Сірко Анатолій Васильович. Становлення і розвиток корпоративного сектора в перехідній економіці

brief description

Сірко Анатолій Васильович. Становлення і розвиток корпоративного сектора в перехідній економіці : Дис... д-ра екон. наук: 08.01.01 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2005. — 428арк. — Бібліогр.: арк. 391-412

Сірко А.В. Становлення і розвиток корпоративного сектора в перехідній економіці. Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук за спеціальністю 08.01.01 економічна теорія.
Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2005.
Дисертація містить обгрунтування теоретико-методологічних та соціально-економічних аспектів становлення й розвитку корпоративних відносин в умовах перехідної економіки.
Обгрунтовано сутнісні риси корпоративної форми власності та форми їх прояву, розкрито специфіку передумов та умов корпоратизації в трансформаційній економіці, виявлено та охарактеризовано тенденції й закономірності розвитку корпоративних відносин. Визначено сутність сучасного етапу постсоціалістичних трансформацій в сфері власності як первісне нагромадження капіталу. Розроблено практичні рекомендації з удосконалення відносин корпоративної власності в перехідній економіці.

Список використаних джерел
Додатки
У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення науково-теоретичної й науково-практичної проблеми, що виявляється у дослідженні теоретико-методологічних та соціально-економічних аспектів становлення й розвитку корпоративного сектора в умовах перехідної економіки. Основні наукові й практичні результати дослідження зводяться до таких:

За результатами аналізу наукових досліджень і досвіду господарювання встановлено, що проблематика корпоративних економічних відносин є актуальною і потребує подальших наукових розробок та обгрунтування пропозицій з підвищення їх соціально-економічної ефективності.
В економічній теорії напрацьовані різні методологічні підходи до аналізу вузлових проблем корпоративної економіки, з якими пов’язані різні концептуальні уявлення й бачення перспектив розвитку останньої. Методологія неоінституціоналізму виявилася найбільш конструктивною у дослідженні корпоративних відносин завдяки синтезу двох, раніше штучно протиставлених одна одній, парадигм неокласичного та інституціонального аналізу.
Встановлено, що корпоратизація відносин власності закономірний результат історичного процесу нагромадження капіталу. Історичний перехід до корпоративної форми підприємництва об’єктивно був зумовлений не лише потребами освоєння індустріальних методів виробництва як такими, а й формуванням нових джерел фінансування капіталовкладень, головним чином, позичкового та акціонерного капіталів.
Доведено, що корпоративна форма власності особлива за соціально-економічним змістом, що, однак, не виводить її за рамки приватної власності. За своєю економічною природою вона є формою централізації капіталу. Асоційований характер утворення обумовлює її двоїстість: функціонування як реального неподільного капіталу і як відособленої у своєму русі вартості, розділеної між власниками пропорційно їх вкладам. Результатом розщеплення” права приватної власності в акціонерній корпорації стає граничне відособлення власності від управління капіталом, а через інформаційну асиметрію та агентські витрати існує потенційна загроза її відриву. Нерівний розподіл прав власності диференціює власників та породжує відносини влади й залежності. Успішне функціонування корпорації стає можливим у разі інституціоналізації (соціалізації) її відносин, тобто закріплення їх у системі формальних і неформальних норм та правил людської поведінки.
Виявлено, що в своєму розвитку корпоративна власність виконує соціально-інтегративну функцію, яка полягає у розширенні її суб’єктності: по-перше, збільшенні чисельності власників акціонерного капіталу; по-друге, активній участі в акціонерному капіталі інституціональних інвесторів, передусім фінансових інститутів, що спеціалізуються на трансформації приватних заощаджень в інвестиції; по-третє, формуванні великих інтегрованих бізнес-структур на основі перехресного та пірамідального володіння правами власності. Розпорошення прав власності має своїм наслідком для корпорації наростання елементів розриву власності від управління капіталом.
Як показали результати дослідження, історично сформовані системи корпоративного управління наразі зазнають впливу світових інтеграційних процесів. Намітився інтерес бізнесової еліти та урядів до деякої уніфікації національних принципів корпоративного управління, їх удосконалення в напрямку посилення контролюючої ролі фондового ринку.
Доведено, що в усіх постсоціалістичних країнах корпоратизація економічних відносин первісно використана у нетрадиційний для її економічної природи спосіб як інструмент приватизації, або розподілу й відчуження прав власності в держави. Хаотичне, безсистемне проведення приватизаційної кампанії породило інститут формальної корпорації з майже цілковитим безправ’ям власників титулів власності, передусім дрібних. У зневазі до функціональної специфіки корпоративних відносин, що була закладена на старті ринкових реформ і зберігається дотепер, проявилася методологічна обмеженість ідеології ринкового фундаменталізму, її неокласичних постулатів про мінімізацію ролі держави в економіці та гомогенність підприємницького середовища.
Аналізом виявлено, що сутність сучасної ринкової трансформації постсоціалістичної економіки об’єктивно визначає процес первісного нагромадження капіталу, у якому проявляється загальна закономірність етапу становлення ринкових відносин. Особливість реалізації цієї закономірності, передусім, у пострадянських країнах визначається тим, що на тлі одержавленої економіки індустріального типу за слабкості держави та несформованості механізмів громадянського суспільства об’єктивно склалися передумови олігархізації зрощення верхівки державної бюрократії, фінансистів, промисловців та криміналітету з суто корпоративною метою. Олігархізація економіки й держави протидіє поглибленню ринкових і демократичних реформ, утвердженню прозорої конкуренції та верховенства права.
Дослідження тенденцій розвитку корпоративних відносин в перехідній економіці виявлено, що панівною в корпоративному секторі вітчизняної економіки за наслідками масової приватизації та вторинного розподілу прав власності стала інсайдерська система власності, основними рисами якої є: зрощення функцій основного власника й менеджера, прагнення основного власника до максимальної концентрації прав власності, нехтування правами міноритарних власників, розходження формальної й реальної структур власності.
Інсайдерська корпоративнасистема характеризується, з одного боку, як замкнута щодо ринку акціонерного капіталу, а з іншого, як дискримінаційна й ризикована для активної й широкої участі у ній інвесторів. Це дає підстави кваліфікувати типову корпорацію, що склалася на основі приватизації, як квазікорпоративну систему, тобто як структуру, що лише імітує ознаки підприємницької корпорації. Вона має свою внутрішню логіку, а відтак і певну відтворювальну стійкість. Зароджуваний ринок акцій обслуговує, головним чином, процеси перерозподілу прав власності, а не інвестиційні потреби підприємств.
Обгрунтовано положення, що для забезпечення ефективної діяльності підприємств корпоративного сектора в сучасних умовах конкуренція повинна стати пріоритетом державної економічної стратегії. У системоутворюючих функціях держави в постприватизаційний період акцент необхідно змістити з приватизації на формування конкурентного середовища. Для цього слід переглянути й скасувати економічно необгрунтовані пільги, створити рівні і прийнятні для всіх умови господарювання. Прозора конкуренція здатна стати рушієм трансформації квазікорпорацій у публічні підприємницькі структури.
Аналізом встановлено, що національна система корпоративного управління не сформована й віддзеркалює у собі сутність трансформаційного процесу в країні, об’єктивно визначену первісним нагромадженням капіталу. У її формуванні деякою мірою проявилася тенденція еволюції в бік німецької системи корпоративного управління: орієнтація, головним чином, на банківське фінансування, формування на акціонерній та неформальній основах стійких бізнес-груп, несуттєва роль фондового ринку. Однак їй більше властиві риси, пов’язані зі специфікою інсайдерської системи власності: безроздільна влада домінуючих власників і керівників підприємств, з одного боку, та безправ’я дрібних власників.
Аналіз стану управління державною корпоративною власністю в Україні показав, що він є незадовільним. Основними чинниками цього є: стратегічна невизначеність держави щодо своїх соціально-економічних функцій й відповідно щодо реформування державного сектора економіки; надмірний обсяг та нераціональна структура корпоративних прав держави, що залишилися від приватизації, розмитість суб’єкта управління ними. Запропоновано створити інститут державних керуючих на професійній основі, запровадити систему підготовки й перепідготовки керівників державних корпорацій. Для збереження державних часток власності в разі повторних емісій акцій запропоновано створити спеціальний державний інвестиційний фонд, який би формувався з нараховуваних державі дивідендів та частково доходів від приватизації. Пропонуються зміни в методології статистики державної корпоративної власності, а саме обліковувати корпорації, у яких держава володіє контрольним пакетом акцій, у складі державного сектора економіки.
Аргументована необхідність поглибленої специфікації права приватної власності, чіткого розмежування прав і відповідальності усіх дійсних суб’єктів корпоративних відносин. Законодавче унормування цих відносин має концептуально базуватися на принципі компромісного поєднання інтересів усіх його суб’єктів. За умови надійного захисту прав власників контролюючі власники змушені будуть рахуватися з інтересами усіх акціонерів, в дрібні власники стануть наполегливими у відстоюванні своїх прав та законних інтересів. Запропоновано комплекс інституційно-правових та економічних заходів по урегулюванню корпоративних відносин.
Обгрунтована необхідність розвитку партнерства держави та корпорацій у реалізації визначених пріоритетів структурно-інноваційної політики, участі країни у світовому поділі праці. Засобами такої взаємодії можуть слугувати державні цільові програми розвитку, форми й методи індикативного планування, управління державними корпоративними правами, фінансово-кредитні важелі.