ПРЕДМЕТ ДОКАЗУВАННЯ У СПРАВАХ, ЩО ЗАКРИВАЮТЬСЯ ПРОВАДЖЕННЯМ ЗА НЕРЕАБІЛІТУЮЧИМИ ПІДСТАВАМИ.

brief description

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ 3
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ 4
РОЗДІЛ 1. Предмет доказування та його види у кримінальних справах, що підлягають закриттю 10
1.1. Поняття предмету доказування 10
1.2. Класифікація видів предмету доказування, що закриваються провадженням 26
РОЗДІЛ П. Види предмету доказування у кримінальних справах, що закриваються провадженням 63
2.1. Предмет доказування при закритті кримінальної справи на підставі закону про амністію 63
2.2. Предмет доказування при закритті кримінальної справи внаслідок зміни обстановки 80
2.3. Предмет доказування при закритті кримінальної справи у зв’язку з дійовим каяттям 94
2.4. Предмет доказування при закритті кримінальної справи у зв’язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим 105
2.5. Предмет доказування при закритті кримінальної справи у зв’язку із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру 120
2.6. Предмет доказування при закритті кримінальної справи у зв’язку з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації 134
2.7. Предмет доказування при закритті кримінальної справи у зв’язку із закінченням строків давності 146
ВИСНОВКИ 166
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 181
ДОДАТКИ........................................................................................................................203

ЗАГАЛЬНА ХАРАКЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Одним із основних положень судово-правової реформи в Україні є удосконалення правових та організаційних засад діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокурора та суду, спрямованих на досягнення завдань кримінального судочинства, передбачених ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК). У зв’язку з цим особливого значення набуває правотворча робота, метою якої є як розроблення та впровадження нових правових інститутів, так і удосконалення тих, що вже існують в галузях кримінального блоку законодавства. Одним із них є інститут закриття кримінальних справ за нереабілітуючими підставами, який активно застосовується на практиці. Так, тільки у 2006 р. в Україні звільнено від кримінальної відповідальності у зв’язку: зі зміною обстановки – 5,3 тис. осіб; з примиренням винного з потерпілим – 4,6 тис. осіб; з дійовим каяттям, із передачею на поруки – 2,2 тис. осіб; із застосуванням примусових заходів виховного характеру – 3,8 тис. осіб.
Проблема закриття кримінальних справ з нереабілітуючих підстав давно перебуває в полі зору науковців. До неї звертались у своїх працях М.А. Алексеєв, А.С. Барабаш, Ю.В. Баулін, С.М. Благодир, О.Г. Губська, А.Я. Дубинський, О.О. Житний, М.В. Жогін, І.Г. Івасюк, Л.М. Карнеєва, О.Ф. Котівіді, П.П. Корнія, В.Г. Лукашевич, Г.М. Міньковський, М.М. Михеєнко, Д.Я. Мирський, Я.О. Мотовіловкер, Д.П. Письменний, М.А. Погорецький, М.С. Строгович, П.І. Тарасов-Родіонов, Ф.Н. Фаткуллін, П.В. Цимбал, Г.І. Чангулі, М.О. Чельцов, С.А. Шейфер, В.П. Шибіко та ін.
Однак, питання про предмет доказування у кримінальних справах, що підлягають закриттю за нереабілітуючими підставами, ще не досліджувалося. Аналіз системи обставин предмета доказування дозволяє стверджувати, що при провадженні в кримінальних справах існує декілька видів предмета доказування, які відрізняються як структурно, так і за змістом. Так, специфічною є сукупність обставин, за наявності яких кримінальна справа закривається щодо винної особи за нереабілітуючими підставами, а саме у зв’язку: 1) з амністією; 2) зі зміною обстановки; 3) з дійовим каяттям; 4) з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим; 5) із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру; 6) з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації; 7) із закінченням строків давності. Зміст доказування у таких кримінальних справах визначають не стільки ст.64, п.4 ч.1 ст.6, ст.ст.7, 72, 8, 9, 10, 111 КПК, скільки ст.ст. 44 – 49, 97, 106 Кримінального кодексу України (далі – КК).
Зазначені обставини зумовили необхідність комплексного дослідження питань предмету доказування у кримінальних справах, що закриваються за нереабілітуючими підставами. Таке дослідження дасть можливість виробити на ґрунті зібраної інформативної бази науково обґрунтовані рекомендації для удосконалення процесуальної регламентації звільнення особи від кримінальної відповідальності.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до напрямів, визначених Концепцією розвитку системи відомчої освіти та вузівської науки на період 2001 – 2005 років (рішення Колегії МВС України від 18 грудня 2000 року 39 КМ/1) та відповідає тематиці пріоритетних напрямків наукових та дисертаційних досліджень, які потребують розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004–2009 років (наказ МВС України від 5 липня 2004 р. №755). Тема дисертації затверджена Вченою радою Київського національного університету внутрішніх справ (протокол №13 від 30 червня 2005 р.) та виконана згідно з планами НД та ДКР Київського національного університету внутрішніх справ.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі порівняльного аналізу галузей законодавства, робіт з проблем доказового права, визначити особливості предмету доказування у кримінальних справах, що закриваються за нереабілітуючими підставами, і внести науково-обгрунтовані пропозиції щодо удосконалення чинного КПК України і практики застосування його норм.
Відповідно до мети автор поставив перед собою такі завдання:
 визначити поняття та зміст предмету доказування у кримінальних справах;
 встановити особливості закриття кримінальних справ за нормами чинного законодавства та проекту КПК України;
 розкрити та охарактеризувати види предмету доказування у кримінальних справах, у тому числі тих, які закриваються провадженням за нереабілітуючими підставами;
 розробити та обґрунтувати пропозиції щодо вдосконалення законодавства України, яке регулює закриття кримінальних справ за нереабілітуючими підставами.
Об’єктом дослідження є правовідносини, що виникають, змінюються і припиняються в зв’язку з доказуванням у кримінальних справах, котрі підлягають закриттю за нереабілітуючими підставами.
Предметом дослідження є предмет доказування у справах, що закриваються провадженням за нереабілітуючими підставами.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є загальні закони та категорії теорії пізнання. Для вирішення завдань за темою дослідження використовувалися: а) історико-правовий, формально-логічний, системно-структурний і порівняльний методи – для вивчення розвитку уявлень про предмет доказування та його нормативно-правове регулювання, для узагальнення матеріалів кримінальних справ з метою виявлення типових обставин, що підлягають доказуванню у справах, підлягаючих закриттю за нереабілітуючими підставами; б) соціологічні (анкетування й інтерв’ювання) – при вивченні та узагальненні практики органів досудового розслідування, прокурора та суду; в) статистичний метод використовувався для узагальнення емпіричних даних щодо закриття кримінальних справ за нереабілітуючими підставами.
Емпіричну базу дослідження становлять дані, одержані в результаті вивчення 128 кримінальних справ, закритих провадженням за нереабілітуючими підставами та результати анкетування 120 слідчих органів внутрішніх справ.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в науці кримінально-процесуального права вона є першим в Україні комплексним дослідженням питань, пов’язаних із визначенням предмета доказування у кримінальних справах, що підлягають закриттю за нереабілітуючими підставами. Відповідно до одержаних в ході дослідження наукових результатів автор виносить на захист наступні положення:
вперше:
 доведено, що перераховані у ст.184 проекту КПК України підстави закриття кримінальних справ не є нереабілітуючими, оскільки не зачіпається питання про винуватість особи;
 запропоновано доповнити КПК України окремою статтею про предмет доказування у справі, що підлягає закриттю за нереабілітуючими підставами;
 обґрунтована необхідність у заміні в ч.1 ст.71 КПК слів „може бути закрито” словом „закривається”;
 доведено, що Закон від 1 жовтня 1996р. „Про застосування амністії в Україні” слід доповнити наступним положенням: „Особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію, якщо вона після вчинення злочину повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду”;
 сформульовано висновок про обмеження переліку злочинів, при вчиненні яких можливе закриття кримінальної справи за примиренням обвинуваченого з потерпілим, лише тими діяннями, які не зачіпають публічних інтересів;
 запропоновано доповнити ст.433 КПК положенням про обов’язок органів досудового слідства провести медичне обстеження неповнолітнього перед направленням кримінальної справи до суду в порядку ст.9 КПК;
 обґрунтована доцільність закріплення у законі положення про відшкодування матеріальних збитків та компенсацію моральної шкоди як умову закриття справи за ст.10 КПК;
удосконалено:
 пропозицію щодо порядку закриття кримінальних справ в стадії попереднього розгляду справи суддею та судового розгляду;
 пропозицію про можливість примирення обвинуваченого з потерпілим у випадку вчинення злочину середньої тяжкості.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що запропоновані автором положення й висновки є внеском у розвиток теорії кримінально-процесуального права. Вони використовуються:
- у навчальному процесі Донецького юридичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ (акт впровадження від 19.04.2007 р.) та Національного університету Державної податкової служби України (акт впровадження від 22.05.2007 р.);
- у практичній діяльності органів досудового розслідування: рекомендації позитивно оцінені та використовуються працівниками органів внутрішніх справ України при доказуванні у кримінальних справах, що підлягають закриттю (акт впровадження УМВС України в Тернопільській області від 10.05.2007 р. № 1709).
Положення та рекомендації дисертації можуть бути використані:
- у законотворчій діяльності: враховані при підготовці нового КПК України та у роботі по удосконаленню чинного КПК;
- у науково-дослідній сфері: в подальших наукових дослідженнях проблем предмета доказування при закритті кримінальних справ за нереабілітуючими підставами.
Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації оприлюднені у виступах автора на конференціях, а саме: на міжнародній науково-практичній конференції “Питання реформування кримінального судочинства” (Донецьк, 25 листопада 2005 р.); на VІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції “Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи” (Тернопіль, 14 квітня 2006 р.); на ІX Всеукраїнській науково-практичній конференції “Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи” (Тернопіль, 13 квітня 2007 р.).
Публікації. Основні теоретичні положення, висновки та рекомендації, сформульовані в дисертації, викладені автором у чотирьох наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях ВАК України.
Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, які включають дев’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг дисертації становить 211 сторінок, із яких основного тексту 180 сторінок, список використаних джерел на 22 сторінках (265 найменувань), додатки на 9 сторінках.

bibliography

ВИСНОВКИ
На підставі викладених вище положень, виходячи з досягнутого рівня розробки проблематики, пов’язаної із визначенням предмета доказування у кримінальних справах, що закриваються за нереабілітуючими підставами, а також проведеного комплексного аналізу чинної нормативно-правової бази та регламентованих нею суспільних відносин, можна сформулювати висновки, в яких містяться основні результати дослідження.

1. Предмет доказування в кримінальних справах має дві форми. Одну з них представляють обставини, вказані в ст. 64 КПК (головний факт в позитивній формі), другу – обставини, з якими пов’язується закриття кримінальної справи і виправдання притягнутої до кримінальної відповідальності особи (головний факт в його негативній, заперечній формі). Однак поняття загального предмета доказування у вказаних двох формах не охоплює всіх положень закону про обставини, що встановлюються у кримінальному судочинстві. Так, не всі обставини, що викликають закриття справи, можна відносити до предмета доказування в негативній формі. Якщо, наприклад, у ході досудового розслідування встановлюється вчинення особою діяння, що містить ознаки злочину, який не являє великої суспільної небезпеки, а особа, що його скоїла, може бути виправлена засобами громадського впливу, то обставини предмета доказування в таких справах виходять за межі, вказані в ст.64 КПК, і в той же час не мають негативної форми.
2. В основу побудови структури предмета доказування повинні бути покладені підстави для винесення виправдувального вироку, для закриття кримінальної справи, а також для застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру.
3. Предмет доказування у кримінальному судочинстві – це система фактів (обставин), необхідних та достатніх в якості підстави для застосування норм матеріального (кримінального цивільного) та кримінально-процесуального права при вирішенні кримінальної справи. При цьому процесуальними актами вирішення справи визнаються вирок чи ухвала (постанова) суду (судді) про закриття справи; постанова органів дізнання, слідчого та прокурора про закриття справи, а в частині обставин, що сприяють вчиненню злочинів – окрема ухвала (постанова) суду (судді) чи подання органу досудового розслідування про заходи щодо їх усунення.
4. Кримінально-процесуальні та цивільно-правові складові предмету доказування мають підпорядковане становище до кримінально-правової характеристики суспільно небезпечного діяння. Так, наприклад, винесення судом постанови про закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами означає, що в діянні були встановлені всі елементи складу злочину, передбаченого конкретною статтею (частиною статті) Особливої частини КК України. Це значить, що поняття “предмет доказування” та “встановлення складу злочину” співвідносяться між собою як філософські категорії загального та особливого.
5. Аналіз системи обставин предмета доказування дозволяє констатувати, що при провадженні в кримінальних справах, які завершуються їх закриттям, існує декілька видів предмета доказування. Вони відрізняються як структурою, так і змістом обставин, що їх складають, і ст. 64 КПК не охоплює всієї їх різноманітності. Відповідно до ознак юридичної значущості можна виділити три види предмета доказування при закритті кримінальної справи:
а) предмет доказування при закритті кримінальної справи за реабілітуючими підставами;
б) предмет доказування при закритті кримінальної справи за нейтральними підставами (коли винуватість чи невинуватість не встановлюється процесуальним рішенням);
в) предмет доказування при закритті кримінальної справи за нереабілітуючими підставами.
6. Порядок закриття суддею кримінальних справ за реабілітуючими підставами при їх попередньому розгляді (ст. 248 КПК) не відповідає власне суті правосуддя. На цій стадії закон дозволяє закривати справи за відсутністю події злочину, за відсутністю в діянні складу злочину (виняток – недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину). Але на стадії попереднього розгляду справи суддя не вправі ні входити в оцінку доказів, ні вирішувати наперед питання про винуватість (ч.1 ст. 245 КПК). Для того, щоб закрити справу за наведеними реабілітуючими підставами, така оцінка обов’язкова, оскільки необхідне з’ясування дійсних фактичних обставин справи , тобто встановлення предмета доказування. Вирішення таких справ шляхом закриття повинно здійснюватись лише в стадії судового розгляду.
7. У ст. 184 проекту КПК до нереабілітуючих віднесені наступні підстави закриття кримінальних справ: а) за примиренням потерпілого з особою, на яку він подав заяву у справах, передбачених у ч.1 ст.228 цього Кодексу; б) за відсутністю скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше як за його скаргою, крім випадків, коли прокурору надано право порушувати справу і за відсутності скарги потерпілого; в) стосовно особи, щодо якої за тим же обвинуваченням є вирок, що набрав законної сили, або ухвала суду чи постанова судді про закриття справи, або постанова судді про відмову в порушенні кримінальної справи; г) щодо особи, відносно якої за тим же обвинуваченням є нескасована постанова особи, яка здійснює дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи або про закриття справи. Вважаємо наведену позицію авторів проекту КПК не зовсім вірною, оскільки закриття кримінальних справ за перерахованими підставами не зачіпає питання про винуватість особи.
8. Під час судового розгляду суд своєю ухвалою (постановою) може закрити справу тільки виключно з нейтральних підстав, передбачених п.п.6, 7, 9-11 ч.1 ст. 6, ч.2 ст. 282 КПК, якщо прокурор відмовиться підтримувати державне обвинувачення, а потерпілий не вимагатиме продовження розгляду справи (та ч.3 цієї ж статті КПК) у зв’язку з неявкою потерпілого в судове засідання без поважних причин у справі про злочин, зазначений у ч.1 ст. 27 КПК. Можливість закриття кримінальних справ з наведених підстав пов’язана з тим, що в даних випадках суд не тільки не входить в обговорення питань про винуватість підсудного, а й не вправі з’ясовувати їх. При встановленні в ході судового слідства у справах приватного обвинувачення, що підсудний з потерпілим примирилися (п.6 ч.1 ст. 6 КПУ, ч.3 ст. 282 КПК), а у справах публічного обвинувачення, що прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення, а потерпілий не вимагає продовження розгляду справи (ч.2 ст. 282 КПК), суд при закритті справи керується виключно засадою диспозитивності щодо таких процесуальних ситуацій, з огляду на які рішення сторін по розпорядженню своїми процесуальними правами є для нього обов’язковими. При виявленні у справі, яку може бути порушено не інакше як за скаргою потерпілого, відсутності такої скарги (п.7 ч.1 ст. 6, ч.1 ст. 282 КПК) суд закриває справу, оскільки не було законного приводу до її порушення.
Неявка потерпілого у судове засідання без поважних причин у справах приватного обвинувачення є також процесуальною підставою для їх закриття, оскільки в такому разі потерпілий не використовує свого права підтримувати обвинувачення (ч.1 ст. 27 КПК), чим фактично відмовляється від його підтримання. Закриття ж справ щодо особи, про яку є вирок за тим самим обвинуваченням, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї ж підстави (п.9 ч.1 ст. 6 КПК), щодо особи, про яку є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи за тим самим обвинуваченням (п.10 ч.1 ст. 6 КПК), якщо про відмову в порушенні справи за тим самим фактом є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора (п.11 ч.1 ст. 6 КПК) здійснюється з огляду на преюдиційність даних процесуальних рішень (ч.4 ст.25, ч.5 ст. 11, ст. 403 КПК).
9. Доцільно ст. 433 КПК доповнити новою частиною такого змісту: “Обставини, перераховані в частині першій цієї статті, встановлюються також при розслідуванні та розгляді кримінальної справи щодо особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння до досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність”.
10. Статтю 64 КПК необхідно доповнити положенням, згідно з яким доказуванню також підлягають обставини, які є підставами до звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності або закритті справи в цілому.
11. При закритті кримінальних справ за нереабілітуючими підставами, діяння, винність та пов’язані з ними обставини повинні бути встановлені в такому ж об’ємі, як і під час закінчення досудового слідства складанням обвинувального висновку. Це зумовлено тим, що не тільки винесення неправосудного вироку порушує права громадян та підриває довіру до режиму законності в державі, але й постанови про закриття кримінальних справ за нереабілітуючими підставами, винесені при відсутності достовірно встановленого злочинного діяння та особи, що його вчинила.
12. КПК слід доповнити окремим положенням про предмет доказування у справі, що підлягає закриттю за нереабілітуючими підставами. У ньому має бути зазначено, що суд, розглядаючи таку справу, вирішує наступні питання:
 чи доведено, що передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння мало місце;
 чи доведено наявність у вчиненому діянні складу злочину, час, місце, спосіб вчинення злочину, характер та розмір шкоди, заподіяної злочином; та інші обставини злочину, які мають значення для вирішення справи; наявність або відсутність причинного зв’язку між суспільно небезпечним діянням та шкідливими наслідками, що настали;
 чи доведено, що злочин вчинив обвинувачений;
 чи винуватий обвинувачений (підсудний) у вчиненні злочину;
 якою статтею кримінального закону передбачена відповідальність за вчинений злочин;
 чи є обставини, за наявності яких особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності.
13. Для однакового застосування ст.ст.7, 72, 8-10, 111 КПК, ст.ст. 44-49, 97 КК вважаємо вірним передбачити імперативний характер викладення норм про закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами. Доцільно замінити в ч.1 ст. 71 КПК слова “може бути закрита” на “закривається”. Така правова гарантія особам, вперше вчинивши нетяжкий злочин, буде стимулювати їх рішучість на вчинення позитивних, посткримінальних провин, перерахованих у вказаних статтях КК.
14. Для прийняття рішення про закриття кримінальної справи з звільненням конкретної особи від кримінальної відповідальності за актом амністії необхідно довести, що: а) особа належить до тієї чи іншої категорії осіб, зазначених у законі про амністію і на які він поширює свою дію; б) особа вчинила злочин, який віднесений цим законом до певної категорії злочинів, що підпадають під акт амністії.
15. Пропонуємо доповнити Закон від 1 жовтня 1996 року “Про застосування амністії в Україні” наступним положенням: “Особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію, якщо вона після вчинення злочину повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду”. Тільки при доведеності відшкодування заподіяної злочином шкоди повинно бути можливим закриття кримінальної справи згідно з п.4 ч.1 ст. 6 КПК.
16. Закривати кримінальну справу за п.4 ч.1 ст. 6 КПК можливо лише при доведеності виправлення особи або такого зниження його суспільної небезпеки, що виправлення його можливе без застосування кримінального покарання. В той же час акти про амністію розповсюджуються на цілі групи злочинців, а тому облік особистості конкретної особи неможливий. Тому прийняття зазначеного процесуального рішення повинно пов’язуватися з наступною поведінкою особи після вчинення нею злочину.
17. Статтею 7 КПК передбачено дві самостійні підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності: 1) втрата внаслідок зміни обстановки суспільної небезпечності вчиненого злочину; 2) втрата внаслідок зміни обстановки суспільної небезпеки особи, яка вчинила злочин. Законом передбачені й дві умови звільнення від кримінальної відповідальності: 1) особа вперше вчинила злочин; 2) вчинений нею злочин відноситься до категорії невеликої чи середньої тяжкості (ст. 48 КК). Таким чином, у справах, що підлягають закриттю у порядку, передбаченому ст. 7 КПК, предмет доказування складають: 1) одна із перерахованих підстав; 2) вказані умови.
18. Треба розрізняти зміну обстановки в широкому розумінні, тобто соціальних, економічних, політичних, духовних, міжнаціональних, військових, міжнародних, природних, організаційних, виробничих та інших процесів у масштабах країни, регіону, області, міста, району, підприємства, установи, організації, та у вузькому – тобто об’єктивних (зовнішніх) умов життя, в яких перебуває особа на час вчинення злочину та які значною мірою позначились на її суспільній небезпеці.
19. Відпадіння внаслідок зміни обстановки суспільної небезпеки діяння та винності особи – доволі рідке у практиці явище. Оскільки у законодавстві є більш дійові інститути звільнення від кримінальної відповідальності, слід враховувати шлях Російської Федерації, де з прийняттям Федерального закону від 8 грудня 2003р. втратила чинність ст.77 КК РФ: “Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною обстановки”. Пропонуємо виключити із законодавства України правові норми про закриття кримінальної справи у зв’язку зі зміною обстановки.
20. У справах, що підлягають закриттю у порядку, передбаченому ст. 72 КПК, предмет доказування складають такі обставини: 1) особа вчинила злочин вперше; 2) вчинене нею діяння належить до злочину невеликої тяжкості; 3) її посткримінальна відповідальність є позитивною і повністю відповідає змісту дійового каяття, яке включає такі обов’язкові елементи як: а) щире каяття особи; б) активне сприяння розкриттю злочину; в) повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди.
21. У законі відсутня вказівка на кінцевий термін, який обмежує можливість врахування дійового каяття обставиною, що має кримінально-правове значення. Часове обмеження при звільненні від кримінальної відповідальності пов’язане з моментом закінчення судового слідства. У такому випадку, з одного боку, обвинуваченому надається достатньо часу для можливості вдатися до соціально корисних вчинків (дійового каяття), а з іншого – суд має можливість перевірити й оцінити докази, що свідчать про дійове каяття особи та наявність інших умов звільнення від кримінальної відповідальності. Тому ст. 45 КК слід доповнити відповідною вказівкою.
22. Як видно з п.24 постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 26 квітня 2002р. “Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів”, вища судова інстанція держави вказує на закінчення судового слідства як момент, до настання якого певні дії особи можуть бути враховані як її сприяння розкриттю злочину. Таку позицію слід визнати найбільш прийнятною з усіх можливих варіантів тлумачення обсягів і часових меж поведінки, яку можна розцінювати як активне сприяння розкриттю злочину, а тому у вирішенні цього питання потрібно орієнтуватися саме на вказаний Верховним Судом України момент – закінчення судового слідства.
23. Основою дійового каяття є дії особи, якими досягається повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди. Повне відшкодування збитків полягає у внесенні коштів або майна у фонди фізичної або юридичної особи, які зазнали матеріальних витрат та понесли втрати внаслідок вчиненого злочину, проводиться в еквівалентному розмірі. Усуненням шкоди є ліквідація шкідливих наслідків злочину, відновлення попереднього стану об’єкта злочинного посягання. Необхідно уточнити текст закону вказівкою на компенсацію моральної шкоди, як умови закриття кримінальної справи.
24. У справах, що підлягають закриттю у порядку, передбаченому п.2 ч.1 ст.71, ст. 8 КПК, враховуючи зміст ст. 46 КК, предмет доказування складають такі обставини: а) особа вперше вчинила злочин невеликої тяжкості; б) обвинувачений примирився з потерпілим; в) посткримінальна поведінка обвинуваченого є позитивною і включає в себе відшкодування завданих ним збитків або усунення заподіяної шкоди.
25. Не є умовою закриття справи вчинення злочину невеликої тяжкості, яким заподіяна шкода державі або суспільству, а також інтересам окремих підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян, які не визнаються за чинним КПК потерпілими від злочину.
26. Вважаємо правомірним поставити питання про можливість примирення обвинуваченого з потерпілим у випадку вчинення з необережності злочину середньої тяжкості.
27. Примирення обвинуваченого з потерпілим означає не тільки відмову від матеріальних претензій, що обумовлені фактом вчинення злочину, але й також його небажанням ставити перед органами досудового розслідування та судом питання про притягнення винної особи до кримінальної відповідальності. Причиною примирення можуть бути різні обставини: усунення заподіяної шкоди (що є найбільш розповсюдженим), вибачення обвинуваченого перед потерпілим, родинні чи дружні відносини між сторонами, жалість до особи, що вчинила злочин (наприклад, при вимушеному характері посягання, коли його вчинення обумовлено тяжкою життєвою ситуацією), виникненням між потерпілим або обвинуваченим близьких відносин після вчинення злочину та ін.
28. Факт добровільного та вільного волевиявлення потерпілим при здійсненні ним права на примирення входить до предмету доказування у справі. Тому кожного разу слідчий, прокурор чи суддя повинні перевіряти, чи не являється згода потерпілого на примирення вимушеною: внаслідок залякування, погроз і т.д. зі сторони особи, що вчинила злочин, чи її оточення. У такому разі примирення з боку потерпілого визнається не добровільним, а вимушеним. При встановленні причин примирення суд не має права закривати справу за ст. 8 КПК. Якщо потерпілими від злочину є кілька осіб, то обвинувачений повинен досягти примирення з кожним із них.
29. У кримінально-процесуальному законі слід закріпити більш широке поняття потерпілого з вказівкою на те, що таким може визнаватися не тільки особа, якій заподіяна реальна шкода, але й особа, проти якої були направлені злочинні дії.
30. Закриття кримінальної справи неможливе на підставі заяви законного представника потерпілого. Право на примирення – це матеріальне право особи, яке не може бути передане представнику в силу того, що матеріальне право взагалі не знає інституту представництва. І тому у випадках, коли потерпілими визнаються малолітні особи чи особи, які за своїм психічним станом не можуть адекватно використовувати належні їм права, слід виходити із презумпції їх незгоди з примиренням. Крім того, що вчинення злочину відносно таких осіб свідчить про підвищену суспільну небезпеку особи і тому є обставиною, що обтяжує покарання (п.6 ч.1 ст. 67 КПК).
31. При порівнянні ст. 46 КК та кореспондуючої їй ст. 8 КПК виявляється різниця в їх назві. КК використовує таке формулювання, як “примирення винного з потерпілим”, тоді як КПК – “примирення обвинуваченого, підсудного з потерпілим”. Вважається, що позиція кримінального закону не є більш вагомою, оскільки назва ст. 46 КК протирічить ч.1 ст. 62 Конституції України, в якій вказане наступне: “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”.
32. Примирення особи, що вчинила злочин, з потерпілим повинно бути оформлено протоколом. У цьому протоколі слідчий вказує заяву потерпілого про повне відшкодування шкоди або про його відмову у необхідності усунення шкоди зі сторони винного, або про досягнення ними домовленості про відстрочку загладжування заподіяної шкоди на певний строк. При цьому в протоколі необхідно відобразити всі умови домовленості про відстрочку загладжування заподіяної шкоди або про його пробачення потерпілим. В останньому випадку слід роз’яснити потерпілому наслідки звільнення особи, що вчинила злочин, від обов’язку залагодити шкоду, оскільки пробачення шкоди одночасно тягне за собою і зупинення цивільно-правових зобов’язань.
33. Слід обмежити перелік злочинів, при вчиненні яких можливе закриття кримінальної справи за примиренням обвинуваченого з потерпілим, лише тими діяннями, які не зачіпають публічних інтересів.
34. КПК доцільно доповнити положенням про те, коли при розгляді заяви (повідомлення) про злочин встановлюється, що потерпілий та особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, примирилися і шкода відшкодована, то повинно прийматися рішення про відмову в порушенні кримінальної справи.
35. Предмет доказування у справах, що закриваються провадженням із звільненням неповнолітнього від кримінальної відповідальності, органічно пов’язаний з підставою прийняття такого рішення, передбаченого ст. 97 КК. Така підстава утворює систему фактичних обставин, обов’язковими елементами якої є: а) неповноліття особи; б) вчинення вперше злочину невеликої тяжкості; в) можливість виправлення неповнолітнього без застосування покарання.
36. Слід розрізняти неповноліття у “кримінально-правовому” та “кримінально-процесуальному” змісті. Закриття кримінальної справи у порядку статті 9 КПК відноситься до тих випадків, коли значення має “кримінально-процесуальний” вік особи. Для прийняття такого рішення необхідно, щоб особа була неповнолітньою не тільки на момент закриття кримінальної справи, але й під час застосування до нього примусових заходів виховного характеру.
37. З метою встановлення віку неповнолітнього обвинуваченого необхідно з’ясовувати питання про те, чи не був він усиновлений. Згідно зі ст. 230 Сімейного кодексу України, усиновлювачі з метою збереження таємниці усиновлення мають право клопотати про зміну даних про місце та дату народження дитини. Законом передбачена можливість збільшення або зменшення фактичного віку неповнолітнього на шість місяців. При цьому зміни вносяться у свідоцтво про народження та інші документи. Відповідно, якщо приймати рішення про закриття справи лише на даних, що містяться в документах, які видані РАГСом, можна допустити помилку, обумовлену невірним встановленням віку усиновлюваного. Тому ст. 433 КПК потрібно доповнити положенням про необхідність з’ясування питання про те, чи не був неповнолітній обвинувачений усиновленим.
38. Копії паспорта або свідоцтва про народження, які надаються слідчому або суду, повинні бути нотаріально засвідчені. Якщо подані оригінали вказаних документів, то слідчий має не знімати їх копії, а проводити слідчу дію – огляд документів з дотриманням вимог ст.ст. 190, 191, 195 КПК.
39. Органи досудового слідства, направляючи кримінальну справу до суду в порядку ст. 9 КПК, повинні провести медичне обстеження неповнолітнього обвинуваченого. Слід доповнити ст. 433 КПК таким положенням.
40. У справах, що підлягають закриттю в порядку, передбаченому п.4 ч.1 ст.7, ст. 10 КПК предмет доказування складають такі обставини: а) особа вчинила злочин вперше; б) діяння належить до злочинів невеликої або середньої тяжкості; в) особа, яка вчинила злочин, щиро покаялася; г) колектив підприємства, установи чи організації звернувся з клопотанням про передачу йому на поруки такої особи.
41. Щире каяття повинно завжди передбачати визнання обвинуваченим своєї вини. Але ст. 47 КК не передбачає в якості передумови передачі на поруки визнання винною особою своєї вини. Тому вважаємо, що введення в закон такого положення надасть йому значення, яке не пов’язане тільки з вимогою щирого каяття. Щире каяття не завжди супроводжується визнанням вини. Останнє може бути наслідком того, що обвинуваченому були пред’явлені незаперечні докази його винуватості, у зв’язку з чим заперечення ним своєї вини стане для нього абсолютно безглуздим. Але вимушений визнаватися у вчиненні злочину обвинувачений може і не розкаятися в ньому, а навпаки, внутрішньо схвалити його, наприклад, з мотивів помсти, користі і т.і.
42. Визнання вини та щире каяття повинні бути встановлені як на той момент, коли прокурор, а також слідчий за згодою прокурора на підставі, передбаченій ч.1 ст. 47 КК, виносять постанову про направлення справи до суду, так і на той момент, коли колектив підприємства, установи чи організації ставлять питання про взяття обвинуваченого на поруки.
43. Пропонуємо закріпити у законі положення про відшкодування матеріальних збитків та компенсацію моральної шкоди як умову закриття справи за ст. 10 КПК.
44. У законі слід передбачити наступні положення: право порушувати клопотання про передачу на поруки обвинуваченого надається колективам підприємств, установ чи організацій, в яких нараховується не менш ніж 50 осіб; клопотання приймається тільки зборами такого колективу за участю не менш 2/3 їх членів; на збори запрошується не тільки обвинувачений, але й потерпілий; у зборах обов’язково бере участь слідчий, який вів розслідування у справі.
45. Права й мета діяльності політичних партій не виключає можливості брати на поруки їх членів для перевиховання та виправлення. Також коло суб’єктів поручительства може бути розширене за рахунок включення до нього колективів, що представляють зареєстровані в установленому законом порядку інші громадські організації. У зв’язку з викладеним, пропонуємо законодавчо закріпити в ст. 10 КПК положення про те, що обов’язковою передумовою передачі обвинуваченого на поруки є наявність клопотання про це не тільки зі сторони відповідного трудового колективу, але й громадської організації.
46. При зберіганні можливості передачі обвинуваченого на поруки кримінальну справу не потрібно закривати, а слід зупиняти провадженням. Якщо ж винна особа буде ухилятися від заходів виховного характеру, порушувати громадський порядок, то достатньо буде, за умови правової реалізації даної пропозиції, тільки відновити провадження у справі, без відміни постанови судді про закриття справи.
47. Вирішуючи питання про закриття кримінальної справи за ст. 111 КПК, компетентний орган повинен довести, чи є для цього сукупність трьох умов – перші дві з них є основними, а третя – додатковою: 1) вчинення особою злочину, на який поширюється давність (основна умова); 2) закінчення після вчинення злочину, передбаченого для злочину даної тяжкості строку давності, (основна умова); 3) після вчинення злочину строк давності не переривався й не зупинявся (додаткова умова).
48. Закон пов’язує кінцевий момент перебігу давності зі вступом у законну силу тільки вироку суду. Тому доцільно в ч.1 ст. 49 КК внести наступні доповнення, пов’язані з кінцевим моментом перебігу строків давності: “Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком, постановою про закриття кримінальної справи минули такі строки… До особи не застосовуються примусові заходи виховного та медичного характеру, якщо з дня вчинення нею суспільно небезпечного діяння і до дня набрання відповідною постановою законної сили минули перераховані у ч.2 цієї статті строки”.
49. Положення ч.3 ст. 111 КПК не відповідає ст. 49 КК, оскільки звільнення від кримінальної відповідальності має виключно індивідуальний характер.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в 2005р. (за даними судової статистики) //Вісник Верховного Суду України.
-2006.-№6.-С.39. С.33-47
2.Крылов И.Ф. Были и легенды криминалистики. Л., 1987. – 214 с.
3.Устав уголовного судопроизводства Российской империи //Российское законодательство Х-ХХ веков. Т.8. М.” Юрид. лит”.1991. – С.117-251
4.Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. Спб., 1899. Т.2. С.(256-278.) – 608 с.
5.Владимиров Л.Е. Учение об уголовных доказательствах. Спб., 1910.- 400 с.
6.Случевский В. Учебник русского уголовного процесса. Спб., 1913. – 402 с.
7.Розин Н.Н. Уголовное судопроизводство. СПб, 1914. – 295 с.
8.Люблинский П.И. Предварительное следствие. Практический комментарий УПК РСФСР. М.: Право и жизнь, 1923. - 111 с.
9.Громов В., Лаговиер Н. Уголовно-судебные доказательства.- М., 1929. – 162 с.
10.Познышев С.В. Доказательства в советском уголовном процессе. М.:Л., 1913. – 182 с.
11.Строгович М.С. Уголовный процесс. М., 1946.- 287 с.
12.Строгович М.С. Учение о материальной истине в уголовном процессе. М., 1947. – 363 с.
13.Строгович М.С. Материальная истина и судебные доказательства. М., 1955. – 383 с.
14.Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса: В 2Т. М: НАУКА, 1968 Т.1.- 470 с.
15.Вышинский А.Я. Теория доказательств в советском праве. М: Госюриздат, 1950. – 201 с.
16.Миньковский Г.М. Пределы доказывания в советском уголовном процессе. М., 1956. – 113 с.
17.Шифран М.Л. Основные вопросы теории советского доказательственного права. Лекция. М., 1956. – 40 с.
18.Михайловская И.Б. Предмет и пределы доказывания в советском уголовном процессе. Автореф. дисс…канд. юрид. Наук. М., 1958. – 16 с.
19.Основы уголовного судопроизводства Союза ССР и союзных республик. М., Юрид. лит. 1969. – 54 с.
20.Теория доказательств в советском уголовном процессе. М., 1973. – 735 с.
21.Кобликов А.С. Законодательство об уголовном судопроизводстве и понятие теории доказательств. М., 1981. – 199 с.
22.Горский Г.Ф., Кокорев Л.Д., Элькинд П.С. Проблемы доказательств в советском уголовном процессе. Воронеж. 1978. – 303 с.
23.Курс советского уголовного процесса. Общая часть /Под ред. А.Д.Бойкова и И.И. Карпеца. М., 1989. – 640 с.
24.Уголовный процесс /Под ред. П.А.Лупинской М., 1995. – 281 с.
25.Уголовный процесс. Общая часть /Под ред. Ф.П.Гуценко. М., 1996. – 304 с.
26.Банин В.А. Предмет доказывания в советском уголовном процессе (Гносеологическая и правовая природа). Саратов: СГУ 1981. – 159 с.
27.Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. К., 1984. – 133 с.
28.Попелюшко В.О. Предмет доказування в кримінальному процесі. Острог, 2001. – 195 с.
29.Коваленко Є.Г. Теорія доказів у кримінальному процесі України Підручник. - К.: Хрінком Інтер, 2006. – 632 с.
30.Уголовный процесс. Общая часть. //Под ред. В.П.Божьева. М: Спарн 2000. – 574 с.
31.Зинатуллин З.З. Уголовно-процессуальное доказывание. Ижевск, 1993. – 119 с.
32.Фаткуллин Ф.Н. Общие проблемы процессуального доказывания. Казань, Изд-во Казан.-уп-та. 1973. – 207 с.
33.Кримінальний процес України /За ред. Ю.М.Грошевого та В.М.Хотинця. Х., 2000. – 494 с.
34.Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. К., 1999.- 534 с.
35.Стахівський С.М. Теорія і практика кримінально-процесуального доказування. Монографія. К., 2005. – 272 с.
36.Новий тлумачний словник української мови.
37.Новий тлумачний словник української мови. В 3-х томах. К., 2003. Видавництво “АКОНІТ” Т.3. – 862 с.
38.Советский энциклопедический словарь. М., 1990. – 1632 с.
39.Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. М., 1968. Т.1. – 470 с.
40.Шаламов М.П. Теория улик. М., Госюриздат. 1960. – 182 с.
41.Белкин Р.С. Собирание, исследование и оценка доказательств. М.:Наука, 1966. – 295 с.
42.Нокербеков М.А. Предмет доказывания в советском уголовном процессе. Автореф. дис…канд. юрид. наук. АГУ. Алма-Ата, 1964. – 19 с.
43.Курылев С.В. Основы теории доказывания в советском правосудии. Минск: Изд-во БГУ, 1969. – 203 с.
44.Алексеев Н.С., Даев В.П., Кокорев Л.Д. Очерк развития науки советского уголовного процесса.- Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1980. – 251 с.
45.Хмыров А.А. Косвенные доказательства. М.:Юрид.лит., 1979. – 183 с.
46.Левендаренко О.О. Особливості процесу доказування у справах про злочини неповнолітніх. Дис…канд. юрид. наук. Донецьк, 2003. – 20 с.
47.Савонюк Р.Ю. Доказування в досудовому слідстві. Навчальний посібник. Сімферополь. Доля. 2003. – 183 с.
48.Лузгин И.М. Расследование как процесс познания. Автореф. дис…
д-ра юрид. наук. М., 1968. – 34 с.
49.Арсеньев В.Д. Вопросы общей теории судебных доказательств. М., 1964. – 180 с.
50.Шейфер С.А. Сущность и способы собирания доказательств в советском уголовном процессе. М, 1972. – 130 с.
51.Дубинский А.Я. Обстоятельства, подлежащие установлению по уголовному делу //Актуальне проблемы доказывания в советском уголовном процессе. М., 1981. С.57-58
52.Ульянова Я.Т. Оценка доказательств судом первой инстанции. М., 1959. – 167 с.
53.Танасевич В.Г. Предмет и пределы доказывания по уголовному делу //Практика применения нового уголовно-процессуального законодательства. М., 1983. – С34-39
54.Ларин А.М. Работа следователя с доказательствами. М.: Юрид.лит., 1966. – 156 с.
55. Банин В.А. Предмет доказывания в советском уголовном процессе (гносеологическая и правовая природа). Саратов: СГУ 1981. – 125 с.
56.Банин В.А. К вопросу о предмете и пределах доказывания в советском уголовном процессе //Проблемы доказательственной деятельности по уголовным делам. Меж вуз.сб. Красноярськ, 1987. С.17-22
57.Лупинская П.А. Решения в уголовном судопроизводстве. М.: Юрид.лит. 1976. – 168 с.
58.Гуляев А.П. Следователь в уголовном процессе. М.:Юрид. лит. 1981. – 191 с.
59.Советский уголовный процесс /Под ред.. Л.М.Карнеевой, П.А.Лупинской, И.В.Тыричева. М.:Юрид.лит., 1980. – 568 с.
60.Нокербеков М.К. К вопросу о предмете доказывания в советском уголовном процессе //Труды ин-та филос. И права АН Каз.ССР/Вопросы уголовного права и процесса.- Алма-Ата, 1963. Т.7. С.170-176
61.Трусов А.И. Основы теории судебных доказательств /краткий очерк/. Госюриздат, 1960. – 176 с.
62.Тертишник В.М., Слинько С.В. Теория доказательств. Х.: Арсин, 1998. – 256 с.
63.Алексеев Н.С. Доказывание и его предмет в советском уголовном процессе// Актуальные проблемы Советского государства и права в период строительства коммунизма. Л., изд-во ЛГУ, 1967. С.450-456
64.Советский уголовный процесс //Под ред.. Б.А.Викторова. М.: Юрид.лит., 1979. – 568 с.
65.Опарин Н.Б. Прекращение уголовных дел следователем по реабилитирующим основаним. Автореф. дисс… канд. юрид. наук. М., 1984. – 23 с.
66.Михеєнко М.М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні. Вибрані твори К.: Юрінком, 1999. – 240 с.
67.Князева Н.В. Роль адвоката-захисника у встановленні елементів предмету доказування в кримінальній справі на досудових стадіях кримінального процесу //Тактика, методика, етика захисту та представництва. Доповіді учасників міжнародної науково-практичної конференції. К., 2003. С.67-68
68.Строгович М.С., Алексеева Л.Б., Ларин А.М. Советский уголовно-процессуальный закон и проблемы его эффективности. М.: Изд-во «Наука», 1979. – 320 с.
69.Арсеньев В.Д. Доказывание фактических обстоятельств дела в отдельных стадиях советского уголовного процесса //Труды Иркутского университета. Серия юрид. – Иркутск, 1968. Т.45. Вып.8 ,ч.4 С.28-31
70.Давыдов П.М., Мирский Д.Я. Прекращение уголовных дел в советском уголовном процессе. М., Госюриздат, 1963. – 100 с.
71.Жогин Н.В., Фаткуллин Ф.Н. Предварительное следствие в советском уголовном процессе. М., Юрид. лит-ра. 1965. – 367 с.
72.Советский уголовный процесс /Под ред. М.И.Бажанова. К: Вища школа, 1983. - 439 с.
73.Шейфер С.А. Некоторые вопросы прекращения уголовных дел в стадии дознания и предварительного следствия //Вопросы криминалистики. Вып. 1-2. М., Госюриздат. 1961. С.44-49
74.Петрухин И.Л. Презумпция невиновности – конституционный принцип советского уголовного процесса //Советское государство и право. 1978. №12. С.18-26
75.Либус А.И. Презумпция невиновности и прекращение уголовных дел (оправдание) //Советское государство и правою 1981. №7. С.62-70
76.Ларин А.М. Презумпция невиновности. М., Наука, 1980. – 152 с.
77.Строгович М.С. Прекращение презумпции невиновности и прекращение уголовных дел по нереабилитирующим основаниям //Советское государство и право. 1983. №2. С.70-77
78.Маляренко В.Т. Кримінальний процес України: Стан та перспективи розвитку: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.:Вибрані наукові праці. К., Концерн “Видавничий Дім” Ін Юре, 2004.- 600 с.
79.Безлепкин Б.Т. Предмет доказывания по делам, прекращаемым производством //Проблемы Советского государства и права. Межвузовский сборник. Вып.9-10. Иркутск, 1975. С.129-134
80.Якубович Н.А. Окончание предварительного следствия. М.:Госюриздат, 1962. – 119 с.
81.Теория доказательств в советском уголовном процессе. Часть общая //Под ред. Н.В.Жогина. М.:Юрид.лит. 1966. – 584 с.
82.Дубинский А.Я. Основания к прекращению уголовных дел в стадии предварительного следствия. К., 1973. – 123 с.
83.Михлин А.С. Основания освобождения от наказания //Советское государство и право. 1983. №7. С. 87-92
84.Зеленецкий В.С. Предупреждение преступлений следователем. Харьков. 1975. – 171 с.
85.Губська О.А. Процесуальні питання звільнення особи від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими обставинами. Автореф. Дис. канд.юрид.наук. К., 2002. – 18 с.
86.Мотовиловкер Я.О. Основания прекращения уголовного дела по реабилитирующим основаним //Советское государство и право. 1972. №9. С.87-94
87.Мотовиловкер Я.О. Установление истины в советском уголовном процессе. Ярославль. 1974. – 70 с.
88.Мотовиловкер Я.О Предмет советского уголовного процесса. Ярославль: Ярослав.ун-т 1974. – 96