ПРИНЦИП ПУБЛІЧНОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

brief description

ЗМІСТ

ВСТУП …………………………………………………………………..
РОЗДІЛ 1. Сутність принципу публічності у кримінальному процесі України …………………………………………
1.1. Поняття і значення принципів кримінального процесу ……..….
1.2. Ґенеза розвитку уявлень про принцип публічності у теорії
кримінального процесу ……………………………………………
1.3. Поняття, функціональне призначення і визначення принципу публічності ………………………………………………………….
1.4. Структура принципу публічності …………………………………
1.5. Співвідношення принципу публічності з іншими принципами
кримінального процесу …………………………………………….
Висновки до розділу 1 ……………………………………………..
РОЗДІЛ 2. Відображення принципу публічності у змісті і
структурі кримінально-процесуальної діяльності …..
2.1. Відображення принципу публічності у змісті кримінально-процесуальної діяльності ………………………………………….
2.2. Відображення принципу публічності у структурі кримінально-процесуальної діяльності ………………………………………….
Висновки до розділу 2 ……………………………………………..
Розділ 3. Правові гарантії реалізації принципу публічності у
кримінальному процесі України …………………………..
3.1. Поняття і види правових гарантій реалізації принципу
публічності у кримінальному процесі України …………………..
3.2. Характеристика правових гарантій реалізації принципу
публічності у кримінальному процесі України …………………..
3.2.1. Кримінально-правові гарантії реалізації принципу публічності
3.2.2. Адміністративно-правові гарантії реалізації принципу
публічності ………………………………………………………………
3.2.3. Кримінально-процесуальні гарантії реалізації принципу
публічності ………………………………………………………………
Висновки до розділу 3 …………………………………………….
ВИСНОВКИ …………………………………………………………….
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………...
ДОДАТКИ ……………………………………………………………… 3

12
12

19

26
48

64
84

89

89

106
117

121

121

128
128

140

143
156
158
164
192

ВСТУП
Актуальність теми. Необхідність здійснення боротьби зі злочинністю висуває на перший план потребу в законодавчому вреґулюванні здійснення ефективної боротьби з окремими злочинами. Для того щоб забезпечити виконання завдань держави у сфері боротьби з суспільно-небезпечними діяннями, законодавець наділяє органи, які ведуть кримінальний процес (органи дізнання, досудового слідства та прокуратури) відповідними повноваженнями. Реалізація наданих цим органам повноважень відбувається в інтересах усього суспільства, тобто носить не приватний, а публічний характер. У різні історичні періоди існування держави підходи до розуміння поняття «публічність» кримінально-процесуальної діяльності були різними, що відображалося в так званих історичних формах (типах, моделях) кримінального процесу, який пройшов шлях від інквізиційного, змагального до змішаного процесу.
Змішаний кримінальний процес у радянський період існування нашої держави був настільки публічним, що роль окремих громадян у ньому майже не проглядалася. Держава у той час перебрала на себе всі повноваження щодо вирішення кримінальних конфліктів у суспільстві.
Формування України як правової держави та громадянського суспільства є несумісним з існуючим досі в кримінальному процесі рівнем публічності кримінально-процесуальної діяльності. Протягом останніх років відбувається швидкий і потужний розвиток філософії права, у межах якої розробляється антропологічна концепція розуміння права (модернізована концепція природного права), що зумовлює необхідність урахування інтересів особи – суб’єкта кримінального судочинства. Суб’єктам кримінального процесу має бути надана законом і забезпечена державними органами, які ведуть процес, свобода у виборі варіанту поведінки щодо реалізації власних інтересів у кримінальній справі.
Водночас не можуть ігноруватися інтереси суспільства, що забезпечуються в кримінальному процесі завдяки існуванню принципу публічності. Викладене свідчить про необхідність вирішення на сучасному етапі розвитку правового реґулювання кримінально-процесуальних відносин, теорії та практики наукового завдання, сутність якого полягає в комплексному дослідженні принципу публічності в українському кримінальному процесі. Комплексне дослідження цього принципу є вкрай актуальним не лише для теорії кримінального процесу, а й для практики провадження в кримінальних справах, у межах яких реалізується цей принцип.
У юридичній літературі радянських часів принципу публічності приділена незначна увага, хоча, виходячи з радянської доктрини боротьби зі злочинністю, перед якою було поставлено завдання повного її викоренення, саме принцип публічності, пов’язаний з активністю діяльності державних органів у кримінальних справах, повинен був би стати предметом першочергового розгляду в теорії кримінального процесу. Принцип публічності на монографічному рівні комплексно не досліджувався. Єдиною роботою, що прямо присвячена принципу публічності, є кандидатська дисертація Л.А. Названової (Названова Л.А. Принцип публичности в стадиях возбуждения уголовного дела и предварительного расследования: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Л., 1990. – 22 с.). Але в зазначеній роботі досліджується принцип публічності лише в досудовому провадженні, і ґрунтується вона на російському Кримінально-процесуальному кодексі 1960 року.
У 2007 році в Російській Федерації Л.А. Александровою опублікована монографія «Публичность как основание уголовно-процессуального права». У цій роботі методологічною основою дослідження стало положення про поділ усіх галузей права на галузі публічного і приватного права. Як принцип кримінального процесу в монографії Л.А. Александрової публічність не розглядалась.
Окремі положення цього принципу висвітлювалися в роботах вітчизняних учених-процесуалістів, зокрема С.А. Альперта, А.С. Барабаша, В.М. Боярінцева, І.М. Гальпєріна, Л.В. Головка, В.Г. Гончаренка, О.В. Гриненка, Ю.М. Грошевого, С.Л. Дерев’янкіна, А.Я. Дубинського, В.С. Зеленецького, Л.М. Лобойка, В.Т. Маляренка, О.Р. Михайленка, М.М. Михеєнка, В.Т. Нора, О.В. Смирнова, С.М. Стахівського, Д.В. Філіна, М.Є. Шумила та інших учених. Досягнуті цими вченими наукові результати використані у дисертації як підґрунтя для аналізу досліджуваних питань.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження ґрунтується на положеннях п. 1 ст. 7 Закону України від 11 липня 2001 року «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки»; Постанови Верховної Ради України “Про концепцію судово-правової реформи в Україні” від 28 квітня 1992 року (розділ 2); Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої указом Президента України № 361/2006 від 10 травня 2006 року (розділ 3); положеннях щодо розробки теоретичних проблем розвитку вітчизняного законодавства і наукового забезпечення законодавчого процесу в Україні, затверджених постановою Президії Національної академії наук України № 272 від 5 листопада 2003 року (п. 3.1.); є складовою частиною наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України: Плану наукових досліджень та розробок з удосконалення діяльності органів і підрозділів внутрішніх справ на 2002 – 2005 роки, Програми реформування в системі МВС України наукової та науково-технічної діяльності у сфері боротьби із злочинністю, затвердженої наказом МВС України № 491 від 15 травня 2003 року, “Програми реформування освітянської діяльності МВС України, затвердженої наказом МВС України № 1213 від 20 жовтня 2003 року, “Програми розвитку системи відомчої освіти та вузівської науки на період 2001 – 2005 роки”. Воно виконане згідно з планом наукових досліджень кафедри кримінального процесу і правосуддя Луганського державного університету внутрішніх справ.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є теоретичне узагальнення проблем реалізації принципу публічності в кримінальному процесі України в умовах реформування правової системи України з урахуванням змін у підході до розуміння поняття права, пов’язаних із запровадженням в національне законодавство гуманістичних правових ідей.
Ця мета зумовила поставлення і вирішення таких завдань:
• дослідити поняття принципу публічності в сучасному кримінальному процесі України;
• визначити функціональне призначення цього принципу в кримінальному процесі;
• за результатами виконання перших двох завдань сформулювати визначення принципу публічності;
• установити, з яких структурних елементів складається принцип публічності, і дати їх характеристику;
• дослідити, яким чином співвідноситься принцип публічності з іншими принципами кримінального процесу;
• установити, як відображається принцип публічності в змісті та структурі кримінально-процесуальної діяльності;
• проаналізувати поняття й види правових гарантій реалізації принципу публічності в кримінальному процесі та дати їх характеристику.
Об’єктом дисертаційного дослідження є реалізація принципу публічності під час провадження в кримінальних справах.
Предметом дослідження є принцип публічності в кримінальному процесі.
Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження в роботі використано сукупність дослідницьких методів сучасної гносеології. Методологічною основою дисертаційного дослідження є теорія пізнання соціально-правових явищ, а також наукові принципи й концептуальні положення, розроблені спеціалістами в галузі кримінально-процесуального права.
У процесі дослідження використовувалися такі методи: діалектичний, історико-правовий, логічного аналізу, системно-структурного аналізу, функціональний, порівняльно-правовий, статистичний та інші сучасні методи наукового пізнання. Усі методи дослідження використовувались у взаємозв’язку та взаємозалежності, що врешті-решт забезпечило всебічність, повноту та об’єктивність дослідження, коректність, несуперечливість та істинність наукових результатів. Так, для з’ясування сутності та функціонального призначення принципу публічності (розділ 1) перевага надавалася таким загальнонауковим методам, як історико-правовий, порівняльно-правовий та системно-структурного аналізу. З метою визначення того, як принцип публічності відображається в змісті та в структурі кримінально-процесуальної діяльності (розділ 2) застосовувалися методи логічного аналізу, функціональний, статистичний. Для аналізу окремих правових гарантій реалізації принципу публічності (розділ 3) використано методи системно-структурного та логічного аналізу.
Обґрунтованість і достовірність наукових положень, висновків і рекомендацій визначається емпіричною базою дослідження, яку склали матеріали анкетування 120 співробітників органів дізнання, 120 слідчих, 30 прокурорів і 30 суддів.
Зміст наукової новизни одержаних результатів визначають положення, які виносяться на захист:
вперше:
• обґрунтовано положення про те, що офіційність кримінально-процесуальної діяльності є складовою частиною принципу публічності;
• визначено ознаки офіційності: 1) діяльність дізнавачів, слідчих, прокурорів і суддів має державно-владний характер, бо всі дії та рішення вчиняються відповідно до норм права, що встановлені або санкціоновані державою, від імені держави, а самі вони є представниками державних органів; 2) усі дії службових осіб державних органів здійснюються з дотриманням процесуальної форми (процедури); 3) здійснення компетентними органами діяльності, спрямованої на захист загальносуспільних інтересів. Якщо ж тільки у них з’являється інший, окрім державного, інтерес, ці особи не можуть брати участі в розслідуванні та судовому розгляді справи, бо тоді відносини між службовими особами, що ведуть кримінальний процес, та іншими суб’єктами процесу втрачають офіційний (діловий) характер; 4) спілкування між суб’єктами кримінального процесу, які його ведуть, і всіма іншими суб’єктами має відбуватися, як правило, у місці провадження досудового слідства або судового розгляду кримінальної справи, що створює ділову (офіційну) атмосферу, і закінчуватися складанням протоколу процесуальної дії; 5) наявність атрибутивних характеристик службових осіб, які ведуть кримінальний процес, а саме: спеціальна форма одягу; посвідчення про зайняття певної посади в органі досудового розслідування, прокуратури чи суду; наявність класних чинів або спеціальних звань тощо;
• доведено, що принцип публічності здійснює щодо кримінального процесу системно-організуючу функцію, визначаючи механізм виникнення, розвитку та закінчення кримінальної справи та структурну побудову кримінального процесу;
• обґрунтовано, що принцип публічності, забезпечуючи активність органів дізнання, досудового слідства, прокурора, а в деяких випадках і суду (судді) у вирішенні завдань процесу, виконує функцію динамічного розвитку кримінально-процесуальної діяльності;
• доведено, що структуру принципу публічності в кримінальному процесі складають такі правові положення: 1) ухвалення процесуальних рішень і здійснення процесуальних дій виключно органами дізнання, слідства, прокуратури й суду, які прийняли кримінальну справу до свого провадження; 2) неможливість представників сторін, які мають власний інтерес у справі, самостійно висувати (пред’являти) і змінювати обвинувачення; 3) обов’язок органу дізнання, слідчого, прокурора й суду здійснювати свою діяльність незалежно від позиції, що її займають ті чи інші суб’єкти кримінального процесу; 4) самостійність (незалежність) органів дізнання, слідчих, прокурорів і судів (суддів) у провадженні процесуальних дій і прийнятті процесуальних рішень у кримінальній справі; 5) обов’язок усіх державних і громадських підприємств, установ і організацій, службових осіб та громадян щодо виконання на всій території України рішень органів, які ведуть кримінальний процес; 6) відсутність у органу дізнання, слідчого, прокурора й суду дискреційних повноважень, тобто повноважень вчиняти певні дії та приймати рішення на власний розсуд; 7) обов’язок органу дізнання, слідчого, прокурора й суду (судді) щодо документування процесуальних дій під час провадження в кримінальних справах; 8) активність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду та їх службових осіб під час здійснення кримінально-процесуальної діяльності;
• обґрунтовано висновок про те, що прийняття слідчим рішення про направлення кримінальної справи до суду з постановою про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності не відповідає виконуваній ним функції кримінального переслідування (обвинувачення). Крім того, прийняття слідчим такого рішення є загрозою незалежності суду у вирішенні ним кримінальної справи щодо особи, якій пред’явлено обвинувачення. У зв’язку з цим висловлено пропозицію щодо вилучення з Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК) статей 7 – 111;
• з’ясовано роль кожної з кримінально-процесуальних ґарантій – 1) принципи кримінального процесу; 2) форма кримінально-процесуальної діяльності; 3) права та обов’язки суб’єктів кримінального процесу; 4) юридична відповідальність; 5) відомчий контроль; 6) прокурорський нагляд; 7) обґрунтування кримінально-процесуальних рішень; 8) оскарження дій і рішень органів, які ведуть кримінальний процес; 9) застосування заходів процесуального примусу; 10) взаємодія органів, які ведуть кримінальний процес, з іншими державними та недержавними органами – у забезпеченні реалізації принципу публічності в кримінально-процесуальній діяльності;
дістали подальший розвиток положення:
• щодо суспільного значення принципу публічності в кримінальному процесі. Крім загальновідомого положення про те, що це значення проявляється у спрямованості дії принципу на забезпечення прав і свобод усіх членів суспільства через призму загальносуспільних інтересів у сфері кримінального та кримінально-процесуального правового реґулювання суспільних відносин, додано положення про те, що значення принципу полягає в забезпеченні рівності можливостей усіх членів суспільства у захисті своїх прав, порушених злочином;
• про те, що особи, які мають власний інтерес у кримінальній справі або представляють інтереси суб’єктів процесу, не можуть бути наділені правом на провадження самостійного розслідування. Стосовно цього наведено додатковий арґумент, сутність якого полягає у тому, що заінтересовані суб’єкти не можуть забезпечити загальносуспільних інтересів, так само як не можуть їх забезпечити службові особи державних органів, які мають власний інтерес у результатах вирішення кримінальної справи;
удосконалено:
• визначення принципу публічності в кримінальному процесі, під яким розуміють правове становище, згідно з яким діяльність у цьому виді процесу здійснюється органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (суддею) від імені держави на підставі закону в загальносуспільних (державних) інтересах і полягає у виконанні службовими особами державних органів, які ведуть процес, усіх необхідних процесуальних дій і прийнятті рішень у кримінальних справах незалежно від позиції суб’єктів процесу, усіх інших фізичних і юридичних осіб, а також у документуванні цих дій і рішень у порядку, визначеному кримінально-процесуальним законом. Визначення доповнено положенням щодо документування кримінально-процесуальних дій і кримінально-процесуальних рішень.
Практичне значення одержаних результатів дослідження проявляється в тому, що вони мають значення для подальшого розвитку сучасної науки кримінального процесу, можуть бути використані для вдосконалення правового регулювання принципу публічності у кримінально-процесуальному законі, а також при викладанні в вищих навчальних закладах юридичного профілю навчальної дисципліни «Кримінальний процес» («Кримінально-процесуальне право»), у тому числі й у системі перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів дізнання і досудового слідства, прокурорів, суддів.
Апробація результатів дисертації. Результати досліджень, проведених у межах дисертації, оприлюднені на ІV Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми реформування правової системи України» (м. Луцьк, 2007); «засіданні круглого столу» «Актуальні проблеми реформування кримінально-процесуального законодавства» (Дніпропетровськ, 2007).
Публікації. За темою дисертації опубліковано чотири наукові статті в наукових фахових виданнях, включених до переліку ВАК як таких, у яких можуть публікуватися результати дисертаційних досліджень, а також дві тези доповідей на зазначеній конференції та «засіданні круглого столу».

bibliography

ВИСНОВКИ

У висновках дисертації відображено результати, що свідчать про вирішення конкретного наукового завдання, що має істотне значення для теорії кримінального процесу, а саме: уперше комплексно досліджено принцип публічності в кримінальному процесі України.
Наукові результати підтверджують досягнення мети дослідження та виконання всіх завдань, поставлених у вступі до дисертації. Основними результатами дисертаційного дослідження, на нашу думку, є такі.
1. Принцип публічності – це правове положення, згідно з яким діяльність у цьому виді процесу здійснюється органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (суддею) від імені держави на підставі закону в загальносуспільних (державних) інтересах і полягає у виконанні службовими особами державних органів, які ведуть процес, усіх необхідних процесуальних дій у кримінальній справі незалежно від позиції суб’єктів процесу, усіх інших фізичних і юридичних осіб, а також у документуванні цих дій і рішень у порядку, визначеному кримінально-процесуальним законом.
2. Принцип публічності є складним, багатогранним правовим феноменом. Його утворює сукупність відносно самостійних правових положень: 1) ухвалення процесуальних рішень і здійснення процесуальних дій виключно органами дізнання, слідства, прокуратури й суду, які прийняли кримінальну справу до свого провадження; 2) неможливість представників сторін, які мають власний інтерес у справі, самостійно висувати (пред’являти) і змінювати обвинувачення; 3) обов’язок органу дізнання, слідчого, прокурора й суду здійснювати свою діяльність незалежно від позиції, що її займають ті чи інші суб’єкти кримінального процесу; 4) самостійність (незалежність) органів дізнання, слідчих, прокурорів і судів (суддів) у провадженні ними процесуальних дій і прийнятті процесуальних рішень у кримінальній справі; 5) обов’язок усіх державних і громадських підприємств, установ і організацій, службових осіб та громадян на всій території України виконувати рішення органів, які ведуть кримінальний процес; 6) відсутність в органу дізнання, слідчого, прокурора і суду дискреційних повноважень, тобто повноважень вчиняти певні дії та приймати рішення на власний розсуд; 7) обов’язок органу дізнання, слідчого, прокурора й суду (судді) щодо документування процесуальних дій під час провадження в кримінальних справах; 8) активність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду та їх службових осіб під час здійснення кримінально-процесуальної діяльності.
3. Функціональне призначення принципу публічності проявляється в декількох аспектах.
Суспільне його значення дістає вияв, по-перше, у спрямованості дії цього принципу на забезпечення прав і свобод всіх членів суспільства через призму загальносуспільних інтересів у сфері кримінального та кримінально-процесуального правового реґулювання суспільних відносин, а, по-друге, у забезпеченні рівності можливостей усіх членів суспільства щодо захисту своїх прав, порушених злочином.
Політична функція принципу публічності в кримінальному процесі, проявляється у двох аспектах: 1) створення державою ґарантій обов’язкового відновлення порушених злочином прав громадян; 2) створення державою умов, за яких кожен її громадянин здатен почувати себе в безпеці.
Принцип публічності здійснює щодо кримінального процесу системно-організуючу функцію, визначаючи механізм виникнення, розвитку та закінчення кримінальної справи та структуру (побудову) кримінального процесу. Цей принцип виконує також функцію динамічного розвитку кримінально-процесуальної діяльності та забезпечує активність органів дізнання, досудового слідства, прокурора, а в деяких випадках і суду (судді) у вирішенні завдань процесу. Завдяки цій функції принципу публічності рух кримінальної справи зі стадії до стадії відбувається безперешкодно.
4. Для забезпечення відновлення порушених злочином прав фізичних і юридичних осіб ст. 4 КПК після слів «заходів до …» слід доповнити словами: «повного поновлення прав фізичних і юридичних осіб, порушених злочином».
5. Необхідно закріпити в кримінально-процесуальному законі правову заборону на дискреційні повноваження, для чого ст. 4 КПК доповнити частиною 2 такого змісту: «Органи, зазначені в частині 1 цієї статті, зобов’язані діяти так, як прямо вказано у законі. Службовим особам цих органів забороняється на власний розсуд вчиняти дії, не передбачені цим Кодексом». Запровадження у КПК норми такого змісту є корисним не лише в плані вдосконалення правового реґулювання принципу публічності, а й принципу законності кримінально-процесуальної діяльності. Норма про заборону існування в кримінальному процесі України дискреційних повноважень органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду під час провадження у кримінальних справах буде додатковою ґарантією дотримання прав і свобод людини й громадянина, чинником, що стримуватиме посадовців від можливого свавілля.
6. Для забезпечення можливості реалізації інтересів потерпілого, який з поважних причин позбавлений можливості брати участь у справі після прийняття на себе обвинувачення, від якого в суді відмовився прокурор, статтю 267 КПК доповнити частиною 3 такого змісту: «У разі неможливості подальшої участі потерпілого, який заявив вимогу про продовження розгляду справи та підтримання обвинувачення після відмови прокурора від державного обвинувачення, у судовому розгляді право на підтримання обвинувачення мають його близькі родичі».
7. Органи дізнання, досудового слідства й прокурор повинні мати право на закриття кримінальних справ лише за реабілітуючими обставинами. Тому КПК слід доповнити статтею загального характеру такого змісту: «За результатами досудового розслідування справа може бути закрита лише у зв’язку з відсутністю події злочину, відсутністю в діянні складу злочину або при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину».
8. Для забезпечення врахування позиції прокурора, який підтримує державне обвинувачення в суді, після виникнення підстав до закриття кримінальної справи за примиренням потерпілого з підсудним статтю 282 КПК доцільно після частини 1 доповнити новою частиною такого змісту: «У разі дачі прокурором висновку про неможливість закриття кримінальної справи за примиренням підсудного з потерпілим суд продовжує слухання справи у звичайному порядку до постановлення вироку».
9. У зв’язку з тим, що про кримінальну відповідальність за протиправне розголошення особою, яка провадить дізнання, слідчим чи прокурором даних дізнання чи досудового слідства мова може вестися лише в контексті завдання шкоди інтересам розслідування в кримінальній справі частину 1 ст. 387 КК після слова «дані» слід доповнити словами: «якщо розголошення цих даних завдало чи могло завдати суттєвої шкоди дізнанню або досудовому слідству».
10. Для законодавчої фіксації моменту, з якого є можливим примирення потерпілого з підсудним у справах публічного обвинувачення ст. 8 КПК треба доповнити частиною 3 такого змісту: «Примирення підсудного з потерпілим може мати місце лише до видалення суду до нарадчої кімнати для постановлення вироку». Такий підхід «урівноважить» інститути примирення у справах публічного та приватного обвинувачення.
11. Реалізація принципу публічності в кримінальному процесі забезпечується сукупністю правових ґарантій. Систему таких ґарантій складають: 1) кримінально-правові ґарантії; 2) адміністративно-правові ґарантії; 3) процесуально-правові ґарантії.
12. Відмова прокурора від порушеного ним же обвинувачення свідчить про те, що в ході судового засідання встановлено обставини, які унеможливлюють реалізацію щодо підсудного кримінальної відповідальності. У зв’язку з цим суд не може продовжувати розгляд справи, у якій відсутній такий її суб’єкт, як потерпілий, бо після закінчення участі у справі прокурора «підхопити» обвинувачення в аналізованих справах нема кому. Тому, доцільно було б передбачити в законі норму, відповідно до якої кримінальний процес після відмови прокурора від обвинувачення за згаданих обставин припинявся б постановленням судом виправдувального вироку. Таке вирішення питання узгоджується з принципом діяльності правової держави, згідно з яким інтереси індивіда (громадянина) ставляться вище за державні. Для цього ст. 264 КПК «Участь прокурора в судовому засіданні» треба доповнити частиною 5 такого змісту: «Відмова прокурора від державного обвинувачення у справах про злочини, якими завдано шкоду державним або суспільним інтересам, а також інтересам юридичних осіб, тягне за собою постановлення судом виправдувального вироку».
У зв’язку з цим ч. 2 ст. 282 КПК доцільно викласти в такій редакції: «Якщо в ході судового засідання прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення, а потерпілий не бажає скористатися правом на заявлення вимоги про продовження судового розгляду й підтримання обвинувачення, суд (суддя) діє відповідно до частин 4 і 5 статті 327 цього Кодексу». Постановляючи вирок, суддя робитиме акцент на невинуватості підсудного, а не на відмові прокурора від державного обвинувачення, бо прокурор відмовляється від обвинувачення, коли дані судового слідства (тобто докази) його не підтверджують.
13. У ст. 4 КПК головним визнається каральний аспект діяльності держави. Ураховуючи тісний зв’язок принципу публічності із завданнями кримінального судочинства, головний аспект у його правовій реґламентації повинен бути зроблений на охороні прав і законних інтересів осіб, які зазнали матеріальної, фізичної чи моральної шкоди від злочину. Такий підхід є правильним, тому що вжиття заходів, зазначених у ст. 4 КПК, є важливим положенням принципу публічності, але головним все-таки в цьому принципі є забезпечення суспільних інтересів. Тому слід доповнити норму кримінально-процесуального закону, у якій сформульовано принцип публічності, вказівкою на обов’язок вжиття зазначеними в цій статті органами заходів щодо відновлення порушених злочином прав фізичних і юридичних осіб. У зв’язку з цим слід доповнити ст. 4 КПК після слів «заходів до …» словами: «повного відновлення прав фізичних і юридичних осіб, порушених злочином».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Александрова Л.А. Публичность как основание уголовно-процессуального права. – М.: Юрлитинформ, 2007. – 144 с.
2. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 712 с.
3. Алексеев С.С. Структура советского права. – М.: Юрид. лит., 1975. – 263 с.
4. Аленін Ю., Гурджі Ю. Публічна природа гарантій прав особи у кримінальному процесі // Право України. – 2003. – № 4. – С. 30–32.
5. Альперт С.А. Обвинение в советском уголовном процессе. – Харьков: Изд-во Харьк. юрид. ин-та, 1974. – 37 с.
6. Альперт С.А. Принцип публичности (официальности) и его выражение в деятельности советских органов предварительного расследования // Уч. зап. Харьк. юрид. ин-та. – Харьков, 1957. – Вып. 9. – С. 50–52.
7. Альперт С.А., Грошевой Ю.М. Структура правовой активности личности в сфере уголовного судопроизводства // Проблемы социалистической законности. – 1989. – Вып. 24. – С. 65–71.
8. Арсеньев В.Д. К вопросу об объекте и предмете советского уголовного процесса и уголовно-процессуального доказывания // Гарантии прав личности в советском уголовном праве и процессе. Ярославль: Изд-во ЯрГУ, 1981. – С. 22–30.
9. Афанасьев В.Г. Системность и общество. – М.: Политиздат, 1980. – 368 с.
10. Афанасьев В.Г. Научное управление обществом. Опыт системного анализа. – М.: Политиздат, 1968. – 384 с.
11. Аширбекова М.Т. Принцип национального языка уголовного судопроизводства: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Саратов: Саратовский юрид. ин-т, 1984. – 20 с.
12. Аширбекова М.Т. Реализация принципа национального языка в уголовном процессе // Вопросы уголовного процесса: Совершенствование деятельности правоохранительных органов по борьбе с преступлениями: Межвуз. научн. сб. Саратов, 1984. – Вып. 3. – С. 13–17.
13. Аширова Л.М. Проблемы реализации принципа справедливости в уголовном процессе / Под научн. ред. З.Д. Еникеева. – М.: Юрлитинформ, 2007. – 256 с.
14. Багаутдинов Ф.Н. Обеспечение публичных и личных интересов расследовании преступлений. – М.: Юрлитинформ, 2004. – 544 с.
15. Бажанов М.И. Законность и обоснованность основных судебных актов в советском уголовном процессе: Дис. … д-ра юрид. наук. – Харьков: Юрид. ин-т, 1966. – 474 с.
16. Бажанов М.И. Уголовно-правовая охрана советского правосудия. – Харьков: Юрид. ин-т, 1986. – 43 с.
17. Барабаш А.С. Природа российского уголовного процесса, цели уголовно-процессуальной деятельности и их установление. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2005. – 257 с.
18. Баулін О. До встановлення правового інституту процесуальної незалежності слідчого // Право України. – 1997. – № 7. – С. 44–48.
19. Баулін О.В. Процесуальна самостійність і незалежність слідчого та їх правові гарантії: Автореф. дис. … канд. юрид. наук НАВСУ. – К., 2000. – 20 с.
20. Бенчев С.Г. Организация и тактика взаимодействия следователя со специалистами при расследовании преступлений (по материалам МВД НРБ): Автореф. дис… канд. юрид. наук. – М., 1983. – 24 с.
21. Беньковський В. Моє розуміння поняття «презумпція невинності» // Право України. – 1995. – № 12. – С. 42–47.
22. Бибило В.Н. Конституционные принципы правосудия и их реализация в стадии исполнения приговора. Минск: Изд-во «Университетское», 1986. – 160 с.
23. Божьев В.П. Уголовно-процессуальные правоотношения. – М.: Юрид. лит., 1975. – 149 с.
24. Бояринцев В.Н. Соотношение публичности и диспозитивности в советском судебном праве. – Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 1987. – 17 с.
25. Булатов М.А. Принцип активности и вопросы марксистско-ленинской теории познания: Автореф. дис. ... канд. филос. наук. – К., 1967. – 16 с.
26. Вандышев В.В. Уголовный процесс. – СПб.: Питер, 2002. – 528 с.
27. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Укл. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К., Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. – 1440 с.
28. Верещак В.М. Судовий компроміс у кримінальному судочинстві // Вісник Верховного Суду України. – 2000. – № 1 (17). – С. 41–44.
29. Вернидубов І. Правові наслідки відмови прокурора від обвинувачення // Право України. – 1995. – № 5–6.
30. Ветрова Г.Н. Уголовно-процессуальная ответственность. – М.: Юрид. лит., 1987. – 124 с.
31. Взаимодействие следователей со специалистами экспертно-криминалистических подразделений при производстве расследования. – М.: НИиРИО Московской высшей школы милиции, 1988. – 36 с.
32. Викторский С.И. Русский уголовный процесс. – М.: Городец, 1997. – 448 с.
33. Винер Е.А. Уголовно-процессуальные принципы: вопросы системы и пределов действия // Юридическая наука и проблемы формирования демократического правового государства Украина. – К., 1993. – С. 111–117.
34. Власов В.И. Проблемы качества расследования преступлений и пути их решения: Дис. … д-ра юрид. наук. – Харьков, 1991. – 438 с.
35. Вульф В.Я. Обязанность доказывания в советском уголовном процессе: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 1963. – 17 с.
36. Галаган І.С., Сусло Д.С. Кримінальний процес Української РСР. – К.: Вища школа, 1970. – 251 с.
37. Гальперин И.М. О принципе публичности (официальности) в советском уголовном процессе // Правоведение. – 1960. – № 2. – С. 117–120.
38. Гальперин И.М. Об уголовном преследовании, осуществляемом потерпевшим в советском уголовном процессе // Советское государство и право. – 1957. – № 10. – С. 34–37.
39. Гаркуша Е.Л. Взаимодействие следователей и органов дознания при расследовании преступлений, совершаемых организованными группами и преступными сообществами. – М.: Моск. ин-т МВД России. – 1997. – 38 с.
40. Гемай С.О. Співвідношення норм кримінально-процесуального і кримінального права // Вісник прокуратури. – 2007. – № 1. – С. 59–65.
41. Головко Л.В. Принципы неотвратимости наказания и публичности в современном российском уголовном праве и процессе // Государство и право. – 1999. – № 3. – С. 61–69.
42. Гончаров І. Деякі аспекти процесуальної самостійності слідчого// Право України. – 1995. – № 7. – С. 55–57.
43. Гриненко А.В., Кожевников Г.К., Шумилин С.Ф. Принцип презумпции невиновности и его реализация в досудебном уголовном процессе. – Х.: Консум, 1997. – 97 с.
44. Гринюк В.О. Принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки закону в кримінальному процесі України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К.: Київський нац. ун-т імені Тараса Шевченка, 2004. – 20 с.
45. Громов Н.А., Полунин С.А. Санкции в уголовно-процессуальном праве России. – М.: Городец, 1998. – 152 с.
46. Грошевий Ю.М. Проблеми нормативного регулювання діяльності органів попереднього розслідування у новому КПК України // Вісник Академії правових наук України. – 1995. – № 2. – С. 138–147.
47. Грошевой Ю.М. Сущность судебных решений в советском уголовном процессе. – Харьков: Вища школа, 1979. – 144 с.
48. Грошевой Ю.М., Альперт С.А. Обвинительный уклон судебной практики: причины, пути устранения // Актуальные проблемы формирования правового государства. – Харьков, 1990. – С. 275–277.
49. Губська О.А. Процесуальні питання звільнення особи від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими обставинами: Автоеф. дис. ... канд. юрид. наук. – К.: Київський нац. ун-т імені Тараса Шевченка, 2002. – 18 с.
50. Гулкевич З.Т. Теоретические вопросы и практика документирования следственных действий (процессуальное и криминалистическое исследование): Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К., 1985. – 19 с.
51. Гуценко К.Ф. О некоторых формах обвинения в советском уголовном процессе // Советское государство и право. – 1958. – № 4. – С. 34–40.
52. Давыдов П.М. Обвинение в советском уголовном процессе. – Свердловск: Изд-во Свердловского юрид. ин-та, 1974. – 235 с.
53. Давыдов П.М. Принципы советского уголовного процесса. – Свердловск: Изд-во Свердловского юрид. ин-та, 1957. – 51 с.
54. Даев В.Г. Процессуальные функции и принцип состязательности в советском уголовном процессе // Правоведение. – 1974. – № 1. – С. 79–82.
55. Даев В.Г. Взаимосвязь уголовного права и процесса. – Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1982. – 112 с.
56. Данилюк А.И. Принцип всесторонности, полноты и объективности исследования обстоятельств дела в стадии предварительного расследования: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Томск, 1974. – 23 с.
57. Деревянкін С.Л. Публічність та диспозитивність у кримінальному судочинстві: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х.: Харківський нац. ун-т внутр. справ. – 2005. – 20 с.
58. Добровольская Т.Н. Гарантии прав личности в советском уголовном процессе // Советское государство и право. – 1958. – № 9. – С. 94–95.
59. Добровольская Т.Н. Принципы советского уголовного процесса. (Вопросы теории и практики). – М.: Юрид. лит., 1971. – 199 с.
60. Долгоруков С.В. Принцип неприкосновенности личности в уголовном судопроизводстве: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Минск, 1985. – 20 с.
61. Дорохов В.Я. Принципы советского уголовного процесса. – М.: Юрид. лит., 1962. – 82 с.
62. Дурманов Н.Д. Понятие преступления. – М.: Изд-во АН СССР, 1948. – 122 c.
63. Европейское право / Под общ. ред. Л.М. Литвина. – М.: НОРМА, 2002. – 498 с.
64. Еникеев З. Гласность и состязательность – гарантии правосудности приговора // Советская юстиция. – 1989. – № 10. – С. 22–26.
65. Еникеев З.Д. К вопросу о понятии и критериях эффективности правовых категорий // Межвузовский сборник научных статей. Уфа: Изд-во Башк. ун-та, 1980. – С. 77–89.
66. Еникеев З.Д. Меры процессуального принуждения в системе средств обеспечения обвинения и защиты. – Уфа: Изд-во Башкирского ун-та, 1978. – 93 с.
67. Жуковська Ж.О., Підгорна О.А. Гарантії реалізації конституційних норм на попередньому слідстві // Вісник Одеського ін-ту внутр. справ. – 2000. – № 2. – С. 13–17.
68. Застосування кримінально-процесуального законодавства, що передбачає захист прав потерпілого: за матеріалами узагальнення судової практики // Вісник Верховного Суду України. – 1999. –№ 4. – С. 25– 36.
69. Звід відомостей, що становлять державну таємницю: Затв. наказом Голови Служби безпеки України № 440 від 12 серпня 2005 року// www.rada.gov.ua.
70. Зеленецкий В.С. Возбуждение государственного обвинения в советском уголовном процессе. – Харьков: Вища школа, 1979. – 144 с.
71. Зеленецкий В.С. Возбуждение уголовного дела. – Х.: КримАрт, 1998. – 340 с.
72. Зеленецкий В.С. Прокурорский надзор за исполнением закона о всестороннем, полном и объективном исследовании обстоятельств уголовного дела в стадии предварительного расследования. – Харьков: Вища школа, 1990. – 88 с.
73. Зеленецкий В.С. Структурные элементы советского уголовного процесса // Актуальные проблемы государства и права в современный период. – Томск, 1981. – С. 232–233.
74. Зеленецкий В.С. Проблемы инициации юридического процесса // Проблемы социалистической законности. – Харьков, 1988. – Вып. 22. – С. 91–94.
75. Зеленецкий В.С., Глинская Н.В. Теория и практика обоснования решений в уголовном процессе Украины. – Х.: Страйд, 2006. – 336 с.
76. Зеленецкий В.С., Куркин Н.В. Обеспечение безопасности субъектов уголовного процесса. – Х.: КримАрт, 2000. – 404 с.
77. Землянский П.Т. Уголовно-процессуальное законодательство в первые годы Советской власти (на материалах УССР). – К.: РИО Киевской научно-иссл. лаб. ВНИИ МВД СССР, 1972. – 307 с.
78. Исаенко В. Взаимодействие следователей и судебно-медицинских экспертов // Законность. – 1996. – № 2. – С. 29–32.
79. Івасюк І.Г. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання внаслідок зміни обстановки: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Львів: Львівський нац. ун-т імені Івана Франка, 2002. – 20 с.
80. Ісмаілова Л.Б. Процесуальні та етико-психологічні питання забезпечення рівності сторін в кримінальному судочинстві України: Дис. … канд. юрид. наук. – К.: Академія адвокатури України, 2007. – 216 с.
81. Кальницкий В.В. Ведомственный процессуальный контроль за деятельностью следователей органов внутренних дел: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 1982. – 24 с.
82. Карабут Л.В. Адміністративно-правові гарантії реалізації принципу публічності у кримінально-процесуальній діяльності // Актуальні проблеми реформування кримінально-процесуального законодавства: М-ли круглого столу 25 травня 2007 року. – Дніпропетровськ, 2007. – С. 54–57.
83. Карабут Л.В. Відображення принципу публічності у структурі кримінально-процесуальної діяльності // Актуальні питання реформування правової системи України: Зб. наук. ст. за матеріалами ІV Міжнар. наук.-практ. конф., Луцьк, 1–2 черв. 2007 р.: У 2-х т. / Укл. Т.Д. Климчик, І.М. Якушев. – Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2007. – Т. ІІ. – С. 208–211.
84. Карабут Л.В. Функціональне призначення принципу публічності у кримінальному процесі України // Вісник академії прокуратури України. – 2007. – № 4. – С. 101–108.
85. Карабут Л.В. Структура принципу публічності у кримінальному процесі України // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ – 2007. – № 2. – С. 274–281.
86. Карабут Л.В. Щодо визначення поняття принципу публічності // Питання боротьби зі злочинністю. – 2007. – № 13. – С. 178–189.
87. Каретников А.С. Организация контроля в следственном отделении органа внутренних дел. – Волгоград: Волгоградская ВСШ МВД РФ, 1994. – 40 с.
88. Касавин И.Т. О социальном содержании понятия «рациональность» // Философские науки. – 1985. – № 6. – С. 60–67.
89. Касумов Ч.С. Презумпция невиновности в советском праве. Баку: Изд-во Башк. ун-та, 1984. – 139 с.
90. Касумов Ч.С. Презумпция невиновности в теории и практике советского уголовного судопроизводства: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. М., 1980. – 15 с.
91. Касумов Ч.С. Стадия предания суду и презумпция невиновности // Правоведение. – 1987. – № 4. – С. 88–89.
92. Катькало С.И., Лукашевич В.З. Судопроизводство по делам частного обвинения. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1972. – 208 с.
93. Керимов Д.А. Философские основания политико-правовых исследований. – М.: Мысль, 1986. – 330 с.
94. Кирилюк А.С. Категория «активность», ее объективное содержание и познавательные функции: Автореф. дис. … канд. филос. наук. – К.: АН УССР, Ин-т философии, 1979. – 24 с.
95. Клейн А.А. Правовые и организационные аспекты процессуальной самостоятельности и независимости следователя органа внутренних дел: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 1992. – 26 с.
96. Клочков В. Проблема обчислення строків тримання під вартою і додержання конституційного права громадян на свободу і особисту недоторканність // Право України. – 1998. – № 3. – С. 33–35.
97. Клочков В. Роль правового інституту змагальності в усуненні неповноти дізнання, слідства і в прискоренні розгляду справ у суді // Право України. – 1997. – № 10. – С. 19–22.
98. Кобликов А.С. Законность – конституционный принцип советского уголовного судопроизводства. – М.: Юрид. лит., 1979. – 199 с.
99. Кобликов А.С. Уголовно-процессуальные гарантии эффективности правоохранительной деятельности // Советское государство и право. – 1984. – № 5. – С. 57–64.
100. Коваль О.А. Принципи процесуального права та їх втілення в законодавчій регламентації діяльності міліції України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. - К.: Київський нац. ун-т внутр. справ, 2006. – 16 с.
101. Коврига З.Ф. Уголовно-процессуальная ответственность. – Воронеж: Изд-во Воронежского гос. ун-та, 1984. - 90 с.
102. Коврига З.Ф. Уголовно-процессуальное принуждение. – Воронеж: Изд-во Воронежского гос. ун-та, 1975. – 116 с.
103. Ковтун Г. И состязательность и поиск истины // Российская юстиция. – 1997. – № 7. – С. 10–14.
104. Козлова А.Н. Понятие и содержание публичного интереса в свете принципа публичности уголовного судопроизводства // Вестник Московского университета. Серия 11. Право МГУ им. М. Ломоносова. – 2007. – № 1. – C. 72–86.
105. Кокорев Л.Д. Участники правосудия по уголовным делам. – Воронеж: Изд-во Воронежского гос. ун-та, 1971. – 158 с.
106. Колодій А.М. Принципи права України. – К.: Юрінком. – 1998. –208 с.
107. Коновалова В.Е. Концепция и функции в судопроизводстве. – Х.: Консум, 2000. – 176 с.
108. Копьева А.Н. Неотложность следственных действий // Криминалистические проблемы пространственно-временных факторов в методике расследования преступлений. – Иркутск: Изд-во Иркутского гос. ун-та, 1983. – С. 126–129.
109. Корж В. Проблеми вдосконалення повноважень прокурора, судді у кримінальному судочинстві // Право України. – 1997. – № 10. – С. 33–37.
110. Корнева З.И. Общественное обвинение и общественная защита в суде: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 1974. – 21 с.
111. Корнуков В.М. Меры процессуального принуждения в уголовном судопроизводстве. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1978. – 104 с.
112. Король В.В. Засада гласності та її обмеження в кримінальному судочинстві України: Автореф. дис. … канд.. юрид. наук. – К.: Київський нац. ун-т імені Тараса Шевченка, 2002. – 19 с.;
113. Кротова Л.А. Процессуальные гарантии достижения задач уголовного судопроизводства // Актуальные вопросы советского права: Теория и практика. – Казань, 1975. – С. 107–108.
114. Кругликов А.П. Правовое положение органа и лица, производящих дознание, в советском уголовном процессе: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Свердловск, 1975. – 25 с.
115. Крючко Ю.І. Проблеми підтримування державного обвинувачення у справах про навмисні вбивства: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х.: Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 1999. – 19 с.
116. Кузьмичев В.С. Научные основы и практика реализации принципа внезапности в следственной деятельности: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К., 1986. – 18 с.
117. Кулишер Е.М. Судебное преследование должностных лиц. – М., 1907. – 68 с.
118. Курс советского уголовного процесса. Общая часть / Под ред. А.Д. Бойкова, И.И. Карпеца. – М.: Юрид. лит., 1989. – 421 с.
119. Курылев С.В. Установление истины в советском правосудии: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – М., 1967. – 30 с.
120. Кустов И.С. Законодательные гарантии достижения истины по уголовному делу. – Ашхабад: Туркменистан, 1975. – 196 с.
121. Лазарев В.В. Эффективность правоприменительных актов (Вопросы теории). – Казань: Изд-во Казанского гос. ун-та, 1975. – 205 с.
122. Ларин А.М. Презумпция невиновности // «Серия Конституция» СССР. Личность и право. – М.: Наука, 1982. – 152 с.
123. Ларин А.М. К прогнозу развития советского уголовного процесса // Совершенствование законодательства о суде и правосудии. – М.: Ин–т. гос-ва и права АН СССР, 1985. – С. 29–37.
124. Ларин А.М. О принципах уголовного процесса и о гарантиях прав личности в проекте УПК // Российская юстиция. – 1997. – № 9. – С. 9–11.
125. Ларин А.М. Процессуальные гарантии и функция уголовного преследования // Советское государство и право. – 1975. – № 7. – С. 22–29.
126. Левич А.П. Субстиционное время естественных систем // Философские науки. – 1996. – № 1. – С. 57–58.
127. Легеза Л.А. Проблеми порушення державного обвинувачення // Теорія і практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах. - У 2-х част. – Частина 1. – К., 2002. – С. 207–208.
128. Леоненко М.І. Принцип національної мови у кримінальному судочинстві України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2001. – 20 с.
129. Либус И.А. Презумпция невиновности в советском уголовном процессе. – Ташкент: Изд-во Ташк. ун-та, 1981. – 231 с.
130. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальна компетенція: Монографія. – Дніпропетровськ: Дніпропетр. держ. ун-т внутр. справ, 2006. – 188 с.
131. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навчальний посібник – К.: Істина, 2005. – 456 с.
132. Лобойко Л.М. Методи кримінально-процесуального права: Монографія. – Дніпропетровськ: Дніпропетр. держ. ун-т внутр. справ, 2006. – 352 с.
133. Лобойко Л.М. Стадії кримінального процесу: Навчальний посібник – К: Центр навчальної літератури, 2005. – 176 с.
134. Лобойко Л.М. Принцип диспозитивності в кримінальному процесі України: Монографія. – Дніпропетровськ: Юрид. акад. МВС; Ліра лтд., 2004. – 216 с.
135. Лобойко Л.Н. Актуальные проблемы доследственного уголовного процесса: Дис. … канд. юрид. наук. – Х.: Ун-т внутр. дел МВД Украины, 1997. – 209 с.
136. Лобойко Л.Н. Уголовно-процессуальное право: Учебное пособие: Курс лекций. – Х.: Одиссей, 2007. – 672 с.
137. Лукашевич В.З. Гарантии прав обвиняемого в советском уголовном процессе. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1959. – 132 с.
138. Лукашевич В.З. Презумпция невиновности и установление виновности обвиняемого // Вестник Ленингр. ун-та. – 1983. – № 17. – Экономика, философия, право. – Вып. 2. – С. 58-64.
139. Лупинская П.А. Решения в уголовном судопроизводстве. Их виды, содержание и формы. – М.: Юрид. лит., 1976. – 168 с.
140. Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 512 с
141. Маляренко В.Т. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України та їх значення // Вісник Верховного Суду України. – 2004. - № 7. – С. 2-11.
142. Маляренко В.Т. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України та їх значення // Юридична Україна. – 2004. - № 5. – С. 4-16.
143. Маляренко В.Т. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України // Законодавство України. – 2004. - № 3. – С. 3-18.
144. Маляренко В.Т. Щодо строків кримінального процесу // Право України. – 2000. – № 1. – С. 16–24.
145. Маляренко В.Т. Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами як одна із основних конституційних засад кримінального судочинства // Вісник Верховного Суду України. – 1998. – № 4. – С. 26–33.
146. Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 320 с.
147. Маляренко В.Т. Поняття, загальна характеристика та класифікація основних засад кримінального судочинства // Вісник Верховного Суду України. – 1999. – № 1. – С. 40–44.
148. Маляренко В.Т. Реалізація основних конституційних засад судочинства в кримінально-процесуальному законодавстві України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х.: Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 1999. – 19 с.
149. Маринів В.І. Принцип особистої недоторканності в кримінальному процесі України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х.: Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 1999. – 19 с.
150. Маркуш М.А. Принцип змагальності в кримінальному процесі України: Автореф. дис. … канд.. юрид. наук. – Х.: Національна юрид. акад.. України імені Ярослава Мудрого, 2006. – 20 с.
151. Мартинович И.И. Гласность в советском уголовном судопроизводстве. – Минск: Изд-во БГУ, 1968. – 24 с.
152. Мартынчик Е.Г., Радьков В.П., Юрченко В.Е. Охрана прав и законных интересов личности в уголовном судопроизводстве. – Кишинев: Штиица, 1982. – 188 с.
153. Меликян М.Н. О специфике доказывания в ходе предварительной проверки информации о преступлениях // Государство и право. – 1998. – № 10. – С. 76–79.
154. Мепарашвили Г.Д. О неприкосновенности личной документации граждан в уголовном процессе // Государство и право. – 1996. – № 1. – С. 73–79.
155. Мизулина Е. Уголовный процесс: Концепция самоограничения государства. – Тарту: Тарт. ун-т, 1991. – 150 с.
156. Милицин С.Д. Предмет регулирования советского уголовно-процессуального права. – Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1991. – 110 с.
157. Михайленко А.Р. Расследование преступлений: законность и обеспечение прав граждан: Научно-практическое издание. – К.: Юринком Интер, 1999. – 448 с.
158. Михайленко А.Р. О правовой природе начала уголовного процесса // Вопросы уголовного процесса. – Саратов, 1979. – Вып. 2. – С. 39–43.
159. Михайлов В.А. Меры пресечения в российском уголовном процессе. – М.: Юристъ, 1996. – 145 c.
160. Михайлова Н. Всесторонность, полнота и объективность исследования обстоятельств уголовного дела в суде // Советская юстиция. –1981. – № 18. – С. 8-9.
161. Михеенко М.М. Принцип установления объективной истины в советском уголовном процессе // Совершенствование уголовно-процессуального законодательства и охрана прав личности. – К., 1983. – С. 132–154.
162. Михеєнко М. Конституційні принципи кримінального процесу // Вісник Академії правових наук України. – Х.: Право, 1997. – № 2 (9). – С. 100–112.
163. Михеєнко М., Сейтназаров К. Про момент виникнення функції обвинувачення у кримінальному процесі // Право України. – 1995. – № 11. – С. 64–65.
164. Михеєнко М., Шишкін В. Апеляційне провадження як резерв змагальності в судах другої інстанції // Право України. – 1995. – № 1. – С. 20–24.
165. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підручник. – К.: Либідь, 1999. – 536 c.
166. Мікулін В. Підстави для формулювання обвинувачення в світлі вимог Конституції України // Право України. – 1997. – № 12. – С. 23–26.
167. Мірошніченко Т.М. Принципи кримінального процесу // Правова держава Україна: проблеми, перспективи розвитку. – Х., 1995. – С. 337–338.
168. Морщакова Т.Г. Теоретические основы оценки качества и организации правосудия по уголовным делам (процессуальный, статистический и социологический аспекты): Автореф. дис. … д–ра юрид. наук. – М., 1988. – 42 с.
169. Морщакова Т.Г., Петрухин И.Л. Оценка качества судебного разбирательства (по уголовным делам) / Отв. ред. О.П. Темушкин. – М.: Наука, 1987. – 238 с.
170. Мотовиловкер Я.О. Некоторые вопросы содержания и формы советского уголовного процесса // Проблемы процессуальной формы в юридической науке и практике. Вестник Ярославского гос. ун-та. – Ярославль, 1972. – С. 56–78.
171. Мотовиловкер Я.О. Основные уголовно-процессуальные функции. – Ярославль, 1976. – 96 с.
172. Мотовиловкер Я.О. Установление истины в советском уголовном процессе. – Ярославль: Изд-во Яросл. ун-та, 1974. – 71 с.
173. Мотовиловкер Я.О. О принципах объективной истины, презумпции невиновности и состязательности процесса. – Ярославль, 1978. – 89 с.
174. Мохонько О. Взаємодія принципу публічності і змагальності у кримінальному процесі // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 12. – С. 81–83.
175. Муравин А. Принципы уголовного процесса в кодификации уголовно-процессуального законодательства Украины // Юридический вестник. – 1994. – № 1. – С. 87–89.
176. Навроцька В.В. Засада диспозитивності та її реалізація в кримінальному процесі України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К.: Київський нац. ун-т імені Тараса Шевченка, 2007. – 16 с.
177. Назаров В.В., Омельяненко Г.М. Кримінальний процес України: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2007. – 584 с.
178. Названова Л.А. Принцип публичности в стадии возбуждения уголовного дела // Вестник ЛГУ. Серия 6: История КПСС, научный коммунизм, философия, право. – 1990. – Вып. 3. – С. 96–100.
179. Названова Л.А. Принцип публичности в стадиях возбуждения уголовного дела и предварительного расследования: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Л., 1990. – 22 с.
180. Найденов В.В. Советский следователь. – М.: Юрид. лит., 1980. – 112 с.
181. Нескороджена Л.Л. Мирова угода та угода про визнання вини: можливість їх застосуваня в кримінальному процесі України // Вісник Верховного Суду України. – 2001. – № 1 (23). – С. 58–60.
182. Николаева Т.П. Состязательность в судебном следствии // Вопросы уголовного процесса: Совершенствование деятельности правоохранительных органов по борьбе с преступлениями. – Саратов, 1984. – Вып. 3. – С. 74–80.
183. Нор В.Т. Нравственное содержание принципов советского уголовного процесса // Вестник Львов. ун-та: Сер. юрид. – 1983. – Вып. 22. – С. 81 - 88.
184. Общественные и личные интересы в уголовном судопроизводстве / Под ред. Л.Д. Кокорева. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1984. – 162 с.
185. Огородн