців виробництва в навчальному процесі; в) підготовку і прийняття Кабінетом Міністрів України: Порядку формування й розміщення державного замовлення на підготовку фахівців, науково-педагогічних і робітничих кадрів для державних потреб і контролю за їх виконанням; Положення про сприяння працевлаштуванню випускників професійно-технічних навчальних закладів; г) з метою збалансування ринку праці й ринку освітніх послуг, забезпечення зростаючої потреби економіки у кваліфікованих працівниках здійснити перегляд системи формування й розміщення державного замовлення на підготовку фахівців і робітничих кадрів.
10. Держави-члени Європейського Союзу у своїй політиці працевлаштування патронують 3 взаємопов’язані і взаємодоповнюючі цілі: (а) повна зайнятість, (б) якість і продуктивність праці і (в) соціальне об’єднання.
Домагаючись досягнення зазначених цілей, держави мають втілювати в життя політику, що враховуватиме такі настанови, які є пріоритетними для виконання:
– діючі і превентивні заходи для зниження безробіття й бездіяльності;
– створення нових робочих місць і підприємництво;
– зміна місця проживання, сприяння пристосуванню й мобільності на ринку праці;
– сприяння розвитку кадрових інвестицій і навчання протягом усього життя;
– збільшення постачання кадрів і сприяння активному старінню;
– статева рівність;
– сприяння інтеграції й боротьба з дискримінацією на ринку праці щодо людей, які перебувають у скрутному становищі;
– підвищення оплати праці через систему заохочень і забезпечення привабливості роботи;
– перетворення незадекларованої роботи на офіційний вид діяльності;
– вирішення регіональних суперечностей у сфері зайнятості населення.
11. До причин, які спонукали розвинені країни світу в останній час переглянути політику стосовно забезпечення права на працю, слід віднести, по-перше, те, що обмеження на процедуру звільнення виявились неефективними. По-друге, країни з більш ліберальною системою захисту права на працю показали й більш високі адаптаційні можливості при зіткненні з економічними потрясіннями. По-третє, ринок праці все більше набував сегментованого характеру, коли відносно високий захист інсайдерів супроводжувався скороченням можливостей для аутсайдерів. По-четверте, гарантії працевлаштування вступили в протиріччя з необхідністю підвищення мобільності працівників, що диктувалося структурною перебудовою галузей і їх технологічної бази. По-п’яте, зростала потреба в гнучких графіках роботи, особливо серед молоді й жінок, заінтересованих у поєднанні трудової діяльності з навчанням або з виконанням домашніх обов’язків і вихованням дітей.
Держави з розвиненою ринковою економікою поступово відмовляються від жорсткої регламентації реалізації права на працю. Пріоритетним ставиться завдання підвищення гнучкості ринку праці, що припускає: (а) ослаблення прямого втручання державних інституцій у сферу працевлаштування; (б) відмову від твердої регламентації поведінки основних учасників відносин у царині праці; (в) посилення ролі договірних відносин між роботодавцем і працівником; (г) зняття різних обмежень щодо форм зайнятості, робочого часу тощо.
12. Чинне законодавство України про зайнятість не містить визначення безробіття, хоча одною із головних його цілей є саме боротьба з цим негативним соціально-економічним явищем. Запропоновано в ст. 1 Закону України "Про зайнятість населення" закріпити таке визначення безробіття: "Безробіття – соціально-економічне явище, внаслідок наявності якого частина працездатних громадян не можуть знайти роботу, яку вони здатні виконувати".
13. Для визнання особи безробітною в Україні потрібно: по-перше, волевиявлення громадянина у формі звернення до державної служби зайнятості за місцем проживання для реєстрації як такого, що шукає роботу; по-друге, реєстрація громадянина як такого, що шукає роботу державною службою зайнятості; по-третє, не можливість надання підходящої роботи протягом семи днів перебування на обліку; по-четверте, заява про надання статусу безробітного; по-п’яте, рішення державної служби зайнятості про надання громадянину статусу безробітного.
Під правовим статусом безробітного слід розуміти сукупність, закріплених у законодавстві, загальних та спеціальних прав, свобод і обов’язків безробітного, які відображають специфічні потреби цієї категорії населення.
Держава наділила безробітних додатковими правами та обов’язками з огляду на їх положення в суспільстві. Але це означає, що безробітні володіють спеціальним правовим статусом. Однак у їх складі існують певні категорій, які з урахуванням відповідних обставин наділяються додатковими правами по відношенню до решти безробітних (певні категорії жінок та молоді; особи передпенсійного віку; особи, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування; інваліди, які не досягли пенсійного віку).
14. Вважаємо за необхідне доповнити Закон України "Про зайнятість населення" статтею з назвою "Права та обов’язки осіб, які шукають роботу та безробітних" та наступним змістом:
"Особи, які шукають роботу, та безробітні мають право:
– на безплатні пошуки державною службою зайнятості підходящої роботи і сприяння в працевлаштуванні;
– на безплатні пошуки державною службою зайнятості підходящої роботи і сприяння в працевлаштуванні;
– на участь в оплачуваних громадських і сезонних роботах;
– на безплатні професійну орієнтацію, консультацію, підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації, одержання відповідної інформації з метою вибору виду діяльності, професії, місця роботи, режиму праці;
– на забезпечення такими видами допомог, як по безробіттю, частковому безробіттю, матеріальна допомога в період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації, на поховання в разі смерті безробітного або особи, яка перебувала на його утриманні;
– на одержання безпроцентної позики для зайняття підприємницькою діяльністю;
– на оскарження дій працівників державної служби зайнятості у відповідному за підпорядкуванням органі цієї служби або в суді;
– особливі права окремих категорій безробітних.
Особи, які шукають роботу, та безробітні зобов’язані:
– активно сприяти своєму працевлаштуванню, виконувати всі рекомендації державної служби зайнятості, відвідувати її у встановлені строки;
– своєчасно подавати відомості про обставини, що впливають на умови виплати забезпечення й надання соціальних послуг;
– повернути суму виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг в певних випадках;
– під час проведення оплачуваних громадських і сезонних робіт додержуватися правил внутрішнього трудового розпорядку підприємства, сумлінно та якісно виконувати доручену роботу;
– здійснювати підприємницьку діяльність, виконувати інші обов’язки, які випливають з договору про надання безробітному безпроцентної позики для зайняття підприємницькою діяльністю."
15. Існує необхідність ст. 7 Закону України "Про зайнятість населення" доповнити пунктом такого змісту: "Робота вважається підходящою, якщо загальна тривалість часу проїзду до роботи й повернення з неї не буде перевищувати 2,5 години, а для жінок, які мають дитину віком до трьох років або дитину-інваліда, одиноких матерів, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, та осіб, які здійснюють догляд за хворим членом сім’ї, – 1,5 години".
16. Основні моменти правового регулювання професійної підготовки незайнятого населення в розвинених закордонних країнах:
а) посилення законодавчої й колективно-договірної активності у сфері профпідготовки;
б) головні форми профпідготовки: профнавчання в середніх загальноосвітніх школах; державні й приватні професійно-технічні школи й курси; виробниче учнівство; неформальне короткострокове навчання безпосередньо на робочому місці;
в) визнання того, що профпідготовка має обов’язково здійснюватися протягом усього трудового життя працівника й забезпечувати зв’язок і безперервність первинного навчання й наступної перепідготовки;
г) комплексність у підході до профпідготовки, що включає сукупність 3-х компонентів – навчання первинного, подальшого й перенавчання;
д) наявність загальнонаціональні системи профпідготовки;
е) реальність безперервного навчання й профпідготовки, що забезпечуються розгалуженою системою законодавчих заходів;
є) посилення освітнього елемента у змісті трудового договору, що стимулює все більшу його трансформацію в договори праці й навчання.
Міжнародний досвід свідчить, що потрібно створювати спеціальні установи, які б продукували стратегію й координували всю діяльність по профпідготовці кадрів. Зокрема, при МОП існує міжнародний центр сучасного технічного й професійного навчання. Країни – члени ЄЕС мають Європейський центр розвитку професійної освіти. У США в складі крупних фірм існують спеціальні організації, що розробляють постійно діючі програми перепідготовки й підвищення кваліфікації кадрів. У Болгарії функціонує Координаційний центр єдиної системи підготовки й підвищення кваліфікації кадрів.
17. Принципами професійного навчання незайнятого населення в Україні є: а) добровільність професійного навчання; б) його відповідність державним вимогам; в) зв’язок професійного навчання з процесами ринкових перетворень, розвитком різних форм власності й господарювання, реструктуризацією економіки й зайнятості населення; г) орієнтація на перспективні сфери трудової діяльності згідно з попитом на ринку праці; д) диференційований підхід до різних соціальних груп; е) запровадження модульної системи професійного навчання з використанням індивідуального підходу до кожної особи; є) децентралізація управління професійною освітою; ж) взаємозв’язок професійного навчання із загальною системою безперервної професійної освіти.
18. Професійна підготовка, підвищення кваліфікації й перепідготовка безробітних громадян і незайнятого населення є найважливішими чинниками активної політики зайнятості населення та спрямовані на розвиток трудових ресурсів, забезпечення продуктивної, вільнообраної зайнятості громадян, посилення їх соціальної захищеності за допомогою підвищення росту професійної майстерності, професійної мобільності й конкурентоздатності на ринку праці. Це забезпечується діючої й такою, що постійно розвивається, системою професійного навчання безробітних громадян і незайнятого населення. Таку систему можна створити шляхом прийняття Закону України "Про професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації незайнятого населення". Він міг би мати такі розділи: 1. Загальні положення. 2. Види і форми професійного навчання. 3. Організація професійного навчання. 4. Навчально-виробнича база професійного навчання. 5. Наукове та методичне забезпечення професійного навчання. 6. Фінансування професійного навчання.
19. Доведено, що державні гарантії права на вибір професії й виду діяльності, закріплені в чинному законодавстві, є неефективними й не забезпеченими належними механізмами реалізації. Запропоновано ч. 1 ст. 4 Закону України "Про зайнятість населення" сформулювати наступним чином:
"Держава гарантує працездатному населенню у працездатному віці:
– добровільність праці, вибору або зміни професії й виду діяльності;
– захист від дискримінації у сфері зайнятості, необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу й незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи;
– професійну орієнтацію і професійну освіту відповідно до покликання, здібностей і з урахуванням потреб ринку праці;
– безоплатне сприяння в підборі підходящої роботи;
– соціальний захист від безробіття відповідно до законодавства".
20. Доцільно покласти на роботодавців обов’язок розробляти і здійснювати спеціальні цільові програми реабілітації жінок, де передбачати конкретні заходи щодо відновлення трудових навичок жінок, підвищення їх кваліфікації й перекваліфікації.
Удосконалення правового регламентування суспільних відносин щодо праці жінок має ґрунтуватись на необхідності: (а) створення в рамках державної служби зайнятості органу з працевлаштування жінок; (б) здійснення спеціального державного нагляду й контролю за дотриманням законодавства щодо праці жінок; (в) обов’язкового включення в колективні і трудові договори положень, що передбачають заходи захисту жіночої праціє.
При складанні претендентом на робоче місце анкети або резюме на етапі прийому на роботу роботодавцям слід заборонити вимагати інформацію про його сімейний стан і наявність дітей. І тільки після укладення трудового договору документи про склад сім’ї працівника можуть бути запрошені від працівника і внесені в його особову справу як маючі правове значення для надання йому пільг і гарантій.
21. Ефективна боротьба з дискримінацією жінки у сфері праці в сучасних умовах повинна ґрунтуватися на нових підходах. Як першочергові заходи необхідно: (а) зберегти пільги для жінок на тих виробництвах, де існує пряма загроза для виконання ними репродуктивної функції, а також для вагітних жінок на всіх виробництвах; (б) перейти від охоронного законодавства до антидискримінаційного. Такий підхід має призвести до того, що серед обов’язків держави залишиться надання жінці максимально повної інформації про негативні наслідки виконання того чи іншого виду трудової діяльності, а вже на цій підставі кожна жінка сама буде вирішувати, чи здатна вона виконувати цю роботу, а також визначення необхідності додаткових вихідних днів, нічних робіт, відряджень тощо.
22. Сучасні орієнтації молоді, що формують її ставлення до праці, слід оцінити як негативні й суспільно недоцільні, оскільки вони призводять до зменшення питомої ваги молодих громадян серед зайнятих у галузях економіки, руйнують підвалини трудового потенціалу на довгострокову перспективу.
Негативно впливають на зайнятість молоді недоліки в організації професійної орієнтації. У штатних розкладах більшості шкіл не передбачено посад, функцією яких була б профорієнтаційна робота. У школах, міжшкільних навчально-виховних комбінатах згортається навчально-матеріальна база трудового професійного навчання та профорієнтації. Конкурентоспроможність молодих працівників на ринку праці знижується також внаслідок скорочення підготовки робітників і фахівців у професійних і вищих навчальних закладах. Професійна структура підготовки кадрів не відповідає попиту, триває підготовка робітників і службовців за надлишковими професіями і спеціальностями, що викликає зростання безробіття серед цієї категорії населення. Різке зниження купівельної спроможності, заробітної плати і стипендій зумовлює зростання попиту на вторинну зайнятість, особливо серед молоді, яка навчається. Проте попит цей повною мірою не задовольняється. Із числа учнівської молоді, яка виявила бажання працювати у вільний від навчання час, державною службою зайнятості працевлаштовуються одиниці. У зв’язку із цим заслуговує державної підтримки діяльність на ринку праці молодіжних структур, що сприяють працевлаштуванню молоді на тимчасову й сезонну роботу, в тому числі у вільний від навчання час.
За останній час реалізація державної молодіжної політики в Україні, юридично визначеної як пріоритетний напрямок діяльності держави, має суто декларативний характер.
У п. 8 розд. IV Декларації "Про загальні засади молодіжної політики в Україні" визначено, що державна молодіжна політика формується й реалізується шляхом проведення у Верховній Раді України щорічних слухань про становище молоді й підготовку доповіді із цього питання парламенту й Президентові України. Протягом останніх років слухання безпідставно не проводяться. Логічним результатом проведення парламентських слухань могли б стати законодавчо оформлені рекомендації їх учасників, на підставі яких Верховна Рада України запропонувала б Президентові України, органам виконавчої влади забезпечити виконання низки заходів, що здійснюватимуться з метою подальшого розвитку й удосконалювання державної молодіжної політики, її правової бази, практичної діяльності органів державної влади й управління щодо реалізації прав молодих громадян України.
23. Для усунення різного тлумачення й застосування норм щодо заповнення броні доцільно законодавчо закріпити такий порядок, при якому заброньовані для молоді місця заповнювалися тільки органами по працевлаштуванню. За підприємствами варто залишити право самостійного прийому на роботу молоді лише понад установлену кількість заброньованих робочих місць або ж прийому за рахунок броні за узгодженням з центрами зайнятості населення.
24. З метою створення максимально сприятливих умов для працевлаштування незайнятої молоді, враховуючи неоднорідність її вікового і статевого складу, освітнього, професійно-кваліфікаційного рівнів та інші чинники, передбачається здійснити такі заходи:
– визначити спеціальні квоти для працевлаштування різних категорій молоді при бронюванні робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях, а також установити відповідність заброньованих робочих місць професійно-кваліфікаційному складу молоді;
– розробити ефективний і реальний нормативно-правовий механізм, який гарантував би забезпечення молодим людям, які розпочинають трудову діяльність, першим робочим місцем;
– забезпечити режим найбільшого сприяння працевлаштуванню на додаткові робочі місця, що створюються за участю державний коштів, безробітних із числа молоді, передусім випускників шкіл-інтернатів, дитячих будинків, спеціальних навчально-виховних шкіл і професійних училищ, підлітків, які залишили навчання, осіб, звільнених із установ, що виконують покарання, та інших категорій молоді, яка звернулась до державної служби зайнятості;
– внести зміни до чинного законодавства стосовно заохочення підприємств, установ та організацій до працевлаштування молоді, передбачивши, зокрема, можливість компенсації роботодавцям додаткових витрат, пов’язаних з наданням неповнолітнім працівникам пільг щодо тривалості робочого дня;
– проаналізувати напрямки трудової міграції, а також набір професій, за якими найчастіше працює молодь України за кордоном. Розробити заходи, спрямовані на надання цим міжнародним трудовим зв’язкам, що фактично склалися, нормативно-правового характеру. Визначити засади формування державної політики стосовно зовнішньої трудової міграції.
25. Існуюча система працевлаштування інвалідів є неефективною з огляду на наступне:
– незважаючи на застосування майже всіх інструментів політики зайнятості інвалідів, передбачених міжнародними рекомендаціями, в Україні працевлаштованими є лише близько 20% інвалідів працездатного віку;
– недосконалим є інституційне забезпечення системи працевлаштування. У сфері професійної реабілітації і створення робочих місць для інвалідів дублюються функції таких установ, як Фонд соціального захисту інвалідів, Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, та Державний центр зайнятості;
– вартість створення робочого місця для інваліда є високою;
– система працевлаштування інвалідів має ризик залишитися без фінансування;
– брак мотивуючих чинників для працевлаштування інвалідів;
– не існує дійових механізмів, щоб викликати інтерес роботодавців у створенні додаткових (понад 4-відсоткову квоту) робочих місць для інвалідів.
26. Незважаючи на очевидну доцільність існування спеціалізованих підприємств для інвалідів, необхідно відзначити низку їх недоліків, а саме: а) заробітна плата на них, як правило, дуже низька через недостатні дотації, застарілі технології, погані умови праці тощо; б) намір забезпечити інвалідів спеціалізованими видами робіт може суперечити прагненню підвищувати продуктивність праці на цих підприємствах; в) спеціалізовані види робіт, які хоча й необхідні для окремих груп людей, можуть призвести до ізолювання працівників-інвалідів від інших категорій працюючих і викликати негативне ставлення до них або стереотип для суспільства в цілому; г) втративши роботу на спеціалізованому підприємстві, інваліди практично не мають ніяких шансів працевлаштуватися на звичайних підприємствах, оскільки останні не дуже охоче приймають на роботу тих, хто був раніше зайнятий на спеціалізованих підприємствах.
27. В Україні система квотування є основним механізмом забезпечення працевлаштування інвалідів. Квоту можна визначити як кількість робочих місць для певних категорій працівників (у відсотках від загальної чисельності працівників підприємства), яких роботодавець зобов’язаний взяти на роботу, уклавши з ними трудові договори відповідно до чинного законодавства.
Істотним недоліком системи квотування є те, що держава фактично усувається від вирішення проблеми працевлаштування інвалідів, перекладаючи всю її на роботодавців. Спроба держави вирішувати складні соціальні питання за рахунок роботодавців без власних додаткових зусиль часто викликає з їх боку негативну реакцію. У результаті жертвою виявляються працевлаштовані в рахунок квоти інваліди, які на своїх робочих місцях зазнають різноманітних форм дискримінації аж до відкритих знущань, докорів і приниження. Підприємці, приймаючи інвалідів у рахунок квоти, нерідко виплачують їм заробітну плату в мінімальному розмірі й фактично не допускають їх до роботи. У подібних випадках не має місця ні професійна, ні соціальна, ні психологічна реабілітація.
28. З метою встановлення нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів на підприємствах окремих галузей економіки з урахуванням специфіки умов праці на них і вимог чинного законодавства щодо організації робочих місць і працевлаштування інвалідів є сенс доповнити ст. 19 Закону України ''Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні'' частиною такого змісту:
''Для галузей економіки, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України, встановлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік без урахування зайнятих у важких, шкідливих умовах праці й на роботах з підвищеною небезпекою''.
Прийняття такого положення дозволить об’єктивно визначати для підприємств, праця на яких має серйозні протипоказання, кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів, які можливо привести у відповідність до чинного законодавства про робочі місця й порядок працевлаштування інвалідів, а також сприятиме зменшенню витрат на сплату штрафів через об’єктивну неможливість такими підприємствами дотримуватись установленого законодавством нормативу, що дозволить використати ці кошти на реалізацію виробничих і соціальних завдань.
29. Міжнародна конвенція ООН про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей пропонує якісно новий рівень захисту прав трудових мігрантів. На відміну від Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів, ця Конвенція стосується всіх трудових мігрантів – як легальних, так і нелегальних. У ній уперше окреслюються права, які поширюються на окремі категорії трудящих-мігрантів та членів їх сімей, зокрема: прикордонних, сезонних трудящих; моряків, найнятих на судна іноземних компаній; працівників, зайнятих на стаціонарних прибережних установках (платформах); трудящих, які працюють не за наймом та ін. Приєднання України до вказаної Міжнародної конвенції сприятиме більш ефективному захисту прав і свобод як українських заробітчан за кордоном, так і іноземців та осіб без громадянства, які прибувають на території України з метою працевлаштування.
30. Керуючись міжнародними стандартами та європейським досвідом правового регулювання відносин щодо працевлаштування іноземців, вбачається доцільним викласти ч. 6 ст. 20 проекту Трудового кодексу України в такій редакції:
"Іноземці й особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця, мають право працювати на підприємствах, в установах та організаціях або займатись іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України.
Іноземці й особи без громадянства, які прибули в Україну для працевлаштування на визначений строк, можуть займатися трудовою діяльністю лише за наявності в них дозволу на працевлаштування, виданого в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, державною службою зайнятості України.
Дозвіл на працевлаштування не потрібний:
1) іноземцям та особам без громадянства, які постійно проживають в Україні;
2) особам, яким надано статус біженця в Україні;
3) представникам іноземного морського (річкового) флоту й іноземних авіакомпаній, які обслуговують ці організації на території України;
4) працівникам іноземних органів масової інформації, акредитованим для роботи в Україні;
5) артистам і працівникам мистецтва для роботи в Україні за фахом;
6) працівникам аварійно-рятувальних служб для виконання термінових робіт;
7) керівникам представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності в Україні й керівникам підприємств з іноземними інвестиціями;
8) пра