Щербатюк Володимир Михайлович. Селянський повстанський рух в Україні 1917-1921 років: українська історіографія

brief description

Щербатюк Володимир Михайлович. Назва дисертаційної роботи: "Селянський повстанський рух в Україні 1917-1921 років: українська історіографія"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ЩЕРБАТЮК ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ

УДК 94(477)(093)“1917/1921”

СЕЛЯНСЬКИЙ ПОВСТАНСЬКИЙ РУХ
В УКРАЇНІ 1917 – 1921 РОКІВ: УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ

Спеціальність 07.00.06 – історіографія,
джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук

Науковий консультант
Слюсаренко Анатолій Гнатович,
доктор історичних наук, професор,
академік НАПН України

Київ – 2012
ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ .……………………………...…......... 3
ВСТУП ……………………………………………………………………... 6
РОЗДІЛ 1 СТАН ВИВЧЕННЯ ТЕМИ, ПЕРІОДИЗАЦІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ
13
1.1. Стан вивчення та періодизація дослідження теми .………………. 13
1.2. Джерельна база .…………………………………………………..… 45
1.3. Методологічні засади дослідження .……………………………..... 56
РОЗДІЛ 2 ВІДОБРАЖЕННЯ СЕЛЯНСЬКОГО ПОВСТАНСЬКОГО РУХУ В ЛІТЕРАТУРІ 1918-ГО – СЕРЕДИНИ 1920 Х РОКІВ ………………………………………………………….

64
2.1. Дорадянська література про селянський рух .…………………….. 64
2.2. Формування двох напрямів у висвітленні селянського повстанського руху .…………………………………………………
73
2.3. Публікація і засвоєння історіографією джерельних свідчень про селянський повстанський рух .……………………………………..
144
РОЗДІЛ 3 ВИСВІТЛЕННЯ СЕЛЯНСЬКОГО ПОВСТАНСЬКОГО РУХУ В НАУКОВИХ ТА НАУКОВО ПОПУЛЯРНИХ ПРАЦЯХ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 1920 Х – 1990 ГО РОКУ ..

181
3.1. Селянський повстанський рух в інтерпретації західноукраїнських дослідників міжвоєнної доби .…………….....
181
3.2. Тема селянського повстанського руху в працях істориків діаспори ……………………………………………………………...
221
3.3. Радянська історіографія селянського повстанського руху .…….... 246
РОЗДІЛ 4 СУЧАСНА ВІТЧИЗНЯНА ІСТОРІОГРАФІЯ СЕЛЯНСЬКОГО ПОВСТАНСЬКОГО РУХУ .………….…..
294
4.1. Селянський повстанський рух за Центральної Ради та Гетьманату .……………..…………………………………………..
295
4.2. Дослідження селянського повстанського руху доби Директорії . 312
4.3. Сучасна історіографія підготовки Всеукраїнського повстання 1921 р. .………………………………………………………………
341
ВИСНОВКИ .…………..……………………………………………………... 374
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ......................... 383
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ВКП(б) – Всесоюзна комуністична партія (більшовиків)
ВНК – Всеукраїнська Надзвичайна комісія.
ВНУС – Війська внутрішньої служби.
ВОСС – Військова організація січових стрільців.
ВРК – Військовий революційний комітет.
ВУАМЛІН – Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів.
ВУНК – Всеукраїнська надзвичайна комісія.
ВЦВК – Всесоюзний Центральний Виконавчий Комітет.
В.Ц.К. – Всесоюзний Центральний Комітет.
ВЦПК* – Всеукраїнський центральний повстанський комітет.
ГДА МО – Галузевий Державний архів Міністерства оборони.
ГДА СБ – Галузевий Державний архів Служби безпеки.
Головліт – Головне Управління у справах літератури й видавництв.
ДААО – Державний архів Архангельської області (Російська Федерація).
ДАВО – Державний архів Волинської області.
ДАДО – Державний архів Дніпропетровської області.
ДАКО – Державний архів Київської області.
ДАТО – Державний архів Тернопільської області.
ДАЧО – Державний архів Черкаської області.
ДПУ – Державне політичне управління.
ДЦ УНР – Державний Центр Української Народної Республіки.
ІМЕЛ – Інститут Маркса–Енгельса–Леніна.
ІПіЕНД – Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України.
ІНО – Інститут народної освіти.
Істпарт – Комісія для збирання і вивчення матеріалів з історії Жовтневої революції та історії Комуністичної партії.
КНС – Комітет незаможних селян.
КП(б)У – Комуністична партія більшовиків України.
КСМУ – Комуністична спілка молоді України.
ЛНВ – Літературно-науковий вістник.
НАН – Національна академія наук.
НЕП – Нова економічна політика.
НК – Надзвичайна комісія.
НКВС – Народний комісаріат внутрішніх справ.
НТШ – Наукове товариство імені Тараса Шевченка.
ОЄСРП – Об’єднана єврейська соціалістична робітнича партія.
ОУН – Організація українських націоналістів.
ППШ – Партизансько-Повстанський Штаб.
РДВА – Російський Державний Воєнний архів.
РКП(б) – Російська Комуністична партія більшовиків.
РНК – Рада народних комісарів.
РПАУ(м) – Революційна повстанська армія України (махновці).
РРФСР – Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка
РСДРП(б) – Російська соціал-демократична робітнича партія.
РСФРР – Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка.
РСЧА – Робітничо-селянська Червона армія.
СБУ– Служба безпеки України.
СВУ – Спілки визволення України.
СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік.
СУБ – Союз українців у Великій Британії.
СУЖП – Союз українських журналістів і письменників на чужині.
СУМ – Спілка української молоді.
США – Сполучені Штати Америки.
ТОВ – Товариство з обмеженою відповідальністю.
ТСОЗ – Товариство спільної обробки землі.
УВО – Українська військова організація.
УВТ – Українське військове товариство.
УВУ – Український вільний університет.
УГА – Українська Галицька армія.
УГК – Український громадський комітет.
УГосп.А – Українська господарська академія.
УД УНА – Українська дивізія Української народної армії.
УНР – Українська Народна Республіка.
УНС – Український Національний Союз.
УПА – Українська повстанська армія.
УРЕ – Українська радянська енциклопедія.
УРСР – Українська Радянська Соціалістична Республіка.
УСРР – Українська Соціалістична Радянська Республіка.
УСС – Українські січові стрільці.
УЦР – Українська Центральна Рада.
ЦВК – Центральний виконавчий комітет
ЦДАВО України – Центральний державний архів вищих органів влади та управління.
ЦДАГО – Центральний державний архів громадських об’єднань.
ЦДІА – Центральний державний історичний архів.
Центрповстанком – Див.: ВЦПК
ЦК – Центральний комітет.
ЦПК – Центральний повстанський комітет.
ЦР – Центральна Рада.
Цупком – Див.: ВЦПК
ЧОП – Частини особливого призначення.
ЧСР – Чехо-Словацька Республіка.

ВСТУП

З розвитком української держави, що відродилася з проголошенням 24 серпня 1991 р. незалежності України, у суспільстві все більше зростає інтерес до власної історії. Водночас перед національною історичною наукою відкрились широкі перспективи. У зв’язку з цим зросли й вимоги до історичної науки, а в контексті її розвитку – до історіографічних досліджень. Великого значення для сьогодення набуває історичний досвід, де чітко простежується прагнення минулих поколінь українців до соціальної справедливості та політичної свободи. Важливим компонентом в осмисленні цього процесу є селянський повстанський рух 1917–1921 рр., особливо висвітлення таких його питань, як причини селянського повстанського руху та прагнення селян України в революційних подіях; особливості розвитку повстанства в окремі періоди Української революції 1917–1921 рр.; соціальні та національні чинники селянського повстанського руху; отаманщина як явище селянсько-повстанської стихії та зростання свідомості селянства; форми і напрями селянського повстанського руху; вплив внутрішніх і зовнішніх факторів революції на селянський повстанський рух; територіальні особливості в динаміці повстанства України 1917–1921 рр.; зміна форм і методів боротьби селян України в умовах утвердження радянської влади та після поразки Української революції тощо. Вагому роль для пізнання цих аспектів відіграє виявлення стану дослідження і висвітлення селянського повстанського руху в літературі.
Селянський повстанський рух 1917–1921 рр. викликав значний інтерес як у самих учасників революційних подій, так і в дослідників. Уже 1918 р. з’явились спогади, пропагандистські та публіцистичні роботи, згодом – науково-популярні, довідково-бібліографічні, навчальні та наукові праці. До середини 1920-х років праці, що вийшли з друку, засвідчують становлення двох різних напрямів у дослідженні і висвітленні селянського повстанського руху – національно-державницького, з характерними особливостями, зумовленими розбіжностями ідейно-політичних поглядів авторів, та протилежного – радянського, з властивими йому партійно-класовими підходами. Підходи цих напрямів залишалися незмінними до початку 1990 х років у роботах українських радянських та діаспорних авторів, дослідників на теренах Західної України до часу входження її до складу УРСР. Тому в історичній науці виникла нагальна потреба простежити формування зазначених двох напрямів, виявити притаманні їм особливості, порівняти та показати їх суперечливість, відслідкувати процес накопичення знань в літературі щодо повстанства 1917–1921 рр.
З проголошенням незалежності з’явились праці з новим концептуальним баченням селянського повстанського руху 1917–1921 рр. Неупереджене його дослідження та історіографічна переоцінка напрацьованого науковцями матеріалу сприяли відображенню окремих питань повстанства у спеціальних монографічних та дисертаційних дослідженнях, працях з історії Української революції 1917–1921 рр., публікаціях матеріалів конференцій, краєзнавчих роботах тощо. Нині виникла необхідність визначити сучасні особливості дослідження проблеми, проаналізувати і порівняти процес нагромадження знань про селянський повстанський рух 1917–1921 рр. у різні історіографічні його періоди та в цілому. Дослідження стану висвітлення повстанства доби Української революції переконує, що в історичній науці відсутня узагальнююча праця з історії селянського повстанського руху та його висвітлення в літературі. Тому актуальність подібного дослідження є очевидною. Така праця викликана потребами часу, нині її вимагають не лише якісні зміни, що відбулися в історичній науці, а й суспільно-політичні обставини.
Водночас актуальність роботи визначається важливістю вивчення наукової спадщини різних поколінь українських істориків, які присвятили свої дослідження висвітленню селянського повстанського руху 1917–1921 рр.
У сучасній вітчизняній історіографії на відміну від історіографії радянського часу селянський повстанський рух трактується як збройна боротьба селян проти спроб насадження в українському селі невластивих форм господарювання та неприйнятної політики з боку тієї чи іншої влади, яка встановлювалась в Україні. Попри те, що на сучасному етапі історичної науки з’являлися історичні роботи з питань селянського повстанського руху, лише останнім часом виникли системні історіографічні роботи В. Солдатенка, В. Верстюка, М. Стопчака, О. Житкова, Н. Земзюліної, В. Чопа, О. Нестерова, Т. Мармазової, Л. Новікової, О. Гончара, Ю. Пахоменкова з конкретних проблем селянського повстанського руху 1917–1921 рр. Історіографії повстанства присвячені вступні та історіографічні частини монографій В. Сідака, В. Верстюка, К. Завальнюка, М. Ковальчука, В. Лободаєва та ін. розділи дисертаційних досліджень П. Захарченка, О. Нестерова, А. Лисенка та ін. Детально на них ми звертаємо увагу при висвітленні стану вивчення теми у підрозділі 1.1 дисертації. Їх аналіз дає можливість констатувати, що праці вчених, де вже порушувалися питання історіографії селянського повстанського руху, мають відмінні проблемно-тематичні пріоритети і різняться теоретично й концептуально, а тому досліджувана проблема потребує системного історіографічного узагальнення, що призведе до всебічного обґрунтування селянського повстанського руху та узагальнюючих історіографічних висновків і оцінок. Це має вагоме значення для розвитку української історичної науки, адже історіографія селянського повстанського руху є складовою вітчизняної історіографії, яка допомагає відстежувати тенденції і закономірності історичної науки, відтворює її динаміку та створює передумови розвитку, сприяє постановці перед нею нових завдань.
Тому актуальність теми дисертаційного дослідження є очевидною. Висловлюючись конкретніше, можемо говорити, що вона обумовлюється такими факторами: а) важливістю самої проблеми селянського повстанського руху 1917 –1921 рр., її місцем і значенням в історії визвольних змагань українського народу, яка упродовж тривалого часу замовчувалася або спотворювалася в історичній науці, залишається в епіцентрі гострих наукових та політичних дискусій і потребує поглибленого дослідження; б) нагромадження знань про селянський повстанський рух почалося паралельно з його розгортанням і формуванням джерельної бази в умовах конфронтації різних течій історичної науки, її політизації. Історіографічний процес наукового осягнення проблеми, який триває понад дев’ять десятиріч, носив складний і суперечливий характер. У ньому представлені студії дорадянських, радянських, пострадянських та діаспорних істориків, побудовані на різних методологічних засадах та світоглядних орієнтирах. Його історіографічне осмислення є назрілим, актуальним і необхідним; в) з відновленням державної незалежності України історія селянського повстанського руху стала об’єктом системного та неупередженого дослідження. Лише за останнє двадцятиріччя оприлюднено значну кількість книг і статей, захищено більше 30 дисертаційних робіт, присвячених різним аспектам історії повстанського руху в Україні революційної доби, які потребують історіографічного аналізу під кутом зору повноти дослідження повстанства, виявлення прогалин і нез’ясованих питань; г) наявні історіографічні праці носять частковий характер, торкаються лише окремих аспектів селянського повстанського руху, вони не розглядають його як цілісність у контексті Української революції і в межах усіх українських земель. З урахуванням цього, а також нових теоретико-методологічних надбань назріла необхідність підвести підсумки вивчення проблеми, переглянути ряд сумнівних висновків і положень, зроблених попередниками, актуалізувати нові теми досліджень.
Мета дисертаційного дослідження полягає у з’ясуванні процесу зародження та нагромадження знань про український селянський повстанський рух 1917–1921 рр., встановленні повноти і об’єктивності його висвітлення, окресленні прогалин та найбільш дискусійних питань, а також тих, що потребують подальшого вивчення. Для досягнення мети поставлені такі завдання:
– з’ясувати стан наукової розробки проблеми;
– сформувати джерельний комплекс, проаналізувати його структуру та репрезентативність;
– визначити теоретико-методологічні засади дослідження;
– обґрунтувати історіографічні періоди дослідження селянського повстанського руху 1917–1921 рр., встановити вплив історіографічних ситуацій на процес висвітлення проблеми в рамках кожного із них;
– простежити основні напрями вивчення селянського повстанського руху їх змістовне наповнення та виокремити їх особливості;
– дослідити процес формування історіографічного образу українського селянського повстанського руху в контексті кожного історіографічного періоду, порівняти його інтерпретацію в дорадянській, радянській, діаспорній та сучасній українській історіографіях;
– персоніфікувати внесок українських істориків різних наукових шкіл, напрямів і течій у дослідження сутності селянського повстанського руху 1917–1921 рр., його форм, напрямів, мети, характеру, масштабів і наслідків для України;
– проаналізувати сучасний стан дослідження селянського повстанського руху, його спільних ознак та регіональних і часових відмінностей на різних етапах Української революції, особливостей в умовах УНР доби УЦР та Директорії, Української Держави гетьмана П.Скоропадського, ЗУНР та УСРР;
– окреслити найбільш характерні недоліки, виявити прогалини у дослідженні проблеми, визначити коло питань, які потребують подальшого наукового осмислення на основі залучення нових або замовчуваних джерел і сучасних дослідницьких методів, сформувати перспективну тематику досліджень селянського повстанського руху в добу Української революції 1917–1921 рр. та в наступні роки.
Хронологічні рамки дослідження окреслені двома вимірами: історіографічним і конкретно-історичним. Перший охоплює період часу від появи перших публікацій про селянський повстанський рух (1918 р.) до наших днів; другий – добу Української революції 1917–1921 рр.
Географічні межі охоплюють територію сучасної України, а також місця локалізації зарубіжних українознавчих осередків, діяльності істориків та видавництв.
Об’єктом дослідження є сукупність історіографічних джерел з історії селянського повстанського руху 1917–1921 рр. в Україні, створених на українських землях та в діаспорі в період із 1920 х рр. до 2012 р.
Предметом дослідження є процес і провідні тенденції зародження, становлення і розвитку наукових знань з історії селянського повстанського руху в Україні 1917–1921 рр.
Методологічна основа досліджень ґрунтується на принципах історизму, системності, об’єктивності, всебічності, наступності та ін. Для досягнення мети і розв’язання поставлених завдань використано загальнонаукові методи, а також методи історіографічного аналізу та синтезу, критики історіографічних джерел, порівняльний, типологізації, проблемно-хронологічний та історично-ситуаційний, кількісні методи та ін.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше за проблемно-хронологічною схемою комплексно узагальнено українську історіографію селянського повстанського руху доби Української революції 1917–1921 рр. Спираючись на основні групи історіографічних джерел, з’ясовано основні історіографічні періоди дослідження та висвітлення селянського повстанського руху 1917–1921 рр.: 1918 р. – середина 1920 х рр.; друга половина 1920 х рр. – 1990 й р.; 1991–2012 рр. Суттєво вдосконалено підходи до історіографічного аналізу процесу нагромадження знань про селянський повстанський рух і встановлено, що найповніше досліджено зародження і мотиви селянського повстанського руху як складової частини Української революції 1917–1921 рр. З урахуванням особливостей наукової розробки проблеми систематизовано та класифіковано основні групи історіографічних джерел з історії селянського повстанського руху 1917–1921 рр., розкрито їх особливості. Простежено формування двох основних напрямів у дослідженні і висвітленні селянського повстанського руху: національно-державницького, репрезентованого М. Грушевським, Д. Дорошенком, В. Липинським, учасниками національно-визвольного руху, дослідниками на теренах Західної України міжвоєнної доби, української діаспори та протилежного йому – радянського, представленого працями марксистської орієнтації. Показано, що деякі нові підходи радянської історіографії до дослідження та оцінок селянського повстанського руху з’явились лише на рубежі 1980 х – 1990 х рр., коли започатковувалось подолання окремих ідеологічних стереотипів. Порівняно інтерпретації селянського повстанського руху в радянській і діаспорній історіографіях, простежено процес накопичення фактологічного матеріалу, в ході чого встановлено, що перші спроби неупередженого узагальнення селянського повстанського руху 1917–1921 рр. були здійснені у працях, оприлюднених в еміграції та на західноукраїнських землях у міжвоєнні роки. Проаналізовано сучасну вітчизняну історіографію селянського повстанства за Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР, в ході підготовки в УСРР Всеукраїнського повстання 1921 р., виявлено нові концептуальні підходи, погляди істориків на селянський повстанський рух, обґрунтовано відповідні історіографічні оцінки.
Основні положення дисертації відображено у 35 наукових працях загальним обсягом 71,38 д. а.: одна авторська монографія (30,69 д. а.); один індивідуальний розділ колективного наукового видання (10,45 д. а.); 33 наукові статті (30,24 д. а.), у тому числі 23 у провідних наукових фахових виданнях (20,94 д. а.).

bibliography

ВИСНОВКИ

Складовою частиною Української революції 1917–1921 рр. був селянський повстанський рух, який став вагомим рушієм її розвитку. В окремих регіонах України як збройний фактор опору окупантам він займав значне місце в суспільстві до середини 1920-х років. Незважаючи на те, що хронологічні рамки дослідження обмежуються 1917–1921 рр., все ж для повноти уявлення про повстанську боротьбу селян України в роботі обумовлено, що зі зміною форм і методів протесту локальні виступи селян України фактично продовжувались до початку 1930-х років, інколи відроджуючись у збройній діяльності окремих повстансько-партизанських загонів. Лише терор голодом, до якого вдалася радянська влада в 1932–1933 рр., змусив селян України змиритися з тими господарсько-економічними експериментами, насаджуваними правлячии режимом в українському селі. Проте дух боротьби проти радянського режиму не було викоренено зі свідомості селянської верстви, про що яскраво свідчили наступні події ХХ ст. Згодом цей дух охопив усе суспільство, результатом чого стало проголошення незалежності України 1991 р.
В результаті розв’язання дослідницьких завдань, поставлених в роботі для з’ясування процесу зародження і нагромадження знань про селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 рр., встановлення повноти й об’єктивності його висвітлення, окреслення прогалин і найбільш дискусійних питань, а також тих, що потребують подальшого вивчення, ми дійшли до окремих підсумків, сформулювали узагальнюючі положення в дисертації та висловили низку пропозицій:
– Аналіз української історіографії показав, що в історичній науці є багато досліджень, де висвітлюються окремі аспекти опрацьованої в дисертації теми. Проте вони часто висвітлювались фрагментарно у контексті інших досліджуваних проблем. Закономірним явищем, зокрема, в інтерпретації радянських авторів, стало спотворення та фальсифікація селянського повстанського руху. У працях західноукраїнських авторів міжвоєнної доби та істориків української діаспори відсутній єдиний оціночний підхід до повстанства. Навіть у працях сучасних дослідників селянський повстанський рух 1917–1921 рр. представлено недостатньо і нерівномірно. Увагу здебільшого привернув махновський рух, значною мірою наукова зацікавленість дослідників спрямована на антибільшовицький селянсько-повстанський рух. Лише в останні роки з друку вийшли науково виважені праці, присвячені боротьбі селян проти денікінців, німецьких та австрійських військ, ідеться і про участь селян у антигетьманському повстанні. Роботи про діяльність хоч і невеликих, але значущих в окремих повітах у ході революційних подій селянських повстансько-партизанських загонів, почали з’являтись у світ лише протягом останнього десятиліття. Сьогодні значно підсилюють цей аспект наукові краєзнавчі розвідки. Однак вони спрямовані здебільшого на регіональні особливості повстанства. Такий стан не задовольняє запити сучасної історичної науки. Тому є цілком очевидним, що студії з історії селянського повстанського руху в Україні 1917–1921 рр. охоплюють лише окремі аспекти теми. Досі відсутня узагальнююча праця підсумовуючого характеру, що надає дисертаційній роботі актуальності, наукової новизни та практичного значення;
– Сформований джерельний комплекс, який налічує понад тисячу назв, є достатньо репрезентативним для встановлення тенденцій нарощування знань про сутність і характер українського селянського повстанського руху і встановлення повноти дослідження проблеми. Структура джерельного комплексу визначається специфікою історіографічних джерел, які розбиті на окремі групи і охарактеризовані в підрозділі 1.2 «Джерельна база». Їх вивчення і критичний аналіз показав, що дослідження і висвітлення селянського повстанства в Україні 1917 –1921 рр. започатковувалось паралельно з його розгортанням і триває до сьогодення;
– Реалізації поставленої мети і дослідницьких завдань сприяло послідовне дотримання методологічних принципів історіографічного дослідження: історизму, системності, об’єктивності, всебічності та наступності, а також застосування комплексу дослідницьких методів: історіографічного аналізу та синтезу, порівняльного, історично-ситуаційного, проблемно-хронологічного, критично-прогностичного, ретроспективного, періодизації та класифікації, кількісних та ін. методів;
Важливу роль в роботі з історіографічними джерелами зіграли спеціальні засоби дослідження. Це новітні інформаційно-комунікаційні технології, персональні комп’ютери, нетбуки, інформаційні ресурси Інтернет тощо. Вони є одним із методологічних інструментаріїв історіографа. В умовах зростання сучасних технологій володіння цими засобами для науковця стає обов’язковим. За їх допомогою нам вдалося залучити важливі дослідження про селянський повстанський рух, які відклалися в електронних ресурсах Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, наукової бібліотеки імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка, використати електронні путівники центральних, галузевих і обласних державних архівів та ін.
Отже, використання у дисертації різнобічних наукових принципів дослідження, новітніх методів історіографічного пізнання, широке залучення спеціальних засобів дослідження заклало основу наукового висвітлення історіографії селянського повстанського руху 1917–1921 рр.;
– Процес дослідження і висвітлення селянського повстанського руху 1917–1921 рр. охоплює три умовних історіографічних періоди: а) початковий –1918 й – середина 1920 х рр., коли йшов процес формування джерельної бази і складання основних напрямів та підходів до вивчення повстанства; б) з другої половини 1920 х рр. до 1990 р. – період подальшого розвитку знань, поглиблення протистояння між прихильниками різного трактування в УРСР та діаспорі повстанського руху; в) з 1991 р. – сучасна доба переосмислення історії селянського повстанського руху з позицій наукових підходів на засадах методологічного плюралізму та деідеологізації історіографічного дискурсу. На характер висвітлення проблеми в рамках кожного із зазначених періодів впливали конкретні історіографічні ситуації, що позначилось на науковому рівні досліджень селянського повстанського руху 1917–1921 рр., їх світоглядній спрямованості. Взяті в сукупності ці періоди дають досить повне уявлення про історіографічний процес 1918–2012 рр.;
– Аналіз історіографічних джерел дозволив виокремити два світоглядно протилежні напрями дослідження селянського повстанського руху – національно-державницький, який розглядав повстанський рух як складову національно-визвольних змагань і державотворення 1917–1921 рр., та марксистський (радянський), що трактував повстанський рух як вияв бандитизму та контрреволюції. Формування цих напрямів відбувалося під впливом як суспільно-політичних та ідеологічних чинників, так і різних методологічних і світоглядних підходів: національно-державницького – більш науково-виваженого, хоч із притаманними йому розбіжностями в ідейно-політичних поглядах авторів – представників українського національно-визвольного руху, авторів у західноукраїнських землях міжвоєнного періоду і в діаспорі та марксистсько-ленінського, який базувався на партійно-класовому трактуванні історичного процесу. Ці методології залишались панівними до 1991 р.;
– Фактологізація та документалізація історії селянського повстанського руху, формування розбіжностей в оцінках його мотивів, спрямованості і причин поразки охоплює перший історіографічний період. В дослідженнях істориків національно-державницького спрямування повстанство оцінювалось як вияв підтримки повалення царизму, проголошення автономії, а відтак самостійності УНР, тиску на УЦР у проведенні селянської реформи. Незважаючи на певний суб’єктивізм мемуарних творів, їм властиві наукові підходи до висвітлення селянського повстанського руху. Науковим та науково-популярним працям цього періоду притаманні перші неупереджені оцінки селянського повстанського руху. Натомість у працях радянських авторів цей рух, як і діяльність УНР та інших форм національної державності, оцінювались як ворожі, буржуазно-націоналістичні та контрреволюційні.
Упродовж другого історіографічного періоду прибічники обох напрямів продовжували аргументувати своє трактування селянського повстанства. Зокрема, в радянській історіографії, яка набуває панівного характеру в УСРР/УРСР, до його оцінок застосовувався партійно-класовий підхід, що призвело до спотвореного висвітлення селянського повстанського руху. Національно-державницький напрям вивчення селянсько-повстанського руху зосередився на західноукраїнських землях, в еміграції та діаспорі. Із входженням західних земель до складу УРСР подальший розвиток історичної науки позначився там її радянізацією і підпорядкуванням марксистсько-ленінській методології та партійно-класовим підходам. У наступні роки науково виважено селянський повстанський рух висвітлювався лише за межами етнічних українських земель. Водночас у працях учених діаспори, які проливали світло на селянський повстанський рух, відчувався брак архівних матеріалів, що змушувало дослідників використовувати радянські документальні та інші матеріали. Критичне переосмислення та науковий аналіз останніх сприяли, у свою чергу, зростанню наукових підходів авторів до дослідження і висвітлення селянського повстанського руху в Україні 1917–1921 рр. У наукових, науково-популярних працях, а також спогадах публіцистичного спрямування дедалі більше уваги було надано висвітленню національно-визвольного і антибільшовицького характеру українського селянського повстанського руху 1917–1921 рр., хоча не було створено узагальнюючих та монографічних робіт з цієї проблеми Історія повстанства відтворювалась як складова Української революції 1917–1921 рр. і вияв опору насадженню радянського режиму та його політики на селі.
Після відновлення державної незалежності України почався новий етап переосмислення феномену селянського повстанського руху на основі маловідомих джерел і новітньої методології. Відкинуто упереджене ставлення до махновщини і її очільника, махновський рух почали вивчати з наукових позицій як складову селянського повстанського руху. Повстанство почали досліджувати спочатку в контексті Української революції 1917–1921 рр. загалом, а згодом як вагомий її чинник та самобутнє суспільне явище в історії України;
– Наявність різних наукових шкіл, напрямів і течій у дослідженні селянського повстанського руху 1917–1921 рр., представлених істориками різних поколінь та ідейних уподобань, зокрема, національно-державницького (М. Грушевський, Д. Дорошенко, П. Мірчук, Р. Бжезький, Д. Долинський, Н. Полонська-Василенко, Ю. Кульчицький та ін.) та марксистського (М. Яворський, М. Рубач, С. Саженюк, А. Лихолат, П. Балковий, В. Тичина, М. Супруненко, О. Кучер, І. Хміль, Ю. Білан, В. Голіченко, Г. Шевчук та ін.) напрямів, дослідження сучасних вітчизняних істориків (І. Кураса, В. Солдатенка, В. Верстюка, Р. Пирога, В. Волковинського, П. Захарченка, С. Литвина, Ю. Шаповала, Ю. Котляра та ін.) дозволила створити досить повну картину селянського повстанства. Аналіз опублікованих праць дав підстави виокремити провідні напрями історіографії різних форм селянського руху в роки Української революції 1917–1921 рр.: стихійно-протестного (1917 р.), збройно-повстанського (1918 р.) та партизансько-повстанського (1919–1921 рр.). Окремим напрямом історіографії селянського повстанського руху можна вважати історіографію махновщини. Цей напрям дає підстави говорити про махновщину як специфічний прояв селянського повстанства. Новітня історіографія класифікує селянський рух 1917–1921 рр. за наступним спрямуванням: проти самодержавства та поміщиків (1917 р.), антинімецький та антиавстро-угорський, протигетьманський (1918 р.), антибільшовицький та протиденікінський (1919 р.–весна 1920 р.), антирадянський (1920–1921 рр.). Селянський повстанський рух у боротьбі з присутністю в Україні німецьких та австро-угорських, денікінських і більшовицьких військ в сучасній історіографії зустрічається як антиокупаційний, а після утвердження в Україні радянської влади – як антирадянський або антитоталітарний.
Історики М. Рубач, С. Саженюк, А. Лихолат, П. Балковий, В. Тичина, М. Супруненко, О. Кучер та ін. на відміну від М. Грушевського, П. Мірчука, Р. Бжезького, Ю. Котляра, В. Верстюка, Ю. Шаповала, В. Сідака, В. Солдатенка, Т. Плазової та ін. оцінювали повстанство як прояв куркульського контрреволюційного бандитизму. Радянські історики визнавали лише той селянський повстанський рух 1917–1921 рр. який підтримував радянську владу і поширювався нібито під впливом і керівництвом робітничого класу, насамперед російського. Повстанству, яке боролося проти більшовиків, навішувався ярлик бандитизму. Оптимістичні погляди на роль і значення повстанства та можливого його успіху за певних історико-політичних обставин в роки Української революції 1917–1921 рр. висловили Ю. Кульчицький, В. Верстюк, П. Захарченко, В. Василенко, С. Литвин, І. Срібняк, В. Чоп та ін. В. Солдатенко доводить приреченість селянського повстанського руху на поразку в силу його природи та ряду причин. Водночас історики більш-менш одностайні в тому, що зі згасанням Української революції збройний повстанський рух в Україні був придушений більшовиками, однак продовжувався в інших формах боротьби проти політики тоталітарного режиму;
– Дослідження сучасного стану історіографії селянсько-повстанського руху 1917 – 1921 рр. засвідчує підвищений інтерес істориків до з’ясування його спільних ознак, а також часових та регіональних особливостей. Дослідники сходяться на тому, що в селянському повстанському русі упродовж років Української революції переважав соціальний чинник. Це особливо характерне для періоду діяльності УЦР. Надалі спостерігалося збільшення впливу національного чинника на зростання свідомості селянства. За Української Держави гетьмана П. Скоропадського серед повстанства спостерігалося посилення організованості, переростання окремих виступів у повстанську форму боротьби, а згодом – в антиокупаційну. Праці українських істориків (М. Андрусяк, А. Животько та ін.) переконують, що селянський повстанський рух на етнічних українських землях, які межували з Україною, та на землях дисперсного розселення українців із самого початку революційних подій 1917–1918 рр., попри слабкість керівної сили та провідників, набув ознак визвольного характеру. Сучасні вітчизняні історики В. Сідак, П. Захарченко, І. Срібняк та ін. доводять, що 1918 р. селянський повстанський рух переріс у селянську війну за свої права та національне визволення. В сучасній вітчизняній історіографії панівною стала думка про політизацію повстанства в часи УСРР і перетворення його у партизанську війну та придушення її більшовицьким режимом методами репресій та голоду 1921–1922 рр.;
– Історіографічний аналіз селянського повстанського руху 1917–1921 рр. засвідчив, що далеко не всі його сторони висвітлено достатньо повно і об’єктивно: глибшого дослідження потребує сутність такого суспільного явища доби визвольних змагань як отаманщина; не до кінця розкриті аспекти махновського руху, зокрема, деякі бойові операції, зв’язки з повстанськими формуваннями інших ідеологічних спрямувань тощо; недостатньо з’ясована роль селянських повстанських загонів у поваленні гетьманського режиму 1918 р.; залишається багато прогалин у висвітленні селянського повстанського руху в різних регіонах України; відсутнє узагальнююче дослідження ставлення українських урядів до селянського повстанського руху; поза увагою дослідників залишаються постаті повстанських отаманів другого ряду, частина з яких навіть не ідентифіковані; фрагментарно висвітлено долю учасників селянського повстанства, які опинилися в еміграції; малодослідженою залишається роль преси в розгортанні селянського повстанського руху тощо. Назріла потреба активізувати археографічну роботу щодо виявлення та публікації джерел з історії українського руху опору і підготовки на цій основі фундаментальної праці «Український повстанський рух революційної доби» про участь у ньому різних верств населення усіх регіонів України, включаючи західні землі та Крим.