ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОГО ТА ПРИВАТНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ В СУДАХ УКРАЇНИ

brief description

З М І С Т

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. Сутність і значення обвинувачення в судовому
провадженні кримінальних справ 12
1.1. Поняття, значення, види обвинувачень
їх система та співвідношення 12
1.2. Історія зародження та розвитку приватного та державного
(публічного) обвинувачення 27
1.3. Сутність приватного обвинувачення
та динаміка визначення їх категорій 39
1.4. Динаміка формування публічного обвинувачення та значення
його парадигми в кримінальному процесі України 49
1.5. Суб‘єкти підтримання обвинувачення в суді
та їх процесуальний статус 56
1.6. Підтримання державного обвинувачення в суді ¬– першочергова конституційна функція прокуратури України 74

РОЗДІЛ 2. Підготовка прокурора до підтримання державного обвинувачення в суді 88
2.1. Значення та методика підготовки прокурора до підтримання державного обвинувачення в місцевому суді 88
2.2. Підготовка прокурора до судових дебатів 97
2.3. Особливості підготовки прокурора до підтримання
обвинувачення в суді присяжних і його участь в апеляційному провадженні 111

РОЗДІЛ 3. Діяльність прокурора та потерпілого в судовому провадженні кримінальних справ при підтриманні обвинувачення 126
3.1. Зміст і правова природа участі прокурора
при розгляді кримінальних справ у суді 126
3.2. Зміст і правова сутність участі потерпілого при розгляді
кримінальних справ у суді 132
3.3. Зміна прокурором обвинувачення в суді, її правові наслідки
та правове регулювання 139
3.4. Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення
в суді, її сутність, значення та наслідки 148

ВИСНОВКИ 163
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ 168

В С Т У П

Актуальність теми дослідження зумовлена зростанням злочинності в Україні, підвищенням ролі принципу невідворотності відповідальності за вчинення злочину, подальшим розвитком і реформуванням кримінального, кримінально-процесуального законодавства, реформуванням прокурорського нагляду відповідно до чинної Конституції України, запитів практики та вимог Ради Європи. За таких умов підтримання державного обвинувачення в суді, як функція і як засада набуває особливої ваги. Конституція України (ст. 121) функцію підтримання державного обвинувачення в суді покладає на єдину систему прокуратури України і ставить її на перше місце в системі конституційних функцій. Одночасно з публічним началом у порушенні кримінальної справи, проведенні дізнання, досудового слідства, а також провадження справ у всіх судових стадіях зростає значення і приватних моментів у кримінальному судочинстві.
Збільшується кількість кримінальних справ, що порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, який допускається з усіх категорій справ для участі в судових дебатах, навіть тоді, коли державний обвинувач відмовився від обвинувачення.
Виникають непрості ситуації у правовідносинах потерпілого і прокурора, а також у реалізації правових статусів як прокурора, так і потерпілого. Розв’язання зазначених проблем вимагає певних теоретичних досліджень, узагальнення практики, осмислення відповідного правового регулювання, що і зумовило вибір теми дисертації.
Зв‘язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження є складовою частиною комплексної наукової програми юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Удосконалення правового механізму реалізації та захисту прав та інтересів людини і громадянина в Україні” і теми наукового дослідження цільової програми кафедри правосуддя „Проблеми удосконалення законодавства про судоустрій та судочинство”.
Дисертаційна робота пов‘язана з Концепцією реформування прокуратури України, що розроблена Генеральною прокуратурою України.
Ступінь наукової розробки тематики. Актуальність досліджуваної теми привертала увагу багатьох відомих дослідників: С.А.Альперта, А.М.Баскалової, В.І.Баскова, І.В.Вернидубова, В.В.Гаврилова, М.І.Гошовського, Л.М.Давидова, В.В.Дорошкова, В.С.Зеленецького, З.З.Зінатулліна, М.В.Косюти, В.Ф.Крюкова, Ю.І.Крючка, Т.А.Кухлевської, О.П.Кучинської, Є.Г.Мартинчика, Є.А.Матвієнка, В.Т.Маляренка, С.В.Матієка, О.Р.Михайленка, М.М.Михеєнка, В.В.Молдована, В.Т.Нора, І.Д.Перлова, Н.Є.Петрової, С.Б. Погодіна, В.М.Савицького, М.С.Строговича, Ф.Н.Фаткулліна, В.Д.Фінька, А.Л.Ципкіна, В.Я.Чеканова, В.П.Шибіки, М.Л.Шифмана, М.Є.Шумила та інших.
Темі підтримання державного обвинувачення присвячувалися науково-практичні конференції, семінари.
Однак залишилося немало проблем, що вимагають подальшого дослідження, особливо з урахуванням сьогодення, розвитку відповідного законодавства, боротьби зі злочинністю, а також з позицій захисту прав і законних інтересів потерпілого.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розроблення концептуальних проблем, пов‘язаних з конституційними нормами щодо підтримання державного обвинувачення в суді, покладеного на єдину систему прокуратури України, якому надається значення основної засади судочинства, і на цій основі показати взаємозв‘язок публічного обвинувачення, що здійснює прокурор, з обвинуваченням потерпілого. В результаті розв’язати теоретичні проблеми, що не розроблені чи недостатньо висвітлені, дати науково обґрунтовані практичні, методичні рекомендації для практики, а також висловити свої пропозиції щодо подальшого удосконалення кримінально-процесуального законодавства та законодавства, що регулює діяльність з підтримання державного та приватного обвинувачення в суді.
Метою роботи окреслено такі завдання:
- визначити сутність, значення, історичні витоки зародження та розвитку системи видів обвинувачення;
- з‘ясувати співвідношення державного обвинувачення з приватним обвинуваченням потерпілого;
- висвітлити динаміку формування публічного обвинувачення та його парадигми в стадіях кримінального процесу;
- дослідити правовий статус суб‘єктів підтримання обвинувачення;
- розробити рекомендації щодо удосконалення методики підготовки прокурора для участі в судовому провадженні;
- розкрити правову сутність, зміст відмови прокурора від обвинувачення та його зміни;
- сформулювати пропозиції щодо удосконалення відповідного законодавства.
Об‘єктом дослідження є еволюція і сучасний стан державного та приватного обвинувачення в судах України.
Предметом дослідження є специфіка правовідносин за участю прокурора та потерпілого з приводу підтримання обвинувачення в судах України.
Емпіричну базу дисертаційного дослідження склали: комплексні державні звіти про роботу прокуратури України (Розділ 3. Підтримання державного обвинувачення в судах) за 2002-2003 рр.; огляди, довідки, інформаційні листи, аналізи, узагальнення прокуратури Чернівецької області за 2002 р.; окремі архівні кримінальні справи Сокирянського районного суду (№ 1/22), Першотравневого районного суду (№ 1/282), Новоселицького районного суду (№1-25) та Ленінського районного суду (№1-140) Чернівецької області.
Проведено опитування 60 державних обвинувачів, працівників прокуратури Чернівецької області.
Використана також опублікована практика, статистичні, соціологічні дані в тому числі з російських джерел.
Теоретичною та практичною базою є монографії, дисертації, автореферати, наукові статті, тези, посібники – всього використано 259 джерел. Вивчене відповідне законодавство України, Росії, Молдови, а також вітчизняні публікації щодо проблем обвинувачення у Франції, ФРН, Великобританії, США та європейських держав постсоціалістичної системи.
Аналізуються відповідні накази Генерального прокурора України, накази прокурора Чернівецької області.
Методи дослідження. Виконана робота ґрунтується на сучасних методах пізнання, що випливають з доктрин і категорій філософії та уявлень про загальнолюдські цінності з позицій теорії права та держави.
Діалектичний метод уможливив розглянути поставлені проблеми в динаміці, у їх взаємозв‘язку, особливо при формуванні та розвитку елементів обвинувачення.
Історичний метод дав змогу конкретизувати динаміку зародження і розвитку приватного та публічного обвинувачення. Цей метод доповнюється діахронним аналізом, тобто конкретно-хронологічним.
Метод моделювання в основному застосований при спробі спрогнозувати можливі алгоритми правової поведінки прокурора в суді присяжних на досвіді правового регулювання і практики функціонування цих судів у Російській Федерації.
Системно-структурний метод використаний з метою пізнання складних проблем, що у своїй сукупності складають певні системи – це, перш за все, види обвинувачень, суб‘єкти, що підтримують обвинувачення, підстави для прийняття відповідних рішень тощо.
Метод порівняльно-правового аналізу дав можливість зіставити правові норми, що регулюють суспільні відносини щодо обвинувачення за вчинений злочин у системах права інших держав.
Статистичний метод дозволив дослідити фактичну сторону підтримання державного обвинувачення в суді і побачити в ньому певні тенденції.
Спеціально-юридичний аналіз норм чинного законодавства та практики його застосування щодо підтримання обвинувачення в суді дав можливість виявити прогалини й суперечності в певних нормативних актах і сформулювати пропозиції для їх усунення.
Соціологічний метод використаний через опитування державних обвинувачів зі з‘ясування важливих положень щодо методик підготовки до підтримання обвинувачення в суді.
У роботі всі методи дослідження застосовувалися в їх взаємозв‘язку з урахуванням об‘єкта, предмета, відповідних проблем дисертаційного дослідження.
Наукова новизна результатів дослідження зумовлена актуальністю теми дисертації.
Дисертаційна робота є першим монографічним дослідженням, у якому комплексно, у взаємозв‘язку вивчені проблеми як державного обвинувачення, так і приватного. На основі проведеного дослідження сформульовані теоретичні висновки, пропозиції, що мають елементи новизни і спрямовані на більш ефективне розв’язання проблем щодо підтримання обвинувачення в суді суб‘єктами сторони обвинувачення.
Новими найсуттєвішими результатами дисертаційного дослідження є ті, що видаються:
- з позицій науки логіки показано підходи до визначення терміну „обвинувачення”, тому що саме по собі це слово ще не є поняття. Воно є неоднозначним (вид діяльності, окрема функція, правовий інститут, засада судочинства тощо);
- дисертант подав найбільш повну систему видів обвинувачення залежно від відповідних критеріїв: публічне, державне, приватне, приватно-публічне, основне, субсидіарне, народне (громадське), офіційне і неофіційне, складне і просте, загальногромадське і відомче. В цю систему вводиться також новий вид обвинувачення – державно-приватне;
- поділяється рівень змагальності судового розгляду на високий, помірний і ледве помітний в залежності від рівня розбіжностей інтересів учасників судочинства та їх активності у захисті своїх прав, відстоювання своїх намагань;
- висвітлено в комплексі та взаємозв‘язку історичні основи зародження і розвитку приватного і паралельно державного обвинувачення на прикладах декількох держав (Російська імперія, Франція, Німеччина, Великобританія, США);
- обґрунтовано висновок про можливе збільшення кола кримінальних справ приватного та приватно-публічного обвинувачення до 162 за рахунок ст. 46 КК та введення в дію нової редакції ст. 8 КПК України щодо звільнення від кримінальної відповідальності за злочини невеликої тяжкості у зв‘язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим;
- комплексно показано відмінність правових статусів прокурорів як обвинувачів від потерпілих, які підтримують обвинувачення.
Дисертантом удосконалені такі положення:
- показано авторське визначення системи підстав, умов, що спонукають прокурора до зміни обвинувачення (з наведенням місцевої практики);
- наведено аргументи на підтримку думки про те, що участь прокурора в судовому засіданні, розгляді справи має значення окремої функції, бо підтримання прокурором державного обвинувачення в суді не охоплює всього змісту, суті його участі у провадженні справ у судах, наприклад, бере участь у дослідженні доказів, заявляє клопотання, висловлює свої думки, викладає міркування тощо;
- розкрито складові елементи обвинувачення: фабула, юридичне формулювання і правова кваліфікація з їх характеристикою та значенням. Показана динаміка і значення парадигми обвинувачення на всіх стадіях судочинства;
- уточнена класифікація всіх осіб, які можуть брати участь у кримінальному процесі з урахуванням нового законодавства та проектів КПК України.
Набули подальшого розвитку положення щодо:
- структури статусу особи, що не зводиться тільки до повноважень. Правовий статус визначається як сукупність істотних стійких зв‘язків і властивостей, що забезпечують особі цілісність, зберігають основні її якості за будь-яких ситуацій та змін;
- дається авторське бачення системи функцій, що здійснюються органами прокуратури, і їх взаємозв‘язок з іншими державними функціями, функціями кримінального процесу;
- підкреслюється, що участь прокурора і потерпілого в судовому розгляді не зводиться лише до підтримання обвинувачення;
- розкривається система всебічної підготовки прокурора для участі в судовому провадженні з метою підвищення її ефективності;
- дисертантом сформульовані пропозиції щодо вдосконалення законодавства, що додані до дисертації.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані:
- у науково-дослідній сфері при подальшій розробці теоретичних питань участі прокурорів, учасників кримінального процесу в стадіях судового і досудового провадження;
- у нормотворчій діяльності при розробці нового Кримінально-процесуального кодексу України, Закону України „Про прокуратуру”;
- у правозастосовній діяльності при виборі прокурорами та іншими суб‘єктами оптимальних, найбільш ефективних рішень при участі в кримінальному процесі та підтриманні обвинувачення;
- у навчальному процесі юридичних навчальних закладів при вивченні курсів, насамперед з кримінально-процесуального права, прокурорського нагляду (прокуратура України), судоустрою України, а також при підвищенні кваліфікації працівників прокуратури.
Апробація, публікація та реалізація результатів дисертаційного дослідження. Дисертація виконана й обговорена на кафедрі правосуддя юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Окремі питання дисертації доповідались на міжнародній науковій конференції „Організація адвокатури і надання правової допомоги в демократичному суспільстві” 18-19 жовтня 2002 року в м.Києві; на Х регіональній науково-практичній конференції „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” 5-6 лютого 2004 р. у м.Львові; на науково-практичній конференції “Актуальні проблеми попередження та боротьби зі злочинністю” 20 лютого 2004 року в м.Івано-Франківську.
Публікації. З теми дисертації автором опубліковано у виданнях, які визнані ВАК України фаховими для спеціальності “Правознавство”, 4 одноосібних наукових статті та 2 у співавторстві.
1. Юрчишин В.М. Особливості підготовки прокурора до підтримання обвинувачення в суді присяжних та участь в апеляційному суді // Прокуратура. Людина. Держава. – 2004. – №4. – С.48-53.
2. Юрчишин В.М. Участь прокурора при розгляді кримінальних справ у суді, зміст та правова природа // Прокуратура. Людина. Держава. – 2004. – №3 (33). – С.92-95.
3. Юрчишин В.М. Підтримання державного обвинувачення в суді – першочергова конституційна функція прокуратури України // Право України. – 2004. – №5. – С.131-135.
4. Юрчишин В.М. Зміна прокурором обвинувачення в суді, її правові наслідки та правове регулювання // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 200. Правознавство. Збірник наук. праць. - Чернівці: Рута, 2003.- С. 115-119.
5. Юрчишин В.М. Обвинувачення, його види і значення в кримінальному судочинстві України // Вісник прокуратури. – 2003. – №5. – С.46-51 (у співавторстві, частка дисертанта становить 80%).
6. Юрчишин В.М. Проблеми відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді // Юридична Україна. – 2004. – №4. – С.58-63 (у співавторстві, частка дисертанта становить 80%).
Автором проводились практичні семінарські заняття з курсу кримінології та спецкурсу “Проблемні питання профілактики правопорушення” у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича, на яких використовувалися матеріали дисертаційного дослідження, а також при підтриманні державного обвинувачення під час роботи в органах прокуратури Чернівецької області упродовж 1981-2004 рр.
Структура роботи зумовлена темою та логікою змісту дисертаційного дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів і тринадцяти підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури – 259 найменувань, додатків – 8 сторінок, загальний обсяг дисертації – 167 сторінок.

bibliography

В И С Н О В К И

Узагальнюючи положення проведеного дослідження, зробимо деякі короткі висновки, оцінки дотримуючись послідовності викладеного змісту дисертації.
1. Обвинувачення є поняттям не однозначне (функція, вид діяльності, засада судочинства, правовий інститут, елемент змагальності тощо). В матеріально-правовому плані обвинувачення має три складових: фабулу, юридичне формулювання та правову кваліфікацію. Автор уперше дає систему видів обвинувачень (публічне, державне, приватне, приватно-публічне, основне, субсидіарне тощо) з їх характеристикою і співвідношеннями. Вводить новий його вид – державно-приватне обвинувачення.
2. Висвітлені історичні основи зародження і розвитку приватного і державного обвинувачень в їх співвідношенні та взаємозв‘язку на прикладах Російської імперії, Франції, Німеччини, Великобританії, США. Історично першим було приватне обвинувачення. Але для обвинувачення в цілому характерні два начала: публічне (державне) та приватне (додаткове).
3. Обґрунтовується висновок про можливе збільшення кола кримінальних справ приватного та приватно-публічного обвинувачення на 162 за рахунок ст. 46 КК та введення в дію нової редакції ст. 8 КПК України щодо звільнення від кримінальної відповідальності за злочини невеликої тяжкості у зв‘язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим, що значно зменшить обсяг роботи правоохоронним органам та судам, дозволить їм зосередитись на більш якісному розслідуванні та розгляді тяжких та особливо тяжких злочинів. І це відповідає розширенню приватного начала в сучасних умовах ринкових відносин.
4. Парадигма обвинувачення що зазначена в постанові про притягнення як обвинуваченого, показана на усіх стадіях, етапах кримінального процесу. Формула обвинувачення відрізняється від його формулювання, що бере свій початок зі стадії вирішення питання про порушення кримінальної справи.
5. Дається класифікація, взаємозв’язок усіх осіб, які можуть брати участь в кримінальному процесі з урахуванням нового законодавства і проектів КПК України і особливо тих, які причетні до формулювання обвинувачення. Поділяється думка широкого поняття правового статусу особи і не зводить його лише до прав і обов‘язків. Структура статусу особи загалом визначається як сукупність істотних стійких зв‘язків та властивостей, що забезпечують її цілісність, зберігають основні якості за будь-яких ситуацій та змін.
Прокурор-обвинувач відрізняється від прокурора-учасника судового засідання і від прокурора – працівника прокуратури та керівника відповідного органу прокуратури. Звернута увага на особливості виконуючого обов‘язки прокурора.
Поділяється думка про те, що статус прокурора повинні мати не всі працівники прокуратури, а тільки ті, які безпосередньо виконують конституційні функції, покладені на єдину систему прокуратури України (ст. 121 Конституції України) та керівники органів прокуратури, що складають її систему (ст.13 Закону України „Про прокуратуру”). А потерпіла особа може бути обвинувачем лише при досягненні повноліття та повної дієздатності. Комплексно показано відмінність статусів таких обвинувачів, як прокурора і потерпілого.
6. Зазначається природа, зв‘язок функцій, покладених на прокуратуру, з функціями держави взагалі та в системі кримінально-процесуальних функцій. Дається авторське бачення системи функцій, які здійснюються органами прокуратури. Характеризується функція підтримання державного обвинувачення як у суді, так і на досудовому розслідуванні злочинів. Без висування обвинувачення не може бути ні судочинства, ні інших функцій. Функція обвинувачення – це першооснова всього кримінального процесу. Пропонується функцію обвинувачення розуміти в статиці як окреме поняття, термін і в динаміці, коли ця функція практично здійснюється.
7. Розкривається система підготовки прокурора для участі в судовому провадженні в усіх його етапах, яка відрізняється від підготовки для підтримання державного обвинувачення в суді, у плані участі в судових дебатах. При підготовці прокурора до участі в суді звернута увага на такі методи: програмно-цільовий, метод моделювання, комплексного підходу тощо, а також на вимоги, що пред’являються до обвинувальної промови і її проголошення.
8. Дається історична довідка про виникнення суду присяжних і участі в ньому обвинувача, з дотриманням погляду, що суд присяжних існував ще до нашої ери, коли в 399 році цим судом був засуджений до страти Сократ, а не в 829 р., як це стверджується в літературі. Зазначена система можливих повноважень прокурора в суді присяжних, які повинні бути створені в Україні і моделюються стосовно досвіду з цієї проблеми в Російській Федерації. При цьому звернута увага на особливості завдань обвинувача та його промови в судах присяжних. Висвітлені недоліки та досягнення в діяльності суду присяжних. Показана складна правова природа участі прокурора в апеляційному суді, зокрема при постанові вироку. Обґрунтовується можливість подачі двох різних апеляцій з однієї справи – з боку прокурора-обвинувача і прокурора-керівника. Підтримується пропозиція надати державному обвинувачу право направляти прокурору вищого рівня свої заперечення щодо думки прокурора-начальника, який надав апеляцію, з якою не згоден прокурор-обвинувач.
9. Участь прокурора і потерпілого в судовому розгляді не зводиться лише до підтримання обвинувачення. Підтримується думка, що участь прокурора в судовому засіданні, розгляді справ має розцінюватися як окрема функція прокурора. Прояв, рівень змагальності поділяється на високий, помірний і ледве помітний. І це залежить від рівня розбіжностей інтересів обвинувача і захисника та інших учасників судового розгляду, а також їх активності у відстоюванні своїх прав і намагань. Змагальність розгляду справ судового розгляду не зводиться лише до окремого принципу, засади.
10. Доводиться, з якого віку особа набуває усі права потерпілого, починаючи з моменту подачі скарги про злочин і в інших стадіях кримінального судочинства. Це питання вирішується диференційовано щодо конкретних процесуальних прав і характеру злочину. Немало є таких обов‘язків і у потерпілого, що не належать прокуророві (допити, освідування, дача зразків, мати представника тощо).
11. Зазначається, що предметом зміни обвинувачення може бути його обсяг, зміст, характер, кваліфікація. Визначена система підстав, умов, які спонукають прокурора до зміни обвинувачення (з наведенням місцевої практики). Різновидами зміни обвинувачення може бути його доповнення або закриття справи в частині обвинувачення чи часткова відмова від обвинувачення. Показано співвідношення цих понять. Зміна обвинувачення, що суттєво відрізняється від попереднього обвинувачення за фактичними і юридичними ознаками, може бути розцінена як нове обвинувачення (контрабанда замінена на зловживання владою тощо). Звернуто увагу на позитивні наслідки зміни обвинувачення з позиції забезпечення законності, захисту прав і законних інтересів особи.
12. Доведено, що інститут відмови прокурора-обвинувача від підтримання державного обвинувачення в суді історично є стабільним і узгоджується з участю його у розгляді справи судом з урахуванням відповідного переконання прокурора, що бере свій початок зі Статусу Кримінального судочинства (1887) Норвегії. Відмова прокурора від обвинувачення розцінюється як призупинення прокурором відповідної активної діяльності з продовження процесу обвинувачення конкретної особи, що розпочалася ще на досудовому слідстві. Прокурор перестає бути обвинувачем, але в суді залишається прокурором – учасником процесу. Наявність підстав для відмови від обвинувачення означає їх відсутність для підтримання обвинувачення, суттєву роль у цьому відіграють нові докази. Моментом для відмови прокурора від обвинувачення може бути будь-який етап судового розгляду, коли необгрунтованість обвинувачень стає очевидною, незаперечною для прокурора (наприклад, підсудний не досяг відповідного віку). В даному випадку підкреслюється, що особливості промови прокурора в судових дебатах полягає в спрямованні на обгрунтування мотивів відмови від обвинувачення і буде залежати від тих підстав, які виключають винуватість підсудного. Стверджується, що судовим рішенням після відмови прокурора від обвинувачення з реабілітуючих підстав повинен бути виправдувальний вирок, а не закриття кримінальної справи. Підтримується думка, що відмова прокурора від обвинувачення в суді, що за законом тягне закриття справи, не зовсім відповідає положенням. Саме на підставі доказів приймаються процесуальні рішення, а не на думках, поглядах окремих осіб, а також не узгоджується з принципом незалежності суду. Тим більше, що позиція прокурора може бути очевидно незаконною, не узгоджуватись з обставинами справи і навіть відкрито протиправною.
13. У дисертації висловленні пропозиції щодо подальшого удосконалення законодавства, які конкретно сформульовані та направлені до Верховної Ради України для можливого використання, зокрема про те, що у п.41 ст.6 проекту КПК України від 28.11.03 при роз’ясненні терміну “прокурор” слід уточнити, що статус прокурора повинні мати лише працівники прокуратури, які безпосередньо виконують конституційні функції, а не працівники прокуратури, що займаються питаннями планування, статистики, матеріально-технічного, правового, кадрового забезпечення тощо. В новому КПК слід передбачити “момент”, коли прокурор може відмовитися від обвинувачення. В разі відмови прокурора від обвинувачення зобов’язати суд постановити виправдувальний вирок, а не закривати кримінальну справу. Наділити цивільного позивача та їх представників правом продовжувати обвинувачення, якщо від нього відмовився прокурор. Крім цього, в законодавчому порядку передбачити обов’язкову участь представника на стороні потерпілого, в разі відмови прокурора від обвинувачення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

І. Нормативно-правові акти

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – №30. ¬– 1996. – Ст. 121.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України. Відомості Верховної Ради УРСР–1961. - №2. – Ст.15.(Із змінами станом на 20 травня 2004 р.).
3. Кримінальний кодекс України. Відомості Верховної Ради України – 2001. - №25-26. – Ст.131.
4. Закон України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р. Офіційне видання. – К.: Ін Юре, 2001. – 32 с.
5. Закон України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №27-28. – Ст.180.
6. Наказ Генеральної прокуратури України №5 від 28 жовтня 2002 р. „Про організацію підтримання державного обвинувачення в суді, забезпечення його відповідності кримінальному та кримінально-процесуальному законодавству”.
7. Уголовно-процессуальное законодательство Союза ССР и РСФСР. Теоретическая модель. Под ред. В.М.Савицкого. – М.: ИГиПАН, 1989. – 317 с.
8. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Молдова. – Кишинеу. – 2003.
9. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации с изменениями и дополнениями на 15 сентября 2003 г. – М., 2003.
10. Уголовно-процессуальный кодекс Франции. – М.: Прогресс, 1967.

ІІ. Література

14. Абрамович С.Д. та ін. Риторика загальна та судова: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 416 с.
15. Ажам М. Искусство говорить публично. – М., 1909. – 33 с.
16. Алексеев Н.С., Макаров З.В. Ораторское искусство в суде. – Л.: ЛГУ, 1985. – 176 с.
17. Алексеев С.С. Общая теория права. Т.2. – М.: Юрид. лит., 1982. – 360 с.
18. Альперт С.А. Обвинение в советском уголовном прпоцессе. – Харьков: ХЮИ, 1974. – 38 с.
19. Альперт С.А. Потерпеший в советском уголовном процессе. Автореф. дисерт… канд. юрид. наук. – Харьков, 1956. – 22 с.
20. Альперт С.А. Производство по уголовным делам, возбуждаемым по жалобам потерпевшего. – Харьков, 1976. – 26 с.
21. Альперт С.А. Субъекты уголовного процесса. – Харьков: Изд-во Нац. академии им.Ярослава Мудрого, 1997. – 75 с.
22. Антология мировой мысли. – Т.1. – М.: Мысль, 1999. – 832 с.
23. Барабаш А.С., Попренин К.Г. Состязательность, ее роль в установлении виновности обвиняемого // Проблемы доказывания виновности в уголовном процессе. – Красноярськ: Изд-во Красноярского ун-та, 1989. ¬– С.42 с.
24. Баскалова А.М. Уголовно-процессуальная функция обвинения, осуществляемая прокурором, и ее реализация на судебном следствии. Автор. дис. …канд. юрид. наук. – Томск, 2002. – 25 с.
25. Басков В.И. Курс прокурорского надзора. – М.: Зерцало, 1998. – 480 с .
26. Басков В.И. Прокурор в суде первой инстанции. – М.: Юрид. лит-ра, 1968. – 200 с.
27. Басков В.И. Прокурорский надзор за исполнением законов при рассмотрении уголовных дел в судах. – М.: Юриздат, 1986. – 286 с.
28. Белкин Р.С. Криминалистика: проблемы, тенденции, перспективы. Общая и частная теория. – М.: Юрид. лит-ра, 1987. – 271 с.
29. Белкин Р.С. Курс советской криминалистики. – Т. 1. – М.: Акад. МВД СССР, 1977. – 340 с.
30. Берман Г.Дж. Западная традиция права: эпоха формирования. – М., 1994. – 590 с.
31. Ванин Д.В. Функциональное назначение деятельности следователя и его полномочия в состязательном уголовном процессе: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – Саратов, 2003. – 18 с.
32. Вильховая Л.В. Проблемные вопросы отказа прокурора от поддержания государственного обвинения // Материалы научно-практической конференции „Поддержание государственного обвинения в суде – основная конституционная обязанность прокурора”. – Донецк: Прок. Донец. обл., 1999. – 68-72 с.
33. Володимиров Л.Е. Пособие для уголовной защиты. – СПб., 1911. – 186с.
34. Воробьев Г.А. Планирование судебного следствия. – М.: Юрид. лит-ра, 1978.–80с.
35. Вышинский А.Я. Теория судебных доказательств в советском праве. – М.: Госиздат юрид. лит., 1950. – 308 с.
36. Гаврилов В.В. Сущность прокурорского надзора в СССР: Предмет. Объект. Функции. Компетенция. – Саратов: СГУ, 1984. – 152 с.
37. Галкин Б.А. Советский уголовно-процессуальный закон. – М.: Юрид. лит-ра, 1962. ¬– 256 с.
38. Гапонов А., Хруслова Л. Зміна прокурором обвинувачення в суді. Окремі проблемні питання // Вісник прокуратури. – 2002. - № 6. – С. 85-88.
39. Гошовський М.І., Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України. – Київ.: Юрінком Інтер, 1998. – 192 с.
40. Гурвич С.С., Погорелков В.Ф., Герман М.А. Основы риторики. – К.: Вища школа, 1988. – 173 с.
41. Густов Г.А. Моделирование при расследовании преступлений. – Л.: ЛГУ, 1986. – 96 с.
42. Гуськова А.П. Уголовное преследование (обвинение) в Российском уголовном судопроизводстве // Актуальные проблемы реформирования экономики и законодательства России и стран СНГ. Материалы научно-практической конференции. – Челябинск: ЧГУ, 2001. Ч.2. – С.22-27.
43. Давыдов Л.М. Обвинение и защита // Актуальные проблемы советского уголовного процесса. – Свердловськ: Среднеур. книгоизд., 1987. – С. 26.
44. Давыдов Л.М. Обвинение в советском уголовном процессе. – Свердловск, 1974. – 135 с.
45. Даев В.Г. К понятию обвинения в советском уголовном процессе // Правоведение. – 1970. – №1. – С. 85.
46. Даев В.Г., Маршунов М.Н. Основы теории прокурорского надзора. – Л.: ЛГУ, 1990. – 136 с.
47. Державне обвинувачення: Довідник з питань організації роботи з підтримання державного обвинувачення в судах: законодавчі та відомчі акти з питань прокурорської діяльності (з додатком). – Київ, 2003. – 528 с.
48. Довідник прокурора: законодавчі та відомчі акти з питань прокурорської діяльності / Довід. видання. – Упоряд.: Є.П. Бурдоль, О.В. Коваленко; Відп. ред. І.В. Дріжчаний. – К.: Воля, 2003. - 448 с.
49. Дорошков В.В. Частное обвинение: правовая теория и судебная практика. – М.: Норма, 2000. – 143 с.
50. Духовский М.В. Русский уголовный процесс. – М., 1908. – 464 с.
51. Екхард Фон Бубнофф. Боротьба зі злочинністю на інстанційному рівні ЄС // Юридична Україна. - 2003. - № 2. – С. 48.
52. Елькінд П.С. Сущность советского уголовного процессуального права. – Л.: ЛГУ, 1963. – 172 с.
53. Жеребкин В.Е. Логика. – Харьков: Основа, 1968. – 256 с.
54. Загурський О.Б.Судові дебати в кримінальному процесі: правові та психологічні проблеми. Автореф. .дисерт.... канд. юрид. наук. – Київ, 2003. – 24 с.
55. Звягинцев А.Г., Орлов Ю.Г. Под сенью русского Орла. Генерал-прокуроры России. – М.: Довгань,1997. – 148 с.
56. Зеленецкий В.С. Возбуждение государственного обвинения в советском уголовном процессе. – Харьков: Вища школа, 1979. – 144 с.
57. Зеленецкий В.С. Возбуждение уголовного дела. – Харьков: Крым Арт, 1998. – 340 с.
58. Зеленецкий В.С. Общая теория борьбы с преступностью. – Т. 1; Концептуальные основы. – Харьков: Основа, 1994. – 321 с.
59. Зеленецкий В.С. Отказ прокурора от государственного обвинения. – Харьков: Юристъ, 1979. – 116 с.
60. Зеленецкий В.С. Функциональная структура прокурорской деятельности. – Харьков: Юристъ, 1978. – 79 с.
61. Зеленецкий В.С., Куркин Н.В. Обеспечение безопасности субъектов уголовного процесса. – Харьков: КримАрт, 2000. – 404 с.
62. Зинатуллин З.З. Общие проблемы обвинения и защиты по уголовным делам. – Ижевск: Изд-во Удм. ун-та, 1989. – 80 с.
63. Иванов В.В. Обеспечение прав потерпевшего при отказе прокурора от уголовного преследования по делам публичного обвинения // Проблемы обеспечения прав участников процесса по новому уголовно-процессуальному Кодексу Российской Федерации: Матер. науч.-практ. конфер. – Самара, 2003.
64. Иванов И. Обязательна ли для возбуждения уголовного дела об изнасиловании формальная жалоба потерпевшей // Соц. законность. – 1939. – №1. – С.68.
65. Исаев И.Л. История государства и права России. – М., 1998. – 605с.
66. История советской прокуратуры в важнейших документах. – М.: Юриздат МЮ СССР, 1947. – 450 с.
67. Інформаційно-методичний бюлетень №4 прокуратури Чернівецької області. – Чернівці, 1997. – С.20.
68. Історія держави і права України. Ч.1. – К.: Ін Юре, 1996. – 368 с.
69. Каз Ц.М. Субьекты доказывания в советском уголовном процессе. – Саратов, 1968. – 68 с.
70. Каск Л.И. Функции и структура государства. – Л.: ЛГУ, 1969. – 65с.
71. Катькало С.И., Лукашевич В.З. Судопроизводство по делам частного обвинения. – Л., 1972. – 208 с.
72. Кистяковский А. О значении судебной реформы в делах улучшения уголовного правосудия. - Киев, 1870. – С.37.
73. Клименко С.В., Чичерин А.Л. Основы государства и права. – М.: Зерцало, ТЕИС,1996. – 213 с.
74. Клочков В.В. Функции прокуратуры: понятие, соотношение с деятельностью, классификация // Прокуратура, законность, государственный контроль: Сб. науч. трудов. – М.: Манускрипт, 1995. – С.6.
75. Когамов М.Ч. Государственный следственный комитет: версии, опыт, проблемы, решение. – Алма-Ата, 1997. – 160 с.
76. Кокорев Л.Д. Участники правосудия по уголовным делам. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1971. – 160 с.
77. Колбая Г.Н. Соотношение предварительного следствия и судебного разбирательства. – М.: Юрид. лит-ра, 1975. – 152 с.
78. Колодій А.М. та інші. Теорія держави і права. – Київ: Юр Інформ, 1995. – 192 с.
79. Комментарий к закону о прокуратуре СССР. – М.: Юрид. лит., 1984. – 223 с.
80. Конверський А.Є. Логіка. Підручник. – Київ: Четверта хвиля, 1998. – 272 с.
81. Кони А.Ф. На жизненном пути. Собр. соч. – М.: Юрид лит-ра, 1967. – 622 с.
82. Кони А.Ф. Соб. соч. – Т.4. – М.: Юрид. лит-ра, 1967. – 543 с.
83. Корнуков В.М. Конституционные основы положения личности в уголовном судопроизводстве. – Саратов: Изд-во Сарат. гос. ун-та., 1967. – 178с.
84. Корнуков В.М., Лазарев В.А., Холоденко В.Д. Возбуждение уголовного дела в системе уголовно-процессуальной деятельности. – Саратов: СГАП, 2002. – 156 с.
85. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів. – Київ, Юрінком Інтер, 1998. – 416с.
86. Косюта М.В. Прокурорська система України в умовах демократичного суспільства. – Одеса: Юрид. літ-ра, 2002. – 376 с.
87. Котюк В.О. Теорія права. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.
88. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / За заг. ред. В.Т.Маляренка, В.Г.Гончаренка. – К.: Форум, 2003. – 940с.
89. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар / Відп. ред. С.С.Яценко. – К.: А.С.К., 2002. – 968 с.
90. Кримінальний процес України. За ред. Ю.М.Грошового та Б.М.Хотенця. – Харків: Право, 2000. – 496 с.
91. Крюков В.Ф. Отказ от государственного обвинения. – Диссерт... канд. юрид. наук. – Воронеж, 1996. – 162 с.
92. Крючко Ю.І. Проблеми підтримання державного обвинувачення у справах про навмисні вбивства. Дис. ...канд. юрид. наук. – Харьків, 1999. – 206с.
93. Крючко Ю.И. Поддержание государственного обвинения по делам об умышленных убийствах. Учебное пособие. – Харьков, 1999. – 144 с.
94. Кудин Ф.М., Костенко Р.В. Достаточность доказательств в уголовном процессе. – Краснодар: КГАУ, 2000. – 160 с.
95. Кудрявцев В.Н. Теоретические основы квалификации преступлений. – М.,1963.
96. Кухлевская Т.А. Государственное обвинение в условиях судебно-правовой реформы. Дис. …канд. юрид. наук. – М., 1994. – 198 с.
97. Куценко В.И. Социальная задача как категория исторического материализма. – К.: Наукова думка, 1972. – 371 с.
98. Лакизюк В., Михайленко О. Прокуратура України: витоки, розвиток, персоналії та правове регулювання // Вісник прокуратури. – 2000. – №2. – С.34-42.
99. Ларин А.М. Расследование по уголовному делу: процессуальные функции. – М.: Юрид. лит., 1986. – 160 с.
100. Ленін В.І. Х з’їзд РКП(б). Заключне слово по доповіді про заміну розверстки натуральним податком. 15 березня. Повн. зібр. творів видавництво політична література України. Київ, 1974. – Т. 43. – 527 с.
101. Ленін В.І. Конспект книги Гегеля „Наука логіка”. Повн. зібр. творів. – Т.29. – 756 с.
102. Ленін В.І. Про державу. Повн. зібр. творів. Київ, 1973 – Т.39. – 596 с.
103. Ленін В.І. Лист П.О.Богданову №155. Повн. зібр. творів. Київ, 1975 – Т. 54. – 868 с.
104. Ленін В.І. Соціал-демократія і виборчі угоди. Повн. зібр. творів. Київ, 1971 – Т. 14. – 527 с.
105. Ленский А.В., Якимович Ю.К. Производство по делам частного обвинения в уголовном процессе России. – М., 1998. – 45 с.
106. Лузгин И.М. Моделирование при расследовании преступлений. – М.: Юрид. лит-ра, 1981. – 152 с.
107. Маляренко В.Т., Вернидубов І.В. Прокурор у кримінальному судочинстві. – Київ: Юрінком Інтер, 2001. – 240 с.
108. Мангутов И.С., Уманский Л.И. Организатор и организаторская деятельность. - Л.: ЛГУ, 1975. – 243 с.
109. Маркс К., Енгельс Ф. Дебати з приводу закону про крадіж лісу. Зібрання творів, державне видавництво політичної літератури УРСР Київ, 1958. – Т.1. – 657 с.
110. Марксистско-ленинская диалектика. Кн. 3. Диалектика процесса познания. – М.: МГУ, 1985. ¬– 367 с.
111. Мартынчик Е.Г. Гарантии прав обвиняемого в суде первой инстанции. – Кишинев: Штиинца, 1975. – 220 с.
112. Уголовно-процессуальное законодательство Союза ССР и РСФСР. Теоретическая модель. – М.: Юриздат, 1989. – С. 69.
113. Маршунов М.Н. Основы теории прокурорского надзора. – Л., Санкт-Петербург:1990. – 96с.
114. Маслов А.Г. Доказывание обвинения на стадии предварительного расследования. – Саратов: изд-во ГОУВПО «Сарат. госуд. акад. права», 2003. – 52 с.
115. Матвиенко Е.А. Судебные речи. – Минск: Вышейш. шк., 1972. – 254 с.
116. Матієк С. Обинувачення як кримінальний позов. Деякі питання теорії // Вісник прокуратури.– 2002. – № 6 /18. – С.47-49.
117. Мати шевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина. – Київ, Юрінком Інтер, 2000.- 272с.
118. Матієк С. Щодо визначення поняття «обвинуваченого» // Вісник прокуратури. – 2002. – № 5 (17). – С.57.
119. Матієк С.В. Підготовка до підтримання державного обвинувачення в суді: Навч. посіб. ¬– Київ: Істина, 2002. – 47 с.
120. Мелкумов В.Г. Функции советской прокуратуры // Сов. гос-во и право. – 1980. - № 11. – С. 32.
121. Милицин С.Д. Предмет регулирования советского уголовно-процессуального права. Автореф. дисерт. …канд. юрид. наук. – Свердловск, 1988. – 22 с.
122. Михайленко А.Р. Возбуждение уголовного дела в советском уголовном процессе. – Саратов: СГУ, 1975. – 151 с.
123. Михайленко А.Р. О правовой природе начала уголовного процесса // Вопросы уголовного процесса. – Вып.2. – Саратов, 1979. – С.39-51.
124. Михайленко А.Р. Расследование преступлений: законность и обеспечение прав граждан. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 448 с.
125. Михайленко О., Малюга В. Поняття значення принципів організації та діяльності прокуратури // Вісник прокуратури. – 2001. – №3 (9). – С.22-27.
126. Михайленко О.Р. Провадження кримінальних справ у суді. Конспект лекцій. – К.: Вид-во КДУ, 1992. – 112 с.
127. Михайленко О.Р. Від фіскальства до сучасного прокурорського нагляду // Вісник Київ ун-ту. – №3. – 1991. – С.88-94.
128. Михайленко О.Р. Нетрадиційні погляди на традиційні положення щодо захисту прав людини в кримінальному процесі // Механізм захисту прав і свобод людини в Україні. Матер. наук.-практ. конф. – Київ, 1999. – С. 76-85.
129. Михайленко О.Р. Правова допомога в системі видів державної та адвокатської діяльності // Організація адвокатури і надання правової допомоги в демократичному суспільстві. Допов. учасн. міжн. конф. – Київ, 2002. – С. 20-23.
130. Михайленко О.Р. Проблеми здійснення прокуратурою своїх функцій на досудовому слідстві // Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи. Матер. наук.-практ. конф. – Харків, 2002 – С. 60-63.
131. Михайленко О.Р. Проблеми розвитку й удосконалення правового регулювання організації та діяльності прокуратури України // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матер. ІХ регіон. наук.-практ. конф. – Львів, 2003. – С. 526-528.
132. Михайленко О.Р. Прокуратура Франції, ФРН, Великобританії, США. – Київ, 2001. – 32 с.
133. Михайленко О.Р. Складання процесуальних актів у кримінальних справах. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 256 с.
134. Михайленко О.Р. Становлення і розвиток підтримання державного обвинувачення в суді // Материалы научно-практической конференции. – Донецк, 1999. – С.15-19.
135. Михайленко О.Р. Статус Генерального прокурора України: історія, теорія і сучасність // Юридична Україна. – 2003. - № 2. – С. 20-25.
136. Михайленко О.Р. Юридична освіта і забезпечення законності // Проблеми організації прокуратури й оптимізації її діяльності в сучасних умовах: Зб. наук. праць. – Харків, 1998. – С. 255-260.
137. Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К.: Вища школа, 1984. – 132 с.
138. Михеєнко М.М. Громадське обвинувачення і громадський захист у радянському кримінальному судочинстві. – К.: КДУ, 1963. – 79 с.
139. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. Підручник для вищ. юрид. закладів освіти. – Київ: Либідь, 1999. – 534с.
140. Мичко М.І. Прокуратура європейських держав постсоціалістичної системи. – Донецьк: ДІВС, 2001. – 328 с.
141. Мичко М.І. Функції та організаційний устрій прокуратури. – Донецьк: Донеччина, 2001. – 272 с.
142. Мычко Н.И. Прокуратура Украины: роль и место в системе государственной власти. – Донецк: Донеччина, 1999. – 256 с.
143. Молдован В.В. Судова риторика. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 320с.
144. Мотовиловкер Я.О. Вопросы дальнейшего совершенствоания уголовно-процессуального законодательства. – Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1966. – 112 с.
145. Мотовиловкер Я.О. Основные уголовно-процессуальные функции. – Ярославль: Изд-во Ярослав. ун-та, 1976 – 94 с.
146. Муравьев Н.В. Прокурорский надзор в его устройстве и деятельности. Т. 1. – М.: Универ. типография, 1889. – 554 с.
147. Мурашин Г.А. Органы прокуратуры в механизме советского государства. – Киев: Наукова думка, 1972. – 180 с.
148. Новий тлумачний словник української мови. У 4-х т. Т. 4 / Укладачі В.Яремко, О.Сліпушко. – Київ: Вид-во Аконіт, 1999. – 941 с.
149. Нор В.Т. Защита имущественных прав в уголовном судопроизводстве. – Киев: Вища школа, 1989. – 275 с.
150. Нор В.Т., Бернський Я.О., Когутич І.І., Котик З.Д., Гузела М.В., та ін. Прокурорський нагляд в Україні. – Львів:Тріада плюс, 2002. – 280с.
151. Ожегов С.И. Словарь русского языка. – М.: Русский язык, 1987. – 797с.
152. Павлов Стефан. Проблеми на основните функции социалистические наказателен процес. – София: Наука и изкуство, 1966. – 413 с.
153. Перлов И.Д. Судебные прения и последнее слово подсудимого в советском уголовном процессе. – М.: Госюриздат, 1957. – 231 с.
154. Петрова Н.Е. Частное и субсидиарное обвинение. Дис…. кан. юрид. наук. – Самара, 1999. – С.213.
155. Петровский С.А. О сенати в царствовании Петра Великого. – М., 1875. – 349 с.
156. Пионтковский А.А. – Учение о преступлении по советскому уголовному праву. – М., Госюризд, 1963. – 668с.
157. Платонов К.К., Голубев Г.Т. Психология. – М.: Висш. шк., 1977. – 247с.
158. Погодин С.Б. Обвинение в суде присяжных в Российском уголовном процессе. Автор диссерт. канд. юрид. наук. – Саратов, 2001. – 24 с.
159. Поддержание государственного обвинения в суде. – М.: Юрид. лит-ра, 1970. – 184 с.
160. Подольная Н.П. Деятельность прокурора по делам с обвинительним заключением. Автор... диссерт... канд. юрид. наук. – М., 1975. – 23 с.
161. Полянский Н.Н. К вопросу о юридической природе обвинения перед судом // Правоведение. – 1960. – №1. – С.110.
162. Полянский Н.Н. Очерки развития советского уголовного процесса. – М.: Изд-во АН СССР,1960. – 213 с.
163. Полянский Н.Н. Вопросы теории советского уголовного процесса. – М.: МГУ, 1956. – 271 с.
164. Полянский Н.Н. К вопросу о праве частных лиц на субсидиарное обвинение. – М., 1914. – С.2.
165. Полянский Н.Н. Очерки общей теории уголовного процесса. - М.: Право и жизнь, 1927. - 127 с.
166. Полянський Ю.Є., Долежан В.В. Акти прокуратури: підготовка і внесення. – Одеса: Юрид. літ-ра, 2003. – 248 с.
167. Понарин В.Я. Производство по гражданскому иску при расследовании уголовного дела. – Воронеж, 1978. - 114 с.
168. Попелюшко В.О. Судовий розгляд кримінальної справи. – Острог: 2003. – 196 с.
169. Потебенько М. Роки становлення і утвердження // Вісник прокуратури. – 1999. – №2. – С.21.
170. Прадід Ю.Ф. Вступ до юридичної лінгвістики. – Сімферополь: Доля, 2002. – 104 с.
171. Проект (за станом на 1 березня 2001 року). Кримінально-процесуальний кодекс України, підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України. – Київ, 2001.
172. Проект. Кримінально-процесуальний кодекс України від 19.05.2003 р. № 3757.
173. Проект. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.11.2003 р. № 3456-1.
174. Прокурорский надзор: Учебник / Под ред. Ю.Э.Винокурова. – М.: Юрайт-М, 2001. – 352 с.
175. Прокурорський нагляд в Україні. – Донецьк: Донеччина, 1997. – 256 с.
176. Промова прокурора у судових дебатах: Навч. метод. посіб. – Харьків, 1997. – С.28.
177. Протопопов А.Л. Функции прокуратуры // Правоведение. – 1990. - № 6. – С. 173.
178. Рахунов Р.Д. Участники уголовно-процессуальной деятельности по советскому праву. – М.: Госюриздат, 1961. – 276 с.
179. Резон А. О преступлениях, наказуемых только по жалобам потерпевшего, по русскому праву. – СПб., 1883. – 108 с.
180. Решетников Ф.М. Правовые системы стран мира: Справочник. – М., 1993. – С.220-230.
181. Ривлин А.Л. Общественное обвинение в суде // Советское государство и право. – 1960. – № 9. – С.96.
182. Розин Н.Н. Уголовное судопроизводство. – СПб.: Право, 1916. – 597 с.
183. Руководство и надзор за расследованием. – М.: Юриздат, 1947. – С.54. – 264 с.
184. Рябцев В.П. Понятие и виды функций прокуратуры // Проблемы борьбы с преступностью. - Вып. 39. – М., 1983. – С. 50-51.
185. Савицкий В.М. Государственное обвинение в суде. – М.: Наука, 1971. ¬ – 342 с.
186. Савицкий В.М. Очерки теории прокурорского надзора в уголовном судопроизводстве. – М.: Наука, 1975. – 383 с.
187. Савицкий В.М., Ларин А.М. Уголовный процесс: Словарь-справочник. – М.: КОНТРАКТ, 1994. – 272 с.
188. Санталов А.И. Теоретические вопросы уголовной ответсвенности: Л.: Наука, 1982. – 116с.
189. Свербигуз Г. Ставросвітське панство. – Варшава, 1999. – 248 с.
190. Седнев В.В. Изучение личности обвиняемого как фактор снижения вероятности судебной ошибки // Материалы научно-практической конференции «Поддержание государственного обвинения в суде – основная конституционная обязанность прокурора». – Донецк, 1999. – С. 41-43.
191. Семухина О.Б. Типология уголовного процесса англо-американской и романо-германской правовых систем. – Томск: Изд-во НТЛ, 2002. – 94 с.
192. Сергеич П. Искусство речи на суде. – М.: Госюриздат, 1960. – 372с.
193. Серова Е.Б. Актуальные теоретические и практические проблемы расследования и поддержания государственного обвинения по делам о вымагательстве. Дис. …канд. юрид. наук. – СПб., 1998. – 207 с.
194. Сетров М.И. Основы функциональной теории организации. - Л.: Наука, 1972. - 163 с.
195. Словарь современного русского литературного языка. – Т. 6. – М.-Л., 1957. – 1460 с.
196. Случевский В.Л. Учебник русского уголовного процесса. – СПб., 1913. – 669 с.
197. Смирнов В.Г. Функции советского уголовного права. – Л.: ЛГУ, 1965. – 188 с.
198. Стешинко Л.А. Фискалы и прокуроры в системе государственных органов России 1-й четверти ХVIII в. // Вестник МГУ. Право. – №2. – 1996. – 35 с.
199. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. – М.: Наука, 1968. – Т. 1. – 470 с.
200. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. Т.2. – М.: Наука, 1970. – 516 с.
201. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. – М.: Изд-во АН СССР, 1958. – 703 с.
202. Строгович М.С. Уголовный процесс. – М.: Юриздат, 1946. – 511 с.
203. Субъект и объект как философская проблема. Отв. ред. М.А.Парнюк. – К.: Наукова думка, 1979. – 303 с.
204. Тадевосян В.С. Прокурорский надзор в СССР. – М.: Госюриздат, 1966. – 300 с.
205. Тарасов А.А. Единоличное и коллегиальное в уголовном процессе: правовые и социально-психологические проблемы. – Самара: Изд-во Самар. ун-та, 2001. – 312 с.
206. Тарнаев Н. Судебные речи. – Иваново, 1983. – С. 78.
207. Тененбаум В.О. Государство: система категорий. – Саратов: СГУ, 1971. – 214 с.
208. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 576 с.
209. Торгашин О. Чи потрібна нам судова реформа? // Літературна Україна. – 1990. – 27 грудня.
210. Трайнин А. Общее учение о составе преступления. – М.: Госюриздат, 1957. – 363 с.
211. Тутышкин Н.П. Процессуальное положение и функции прокурора в судебном разбирательстве // Актуальные проблемы советского уголовного процесса. Межвузовский сборник. – Свердловск, 1987. – С.108.
212. Уголовный процесс: Учебник / Под ред. М.А.Чельцова. – М.: Юрид. лит-ра, 1969. – 463 с.
213. Уголовный процесс: Учебник / Под ред. В.П.Божьева. – М.: Спарк, 1998. – 592 с.
214. Уголовно-процессуальный кодекс Украины: Научно-практический коментарий / Под общ. ред В.Т. Маляренка, Ю.П. Аленина. – Х.: ООО «Одиссей». – 2003. – 512с.
215. Уильям Бернэм. Суд присяжных заседателей. – М.: МНИМП, 1995. – 127 с.
216. Фаткуллин Ф.Н. Обвинение и судебный приговор. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1965. – 531 с.
217. Фаткуллин Ф.Н. Изменение обвинения. – М.:Юрид. лит-ра, 1971.–164с.
218. Фаткуллин Ф.Н., Зинатуллин З.З., Аврах Я.С. Обвинение и защита по уголовным делам. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1976. – 166 с.
219. Фельдштейн Г.С. Лекции по уголовному судопроизводству. – М., 1915. – 316 с.
220. Финько В.Д. Прокурор в судебном разбирательстве уголовных дел. – Харьков: Б.Н., 1965. – 62 с.
221. Финько В.Д. Прокурорский надзор за рассмотрением в суде уголовных дел. Учебное пособие. – Харьков: Б.Н., 1972. – 70 с.
222. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. – Т.2. – СПб.: 1996. – 606 с.
223. Халиуллин А.Г. Осуществление функций уголовного преследования прокуратурой России. – Кемерово: КГУ, 1997. – 85 с.
224. Харин Ю.А. Диалектика социального отрицания. – Минск. БГУ, 1972. – 277с.
225. Цыпкин А.Л. О диспозитивности в советском уголовном процессе // Сов. государство и право. – 1958. – №3. – С.132.
226. Цыпкин А.Л. Право на защиту в советском уголовном процессе. – Саратов: Юрид. ин-т, 1959. – 337 с.
227. Цыпкин А.Л. Судебное разбирательство в советском уголовном процессе. – Саратов: СГУ, 1962. – 74 с.
228. Чангулі Г. Скарга потерпілої як підстава для порушення кримінальної справи за ознаками ч.1 ст.117 КК УРСР // Радянське право. – 1975. – №4. – С.29-30.
229. Чеджемов Т.Б. Судебное следствие. – М.: Юриздат, 1979. – 93 с.
230. Чеканов В.Я. Прокурорский надзор в уголовном судопроизводстве. – Саратов: СГУ, 1972. – 188 с.
231. Чельцов М.А. Советский уголовный процесс. – М.: Юриздат, 1951. – 503 с.
232. Чельцов М.А. Советский уголовный процесс. – М.: Госюриздат, 1962. – 493 с.
233. Чельцов М.А. Уголовный процесс. – М.: Юриздат, 1948. – 624 с.
234. Чельцов-Бебутов М.А. Курс советского уголовно-процессуального права. – М.: Госюриздат, 1957. – 839 с.
235. Черноголовкин Н.В. Теория функции социалистического государства. - М.: Юрид. лит., 1970. – 216 с.
236. Чичко В. Н. Характерные черты и особеннности государственного обвинения в США // Материалы научно-практической конференции „Поддержание государственного обвинения в суде – основная конституционная обязанность прокурора”. – Донецк, 1999. – С. 20-27.
237. Шибіко В.П. Змагальність у судовому процесі // Юридична енциклопедія: В 6 т. Т. 2. ¬– Київ, 1999. – 741 с.
238. Шифман М.Л. Прокурор в уголовном процессе. – М.: Юриздат, 1948. – 248 с.
239. Шумило М.Є. Реабілітація в кримінальному процесі України. – Київ: Арсіс, 2001. – 317 с.
240. Юридична енцеклопедія: В 6-ти томах. Т.1. Стаття М.В.Венецької. Відповідальність субсидіарна. – Київ, 1998. – С.436.
241. Якимчук М.К. Проблеми управління в органах прокуратури України: теорія і практика. – К.: Ін-т держави і права ім.В.М.Корецького, 2001. – 440 с.
242. Ярославский Э.М. Советы агитаторам. – М., 1942. – 42 с.

ІІІ. Використана практика (матеріали)

243. Архів Глибоцького районного суду м.Чернівці. Кримінальна справа №1-26. 2002.
244. Архів Ленінського районного суду м.Чернівці. Кримінальна справа №1-140. 2002.
245. Архів Першотравневого районного суду м.Чернівці. Кримінальна справа №1/282. 2002.
246. Архів Сокирянського районного суду. Кримінальна справа №1/22. 2002.
247. Архів Новоселицького районного суду Чернівецької області. Кримінальна справа №1-25. 2002.
248. Анкета –опитування.
249. Пропозиції щодо удосконалення законодавства.
250. Акт впровадження. Лист голови Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України.
251. Довідка