Забезпечення обвинуваченому права на захист у кримінальному процесі Федеративної Республіки Німеччини та України (порівняльно-правове дослідження)

brief description

ЗМІСТ

Вступ......................................................................................................................4

Розділ I. Поняття забезпечення обвинуваченому права на захист та його
місце у системі принципів кримінального процесу ФРН та
України
1.1. Поняття, види і значення захисту у кримінальному процесі ФРН та
України...........................................................................................................18
1.2. Поняття та зміст права обвинуваченого на захист у кримінальному
процесі ФРН та України .............................................................................25
1.3. Процесуальні гарантії права обвинуваченого на захист у кримінальному
процесі ФРН та України ............................................................................33
1.4. Місце забезпечення обвинуваченому права на захист у системі принципів
кримінального процесу ФРН та України .................................................38
1.5. Розвиток інституту забезпечення обвинуваченому права на захист у
кримінальному процесі ФРН та України......................................................53

Розділ II. Процесуальні гарантії права обвинуваченого на захист при
провадженні досудового розслідування у кримінальному процесі ФРН
та України
2.1. Права обвинуваченого та їх забезпечення при проведенні досудового розслідування у кримінальному процесі ФРН та України...................61
2.2. Роль захисника в здійсненні обвинуваченим наданого йому права на захист при провадженні досудового розслідування у кримінальному процесі ФРН та України...........................................................................76
2.3. Обов’язок осіб, які проводять досудове розслідування, забезпечити обвинуваченому право на захист у кримінальному процесі ФРН та України ................................................................................................87
Розділ III. Забезпечення обвинуваченому права на захист у судовому провадженні в кримінальному процесі ФРН та України
3.1. Забезпечення обвинуваченому права на захист при відкритті судового розгляду в кримінальному процесі ФРН та України............................106
3.2. Забезпечення підсудному права на захист у судовому розгляді справи в кримінальному процесі ФРН та України...............................................113
3.3. Роль захисника в доказуванні на суді обставин, які
виправдовують або пом’якшують вину обвинуваченого у кримінальному процесі ФРН та України.............................................140
3.4. Процесуальні гарантії права засудженого на захист при перегляді вироків, які не набрали законної сили, в кримінальному процесі ФРН та України........................................................................................145

Висновки..............................................................................................................159
Список використаних джерел........................................................................161
Додатки:

Додаток А. Проект закону ФРН “Про захист”................................................1-8
Додаток Б. Узагальнення практики застосування судами України законів,
що забезпечують підозрюваному, обвинуваченому, підсудному
право на захист..............................................................................1-20
Додаток В. Про стан злочинності в Німеччині та про скоєння злочинів
українськими громадянами у ФРН у 2001 році (Аналітична
довідка)............................................................................1-11
Додаток Г. Ухвали Верховного Суду України....................................1-4

Додаток Д. Вирок дільничного суду ФРН......................................................1- 4

Додаток Є. Порівняльна таблиця законодавства ФРН і України щодо
забезпечення обвинуваченому права на захист .............1-31

ВСТУП
Актуальність теми дослідження.
Однією з найважливіших ознак правової держави є реальне забезпечення прав людини і громадянина. Прагнення до побудови в Україні демократичної держави, формування дієздатних структур громадянського суспільства передбачає знаходження ефективних механізмів забезпечення прав людини і громадянина. Людина, її життя і здоровя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [ 6, с.4 ].
Серйозної шкоди цій соціальній цінності завдає злочинність, боротьба з якою продовжує залишатися досить складною проблемою. Офіційна статистика, яка, зрозуміло, не враховує латентної злочинності, свідчить про те, що, не зважаючи на певне зниження злочинності в останні роки, її рівень як у ФРН, так і в Україні залишається досить високим. У 2001 р. в Німеччині було зареєстровано 6 363 865 злочинів. До кримінальної відповідальності притягнуто 17 210 українських громадян [ Додаток В, с. 7 ]. У 2001 р. на території України зареєстровано 503 676 злочинів. Проте, за результатами опитування експертів, у країнах СНД, поза реєстрацією залишається від 40% (загальнокримінальні) до 95% (економічні, посадові) злочинів [ 85, с.1 ]. Територія України становить 603 тис. м. кв., а ФРН - 357 тис. м. кв. [ 81, с. 158, 682 ].
У сучасному суспільстві права людини є важливим інститутом, за допомогою якого регулюється правовий статус особи, визначаються способи і засоби впливу на неї, межі втручання в сферу особистого життя, встановлюються юридичні та інші гарантії захисту і реалізації прав і свобод. Основні права і свободи людини невід'ємні і належать кожному від народження. Тому їх забезпечення - одна з найважливіших функцій держави.
Сьогодні навряд чи можна знайти важливішу і разом із тим складнішу проблему, ніж права людини. Відповідно основним і найбільш гострим у цій галузі є питання про юридичні гарантії, засоби і механізми захисту особи від протиправних та незаконних дій державних органів і посадових осіб.
З проголошенням незалежності України почалося відродження української державності, створення національної правової системи, що базується на загальнолюдських цінностях, пріоритеті прав і свобод громадян. У Декларації про державний суверенітет України підтверджено прагнення створити демократичне суспільство, потребу всебічного забезпечення прав і свобод людини, необхідність правової держави [5, с.4].
Побудова правової держави нерозривно пов'язана із зміцненням прав і свобод громадян, забезпеченням їхньої правової захищеності, вдосконаленням законодавства у галузі прав людини, забезпеченням нормативного функціонування правової системи, безперечного дотримання законів усіма фізичними і юридичними особами.
Права, свободи та обов'язки людини і громадянина складають найважливіший соціальний і політико-правовий інститут, який об'єктивно виступає мірилом досягнень суспільства, показником його цивілізованості. За допомогою цього інституту особистість залучається до матеріальних і духовних благ суспільства, до механізмів реалізації власних інтересів. Від рівня забезпеченості прав і свобод значною мірою залежить ступінь досконалості самої особистості, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека.
Не випадково інституту прав і свобод людини і громадянина відводиться центральне місце в конституціях сучасних держав. Визнання, дотримання і захист прав і свобод людини не є нині виключно внутрішньою справою тієї чи іншої держави. Як загально-цивілізаторська, загальнокультурна цінність, незалежна від націй, ідеологій, вона виступає об'єктом міжнародно-правового регулювання. Членство в міжнародному і Європейському співтоваристві, зокрема в Раді Європи, зобов'язує Україну дотримуватись загальноприйнятих у цій сфері міжнародних стандартів, закріплених в таких широко відомих актах, як Загальна декларація прав людини (1948 р.)[1, с. 18 ], Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.)[ 2, с. 36 ], а також Конвенція про захист прав і основних свобод людини (1950 р.) [ 3, с. 26 ] та інших.
Вступ України до Ради Європи, приєднання до Конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 р.) та визнання юрисдикції Європейського суду з прав людини відкривають перспективи подальшої демократизації, перетворення України на дійсно правову, засновану на цінностях прав людини державу, але, водночас, покладає обов'язок докорінно перебудувати свою правову систему, а також правозахисні механізми [3,
с. 25 ].
У ході міжнародного співробітництва держав головний акцент робиться на реалізації міжнародних стандартів у національному законодавстві, оскільки лише в рамках останнього “каталог” основних прав і свобод людини набуває реального змісту. Закріплений Конституцією України арсенал юридичних засобів забезпечення прав і свобод цілком відповідає міжнародним стандартам і за належного їх використання є цілком достатнім для реального здійснення громадянських і політичних прав і свобод, однак поточне законодавство потребує удосконалення.
Для реалізації у внутрішньому правопорядку визначених Україною міжнародно-правових вимог щодо гарантування прав людини необхідно прийняти нові закони та привести існуючі у відповідність до міжнародних вимог. Право особи на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів забезпечення прав і свобод людини. Забезпечення права на захист – надзвичайно важлива процесуальна проблема, пов'язана з більшістю форм і інститутів кримінального процесу. Досліджувати право на захист означає досліджувати зміст і спрямованість кримінального процесу в цілому та його конкретних стадій. Без реального забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист неможливе всебічне, повне і об'єктивне дослідження обставин кримінальної справи, прийняття законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у контексті наукової теми “Удосконалення правового механізму реалізації та захисту прав та інтересів людини й громадянина в Україні”, яка виконується на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Дослідження є складовою частиною цільової комплексної програми Центру вивчення проблем боротьби зі злочинністю та криміналістичних досліджень № 2БФ042-01 № Державної реєстрації 0101 Ukraine 003579 інв. № 0102 U 000607.
Усе це визначило вибір теми і конкретних питань дисертаційного дослідження.
Мета і завдання дослідження. Забезпечення обвинуваченому права на захист завжди привертало увагу вчених-процесуалістів. Ця проблема піддавалася дослідженню різними авторами і їх розробки знайшли певне втілення в науцій аналізу кримінально-процесуального права.
Питання цієї теми в різні часові періоди висвітлювалися в публікаціях учених України: С. А. Альперта, М. І. Бажанова, І. С. Галагана, Т. В. Варфоломеєвої, В. Г. Гончаренка, Ю. М. Грошевого, А. Я. Дубинського, В. В. Леоненка, В. К. Лисиченка, В. Т. Маляренка, Т. М. Мірошниченко, О. Р. Михайленка, М. М. Михеєнка, В. Т. Нора, З.Д. Смітієнко, Д. С. Сусла, В. М. Хотенця, Г. І. Чангулі, В. П. Шибіки, М. Є. Шумила, О. Г. Яновської та інших.
Значний внесок у розробку питань забезпечення обвинуваченому права на захист внесли такі вчені і практики, як Л. О. Богословська, В. Д. Бринцев, Л. В. Головко, І. І. Дудоров, А. Ф. Коні, О. П. Кучинська, А. І. Жалінський, Г. М. Омельяненко, Д. П. Письменний, В.М. Савицький, М. І. Сірий, Н. В. Сибільова, М.С. Строгович, Б. А. Філімонов, Ю. В. Хоматов, М. О. Чельцов, Р. Гюнтер, М. Німелер, С. Роксін, А. Рьоріхт, В. Хайде, Г. Шмідт-Ренч та інші.
Однак на сьогодні їх подальше наукове дослідження залишається актуальним. Це стосується, зокрема, положень, які пов’язані з висвітленням поняття, видів і значення захисту у кримінальному процесі; процесуальними гарантіями права обвинуваченого на захист; місцем забезпечення обвинуваченому права на захист у системі принципів кримінального процесу ФРН та України; процесуальними гарантіями права обвинуваченого на захист при провадженні досудового розслідування та забезпеченням обвинуваченому права на захист у судовому провадженні в кримінальному процесі ФРН та України.
Мета дисертації полягає в порівняльному вивченні найважливіших аспектів, пов’язаних з забезпеченням обвинуваченому права на захист, їх місцем у кримінальному процесі ФРН та України. Звідси - прагнення розкрити зміст забезпечення прав обвинуваченого, визначити його значення при збиранні і дослідженні доказів, виявити прогалини і недоліки в чинному кримінально- процесуальному законодавстві України і запропонувати конкретні пропозиції щодо їх усунення.
Автор усвідомлював, що в межах одного дисертаційного дослідження неможливо розглянути весь комплекс проблем, що виникають при дослідженні принципу забезпечення обвинуваченому права на захист. Враховуючи це, пошукувач звернув увагу на ті проблеми, які є найбільш актуальними і мають суттєве значення для науки і практики.
Не претендуючи на цілковите вирішення проблемних питань забезпечення обвинуваченому права на захист, автор пропонує ряд теоретичних положень, які розкривають зміст цього принципу і шляхи реалізації його в слідчій, судовій, прокурорській та адвокатській практиці.
Відповідно до поставленої мети завдання дослідження полягали в наступному:
- розкрити поняття, види і значення захисту у кримінальному процесі Федеративної Республіки Німеччини та України;
- дослідити регулювання у законодавстві процесуальних гарантій права обвинуваченого на захист у кримінальному процесі Федеративної Республіки Німеччини та України;
- розглянути розвиток принципу забезпечення обвинуваченому права на захист у кримінальному процесі Федеративної Республіки Німеччини;
- з’ясувати місце забезпечення обвинуваченому права на захист у системі принципів кримінального процесу Федеративної Республіки Німеччини та України;
- з урахуванням одержаних наукових результатів проведеного дослідження розробити пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства України і практики його застосування.
Об’єктом дослідження є процесуально-правові відносини щодо здійснення права обвинуваченого на захист при провадженні в кримінальних справах за законодавством ФРН і України та відповідними міжнародно-правовими актами.
Предметом дослідження є сукупність чинного кримінально-процесуального законодавства Федеративної Республіки Німеччини та України і практика здійснення інституту захисту в ФРН та Україні.
Методологічну основу дисертаційного дослідження складають діалектичний, історичний, порівняльно-правовий, системний, формально- логічний, структурно-функціональний методи.
Проведено порівняльно-правовий аналіз чинних правових норм України з аналогічними нормами кримінально-процесуального права Федеративної Республіки Німеччини. Складена порівняльна таблиця законодавства ФРН і України щодо забезпечення обвинуваченому права на захист.
Застосування методів, положень і правил логіки при визначенні структурних аспектів досліджуваної проблеми, розкритті їх суті, процесуального значення дозволили обгрунтувати конкретні висновки та пропозиції.
Історичний метод вивчення проблеми мав загально-пізнавальне значення не тільки щодо розвитку інституту забезпечення права обвинуваченого на захист у кримінальному процесі ФРН і України, а і в розкритті гуманістичної функції цього інституту та його наукову і практичну значущість у судочинстві цих країн.
Системний і структурно-функціональний методи при вивченні кримінально-процесуальних справ на емпіричному рівні дозволили виявити типові слідчі та судові помилки і визначити шляхи їх усунення та сформулювати пропозиції щодо внесення окремих змін до чинного законодавства.
Нормативною базою дослідження є Конституція України, Основний Закон Федеративної Республіки Німеччини, кримінальне, кримінально-процесуальне законодавство, законодавчі акти з інших галузей права України та Німеччини, міжнародно-правові акти в галузі прав людини, Постанови Верховної Ради України та Постанови Пленуму Верховного Суду України.
Емпіричну базу дослідження склали дані, одержані внаслідок вивчення практики застосування судами України законів, що забезпечують обвинуваченому право на захист за 1998 – 2002 роки та опублікована за останні п’ять років практика судів ФРН.
Теоретичну основу дисертаційного дослідження склали праці вказаних вище учених України, Федеративної Республіки Німеччини в галузі кримінального та кримінально-процесуального права, теорії та історії держави і права, а також публікації інших учених, практиків України, Федеративної Республіки Німеччини та Російської Федерації.
Наукова новизна дисертації визначається перш за все темою, яка ще не була предметом спеціального монографічного дослідження, а також порівняльним аналізом норм чинного кримінально-процесуального законодавства України та Федеративної Республіки Німеччини, їх практичною реалізацією у світлі положень конституцій згаданих країн, а також ратифікованих Верховною Радою України міжнародно-правових документів. Робота є першим у науці кримінально-процесуального права України порівняльно-правовим дослідженням суті, значення і змісту забезпечення обвинуваченому права на захист у кримінальному процесі Федеративної Республіки Німеччини.
Новизна результатів дисертації відбита в наступних положеннях:
1. Важливою особливістю прав i законних інтересів обвинуваченого в німецькому кримінальному процесі є їх забезпечення правовими гарантіями, закріпленими згідно з Основним законом у чинному галузевому законодавстві. У ФРН передбачені в законодавстві права громадян забезпечуються закріпленими у ньому матеріальними та процесуальними гарантіями, які становлять значний інтерес для теорії і практики кримінального судочинства України.
2. Системи кримінального процесу України та ФРН, маючи свої національні відмінності, структурно-функціонально побудовані таким чином, що суб’єктивним правам обвинуваченого в усіх стадіях відповідають певні процесуальні обов’язки органів держави, які ведуть кримінальний процес. Права обвинуваченого процесуально поєднані з обов’язком органів розслідування, прокуратури, суду пред’явити обвинувачення в установлені законом строки, забезпечити участь у справі захисника i можливість обвинуваченому ознайомитися з матеріалами справи.
3. Кримінально-процесуальне законодавство України та ФРН зобов’язує органи розслідування, прокуратуру i суд забезпечувати можливість не лише захищатися від пред’явленого йому обвинувачення, але й захищати особисті i майнові права, тобто створювати необхідні умови для реалізації права на захист. Це означає, що вони не тільки не вправі перешкоджати обвинуваченому i його захисникові в здійсненні права на захист, а й повинні вживати заходів для того, щоб обвинувачений та його захисник в установленому законом порядку здійснювали це право.
4. Порівняльне дослідження, пов'язане із забезпеченням обвинуваченому права на захист, дає можливість відмітити ряд особливостей кримiнально-процесуального законодавства ФРН, за якими воно відрізняється від вітчизняного законодавства, і дати пропозиції щодо доцільності внесення змін і доповнень до чинного КПК України, зокрема:
• ст. 22 КПК „Всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин справи” слушно конкретизувати і доповнити наступними пунктами:
п. 4) Свобода волі і волевиявлення обвинуваченого не повинні пригнічуватися шляхом грубого поводження, виснаження, фізичного впливу, введення в організм спеціальних препаратів, мук, обману, гіпнозу. Погроза застосування недопустимих законом засобів і обіцянки не передбачених законом вигод заборонені.
п. 5) Застосування засобів, які впливають на пам’ять обвинуваченого або можливість розуміння ним того, що відбувається, не дозволяється.
п. 6) Заборони, передбачені п. 4 і 5 діють, незважаючи на згоду обвинуваченого. У всіх випадках показання, які отримані з порушенням цих заборон, не можуть використовуватися як докази;
• ст. 45 КПК „Обов’язкова участь захисника” доповнити
п. 7) у випадку тримання обвинуваченого під вартою більше як чотири місяці;
• ст. 156 КПК „Строки тримання під вартою” викласти в такій редакції:
Тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати більше двох місяців.
У випадках, коли у строк, передбачений частиною першою цієї статті, розслідування справи закінчити неможливо, а підстав для скасування чи зміни запобіжного заходу на більш м’який немає, термін його дії може бути продовжений:
1) до чотирьох місяців – за поданням, погодженим з прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства, або самим цим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу;
2) до шести місяців - за поданням, погодженим з заступником Генерального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів, або самим цим прокурором у справах про тяжкі і особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду;
3) до дванадцяти місяців - за поданням, погодженим з Генеральним прокурором України, його заступником або самим цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України;
4) про кожне наступне рішення про продовження строку тримання під вартою невідкладно повідомляється родичеві арештованого або особі, яка користується його довірою. Повідомлення має здійснити суддя, який санкціонував продовження строку арешту;
• ст. 254 КПК „Вручення підсудному копії обвинувального висновку і повідомлення про день розгляду справи в суді” викласти так:
Копія обвинувального висновку і повістка про виклик до суду вручаються підсудному під розписку не пізніше як за тиждень до дня розгляду справи в суді;
• ст. 286 КПК „Встановлення особи підсудного і часу вручення йому копії обвинувального висновку” викласти в такій редакції:
Суд встановлює особу підсудного, з'ясовуючи його прізвище, ім'я, по батькові, місце, рік, місяць і день народження, місце проживання, заняття, сімейний стан та інші потрібні дані, що стосуються його особи.
Після цього головуючий запитує підсудного, чи вручені йому і коли саме копія обвинувального висновку, а в справах, зазначених у частині першій статті 27 цього Кодексу, - копія скарги, копія постанови про порушення справи та повістка.
В разі невручення підсудному зазначених документів або вручення їх в строк менший, як за тиждень до розгляду справи в судовому засіданні, розгляд справи належить відкласти ще на тиждень з обов'язковим врученням підсудному цих документів для ознайомлення.
При несвоєчасному врученні підсудному зазначених документів справа може бути розглянута в судовому засіданні лише тоді, коли про це просить підсудний;
• ст. 296 КПК „Заявлення і розв’язання клопотань” пропонується доповнити наступним пунктом:
п. 5) Головуючий зобов’язаний викликати і допитати будь-яку особу як свідка за клопотанням підсудного;
• ст. 306 КПК „Оголошення показань свідка” пропонується доповнити наступним пунктом:
п. 3) Показання свідка, допитаного під час досудового розслідування, який лише в судовому розгляді справи вперше використав своє право на відмову від давання показань, не можуть бути оголошені;
• ст. 87 КПК „Протокол судового засідання” доцільно доповнити наступним пунктом:
п. 4) Доки не складено протокол судового засідання, вирок суду не може бути вручений засудженому чи виправданому;
• ст. 205 КПК „Направлення обвинуваченого на стаціонарну експертизу” запропоновано викласти в такій редакції:
Якщо при проведенні судово-медичної або судово-психіатричної експертизи виникає необхідність тривалого спостереження за обвинуваченим або дослідження його, суд за поданням слідчого, погодженого з прокурором, повинен заслухати з цього приводу думку експерта та захисника і винести постанову щодо поміщення у відповідний медичний заклад.
Подання розглядається з додержанням порядку, визначеного частиною п'ятою статті 165², на постанову судді прокурором, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб може бути подана апеляція до апеляційного суду. Подача апеляції зупиняє виконання постанови судді.
Поміщення в психіатричну лікарню відповідно до п. 1 не може бути тривалішим ніж на шість тижнів.
• ст. 155 КПК „Взяття під варту” пропонується доповнити наступним пунктом:
п. 6) Надання зручностей і занять, про які просить обвинувачений, оплачується за рахунок арештованого, якщо вони узгоджуються з метою арешту і не порушують порядок, встановлений у слідчому ізоляторі.
• ст. 180 КПК „Час проведення обшуку і виїмки” запропоновано викласти в такій редакції:
п. 2) Обшукувати в нічний час житло, службові приміщення, майно, яке знаходиться на огороженій території, можна тільки при переслідуванні осіб за гарячими слідами або при невідкладності дії, або коли потрібно затримати втікача із місць позбавлення волі.
п. 3) Зазначені обмеження не поширюються на приміщення, які загальнодоступні в нічний час, на приміщення, які відомі міліції як нічліжки або збіговиська осіб, що притягувалися до кримінальної відповідальності, як склади речей, здобутих злочинним шляхом, або як сховища для продажу наркотиків і зброї, для азартних ігор і проституції;
п. 4) Нічним часом визнається час з 22 години вечора до 6 години ранку;
• ст. 192 КПК „Огляд трупа” пропонується доповнити наступним пунктом:
п. 3) У випадку ексгумації трупа про це повинні бути повідомлені родичі померлого, якщо таке повідомлення може бути їм передане без особливих труднощів і якщо повідомлення не суперечить меті розслідування;
• ст. 178 КПК „Підстави для проведення виїмки та порядок надання згоди на її проведення” пропонується доповнити наступним пунктом:
п. 5) Виїмка у приміщеннях редакції, видавництва, типографії або на радіостанції може бути призначена лише суддею;
• ст. 187 КПК „Накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку” доцільно доповнити наступним пунктом:
п. 10) Якщо дані, отримані в результаті зняття інформації з каналів зв’язку, більше не потрібні для кримінального переслідування, то під наглядом прокурора добуті матеріали повинні бути знищені. Про знищення має бути складено акт.
Наукова та практична значущість роботи полягає в тому, що сформульовані автором висновки, положення та пропозиції можуть бути використані:
- при підготовці нового і вдосконаленні чинного Кримінально-процесуальних кодексів та інших законів України;
- у науково-дослідній роботі викладачів, аспірантів, студентів, де положення дисертації можуть бути основою для подальшого вивчення проблеми забезпечення обвинуваченому права на захист у кримінальному процесі ФРН та України;
- у навчальному процесі – при вивченні і викладанні курсів кримінально-процесуального права України, порівняльного кримінально-процесуального права та історії держави і права зарубіжних країн, при підготовці методичних матеріалів як для студентів, так і для практичних працівників при підвищенні їх кваліфікації.
Апробація результатів дослідження. Основні висновки та рекомендації дисертації доповідались на засіданнях кафедри криміналістики юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, апробовані у наукових статтях, повідомленнях на наукових і науково- практичних конференціях, зокрема:
- на міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми вдосконалення законодавства та практика його застосування з урахуванням прогнозу злочинності”, 20-21 травня 1999 р.( м. Луганськ );
- міжнародній науково-практичній конференції “Конституційне будівництво в Україні: теорія та практика” 1-3 червня 2000 р.( м. Ужгород );
- міжнародній конференції “Практичні проблеми юридичної освіти України у контексті європейської інтеграції” 20 вересня 2001 р. ( м. Київ );
- міжнародній науковій конференції „Проблеми розвитку і управління інтеграційними процесами на міжнародному ринку вищої освіти і науки” 16 -18 жовтня 2002р. ( Словацька Республіка, м. Сніна ).
За темою дослідження опубліковано 1 навчальний посібник (у співавторстві) та 5 статей у фахових виданнях ВАК України.
Структура роботи визначена предметом та зумовлена метою і завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що містять одинадцять підрозділів, висновків, списку використаних джерел ( 158 найменувань ). Загальний обсяг роботи становить 173 аркуші.

bibliography

Висновки

Вивчення питань, пов'язаних з процесуальними гарантiями права обвинуваченого на захист, дає можливiсть вiдмiтити ряд особливостей кримiнально-процесуального законодавства ФРН, за якими воно вiдрiзняється вiд українського законодавства, зокрема:
- призначення обвинуваченому захисника в обов'язковому порядку у випадку тримання його пiд вартою бiльше як три мiсяцi ( § 117 КПК ФРН );
- максимальний строк попереднього ув’язнення не може перевищувати 6 мiсяцiв, а у виняткових випадках 1 року ( § 122 КПК ФРН );
- судовий розгляд повинен початися не ранiше нiж через тиждень пiсля вручення пiдсудному виклику. Якщо цей строк не витриманий, то пiдсудний має право вимагати вiдкладення справи ( § 217 КПК ФРН );
- захисник викликається до суду шляхом вручення письмового повiдомлення не менш як за тиждень до початку судового розгляду. Якщо цього строку не додержано, то вiн може вимагати перенесення дня розгляду справи ( § 218 КПК ФРН );
- наявнiсть у обвинуваченого права на виклик будь-якої особи як свiдка, навiть при вiдхиленнi такого клопотання головуючим суду ( § 220 КПК ФРН );
- можливiсть допиту суддею свiдка чи експерта в порядку прохання або доручення, якщо їх явцi перешкоджають поважнi причини, зокрема хвороба, велика вiдстань ( § 234 КПК ФРН );
- закрiплення принципу безпосередностi ( обов’язковий допит судом будь-якої особи - § 250 КПК ФРН );
- пiдсудний, якщо навiть за нього виступав захисник, повинен бути опитаний, чи бажає вiн брати участь в судових дебатах ( § 258 КПК ФРН );
- доки не складено протокол судового засiдання, вирок суду не може бути вручений ( § 274 КПК ФРН ) та інші, якi можна вiднести до позитивних.
Цi положення заслуговують на увагу їх вивчення при реформуваннi кримiнально-процесуального законодавства України. Водночас потребують бiльш критичного ставлення до себе тi новi положення КПК ФРН, у яких законодавець ФРН, виходячи з iнтересiв успiшної боротьби зi злочиннiстю i протидiї спробам перешкоджати встановленню iстини у справi, вимушено закрiпив у законi. Це, зокрема:
- лiквiдацiя у 1974 роцi iнституту попереднього слiдства i перехiд до прокурорського дiзнання, що позбавило обвинуваченого в повному обсязi знайомитися з матерiалами справи i заявляти клопотання;
- виключення захисника з процесу ( §§ 138a, 138б, 138c КПК ФРН );
- обмеження конституцiйного права на недоторканнiсть житла, особисту свободу в зв’язку з розширенням пiдстав для обшуку житла, особи;
- затримання не лише пiдозрюваних у вчиненнi злочину, але й будь-якої особи, якщо це необхiдно для забезпечення розслiдування злочину;
- оголошення лише резолютивної частини вироку ( § 268 КПК ФРН ) та інші.
А в цілому, за винятком зазначених положень, право обвинуваченого на захист в ФРН є одним iз проявiв демократизму, виражає суть всiєї системи кримiнально-процесуального законодавства i встановленого порядку розслiдування i розгляду кримiнальних справ. Аналiз питань, пов’язаних з процесуальними гарантiями права обвинуваченого на захист, досвiд ФРН з дослiджуваного питання дозволяють глибше вивчити дiюче зарубiжне законодавство i чiткiше визначити переспективи удосконалення українського законодавства.

Список використаних джерел та літератури

1. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи. – К.: Либідь, 1992. – 34 с.
2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня
1966 р. – Там само. – 41 с.
3. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р. // Вісник Верховного Суду України. – 1997. - № 3
( вкладка ).
4. Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх ( “Пекінські правила” ). Прийняті на 96-му пленарному засіданні ООН у 1985 р. // Сов.юстиция. – 1991. - № 11-14. –
23 с.
5. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990р. // Закони України т. 1. – К.: Книга, 1996. – 5 с.
6. Конституція України від 28 червня 1996 року – К.: Преса України, 2000. – 80 с.
7. Основной закон Федеративной Республики Германии. // Пер. с нем., Редкол.: В.А.Туманов и др. – М.: Прогресс, 1991. – 58 с.
8. Закон “ Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого Протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції “ від 17 липня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. - № 40. – Ст.263. – 6 с.
9. Постанова Верховної Ради України “Про приведення законодавства України у відповідність з Європейськими конвенціями з питань кримінального судочинства” від 22 вересня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 33. – Ст.258. – 3 с.
10. Кримінальний кодекс України. – К., Юрінком Інтер, 2001. – 87с.
11. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К., Атіка, 2001. – 206с.
12. Уголовный кодекс ФРГ. – М.: Юридический коледж МГУ, 1996 . – 202 с.
13. Уголовно-процессуальный кодекс Федеративной Республики Германии. – М.: Манускрипт, 1994. – 204с.
14. Закон України “ Про Конституційний Суд України “ від 16 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 4. – Ст.272. – 25 с.
15. Закон України “ Про прокуратуру “ від 5 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України.-1991.- №53.- Ст.793; 1993.- №50.- Ст.474; 1995.- №11. – Ст.71. – 22 с.
16. Закон України “ Про адвокатуру “ від 19 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 9. – Ст.62. – 7 с.
17. Закон України “ Про міліцію “ від 20 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 4. – Ст.20; 1992. - № 36. – Ст.526; 1993. - № 11. – Ст.83; 1994. - № 26. – Ст.216; 1995. - № 15. – Ст.102. – 18 с.
18. Закон України “ Про Службу безпеки України “ від 25 березня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 27. – Ст.382. – 11 с.
19. Закон України “ Про оперативно-розшукову діяльність “ від 18 лютого, 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22. – Ст.303; 1992. - № 39. – Ст.572; 1994. - № 11. – Ст.52. – 9 с.
20. Закон України “ Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю “ від 30 червня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 35. – Ст.358; 1994. - № 24. – Ст.184. – 17 с.
21. Закон України “ Про громадянство України “ від 18 січня 2001 р. // Голос України. – 2001. – 6 березня. - № 42. – 18 с.
22. Закон України “ Про звернення громадян “ від 2 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 47. – Ст.256. – 14 с.
23. Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини“ від 23 грудня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. - № 20. – Ст.99. – 11 с.
24. Закон України “ Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів “ від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 11. – Ст.50. – 8 с.
25. Закон України “ Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві “ від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 11. – Ст.51. – 9 с.
26. Закон України “ Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду “ від 1 грудня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 1. – Ст.1. – 5 с.
27. Положення про застосування Закону України “ Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду “. Затв. Наказом Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів України від 4 березня 1996 р. № 6/5, 3, 41 // Юрид. Вісник України. – 5-12 червня 1997 р. - № 23. – 7 с.
28. Закон України “ Про судову експертизу “ від 25 лютого 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 28. – Ст.232. – 6 с.
29. Закон України “ Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх “ від 24 січня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 6. – Ст.35. – 10 с.
30. Закон України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” №2533 – ІІІ від 21.06.2001, №2670-ІІІ від 12.07.2001р. – 12 с.
31. Йорг Арнольд Ограничение правового государства в германском уголовно-процесуальном праве // Конституционное право: Восточноевропейское обозрение. – 1999. – № 3 (28). – 16 с.
32. Концепція судово-правової реформи в Україні. Схвалена постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р. // Голос України. – 1992. – 12 серпня.
33. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах (1973- 1998 р. ). – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 390с.
34. Постанова № 2 Пленуму Верховного Суду від 7 лютого 2003 року „Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи”. Юридичний вісник України № 11 від 15 – 21 березня 2003 року.
35. Бахін В.П. Слідча практика: проблеми вивчення і вдосконалення. Автореф. дис... докт. юрид наук. – К., 1991. – 36с.
36. Бахін В.П. Тактика допиту. – К.: Академія внутрішніх справ України, 1997. – 141с.
37. Бахин В.П. Полицейский допрос. – Алматы.: Академія внутренних дел казахстана, 1997. – 211с.
38. Бекаріа Чезаре. Про злочини і покарання. – К., 1998. – 309 с.
39. Варфоломеева Т.В. Криминалистика и профессиональная деятельность защитника. – К.: Либідь, 1987. – 152с.
40. Варфоломеєва Т.В. Організаційні, процесуальні та криміналістичні проблеми захисту адвокатом прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Автореф. дис... док. юрид. наук. - К., 1994. - 39с.
41. Варфоломеева Т.К. Защита в уголовном судопроизводстве. – К.: Либідь, 1998. – 204с.
42. Варфоломеєва Т.К., Медведчук В.В., Святоцький О.Д. Організація адвокатури в Україні. – К.: Право України, 1998. – 223с.
43. Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К.: Перун, 2001. – 1426с.
44. Гончаренко В.Г. Кибернетика в уголовном судопроизводстве. – К.: Либідь, 1980. – 213с.
45. Гошовський М. І., Кучинська О. П. Потерпілий у кримінальному процесі України. – К.: Юрінком інтер, 1998. – 192с.
46. Гуценко К.Ф., Головко Л.В., Филимонов Б.А. Уголовный процесс западных государств. – М.: Зерцало, 2001. – 470 с.
47. Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування ( наук. редактор перекладу Шибіко В.П.). – К.: АртЕк, 1997. – 108с.
48. Дудоров О. Кримінальне переслідування податкових злочинів (за законодавством Федеративної Республіки Німеччини) // Підприємництво, господарство і право. – 1999. – № 2.
49. Жалинский А., Рерихт А. Введение в немецкое право. – М.: Спарк, 2001. – 767 с.
50. Козакевич О. Європейський суд з прав людини: здобутки та перспективи // Юридичний вісник України. – 2003. - № 16-17.
51. Кримінальний процес України. За редакцією Ю.М. Грошевого та В.М. Хотинця. – Харків: Право, 2000. – 494с.
52. Кримінально – процесуальний кодекс України. Науково – практичний
– коментар. За загальною редакцією В. Т. Маляренка, В. Г. Гончаренка -
К.: Форум, 2003.
53. Кучинська О.П. Реалізація прав потерпілого в кримінальному процесі України. Автореф. дис... канд. юрид наук. – К. 1996. – 21с.
54. Леоненко В.В., Чангули Г.И., Сирый М.И., Миллер А.И. Гласность
судебной деятельности по уголовным делам. – К.: Наукова думка, 1993. – 186с.
55. Лисиченко В.К. Проблеми новації чинного кримінально-процесуального
законодавства України та етапи його розвитку // Концепція розвитку
законодавства України. – К.: Інститут законодавства, 1996. – 510 с.
56. Лисиченко В.К., Омельяненко Г.М., Опришко В.Ф. та ін. Коментар до Конституції України. – К. : Інститут законодавства, 1996. – 493 с..
57. Маляренко В. Конституційні засади кримінального судочинства. – К.: Юрінком інтер, 1999. – 318с.
58. Маляренко В. Т. Про подання апеляцій на судові рішення у кримінальних справах // Вісник Верховного Суду України. – 2002. - № 1.
59. Маляренко В.Т. Про розгляд кримінальної справи в апеляційному порядку // Вісник Верховного Суду України. – 2002. - № 2.
60. Михайленко А.Р. Расследование преступлений: законность и обеспечение прав граждан. – К.: Юрінком інтер, 1999. – 446с.
61. Михайленко О.Р. Проблеми справедливості при розбудові правової держави // Право України, 1998, N 8. – С. 81-91.
62. Михайленко О.Р. Прокуратура Федеративної Республіки Німеччини: становлення та повноваження // Право України, 2000, № 5. – С. 104-105.
63. Михайленко О.Р. Прокуратура Франції, ФРН, Великобританії, США. – К.: Академія адвокатури, 2001. – 32с.
64. Михайленко П.П. Кримінальне право, кримінальний процес, кримінологія України. – 1, 2, 3 томи. – Київ.: Генеза, 1999. – 943с.
65. Михеєнко М.М., Молдован В.В., Радзієвська Л.К. Порівняльне судове право. – К.: Либідь, 1993. – 325с.
66. Михеєнко М.М., Святоцький О.Д. Адвокатура України . – К.: Право України, 1997. – 191с.
67. Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном процессе. – К.: Київський університет, 1984. - 134с.
68. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. – К.: Либідь, 1999. – 536 с.
69. Михеєнко М.М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні: Вибрані твори.- К.: Юрінком Інтер, 1999. - 271с.
70. Михеенко М.М. Теоретические проблемы доказывания в советском уголовном процессе. Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – К., 1984 . – 46с.
71. Михеенко М.М., Шибико В.П. Уголовно-процессуальноеправо Великоб- ритании, США и Франции. – К.: УМК ВО, 1988. - 188с.
72. Михеєнко М.М., Молдован В.В., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: підручник для студентів юрид. вузів і фак. - К.: Вентурі, 1992. – 421с.
73. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Науково-практичний коментар кримінально-процесуального кодексу України. - К.: Юрінком Інтер, 1997. – 622с.
74. Молдован В.В. Порівняльний кримінальний процес. К.: Либідь, 1996. – 255с.
75. Молдован В.В., Молдован А.В. Порівняльне кримінально – процесуальне право. К.: Юрінком Інтер, 1999. – 400с.
76. Моторний Ю. Хто чує голос „безголосого” захисника // Юридичний вісник України. – 2003. - 29 березня. - № 13. – С. 10
77. Немецкий закон о судьях / Материалы по вопросам политики и общества в Федеративной Республике Германия: Интер-Национес, Германия, 5300, Бонн 2; 1993.
78. Нимеллер М. Уголовное правосудие и роль прокуратуры в системе уголовного судопроизводства ФРГ // Советская юстиция. – М.: 1991. – № 16.
79. Омельяненко Г.М. Судова система: проблеми нормативного врегулювання // Концепція розвитку законодавства України. – К.: Інститут законодавства, 1996. – С. 415-417.
80. Омельяненко Г.М. Деякі концептуальні питання судово-правової реформи в Україні // Державно-правова реформа в Україні. – К.: Інститут законодавства, 1997. – С. 326-330.
81. Правовые системы стран мира. - М.: Прогрес, 2001, - 982с.
82. Проект Кримінально-процесуального кодексу України. – К.: Кабінет Міністрів України, 1999. – 169с.
83. Письменний Д.П. Отказ в возбуждении уголовного дела в советском уголовном процессе (на материалах органов МВД Украинской ССР) Автореф. дис... канд. юрид. наук. - К., 1980. – 21 с.
84. Про запобіжні заходи. // Дзеркало тижня. – 15.03.2003. – 24с.
85. Савицький Д.О. Процес доказування у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів. Автореф. дис... канд. юрид. наук. – К., 2003. – 18с.
86. Сірий М.І. Реалізація принципу гласності в діяльності суду І інстанції в кримінальних справах. Автореф. дис... канд. юрид. наук. – К., 1991. – 24с.
87. Судебные системы западных государств / Отв. Ред. В.А. Туманов. М.: Прогрес, 1991. – 840 с.
88. Сусло Д.С. Історія суду Радянської України ( 1917-1967 рр. ). – К.: Київський університет, 1968. – 302с.
89. Федеративная Республика Германия. Конституция и законодательные акты / Пер. с нем., Редкол.: В.А.Туманов и др. – М.: Прогресс, 1991. – 519 с.
90. Филимонов Б. Защитник в германском уголовном процессе. М.: Спарк, 1997. – 112 с.
91. Филимонов Б. Основы теории доказательств в германском уголовном процессе. М.: Спарк, 1994. – 157 с.
92. Филимонов Б.А. Уголовный процес ФРГ. М.: Московский университет, 1974. – 117 с.
93. Филимонов Б.А. Інститут запретов доказывания в уголовном процессе ФРГ// Вестник Московського университета. Серия право, № 6, 1986. – С. 112 – 120.
94. Уголовное право зарубежных государств. Общая часть / Под ред. И с предисл. И.Д. Козочкина – М.: Институт международного права и экономики имени А.С. Грибоедова, 2001. – 576 с.
95. Уголовно-процесуальный кодекс ФРГ / Перевод с немецкого и предисловие Б.А. Филимонова. - М.: Манускрипт, 1994. – 204с.
96. Хайде В. Система правосудия Федеративной Рекспублики Германии. – Изд. 1-е на рус. яз. – Бонн, Германский фонд международного правового сотрудничества, 1995. – 114 с.
97. Чельцов-Бебутов М.А. Советский уголовный процесс. – Харьков.: Юридический институт, 1928. – 349с.
98. Чельцов-Бебутов М.А. Положение личности в уголовном процессе. Ч.І. Происхождение и развитие розыскного процесса во Франции. М.: Юридическое издательство, 1948.
99. Чельцов-Бебутов М.А. Курс уголовно-поцессуального права. – СПб.: Университет, 1995.
– 412 с.
100. Шибіко В.П. та ін. Сучасні системи адвокатури за ред. О.Д. Святоцького. - К.: Право України, 1993. – 198с.
101. Шибіко В.П. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод і проект нового Кримінально-процесуального кодексу України // Запровадження та застосування міжнародних норм прав людини. – К.: Київський університет, 1997. – 116с.
102. Шибіко В.П. Апеляція у кримінальному процесі ФРН // Вісник Київського університету. Юридичні науки. – К., 1995, № 33/34.
103. Шредер Ф.-К. Проверка законности и обоснованости приговора // Актуальные вопросы совреенного уголовного права, криминологии и уголовного процесса (Второй советско-западногерманский колоквиум). 18-22 октября 1982 г. – Тбилиси.: Тбилиский университет, 1986. – С. 241 – 242.
104. Шмидт-Рэнч, Гюнтер / Юрген «Немецкий Закон о судьях, Закон о выборах судей»; 4 изд – Мюнхен, 1988. – 285 с.
105. Шумило М.Є. Реабілітація в кримінальному процесі України. – Харків: Право, 2001. – 320с.
106. Юридическая процессуальная форма ( под общей редакцией П.Е.Недбайло и В.М.Горшенева ). – М.: Юридическая литература, 1967. – 312 с.
107. Яновська О.Г. Правові гарантії діяльності адвоката – захисника в кримінальному процесі України: Автореф. дис... канд. юрид. наук. – К., 1997. – 19с.
* * *
108. Bayerischer Rechtswegweiser / Eine Information aus dem Bayerischen Staatsministerium der Justiz.- München, 1998.-70s.
109. Beling E. Die Beweisverbote als Grenzen der Wahrheitserforschung im Strafprozess. Breslau, 1903. S.3.
110. Bericht über den 46 Deutschen Juristentag// Monatsschrift für deutsches Recht. 1966. N 112. S. 986.
111. Beweisverbote im Strafprozess. Rechtsvergleihende Generalgutachten für den
46 Deutsch Juristentag. München; Berln, 1966. S.101.
112. Dahs H. Die kleine Strafprozessreform. «Neue juristische Wochenschrift»,
Hft. 2, 1965, S.81.
113. Deutsche Rechtspraxis: Hand-und Schulungsbuch / Hrsg. Von Burkhard
Messerschmidt. - München: Beck, 1991.
114.Fezer G. Zur Struktur des Ausschießungverfahren gemäß § 138a ff StPO. Juristische Rundschau. 1990. S. 79
115. Gossrau E. Unterlassen der Zeugenbelehung als Revisionsgrund //
Monatsschrift für deutsches Recht. 1958. N 11. S. 468.
116. Goldammers Archiv für Strafrecht. 1962. N 3. S. 148.
117.Gossel K.H. Verteidigerbeschränkungen in Teroristenverfahren, in: Rechtsstaat in der Bewährung, Bd. 7. 1979. S. 30.
118. Henkel H. Strafverfahrensrecht. 1968.
119. Heyde Wolfgang: Justiz in Deutschland: ein Überblick über Recht und
Gerichte der BRD / Wolfgang Heyde. 6. Überarbeitete Auflage 1999.- Köln:
Bundesanzeiger- Verl.,1999.-124s.
120. Höfter A. Kriminalistik. Hamburg, 1954, S. 236.
121.Jeschek H. – H. Rechsvergleichung als Grundlage der Strafprozeßreform in: Probleme der Strafprozeßreform. 1975. S. 20.
122. Juristenzeitung. 1970. S. 729.
123. Kaiser E. Verwertbarkeit von Äußerung Dtitten während Überwachung Tele¬-
fongespräch (§ lOOa StPO)//Neue Juristische Wochenschrift. 1974. H. 7. S.
349—350.
124. Kern E. Strafverfahrensrecht. 8 erg. U. Durcges. Aufl. München und Berlin,
1967, S. 233.
125. Kleinknecht T., Meyer-Goßner L. Strafprozeßordnung. München,1995.
126. Kleinknecht. T. Strafprozessordnung: Gerichtsverfassungsgesetz/33 Aufl..
München, 1977. S. 359—360.
127. Kühne H. Stafprozeßlehre. Straßburg,1988.
128. Karlsruher Kommentar zur Strafprozeßordnung und zum
Gerichtsverfassungsgesetz, 4. Aufl. München, 1999.
129. Kroschel T., Meyer – Goßner L. Die Urteile in Strafsachen. 26. Aufl. –
München: Vahlen, 1994. S. 264 – 268.
130. Lehmke M., Julius H., Kreher C. Heidelberg Kommentar zur
Strafprozessordnung, 2. Aufl. – Heidelberg: Verlag S. F. Muller, 1999.
131. Lotter L. Die Stellung des Strafverteidigers in Vorverfahren des englischen und deutschen Strafprozeß. 1969. S. 43.
132. Löwe-Rosenberg. Die Strafprozessordnung und das
Gerichtsverfassungsgesetz: Grosskomentar / 22 Aufl. Berlin; N. Y., 1971. Bd
2. S. 1261.
133. Meurer D. Strafprozessrecht / 2 Rufl. Barburg, 1983. S. 140.
134. Müncenberg E. Unzulässige Täuschung durch Organe der
Strafverfolgungsbehörde. Münster, 1966. S. 37.
135. Neue Juristische Wochenschrift. 1978. S. 1538.
136. Öffentliches Recht: Stud-Jur- Nomos, Textausgaben.-1.Aufl.-Baden-Baden:
Nomos-Verl.- Ges. –1992.
137. Otto H. Grenzen und Tragweite der Beweisverbote im Strafverfahren //
Goldarnmers Archiv für Strafrecht.. 1970. N 6. S. 293.
138. Peters K. Strafprozess. 1985.
139. Roggemann H. Tonband in Verfahrensrecht.Göttingen, 1962.
140. Roxin C. Strafprozessrecht / 7 Aufl. München. 1977. S. 253.
141. Rudolphi H.-J. Die Revisibilität von’ Verfahrensmängel im Strafprozess //
Monatsschrift für deutsches Recht. 1970. N 2. S. 99.
142. Sarstedt W. Beweisverbote im Strafprozess // Verhandlung des 46 DJT. 1966.
Bd. 2. S.8.
143. Seelmann K. Die Ausschließung der Verteidiger. Neue Juristische Wochenschrift. 1979. S. 1128.
144. Schafer H. Die Praxis des Stafverfahrens. 1983.
145. Schlüchter E. Das Strafprozeßrecht. Kernwissen. 3. Aufl. – Frankfurt-am-Main: EuWisVerlag, 1999.
146. Schmidt Eb. Die Verletzung der Belehrungspflicht dem § 55 abs. 2 StPO als
Revisionsgrund // Juristenzeitung. 1958. N 12. S. 601.
147. Schmidt Eb. Deutsches Strafprozeßrecht. 1967.
148. Schmidt – Rantsch, Günter / Schmidt-Rantsch, Jürgen: Deutsches
Richtergesetz, Richterwahlgesetz; 4. Auflage, München,1988.
149. Schöneborn Ch. Die strafprozessuale Beweisverwertungsproblematik aus
revisionsrechtlicher Sict // Goldammers Archiv für Strafrecht. 1975. N l. S. 33.
150. Strafprozessordnung mit Auszüngen aus Gerichtsverfassungsgesetz, EGGVG, Strassenverkehrsgesetz und Grundgesetz. Textausgabe. 23., neubearbeitete Auflage. Stand I. Januar 199. Deutscher Taschenbuch Verlag. München, 1991. - S. 97.
151. Schünemann B. Die Belehrungspfllcht der § 243 IV, 136 StPO und des BGH //
Monatsschrift für deutsches Recht. 1969. N 2. S. 101; Hanack E.-W. Die
Rechtssprechung des Bundesgerichtshofs im Strafverfahrensrecht //
Juristenzeitung. 1971. N 4. S. 169.
152. Spendel G. Beweisverbote im Strafprozess // Neue Juristische Wochenschrift.
1966. H. 22. S. 1105.

Судова практика

153. Ухвала Верховного Суду України від 3 квітня 2001 р. // Архів Верховного Суду України. 2001.
154. Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 5 червня 2001 р. // Архів Верховного Суду України. 2001.
155. Ухвали судової колегії / палати у кримінальних справах Верховного Суду України 1998 – 2002 р. // Архів Верховного Суду України за 1998 – 2002.
156. Узагальнення практики застосування судами України законів, що забезпечують підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист та стан справ за 1998 – 2002 р.
157. Про стан злочинності у Німеччині та про скоєння злочинів українськими громадянами у 2001 р. // Аналітична довідка підготовлена посольством України у ФРН 17. 05. 2002 р.
158. Вирок дільничного суду ФРН // Жалинский А., Рерихт А. Введение в немецкое право. – М.: Спарк. – 2001. – С. 743 – 746.