ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ОБВИНУВАЧЕНОГО НА ЗАХИСТ У СИСТЕМІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

brief description

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ……………………………………………3
ВСТУП.....................................................................................................................4
РОЗДІЛ 1 ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС ОБВИНУВАЧЕНОГО ЯК СУБ’ЄКТА ПРАВА НА ЗАХИСТ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ..11
1.1. Історичні витоки формування прав і свобод людини та становлення інституту захисту прав обвинуваченого в кримінальному судочинстві..........11
1.2. Сучасні проблеми визначення статусу обвинуваченого............................22
1.3. Аналіз чинного законодавства та міжнародного досвіду щодо забезпечення обвинуваченому права на захист..................................................57
Висновки до розділу……………………………………………………………..92
РОЗДІЛ 2 РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА ОБВИНУВАЧЕНОГО НА ЗАХИСТ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ........................................................97
2.1. Захист як кримінально-процесуальна функція............................................97
2.2. Право на захист та принцип змагальності.................................................121
2.3. Реалізація права на захист та презумпція невинуватості.........................128
2.4. Реалізація права обвинуваченого на захист на етапі закінчення досудового слідства........................................................................................................................139
Висновки до розділу..................................................................................................148
ВИСНОВКИ.........................................................................................................153
ДОДАТКИ............................................................................................................160
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...........................................................174

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Відповідно до ст. 3 Конституції України, утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, що визначає зміст і спрямованість її діяльності.
Загалом визнання та дотримання прав і свобод людини, їхнє належне забезпечення та надійний захист є виразом демократизації системи державної влади. Так, зокрема, у Загальній Декларації прав людини підкреслюється, що кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту. Конвенція про захист прав і основних свобод людини проголошує право обвинуваченого мати достатні можливості для підготовки свого захисту, що його він може здійснювати особисто або через посередництво обраного ним самим захисника, або мати призначеного йому захисника безоплатно. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права проголошує принцип правового захисту людини, її прав і свобод. За дослідженням дисертанта 83,0 % опитаних слідчих важають за необхідне роз’яснювати права обвинуваченого у повному обсязі, але лише 18,9 % опитаних слідчих, вважають, що це забезпечить повне, всебічне та об’єктивне розслідування кримінальної справи, разом із тим, решта – 19,9% відносять цю процедуру до формального виконання приписів кримінально-процесуального закону.
Тому посилення гарантій прав і законних інтересів осіб, котрі беруть участь у кримінальному процесі, відповідає як інтересам особи, так і інтересам суспільства в цілому. Тільки за умов гарантування прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у кримінальному процесі, і, насамперед обвинуваченого, до якого можуть бути застосовані всі види процесуального примусу, в тому числі найбільш суворі, такі як затримання, арешт та інші, можливе ефективне виконання завдань кримінального судочинства.
Відтак проблема забезпечення прав і законних інтересів обвинуваченого, удосконалення діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду й адвокатури є актуальною й такою, що відповідає рівню розвитку сучасної процесуальної науки та практики розслідування злочинів.
Окремі аспекти розгляданої проблеми привертали до себе певну увагу науковців – Н.М. Ахтирської, Т.В. Варфоломеєвої, В.І. Галагана, Ю.М. Грошевого, В.С. Зеленецького, А.В. Іщенка, В.С. Кузьмічова, О.М. Ларіна, В.З. Лукашевича, Є.Д. Лук’янчикова, В.Т. Маляренка, П.С. Матишевського, О.Р. Михайленка, М.М. Міхеєнка, І.Л. Петрухіна, В.М. Савицького, С.М. Стахівського, М.С. Строговича, В.П. Шибіка, М.Є. Шумила та інших.
Разом із цим чимало питань, у силу різних обставин, залишаються не вирішеними, що не може негативно не позначатися на практичному забезпеченні прав і свобод людини в кримінальному процесі. Тому означена проблема потребує свого подальшого дослідження з позиції сьогодення та в сукупності з іншими конституційними засадами кримінального судочинства, з метою створення теоретично обґрунтованої концепції забезпечення прав, свобод, обов’язків та законних інтересів людини і громадянина у кримінальному процесі й таким чином забезпечити послідовність, системність та комплексність вирішення згаданої проблеми.
Наведені обставини свідчать про актуальність і зумовили вибір теми дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження ґрунтується на основних положеннях Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007-2009 роки (затверджена постановою Кабінету Міністрів України №1767 від 20 грудня 2006 року); а також п.п. 1.1.11, 2.7.117 Наказу МВС України №755 2004 року «Приорітетні напрямки наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність ОВС на період 2004-2009 років». Дисертація виконана згідно з головними напрямами наукових досліджень Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. Тема роботи затверджена Вченою радою Запорізького юридичного інституту МВС України, протокол №1 від 31 січня 2003 року.
Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексне розв’язання основних проблем, пов’язаних із підвищенням ефективності правозабезпечувальної діяльності в кримінальному судочинстві, удосконалення кримінально-процесуального законодавства щодо захисту прав та законних інтересів обвинуваченого як особи, до якої можуть у повному обсязі застосовуватися заходи кримінально-процесуального примусу; розробка теоретичних положень та конкретних рекомендацій, пов’язаних із забезпеченням здійснення обвинуваченим права на захист, а також розробка пропозицій стосовно удосконалення чинного законодавства.
Відповідно до зазначеної мети, були поставлені та вирішені такі завдання:
- розкрити історичні витоки формування статусу обвинуваченого та окреслити сучасні проблеми його визначення;
- проаналізувати чинне законодавство, правозастосовчу практику й міжнародний досвід забезпечення обвинуваченому права на захист;
- з’ясувати сутність та механізми застосування законів, що забезпечують обвинуваченому право на захист;
- дати характеристику захисту як кримінально-процесуальної функції;
- розглянути основні процесуальні гарантії обвинуваченого на стадії досудового слідства, і зокрема, права обвинуваченого та обов’язки прокурора, спрямовані на охорону (захист) й забезпечення законних інтересів і прав обвинуваченого;
- дослідити практику реалізації права обвинуваченого на захист у кримінальному судочинстві України, зокрема, реалізацію принципу презумпції невинуватості.
Об’єктом дослідження є правовідносини, що виникають під час реалізації права обвинуваченого на захист у кримінальному процесі України.
Предметом дослідження є забезпечення права обвинуваченого на захист у системі кримінального судочинства, що відбиває відповідні законодавчі норми, практику їхньої реалізації та певні фрагменти теорії кримінального процесу.
Методи дослідження. Методологічну основу дисертації склала сукупність сучасних методів та прийомів пізнання об’єктивної дійсності, котра поєднує як загальнонаукові, так і спеціальні методи пізнання. Основним підґрунтям дослідження є діалектичний підхід, що полягає у використанні таких загальнонаукових методів, як аналіз, синтез, дедукція, узагальнення. Діалектичний метод дав можливість розглянути зазначені проблеми дослідження в динаміці, з’ясувати їх сутність, встановити взаємозв’язки з іншими проблемами, явищами. Невід’ємним доповненням до цього методу є порівняльно-правовий метод, що застосовується під час детального вивчення вітчизняного й зарубіжного кримінально-процесуального законодавства. Для визначення сутності понять «кримінально-процесуальна функція», «свобода людини», «досудове слідство», «правова допомога», «право на захист» використовувався формально-логічний метод. У роботі також застосовано сучасні методики збору інформації, її узагальнення, аналізу й статистичної обробки, а перевірка репрезентативності емпіричних даних здійснена на основі рекомендацій правової статистики. Для вивчення та узагальнення пропозицій слідчих, адвокатів з приводу вдосконалення процедури реалізації права на захист на досудовому слідстві були застосовані конкретно-соціологічні методи (вивчення матеріалів кримінальних справ, анкетування слідчих і адвокатів тощо).
Емпіричну базу дослідження склали: результати вивчення за спеціальною програмою 140 кримінальних справ та проведення за розробленою анкетою опитування 206 слідчих МВС України. Здійснено аналіз статистичних відомостей Держкомстату України, ГСУ МВС України щодо тематики дослідження упродовж 2000-2007 рр.
Наукова новизна одержаних результатів обумовлена актуальністю теми дисертації й полягає в тому, що на монографічному рівні розглянуто проблеми правозастосовчої діяльності в кримінальному судочинстві, де найбільш активно застосовуються заходи кримінально-процесуального примусу, котрі можуть суттєво обмежувати права та законні інтереси громадян, зокрема, обвинуваченого.
Результати проведеного дослідження відображають основні положення й висновки, що відповідають вимогам наукової новизни та мають значення для теорії кримінального процесу й правоохоронної практики.
Вперше:
– розроблено авторське бачення шляхів удосконалення вітчизняного кримінально-процесуального законодавства;
– дана авторська оцінка та класифікація (систематизація) прав обвинуваченого, і на підставі цього зроблено новий висновок, що сукупність таких прав складає універсальне, узагальнювальне право на захист від пред’явленого обвинувачення, що розглядається в системі основних конституційних засад кримінального судочинства, визначено його місце в цій системі та взаємозв’язок з її складовими;
– критично розглянуто та зроблено відповідні авторські узагальнення щодо основних (дискусійних) питань процесуальних гарантій обвинуваченого на стадії досудового слідства, і зокрема, прав обвинуваченого та обов’язків прокурора, спрямованих на охорону й забезпечення законних інтересів і прав обвинуваченого;
– висвітлено нові аспекти сутності інтересу обвинуваченого, його обумовленості наявними процесуальними правами, зроблено акцент на активній ролі обвинуваченого в обстоюванні своїх прав та законних інтересів;
– узагальнено практику реалізації права обвинуваченого на захист у кримінальному судочинстві України, зокрема, реалізації принципу презумпції невинуватості, сформульовані також відповідні практичні рекомендації.
Уточнено:
– сутність та механізми застосування законів, котрі забезпечують обвинуваченому право на захист, з урахуванням перспектив реформування чинного кримінально-процесуального законодавства;
– історичні витоки формування статусу обвинуваченого.
Дістало подальший розвиток:
– висвітлення сучасних проблем визначення статусу обвинуваченого, що розширює й прирощуює нові наукові знання в теорії кримінального процесу;
– характеристика захисту як кримінально-процесуальної функції.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані: у науково-дослідній сфері – для подальших досліджень; правотворчій діяльності – для вдосконалення кримінально-процесуального законодавства; у правозастосовній діяльності – слідчих, прокурорів, захисників, суддів щодо більш ефективного захисту прав і законних інтересів обвинуваченого (акт впровадження від 15.06.2005 року); у навчальному процесі – при підготовці методичних матеріалів до лекцій з курсу «Кримінальний процес України» та при викладанні спецкурсу «Адвокатська діяльність» (акт впровадження від 21.10.2004 року).
Апробація результатів дисертації. Основні положення, висновки й рекомендації неодноразово доповідалися на розширених засіданнях кафедр кримінального процесу та криміналістики Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, кафедри кримінального процесу Київського національного університету внутрішніх справ. Головні результати та пропозиції дисертаційного дослідження оприлюднювались на Міжнародних і Всеукраїнських науково-практичних конференціях: «Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування кримінального судочинства» (м. Запоріжжя, травень 2002 р.); «Другі осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, листопад 2003 р.); «Проблеми й напрямки формування світогляду майбутніх працівників органів внутрішніх справ та забезпечення прав і свобод людини» (м. Запоріжжя, грудень 2003 р.); «Актуальні проблеми взаємодії судових і правоохоронних органів у процесі реалізації завдань кримінального судочинства» (м. Запоріжжя, травень 2004 р.); «Теоретичні та практичні проблеми організації досудового слідства» (м. Запоріжжя, травень 2005 р.); «Захист прав і свобод особи у кримінальному судочинстві України» (м. Запоріжжя, травень 2007 р.); «Удосконалення діяльності ОВС України з попередження й розкриття злочинів та інших правопорушень» (м. Запоріжжя, листопад 2007 р.).
Публікації. За темою дослідження опубліковано 7 статей у фахових наукових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України та 7 тез доповідей на конференціях.
Структура дисертації складається зі вступу, двох розділів, що включають сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 186 сторінки, із яких 159 – основного тексту, 13 сторінок – списку використаних джерел, який налічує 170 найменувань, і 14 сторінок додатків.

bibliography

ВИСНОВКИ

Забезпечення обвинуваченому права на захист – самостійний принцип кримінального судочинства. Надаючи забезпеченню обвинуваченому права на захист статусу конституційного принципу, держава покладає на слідчого, прокурора і суд ряд важливих обов’язків. Вони зобов’язані вести процес таким чином, щоби кожен, хто скоїв злочин, був підданий справедливому покаранню та жоден невинний не був притягнутим до кримінальної відповідальності та засудженим; щоб забезпечити обвинуваченому можливість захищатися встановленими законом засобами від пред’явленого йому обвинувачення та забезпечити охорону його особистих майнових прав; щоб виявити обставини, що виправдовують обвинуваченого, а також ті, що пом’якшують його вину. Без виконання цих обов’язків право на захист стає нереальним. Право громадян на правовий захист, який виражається у вимозі забезпечити обвинуваченому право на захист та у інших конституційних принципах – це один з найважливіших факторів боротьби за законність.
Таким чином, здійснення права на захист - не тільки прояв демократичних основ нашого суспільного ладу, але і необхідна умова здійснення щирого правосуддя, найсуворішого дотримання законності і правопорядка.
Ми також відстоюємо точку зору, що прокурор, суворо розбираючись в зібраних у справі доказах, об’єктивно і всебічно оцінюючи їх, повинен бути твердо переконаний в тім, що факти, які утворюють підставу для кримінальної відповідальності і зміст формульованого їм обвинувачення, встановлені відповідно до дійсності, що прийняте по них рішення єдине правильне, суворо законне й обґрунтоване, тому що залучення до кримінальної відповідальності тільки тоді відповідає інтересам правосуддя.
Судова практика показує, що права особи, яка підозрюється у вчиненні злочину (в більшості випадків це стосується насильницьких злочинів), часто порушуються, необґрунтовані арешти майже завжди застосовуються ще до пред’явлення обвинувачення. Вони, як правило, породжують обвинувальний ухил у роботі слідчих і прокурорських органів.
У зв’язку з цим майбутній КПК повинен забезпечити ефективні засоби на повноцінний правовий захист громадян у кримінальному судочинстві.
Права обвинуваченого дають йому можливість особисто та через захисника активно захищатись передусім від безпідставного кримінального переслідування, а також захищати й інші свої інтереси.
Право обвинуваченого на захист утворює всю сукупність прав, наданих обвинуваченому (підсудному, засудженому, виправданому), а також його захиснику, законному представнику. Це право має бути забезпечене (гарантоване), оскільки Конституція України визнає необхідність забезпечення прав громадян (статті 3, 22, 55), не виключаючи й обвинуваченого.
У кожній стадії кримінального процесу і стосовно кожної процесуальної дії, яка проводиться за участю обвинуваченого, права обвинуваченого конкретизуються, причому з метою забезпечення реалізації кожного з цих прав кримінально-процесуальний заков передбачає відповідні обов’язки органів розслідування, прокурора і суду.
Проводячи теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, сутність якого полягала в комплексному правовому аналізі забезпечення права обвинуваченого на захист у системі кримінального судочинства, у висновках дисертант сформулював основні результати та пропозиції, що мають теоретичне та практичне значення.
1. Додатково аргументовано, що забезпечення обвинуваченому права на захист – це самостійний принцип кримінального судочинства. Надаючи забезпеченню обвинуваченому права на захист статусу конституційного принципу, держава покладає на слідчого, прокурора та суд низку важливих обов’язків. Зокрема, вони зобов’язані вести процес таким чином, аби кожен, хто вчинив злочин, був підданий справедливому покаранню та жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності та засуджений; щоб забезпечити обвинуваченому можливість захищатися встановленими законом засобами від пред’явленого йому обвинувачення та забезпечити охорону його особистих майнових прав; щоб виявити обставини, що виправдовують обвинуваченого, а також ті, що пом’якшують його вину. Без виконання цих обов’язків право на захист стає нереальним.
При притягненні до кримінальної відповідальності слідчий встановлює, доводить факт вчинення злочину і винуватість особи, яка його вчинила. Цим самим він встановлює і наявність кримінально-правових відносин між державою і особою, яка вчинила злочин, що й знаходить реальне відображення у кримінально-правовій кваліфікації дій обвинуваченого. Кримінально-правова кваліфікація дій особи, яка вчинила злочин, зазначається слідчим спочатку в постанові про порушення справи, а потім наводиться у постанові про притягнення особи як обвинуваченого. Таким чином, притягнення особи як обвинуваченого, з одного боку, призводить до виникнення кримінально-процесуальних відносин між слідчим і обвинуваченим, а з іншого – слідчий, встановлюючи внаслідок різних кримінально-процесуальних відносин, що виникли, факт вчинення злочину і винуватість особи, яка його вчинила, встановлює і кримінально-правові відносини між державою і особою, що вчинила, на думку слідчого, злочин, котрий розслідується.
Отже, притягнення особи як обвинуваченого є процесуальною ознакою кримінальної відповідальності. Обвинувачення в матеріально-правовому значенні або предмет обвинувачення відображають ті кримінальні діяння, щодо яких провадиться кримінальний процес. В цьому значенні обвинувачення є процесуальною ознакою кримінальної відповідальності, а точніше ознакою складу злочину, що інкримінується конкретній особі; воно охоплює всі необхідні ознаки злочину, всі його елементи, «як вони передбачені диспозицією відповідної статті Кримінального кодексу України».
2. Обґрунтовано, що право громадян на правовий захист, який виражається у вимозі забезпечити обвинуваченому право на захист та в інших конституційних принципах, – це один із найважливіших факторів боротьби за законність. Це насамперед сукупність процесуальних прав, наданих йому для захисту від обвинувачення як особисто, так і за допомогою захисника. Разом із тим, дане право необхідне також для захисту інших прав і охоронюваних законом інтересів обвинуваченого (майнових, трудових, моральних і т. ін.).
3. Критичний аналіз судової практики показав, що права особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину (в більшості випадків це стосується насильницьких злочинів), часто порушуються, необґрунтовані арешти нерідко застосовуються ще до пред’явлення обвинувачення тощо. Усе це, як правило, породжує обвинувальний ухил у роботі слідчих та прокурорських органів.
До моменту винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого повинно бути доведено: подія, з приводу якої провадиться розслідування, дійсно мала місце; вчинена вона особою, щодо якої вирішується питання про притягнення як обвинуваченого; відсутні обставини, які виключають провадження у справі і кримінальну відповідальність цієї особи або ж такі, що дозволяють замінити її заходами громадського впливу або адміністративного стягнення.
4. Сучасному розвитку законодавства сприяло б не лише поширення права обвинуваченого на захист і його гарантій, а й більш чітка регламентація відносин, котрі охоплюються цим правом, максимальна конкретизація закону. Наразі назріла необхідність у вирішенні цілої низки нагальних проблем, поєднаних із вивченням шляхів удосконалення захисту в кримінальному процесі. Говорячи про рівність прав учасників судового розгляду, слід також назвати серед них підсудного, захисника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача і їхніх представників. У силу різного процесуального інтересу законодавець гарантує тільки цим учасникам кримінального процесу рівні процесуальні права, точно обговорені в законі, по наданню доказів, участі в дослідженні доказів і заяві клопотань. Така рівність процесуальних прав у судовому засіданні є важливою гарантією проти однобічного і суб’єктивного вирішення справи, а також умовою пізнання істини по кожній кримінальній справі. Перевага в названих сферах процесуальної діяльності одного з учасників судового розгляду применшувало б можливість захисту своїх інтересів іншим, навіть якщо права цього іншого учасника судового розгляду досить широкі.
5. Дисертантом висловлена думка, найбільш прийнятним варіантом в удосконаленні захисту в кримінальному процесі є підняття на законодавчому рівні ролі адвокатури. В Україні необхідно створити всі умови для того, щоб саме адвокат, а не хтось інший брав участь у кожній кримінальній справі й виконував свої обов’язки з максимальною старанністю. Це сприятиме підтриманню законності в суспільстві. Захисник повинен оцінювати законність прагнень обвинуваченого. Адвокат не вправі ні за яких обставин шкодити своєму підзахисному, погіршувати його становище, викривати його у вчинення злочину. Обов’язок захищати законний інтерес обвинуваченого не усуває однобічності у діяльності захисників (адвокатів), які повинні у межах такого інтересу діяти, аби з’ясувати лише обставини, що виправдовують обвинуваченого та пом’якшують його відповідальність. Однобічність діяльності захисника – визначена гарантія встановлення істини. Правильно оцінюючи діяльність захисника, слідчий повинний розуміти, що аналізуючи матеріали досудового слідства і судового розгляду, захисник вправі виходити і виходить із припущення, що обвинувачуваний чи невинний зовсім, чи винний у меншому ступені, чим його обвинувачують. Будь-яка інша моральна і правова установка робить участь захисника в процесі небезпечним для обвинувачуваного і непотрібним для правосуддя. Але не слід забувати про те, що захисник зобов’язаний постійно, не лише під час судового розгляду справи, вживати усі можливі заходи з метою вирішення завдань, покладених на захисника. Тому, враховуючи що чинне кримінально-процесуальне законодавство України потребує вдосконалення, в дисертації запропоновані відповідні зміни до чинного законодавства.
6. З метою посилення ролі органів досудового слідства настала необхідність передбачити в законодавстві положення про те, що державне обвинувачення підтримують особи, котрі не мають будь-якого стосунку до розслідування кримінальних справ і не є безпосередніми підлеглими прокурора, який затвердив обвинувальний висновок. Можливий також інший шлях вирішення цієї проблеми – звільнення прокурора від обов’язків затверджувати обвинувальний висновок і санкціонувати основні слідчі дії. У цьому разі розслідування кримінальних справ має закінчуватися складанням не обвинувального висновку, а постанови про направлення справи до суду.
У КПК необхідно передбачити право обвинуваченого, незалежно від того, чи затриманого його чи ні, мати побачення із захисником до першого допиту; встановлення судового контролю (і механізм його здійснення) за усуненням захисника на підставі ч. 2 ст. 61 КПК України дізнавачем, слідчим або прокурором, а також прийняти нормативні акти, які сприяли б дійсному забезпеченню надання обвинуваченому і підсудному, котрі через малозабезпеченість звільнені від оплати правової допомоги адвоката, такої допомоги за рахунок держави (зокрема, про створення державного фонду для цього тощо
7. Процесуальні функції – це виражені в законі основні напрямки процесуальної діяльності, що здійснюються з метою реалізації завдань кримінального судочинства суб’єктами, уповноваженими на ведення процесу або наділеними правами для активної участі у справі з метою захисту своїх законних інтересів.
8. Кримінальний процес в Україні слід побудувати так, щоб у кожній із наступних стадій перевірялася законність та обґрунтованість дій, виконаних на попередніх стадіях процесу. Істотне порушення процесуальних прав особи, виявлене на кожній із наступних стадій, тягне за собою процесуальні санкції. Наприклад, скасування вироку спричиняє повернення справи на додаткове розслідування. Отже, сама система стадій кримінального процесу, закріплена в законі, є гарантією належного виконання дізнавачем, слідчим, прокурором, судом їхніх обов’язків з охорони прав і законних інтересів осіб, котрі беруть участь у кримінальному процесі.
9. Здійснення права на захист – це не лише прояв демократичних основ сучасного суспільного ладу, але й необхідна умова здійснення щирого правосуддя, найсуворішого дотримання законності та правопорядку. Порушення вимог КПК може призвести до втрати доказів, які у подальшому неможливо буде поновити. Докази, які отриманні з порушенням закону, вважаються такими, які не мають юридичної сили, не можуть бути покладені в основу обвинувачення, а також використовуватися для доведення обставин, які підлягають встановленню по справі.
Право на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів, що забезпечують додержання прав і свобод людини, характеризують рівень демократизації правової системи, стан формування в Україні правової держави.
Сформульовані в роботі пропозиції щодо змін та доповнень до КПК України сприятимуть подальшому захисту прав і законних інтересів громадян.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алиев Т. Т., Громов Н. А., Лукичев Н. А. Состязательность и равноправие сторон в уголовном судопроизводстве.– М.: Приор-издат, 2003.– 112 с.
2. Алексеев Н. С., Даев В. Г., Кокорев Л. Д. Очерк развития науки уголовного процесса.– Воронеж, 1997.
3. Аннерс Э. История европейского права.– М.: Наука, 1994.– 394с.
4. Антонюк З. Щодо питання прав людини в Українi // Право України.– 1995.– № 2. – С. 44–48.
5. Аристотель. Афинская полития.– М.– Л.: Соцекгиз, 1936.– 245с.
6. Антонович М. Конвенцiя про захист прав людини i основних свобод у судах Європейських держав та перспективи її застосування в Україні // Право України.– 2000.– № 8.– С. 42–46.
7. Ахтирська Н. М. Безпека учасників кримінального процесу та подолання протидії встановленню істини // Підприємництво, господарство і право. – 2006.– № 7.– С. 50–54.
8. Бандурка О. Підозрюваний і обвинувачений. // В кн.: Слідчий – моя професія.– Харків, 2000.– С. 141.
9. Баркан С., Пастухов М. Много ли прав у защитника? // Сов. Юстиция.– 1991.– № 1.– С. 11.
10. Батищева Л. В. Некоторые причины несоблюдения прав и законных интересов потерпевших на предварительном следствии // Охрана прав граждан в уголовном производстве. – М., 1989. – С.56-63.
11. Бiленчук П. Д. Процесуальнi та кримiналiстичнi проблеми дослiдження обвинуваченого в стадiї попередньго слiдства. Монографiя. – Київ, Атiка.– 1999.– 352 с.
12. Бiленчук П. Д. Процесуальнi та кримiналiстичнi проблеми дослiдження обвинуваченого. – К., – 1999. – 315 с.
13. Бірюченський О. Т. Проблеми забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист при розслідуванні та судовому розгляді кримінальних справ про насильницькі злочини // Збірник матеріалів наук.-практ. конф. – Харків: ПФ Книж. Вид-во «Лестивця Марії», 2001. – С. 134.
14. Бірюченський О., Паневін О. Застосування законів, що забезпечують підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право на захист // Юридичний вісник України. – 1996. – № 21. – С. 9–14.
15. Божьев В. Состязательность на предварительном следствии // Законность. – 2004. – № 1. – С. 3.
16. Божьев В. Предъявление обвинения и допрос обвиняемого // Уголовное право. – № 2. – С. 56–60.
17. Бойков А. Д. Этика профессиональной защиты по уголовным делам. – М., 1978. – С. 60–61.
18. Большая Советская Энциклопедия. 1-е изд. / общ. ред. О.Ю.Шмидта. Т.33. – М.: Госинститут «Советская энциклопедия», 1938. – 959 с.
19. Бородин С. В. Понятие, сущность и задачи советского уголовного процесса // Советский уголовный процесс: Учебник / Под ред. С.В. Бородина. – М., 1982. – С. 7.
20. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн (Держава і право епохи громадянського суспільства): Навч. посібник для студентів, курсантів, слухачів. – Запоріжжя: Просвіта, 2003. – с. 16–17.
21. Бостан Л. М., Братан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник.– К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 672 с.
22. Варфоломеєва Т. В. Процесуальні, криміналістичні та етичні аспекти захисту // ВАПН України. – № 3(30). – 2003. – С. 142.
23. Варфоломеєва Т. В. Організаційні, процесуальні та криміналістичні проблеми захисту адвокатом прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного // Атореф. на здоб. наук. ступ. д.ю.н. – К., 1994. – 20 с.
24. Варфоломеєва Т. В., Гончаренко С. Науково-практичний коментар до Закону України «Про адвокатуру». Законодавство про адвокатуру та адвокатську діяльність: Збір. норм. актів. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 432с.
25. Васьков П. Т. Основы теории государства и права. – М., – 1997.
26. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. редактор В. Т.Бусел. – К., Ірпінь: ВТФ «Перун», 2001. – 1427 с.
27. Вернідубов І. Про деякі шляхи вдосконалення державного обвинувачення // Рад. право. – 1990. – № 5. – С.31–34.
28. Галушко Ю. Важливий інститут захисту прав громадян // Право України. – 1996. – № 5. – С. 46–48.
29. Глиняный В. П. История государства и права зарубежных стран. Ч.1. – Х.: «Одиссей», 2003. – 832с.
30. Гогусь О. Перспективи розвитку i шляхи вдосконалення законодавства про державне забезпечення безпеки суб’єктів кримінального судочинства // Право України. – 1999. – № 6. – С. 35.
31. Горя Н. Принцип состязательности и функции защиты в уголовном судопроизводстве. // Сов. юстиция. – 1990. – № 7. – С. 22.
32. Гриненко А., Кожевников Г., Шумилин С. Принцип презумпции невиновности и его реализация в досудебном уголовном процессе. – Х., Консум. – 1997. – 97 с.
33. Грошевой Ю., Шило О., Марынив В. Уголовно-процессуальный кодекс Украины с постатейным материалом. – Х., Легас. – 2000. – 528с.
34. Грошевой Ю. М. Проблемы формирования судейского убеждения в уголовном судопроизводстве. – Х.: Высшая школа, 1975. – 144 с.
35. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4 т. – М.: Гос. Изд-во иностранных и национальных словарей, 1955. – Т. 4. – 683 с.
36. Давидова М. Конституцiоналiзм як гарантiя забезпечення прав i свобод людини i громадянина в Українi // Людина i полiтика. – 2001. – № 5. – С. 105.
37. Декларация прав человека и гражданина // Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. – М., 1984. – С. 207.
38. Денисова Т. В. Захист прав особи на досудовому слідстві // Науковий вісник Львівського юридичного інституту. – 2004. – № 2 (2). – С. 192.
39. Джига М. В. Забезпечення правового статусу обвинуваченого у процесі досудового розслідування. Проблеми законності та доцільності: Монографія, К.: Юрид. інститут МВС України. – 2005. – 168 с.
40. Добровольская Т. Н. Принципы уголовного процесса. – М., 1971. – С. 5.
41. Думнич В. Право першого допиту має належати захисникові // Юридичний вісник України. – 1–7 лютого 2001. – С. 6.
42. Європейська конвенція по захисту прав людини та основних свобод прийнята у 1950 році // Юридичний вісник. – 1998. – № 4. – С. 17.
43. Энциклопедический словарь. Томъ XV издатели Ф.А. Брокгаузъ, И.А. Ефронъ С.-Петербургъ, 1895. – 962 с.
44. Жогин Н. В., Фаткуллин Ф. Н. Предварительное следствие в советском уголовном процессе. – Юрид. литература, М., – 1995.
45. Загальна Декларація прав людини // Юридичний вісник. – № 4. – 1998. – С. 5.
46. Загальна декларація прав людини // Права людини і професійні стандарти для юристів. – Амстердам–Київ, 1996. – С.6– 213.
47. Загальна теорія держави і права. За ред. академіка АпрН України, д.ю.н., професора В. В. Копєйчикова. – К.: Юрінком, 1997. – 320 с.
48. Закон України «Про адвокатуру» вiд 19.12.1992 року // ВВРУ. – 1993. – № 9. – ст. 62.
49. Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохороних органів» від 23 грудня 1993 року // Закон і бізнес. – 1998. – № 40. – С. 2–5.
50. Закон України «Про прокуратуру» вiд 05.11.1991 року iз наступними змiнами i доповненнями // ВВРУ. – 1991. – № 53. – ст. 793.
51. Зарічанський Г. В., Нижник Н. Р. Права радянської людини. – К.: Знання, 1990.
52. Зейкан Я. Захист у кримiнальнiй справi: Науково-практичний посiбник. – К.: Вища школа. – 2002. – 271с.
53. Зеленецкий В. С. Принципы доследственного уголовного процесса // Бізнес-інформ. – 1998. – № 3. – С. 22–24.
54. История политических и правовых учений. Учебник для вузов. Под общ. ред. члена-корреспондента РАН, д.ю.н., профессора В. С. Нерсесянца.– М.: Изд. группа НОРМА–ИНФРА. – М. – 2000. – С. 62.
55. Карев Д. С. Сущность и задача уголовного процесса. Учебник «Уголовный процесс». – М., 1998.
56. Каретников А. С. Производство по делу, возвращенному для дополнительного расследования. – Саратов, 1981. – С. 93–100.
57. Карнеева Л. М. Привлечение в качестве обвиняемого. – Госюриздат. М., –1992.
58. Карпов Н. С. Проблеми захисту учасників кримінального судочинства // Науковий вісник юрид. академії МВС України. – 2003. – № 2. – С. 269.
59. Клочков В. Інститут змагальності сторін усуне неповноту досудового розслідування // Закон і бізнес. – 1998. – № 17. – С. 672
60. Кокорев Л. Д. Проблемы совершенствования уголовно-процессуального законодательства. – Свердловск, 1985.
61. Коляда П. В. Проблеми досудового слiдства у кримiнальному процесi. – К., Юрiнком Iнтер, 2001. – 208 с.
62. Коляда П. Ситуація «із захистом». // Юрид. вісник України. – 15–21 березня 2003. – С. 6–7.
63. Коментар до Конституції України. Від. ред. В. Ф. Опришко. – Київ. – 1996. – 376 с.
64. Конституция Украины – Харьков: Фолио, 2003. – 48 с.
65. Конституція України від 28.06.1996 року прийнята на 5-ій сесії ВРУ // ВВРУ. – 1996. – № 30. – ст. 59.
66. Копейчиков В. В. Роль міжнародних стандартів з прав людини у діяльності міліції і по забезпеченню законності // Право України. – 1993. – № 7–8. – С.97.
67. Корчева Т. В. Проблеми діяльності захисника у досудовому провадженні та в суді першої інстанції. – Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2007. – 200 с.
68. Костін М. Доказування винності обвинуваченого у вчиненні злочину: окремі питання // Право України. – 2003. – С.74–77.
69. Котюк В. О. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник. – К.: Атака, 2005. – 592 с.
70. Крижанiвський С. Про деякі концептуальні положення конституцiональної регламентацiї прав i свобод людини i громадянина в Українi // Право України. – 1998. – № 7. – С. 30–32.
71. Кримінально-процесуальний кодекс України. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2002. – Ст. 237–282. – С. 155–174.
72. Кримінальний процес України: Підручник / Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 688 с.
73. Кримінальний процес України: Підручник / За ред. Ю. М. Грошевого і В. М. Хотинця. – Харків, 2000. – С. 21–25.
74. Кримінально-процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами /За відп. ред. Шибіко В. П., – К.: Юрінком, Інтер. – 2000. – 840с.
75. Кримінально-процесуальний кодекс України: Із змінами і доповненнями станом на 1 жовтня 2006 р. / Упорядники В. І. Маринів, О. Г. Шило. – Х.: Право, 2006. – 392 с.
76. Курс советского уголовного процесса. Общая часть под ред А. Д. Бойкова, И. И. Карпина, – М. – 1989. – 640 с.
77. Куцова Э. Ф. Совершенствование демократических гарантий прав и законных интересов граждан в уголовном процессе. МГУ. – 1997. – С. 211.
78. Ларин А. М. Расследование по уголовному делу: процессуальные функции. – М., 1986. – С. 5–14.
79. Латинские юридические изречения. – М.: Юристъ, 1996. – с.112
80. Лившиц Ю. Д. Меры пресечения в уголовном процессе. – «Юридическая литература», М.– 1996.
81. .Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник. – К.: «Юрисконсульт», 2006. – 355с.
82. Лобанов А. П. Правовые и организационные отношения следователя и лица, производящего дознание, с адвокатом – защитником // Автореф. дис. канд. юрид. наук. М., 1992. – 24 с.
83. Лобойко Л. М. Актуальні проблеми дослідчого кримінального процесу: Автореферат. – Харків, 1997. – 18 с.
84. Лобойко Л. М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. Посібник. – К.: Істина, 2005. – 456 с.
85. Лобойко Л. М. Поняття і структура судового (змагального) методу кримінально-процесуального права // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 9. – С. 39.
86. Лукашевич В. З. Гарантии прав обвиняемого в уголовном процессе. ЛГУ. – 1997.
87. Лукашевич В. З. Участие защитника с момента задержания, ареста лица // Соц. законность. – 1990. – № 6. – С. 38–39.
88. Лук’янчиков Є. Д. Методологічні засади інформаційного забезпечення розслідування злочинів. – К.: НАВСУ, 2005. – 360 с.
89. Маляренко В. Ознайомлення учасників процесу з матеріалами кримінальної справи // Право України. – 2003. – № 4. – С 47.
90. Маляренко В. Т. Поняття, загальна характеристика та класифікація основних засад кримінального судочинства // ВВС України. – 1999. – № 1. – С.40–41.
91. Маляренко В. Т. Реалізація основних конституційних засад судочинства в кримінально-процесуальному законодавстві України: Автореферат. – Харків, 1999. – 19 с.
92. Маляренко В. Т. Хто може бути захисником обвинуваченого у кримiнальнiй справi? // ВВС України. – 1997. – № 4 (6). – С. 46–49.
93. Марцинкевич А., Романiшин В., Логiнова С. Права людини та громадянина i судово-правова реформа // Право України. – №6. – С. 32.
94. Матишевский П. Кримiнальне право України: Загальна частина. Пiдручник. – К., Юрiнком Інтер, 2000. – 272 с.
95. Матузов Н. И. Право в системе социальных норм // Теория государства и права. М., 1995. – С. 251–265.
96. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права // Права людини в Україні (інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини). – К., 1998. – Вип. 21. – С. 42–43.
97. Мінюков А. Забезпечення конституційних прав і свобод людини та громадянина органами досудового слідства МВС України // Право України. – 2002. – № 7. – С. 22–26.
98. Миньковский Г. М. Предъявление обвинения. Научно–практический комментарий УПК РФ под ред. Л.Н.Смирнова, – «Юридическая литература», М., 1997. – С. 140.
99. Мицкевич А. В. О гарантиях прав и свобод граждан РФ // Российская юстиция. – 1997. – № 8.
100. Михеєнко М. М., Молдован В. В., Шибіко В. П. Кримінально-процесуальне право України: навч. посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Вентурі, 1997. – С. 28.
101. Михеєнко М. М., Нор В. Т. Кримінальний процес України: Підручник. – 2-ге видання, перероб. і допов. – К.: Либідь, 1999. – 536 с.
102. Молдован В. В., Мелещенко В. Ф. Конституційне право: опорні конспекти. Навч. посіб. для студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Юмана, 1996. – С. 5.
103. Нажимов В. П. Об уголовно-процессуальных функциях // Правоведение. – 1973. – № 5. – С. 76.
104. Некрасова М. П. Формирование позиции защитника // Вопросы уголовного права и процесса в условиях правовой реформы. – Калининград, 1991. – С. 93.
105. Ніколаєв О. Підстави притягнення особи як обвинуваченого і забезпечення її прав та законних інтересів // Право України. – 2000. – № 10. – С. 94.
106. Николова Т. П. Деятельность защитника на судебном следствии. –Саратов, 1987. – С. 19.
107. Никоненко М. Некоторые вопросы презумпции невиновности и права личности на защиту в уголовном процессе // Право України. – 1999. – № 4. – С. 39.
108. Омельяненко Г. Вопросы защиты конституционых прав человека в уголовном судопроизводстве Украины // Право Украины. – 1997. – № 3.–С. 15.
109. Омельяненко Г. Нова Конституція України і питання судової влади та судочинства // Право України. – 1996. – № 15. – С. 11–16.
110. Омельяненко Г. Процесуальне становище обвиуваченого // Рад. право.– 1990.– № 3.– С. 63–65.
111. Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін., За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. – Харків: Право, 2002. – 432с.
112. Пикалов И. О состязательности уголовного процесса // Закон и право. – 2004. – № 5. – С. 56.
113. Пеклушенко О., Свиридов Б. «Світло» і «Тіні» захисту обвинуваченого в кримінальному процесі // Юридична газета. – № 6 від 25 березня 2004. – С. 4–5.
114. Перлов И. Д. Право на защиту. – М., 1969. – С. 5.
115. Петрухин И. Заключение под стражу как мера пресечения // Изв. вузов. Правоведение. – 1988. – № 4. – С. 67–71.
116. Петрухин И. Актуальные проблемы прав защиты личности. – Ярославль. – 1990. – С. 82–90.
117. Погорiлко В. Ф., Сiрий В. I. Права та свободи людини i громадянина в Українi. – К.: 1997. – С. 40.
118. Полешко А. Рада Європи на захисті прав людини // Право України. – 1999. – № 7. – С. 36–38.
119. Попелюшко В. О. Публічність кримінального судочинства і захист // Адвокат. – 2003. – № 2. – С. 7.
120. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 12 «Про внесення змін і доповнень у деякі постанови Пленуму Верховного Суду України» від 03.12.1997 р. / http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
121. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» від 24 жовтня 2003 р. / http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
122. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1998 року № 21 «Про застосування законодавства, яке забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право на захист» Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 липня 1995 р. № 10 «Про застосування законодавства, яке забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право на захист» (зі змінами, внесеними постановою Пленуму від 3 грудня 1997 р. № 12). http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
123. Постановление Пленума Верховного Суда Украины «Право на защиту в уголовном судопроизводстве» № 7 от 24.10.2003 года // Судебная практика.– 2003. – № 51. – С. 18.
124. Рагинский М. Ю. Надзор за соблюдением законности при рассмотрении судами уголовных дел // Прокурорский надзор в СССР. – М., 1969. – С. 231.
125. Рогатюк В. І. Обвинувачення у кримінальному процесі України. К.: Атіка, 2006.– 159с.
126. Савицкий В. М. Государственное обвинение в суде. – М.; 1971.– С.86
127. Савицкий В. М. Закон нужно совершенствовать, не ухудшать // Соц. Законность. – 1990. – № 3. – С. 31.
128. Савицкий В. М. Очерк теории прокурорского надзора в уголовном судопроизводстве. – М., 1975. – С. 30.
129. Святоцький О. Захиснi функцiї адвоката в кримiнальному процесi // Рад. право. – 1998. – № 12. – С. 54–56.
130. Словська I. Механiзм захисту прав людини – основоположний принцип сучасного українського конституцiоналiзму // Право України. – 2001. – № 9. – С. 15–17.
131. Соловйова Л. Недоведеність участі обвинуваченого чи підозрюваного у вчиненні злочину як підстава закриття кримінальної справи // Кримінальне право. – 2002. – № 12. – С. 199.
132. Стецовский Ю. И. Советская адвокатура. – М.: 1989. – С. 249–251.
133. Строгович М. С. Презумпция невиновности и право обвиняемого на защиту / Под ред. В. М. Савицкого. – М.: Наука, 1984. – 143 с.
134. Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса. В 2-х томах. Т.2. Основные положения науки советского уголовного процесса. – М.: Наука, 1970. – 516 с.
135. Сергеич П. И. Уголовная защита. Практические заметки. – СПб., 1931. – С. 38.
136. Теория доказательсв в советском уголовном процессе. Часть общая под ред. Н. В. Жогина. – Юрид. лит–ра, М.: 1996. – 736 с.
137. Титов А. Участь захисника в кримінальних справах за призначенням: окремі проблеми // Право України. – 2002. – № 3. – С. 87.
138. Тертышник В. М. Гарантии истины, свободы и справедливости в уголовном процессе // Юрид. вiсник України. – 1999. – № 6. – С. 27.
139. Тертышник В. М. Защита прав и свобод человека : Научно-практическое издание.– Харьков. – Арсис, 2000. – 288 с.
140. Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України. – К., Юрінком Інтер, 1999. – С. 31.
141. Тесленко М. Про право кожного бути вільним у виборі захисника своїх справ // Право України. – 2002. – № 3. – С. 55–58.
142. Трофименко В. М. Право на справедливий суд як гарантія прав та законних інтересів особи у кримінальному процесі // Актуальні проблеми формування правової держави в Україні. – Харків, 2000. – С. 162–164.
143. Троянников А. Принципы уголовного судопроизводства // Сов. Юстиция. – 1989. – № 3. – С. 14–15.
144. Тыричев И. В. Уголовно-процесуальные функции // Советский уголовный процесс: Учебник / Под ред. Л. М. Карнеевой, П. А. Лупинской, И. В. Тыричева. – М., 1980. – С. 15.
145. Уголовно-процесуальный кодекс Российской Федернации. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. – 592 с.
146. Уголовно-процессуальный Кодекс Азербайджанской Республики. – Баку, 2001. – 568 с.
147. Удалова Л. Д. Кримінальний процес України. Загальна частина: Підручник. – К.: Кондор, 2005. – 152 с.
148. Удалова Л. Д. Кримінальний процес України. Особлива частина: Підручник. – К.: Кондор, 2005. – 280 с.
149. Узагальнення практики застосування органами досудового слідства, районними судами м. Києва та апеляційним судом м. Києва законодавства, яке забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному та засудженому права на захист // Адвокат. – 2003. – № 2. – С.45.
150. Фаткуллин Ф. Н., Зинатуллин З. З., Аврах Я. С. Обвинение и защита по уголовным делам. – Казань, 1976. – С. 137.
151. Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства. – СПб, 1996. – С. 62.
152. Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства. – СПб.: Альфа, 1996. – Т.1. – 552 с.
153. Фомін С. Б. Строки у кримінальному судочинстві: поняття, класифікація з функціональне призначення: Дис... канд. юрид. наук: 12. 00. 09. – Харків, 2002. – С. 160.
154. Чвьорткін М. І. Процесуальні гарантії забезпечення підозрюваному та обвинуваченому права на захист на стадії досудового слідства // Автореф. дис. канд. юрид. наук. К., 1997. – С. 20.
155. Чельцов М. А. Советский уголовный процесс. – М., 1962. – С. 67.
156. Чельцов–Бебутов М. А. Курс советского уголовно-процессуального права. – Т.1: Очерки по истории суда и уголовного процесса рабовладельческих, феодальных и буржуазных государств. – М.: Госюриздат, 1957. – 837с.
157. Черняк Н. П. Право обвинуваченого на захист як предмет конституційного регулювання // Вісник Запорізького юридичного інституту. – Запоріжжя, 2002. – № 3. – С. 194.
158. Черняк Н. П. Принцип змагальності сторін у процесі кримінального судочинства // Вісник Запорізького юридичного інституту. – Запоріжжя, 2003. – № 2. – С. 41–46.
159. Черняк Н. П. Проблемні аспекти щодо захисту прав обвинуваченого у кримінальному судочинстві України // Вісник Запорізького юридичного інституту. – Запоріжжя, 2004. – № 3. – С. 266-270.
160. Черняк Н. П. Застосування законів, які забезпечують підозрюваному (обвинуваченому) право на захист // Вісник Запорізького юридичного інституту. – Запоріжжя, 2003.– № 3.– С. 284–291.
161. Черняк Н. П. Історичні витоки захисту прав і свобод людини і громадянина у кримінальному судочинстві // Держава та право, Гуманітарний університет «Запорізький інститут гуманітарного та муніципального управління», Серія: Право. – 2005. – № 1. – С. 165.
162. Черняк Н. П. Роль органів внутрішніх справ у реалізації конституційних прав і свобод людини та громадянина // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. – Запоріжжя: Юридичний ін-т МВС України. – 2003. – Ч.1. – С. 185.
163. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія для студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Вентурі, 1995. – С. 90–91.
164. Шибiко В., Молдован В. Кримiнальний процес: практикум. – К.: Юрiнком Iнтер, 2000. – 304 с.
165. Шило О. Проблеми реалізації права на судовий захист у ході досудового провадження по кримінальній справі // Вісник АПрН України. – 2005. – № 1. – С. 161.
166. Штогун С. Проблеми правових гарантій незалежності суддів в Україні // Право України. – 2003. – № 3. – С. 42–45.
167. Шульга А. О. Змагальність та її перспективи в кримінальному процесі України. В кн.: Актуальні проблеми кримінального судочинства України. – Донецьк, 2004. – С. 38.
168. Шумило М. Є. Реабілітація в кримінальному процесі України: Монографія. – Харків: Арсіс, 2001. – 320 с.
169. Шумський П. Роль прокуратури у захисті прав людини // Право України. – 1997. – № 3. – С. 36–38.
170. Юркова Г. В. Реалізація завдань швидкого, повного розкриття злочину в досудових стадіях: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.09. – К., 2001. – С. 12.