Внутрішнє мовлення: лінгвостилістичні аспекти інтерпретації української художньої прози ХХ століття

brief description

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Інститут філології

На правах рукопису
УДК 811.161.2’81’42/”19”

Семенюк Вікторія Ярославівна

Внутрішнє мовлення:
лінгвостилістичні аспекти інтерпретації
української художньої прози ХХ століття

10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук, професор
Шевченко Лариса Іванівна

Київ - 2006

ЗМІСТ

СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

4

ВСТУП

5

РОЗДІЛ 1. ВНУТРІШНЄ МОВЛЕННЯ В ЛІНГВІСТИЧНОМУ Й ЕПІСТЕМОЛОГІЧНОМУ АНАЛІЗІ

20

1.1. Кореляція мови й мислення в науковій парадигмі аналізу внутрішнього мовлення

1.2. Знак. Референція. Епістемологічна й лінгвістична сутність категорій

29

1.3. Психолінгвістична природа внутрішнього мовлення

33

1.3.1. Внутрішнє мовлення у психолінгвістичній концепції Л.С.Виготського

34

1.3.2. Психолінгвістичні підходи до рівневого аналізу мовленнєвої діяльності

38

1.3.3. Мовна рефлексія як основа творення внутрішнього мовлення (лінгвостилістичний і психолінгвістичний аспекти)

41

1.3.4. Семантична спорідненість внутрішнього мовлення та сновидіння. Мовні репрезентативні моделі сну

46

1.4. Лінгвістичні аспекти розуміння внутрішнього мовлення в системі діалогу В.С.Біблера

52

1.5. Дискусійні питання репрезентації внутрішнього мовлення в художньому тексті

55

Висновки до Розділу 1

57

РОЗДІЛ 2. СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ ВНУТРІШНЬОГО МОВЛЕННЯ В ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ

61

2.1. Проблема чужого мовлення й форми його передачі у внутрішньому мовленні

2.2. Кореляція невласне прямої мови й внутрішнього мовлення у вербалізованій художній свідомості

64

2.3. Синтаксична специфіка внутрішнього мовлення в контексті сучасної лінгвістичної теорії

73

2.4. Об’єктивація синтаксичних особливостей внутрішнього мовлення у психолінгвістичному дискурсі

80

2.5. Монолог і діалог у структурі внутрішнього мовлення

82

2.6. Основні форми репрезентації внутрішнього мовлення у художньому тексті

93

2.6.1. Внутрішній монолог і внутрішні вкраплення як форми представлення внутрішнього мовлення в художньому тексті

94

2.6.2. Внутрішній діалог як специфічна художня форма передачі внутрішнього мовлення

101

2.6.3. Мовна репрезентація потоку свідомості як естетизований тип внутрішнього мовлення в художньому тексті

116

Висновки до Розділу 2

125

РОЗДІЛ 3. ХУДОЖНЬО-ПРАГМАТИЧНИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ ВНУТРІШНЬОГО МОВЛЕННЯ

129

3.1. Основні засади прагмалінгвістики в аналізі художнього тексту

3.2. Класифікація мовленнєвих актів як проблема лінгвостилістики

132

3.3. Прагмакомунікативна функція в ситуації внутрішнього мовлення

135

3.4. Прагмалінгвістична функція комунікантів у структурі художнього тексту

141

3.4.1. Суб’єкт мовлення як учасник спілкування та його прагмалінгвістична функція в художньому тексті

142

3.4.2. Комунікативно-прагматичні функції оповідача в художньому тексті

149

3.5. Прагмалінгвістична перспектива в дослідженні внутрішнього мовлення художнього тексту

159

Висновки до Розділу 3

171

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

174

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

181

ВСТУП

Серед основних напрямків розвитку сучасної наукової думки актуалізованою є тенденція до інтегрованого представлення гуманітарних дослідницьких проблем і методів, комплексного підходу до вивчення вербалізованих інтелектуальних явищ, до яких належить і питання про лінгвістичні характеристики внутрішнього мовлення (далі ВМ). Дослідження ВМ як форми комунікативної дії, спрямованої на самого адресата повідомлення, є складною проблемою галузевих наук, таких як когнітивна лінгвістика, психологія, медицина, семіотика, теорія інформації й ін., і в антропософському розумінні спирається на ідеї самооприсутнення, мовомислення та моводіяльності людини, що на кінець ХХ поч. ХХІ століття стали чи не найпрезентативнішими в художньому пошуку концептів буття та самоідентифікації людини.
Об’єкт дослідження в лінгвостилістичному аналізі є тією умовною реальністю, що розкривається нам через наші знання про цей об’єкт. Вербалізований об’єкт лише знаково приступний для дослідника й мислиться через певний спектр наукового бачення, в якому об’єктивовано наші знання про нього. Таким чином, верифікувати отримані результати дослідження мовознавець може, лише спираючись на структурну модель ідеального об’єкта, що зумовлює таке дослідження. Натомість, якщо результати, якими аргументуємо мислиму нами модель об’єкта ВМ, будуть хибними як у своїй верифікації, так і в нашому підході до аналізу лінгвістичних явищ, то в основі оцінювання критерій істинності поширюється не на всю сферу об’єкта, що існує, а лише на знак, на проекцію цього об’єкта у вичленованому дослідником предметі дослідження.
Саме ідентифікація моделі об’єкта з самим об’єктом тривалий час стояла на заваді наукового дослідження мови. Лише в ХХ столітті мова як певна інтелектуальна універсалія стала основою комплексного міждисциплінарного вивчення на основі антропоцентричного принципу.
Із цього погляду глибинний рівень породження мовлення як об’єкта можна виокреслити лише умовно, тому що й сьогодні рівень наукових знань не становить абсолютної компетенції галузевого дослідження. Умовність виокремлення лінгвістичного об’єкта зумовлює його схематизацію, а, відповідно, й певний рівень наукової специфікації у визначенні природи ВМ.
На сучасному етапі розвитку наукового знання кожна галузь, що досліджує особливості ВМ, виробляє власний інструментарій, означує специфічне коло проблем, зумовлене предметністю вивчення ВМ як об’єкта. Неврахування специфіки таких наукових досліджень призводить до неповноти опису, а почасти й оголеного схематизму.
Наукове зацікавлення процесом породження мови й передачею внутрішніх переживань людини, започатковане в середині ХІХ століття психіатрами, підтримане фізіологами зумовило виникнення і лінгвістичне обґрунтування поняття внутрішнє мовлення. Л.С.Виготський став першим серед дослідників, які обстоювали цілковиту самостійність ВМ. Учений найбільш повно й послідовно висвітлив природу й особливості ВМ у контексті психолінгвістичної теорії, що є актуальним дослідницьким підходом у сучасній гуманітарній науці.
У дисертаційному дослідженні ВМ розглянуто як одну з форм мовленнєвої діяльності зі своєрідним скороченим, згущеним, предикативним синтаксисом, який є відображенням внутрішньої напруженості й динаміки думки. ВМ водночас інтерпретується як синтаксична реальність із великим ступенем ситуативної й контекстуальної зумовленості.
Безперечно, головною заслугою Л.С.Виготського та представників його школи варто вважати виокремлення ВМ як об’єкта інтегративного дослідження. Послідовниками такого підходу стали: Т.В.Ахутіна, І.Р.Гальперін, М.І.Жинкін, О.М.Леонтьєв, О.О.Леонтьєв, О.Р.Лурія, О.С.Мельничук й ін.
Проте зауважимо, що вчені школи Л.С.Виготського найперше розглядають психологічний феномен ВМ, де план вираження не реалізує художньої функції. Лінгвіста ж найперше цікавить ВМ як особливий художній засіб передачі внутрішнього стану героя, його думок. Оскільки структура ВМ і зовнішнього мовлення (далі ЗМ) цілком відмінні, то відрізняються й семантико-синтаксичні параметри цих реалій. Таким чином, опір граматики ЗМ, через яку передається ВМ, зумовлює не лише уривчастість синтаксису, а й має супроводжуватися уривками слів чи злиттям їхніх основ.
У дисертаційному дослідженні виходимо з тези, що стиль художньої літератури, залежно від естетичної концепції автора, може включати в себе елементи інших стилів, і розглядаємо внутрішні вкраплення (далі Вв), внутрішній монолог (далі Вм), внутрішній діалог (далі Вд) та потік свідомості (далі ПС) як такі способи репрезентації ВМ у тексті, в яких виразно помітні риси розмовного мовлення з усією його лінгвістичною специфікою.
Оскільки в художньому тексті ВМ досить часто набуває периферійної для нього комунікативної функції, тобто йдеться про включення адресата в модель ВМ, то це зумовлює якісні зміни й у самому ВМ. Характер змін і типи їхньої трансформації в тексті становлять одне з актуальних завдань лінгвістики й визначають предметність нашого дослідження.
Процес породження мовлення, що використовується для передачі внутрішніх переживань людини, його природа викликають інтерес не лише у психологів, а й у філософів, переважно як аргументація для доведення спеціального наукового знання. Так, Л.Вітгенштайн, аналізуючи ВМ, схиляється до думки про заперечення його комунікативної природи [56], тоді як В.С.Біблер, звертаючись до поняття „внутрішнє мовлення”, запропонованого Л.С.Виготським, розглядає його передусім через призму філософської діалогіки [32]. Натомість Н.Т.Абрамова доводить, що діяльність свідомості відбувається насамперед за допомогою мови та є єдиним мовленнєво-мисленнєвим процесом [1]. Р.А.Ібрагімова розглядає філософську гіпотезу про те, що мислення здійснюється семантичною мовою, й наголошує на її існуванні та безпосередньому зв’язку з ВМ [103], а В.В.Навроцький аналізує діалогізацію мислення в аспекті логічних теорій діалогу [172].
Уваги потребують також дослідження проблем, що пов’язані з екстеріоризацією внутрішніх психологічних дій, проведених літературознавцями: М.М.Бахтіним, У.К.Бутом, Є.Г.Еткіндом, Н.В.Зборовською, М.Ласло-Куцюк, Ю.М.Лотманом, С.М.Руссовою, О.В.Самойловим, Б.А.Успенським, Ф.Якубовським й ін.
Із власне лінгвістичного погляду над проблемою ВМ працює широке коло дослідників: Т.В.Ахутіна, Т.В.Базжина, О.С.Нікітіна, М.А.Собуцький, Т.Ю.Тамер’ян, Л.І.Шевченко (ВМ розглянуто у психолінгвістичному аспекті породження мовленнєвого висловлювання, а також у співвідношенні з мисленням); А.А.Андрієвська, І.В.Артюшков, К.С.Буркут, А.В.Данькова, І.Т.Дарканбаєва, В.А.Єфименко, С.Ю.Завадовська, В.А.Зименкова, О.А.Іванчикова, О.Я.Кусько, Н.І.Сакварелідзе, Л.А.Соколова, О.А.Стишов, М.М.Федорчук, Г.Г.Ярмоленко (проводиться семантико-синтаксичний аналіз ВМ й форм його репрезентації в художньому тексті); Ф.С.Бацевич, М.Т.Гаїбова, Е.Гродзінський, Е.В.Зуєва, А.К.Мойсієнко, Л.Г.Попова, І.Т.Попова-Велева (досліджується продукування ВМ у семантичному та прагматичному аспектах); В.М.Байков, М.П.Брандес, Н.Є.Буцикіна, В.В.Виноградов, О.М.Гончарова, А.Т.Гулак, К.І.Дієва, В.П.Дроздовський, С.Я.Єрмоленко, О.І.Єфимов, К.Кожевникова, Л.І.Мацько, Н.М.Сологуб (аналізуються стилістико-синтаксичні функції ВМ й моделей його репрезентації в художньому тексті); Р.О.Будагов, Р.Р.Гельгардт, П.С.Дудик, Н.О.Кожевникова, Н.О.Кондратенко, Л.О.Мірошниченко, В.А.Рінберг (наголошують на діалогічності ВМ й розглядають внутрішній діалог у структурі художнього образу). Незважаючи на широкий спектр досліджень ВМ в різних аспектах, поза аналізом залишається лінгвістична об’єктивація природи мовної рефлексії, яка лежить в основі творення ВМ, а також кореляція сну й вербалізованої реальності через прийом ВМ, що і стали одними з предметних сфер дисертаційної роботи.
Зауважимо, що в основному монографічні та дисертаційні дослідження ВМ й моделей його репрезентації в художньому тексті проводилися на матеріалі іноземних мов. Так, зокрема, І.В.Артюшков присвятив докторську дисертацію проблемі синтаксичної побудови ВМ героїв і його зображення в російській художній літературі [11]; Л.Г.Попова досліджує процеси реалізації ВМ і ЗМ y німецьких і російських художніх текстах із позиції прагмалінгвістики [187]; об’єктом аналізу кандидатської дисертації В.А.Єфименко є ПС та його дискурсивні характеристики в англійській мові [88], Р.П.Осадчук розглядає відтворення внутрішньої дії в сучасному французькому романі [179]; В.А.Зименкова аналізує способи вираження ВМ персонажів у німецьких художніх текстах [100]; типи й функції зображеного ВМ в англійській прозі виділяє Г.Г.Ярмоленко [274], а С.Ю.Завадовська на матеріалі французької прози досліджує структуру Вм [96] та ін.
Незважаючи на розроблений ґрунтовний і різноаспектний лінгвістичний аналіз природи, функцій та реалізації ВМ й усіх його форм у художньому тексті, надзвичайно важливим, на наш погляд, є наукове дослідження, що врахувало б ідеї та тенденції розвитку сучасної гуманітарної думки до інтеграції знання, суміжного з лінгвістикою, а водночас, інтерпретувало б об’єкт вивчення в аспекті мовознавчого пізнання особливостей семантичних, синтаксичних і прагматичних характеристик, відбитих у текстах української літератури.
Таким чином, із погляду системного аналізу й синкретизму даних гуманітарної науки лінгвістична проблема передачі ВМ в художніх текстах залишається нерозв’язаною. Зокрема, у працях дослідників, які займаються репрезентацією ВМ в художній літературі (А.А.Андрієвська, І.В.Артюшков, В.А.Єфименко, С.Ю.Завадовська, В.А.Зименкова, К.Я.Кусько, В.А.Кухаренко, О.СНікітіна, Р.П.Осадчук, О.В.Падучева, Н.І.Сакварелідзе, Н.Ю.Сахарова, Г.Г.Ярмоленко й ін.), немає, на жаль, послідовно окресленої предметності й чітко визначеної терміносистеми на позначення поняття ВМ, що мотивує необхідність комплексного лінгвістичного аналізу ідей, методів і результатів спостережень за природою ВМ.
Зауважимо, що термінологічна сутність понятійного обсягу ВМ й усіх форм репрезентації мовленнєво-мисленнєвої діяльності персонажа в художньому тексті є окремою, самостійною проблемою, яка потребує свого вирішення. У дисертаційному дослідженні запропоновано дефініції основних понять, які визначають цілісність дослідницької концепції і становлять категоріальний апарат роботи, щоб уникнути непорозумінь і термінологічних різночитань.
Терміносистема на означення поняття ВМ досить розгалужена і спирається на протиставлення усного мовлення та писемної мови, тому що часто ВМ ідентифікують із такими поняттями як: „невласне пряма мова” (А.А.Андрієвська), „вільна пряма мова” (Н.Ю.Сахарова), „зображене внутрішнє мовлення”, що є художньо відтвореним ВМ, представленим із перспективи персонажа (Г.Г.Ярмоленко), „внутрішнє мовлення” (І.В.Артюшков), „художньо трансформоване внутрішнє мовлення”, що узгоджує такі поняття як внутрішній монолог і невласне пряма мова (Н.І.Сакварелідзе), „внутрішня рефлексія” тощо. Р.П.Осадчук розглядає поняття відтвореної внутрішньої дії, яке корелюється з мовленнєвим, внутрішньомовленнєвим та позамовленнєвим планами персонажа, тобто мовлення героя розглянуто в контексті всієї внутрішньої дії, разом із психічними рухами і зміною станів свідомості [179].
В українській лінгвістиці прийнято називати такий тип мовлення „внутрішньою мовою”[1], хоча названий термін є неоднозначним і потребує уточнення через те, що може призвести до ідентифікації понять мова й мовлення у зв’язку з перекладом з російської такого поняття як „речь”. У слов’янській лінгвостилістиці (Квєта Кожевникова) при розрізненні мови й мовлення Вм співвідносний із „речью” мовленням [119].
На нашу думку, ВМ вербалізована форма мисленнєвої діяльності (часто співвідносна з художнім типом мислення), а текст одна з форм фіксації продуктивного типу мислення. Це не сукупність мовних форм, узятих самих по собі, а процес верифікації елементів. Тому для лінгвіста важливим є підхід до ВМ з погляду його репрезентації в літературному художньому тексті.
Тенденція до пошуку форм адекватної передачі на письмі ВМ як психологічного феномена стала характерною для літератури ХХ століття, особливо у практиці модерністських типів нарації. Інтерес до ВМ був викликаний не лише модою на тексти В.Джеймса, який дав розуміння ПС, А.Бергсона, З.Фройда та ін., але й загальніше кризою позитивістського підходу до феномена людини, неспроможності через логізування психічних актів дати розуміння природі мовомислення. Серед імен, які прагнули естетизувати ВМ, можна виділити: Л.Толстого, А.Бєлого, Дж.Джойса, В.Вулф, Г.Лоуренса та ін. В українській літературі передачу ВМ практикували: М.Коцюбинський, А.Тесленко, А.Кримський, Б.Антоненко-Давидович, а також І.Костецький, О.Забужко, Ю.Андрухович, Ю.Іздрик, І.Роздобудько та ін., не завжди сміливо вдаючись до пошуку нових стилістичних форм.
Ілюстративний матеріал ВМ в дисертаційній роботі має діахронний характер (із погляду еволюції форм літературного слова нового періоду літературної мови), тому що до уваги беремо найбільш репрезентативно представлені внутрішні мисленнєво-мовленнєві процеси в текстах різних літературних періодів (20-ті роки Б.Антоненко-Давидович, 40-60-ті І.Костецький, 90-ті Ю.Іздрик), а також різних художньо-стильових парадигм (неореалізм, модернізм, постмодернізм).
Зі зміною уявлення про мову відповідно змінюється уявлення про ВМ. Саме такий діахронний підхід до явища, що аналізується, уможливлює прагнення до глибшого аналізу принципів модифікації та диференціації плану вираження ВМ в українському художньому тексті ХХ століття.
Твори Б.Антоненка-Давидовича дослідники зараховують до „виразно монологічного типу”, а самого автора до „майстра внутрішнього монологу” [83, 126]. Увага нашої праці зосереджувалася на повісті „Смерть”, яку критики розглядають як текст, у якому „центральний образ героя розроблено так, що будова твору цілком дорівнюється розповіді від першої особи все, що є в творі, подається тільки через призму світогляду й світовідчуття цього героя” [83, 128].
Для самого Б.Антоненка-Давидовича було досить важливо розкрити психологію героїв, яких він добре знав і відчував, показати читачеві глибинні течії людської душі, різні її порухи та причини, що їх зумовлюють. Причому, важливо було подати внутрішній світ персонажів уповні, адже „читачеві в художньому творі потрібні не загадки, не ребуси, де годі обійтись самими тільки пунктирами та натяками” [7, 68]. У повісті „Смерть” помітна виразна суб’єктивізація оповіді, яка зумовлює розширення мовленнєвої сфери персонажів, а отже, визначає репрезентативний фактологічний матеріал для заявленого дисертаційного дослідження.
Ім’я І.Костецького ще мало відоме в Україні, проте саме його вважають чи не найяскравішим адептом модернізму в українській літературі. Як представник нових типів естетизованого слова, він розширив сферу психологічного художнього спостереження, включивши в текст аналіз механізмів свідомості, зображення сфери несвідомого, творче осягнення законів асоціативного мислення. І.Костецький одним із перших застосовував модерністські принципи зображення процесів свідомості й можливість адекватної мовної передачі її станів на українському матеріалі.
Твір Ю.Іздрика „Воццек” найпомітніше явище в українській літературі постмодерністського періоду. Зосередивши увагу на постмодерністському творі, треба відразу зазначити, що він не передбачає мімезису. Так, для „Воццека” світ формується суб’єктивно, передусім із використанням моделей сну й мови. Саме взаємодія процесів мови та сну стала об’єктом вивчення в дисертаційному дослідженні. У тексті вагомими для мовознавчої інтерпретації є концепція героя й авторська картина світу. Із л

bibliography

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
1. Думка не існує самостійно від мови, але, водночас, мовомислення узалежнюється репродукуванням його назовні, а засобом такого репродукування і виступає мовлення. Саме мовлення забезпечує той процес, який називаємо комунікуванням, тобто перетворенням думки на інформацію, код, що вимагає декодування іншим. Мовлення реалізує інформацію не лише про мову, яку використовує мовець, але й розкриває її модальні характеристики, водночас, мовлення є інформацією про самого мовця. Отже, у факті мовлення розкриваються характеристики екстралінгвістичного плану. Мовлення завжди, на відміну від мови як певної знакової системи, є маркованим і належить не тільки до мови.
ВМ є вербалізованою формою мисленнєвої діяльності (часто співвідносною з художнім типом мислення), а текст одна з форм фіксації продуктивного типу мислення. Це не сукупність мовних форм, узятих самих по собі, а процес верифікації елементів. Для ВМ характерним є своєрідний скорочений, згущений, предикативний синтаксис, що відображає внутрішню напруженість і динаміку думки. ВМ водночас інтерпретується як синтаксична реальність із великим ступенем ситуативної й контекстуальної зумовленості. ВМ з перспективи персонажа є одним зі способів його саморозкриття. Усе, що потрапляє в поле зору героя, зображується через його сприйняття. ВМ завжди містить інформацію, часто суб’єктивного характеру. Відбір лексики, отже, детермінується рівнем культури, освіченості особи, яка продукує мовлення.
ВМ продуктивно розглядати в лінгвістиці як реалізацію Соссюрівсько-Лаканівської семіотичної формули S/s, де S означуване, що робить текст багатовекторним, і s означене, те, що передає лінійний текст. Автор художнього твору в певні періоди виводить S як підтекст, артикулює, подає те, що перебуває в несвідомості героя, його думки. Концептуалізм сучасної лінгвістичної теорії зумовлений виведенням мовознавчою аргументацією цього підсвідомого. ВМ можна ототожнити з S, тоді як його реалізація подібна до s, яке не вичерпує усієї складності означування ВМ на письмі.
2. Для художньої свідомості ХХ століття проблема реалізації форм мовлення є основною, адже ракурс зображення героя від зовнішніх проявів перемістився на його внутрішній світ, власне самовираження через мовлення. Загубившись у зовнішньому світі, людина віднаходить себе у світі внутрішньому, невід’ємною частиною якого є рефлексія.
Лінгвістична рефлексія в художньому тексті виявляється як складний психічний процес аналізу особою власного духовного світу у випадку прийняття рішень у складних життєвих обставинах, який імплікується у ВМ, виступаючи у вербалізованих формах Вд, Вм чи Вв.
Одним із найвиразніших проявів саморефлексії є використання особових займенників, які визначають суб’єктів комунікування. Перспективно розглядати упровадження „я” в рефлексивну сферу як посилення суб’єктивності та діалогічності свідомості особи, що завжди вербалізується в тексті.
3. Сон як вербалізований художній прийом, який звернено до розуміння природи ВМ, став об’єктом оніричної проблематики, що спирається на епістеміологічні критерії аналізу. Лінгвістичні підходи до процесу вербалізованої передачі сну як екстралінгвального явища в художньому тексті сприяють глибшому розумінню природи ВМ.
Сон має складнішу форму репрезентації, ніж передача ВМ героя, оскільки голоси персонажів насправді є лише одним голосом голосом сновидця. Тому семантизація мови діючих персонажів є формою вираження не різних світоглядних позицій, а своєрідним очудненням авторової свідомості. Сон не спрямований на комунікативну репрезентацію. Вербальне представлення його є суб’єктивним і неоднозначним. Сон явище межове між свідомим і підсвідомим. Свідоме організовує картину світу таким чином, що кожна річ у ній має логікодетермінаційний характер, і мовний знак, як одиниця цього світу, потребує відповідно чітких параметрів виражальності, принаймні за нормальних умов. Натомість підсвідоме має ряд відмінностей, і для лінгвіста найважливішою є та, що знак втрачає детермінацію денотативності й розчиняється в сигніфікації, незумовленій свідомим досвідом.
4. ЗМ героя не є аналогом до зображеного ВМ в художньому тексті, адже воно направлене передусім на передачу закономірностей усного розмовного мовлення з врахуванням ситуативності, спонтанності. А зображене ВМ художньо репрезентує ВМ як психологічний феномен і є його аналогом.
Репрезентація ВМ в художньому тексті відбувається за допомогою використання імпліцитних засобів, що зближують трансформоване ВМ з його психологічним відповідником, а також передбачає введення засобів системи мовної аргументації, використовуючи лексико-семантичні, синтактико-стилістичні можливості слова для актуалізації внутрішнього емоційного стану персонажа, що дають змогу авторові зробити ВМ героя зрозумілим (однозначним) для відповідного адресата й сприяють адекватності розуміння читачем.
ВМ героїв виразно індивідуалізується за допомогою послідовного використання просторічних фразеологічних виразів, які є семантико-граматичними маркерами для виділення мовлення персонажа. Такий тип мовлення за своїми семантико-синтаксичними ознаками наближається до форм розмовного стилю, що характеризується займенниковістю, вживанням просторічної, емоційно-забарвленої лексики, вставними і вставленими словами й конструкціями, вигуками; переважає еліптичність, згорнутість синтаксичних засобів, використання неповних і незакінчених речень, сурядність, менша стрункість побудови речень і відносна простота його частин.
Розширення функцій НПМ в тексті художнього твору, яка є традиційною і найпродуктивнішою формою передачі ВМ (поряд із ПМ і НМ), зумовлює зміни у структурі оповідної ситуації, зміщуючи оповідача на другий план, залишаючи за ним здебільшого лише інформативну роль. НПМ як форма передачі чужого висловлювання у власному, взаємодія яких через взаємопроникнення особливо посилюється, є причиною виникнення внутрішньої діалогізації мовлення того, хто продукує мовлення, діалогізації висловлювання, а в певних випадках навіть окремих слів.
5. Уведення в текст ВМ є прагненням до експресивно-поглибленого, психологічно-переконливого зображення особистості. Думки й почуття героїв постають не лише як результат, у викінченій формі, а зображується процес їхнього виникнення, власне розвиток психологічного потоку думки. Вм, Вд, Вв й ПС є своєрідними типами викладу, що не засвідчують, а показують вербально оформлені думки героя, що лише формально (вголос) не виголошуються.
Вв, як вербалізована реакція-коментар героя на акт зовнішньої дії, вводиться в мовленнєву структуру художнього тексту експліцитно (за допомогою ввідних авторських ремарок), або імпліцитно (маркерами виділення Вв у структурі художнього тексту є спрощення синтаксичної будови речень, емоційно-забарвлена розмовна лексика, різка зміна інтонації).
Розрізнення Вм і Вд дозволяє виявити не лише лінгвістичні, а й психологічні особливості мовця. Вд кваліфікуємо як інтрасуб’єктний вид мовлення, в якому досить виразно представлені мінімум дві смислові позиції, що взаємодіють між собою. Це дає підстави виділяти Вд героя з відтворенням чужого слова, Вд із включеними чужими голосами, Вд персонажа з присутнім співрозмовником, Вд з різноспрямованим двоголосим словом, що пов’язаний із подвійною роллю суб’єкта мовлення, в якому мовець відтворює ЗМ персонажа та в іронічній формі реагує на нього; Вд між двома „я” персонажа.
Вм, таким чином, є формою передачі ВМ героя, в якій виражена одна смислова позиція, де мовлення звернене до самого мовця та призначене йому. У досліджені виділено одноголосий Вм як героя, так й автора-оповідача, Вм з односпрямованим двоголосим словом і Вм у вигляді діалогу персонажа з самим собою. Вм не є емоційним коментарем акту зовнішньої дії, а лише породжується ним. Така стилістична форма набула акцентованої мовної реалізації протягом ХХ ст., коли письменники все більше удосконалювали не лише власне вміння заглибитися в психіку людини, але й намагалися передати індивідуальні особливості внутрішнього життя через мову персонажа, власне, подати реальний хід психічних процесів засобами мови, зобразити людину „зсередини”, з погляду самого героя, подати події через призму його сприйняття.
ПС з лінгвістичного погляду вимагає введення в аналіз специфічних особливостей, які притаманні свідомості, у процесі їх репрезентації в художньому тексті. Авторами продуктивно використовуються лексико-граматичні одиниці (повтори слів, речень, гра слів, цитати, мовні кліше), синтаксичні (номінативні речення, обірвані речення, питальні речення, що створюють Вд в текстах ПС), стилістичні (введення в текст без увідної ремарки, трансформація у Вм чи Вд), графічне оформлення (надмірна кількість розділових знаків, або їх відсутність, дужки, подвійне тире, гра зі шрифтами) та ін.
Концентрація оповіді навколо персонажа, занурення його у власну свідомість змінюють способи мовного вираження позиції автора-оповідача. У структурі твору переважає персональна оповідь, яка постає у формі Вд, Вм, Вв чи ПС та є помітною у неореалістських текстах, але найбільш широко представлена в художніх творах модерністської й постмодерністської стильових течій.
6. Головною рисою комунікативно-прагмалінгвістичного аспекту дослідження тексту є зосередженість на антропоцентричності, що передбачає передусім орієнтацію на суб’єкта мовлення, врахування фактора автора-мовця. Специфічність ВМ (такий тип мовлення діє на каналі Я-Я (Ю.М.Лотман)) полягає у збігові суб’єкта мовлення (адресанта) і того, хто сприймає (адресата) повідомлення, тобто „я”-мовець і „ти”-слухач (читач) у ВМ збігаються з одним реальним суб’єктом, крім тих випадків, коли йде апеляція безпосередньо до читача, або під час прихованого Вд з присутнім співрозмовником, чи Вд, суб’єкт якого у власній рефлексії уявляє слухача.
Діалогізація є однією з основних характеристик ВМ. У будь-якому висловлюванні, навіть внутрішньому, неможливо повністю виключити адресата зі свідомості. Інтенційно ВМ спрямоване на співрозмовника (реального чи уявного). Саме потенційна спрямованість ВМ на іншого зумовлює можливість його структурування, відбитого в мовних формах.
Автор (суб’єкт мовлення), що є гарантом певного інтерпретаційного впорядкування, вибудовуючи власне повідомлення, постає як творець, тобто виконує креативну функцію, й, водночас, ставить себе на місце адресата (об’єкта мовлення). Рецептивна позиція автора-адресанта передбачає врахування багатьох суб’єктивних факторів, які уможливлюють адекватність сприйняття: вік читача-адресата, досвід, фонові знання, обізнаність із образами, а також категорій, орієнтованих на інтерпретатора: інформативність, експресивність, прозорість й ін. У свою чергу, адресат безпосередньо впливає на побудову тексту, його семантико-синтаксичну структуру, й саме від його підготовленості залежить успішність інтерпретації визначеного автором смислу й ідеї твору.
Автор, тобто особа письменника, не входить у твір безпосередньо. Він завжди опосередкований образом оповідача. Саме оповідач екстраполює наміри автора на структуру тексту: актуалізує і мовно відтворює певні епічні плани. Актуалізація ж сприяє мовній динаміці твору, певному ангажуванню реципієнта (адресата).
Існує свідомий естетично вмотивований вплив на читача, що відбувається за допомогою використання автором ресурсу лексико-семантичних, синтаксичних, стилістичних, графічних засобів, які виконують основну функцію комунікативно-прагматичного потенціалу художнього твору.
7. Способи передачі ВМ в художніх текстах належать до ідіостилістичних характеристик, які детермінуються особливостями певного стильового напрямку.
У неореалізмі виразно простежується тенденція узалежнення мовця від суспільства. Мовлення детерміноване соціальними чинниками. Виразно помітно авторську позицію. Мова залежить від волі автора, мовець керує мовою. ВМ героя вводиться у структуру повісті Б.Антоненка-Давидовича „Смерть” за допомогою дієслів із семантикою мисленнєвої діяльності. У ситуації з НПМ мовлення героя детермінується лексико-синтаксичними засобами, характерними для розмовного мовлення. Смислова позиція, відмінна від внутрішньої позиції героя, у Вд чітко окреслена, що зумовлює адекватність сприйняття читачем і впізнаваність різних типів ВМ.
Дослідження дозволяє аргументувати тезу модерністів про те, що автор не може вплинути на мову, а лише в тій чи іншій мірі може її репрезентувати. ВМ в художніх творах І.Костецького подається в основному за допомогою стилістичного прийому ПС, що часто вводиться у структуру тексту спонтанно, без увідних дієслівних сем, які б вказували на початок мисленнєвої діяльності. ПС не є сталою формою зображення внутрішніх процесів, а може модифікуватися у Вм, Вд і навпаки. Для адекватної мовної репрезентації усієї складності та специфічності процесів свідомості письменник використовує лексико-граматичні, синтаксичні, стилістичні одиниці, а також графічне оформлення.
У постмодерністському творі Ю.Іздрика „Воццек” зникає позиція мовця, мовлення перетворюється на письмо, розкладання „я” героя на „Той-я-ти-він” свідчить про смерть суб’єкта, зникає роль центру, який щось об’єднує. Мова керує мовцем. Текст відбиває максимально загострений суб’єктивізм. Зображення ВМ відбувається імпліцитно, без будь-якої підготовки вводить читача у складні психологічні процеси, що протікають у свідомості героя.
Ідіостилістичні характеристики вербалізованого ВМ дозволяють виявити специфічне і загальне в мовомисленнєвій діяльності людини, поглибити гуманітарне знання про складні психічні процеси в інтелектуальному пізнанні особистості та її мовній свідомості.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. АбрамоваН.Т. Являются ли несловесные акты мышлением? // Вопросы философии. М., 2001. №6. С. 68-82.
2. АверинцевС.С. Софія-Логос. Словник. 2-ге вид. К.: Дух і Літера, 2004. 640 с.
3. АдмониВ.Г. Система форм речевого высказывания. СПб.: Наука, 1994. 154 с.
4. АлпатовВ.М. Вопросы лингвистики в работах М.М. Бахтина 40-60-х годов // Вопросы языкознания. 2001. №6. С.123-137.
5. АманалиеваФ.Б. Недиалогические конструкции с прямой речью и их функционирование в художественном тексте: Автореф. дис. ... канд. филол. наук. Л., 1989. 17 с.
6. АндриевскаяА.А. Несобственно-прямая речь в современной французской прозе: Автореф. дис. д-ра. филол. наук: 667 / КГУ им.Т.Шевченка. К., 1969. 37 с.
7. Антоненко-ДавидовичБ.В літературі й коло літератури. К.: Молодь, 1964. 239с.
8. Антоненко-ДавидовичБ. Смерть // Антоненко-Давидович Б. Твори: В 2 т. К., 1991. Т.1. С.220-376.
9. АрнольдИ.В. Семантика. Стилистика. Интертекстуальность. СПб.: Изд-во СПб. ун-та, 1999. 444 с.
10. Артюшков И.В. Прерванные предложения в современном русском языке: Автореф. дис. ... канд. филол. наук. М., 1981. 18с.
11. АртюшковИ.В. Синтаксис внутренней речи персонажей в художественной прозе Л.Н.Толстого и Ф.М.Достоевского (на материале романов «Анна Каренина», «Воскресение» и «Преступление и наказание», «Идиот»): Автореф. дис. ... д-ра. филол. наук. М., 2004. 36 с.
12. АрутюноваН.Д. Прагматика // БЭС. Языкознание. М.: Большая Российская энциклопедия, 1998. С.389-390.
13. АрцишевськаА.Л. Лінгвопрагматична типологія репрезентуючого компонента в системі форм репродукції чужої мови (на матеріалі англомовних оповідань ХХ століття): Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.02 (германські мови). Львів, 2001. 20 с.
14. АхутинаТ.В. Единицы речевого общения, внутренняя речь, порождение речевого высказывания // Исследования речевого мышления в психолингвистике. М.:Наука, 1985. С. 99-116.
15. БабенкоЛ.Г., ВасильевИ.Е., КозаринЮ.В. Лингвистический анализ художественного текста. Екатеринбург: Изд-во Уральского ун-та, 2000. 534 с.
16. БаєвБ.Ф. Психологія мовлення. К.: Радянська школа, 1968. 192 с.
17. БазжинаТ.В. Становление внутренней программы высказывания и текста (на материале русской диалогической речи): Автореф. дис. ... канд. филол. наук. М., 1989. 17 с.
18. БайковВ.Н. Антропоцентризм языка и поэтика точки зрения // Общая стилистика: теоретические и прикладные аспекты. Калинин: Изд-во Калинин. ун-та, 1990. С.4-24.
19. БалаянА.Р. Основные коммуникативные характеристики диалога: Автореф. дис. канд. филол. наук. М., 1971. 19 с.
20. БартР. Від твору до тексту // Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С. 380-384.
21. БартР. Избранные работы. Семиотика. Поэтика: Пер. с фр. / Сост., общ. ред. и вступ. ст. Г.К.Косикова. М.: Прогресс, 1989. 615с.
22. БахтинМ.М. Проблема текста в лингвистике, филологии и других гуманитарных науках // М.М. Бахтин. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. С. 297325.
23. БахтинМ.М. Проблемы поэтики Достоевского. 4-е изд. М.: Сов. Россия, 1979. 318 с.
24. БахтинМ.М. Тетрология. М. : Лабиринт, 1998. 608с.
25. БахтинМ.М. Человек в мире слова / Примеч С.С.Аверинцева, С.Г.Бо гарова. 2-е изд. М.: Российский открытый ун-т, 1995. 140 с.
26. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 444с.
27. БахтінМ.М. Висловлювання як одиниця мовленнєвого спілкування // Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С.310-322.
28. БацевичФ.С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. К.: Видавничий центр „Академія”, 2004. 344 с.
29. БезуглаяЛ.Р. К вопросу об исследовательском корпусе в прагмалингвистике // Вісник Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна. Х.: Константа, 2004. С. 3-7.
30. БеллР. Социолингвистика: цели, методы и проблемы: Пер. с англ. М.: Междунар. отношения, 1980. 318с.
31. БенвенистЭ. Общая лингвистика / Под. ред. Ю.С.Степанова. М.: Прогресс, 1974. 447 с.
32. БиблерВ.С. Понимание Л.С. Выготским внутренней речи и логики диалога (Еще раз о предмете психологии) // Библер В.С. На гранях логики культуры: Книга избранных очерков. М.: Рус. феномен. общество, 1997. С.314-326.
33. БиблерВ.С. Мышление как творчество (Введение в логику мысленного диалога). М., 1997. 260 с.
34. БлумфилдЛ. Язык: Пер. с англ. М.: Прогресс, 1968. 607с.
35. БогдановВ.В. Деятельностный аспект семантики // Прагматика и семантика синтаксических единиц: Сб. научн. тр. Калинин: КГУ, 1984. С.12-23.
36. БондаренкоЯ.О. Дискурс акцентуйованих мовних особистостей: комунікативно-когнітивний аспект (на матеріалі персонажного мовлення в сучасній американській прозі): Автореф. дис. ... канд. філол. наук. К., 2002. 19с.
37. БоревЮ. Художественные взаимодействия как внутренние связи литературного процесса // Теория литературы. Литературный процесс. М., 2001. Т. IV. С. 41-47.
38. БрандесМ.П. Стилистический анализ (на материале немецкого языка). М.: Высшая школа, 1971. 190 с.
39. БрудныйА.А. Психологическая герменевтика. М.: Лабиринт, 1998. 235с.
40. БудаговР.А. Диалог в разговорной речи и в художественной литературе // Литературные языки и языковые стили. М.: Высшая школа, 1967. С.114-197.
41. БузаровВ.В. Изучение диалогической коммуникации основная задача коммуникативной грамматики // Вестник Московского университета. Серия 9 (Филология). №1, 2002. С. 148-152.
42. БузаровВ.В. Круговорот диалогической речи, или взаимодействие грамматики говорящего и грамматики слушающего. Ставрополь, 2001. 168 с.
43. БурбелоВ.Б., СоломарскаяЕ.А. Лингвистика художественного текста. К.: УМК ВО, 1988. 216с.
44. БуркутК.С. До питання про створення словника образів української поезії // Мовознавство. К., 2004. № 4. С. 56-71.
45. БуркутК.С. Словник компаративних тропів поетичної збірки М.Драй-Хмари „Проростень” // Мовознавство. К., 2005. № 6. С. 26-39.
46. Бут У.К. Риторика художественной прозы // Вестник Московского ун-та. Серия 9: Филология. 1996. №3. С. 34-41.
47. БуцикінаН.Є. Форми репрезентації мовленнєво-мисленнєвої діяльності персонажів у художньому творі // Мова і культура. К., 2002. Вип. 5. Т.ІУ. С. 76-84.
48. БыркаМ.Г. Тематическая речь в системе способов передачи чужого высказывания // Дериватология и динамика в романских и германских язиках (Межвуз. сб.). Кишинев, Штиинца, 1989. С. 23-27.
49. БюлерК. Теория языка. Репрезентативная функция язика: Пер. с нем. М.: Изд-ая группа «Прогресс»: Универс, 1993. ХХIV 502с.
50. ВасильєвС. Мова // Філософський енциклопедичний словник / Ред. кол.: В.Г.Шинкарук, Є.К.Бистрицький, М.О.Булатов та ін. К.: Абрис, 2002. С. 389.
51. ВиноградовВ.В. О теории художественной речи. М.: Высшая школа, 1971. 240с.
52. ВиноградовВ.В. Проблема образа автора в художественной литературе // ВиноградовВ.В. О теории художественной речи. М.: Высшая школа, 1971. С.23-67.
53. ВиноградовВ.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. М.: Изд-во АН СССР, 1963. 255с.
54. ВинокурГр. Филологические исследования. М.: Наука, 1990. 456 с.
55. ВинокурТ.Г. Говорящий и слушающий. Варианты речевого поведения / Отв. ред. Г.В.Степанов. М.: Наука, 1993 172 с.
56. ВітгенштайнЛ. Traktatus Logiko-Philosophicus. Філософські дослідження. Київ: Основи, 1995. 311 с.
57. ВойтикИ.М., СеменовИ.Н. Оценка и развитие рефлексивного мышления. Новосибирск, 2001. 78с.
58. ВолковаМ.В. Взаимосвязь рефлексии и уровня притязаний в решении мыслительных задач.: Автореф. дис. ... канд. психол. наук. М., 1989. 24с.
59. ВолошиновВ.Н. Марксизм и философия языка // БахтинМ.М. Театрология. М.: Лабиринт, 1998. 608 с.
60. ВыготскийЛ.С. Мышление и слово // Выготский Л.С. Мышление и речь. М: Лабиринт, 1999. С. 275-336.
61. ГаибоваМ.Т. Коммуникативные аспекты изображения речемыслительной деятельности персонажа в структуре художественного текста (на материале англоязычной литературы): Автореф. дис. д-ра филол. наук: 10.02.19 / Академия наук Грузинской ССР. Тбилиси, 1986. 31 с.
62. ГакВ.Г. Теоретическая грамматика французского языка. Синтаксис. 2-е изд. М.: Высшая школа, 1986. 219 с.
63. ГальперинИ.Р. Проблемы лингвостилистики // Новое в зарубежной лингвистике: Лингвостилистика. М.: Прогресс, 1980. Вып.9. С.12-78.
64. ГегельГ.В.Ф. Работы разных лет: В 2-х т. Т. 2. М.: Мысль, 1971. 630с.
65. ГельгардтР.Р. Рассуждения о диалогах и монологах: (К общей теории высказывания) // Сб. докладов и сообщений лингвист. общества. Калинин, 1971. Вып. 1. Т. 2. С.23-56.
66. ГетманЛюдмила. Диалогичность и антропологичность художественного текста // Антропоцентричний підхід у дослідженні мови (Матеріали VII міжнародних Карських читань). Ніжин Гродна. 1998. С. 169-172.
67. ГлобенкоМ. Автор сміливої книги // Борис Антоненко-Давидович. Смерть. Повість. Лондон, 1954. 132 с.
68. ГончароваЕ.А. Способы стилистической организации внутренней речи персонажей в немецком романе воспитания // Стилистика художественной речи: Сб. науч. раб. Л.: ЛГПИ им. А.Г.Герцена, 1980. 24 с.
69. ГончароваЕ.А. Особенности синтактико-семантической организации художественных текстов от 3-го и 1-го лица // Текст и его компоненты как объект комплексного анализа. Ленинград, 1986. С.23-32.
70. ГорінаЖ. Місце феномена „розмовне мовлення” у стильовій диференціації літературної мови // Науковий вісник Чернівецького університету. Чернівці, 2001. Вип. 117-118. С. 17-26.
71. ГорскаяГ.Б. Внутренняя речь как механизм саморегуляции мыслительной деятельности: Автореф. дис. ... канд. психол. наук. М., 1980. 26 с.
72. ГрайсГ. Логика и речевое общение // Новое в зарубежной лингвистике. М.: Прогресс, 1985. № 16. С. 217-237.
73. Гулак А.Т. Стилистика романа Л.Н. Толстого „Война и мир”. Харьков: ХГПУим. Г.С.Сковороды, 1995. 144с.
74. ГумбольдтВ.фон. Избранные труды по языкознанию: Пер. с нем. М.: Прогресс, 1984. 397с.
75. ГундороваТ. ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів: Літопис, 1997. 297 с.
76. ДаньковаА.В., КушнерикВ.І. Особливості непрямої передачі мови персонажа // Науковий вісник Чернівецького університету. Чернівці, 1996. Вип. 1. С. 146-149.
77. ДарканбаеваИ.Т. Синтаксис прямой, косвенной и несобственно-прямой речи в современном английском языке: Автореф. дис. канд. филол. наук / Львовский гос. ун-т. Львов, 1970. 20 с.
78. ДекартР. Метафізичні розмисли / За ред. П.Соколовського. К.: МП „Юніверс”, 2000. 304 с.
79. ДемьянковВ.З. Доминирующие лингвистические теории в конце ХХ века // Язык и наука конца ХХ века / Под. ред. Ю.С.Степанова. М.: Рос. гос. гуманит. ун-т, 1995. С. 239-320.
80. Деррида Ж. Письмо и различие. СПб.: Академический проект, 2000. 428с.
81. ДиеваК.И. Стилистические функции бессоюзных сложных предложений в авторском монологе прозаических произведений А.Н.Толстого: Автореф. дис. ... канд. филол. наук . М., 1966. 24с.
82. Дискурс, речь, речевая деятельность: функциональные и структурные аспекты (Сборни