ТОКАР НАТАЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ГРОМАДЯН НА ТАЄМНИЦЮ КОРЕСПОНДЕНЦІЇ І ТЕЛЕФОННИХ РОЗМОВ

brief description

ТОКАР НАТАЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА. Назва дисертаційної роботи: "АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ГРОМАДЯН НА ТАЄМНИЦЮ КОРЕСПОНДЕНЦІЇ І ТЕЛЕФОННИХ РОЗМОВ"

Запорізький національний університет
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису
ТОКАР НАТАЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА
Прим. № ___
УДК 342.9
ДИСЕРТАЦІЯ
«Адміністративно-правове забезпечення реалізації права громадян на
таємницю кореспонденції і телефонних розмов»
12.00.07 – адміністративне право і процес;
фінансове право; інформаційне право
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук.
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело.
____ ___
( підпис здобувача Токар Н.В.)
Науковий керівник (консультант) Мельник Роман Сергійович,
доктор юридичних наук, професор.
Запоріжжя – 2017

ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………….13
РОЗДІЛ 1. ЮРИДИКО-ДОКТРИНАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРАВА
ГРОМАДЯН НА ТАЄМНИЦЮ КОРЕСПОНДЕНЦІЇ І ТЕЛЕФОННИХ
РОЗМОВ………………………………………………………………………26
1.1. Історичний аспект становлення права на таємницю кореспонденції і
телефонних розмов…………………………………………………………………26
1.2. Поняття та зміст права громадян на таємницю кореспонденції і
телефонних розмов…………………………………………………………………61
1.3. Нормативне забезпечення реалізації права громадян на таємницю
кореспонденції і телефонних розмов і його правова природа.………………...100
Висновки до розділу 1………………………………………...125
РОЗДІЛ 2. МЕХАНІЗМ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ГРОМАДЯН НА ТАЄМНИЦЮ
КОРЕСПОНДЕНЦІЇ І ТЕЛЕФОННИХ РОЗМОВ…………………………..128
2.1. Суб’єкти адміністративно-правового забезпечення реалізації права
громадян на таємницю кореспонденції і телефонних розмов……………….....128
2.2. Інструменти адміністративно-правового забезпечення реалізації права
громадян на таємницю кореспонденції і телефонних розмов…………...……..146
2.3. Судовий контроль як окремий вид процедур адміністративноправового забезпечення реалізації права громадян на таємницю кореспонденції
і телефонних розмов………………………………………………………………170
12
Висновки до розділу 2………………………………………………...215
ВИСНОВКИ……………………………………………………......218
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………….225
13
ВСТУП
Актуальність теми. З огляду на стратегічні напрями розвитку нашої
держави, обрані та затверджені на рівні рішень органів публічної влади за
останнє десятиліття, одним із головних пріоритетів України все ще залишається
побудова інформаційного суспільства, «в якому кожен міг би створювати і
накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ,
користуватися і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині
повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному і особистому
розвиткові та підвищуючи якість життя» [225]. Підтвердженням тому слугують,
зокрема, Закон України «Про основні засади розвитку інформаційного
суспільства в Україні на 2007–2015 роки» від 9 січня 2007 р. № 537-V [225] та
розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Стратегії розвитку
інформаційного суспільства в Україні» від 15 травня 2013 р. № 386-р [235]. У
цих умовах «інформаційно-комунікаційні технології є необхідним
інструментом соціально-економічного прогресу» [235], а відтак невід’ємними
умовами останнього мають бути оптимізація механізму державного
регулювання ринків послуг зв’язку (поштового і телекомунікаційного) та
вдосконалення нормативно-правової бази України (її відповідної складової). У
світлі зазначеного логічно постає питання і з приводу забезпечення основних
прав громадян, якими вони наділені у цій сфері, та покращення нормативноправової регламентації відносин, які у зв’язку з цим виникають.
Зазначене робить актуальним дослідження адміністративно-правового
забезпечення конституційного права громадян на таємницю кореспонденції і
телефонних розмов, адже дотримання останнього є неодмінною умовою
якісного надання послуг зв’язку, безпечності інформаційно-комунікаційних
технологій, підвищення довіри суспільства як до провайдерів та операторів
телекомунікацій і поштового зв’язку, так і до держави та суб’єктів публічної
адміністрації. До того ж, удосконалення механізму забезпечення таємниці
кореспонденції і телефонних розмов, по суті, є неодмінною складовою
14
загального процесу оптимізації публічного управління у державі, що являє
собою завдання адміністративної реформи в Україні.
Враховуючи це, чимало вчених звертались до питання сутності та
гарантій права на таємницю кореспонденції і телефонних розмов у своїх
дослідженнях. Серед них варто назвати наукові праці О. В. Афанасьєвої,
А. В. Бурилова, Д. В. Бушкова, Ю. О. Говенка, І. Б. Григорьєва, О. В. Негодченка,
Ю. І. Римаренка, П. С. Скопеця, Н. В. Федотової, Г. В. Шагари та інших вчених.
Але, не зважаючи на їх вагомий внесок до правової науки, окреслена тематика
все ще потребує досконального вивчення, оскільки: на сьогоднішній день
відсутні комплексні наукові дослідження механізму адміністративно-правового
забезпечення реалізації права на таємницю кореспонденції і телефонних
розмов, а відповідно – і дієві пропозиції та належне наукове обґрунтування
напрямів його удосконалення; більшість наукових досліджень висвітлюють
конституційно-правовий або кримінально-правовий аспекти гарантування й
забезпечення даного права; у більшості наукових розробок не враховано
сучасні українські та європейські правові реалії; наукові підходи побудовано
навколо застарілих або помилкових концепцій розуміння сутності й правової
природи як права на таємницю кореспонденції і телефонних розмов, так і
окремих процедур його забезпечення тощо.
Отже, маємо також наголосити на неналежному рівні нормативноправового забезпечення відносин, пов’язаних із адміністративно-правовим
забезпеченням реалізації права на таємницю кореспонденції і телефонних
розмов, виразом чого слугують численні прогалини та недоліки чинних
нормативно-правових актів у сферах поштового зв’язку, телекомунікацій,
оперативно-розшукової діяльності та інших галузях публічного управління.
Таким чином, необхідність удосконалення адміністративно-правового
забезпечення реалізації права на таємницю кореспонденції і телефонних розмов
та потреба у належному науковому обґрунтуванні цього процесу шляхом
проведення комплексного наукового дослідження на підставі сучасних
наукових концепцій і нормативно-правових актів національного та
15
європейського рівнів обумовлюють актуальність дослідження адміністративноправового забезпечення реалізації права на таємницю кореспонденції і
телефонних розмов.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема
дисертаційного дослідження сформульована відповідно до вимог Закону
України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні
на 2007–2015 роки», Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні,
схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 травня 2013 р. №
386-р, Концепції розвитку телекомунікацій в Україні, схваленої
розпорядженням Кабінету Міністрів України від 7 червня 2006 р. № 316-р,
пунктів 3, 4 розділу «Правові механізми забезпечення і захисту прав та свобод
людини», пунктів 2, 8, 14, 15 розділу «Проблеми формування національної
правової системи України та її адаптація до європейського права», пунктів 3, 8,
10 розділу «Правове забезпечення державного будівництва та розвитку
політичної системи», пунктів 1, 5, 8 розділу «Правове забезпечення
інформаційної сфери України» Пріоритетних напрямів розвитку правової науки
на 2016–2020 роки, закріплених у Стратегії розвитку наукових досліджень
Національної академії правових наук України на 2016-2020 роки.
Мета і задачі дослідження. Мета дисертації полягає в обґрунтуванні
адміністративно-правової природи відносин, пов’язаних із забезпеченням
реалізації права на таємницю кореспонденції і телефонних розмов, та розробці
рекомендацій і пропозицій щодо вдосконалення їх нормативно-правового
забезпечення на підставі аналізу нормативно-правових актів України та
зарубіжних країн, нормативно-правових документів ЄС, законопроектів,
історичних пам’яток права, вивчення й опрацювання узагальнень судової
практики, сучасних вітчизняних та зарубіжних наукових теорій, концепцій і
підходів.
Реалізація поставленої мети зумовила необхідність послідовного
розв’язання таких задач:
– дослідити історичний аспект становлення права на таємницю
16
кореспонденції і телефонних розмов;
– з’ясувати поняття та зміст права громадян на таємницю кореспонденції
і телефонних розмов;
– розкрити питання нормативно-правового забезпечення реалізації права
громадян на таємницю кореспонденції і телефонних розмов та його правової
природи;
– визначити коло суб’єктів адміністративно-правового забезпечення
реалізації права громадян на таємницю кореспонденції і телефонних розмов;
– розглянути інструменти адміністративно-правового забезпечення
реалізації права громадян на таємницю кореспонденції і телефонних розмов;
– дослідити судовий контроль як окремий вид процедур адміністративноправового забезпечення реалізації права громадян на таємницю кореспонденції
і телефонних розмов;
– розробити пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення
адміністративно-правового забезпечення реалізації права на таємницю
кореспонденції і телефонних розмов.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються з приводу
забезпечення реалізації права на таємницю кореспонденції і телефонних
розмов.
Предметом дослідження є адміністративно-правове забезпечення
реалізації права на таємницю кореспонденції і телефонних розмов.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становлять
загальні та спеціальні методи наукового пізнання, застосування яких зумовлено
системним підходом, що дає змогу планомірно й комплексно вивчити і
розкрити тему дисертації та обумовлену нею проблематику. Наприклад, за
допомогою логіко-семантичного методу оновлено і уточнено понятійнокатегоріальний апарат, визначено сутність і дефініції термінів «приватне
життя», «судовий контроль» (підрозділи 1.2, 2.3). За допомогою історичноправового методу було досліджено історію становлення права на таємницю
кореспонденції і телефонних розмов та його правового забезпечення,
17
розглянуто окремі особливості становлення й розвитку поліцейського права
(підрозділи 1.1, 1.3). Системний метод застосовано при визначенні
нормативних засад гарантування і забезпечення реалізації права на таємницю
кореспонденції і телефонних розмов, засад адміністративно-правового
забезпечення реалізації права громадян на таємницю кореспонденції і
телефонних розмов та системи нормативних актів з питань дотримання й
забезпечення реалізації права громадян на таємницю кореспонденції і
телефонних розмов (підрозділ 1.3, розділ 2). Аналіз, синтез, дедукцію та
індукцію використано у процесі характеристики адміністративно-правових
відносин, що виникають з приводу забезпечення реалізації права громадян на
таємницю кореспонденції і телефонних розмов, та теоретико-правових
конструкцій у цій сфері, а також для виділення наукових концепцій та підходів
на підставі вивчення окремих наукових поглядів і нормативних актів (розділи 1,
2). За допомогою методу групування та структурно-логічного методу з’ясовано
систему суб’єктів адміністративно-правового забезпечення реалізації права
громадян на таємницю кореспонденції і телефонних розмов, проведено
класифікацію адміністративно-правових процедур забезпечення реалізації
права громадян на таємницю кореспонденції і телефонних розмов та
нормативно-правових актів з окреслених питань, визначено порядок здійснення
судового контролю (підрозділ 1.3, розділ 2). Порівняльно-правовий метод було
застосовано для вивчення концепцій розуміння та підходів до характеристики
поняття і змісту права на таємницю кореспонденції і телефонних розмов,
поняття і сутності судового контролю, а також при дослідженні положень
національних і зарубіжних нормативно-правових документів (підрозділи 1.2,
2.3). Системно-структурний метод дав змогу охарактеризувати окремі аспекти
права на таємницю кореспонденції і телефонних розмов та його адміністративноправового забезпечення (розділи 1, 2).
Нормативною основою дослідження є Конституція України, міжнародні
документи, закони України, нормативно-правові акти підзаконного рівня,
законопроекти, спрямовані на регулювання відносин у сфері публічного
18
управління, включаючи забезпечення реалізації права на таємницю
кореспонденції і телефонних розмов, а також відповідне законодавство й
судова практика зарубіжних держав та ЄС.
Науково-теоретичне підґрунтя дослідження становлять наукові праці у
галузі теорії та історії держави і права, конституційного права, теорії
управління, адміністративного права, кримінального права, кримінального
процесу, цивільного права, судоустрою, політології, конфліктології,
філологічних наук, підготовлені, зокрема, В. В. Адріановою, Ю. В. Александровим,
О. В. Афанасьєвою, М. Д. Бабкіною, О. М. Бандуркою, Г. І. Бережанським,
В. І. Бобриком, М. П. Букіним, А. В. Буриловим, Д. В. Бушковим, Г. М. Василенком,
О. П. Васильченко, В. В. Вєнніковою, М. Ю. Віхляєвим, П. П. Гай-Нижником,
Л. М. Герасіною, Ю. О. Говенком, І. Б. Григорьєвим, Л. В. Гудзь, Т. І. Друцул,
О. С. Забужко, Т. О. Карабін, Т. О. Мацелик, Р. С. Мельником, І. В. Музикою,
О. В. Негодченком, О. В. Ніканоровою, Т. М. Олексенко, І. В. Патерило,
Є. В. Петровим, Д. А. Пєшим, Н. Б. Писаренко, В. В. Радзієвською, К. М. Ржепецькою,
Ю. І. Римаренком, О. Ф. Скакун, П. С. Скопецем, Л. П. Сушко, К. О. Тимошенко,
Н. В. Федотовою, Ю. В. Фоміним, О. І. Харитоновою, Н. Є. Хлібороб, Г. В. Шагарою,
М. Ф. Юрієм та ін.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація
є першим комплексним правовим дослідженням, у якому з використанням
необхідних методів наукового пізнання, здобутків вітчизняної і зарубіжної
юридичної науки, урахуванням європейського досвіду, положень чинних
національних та міжнародних нормативних актів, законопроектів, судової
практики, історичних пам’яток права окреслено теоретичні та практичні
проблеми адміністративно-правового забезпечення реалізації права громадян на
таємницю кореспонденції і телефонних розмов, сформульовано шляхи їх
вирішення та розроблені рекомендації і пропозиції щодо вдосконалення його
нормативно-правового забезпечення. За результатами дослідження
обґрунтовано нові концептуальні теоретичні та прикладні положення й
висновки:
19
уперше:
– сформульовано основні етапи становлення і розвитку права на
таємницю кореспонденції і телефонних розмов з їх поділом на відповідні
історичні періоди, а саме: 1) початковий етап становлення права на таємницю
кореспонденції, або етап існування неписаного правила про таємницю
кореспонденції (близько ІІІ ст. до н. е. – перша чверть ХІХ ст.), який
запропоновано поділяти на: період виникнення інституту таємниці
кореспонденції (приблизно ІІІ ст. до н. е. – ХVІ ст.) і період паралельного
поширення інституту таємниці кореспонденції та негативного явища
перлюстрації (ХVІІ ст. – ХІХ ст.); 2) етап стрімкого розвитку інституту
таємниці кореспонденції та зародження у правових системах різних країн світу
права громадянина на таємницю кореспонденції (листування) (друга чверть
ХІХ ст. – початок ХХ ст.); 3) етап остаточного утвердження права на таємницю
кореспонденції і телефонних розмов (1918 р. – 1991 р.); 4) сучасний етап, або
етап удосконалення нормативно-правового забезпечення реалізації права на
таємницю кореспонденції і телефонних розмов (1991 р. – сьогоднішній день);
– виділено два рівні існування права на таємницю кореспонденції і
телефонних розмов: 1) національний, основними рисами якого є те, що це право
розглядається як: основне, конституційне право громадян окремо взятої
держави, закріплене у її законодавстві; національна цінність громадянського
суспільства конкретної країни, яка самостійно, так би мовити, на власний
розсуд, ставить перед собою завдання з приводу гарантування і забезпечення
цього права, формулює його зміст та межі; 2) наднаціональний, до
визначальних рис якого слід віднести те, що це право визнається: неодмінною
умовою життєдіяльності та співіснування усіх людей як у межах певної
країни, так і поза ними; невід’ємним правом абсолютно кожної людини,
незалежно від того, громадянином якої держави вона є; обов’язковим, з
точки зору його регламентації і забезпечення, для усіх держав-членів ООН,
незалежно від того, чи закріплювалось воно на той час у національному
законодавстві;
20
– сформульовано критерій офіційності, який дозволяє встановити
юридичні межі інституту таємниці кореспонденції і телефонних розмов (тобто,
на які відносини він поширює свій вплив) та полягає у рівні доступності
відомостей, інформації для ознайомлення з ними третіми особами. Він
визначається за ступенем відповідності кореспонденції і телефонних розмов
низці умов: 1) фізичних, тобто в силу доступності, наочності, неприхованості
(перебування в полі зору) інформації, яка пересилається кореспонденцією або
передається в інший спосіб (коли відсутні фізичні перепони для ознайомлення
зі змістом кореспонденції чи телефонних розмов); 2) юридичних, мається на
увазі як правових статус відомостей (належність їх до конфіденційної
інформації в силу закону), так і можливість залучення кореспонденції,
використання отриманої інформації у процесі здійснення юридично значимої
діяльності (якщо кореспонденцію можна без погодження з іншими особами та
без отримання за встановленою законом процедурою дозволу на доступ до неї
та використання відомостей, які в ній містяться, використовувати, приєднувати
до інших документів, розцінювати як складову певного юридичного процесу,
процедури, то така кореспонденція не вважатиметься приватною);
– запропоновано класифікацію адміністративно-правових процедур
забезпечення реалізації права на таємницю кореспонденції і телефонних розмов
за низкою критеріїв: 1) підконтрольного суб’єкта, або щодо кого вони
здійснюються: носіїв права; постачальників послуг зв’язку; суб’єктів публічновладних повноважень; 2) нормативного закріплення та призначення: загальні й
спеціальні; 3) нормативно закріпленої мети: ті, що прямо передбачені законом
для забезпечення реалізації права на таємницю кореспонденції і телефонних
розмов; ті, що не зв’язані метою забезпечення даного права, але застосовуються
у тому числі для її досягнення; 4) ступеню урегульованості на нормативному
рівні: порядок здійснення яких закріплено у нормативно-правових актах;
порядок реалізації яких не урегульовано на нормативному рівні, а їх
регламентація обмежується лише згадкою про них; 5) різновидів правового
регулювання: нормативного та індивідуального;
21
– обґрунтовано можливість застосування до відносин контролю за ринком
послуг поштового зв’язку нормативно-правових актів, якими затверджуються
засади здійснення контролю (нагляду) у сфері господарської діяльності, з огляду
на сутність послуг поштового зв’язку як різновиду господарської діяльності,
аналіз положень Закону України «Про основні засади державного нагляду
(контролю) у сфері господарської діяльності» та їх співвідношення з положеннями
Закону України «Про поштовий зв’язок». У цьому контексті запропоновано
внести зміни до ч. 4 ст. 2 Закону України «Про основні засади державного нагляду
(контролю) у сфері господарської діяльності», згідно з якими буде доповнено
перелік різновидів державного контролю (нагляду), які здійснюються у
встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених
законами у відповідних сферах, ще одним – за ринком послуг поштового зв’язку;
удосконалено:
– підхід до розмежування предметів правового регулювання
адміністративного і кримінально-процесуального права у сфері оперативнорозшукової діяльності, встановивши, що: кримінально-процесуальне право
регулює діяльність прокурора (при виконанні процесуальної функції) і слідчого
(у разі проведення негласних слідчих дій ним самостійно, здійснення інших
кримінально-процесуальних дій); адміністративне право регулює, поміж іншим,
оперативно-розшукову діяльність оперативних працівників правоохоронних
органів, у тому числі проведення негласних слідчих дій;
– обґрунтування адміністративно-правової природи судового контролю за
допомогою: встановлення самостійного характеру контрольної функції органів
судової влади; доведення відсутності ознак спору і змагальності сторін у
відносинах судового контролю та несумісності понять «процесуальна форма
судочинства» і «судовий контроль»; пояснення позапроцесуального характеру
судового контролю; розмежування відомчого і судового контролю; вивчення
визначальних рис судового контролю;
– дефініцію поняття судового контролю, а саме – це публічноуправлінська діяльність органів судової влади (суду), спрямована на
22
забезпечення дотримання прав і свобод громадян у контексті проведення
негласних слідчих (розшукових) дій працівниками правоохоронних органів,
шляхом перевірки законності та обґрунтованості втручання останніх у приватне
спілкування громадян;
дістали подальшого розвитку:
– обґрунтування концепції розуміння права на таємницю кореспонденції і
телефонних розмов (як самостійного права), опираючись на особливості його
нормативного закріплення у Конституції України та міжнародно-правових
актах, практику Європейського суду з прав людини з приводу визначення
категорії «приватне життя», а також посилаючись на недоречність
використання радянського досвіду нормативно-правового забезпечення
реалізації права на таємницю кореспонденції і телефонних розмов як аргументу
проти визнання самостійного характеру цього права;
– обґрунтування адміністративно-правової природи оперативнорозшукової діяльності шляхом: визначення ролі поліцейського права у
регулюванні відносин, які складаються у цій сфері, та згадки історичних
обставин відмови від нього; наведення загальновідомих фактів про правовий
статус правоохоронних органів як суб’єктів публічної адміністрації та
розуміння негласних слідчих дій як одного із напрямів реалізації їх
правоохоронної функції; аналізу положень Кримінально-процесуального
кодексу України (відповідно до чого встановлено, що оперативні працівники не
належать до кола суб’єктів кримінального процесу, а їх діяльність (у тому числі
порядок проведення ними негласних слідчих дій) не регулюється кримінальнопроцесуальним законодавством) та Закону України «Про оперативно-розшукову
діяльність» (на підставі якого з’ясовано, що оперативно-розшукова діяльність
оперативних працівників правоохоронних органів носить самостійний характер,
здійснюється поза межами досудового розслідування, а її результати мають
допоміжне значення у досудовому розслідуванні злочинів);
– рекомендації з удосконалення нормативно-правової бази України
шляхом формулювання та обґрунтування наступних пропозицій: прийняти
23
Закон України «Про нормативно-правові акти»; вилучити положення про
Державну інспекцію зв’язку з тексту Закону України «Про поштовий зв’язок»;
визнати нечинними Укази Президента України «Про Положення про
Міністерство інфраструктури України» від 12 травня 2011 р. № 581/2011 та
«Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України» від 6 квітня
2011 р. № 395/2011; внести інші корективи, у тому числі спрямовані на
заповнення прогалин у нормативно-правових актах;
– рекомендації з удосконалення нормативно-правової регламентації
процедур контролю за ринком послуг поштового зв’язку шляхом
формулювання наступних пропозицій: узгодити норми Закону України «Про
поштовий зв’язок» з Положенням про Національну комісію, що здійснює
державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації, в частині визначення
названого суб’єкта публічної адміністрації як органу державного нагляду
(контролю), зокрема у сфері поштового зв’язку; унормувати контрольні
повноваження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у
сфері зв’язку та інформатизації; замінити у Законі України «Про поштовий
зв’язок» (в усіх випадках вживання) термін «Державна інспекція зв’язку» на
«Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та
інформатизації»; розробити та затвердити на нормативному рівні Порядок
здійснення контролю (або нагляду) за ринком послуг поштового зв’язку, що
приведе у дію механізм адміністративно-правового забезпечення дотримання
законодавства (а також і конституційного права на таємницю кореспонденції та
телефонних розмов) у сфері поштового зв’язку;
– рекомендації з удосконалення Закону України «Про оперативнорозшукову діяльність» в частині доповнення цього закону положеннями про те,
яким чином здійснюється контроль за оперативно-розшуковою діяльністю, за
допомогою яких процедур, у якому порядку, за допомогою яких інструментів,
на що він спрямований (тобто, якими є об’єкт і предмет контролю) тощо;
– рекомендації з оптимізації адміністративно-правового забезпечення
процедур судового контролю, шляхом формулювання двох альтернативних
24
напрямів його удосконалення: 1) розробити проект нормативно-правового акта
про внесення змін до КПК України та Закону України «Про оперативнорозшукову діяльність», які полягатимуть у закріпленні та/або конкретизації:
порядку судового контролю (загалом та на кожній його стадії: початковій,
розгляду та завершальній), вимог щодо термінів подання клопотання (також
має бути вилучено термін «невідкладно» та замінено його конкретним строком
подання клопотання), його форми і змісту (включаючи особливості таких вимог
до клопотань, які подаються з превентивною метою керівниками оперативних
підрозділів правоохоронних органів), вичерпний перелік відомостей, що
являють собою об’єкт перевірки, здійснюваної слідчим суддею в межах
судового контролю, вичерпний перелік підстав надання дозволу і відмови у
наданні дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій та ін.
Звичайно, за таким напрямом у КПК України мають закріплюватись загальні
положення, а у названому законі – лише специфіка, обумовлена особливостями
превентивного проведення негласних слідчих (розшукових) дій; 2) розробити і
прийняти нормативно-правовий акт, присвячений безпосередньо судовому
контролю та порядку його здійснення. У такому разі додатковим кроком стане
вилучення з КПК України та Закону України «Про оперативно-розшукову
діяльність» положень про судовий контроль і, натомість, закріплення у них
норм, що відсилають до нового нормативно-правового акта.
Практичне значення одержаних результатів дисертаційного
дослідження полягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і
практичний інтерес і можуть бути використані у:
– науково-дослідній сфері – для подальших досліджень права громадян на
таємницю кореспонденції і телефонних розмов та його адміністративноправового забезпечення;
– правотворчості – для удосконалення чинних і розробки нових
нормативно-правових актів з питань забезпечення реалізації права громадян на
таємницю кореспонденції і телефонних розмов;
– правозастосуванні – для оптимізації механізму публічного управління у
25
сферах поштового зв’язку, телекомунікацій, оперативно-розшукової діяльності
та ін.;
– навчальному процесі – для підготовки лекцій, навчальних посібників та
підручників з дисциплін «Конституційне право», «Адміністративне право»,
«Особливе адміністративне право», «Інформаційне право», «Телекомунікаційне
право» та ін.
Особистий внесок здобувача в одержання наукових результатів, що
містяться в дисертації. Дисертаційне дослідження виконано здобувачем
самостійно, всі сформульовані в ньому положення і висновки обґрунтовано на
основі особистих досліджень автора.
Апробація результатів. Результати дослідження, його основні висновки
та рекомендації оприлюднені на міжнародних науково-практичних
конференціях «Міжнародне та національне законодавство: способи
удосконалення» (3–4 квітня 2015 р., м. Дніпропетровськ), «Правова держава:
історія, сучасність та перспективи формування в Україні» (19–20 лютого
2016 р., м. Ужгород).
Публікації. Основні положення та результати дослідження відображено у
шести наукових статтях, опублікованих у виданнях, що визнані фаховими з
юридичних дисциплін, та 2 тезах доповідей на науково-практичних
конференціях.
Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, що
містять шість підрозділів, висновків до кожного розділу і загальних висновків,
списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 252
сторінки, з них основного тексту – 212 сторінок. Список використаних джерел
налічує 333 найменування і розміщений на 40 сторінках.

bibliography

ВИСНОВКИ
У дисертації, виконаній на підставі аналізу чинних нормативно-правових
актів України та зарубіжних країн, нормативно-правових документів ЄС,
законопроектів, судової практики, історичних пам’яток права, вивчення та
опрацювання низки наукових праць у різних галузях знань, здійснено
теоретичне узагальнення та запропоновано нове розв’язання наукового
завдання, що виявляється у встановленні адміністративно-правової природи
відносин із забезпечення реалізації права на таємницю кореспонденції і
телефонних розмов та науковому обґрунтуванні шляхів вдосконалення їх
нормативно-правового забезпечення. У результаті проведеного дослідження
сформульовано низку висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на
досягнення поставленої мети.
Встановлено, що право на таємницю кореспонденції і телефонних розмов
пройшло тривалий шлях становлення, під час якого воно поступово набувало
обрисів правової можливості громадян, закріпленої на конституційному та
міжнародному рівнях. При цьому кожен період його розвитку характеризувався
певною специфікою як з точки зору розуміння та регулювання таємниці
кореспонденції і телефонних розмов, так і з позиції причин її дотримання,
визнання, унормування. Так, з’ясовано, що право на таємницю кореспонденції
виникло близько ІІІ ст. до н.е. (Давній Рим) з метою реального збереження у
таємниці змісту повідомлень, які надсилались листами через пошту або
відповідних уповноважених осіб, зокрема, з таких причин: заохочення
населення до користування поштовими послугами на комерційній основі
(еквіти); збереження державних таємниць, які містились у поштових
відправленнях; захист репутації й інтересів заможних громадян та панівних
верств населення. До першої чверті ХІХ ст. воно поширилось у різних країнах
світу (Перу, Франція, Російська імперія та ін.) як неписане (не закріплене на
нормативному рівні) правило, спрямоване насамперед на встановлення
обов’язків та врегулювання діяльності працівників пошти.
219
Доведено, що починаючи з ХVІІ ст. це правило почало розвиватись у
двох напрямах: офіційному та фактичному, за якого кореспонденція була
об’єктом перлюстрації, що зумовлювалось низкою причин: зміцнення довіри до
державної (громадської) пошти; забезпечення потреб держави в отриманні
важливих відомостей, які містились у приватних листах; визнання
особливостей соціального статусу дворян та наділення їх відповідними правами
і привілеями; недопущення зневіри у державі та попередження повстань, змов,
переворотів та інших негативних для правителів тих часів явищ.
З’ясовано, що у другій чверті ХІХ ст. було запроваджено нормативноправову регламентацію інституту таємниці кореспонденції, який на початку ХХ
ст. набув деталізації та орієнтованості на права та інтереси особистості, на що
певною мірою вплинуло поширення ліберальних ідей у європейських країнах та
активне розростання інфраструктури населених пунктів з відповідним
забезпеченням їх засобами поштового зв’язку і телеграфів. Однак підходи
різних країн до правової регламентації досліджуваного права в окреслений
період були неоднаковими. Наприклад, Російська імперія продовжувала
традицію розуміння таємниці кореспонденції виключно як обов’язку, правове
забезпечення якого здійснювалось з урахуванням наступних особливостей:
таємниця кореспонденції регулювалась положеннями спеціальних нормативноправових актів; її закріплення на конституційному рівні було відсутнє;
обов’язок зі збереження таємниці кореспонденції, який на початку
розглянутого періоду покладався лише на працівників пошти і телеграфу, було
поширено і на решту осіб; встановлено відповідальність за порушення таємниці
кореспонденції; при формулюванні правових норм з цих питань законодавець
почав надавати вагомого значення приватним інтересам, поняттям особистості і
честі. У той же час Австрія та Японська імперія започаткували розуміння
таємниці кореспонденції як права громадянина, що було закріплено у
відповідних національних Конституціях.
Встановлено, що у період з 1918 р. по 1991 р. право на таємницю
кореспонденції і телефонних розмов було визнано основним правом людини і
220
громадянина та закріплено у національних конституціях (переважно) усіх
держав світу, у тому числі, України. Однак у названий проміжок часу
утвердження та розвиток цього права (зокрема, на території сучасної України)
відбувалось неоднорідно, що дозволило сформулювати його негативні
(постійна зміна обсягу названого права, нестабільність його правової
регламентації, декларативний характер права на таємницю кореспонденції,
політичний характер національної конституції) та позитивні (деталізація та
уточнення поняття кореспонденції, розширення права на таємницю
кореспонденції шляхом його доповнення правом на таємницю телефонних
розмов, поява наднаціонального рівня регламентації права на таємницю
кореспонденції і телефонних розмов) риси. Це обумовлювалось низкою
факторів, а саме: неодноразова зміна влади (на початку періоду), часті
порушення та зневажливе ставлення до прав людини й особистості з боку
влади, особливості радянської ідеології, необхідність врегулювання більшої
кількості інститутів суспільного життя, розвиток економіки, активізація
міжнародної співпраці, прийняття Загальної декларації прав людини і
Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.
Визначено, що на сьогоднішній день у наукових джерелах
застосовуються дві протилежні концепції розуміння зазначеного права, згідно з
якими воно розглядається як: 1) складова, елемент більш широкого за своїм
змістом права на таємницю особистого і сімейного життя (або на
недоторканність приватного життя); 2) самостійне право особи, зміст та
значення якого, навпаки, є ширшими та виходять за межі приватного життя
(доцільність якої доведена, з огляду на національні та міжнародні нормативноправові акти, а також судову практику Європейського суду з прав людини).
У межах цих концепцій сформульовано декілька підходів до тлумачення
поняття цього права: 1) через категорії «таємниця» та «особиста таємниця»;
2) шляхом звернення до змісту цього права (його окремих аспектів); 3) ведучи
мову безпосередньо про право особи, виділяючи його суб’єктивне та
об’єктивне значення; 4) комплексно, враховуючи усі можливі аспекти
221
досліджуваної категорії (як предмет правового регулювання, правовий
інститут, елемент правового статусу особистості, особисте право, обов’язок
держави, суб’єктивне право, аспект особистої недоторканності,
фундаментальна ідея, універсальний принцип права та ін.), у різних варіаціях.
На підставі вивчення юридичної літератури та узагальнення наукових
поглядів виділено основні підходи до розкриття змісту права на таємницю
кореспонденції і телефонних розмов, а саме: 1) як суб’єктивного права, шляхом
виділення правових можливостей (правомочностей) наділеної правом особи;
2) як об’єкта правової охорони, шляхом виділення структурних складових, які
охоплюються поняттям даного конституційного права та на які поширюються
дія відповідних правових норм (поділяючи їх за засобами комунікації або за
характером відомостей, що передаються при спілкуванні).
Доведено, що більшість відносин, пов’язаних із забезпеченням реалізації
права на таємницю кореспонденції і телефонних розмов, регулюються нормами
адміністративного права. Такий висновок зумовлений тим, що безпосереднє
забезпечення дотримання цього права здійснюється суб’єктами публічної
адміністрації за допомогою адміністративних процедур: контроль і нагляд за
дотриманням цього права суб’єктами господарювання, що надають послуги
зв’язку і телекомунікацій, судовий контроль за його дотриманням у контексті
проведення негласних слідчих дій, процедури забезпечення означеного права в
оперативно-розшуковій діяльності правоохоронних органів тощо. Норми ж
інших галузей права переважно мають декларативний характер (інакше кажучи,
вони встановлюють, що особа наділена цим правом та розкривають певні
аспекти його змісту) або закріплюють відповідальність за його порушення
(решта норм мають загальний характер та поширюються й на інші різновиди
суспільних відносин, як-то правові положення про відшкодування моральної і
матеріальної шкоди, або ж про захист порушеного права у суді).
Сформульовано сучасний стан нормативно-правового забезпечення
реалізації права на таємницю кореспонденції і телефонних розмов, що мають
численні проблеми та недоліки, зокрема: прогалини, неповнота викладу вимог,
222
спрямованих на гарантування і забезпечення реалізації права на таємницю
кореспонденції і телефонних розмов; закріплення застарілих норм, внаслідок
чого в цих частинах розглянуті нормативні документи суперечать діючому
законодавству та не відповідають правовій дійсності; дублювання положень та
регулювання одних і тих самих відносин різними нормативно-правовими
актами; невідповідність законам України, якими закріплено вимоги до
регламентації правового статусу органів публічної влади; невідповідність
вимогам нормопроектувальної (нормопроектної) техніки.
Обґрунтовано якісно новий підхід до визначення системи суб’єктів
адміністративно-правового забезпечення реалізації права на таємницю
кореспонденції і телефонних розмов, серед яких запропоновано виділяти: 1)
носіїв права на таємницю кореспонденції і телефонних розмов, якими є усі без
винятку фізичні та юридичні особи, які однак різняться за рівнем участі та
обсягом належних їм правомочностей; 2) постачальників послуг зв’язку, до
яких належать оператори поштового зв’язку, оператори і провайдери
телекомунікацій; 3) суб’єктів публічно-владних повноважень, які поділяються
на суб’єктів, основною сферою діяльності яких є поштовий зв’язок і
телекомунікації, та суб’єктів, основна сфера діяльності яких не обмежується
сферами зв’язку.
Встановлено, що стан адміністративно-правового забезпечення реалізації
права на таємницю кореспонденції і телефонних розмов знаходиться нині на
неналежному рівні. Про це свідчать, у тому числі, різноманітні прогалини та
інші недоліки нормативно-правової регламентації адміністративних процедур
(а, відповідно, і порядку застосування інструментів адміністративно-правового
забезпечення) у цій сфері. Наприклад, закріплений Законом України «Про
поштовий зв’язок» порядок контролю за додержанням операторами поштового
зв’язку, їх відокремленими підрозділами законодавства про поштовий зв’язок,
стандартів та інших нормативних актів у сфері надання послуг поштового
зв’язку не придатний до застосування на практиці, оскільки цим законом
регулюється контрольно-наглядова діяльність ліквідованого суб’єкта публічної
223
адміністрації – Державної інспекції зв’язку. Порядок здійснення контролю за
ринком послуг поштового зв’язку іншими суб’єктами публічної адміністрації
не закріплено, не зважаючи на результати аудиту ефективності використання
коштів державного бюджету Національною комісією, що здійснює державне
регулювання у сфері зв’язку та інформатизації, законопроекти та ін. Як
наслідок, державний контроль (нагляд) у сфері поштового зв’язку фактично
відсутній.
З’ясовано, що багато адміністративно-правових процедур забезпечення
реалізації права на таємницю кореспонденції і телефонних розмов не мають
достатнього нормативно-правового підґрунтя, а їх регламентація обмежується
лише згадкою про них. Серед них процедури: контролю за дотриманням прав
людини і громадянина, вимог законодавства щодо виконання і відбування
кримінальних покарань, реалізацією законних прав та інтересів засуджених та
осіб, узятих під варту, завдання зі здійснення якого покладено на Міністерство
юстиції України; громадського контролю за дотриманням прав засуджених під
час виконання кримінальних покарань у виправних колоніях, арештних домах,
виправних центрах та слідчих ізоляторах, на здійснення якого уповноважені
насамперед спостережні комісії і піклувальні ради; контролю за оперативнорозшуковою діяльністю. Відсутність належної нормативно-правової бази для
здійснення контролю у цих сферах відображається і на якості та спрямуванні
наукових розробок у цій сфері, що має своїм виразом відсутність
характеристики, або хоча б якогось опису, порядку виконання контрольних
процедур, їх правових підстав, вимог щодо оформлення тощо.
Визначено порядок здійснення судового контролю, як окремого
різновиду адміністративних процедур забезпечення реалізації права на
таємницю кореспонденції і телефонних розмов, який запропоновано поділяти
на декілька стадій: початкову (підготовчу), в межах якої пропонується
виділяти три етапи: підготовки клопотання уповноваженим на те суб’єктом,
безпосереднього подання клопотання до відповідного суду, прийняття
клопотання судом; розгляду клопотання про дозвіл на проведення негласних
224
слідчих (розшукових) дій; кінцевої (завершальної).
Встановлено, що сучасному стану нормативно-правового забезпечення
реалізації процедур судового контролю притаманна наявність наступних
проблем: на нормативному рівні не визначено, чи може або чи зобов’язаний
суб’єкт подання надавати пояснення, доводити необхідність та доцільність
проведення оперативно-розшукових заходів в інший спосіб (відповідаючи на
запитання, надаючи усні пояснення, доводи), окрім як шляхом подання
клопотання у письмовій формі; не регламентовано, чи вправі суд ставити
запитання або вимагати усних пояснень від суб’єкта подання, чи суддя
зобов’язаний здійснювати перевірку лише шляхом вивчення поданого
клопотання та матеріалів, доданих до нього; не закріплено вичерпний перелік
підстав для відмови у наданні дозволу на проведення негласних слідчих
(розшукових) дій; більшість правил, яких мають дотримуватись суб’єкти
публічної влади у цій сфері, розміщені лише у матеріалах судової практики та
юридичній літературі, а не у нормативно-правових актах тощо.
Сформульовано пропозиції та рекомендації стосовно вдосконалення
адміністративно-правового забезпечення реалізації права громадян на
таємницю кореспонденції і телефонних розмов, які полягають в обґрунтуванні
вирішення окреслених вище проблем та недоліків шляхом внесення змін і
доповнень до чинних нормативно-правових актів та прийняття нових, зокрема,
підзаконного рівня з урахуванням зроблених та обґрунтованих у дисертації
зауважень і пропозицій. Для їх впровадження необхідним кроком має стати
активізація наукових розробок у сфері адміністративно-правового забезпечення
реалізації права громадян на таємницю кореспонденції і телефонних розмов, що
створить надійне наукове підґрунтя для реформування законодавства з
окреслених питань.