ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА ПРОВАДЖЕННЯ ДІЗНАННЯ ОРГАНАМИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

brief description

ЗМІСТ

Стор.
Вступ................................................................................................. 3
Розділ 1
Місце дізнання в системі кримінального процесу України…………………………………………………………......
12
1.1. Історико-правові аспекти становлення інституту дізнання в Україні…………………………………………………………...............
12
1.2. Поняття та правова сутність дізнання…………………………............ 26
1.3. Теоретичні проблеми співвідношення дізнання з досудовим слідством та оперативно-розшуковою діяльністю……………............
42
Розділ 2
Процесуальне положення органу дізнання та дізнавача в органах внутрішніх справ…………………………...…………….

63
2.1. Функціональне призначення органів дізнання……………….............. 63
2.2. Процесуальний статус органу дізнання та дізнавача…..………..………………………………………………........
71
2.3. Процесуальні правовідносини органа дізнання зі слідчим, прокурором та судом…………………………………………................
90
Розділ 3
Проблемні питання кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання системи МВС України......…….……………….

122
3.1. Діяльність органів дізнання системи МВС України на стадії порушення кримінальної справи..…………………………..........……
122
3.2. Теоретичні та практичні проблеми провадження та закінчення дізнання в органах внутрішніх справ……………………….…............
142
3.3. Протокольна форма досудової підготовки матеріалів……….............. 157
Висновки.................................................................................................. 172
Список використаної літератури........................................................ 182

ВСТУП

Нові реалії, у яких перебуває Україна після прийняття Конституції, проведення малої судової реформи вимагають створення в державі ефективного кримінального судочинства, яке покликане сприяти посиленню боротьби зі злочинністю, забезпеченню невідворотності кримінальної відповідальності, з одного боку, і максимальному гарантуванню прав і свобод особи, – з іншого.
Важлива роль у розкритті злочинів і виявленні осіб, які їх вчинили, належить органам дізнання та досудового слідства. Вимога подальшого поліпшення роботи зазначених державних органів викликає необхідність удосконалення правової основи їх діяльності, тому що від цього багато в чому залежить успішне виконання завдань кримінального судочинства.
Проблеми правового регулювання й ефективності провадження дізнання досліджувалися багатьма як вітчизняними процесуалістами (М.І. Бажановим, О.В. Бауліним, В.В. Вапнярчуком, І. Д. Гончаровим, О.В. Горбачовим, Ю.М.Грошевим, Л.М. Давиденком, А.Я. Дубинським, Г.А. Душейком, В.С.Зеленецьким, Т.В. Катковою, Г.К. Кожевниковим, В.О. Коноваловою, Д.Б. Лабоженком, Г.А. Матусовським, М.М. Михеєнком, Д.П. Письменним, В.П. Півненком, М.А. Погорецьким, А.Д. Постовим, В.М. Сущенком, З.Д. Смітієнко, С.В. Сліньком, В.М. Хотенцьом, В.Я. Чорним, В.Ю. Шепітьком, В.П. Шибіком, Ю.П. Яновичем і ін.), так і вченими країн співдружності незалежних держав (Б.В. Асриєвим, О.І. Бастрикіним, Ю.М. Бєлозеровим, В.О.Вороніним, В.А. Громовим, І.М. Гуткіним, С.П. Єфімичевим, Л.А.Захожим, В.О. Івановим, А.П. Кругліковим, Ю.Д. Лівшицом, Ю.Ф.Лубшевим, М.М. Мінгаліним, Л.В. Павлухіним, В.М. Савицьким, В.С. Чистяковою, О.О. Чувильовим, В.М. Шпільовим та ін.).
Однак, незважаючи на значну кількість наукових публікацій, питання про співвідношення дізнання та досудового слідства, дізнання й оперативно-розшукової діяльності, процесуальне положення органу дізнання й особи, яка провадить дізнання, дотепер залишаються дискусійними.
Актуальність теми. Основний обсяг роботи з вирішення заяв та повідомлень про вчинені злочини та злочини, що готуються, провадження дізнання і протокольної форми досудової підготовки матеріалів виконується органами дізнання системи МВС України (міліцією, органами Державного пожежного нагляду, командирами військових частин, з'єднань внутрішніх військ), діяльність яких регламентована різними відомчими нормативними актами, часом роз'єднаними, суперечливими й такими, що не узгоджуються з чинним кримінально-процесуальним законодавством.
Законодавець в Основному законі (ст. 121) чітко відмежував поняття «дізнання» від понять «оперативно-розшукова діяльність» та «досудове слідство». Це викликає необхідність переосмислення багатьох положень кримінально-процесуальної теорії про сутність та функціональне призначення інституту дізнання, його місце в системі кримінального процесу України, процесуальний статус органів дізнання й особи, яка провадить дізнання, їх процесуальні правовідносини з іншими державними органами та посадовими особами у сфері кримінального судочинства.
У діяльності органів внутрішніх справ склалася важко пояснювана з точки зору кримінально-процесуального законодавства практика, коли дізнавачі за наказом начальника органу дізнання фактично виконують обов'язки слідчого та направляють кримінальні справи з обвинувальним висновком до суду, хоча результати такого розслідування в статистичній звітності виглядають як робота слідчих. Таким чином, в органах внутрішніх справ всупереч вимогам Конституції не існує чіткого розмежування дізнання і досудового слідства, а це, у свою чергу, свідчить про наявність двох слідчих апаратів в одній системі.
Вищевказане підтверджує необхідність комплексного наукового дослідження проблем правового регулювання провадження дізнання, перегляду багатьох положень кримінально-процесуального законодавства з питань дізнання.
Зазначені обставини свідчать про актуальність обраної теми дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація підготовлена відповідно до Положення про організацію науково-дослідних праць у МВС України і є результатом виконання розробленого кафедрою кримінального процесу Національного університету внутрішніх справ МВС України плану проведення актуальних наукових досліджень, присвячених діяльності органів внутрішніх справ, зокрема, підвищенню ефективності та якості розслідування кримінальних справ.
Мета і завдання дослідження. Основною метою цієї роботи є теоретичне осмислення місця та ролі дізнання в системі кримінального процесу України, аналіз повноважень органу дізнання й особи, яка провадить дізнання, змісту їх кримінально-процесуальної діяльності з урахуванням норм Конституції, чинного законодавства, сучасних досягнень кримінально-процесуальної науки, результатів узагальнення практики діяльності органів внутрішніх справ.
Ця мета обумовила необхідність вирішення таких завдань:
- визначити поняття та правову сутність дізнання, його місце в системі кримінального процесу України, правовий статус органу дізнання й особи, яка провадить дізнання;
- розкрити функціональне призначення органів дізнання та виявити особливості їх процесуальних правовідносин зі слідчим, прокурором та судом;
- проаналізувати практику вирішення органами дізнання заяв і повідомлень про злочини, провадження і закінчення дізнання, протокольної форми досудової підготовки матеріалів;
- обґрунтувати пропозиції, спрямовані на зміну й доповнення чинного законодавства з метою удосконалення норм, які регулюють питання правового статусу органів дізнання, начальника органу дізнання та дізнавача, провадження дізнання, кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання.
Об’єктом дослідження є сукупність правових норм, які регулюють процесуальний статус органів дізнання та дізнавачів, а також порядок провадження дізнання в кримінальному процесі України.
Предметом дослідження є процесуальна діяльність органів дізнання системи МВС України з провадження дізнання в кримінальних справах та протокольної форми досудової підготовки матеріалів.
Методами дослідження є: історичний (становлення і розвиток інституту дізнання і Україні), системний (місце дізнання в системі кримінального процесу) структурний (функціональне призначення органів дізнання, їх процесуальний статус, види кримінально-процесуальної діяльності); порівняльно-правовий (загальна характеристика провадження дізнання в країнах ближнього та дальнього зарубіжжя); юридичного аналізу (усвідомлення змісту процесуальних норм, що регулюють діяльність органів дізнання); формально-логічний (теоретичні проблеми співвідношення дізнання з ОРД та досудовим слідством); статистичний (статистичні показники діяльності органів дізнання); соціологічний (опитування за розробленою анкетою співробітників органів дізнання, слідчих, органів прокуратури) та інші.
Теоретичною основою дослідження стали роботи із загальної теорії права, конституційного, міжнародного, кримінального, кримінально-процесуального права, а також лінгвістики, історії держави та права, криміналістики тощо.
Інформаційну базу дисертації складають Конституція України, чинний КПК України і проект КПК України, підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України (станом на 1 листопада 2001 року), Модельний Кримінально-процесуальний кодекс для країн СНД; проект концепції судово-правової реформи в Україні; кримінально-процесуальне законодавство країн СНД; керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, накази й інструкції Генерального прокурора України та Міністра внутрішніх справ, інших відомств.
Емпіричну базу дослідження склали результати вивчення автором 126 матеріалів, у яких було відмовлено в порушенні кримінальної справи, 228 кримінальних справ, у яких провадилося дізнання, в тому числі й закритих, 72 кримінальних справ, у яких провадилася протокольна форма досудової підготовки матеріалів працівниками органів внутрішніх справ, а також результати анкетування 78 слідчих, 96 працівників органів дізнання, 21 працівника прокуратури. З метою співставлення отриманих даних використовувалися узагальнення практики і статистичні дані про роботу органів дізнання внутрішніх справ України й Автономної Республіки Крим.
Такий підхід дав можливість авторові з урахуванням потреб практики обґрунтувати свої висновки та пропозиції щодо вдосконалення норм кримінально-процесуального законодавства, що регулюють правовий статус органа дізнання та осіб, які його провадять, певні аспекти кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання.
Наукова новизна положень і висновків дисертації полягає в тому, що дисертація є першим в Україні комплексним монографічним дослідженням теоретичних та практичних проблем провадження дізнання органами внутрішніх справ з урахуванням Конституції України, останніх змін у кримінально-процесуальному законодавстві, основних напрямків реформи органів внутрішніх справ в Україні.
Новизна конкретизується наступними положеннями і висновками:
- удосконалено поняття дізнання, під яким розуміється форма досудового розслідування, сутністю якого є кримінально-процесуальна діяльність уповноважених суб'єктів у порушеній кримінальній справі, що спрямована на виявлення, одержання і фіксацію доказів шляхом проведення слідчих дій у справах про злочини, що не є тяжкими або особливо тяжкими (невеликої та середньої тяжкості), і невідкладних слідчих дій – у справах про тяжкі та особливо тяжкі злочини, з метою виявлення ознак злочину й особи, яка його вчинила, з наступною передачею матеріалів справи слідчому або її закриттям. Визначено співвідношення дізнання з досудовим слідством й оперативно-розшуковою діяльністю;
- дістало подальшого розвитку положення про те, що застосування оперативно-розшукових заходів із метою виявлення ознак злочину і встановлення особи, яка його вчинила, є повноваженням не всіх органів дізнання, а тільки оперативних підрозділів відповідних органів, виходячи з чого обґрунтовується доцільність внесення змін у ч. 1 ст. 103 КПК;
- уперше, відповідно до норм Конституції України, чинного кримінально-процесуального законодавства зроблено висновок, що органи дізнання є носіями двох кримінально-процесуальних функцій: основної – розслідування кримінальних справ у формі дізнання, і допоміжної – сприяння іншим суб'єктам, які ведуть процес;
- запропонована нормативна модель інституту дізнання як початкової форми досудового розслідування, а також процесуального статусу органів дізнання, начальника органу дізнання та дізнавача (ст. 1011 КПК (ст. 32 проекту КПК); ст. 1012 КПК (ст. 33 проекту КПК); ст. 103 КПК (ст. 205 проекту КПК); ст. 104 КПК (ст. 206 проекту КПК); ст. 108 КПК (ст. 207 проекту КПК); ст. 109 КПК (ст. 208 проекту КПК));
- уперше в науці кримінального процесу на підставі частини 2 ст. 86 Кримінального кодексу України розроблено процедуру повного та часткового звільнення особи від кримінальної відповідальності внаслідок акту амністії, обґрунтовується необхідність доповнити КПК статтею 112, а частину 1 ст. 71 КПК пунктом 6;
- аргументується доцільність введення нової підстави для виділення кримінальної справи в окреме провадження при частковому звільненні обвинуваченого від кримінальної відповідальності внаслідок акту амністії;
- робиться висновок, що слідчо-оперативні групи, яким доручено розслідування багатоепізодних і складних справ, є комплексною, тобто процесуально-організаційною формою взаємодії. Підстави та порядок їх створення повинні бути передбачені кримінально-процесуальним законом, а організація взаємодії слідчого й органу дізнання має ґрунтуватися на спільному погодженому плані;
- обґрунтовується пропозиція щодо можливості продовження зазначених у законі строків перевірки заяв та повідомлень про злочини відповідним прокурором до одного місяця, коли в межах, установлених законом, неможливо вирішити питання про наявність підстав до порушення кримінальної справи;
- розроблений механізм реалізації права слідчого в будь-який момент вступити до справи, розслідування в якій розпочато органом дізнання;
- робиться висновок, що моментом установлення особи, яка вчинила злочин, стосовно до дізнання, є поява процесуальної фігури підозрюваного, що потребує внесення змін до ст. 431 чинного КПК;
- пропонується внести зміни і доповнення в статті чинного КПК, що регламентують порядок провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів, зокрема, перейменувати зазначене провадження в «прискорене», а правопорушника наділити процесуальним статусом підозрюваного;
- на підставі отриманих у ході дослідження результатів розроблені пропозиції щодо внесення ряду змін і доповнень у норми КПК, що визначають окремі аспекти кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання: п. 8 ст. 101 КПК; ч. 2 ст. 110 КПК; ч. 3 ст. 114 КПК; ч. 3 ст. 118 КПК.
Практичне значення одержаних результатів дисертації полягає у сформульованих автором пропозиціях з удосконалення чинного кримінально-процесуального законодавства, що регламентує питання провадження дізнання органами внутрішніх справ, правовий статус органів дізнання, начальника органу дізнання та дізнавача, прийняття ними процесуальних рішень.
Висновки та рекомендації, що викладені в дисертації, можуть бути використані в діяльності дізнавачів, начальників органів дізнання, слідчих та прокурорів, які здійснюють нагляд за дізнанням; у системі підвищення кваліфікації працівників органів дізнання і слідчих; при розробці нового кримінально-процесуального законодавства України та відомчих нормативних актів; у навчальному процесі юридичних вузів при вивченні курсів «Кримінальний процес» та «Дізнання в органах внутрішніх справ».
Апробація результатів дослідження: основні положення дисертації доповідалися на міжвузівській науково-практичній конференції “Психологічні аспекти діяльності та навчання співробітників органів внутрішніх справ» (Сімферополь, 25 травня 1998 р.), на І, ІІ, ІІІ звітних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького та курсантського складу Кримського факультету Національного університету внутрішніх справ (Сімферополь, відповідно: 14 травня 1999 р., 19 травня 2000 р., 19 травня 2001 р.), на Міжнародній науковій конференції “Митна справа в Україні: сучасні проблеми та шляхи вдосконалення” (Дніпропетровськ, 21-22 жовтня 1999 р.).
Теоретичні аспекти дисертаційного дослідження та результати узагальнення практики використовувалися автором при читанні лекцій і проведенні практичних і семінарських занять із кримінального процесу та спецкурсу «Дізнання в органах внутрішніх справ» на Кримському факультеті Національного університету внутрішніх справ МВС України.
Публікації. За темою дисертації опубліковано навчально-практичний посібник, сім статей, із них три у фахових виданнях.
Структура роботи обумовлена метою та предметом дослідження і складається із вступу, трьох розділів, які включають дев'ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації 181 сторінка.

bibliography

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні обґрунтована необхідність внесення змін і доповнень у чинний КПК і новий проект КПК України, які спрямовані на удосконалення кримінально-процесуального законодавства й приведення його у відповідність з Конституцією України, що дасть можливість органам дізнання найбільш повно й ефективно здійснювати кримінально-процесуальну діяльність:
1. П. 8 ст. 101 КПК слід викласти в такій редакції: «командири повітряних, морських і річкових суден, що перебувають за межами України».
2. Органи дізнання здійснюють дві функції: розслідування кримінальних справ у формі дізнання й сприяння суб'єктам, які уповноважені на провадження в кримінальній справі. Їх функціональні повноваження визначають їх як суб'єктів, котрі уповноважені здійснювати кримінально-процесуальну діяльність, як органи розслідування.
Оперативно-розшукова діяльність не є складовою частиною дізнання, а також істотною ознакою, що відрізняє дізнання від слідства, оскільки вона притаманна не самому дізнанню, а лише деяким органам, що його здійснюють.
2.1. Ст. 103 КПК України (ст. 205 проекту КПК) "Повноваження органів дізнання” необхідно викласти в наступній редакції:
“1. На органи дізнання в залежності від характеру злочинного діяння покладаються:
1) прийом, реєстрація та розгляд заяв і повідомлень про будь-який скоєний і злочин, що готується;
2) провадження дізнання в кримінальних справах;
3) здійснення прискореного провадження;
4) надання в межах своєї компетенції допомоги слідчому при здійсненні ним розслідування кримінальної справи.
2. Оперативні підрозділи органів внутрішніх справ, служби безпеки, установ виконання покарання, слідчих ізоляторів, органів охорони державного кордону, митних органів з метою виявлення ознак злочину й осіб, що його вчинили, вправі здійснювати оперативно-розшукові заходи в порядку, передбаченому Законом «Про оперативно-розшукову діяльність»».
3. До заходів нормотворчого характеру, що могли б забезпечити удосконалення дізнання й досудового слідства, треба віднести також забезпечення повної процесуальної самостійності слідчого шляхом створення незалежних від інших відомств слідчих органів (наприклад, слідчого комітету), прийняття й закріплення у відповідному Законі «Про органи досудового розслідування» принципів організації й чіткої регламентації правового статусу органів дізнання й досудового слідства.
4. Відповідно до Конституції України визнати особу винною у вчиненні злочину має право тільки суд, що є його винятковим повноваженням (ст. ст. 62. 124). Тому закриття кримінальних справ при наявності нереабілітуючих підстав має здійснювати тільки суд.
Враховуючи, крім того, досить незначну частку рішень про закриття справи органами дізнання від загальної кількості та високий відсоток їх скасування прокурором, вважаємо за необхідне ліквідувати таку форму закінчення дізнання як закриття провадження у кримінальній справі, і покласти це право за реабілітуючими підставами – на слідчого, за нереабілітуючими – тільки на суд.
З метою підвищення якості й ефективності розслідування кримінальних справ дізнання в новому законодавстві повинно бути представлено у вигляді початкової форми розслідування щодо будь-якої порушеної кримінальної справи з передачею справи слідчому для провадження досудового слідства. Винятки можуть складати справи про злочини невеликої та середньої тяжкості, в яких встановлена особа, яка його вчинила (крім випадків, коли в цих справах досудове слідство є обов’язковим), за якими органами дізнання має проводитися прискорене провадження
На підставі вищевикладеного, пропонуємо:
в КПК України та проекті КПК низку статей викласти в такій редакції:
4.1. Ст. 104 КПК (ст. 206 проекту КПК) «Порядок провадження дізнання в кримінальних справах»:
«1. Порушивши кримінальну справу чи одержавши справу від прокурора або начальника органу дізнання, дізнавач негайно приймає її до свого провадження й приступає до виконання невідкладних слідчих дій. Після цього дізнавач, дотримуючись строків, які передбачені цим Кодексом, складає постанову про передачу справи слідчому, яку повинен представити прокуророві для затвердження.
2. Після прийняття слідчим справи, орган дізнання зобов'язаний виконувати доручення і вказівки слідчого щодо проведення слідчих і розшукових дій.»
4.2. Ст. 108 КПК (ст. 207 проекту КПК) «Строки провадження дізнання»:
«Дізнання в кримінальній справі повинно бути закінчено в строк не більше десяти діб з моменту порушення кримінальної справи. Про почате дізнання дізнавач негайно повідомляє прокурора, начальника слідчого відділу або слідчого.»
4.3. Ст. 109 КПК (ст. 208 проекту КПК) “Закінчення дізнання”:
«1. Дізнання закінчується складанням постанови про передачу кримінальної справи слідчому, яка затверджується прокурором.
2. Дізнавач повинен передати справу слідчому негайно, не очікуючи завершення строку на провадження дізнання, якщо:
1) встановлено ознаки тяжкого чи особливо тяжкого злочину;
2) у справі встановлено підстави для притягнення особи як обвинуваченого;
3) встановлено підстави для призупинення провадження в справі, які вказані в п. 1 і п. 2 ч. 1 ст. 206 цього Кодексу;
4) при наявності вимоги слідчого передати йому справу для прийняття до свого провадження.»
4.4. У частині 2 статті 110 КПК слово «десяти» замінити на слово «трьох».
4.5. Виключити з пункту 4 ч. 1 ст. 6 КПК слова: «внаслідок акту амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинений злочин»
4.6. Доповнити ч. 1 ст. 71 КПК пунктом 6 наступного змісту: «внаслідок акту амністії, що звільняє особу від кримінальної відповідальності.»
4.7. Доповнити КПК статтею 112 такого змісту:
Стаття 112. «Порядок звільнення від кримінальної відповідальності внаслідок акту амністії»
«1. Прокурор, в також слідчий за згодою прокурора на підставі, передбаченій частиною 2 статті 86 Кримінального кодексу України, виносить мотивовану постанову про направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності.
2. За наявності підстав, зазначених у частині 2 статті 86 Кримінального кодексу України, у справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи.
3. Якщо акт амністії частково звільняє особу від кримінальної відповідальності, то в частині обвинувачення, на яку розповсюджується дія цього акту, слідчий виділяє кримінальну справу в окреме провадження і за згодою прокурора виносить мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності.
4. В частині обвинувачення, на яку не розповсюджується дія акта амністії, провадження у кримінальній справі здійснюється в загальному порядку. »
5. Моментом встановлення особи, яка вчинила злочин, стосовно дізнання, є поява процесуальної фігури підозрюваного.
Вважаємо за необхідне ч. 1 ст. 431 КПК викласти в такій редакції: "Підозрюваним є особа, щодо якої в установленому цим Кодексом порядку винесена постанова про притягнення як підозрюваного. Підозрюваним визнається:
1) особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину;
2) особа, щодо якої є необхідність застосування запобіжного заходу до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого;
3) коли кримінальна справа порушена щодо особи;
4) коли від особи відібрано зобов'язання про явку до органів розслідування.»
6. Проект КПК не передбачає протокольної форми досудової підготовки матеріалів як окремого виду кримінально-процесуальної діяльності органу дізнання. На наш погляд, необхідність збереження особливого провадження в протокольній формі підтверджено більш, ніж тридцятирічною практикою, але для правильного її розуміння й застосування практичними працівниками потрібно удосконалювати її правову регламентацію.
Насамперед, думається, що протокольна форма досудової підготовки матеріалів повинна бути перейменована в прискорене провадження. У проекті КПК необхідно передбачити в розділі дев'ятому «Особливі порядки провадження» окрему главу «Прискорене провадження» й статті, у яких були б чітко визначені умови й порядок такого провадження , зокрема:
- органи дізнання не пізніше, ніж у десятиденний строк з моменту реєстрації заяви чи повідомлення про злочини у відповідних облікових документах встановлюють обставини його скоєння й особу, яка його вчинила, одержують пояснення тощо;
- про порушення прискореного провадження начальник органу дізнання виносить мотивовану постанову;
- у разі потреби зазначений строк може бути продовжений шляхом внесення мотивованого клопотання органом дізнання відповідному прокуророві;
- особа, щодо якої здійснюється прискорене провадження, є підозрюваним і наділяється відповідними процесуальним статусом;
- повноваження начальника органа дізнання й прокурора у прискореному

провадженні;
- після закінчення провадження орган дізнання порушує кримінальну справу щодо особи в строк не більше, ніж 3 дні та виносить такі рішення: про притягнення як підозрюваного, у разі потреби застосування щодо нього запобіжного заходу, про визнання потерпілим, цивільним позивачем і т. п. і направляє справу прокуророві для вирішення питання про формулювання обвинувачення й направлення справи до суду для її розгляду і вирішення.
7. Начальник органу дізнання – це суб'єкт кримінального процесу, який наділений процесуальними повноваженнями двоїстого характеру: з однієї сторони, – це особисті повноваження керівника, які повинні бути надані йому законом з метою керівництва діяльністю дізнавача, з другої, – це повноваження дізнавача, якими він може скористатися особисто у випадку провадження дізнання в кримінальній справі.
З урахуванням запропонованих змін із питань кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, вважаємо за необхідне доповнити чинний КПК статтями, які б регламентували повноваження начальника органа дізнання й дізнавача:
7.1. Ст. 1011 КПК (ст. 32 проекту КПК) «Начальник органу дізнання та його повноваження»:
«1. Начальники й керівники зазначених у статті 101 (32) КПК органів, є начальниками органу дізнання.
2. Начальник органу дізнання в межах своєї компетенції:
- забезпечує реєстрацію повідомлень, заяв і іншої інформації про скоєний злочин чи злочин, що готується;
- доручає дізнавачу розглянути і вирішити заяву чи повідомлення про скоєний злочин чи злочин, що готується, в установлений законом строк;
- вправі порушити кримінальну справу в межах своєї компетенції, особисто проводити дізнання чи доручити провадження дізнання дізнавачу або відмовити в порушенні кримінальної справи чи направити матеріали за належністю;
- здійснює контроль за рухом і результатами дізнання, затверджує постанови дізнавача у випадках, передбачених цим Кодексом; дає обов'язкові до виконання письмові вказівки дізнавачу; з метою забезпечення найбільш повного й об'єктивного дізнання передає кримінальну справу від одного дізнавача іншому;
- забезпечує виконання законних постанов і доручень слідчого, прокурора чи суду;
- розглядає скарги на дії дізнавача, вирішує питання про відвід чи самовідвід дізнавача.
3. Письмові вказівки прокурора, слідчого обов'язкові для виконання начальником органу дізнання й дізнавачем. У випадку незгоди з вказівками прокурора вони, не припиняючи їх виконання, вправі оскаржити їх вищестоящому прокуророві.
4. При неможливості виконати доручення слідчого, прокурора чи суду в установлений законом строк начальник органу дізнання чи дізнавач сповіщає про це відповідно слідчого, прокурора чи суд і клопочеться про продовження строку чи зміну умов і засобів виконання доручення».
7.2. Ст. 1012 КПК (ст. 33 проекту КПК) «Повноваження дізнавача»:
«1.Дізнавачем є посадова особа, уповноважена начальником органу дізнання здійснювати досудове провадження в межах своєї компетенції.
2. Дізнавач уповноважений:
- приймати та розглядати заяви й повідомлення про злочини;
- порушувати кримінальну справу, приймати її до свого провадження, направляти за належністю, а також відмовляти в порушенні кримінальної справи;
- провадити самостійно слідчі й інші процесуальні дії, приймати рішення, за винятком випадків, коли цим Кодексом передбачено отримання санкції прокурора чи затвердження їх начальником органу дізнання;
- звертатися до суду із клопотанням про необхідність провадження процесуальної дії;
- визнавати відповідних осіб потерпілими, цивільними позивачами, їх законними представниками та ін.;
- виносити постанови про обрання, зміну, скасування запобіжних заходів і про застосування інших примусових заходів;
- вживати заходи щодо відшкодування заподіяних злочином збитків;
- звертатися до начальника органу дізнання з мотивованим клопотанням про надання ним доручення оперативним підрозділам органу дізнання про провадження оперативно-розшукових заходів і слідчих дій;
- вирішувати в ході дізнання клопотання осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві;
- виконувати законні вказівки, постанови й доручення прокурора, слідчого чи суду;
- виносити постанови про передачу матеріалів кримінальної справи через прокурора слідчому й про зупинення провадження у кримінальній справі на підставі, яка вказана в п. 3 ч. 1 ст. 206 цього Кодексу;
- здійснювати прискорене провадження.
3. На дізнавача покладається обов'язок виконання доручень слідчого про проведення окремих слідчих і розшукових дій у справі, яка знаходиться в провадженні слідчого, й сприяти йому у виконанні слідчих дій.
4. Дізнавач при здійсненні дізнання і виконанні доручень слідчого проводить слідчі дії й приймає рішення, керуючись правилами, встановленими цим Кодексом. Цими ж правилами керується й начальник органу дізнання, якщо він виконує обов'язки дізнавача.
5. Постанови дізнавача підлягають затвердженню начальником органу дізнання у випадках, які вказані у відповідних статтях цього Кодексу.
6. Вказівки прокурора, начальника органу дізнання, доручення слідчого й суду обов'язкові для виконання дізнавачем. Вказівки начальника органу дізнання в кримінальних справах можуть бути оскаржені прокуророві, а вказівки прокурора – вищестоящому прокуророві. Оскарження вказівок прокурора не зупиняє їх виконання.
7. Постанови дізнавача, винесені відповідно до вимог цього Кодексу, у справах, які знаходиться в його провадженні, обов'язкові для виконання всіма юридичними та фізичними особами.»
8. Вважаємо, що серед процесуальних форм взаємодії слідчого та органу дізнання треба виділяти три основні напрямки: 1) використання слідчим даних, отриманих за допомогою оперативно-розшукових заходів, 2) притягнення слідчим представників органу дізнання для надання допомоги в проведені окремих слідчих дій, 3) виконання органом дізнання доручень та вказівок слідчого.
Слід виділити п’ять видів доручень слідчого органу дізнання: 1) доручення і вказівки слідчого в порядку ч. 3 ст. 114 КПК; 2) окреме доручення слідчого в порядку ст. 118 КПК, якщо його виконання доручене органу дізнання; 3) доручення оперативним підрозділам провести оперативно-розшукові заходи чи засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі (ч. 5 ст. 66 КПК); 4) доручення про розшук та встановлення особи, яка вчинила злочин, (ст. ст. 104 ч. 3, 209 КПК); 5) доручення про розшук обвинуваченого в порядку ст. 139 КПК.
Необхідно розрізняти окреме доручення слідчого в порядку ст.118 КПК від доручення слідчого органу дізнання в порядку ст.114 КПК.
8.1. Ч. 3 ст. 114 КПК слід викласти в наступній редакції: «Слідчий у справах, які знаходяться в його провадженні, має право давати органам дізнання мотивовані доручення і вказівки про проведення розшукових і слідчих дій і вимагати від органів дізнання допомоги при проведенні окремих слідчих дій. Такі доручення слідчого є обов'язковими для органу дізнання й підлягають виконанню в десятиденний строк, який може бути продовжений слідчим за письмовим клопотанням органу дізнання. За результатами виконання такого доручення орган дізнання зобов'язаний письмово повідомити слідчого.»
8.2. Доповнити ст. 118 КПК частиною 3 наступного змісту: «Якщо в ході виконання такого доручення виникає необхідність у виконанні додаткових слідчих дій, які не зазначенні в дорученні, то особа, яка його виконує, має право за власною ініціативою без узгодження зі слідчим провести вказану слідчу дію у випадках, коли це може призвести до втрати доказів у кримінальній справі, а також якщо це не стосується конституційних прав і свобод громадян. Про це негайно інформується слідчий.»

СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Абдумаджидов Г.А. Расследование преступлений (процессуально-правовое исследование). – Ташкент: Узбекистан, 1986. – 191 с.
2. Абдрахманов Р.С., Очереднин В.Т. Протокольная форма досудебной подготовки материалов. – Волгоград, 1986. – 36 с.
3. Азаренко В.Т.‚ Воронин Э.И. Полномочия органов дознания в свете нового законодательства. – Хабаровск: Хабаровская высшая школа МВД СССР‚ 1986. – 32 с.
4. Александров Г.Н. Насущные вопросы предварительного следствия и дознания. // В сб.: «Вопросы судопроизводства и судоустройства в новом законодательстве Союза ССР». – М.: Госюриздат, 1959. – С. 292-298.
5. Алексеев Н.С., Даев В.Г., Кокорев Л.Д. Очерк развития советской науки уголовного процесса. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1980. – 251 с.
6. Алиев Э.Г. Некоторые процессуальные вопросы совершенствования дознания и предварительного следствия: 12.00.09. – Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К., 1972. – 22 с.
7. Альперт С.А. Субъекты уголовного процесса. – Харьков, 1997. – 60 с.
8. Альперт С. А., Стремовский В.А. Возбуждение уголовного дела органами милиции. – Х., 1957. – 27 с.
9. Андрушко О.В. Види кримінально-процесуальної діяльності прикордонних військ України. – Хмельницький, 1999. – № 9. – ч. 2. – С. 247-250.
10. Асриев Б.В., Воронин В.А. Некоторые вопросы совершенствования дознания // Сборник статей адъюнктов и соискателей. Выпуск 1. – М., 1973. – С. 169-176.
11. Бажанов М.И., Каган А.Д. Производство дознания в органах милиции. – Х.: Изд-во Хар-го ун-та, 1956. – 96 с.
12. Бандурка А.М., Горбачев А.В. Оперативно-розыскная деятельность: правовой анализ. – К., 1994. – 160 с.
13. Бандурка С.А., Слинько С.В. Расследование преступлений (уголовно-процессуальные проблемы). – Х.: Основа, 2000. – 230 с.
14. Басков В.И. Прокурорский надзор за оперативно-розыскной деятельностью при расследовании преступлений // Вестник Московского университета. – 1998. – №11. – С. 34-50.
15. Басков В.И. Протокольная форма досудебной подготовки материалов. – М.: Юрид. лит,1989 – 176 с.
16. Белозеров Ю.Н., Рябоконь В.В. Законность и обоснованность возбуждения уголовных дел органами внутренних дел. – М.: Юр. литература, 1988. – 48 с.
17. Белозеров Ю.Н.‚ Чугунов В.Е.‚ Чувилев А.А. Дознание в органах милиции и его проблемы. – М.: Юридическая литература‚ 1972 – 89 с.
18. Белозеров Ю.Н., Карнеева Л.М. Протокольная форма досудебной подготовки материалов, производимая органами дознания в советском уголовном процессе. – М., 1987, – 53 с.
19. Белозеров Ю.Н., Чувилев А.А. Проблемы обеспечения законности и обоснованности возбуждения уголовного дела. – М.,1977. – 69 с.
20. Благодір С. М. Закриття кримінальної справи в досудовому слідстві: 12.00.09. – Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К ., 1998. – 18 с.
21. Божьев В.П. Уголовно-процессуальные правоотношения. – М.: Юрид. лит., 1975. – 176 с.
22. Бойков А. Выступление в дискуссии // Прокуратура в правовом государстве. – М., 1997. – С. 138-141.
23. Болотин С.В. Орган дознания в системе уголовно-процессуальных правоотношений: 12.00.09. – Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М.‚ 1990. – 23 с.
24. Бондаренко О.О. Функції слідчого в кримінальному процесі // Вісник Запорізького юр. інс-та. – Вип. 8. – 1999. – С. 141-147.
25. Борико С.В., Дергай Б.И., Митрохин Н.П. Обеспечение законности при производстве дознания. – Минск: МВШ МВД СССР, 1990. – 90 с.
26. Бородин С.В., Перлов И.Д. Советский уголовный процесс. Возбуждение уголовного дела и предварительное расследование. – М., 1968. – 304 с.
27. Бородин С.В.‚ Белозеров Ю.Н. Дознание и предварительное следствие (Общие условия). – М.: МООП‚ 1965. – 67 с.
28. Бородин С.В. Разрешение вопроса о возбуждении уголовного дела. – М.: Изд-во ВНИИ МВД СССР, 1970. – 117 с.
29. Бринцев В.Д. Система досудового слідства // Право України. – 1998. – № 12. – С. 99-101.
30. Будников В.Л. Обжалование действий и решений следователя. – Волгоград: ВСШ, 1990. – 62 с.
31. Быков Л.А., Маслов Н.В., Ремнев В.И. Законность возбуждения уголовного дела. – М., 1967. – 55 с.
32. Вапнярчук В.В. Процесуальне становище особи, яка провадить дізнання: 12.00.09. - Автореф. … канд. юрид. наук: 12.00.09. – Х., 2000. – 18 с.
33. Вапнярчук В.В. Особливості процесуального становища особи, яка провадить дізнання. – Х.: ТОРГСИНГ, 2001. – 220 с.
34. «Временное положение о народных судах и революционных трибуналах», принятое Советом Народных Комиссаров УССР 14 февраля 1919 года // СУ УССР. – 1919. - № 11. – С. 141-142.
35. Выдря М.М. Процессуальные формы взаимоотношений между следователем, прокурором и судом // Актуальные вопросы обеспечения сохранности социалистической собственности: Материалы всесоюзной научной конференции. – Горький, 1983. – С. 178-184.
36. Выдря М.М. Расследование уголовного дела - функция уголовного процесса // Советское государство и право. – 1980. – № 9. – С. 78-81.
37. Гаврилов А.К. Раскрытие преступлений на предварительном следствии. – Волгоград: Изд-во Волгогр. следств. шк., 1976. – 207 с.
38. Гаврилов А.К., Ефимичев С.П. Некоторые правовые и организационные вопросы предварительного расследования // Труды высшей следственной школы: Сб. ст. Выпуск 16. – Волгоград: Изд-во Волгогр. следств. шк., 1977. – С. 39-44.
39. Гельфанд И.А. Дознание и предварительное следствие по новому уголовно-процессуальному кодексу УССР // Некоторые вопросы уголовно-процессуального законодательства УССР. – К., 1962. – С. 36-48.
40. Гельфанд И.А. О некоторых вопросах предварительного расследования в общесоюзном уголовно-процессуальном законодательстве // Научные записки КГУ им. Шевченко: Юридический сборник. – Вып. 7. – К.: КГУ им. Шевченко, 1948. – С. 52-54.
41. Головко Л.В. Дознание и предварительное следствие в уголовном процессе Франции. – М., 1995. – 237 с.
42. Голунский С.А., Шавер Б.М. Криминалистика: Методика расследования отдельных видов преступлений. – М., 1939. – 172 с.
43. Гончаров И.Д. Возникновение и развитие института предварительного следствия в советском уголовном процессе (на материалах УССР). – К.: КВШ МВД СССР, 1980. – 48 с.
44. Готлиб Р.М. Почему ослабла работа органов дознания // Соц. законность. – 1984. – № 9. – С. 42-44.
45. Готлиб Р.М. Прокурорский надзор за исполнением законов при производстве дознания органами милиции: 12.00.09. – Авторефер. … канд. юрид. наук. – Л., 1970. – 18 с.
46. Григорьев В.Н. Обнаружение признаков преступления органами внутренних дел. – Ташкент: Ташкент. Выс. школа 1986. – 86 с.
47. Грицаченко В.В. Історія становлення та розвітку органів дізнання і попереднього слідства в судочинстві України // Вісник Запорізьського юридичного інституту. – 1999. – № 3. – С. 199-211.
48. Громов В.А. Дознание и предварительное следствие. – М., 1926. – 210 с.
49. Грянко В.В., Дубинский А.Я., Кузьменко А.С. Дознание в органах внутренних дел Украинской ССР. – К.: РИО МВД УССР, 1980. – 180 с.
50. Гуляев А.П. Процессуальные сроки в стадиях возбуждения уголовного дела и предварительного расследования. – М.: Юридическая литература, 1976. – 135 с.
51. Гурский М.К. Соотношение дознания и предварительного следствия. - Ленинград, 1965. – 54 с.
52. Гуткин И.М. Некоторые вопросы теории и практики применения законодательства об органах дознания // Формы досудебного производства и их совершенствования. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1989. – С. 73-82.
53. Гуткин И.М. О соотношении понятий «оперативно-розыскные меры» и «розыскные действия» //50 лет советской прокуратуры и проблемы совершенствования предварительного следствия. – Ленинград, 1972. – С. 61-62.
54. Давиденко Л., Корнілов О. Поняття та загальна характеристика органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю // Вісник Академії правових наук України. – 1997. – № 2 (9). – С. 122-125.
55. Даев В.Г. Процессуальные функции и принцип состязательности в уголовном судопроизводстве // Правоведение. 1974. – № 1. –С. 64-73.
56. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка: – В 2 т. – М., 1978. – Т. 1. – 983 с.
57. Декрет ВЦИК и СНК «О суде» № 2 от 15 февраля 1918 года // Документы Советской власти. – Т. 1. – М., 1957. – С. 463-464.
58. Декрет СНК Украины от 15 апреля 1919 года «Об организации судебно-уголовного розыска» // Киевские известия. – 1919. – 11 мая.
59. Декрет Совета Народных Комиссаров «О революционном трибунале» в печати от 28 января 1918 года // Документы советской власти. – Т. 1. – М., 1957. – С. 432.
60. Денисюк П. Процесуальний порядок порушення кримінального провадження //Право України. – 2001. – № 10. – С. 38-40.
61. Джига М.В., Баулін О.В., Лук’янець С.І., Стахівський С.М. Провадження

дізнання в Україні. – К.: Друкарня МВС України, 1999. – 155 с.
62. Дознание в органах в органах внутренних дел / Под ред. Чувилева А.А. – М.: МВШ МВД СССР, 1986. – 148 с.
63. Дознание и предварительное следствие (в вопросах и ответах): Практ. пособие / Под ред. С.В. Бородина – М.: ВС МООП РСФСР‚ 1965. – 146 с.
64. Донцов А.М. К проблеме дознания в советском уголовном процессе // Сборник статей адъюнктов и соискателей. – М.: МВШ МВД СССР‚ 1970. – С. 121-127.
65. Донцов А.М. К вопросу об органах предварительного следствия и дознания в советском уголовном процессе // Сборник статей адъюнктов и соискателей. – М.: МВШ МВД СССР‚ 1969. – С. 89-93.
66. Донцов А.М. Проблема соотношения дознания и предварительного следствия: 12.00.09. – Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Ленинград, 1971. – 19 с.
67. Дорошков В. Судебный контроль за деятельностью органов предварительного расследования // Российская юстиция. – 1999. – № 7. – С. 26-28.
68. Дубинский А.Я., Михеенко М.М., Шибико В.П. Науково-практичний коментар до КПК України. – К.: ЮрІнком, 1997. – 639 с.
69. Дубинский А.Я. Вопросы совершенствования организации деятельности органов дознания. – В кн.: Материалы теоретической конференции за 1973. – К.: КВШ МВД СССР, 1974. – С. 119-127.
70. Дубинский А.Я. Исполнение процессуальных решений следователя: правовые и организационные проблемы. – К.: Наукова думка, 1984. – 182 с.
71. Дубинский А.Я. Прекращение уголовного дела в стадии предварительного расследования. – Киев: Изд-во КВШ МВД СССР, 1975. – 124 с.
72. Душейко Г.А. Некоторые проблемы процессуального регулирования полномочий начальников органов дознания // Концепція формування законодавства України: Регіональна міжвузівська науково-практична

конференція. – Запоріжжя, 1997. – С. 144-146.
73. Експрес-інформація про стан злочинності на території України за 12 місяців 1999 року. – К.: УОІ МВС України, 2000.
74. Експрес-інформація про стан злочинності на території України за 12 місяців 2000 року. – К.: УОІ МВС України, 2000.
75. Експрес-інформація про стан злочинності на території України за 6 місяців 2001 року. – К.: УОІ МВС України, 2001.
76. Ефимичев С.П. Содержание и структура стадии предварительного расследования // Уголовно-процессуальная деятельность и правоотношения в стадии предварительного расследования. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1981. – С. 3-11.
77. Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1996 рік // Офіційний вісник України. – 1998. - № 13.
78. Желєзов Є.О. До питання про правове регулювання взаємодії слідчого та органу дізнання при розкритті злочинів // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженях молодих учених: Сб. ст. Випуск 2. – Х.: Університет внутрішніх справ, 1997. – С. 32-38.
79. Жиліна Л. Проблеми судового контролю за правомірністю рішень органів попереднього розслідування // Вістник Академії правових наук України. – 1999. – №2. – С. 195-199.
80. Жогин Н.В., Фаткуллин Ф.Н. Возбуждение уголовного дела. – М.: Госюриздат, 1961. – 206 с.
81. Жогин Н.В., Фаткуллин Ф.Н. Предварительное следствие. – М.: Юрид. лит., 1965. – 367 с.
82. Заболотний В.І. Строки дізнання: проблеми обчислення та дотримання // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ. – 2000. – №2. – С. 108-116.
83. Закон Российской Федерации за 1992 год «Об оперативно-розыскной деятельности в РФ»: Комментарий. / Под ред. А.Ю. Шумилова. – М.: Юрид. лит., 1994. – С. 18-25.
84. Закон Российской Федерации за 1995 год «Об оперативно-розыскной деятельности» // Собрание законодательства РФ. – 1995. – № 33. – ст. 3349.
85. Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 4. – Ст. 20.
86. Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 53. – Ст. 793.
87. Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22. – Ст. 303.
88. Закон України від 18 січня 2001 р. “Про внесення змін до Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” // Голос України. – 20 лютого 2001 року. – № 32 (2532).
89. Закон України «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 27. – Ст. 382.
90. Закон України “Про організаціойно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 30 червня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 35. – Ст. 358.
91. Закон України «Про пожежну безпеку» від 17 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 5. – Ст. 21.
92. Закон Украины «О мерах противодействия незаконному обороту наркотических средств, психотропных веществ, прекурсоров и злоупотреблении ими» // Ведомости Верховной Рады Украины. – 1995. – № 10. – Ст. 62
93. Закон України «Про внесення змін та доповнень до Кримінально-процесуального кодексу України» від 28 січня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 19. – С. 11;
94. Закон України «Про внесення змін та доповнень до Кримінально-процесуального кодексу України» від 16 грудня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 2. – Ст. 8.
95. Закон Украины «О внесении изменений и дополнений в некоторые законодательные акты Украины» от 5 февраля 1998 г. // Голос України. – 14. 02. 1998. – № 29.
96. Закон Украины «О внесении изменений и дополнений в уголовно-процессуальный кодекс Украины» от 17 июня 1992 г. // Ведомости Верх. Совета Украины. – 1992. – № 35. – Ст. 511.
97. Закон Украины от 30 июня 1993 года «О внесении в некоторые законодательные акты Украины изменений и дополнений по усовершенствованию предварительного расследования» // Ведомости Верх. Рады. – №34. – 1993.
98. Закон України «Про пожежну безпеку» від 17 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 5. – Ст. 21.
99. Закон України «Про внесення змін до Кримінально-процессуалььного кодексу України та деякі інших законодавчіх актів України у зв’язку з утворенням податкової міліції” від 5 лютого 1998 р. // Голос України. – 18 лютого 1998. – № 31.
100. Закон Украины от 29 июля 1994 года «О предупредительном задержании лица» // Ведомости Верховной Рады. – 1994. – № 38. – Ст. 346.
101. Закон України від 21 червня 2001 року «Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу України» // Голос України від 5 липня 2001 року. – № 116 (2616).
102. Закон України від 12 липня 2001 року «Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу України» // Голос України від 28 серпня 2001 року. – № 152 (2652).
103. Захожий Л.А. Производство дознания на морских судах‚ находящихся вне пределов СССР. – Владивосток: Издательство Дальневосточного университета‚ 1989. – 197 с.
104. Захожий Л.А., Чугаев А.И. Дознание, на морских судах, находящихся в плавании // Соц. законность. – 1977. – № 10. – С. 55-58.
105. Збірник статистичної інформації про прокурорсько-слідчу роботу і

злочини у сфері економіки за 2000 рік по Україні. – К., Генеральна прокуратура України, 2000.
106. Збірник статистичної інформації про прокурорсько-слідчу роботу і злочини у сфері економіки за 6 місяців 2001 року по Україні. – К., Генеральна прокуратура України, 2001.
107. Зеленецкий В.С. Возбуждение уголовного дела. – Харьков: Изд-во «КрымАрт», 1998. – 240 с.
108. Зеленецький В.С. Структура дослідчого кримінального процесу // Вісник Академії правових наук України. – Х., 1996. - № 7. – С. 126-134.
109. Зеленецький В.С., Лобойко Л.М. Проект КПК України. Особлива частина. Розділ шостий «Дослідче провадження за заявами і повідомленнями про злочини» // Весы Фемиды. - №1 (13). – 2000. – С. 40-50.
110. Зеленецький В.С. Поняття дізнання і його види // Вісник Академії правових наук України. – 1997. – № 4 (11). – С. 106-110.
111. Землянский П.Т. Уголовно-процессуальное законодательство в первые годы советской власти. – К., 1972. – 306 с.
112. Землянский П.Т., Юробуко Л.И. Некоторые вопросы уголовно-процессуального законодательства УССР о дознании и предварительном следствии. – Львов, 1967. – 267 с.
113. Землянська В. Судове законодавство Директорії // Право України. – 2000. – № 1. – С. 125-128.
114. Иванов В.А. Дознание в советском уголовном процессе. – Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1966. – 37 с.
115. Иванов В.В. Проблемы эффективности взаимодействия следственных аппаратов с оперативными службами в системе горрайорганов внутренних дел // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженннях молодих вчених: Сб. ст. Випуск 3-4. – Х.: Основа, 1997. – С. 125-129.
116. Инструкция «Об организации и действии местных судов» от 23 июня 1918 года НКЮ РСФСР // СУ РСФСР. – 18. – № 53. – С .813
117. Инструкция о производстве дознания в Вооруженных Силах Украины, утвержденная Приказом Министра обороны Украины от 20 августа 1995 года № 235.
118. Инструкция о едином учете преступлений, утвержденная Генеральным Прокурором Украины и согласованной с Министром внутренних дел от 21 декабря 1995 г. – К., 1995.
119. Історія держави і права Украіни: Курс лекцій. – К.: Вентурі, 1996. – 659 с.
120. Калугин А. Понятой в уголовном процессе // Российская юстиция. – 1998. – № 10. – С. 11-12.
121. Карев Д.С., Савгирова Н.М. Возбуждение и расследование уголовных дел. – М., 1967. – 142 с.
122. Карнеева Л.М. Привлечение к уголовной ответственности: законность и обоснованность. – М., 1971. –93 с.
123. Каткова Т.В. Проблеми реалізації слідчим принципу безпосередності дослідження доказів кримінальних справ, отриманих від органів дізнання //Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених: Сб. ст. Випуск 3-4. – Х.: Основа, 1997. – С. 133-140.
124. Каткова Т.В. Проблеми співвідношення досудового слідства та судового розгляду кримінальних справ // Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочиністю і захист прав людини: Сб. ст. Т.12. – К., 1999. – С. 116.
125. Квелидзе Г.А. Прокурорский надзор - существенная гарантия соблюдения законности и деятельности милиции по предупреждению и раскрытию преступлений. – М., 1972. – 216 с.
126. Кишиев Алхас халыг оглы. Теоретические‚ правовые основы‚ проблемы производства дознания и предварительного следствия в органах внутренних дел: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М.: МГУ‚ 1991. – 33 с.
127. Клименко В. Дізнання у Збройних Силах України // Право України. – 1999. – № 11. – С. 100-101.
128. Климчук В. Необхідне процесуальне оформлення результатів оперативно-розшукової діяльності // Право України. – 2000. – № 1. – С. 91-98.
129. Ковалев В.А. Прекращение уголовного дела в условиях деятельности органов дознания. – М.: Моск. спец. СМ МВД СССР, 1990. – 632 с.
130. Коврига З.Ф. Дознание в органах милиции. – Воронеж, 1961. – 59 с.
131. Коврига З.Ф. Дознание‚ проводимое органами милиции‚ в советском уголовном процессе: 12.00.09. – Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Воронеж‚ 1964. – 18 с.
132. Когамов М.Ч. Актуальные проблемы совершенствования расследования преступлений в республике Казахстан: 12.00.09. – Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – К., 1997. – 89 с.
133. Кодекс торговельного мореплавства України // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 47-52. – Ст. 349.
134. Кожевніков Г.К., Давиденко Л.М., Коновалова В.О., Хотенець В.М., Янович Ю.П. Науково обгрунтовані норми навантаженя та належні умови праці слідчих підрозділів як важливий чинник їх якісної діяльності //Питання боротьби зі злочинністю. Збірник наукових праць. – Х.: Право, 1997. – № 1. – 96 с.
135. Кожевніков Г.К., Хотенець В.М., Янович Ю.П. Значення навантаження та умов праці слідчого для підвищення ефективності його діяльності // Вісник Академії правових наук України. – Х.: Изд-во Академії правових наук, 1996. – №7. – 189 с. – С. 134-145.
136. Кожевніков Г.К. Кримінальне судочинство України: нерозв`язані проблеми // Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист прав людини. – К. – Т.12 – С. 87-88.
137. Козьяков І. Прокурорський нагляд за законністю оперативно-розшукової діяльності // Право України. – 2000. – № 1. – С. 82-84.
138. Кокорев Л.Д. Участники правосудия по уголовным делам. – Воронеж:

Изд-во Ворон. ун-та, 1971. – 160 с.
139. Колєсніков В.В. Про компетенцію органів Державного пожежного нагляду як органів дізнання у справах про пожежі // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених: Сб. ст. Вип. 3-4. – Х.: Основа, 1997. – С. 160-164.
140. Колодяжный В.А. Возбуждение уголовного дела: проблемы теории и практики: Монография. – Луганск: РИО ЛИВД,