Семеній Олена Миколаївна Зміст та межі перевір­ки адміністративним судом адміністративного розсуду суб’єктів публічної адміністрації

brief description

Семеній Олена Миколаївна, адвокат, юрисконсульт ТОВ «ХАРВІСТ ТРЕЙДИНГ»: «Зміст та межі перевір­ки адміністративним судом адміністративного розсуду суб’єктів публічної адміністрації» (12.00.07 - адміністра­тивне право і процес; фінансове право; інформаційне право). Спецрада Д 26.001.04 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
СЕМЕНІЙ ОЛЕНА МИКОЛАЇВНА
УДК 347.998.85:347.987.1:342.92
ДИСЕРТАЦІЯ
ЗМІСТ ТА МЕЖІ ПЕРЕВІРКИ АДМІНІСТРАТИВНИМ СУДОМ
АДМІНІСТРАТИВНОГО РОЗСУДУ
СУБ’ЄКТІВ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ
12.00.07 – адміністративне право і процес;
фінансове право; інформаційне право
Подається на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело.
_______________ О. М. Семеній
(підпис здобувача)
Науковий керівник БЕВЗЕНКО Володимир Михайлович,
доктор юридичних наук, професор,
суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду
Київ – 2018

ЗМІСТ
ВСТУП..................................................................................................................... 4
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ АДМІНІСТРАТИВНОГО
РОЗСУДУ СУБ’ЄКТІВ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ........................... 16
1.1 Сутність та система суб’єктів публічної адміністрації....................... 16
1.2 Визначення та ознаки адміністративного розсуду .............................. 42
1.3 Реалізація адміністративного розсуду в діяльності суб’єктів публічної
адміністрації................................................................................................... 65
Висновки до розділу 1 .................................................................................. 88
РОЗДІЛ 2 ПЕРЕВІРКА АДМІНІСТРАТИВНИМ СУДОМ
АДМІНІСТРАТИВНОГО РОЗСУДУ СУБ’ЄКТІВ ПУБЛІЧНОЇ
АДМІНІСТРАЦІЇ................................................................................................ 93
2.1 Забезпечення права приватних осіб на захист в адміністративних судах
від порушень їх прав, свобод та інтересів суб’єктами публічної адміністрації
......................................................................................................................... 93
2.2 Правова природа та зміст процесуальної діяльності адміністративного
суду ............................................................................................................... 114
2.3 Обсяг свободи та межі судового розсуду адміністративного суду . 137
Висновки до розділу 2 ................................................................................ 154
РОЗДІЛ 3 СУДОВИЙ КОНТРОЛЬ ЗАСТОСУВАННЯ
АДМІНІСТРАТИВНОГО РОЗСУДУ СУБ’ЄКТІВ ПУБЛІЧНОЇ
АДМІНІСТРАЦІЇ.............................................................................................. 160
3.1 Повноваження адміністративного суду при вирішенні справи ....... 160
3.2 Помилки у застосуванні суб’єктами публічної адміністрації
адміністративного розсуду та способи їх уникнення.............................. 179
Висновки до розділу 3 ................................................................................ 196
3
ВИСНОВКИ ....................................................................................................... 201
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ...................................................... 214
ДОДАТКИ........................................................................................................... 253
Додаток 1 Список публікацій за темою дисертації та відомості
про апробацію результатів дисертації ...................................................... 253
Додаток 2 Акти про впровадження ........................................................... 256

bibliography

ВИСНОВКИ
У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та нове вирішення
наукової проблеми, що полягає у розкритті змісту та меж перевірки
адміністративним судом адміністративного розсуду суб’єктів публічної
адміністрації, встановленні відповідності їх дотримання судом чинному
законодавству та обґрунтуванні необхідності удосконалення правового
регулювання процесуального розсуду суду і розробленні рекомендацій, що
стосуються як удосконалення практичної реалізації адміністративного
розсуду суб’єктами публічної адміністрації, так і покращення судової
практики й уникнення помилок в процесі здійснення адміністративного
судочинства.
Основними науковими і практичними результатами роботи є такі
висновки:
1. Розкрито сутність поняття «суб’єкт публічної адміністрації» та
обґрунтовано, що найбільш відповідним терміном для визначення суб’єктів
публічно-владних повноважень з точки зору узгодженості наукових позицій
та реальної структури органів і осіб, які застосовують адміністративний розсуд
в Україні, є поняття «суб’єкт публічної адміністрації».
Сформовано критерії віднесення осіб до суб’єктів публічної
адміністрації, а саме: наявність правової норми, якою суб’єкта уповноважено
здійснювати публічне адміністрування; реалізація публічних повноважень та
функцій; результатом діяльності суб’єкта є прийняття рішення чи вчинення дії
(допущення бездіяльності).
Встановлено, що в сучасній Україні на законодавчому рівні відсутній
термін, який би визначав суб’єкта, уповноваженого здійснювати владноуправлінські функції, та відсутня єдина класифікація суб’єктів публічної
адміністрації. Практичне значення в контексті перегляду адміністративним
судом адміністративного розсуду суб’єктів публічної адміністрації, відповідно
до якого прийнято рішення, вчинено дії чи допущено бездіяльність, має
202
усунення зазначеної правової прогалини шляхом внесення змін до чинного
законодавства, зокрема до Кодексу адміністративного судочинства України,
шляхом вилучення терміна «суб’єкт владних повноважень» і натомість
введення терміна «суб’єкт публічної адміністрації».
Запропоновано для однозначного практичного сприйняття і усталеного
використання в практиці адміністративного судочинства вважати, що систему
суб’єктів публічної адміністрації становлять:
 індивідуальні суб’єкти, уповноважені на реалізацію управлінських
функцій (посадові, службові особи органів публічної влади, Президент
України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини при
здійсненні публічних повноважень, фізичні особи, уповноважені на
здійснення суспільно-державних, управлінських функцій, представники
самоврядних професій, що надають публічні послуги);
 колективні суб’єкти публічних повноважень, серед яких: (1) органи
публічної влади (органи виконавчої влади (Кабінет Міністрів України,
центральні та місцеві органи виконавчої влади); органи місцевого
самоврядування (територіальна громада; сільська, селищна, міська, районна в
місті рада; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та
обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл,
селищ, міст; органи самоорганізації населення); (2) суб’єкти, яким делеговано
здійснення деяких суспільно-державних повноважень (Верховна Рада
України, Апарат та комітети Верховної Ради України, Рада національної
безпеки і оборони України, Генеральна прокуратура України, територіальні
органи прокуратури, Вища кваліфікаційна комісія суддів України, Державна
судова адміністрація України, державні органи, що не відносяться до органів
виконавчої влади та мають особливий статус (Рахункова палата України,
Національний банк України, Центральна виборча комісія України, виборчі
комісії, комісії з референдуму, Вища рада правосуддя, Національні комісії, що
здійснюють державне регулювання у сферах природних монополій,
203
енергетики та комунальних послуг, зв’язку та інформації, цінних паперів та
фондового ринку, ринків фінансових послуг тощо); (3) юридичні особи
публічного права без статусу органів публічної влади, створені для
забезпечення певних прав людини, реалізації суспільних інтересів, виконання
конкретних завдань держави (серед яких освітньо-виховні установи, вищі
навчальні заклади, наукові, науково-дослідні установи, освітньо-художні
заклади, експертно-технічні центри, архівні установи, лікувальнопрофілактичні заклади, установи виконання покарань, військові частини;
фонди публічного права тощо); (4) інші суб’єкти, які здійснюють публічні
(невладні) повноваження (громадські об’єднання; будинкові, вуличні,
квартальні комітети, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети,
яким делеговані окремі функції для ефективнішого вирішення завдань на
місцевому рівні; засоби масової інформації, інформаційні агентства, редакції
журналів; підприємства, установи приватного права тощо).
2. У межах дослідження визначено, що у законодавстві різних країн
передбачена можливість суб’єктів публічної адміністрації діяти на власний
розсуд при реалізації ними публічно-владних (управлінських) функцій.
Надання законодавством певної свободи у вирішенні вказаними особами
окремих ситуацій призводять до реалізації ними адміністративного розсуду.
Такі поняття, як дискреція, дискреційна влада чи дискреційні повноваження є
першоджерелами адміністративного розсуду й полягають у наданні
уповноваженому суб’єкту права діяти в межах компетенції.
Наукове і практичне значення має запропоноване автором визначення
поняття адміністративного розсуду, як правову можливість суб’єктів
публічної адміністрації здійснювати аналітичну, інтелектуальну діяльність у
межах та у спосіб, встановлених законодавством, через оцінку фактичних
обставин справи на виконання законної мети з дотриманням, зокрема,
принципів верховенства права, справедливості, розсудливості, оперативності,
з подальшим вибором оптимального рішення в конкретній ситуації публічного
адміністрування.
204
Перевірка адміністративним судом вжитого, застосованого суб’єктом
публічної адміністрації адміністративного розсуду під час оскарження рішень,
дій чи бездіяльності здійснюється із обов’язковим дослідженням притаманних
йому ознак: 1) адміністративний розсуд є правовою можливістю здійснення
діяльності суб’єктами публічної адміністрації при прийнятті рішення, що
може проявлятись як у формі дії, так і бездіяльності, тобто формуватися із
застосуванням активної чи пасивної поведінки уповноваженого суб’єкта;
2) реалізовується відповідним колом осіб, яких уповноважено на це правовою
нормою; 3) обсяг компетенції обмежений рамками закону; 4) є
інтелектуальною, творчою діяльністю; 5) свобода вибору та гнучкість при
прийнятті рішень; 6) для прийняття найбільш оптимального рішення та
здійснення найефективнішої діяльності суб’єкт публічної адміністрації
спирається на правові та позаправові загальносоціальні фактори розсуду;
7) обумовлюється дотриманням, зокрема, принципів верховенства права,
справедливості, доцільності, розумності, обґрунтованості, пропорційності
тощо; 8) розумний строк здійснення адміністративного розсуду з огляду на
фактичні обставин справи; 9) відповідність належній меті, задля якої
здійснюється таке застосування розсуду; 10) вчиняється з дотриманням
принципу однакового поводження.
Питання доцільності та необхідності існування адміністративного
розсуду як у минулі століття, так і сьогодні залишається дискусійним та
неоднозначним, оскільки містить суб’єктивний фактор, а отже, передбачає
можливість виникнення конфлікту інтересів, зловживання владними
повноваженнями, сприяє розвитку корупції. Розсуд є незмінним інструментом
для індивідуальної справедливості оскільки має такі переваги: є найкращим
вираженням правової держави; можливе обрання альтернативного варіанта
серед декількох дій; сприяє проведенню належної оцінки обставин справи у
зв’язку з глибшим розумінням проблеми та володінням матеріалом із
відповідного питання; є одним із найбільш ефективних способів вирішення
205
спору; приводить до винесення адекватного рішення; здійснюється з
урахуванням публічного інтересу.
Аналіз законодавчих актів дав змогу констатувати законодавчу
неврегульованість положень, які б визначали зміст поняття адміністративного
розсуду, умови, процедури його застосування тощо. Важливою причиною
відсутності на законодавчому рівні вказаних положень є те, що визначення
ознак, змісту, умов, порядку та процедури використання адміністративного
розсуду призведе до необхідності діяти лише у встановлених межах, а відтак
способи вчинити корупційні чи свавільні дії будуть звужені.
3. Автором встановлено, що процес реалізації адміністративного розсуду
суб’єктами публічної адміністрації супроводжується:
– з’ясуванням природи правовідносин, що здійснюється з метою
встановлення сфери розповсюдження компетенції уповноваженого суб’єкта
на предмет розгляду, який потребує застосування розсуду;
– оцінкою обсягу та меж законодавчо визначених публічно-правових
функцій як гарантованої міри прийняття рішення чи вчинення дій;
– визначенням мотивації щодо вчиненого розсуду.
Запропоновано реалізацію адміністративного розсуду в діяльності
суб’єктів публічної адміністрації розмежовувати на: 1) правомірне
застосування адміністративного розсуду – розсуд, вчинений в межах та у
спосіб, визначений правовими нормами, за результатами здійснення належної
оцінки фактичних обставин; 2) неправомірне застосування адміністративного
розсуду – розсуд, реалізований поза межами правових норм та без повної
оцінки фактичних обставин, що супроводжувався тиском керівництва,
громадськості чи сторонніх осіб, острахом застосування санкцій чи інших
негативних наслідків, бажанням задовольнити власні мотиви.
З метою зменшення випадків неправомірного застосування
адміністративного розсуду автором рекомендовано: визначити в законодавчих
актах розгорнуту компетенцію суб’єктів публічної адміністрації; усунути
повторювання подібних повноважень між різними суб’єктами; запровадження
206
дієвого контролю за реалізацією уповноваженими суб’єктами своїх
повноважень; передбачення дієвого механізму щодо відповідальності за
неналежне виконання своїх повноважень.
Встановлено, що стан реалізації адміністративного розсуду в діяльності
суб’єктів публічної адміністрації характеризується як незадовільний, оскільки
більшість оскаржень у позасудовому порядку не приводить до відновлення
порушених прав та законних інтересів заінтересованих осіб, і справи дедалі
частіше спрямовуються для перевірки вжитого адміністративного розсуду
саме адміністративним судом.
4. З метою розуміння природи справи адміністративного судочинства,
усунення неузгодженості в розмежуванні юрисдикції судів запропоновано
внести зміни та доповнення до адміністративного процесуального
законодавства, які стосуються визначення ознак адміністративної юрисдикції.
Безпосередньо запропоновано розширити статтю 19 КАС України 2017 року,
доповнивши її частиною четвертою такого змісту:
«4. Справи, на які поширюється адміністративна юрисдикція, мають
відповідати таким ознакам:
 учасники справи перебувають у публічних правовідносинах;
 між учасниками справи існує правовий спір;
 один із учасників справи є суб’єктом владних повноважень;
 спір виник у зв’язку з реалізацією суб’єктом владних повноважень
публічно-владних управлінських функцій;
 наявний публічний інтерес.
Відсутність однієї з ознак адміністративної юрисдикції свідчить, що
справа підлягає розгляду в іншому, ніж адміністративне, судочинстві».
5. Розкрито правову природу та зміст процесуальної діяльності
адміністративного суду, які полягають у тому, що суд, здійснюючи активну
діяльність у справі, витребовує необхідні докази, аналізує обставини справи, у
207
результаті чого, спираючись на своє внутрішнє переконання, приймає судове
рішення.
Досліджено зміст процесуальної діяльності адміністративного суду, під
час якої відповідно до конкретних приписів чинного КАС України 2017 року
суд застосовує власний суддівський процесуальний розсуд, зокрема при
вчиненні або не вчиненні процесуальних дій під час розгляду справи та при
вирішенні справи по суті і викладенні повного тексту судових рішень.
Сформовано поняття процесуального розсуду адміністративного суду як
здатність суду здійснювати вибір серед можливих варіантів поведінки у
визначених законодавством межах з метою обрання найоптимальнішого
варіанта. Вказане визначення запропоноване закріпити у процесуальному
кодексі шляхом доповнення пунктом 25 частину 1 статті 4 «Визначення
термінів» КАС України 2017 року.
Уперше пропонується класифікувати процесуальну діяльність
адміністративного суду за критеріями: залежно від ініціатора (діяльність
реалізується за ініціативою суду; діяльність суду розпочинається за
заявою/клопотанням учасника судового процесу); за місцем реалізації (в
судовому засіданні; поза межами фактичного місцезнаходження суду); за
порядком здійснення повноважень (звичайні повноваження; спеціальні
повноваження); залежно від стадії адміністративного процесу в суді (на етапі
порушення адміністративної справи; на етапі підготовки справи до судового
розгляду; на етапі судового розгляду справи; на етапі ухвалення рішення у
справі; на етапі апеляційного оскарження судового рішення суду першої
інстанції; на етапі касаційного перегляду судового рішення судів попередніх
інстанцій). Аналіз процесуальної діяльності суду сприятиме практичному
виявленню незаконної діяльності суду в процесі розгляду справи.
6. З’ясовано, що обсяг судового розсуду становить сукупність законних
можливих альтернатив поведінки в певній ситуації, що відрізняються залежно
від обставин, підстав, умов. Під межами судового розсуду запропоновано
208
розуміти певні законодавчо визначені обмеження вибору суддею своєї
поведінки, яких слід дотримуватись та які не можуть бути проігноровані.
На підставі аналізу нормативних джерел та узагальненого огляду
наукової літератури сформовано висновок, що на діяльність судді під час
розгляду справи та прийняття судового рішення впливають певні чинники, які
формують позицію судді. Суддя має усвідомлювати свій професійний
обов’язок, керуватись внутрішнім переконанням, мати високий рівень
правосвідомості, співвідносити свої дії та рішення з нормами закону і моралі,
не піддаватись сторонньому впливу та діяти у правових і моральних межах,
відповідно до наданих повноважень.
Практика розгляду адміністративних справ дала змогу сформувати форми
зловживання судом процесуальними повноваженнями, які спричинюють
відхилення від належного з’ясування обставин справи та встановлення істини
у спорі, в результаті чого якість прийнятого судового рішення викликає
сумніви, основними з яких є: 1) покладення обов’язку надання відповідних
підтверджуючих документів своєї невинуватості на позивача, а не на суб’єкта
публічної адміністрації; 2) ігнорування меж предмета доказування;
3) знецінення критеріїв оцінювання доказів. Проведене узагальнення судової
практики останніх років буде корисним для попередження і недопущення
подібних зловживань адміністративним судам та контролю за дотриманням
адміністративними судами усіх ланок меж своєї діяльності.
Автором запропоновано внести зміни до КАС України 2017 року в
частині визначення змісту та меж процесуальної діяльності адміністративного
суду. У зв’язку з чим пропонуємо статтю 244 КАС України 2017 року викласти
в новій редакції:
«Стаття 244. Процесуальна діяльність адміністративного суду
1. В процесі розгляду та вирішення адміністративних справ
адміністративний суд здійснює процесуальну діяльність. Процесуальна
діяльність адміністративного суду полягає у здійсненні повноважень,
209
передбачених процесуальним законодавством, з метою виконання завдання
адміністративного судочинства.
2. Повноваження адміністративного суду реалізуються шляхом
використання процесуального розсуду. Процесуальний розсуд
адміністративного суду вчиняється в межах справедливості, вмотивованості,
розумності, раціональності.
Справедливість полягає у неупередженому та однаковому поводженні
судді з учасниками судового процесу.
Вмотивованість зобов’язує суд пояснювати та обґрунтовувати власне
рішення.
Розумність зводиться до обов’язку судді діяти свідомо з метою обрання
найоптимальнішого варіанта.
Раціональність прийняття розсуду зобов’язує суд співвідносити свої дії та
рішення з положеннями законодавства, моральними нормами та фактичними
обставинами справи.
3. У випадках виявлення адміністративним судом адміністративного
розсуду (дискреційних повноважень) під час перевірки законності прийнятого
рішення, вчинених дій чи допущення бездіяльності суб’єктами,
уповноваженими на здійснення владно-управлінських функцій, судом
підлягає з’ясуванню: чи були законні підстави для вчинення розсуду; чи
дотримано межі вчинення розсуду; чи вчинено розсуд у спосіб, визначений
законодавством; чи дотримано мету, з якою надані повноваження на вчинення
розсуду; чи обґрунтовано застосовано розсуд; чи не відбулось втручання
інших осіб або упередженості в процесі реалізації розсуду; чи дотримано
строк, відведений для вчинення розсуду; чи вчинено розсуд належним
суб’єктом, якого законодавством наділено відповідними повноваженнями на
здійснення розсуду.
4. Під час ухвалення рішення суд вирішує питання:
1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та
заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
210
2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та
докази на їх підтвердження;
3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин;
4) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;
5) як розподілити між сторонами судові витрати;
6) чи є підстави допустити негайне виконання рішення;
7) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову».
7. З’ясовано, що судовий контроль за діяльністю суб’єктів публічної
адміністрації проявляється у тому, що за результатами розгляду публічноправового спору адміністративний суд при вирішенні адміністративних справ
уповноважений: відмовити у задоволенні позову, скасувати акт, змінити акт,
скасувати акт та зобов’язати суб’єкта владних повноважень повторно
розглянути заяву позивача, зобов’язати вчинити певні дії. Діяльністю суду є
здійснення оцінки оскаржуваного адміністративного розсуду і розмежування
меж власних функцій.
За результатами аналізу судової практики розгляду адміністративних
справ щодо перевірки адміністративного розсуду під час оскарження рішень,
дій чи бездіяльності автором узагальнено та визначено порушення, яких
допускається адміністративний суд, переглядаючи вказані справи, а саме:
1) наявність неоднозначної практики тлумачення адміністративними судами
юрисдикції при розгляді справ щодо перевірки законності застосування
адміністративного розсуду та відмежування від цивільних справ;
2) допущення суддями перевищення власних повноважень під час здійснення
оцінки правомірності рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта публічної
адміністрації, оскільки в такому випадку відбувається підміна компетенції;
3) неправильне визначення територіальної підсудності судами перших
інстанцій; 4) використання положень роз’яснень та правових позицій судів
вищих інстанцій, що втратили свою актуальність з плином часу та не
враховують подальших змін у чинному законодавстві; 5) неналежне
з’ясування критеріїв адміністративної юрисдикції щодо визначення наявності
211
публічно-правового спору між особою та суб’єктом публічної адміністрації;
6) існування суперечливої судової практики, вираженої у непослідовності
позиції одного і того ж суду щодо подібних позовних вимог, правовідносин,
сторін, підстав і предмета позову; 7) формальний підхід до розгляду справи,
без здійснення належної оцінки фактичних обставин справи.
З метою усунення виявлених порушень реалізації адміністративним
судом своїх повноважень, зменшення кількості таких порушень та підвищення
якості судових рішень автором сформульовано низку рекомендацій, зокрема,
пропонується: 1) формувати та застосовувати єдину судову практику як у
межах певного суду, так і в цілому між адміністративними судами щодо
аналогічних справ; 2) враховувати практику та правові позиції судів вищих
інстанцій судами нижчих інстанцій; 3) здійснювати якісний та своєчасний
аналіз під час дослідження матеріалів справи.
8. У межах дослідження питання ефективності та якості щоденної
реалізації адміністративного розсуду та питання стосовно зловживання
суб’єктами наданою компетенцією автором виокремлено дві групи причин
неправильного здійснення адміністративного розсуду суб’єктами публічної
адміністрації: суб’єктивні (залежать від суб’єкта й він може на них впливати)
та об’єктивні причини (безпосередньо не залежать від суб’єкта).
Суб’єктивними причинами неправильного здійснення адміністративного
розсуду є: неналежне міркування; діяльність з неправильною метою;
постановка неправильних питань; недобросовісні наміри; нехтування
фактами; необґрунтована діяльність тощо. В свою чергу, об’єктивними
причинами є: невизначеність у законодавчих актах функцій, прав, обов’язків,
повноважень, відповідальності суб’єктів публічної адміністрації;
неврегульованість процедур здійснення діяльності, що проявляється через
відсутність строків на вчинення розсуду, відсутність обов’язку мотивувати
своє рішення, право витребовувати додаткові
відомості/документи/інформацію, надання яких не передбачено
законодавством тощо; відсутність чітких критеріїв оцінки та контролю за
212
діяльністю суб’єктів публічної адміністрації; невизначеність меж
персональної відповідальності суб’єкта публічної адміністрації за прийняті
ним рішення.
Вперше детально класифіковано помилки у застосуванні
адміністративного розсуду шляхом аналізу судових рішень судів
адміністративної юрисдикції, що здійснюють перевірку законності
застосування адміністративного розсуду суб’єктами публічної адміністрації
під час оскарження рішень, дій чи бездіяльності. Запропоновано помилки
згрупувати у два загальні види: незастосування розсуду та зловживання
розсудом. Незастосування розсуду виражається у бездіяльності
уповноваженого суб’єкта й має дві форми прояву: 1) самоусунення від
здійснення розсуду; 2) недостатній розсуд. Зловживання розсудом є
порушенням, яке полягає у використанні розсуду неналежним чином або
неуспішне використання розсуду і проявляється у таких чотирьох формах:
1) перевищення меж розсуду; 2) звуження меж розсуду; 3) неправильне
застосування розсуду; 4) недоречний розсуд.
На підставі проаналізованих помилок застосування розсуду, з’ясування
причин та підстав, що призвели до порушення розсуду, визначено негативні
наслідки таких помилок та сформовано пропозиції задля зменшення кількості
помилок у застосуванні адміністративного розсуду та усунення їх негативних
наслідків. Автором рекомендовано: закріпити на рівні закону положення щодо
визначення відповідальних за виконання адміністративного розсуду з метою
покладення персональної відповідальності за вчинений розсуд; ввести
додаткові критерії оцінювання якості, ефективності та результативності
діяльності суб’єктів публічної адміністрації; удосконалити процедури
діяльності суб’єктів публічної адміністрації, зокрема, введення процедури
погодження застосування розсуду, передбачення випадків передачі обов’язку
здійснення адміністративного розсуду до вищого органу залежно від
складності ситуації; розширення можливостей громадського контролю тощо.
213
Дослідження теоретико-прикладних і правових засад перевірки
адміністративним судом адміністративного розсуду суб’єктів публічної
адміністрації, визначення змісту та меж такої перевірки зумовили можливість
конкретних висновків щодо такої перевірки та, відповідно, обґрунтування і
сформування пропозицій, рекомендацій, доповнень та змін до чинного
адміністративного процесуального законодавства, зокрема щодо необхідності
закріплення терміна «процесуальний розсуд адміністративного суду», ознак
справи адміністративної юрисдикції, природи процесуальної діяльності
адміністративного суду, врегулювання питання зловживання судом
процесуальними повноваженнями при розгляді адміністративних справ та
зменшення порушень судом під час перевірки адміністративного розсуду.