Занфірова Тетяна Анатоліївна Свобо­да праці в трудовому праві України

brief description

Занфірова Тетяна Анатоліївна, професор кафедри тру­дового права та права соціального забезпечення Київського національного університету імені Тараса Шевченка: «Свобо­да праці в трудовому праві України» (12.00.05 - трудове пра­во; право соціального забезпечення). Спецрада Д 26.001.46 у Київському національному університеті імені Тараса Шев­ченка

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
ЗАНФІРОВА ТЕТЯНА АНАТОЛІЇВНА
Прим. № ____
УДК 349.2:331.101 (477)
ДИСЕРТАЦІЯ
СВОБОДА ПРАЦІ В ТРУДОВОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ
12.00.05 – трудове право;
право соціального забезпечення
(081 – Право)
Подається на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
__________________________________
(підпис, ініціали та прізвище здобувача)
Науковий консультант –
Іншин Микола Іванович
доктор юридичних наук, професор,
академік НАПрН України.
Київ – 2017

ЗМІСТ
СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ……………………………..…………16
ВСТУП…………………………...……………………...……………………….17
РОЗДІЛ 1 СВОБОДА ПРАЦІ: ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИЙ ТА
ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ…………………………………….……………32
1.1 Сутність феномену свободи та основні умови зовнішньої
свободи……………………………………………………………………….…..32
1.2 Філософсько-правова природа свободи праці…………...…………….…..58
1.3 Історія становлення свободи праці в Україні та світі…………………......79
Висновки до розділу 1…………………...……………………………………105
РОЗДІЛ 2 ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА СВОБОДИ
ПРАЦІ ЯК ОСНОВОПОЛОЖНОГО ПРИНЦИПУ ТРУДОВОГО ПРАВА
УКРАЇНИ…………………...………………………………………………….110
2.1 Сутність свободи праці як принципу трудового права
України……………………………………………………………………..…...110
2.2 Основні правові джерела принципу свободи праці в Україні…………...132
2.3 Дія принципу свободи праці в Україні за колом осіб………………...….155
2.4 Дія принципу свободи праці в Україні за різних умов існування
людини…………………………………………………………………………..183
Висновки до розділу 2………….………………………...…………………...204
РОЗДІЛ 3 СУЧАСНЕ ВТІЛЕННЯ ПРИНЦИПУ СВОБОДИ ПРАЦІ В
УКРАЇНІ: ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА……………...………….214
3.1 Стан закріплення принципу свободи праці в чинному та проектному
законодавстві України про працю………...…………………………………..214
3.2 Стан дотримання та способи захисту свободи праці в Україні………....246
3.3 Актуальні проблеми забезпечення свободи праці в Україні…………….274
Висновки до розділу 3………………………..………………………….……301
15
РОЗДІЛ 4 ДОСВІД ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СВОБОДИ ПРАЦІ
В ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВАХ ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО
ВДОСКОНАЛЕННЯ ТАКОГО РЕГУЛЮВАННЯ В
УКРАЇНІ…………………………………………………………………..……310
4.1 Досвід регулювання свободи праці в розвинених країнах Європи та в
країнах колишнього СРСР………………………………………..……………310
4.2 Досвід правового регулювання свободи праці в країнах Азії, Африки та
Океанії……………………………………………………………...…………...336
4.3 Рекомендації щодо вдосконалення правового регулювання свободи праці
в Україні з урахуванням міжнародного досвіду………….…………………..363
Висновки до розділу 4…………………………………………...……………403
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………412
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………….………...……..….432
ДОДАТКИ…………………………………………………………...…………495
16
СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
АРК – Автономна Республіка Крим
АТО – Антитерористична операція
ВРУ – Верховна Рада України
ВСУ – Верховний Суд України
ВССУ – Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і
кримінальних справ
ЄК – Європейська Комісія
ЄС – Європейський Союз
ЄСПЛ – Європейський суд з прав людини
КВК – Кримінально-виконавчий кодекс
КЗпП – Кодекс законів про працю України
КМУ – Кабінет Міністрів України
КСУ – Конституційний Суд України
МОЗ – Міністерство охорони здоров’я
МОП – Міжнародна організація праці
ОВС – Органи внутрішніх справ
ООН – Організація Об’єднаних Націй
ПФУ – Пенсійний фонд України
РБ – Республіка Білорусь
РФ – Російська Федерація
СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік
УНР – Українська Народна Республіка
ФРН – Федеративна Республіка Німеччина
17
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Свобода праці є фундаментальним
принципом усієї системи трудового права. Навіть тоді, коли її заперечує
ідеологічна пропаганда, трудове право не може обійтися без цієї засади,
використовуючи її антипод – примус до праці – як фундаментальний
принцип побудови суспільних відносин (у радянському трудовому
законодавстві саме примус до праці був основою забезпечення населення
роботою під гаслом «Хто не працює, той не їсть!»). Свобода праці є
природним правом людини, базисом її розвитку. Саме вона була одним із
вирішальних рушійних чинників здійснення Французької революції; їй, як
базису, приділила детальну увагу в своїй діяльності МОП у Конвенціях
(№ 29 та № 105) та Рекомендації № 35.
Зі здобуттям незалежності Україна намагається втілити істинну
свободу праці в трудових правовідносинах. Однак, на сьогодні стан
захищеності свободи праці та реалізації її на практиці залишається
незадовільним. Суттєвою перепоною на шляху покращення ситуації є
відсутність комплексного вивчення свободи праці як фундаментального
принципу сучасного трудового права нашої держави; досліджень щодо
впровадження правового забезпечення та реалізації свободи праці в Україні;
пояснення сутності змін свободи праці в Україні в науковій площині та
рекомендацій щодо утвердження свободи праці саме в сучасних умовах з
урахуванням тих складних обставин, що супроводжують сьогодні нашу
державу. Водночас ефективне забезпечення свободи праці в реальних
трудових правовідносинах неможливе без наукового обґрунтування сутності
цього явища, без комплексної побудови цілісної концептуальної моделі
свободи праці, враховуючи особливості поширення принципу свободи праці
за різним колом осіб та за різних умов існування людини безпосередньо в
Україні. Також украй важливим є наукове розкриття аспекту забезпечення
права не бути примушеним до праці як другої складової свободи праці поряд
18
із правом на працю, оскільки саме на нього спрямована чимала кількість
порушень (прямих чи непрямих) трудових прав працівників, особливо в
складні та переломні життєві періоди держави.
Отже, враховуючи викладене, в умовах сучасних змін безсумнівною та
переконливою видається необхідність здійснення комплексного дослідження
за обраною тематикою з теоретичним і практичним переосмисленням
концептів «свобода», «свобода праці», «право на працю», «право не бути
примушеним до праці» з урахуванням новітніх наукових досягнень учених у
галузі трудового права, а також зарубіжного досвіду правового регулювання
свободи праці.
Для вирішення окреслених проблем продуктивним є залучення
результатів та висновків, ідей та концепцій, викладених у працях вітчизняних
і зарубіжних юристів, зокрема: М. Г. Алєксандрова, В. М. Андріїва,
В. І. Анішиної, М. Д. Біддісса, М. О. Бойла, В. Б. Бойка, Л. В. Борисової,
Л. Ю. Бугрова, О. М. Буряк, С. Я. Вавженчука, В. С. Венедіктова,
С. В. Венедіктова, С. В. Вишновецької, В. В. Волинця, А. М. Гасимова,
Н. Д. Гетьманцевої, Ю. М. Гришиної, Л. П. Грузінової, П. Джеймса,
П. І. Жигалкіна, М. І. Іншина, Ю. С. Кашкіна, Я. В. Ковальчука,
А. М. Колодія, Є. В. Краснова, В. Л. Костюка, О. Л. Кучми, Р. З. Лівшиця,
С. С. Лукаша, А. Р. Мацюка, Н. О. Мельничук, Л. Мелверна,
О. В. Москаленко, О. М. Обушенка, О. Л. Омельченка, Р. Р.-К. Оруджової,
О. О. Осадько, С. М. Прилипка, О. І. Процевського, В. І. Прокопенка,
П. Д. Пилипенка, О. Т. Панасюка, Л. Р. Пуса, І. С. Сахарук, А. М. Слюсара,
І. Д. Сліденка, А. Тіллау, О. В. Тищенко, Н. М. Хуторян, Г. І. Чанишевої,
С. М. Черноус, В. І. Щербини, О. М. Ярошенка та ін. Крім того, теоретичною
основою дослідження стали праці відомих класиків, учених у галузі загальної
теорії права, філософії права, як-от: С. С. Алексєєва, Г. В. Балицького,
І. Берліна, О. Г. Данильяна, О. П. Донченко, О. П. Дзьобаня, О. С. Кайсарова,
В. В. Надвикової, П. М. Рабиновича, Е. Фромма, В. І. Шкатулли та ін., а
також фундаментальні праці видатних класиків філософії: Аристотеля,
19
Г. Гегеля, Т. Гоббса, І. Канта, Дж. Локка, Дж. Мілля, Ш. Л. Монтеск’є,
Л. А. Сенеки, Б. Спінози, М. Т. Цицерона, Ф. Шеллінга.
Незважаючи на здобутки цих авторів, подальшого комплексного
науково-теоретичного аналізу потребують існуючі проблеми правового
регулювання та забезпечення свободи праці в Україні з метою обґрунтування
шляхів їх вирішення. Усе вищезазначене зумовило вибір теми дослідження,
його мету та завдання.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційна робота виконана на кафедрі трудового права та права
соціального забезпечення юридичного факультету Київського національного
університету імені Тараса Шевченка в рамках бюджетних тем: «Доктрина
права в правовій системі України: теоретичний і практичний аспекти»
(№ 11БФ042-01), яка досліджувалася на юридичному факультеті Київського
національного університету імені Тараса Шевченка з 1 січня 2011 р. по
31 грудня 2015 р., і «Теорія та практика адаптації України до законодавства
ЄС» (№ 16БФ042-01), яка досліджується на юридичному факультеті
Київського національного університету імені Тараса Шевченка з 1 січня
2016 р. по 31 грудня 2020 р., співвиконавцем яких є здобувач.
Мета та завдання дослідження. Мета дослідження – на підставі
комплексного аналізу стану та проблем правового регулювання й
забезпечення права на працю та права не бути примушеним до праці в
сучасній Україні, а також враховуючи позитивний досвід правового
регулювання свободи праці в державах – членах Євросоюзу, асоційованих
державах ЄС (Греція, Німеччина, Франція, Монако) та негативний досвід
такого регулювання в пострадянських країнах (Азербайджан, Білорусь,
Киргизстан, Молдова, Узбекистан), державах Африки (Руанда, Бурунді), Азії
(Індія, Китай) й Океанії (Індонезія), розробити концептуальну модель
свободи праці в національному трудовому праві та визначити шляхи її
правового забезпечення та реалізації на практиці.
20
Для досягнення зазначеної мети поставлено такі завдання:
– на підставі розкриття філософсько-правової сутності свободи та
виокремлення в ній зовнішньої свободи встановити умови останньої як
базису свободи праці;
– розкрити природу свободи праці як філософсько-правового явища
дійсності;
– визначити сутність свободи праці як фундаментального принципу
сучасного трудового права України;
– виокремити та систематизувати основні правові джерела принципу
свободи праці в Україні;
– охарактеризувати дію принципу свободи праці в Україні за колом
осіб;
– розкрити дію принципу свободи праці в Україні за різних умов та
обставин, які мають місце в державі;
– проаналізувати стан закріплення принципу свободи праці в чинному
трудовому законодавстві та у проекті Трудового кодексу України і визначити
його відповідність міжнародним та європейським трудовим правовим
стандартам;
– з’ясувати фактичний стан дотримання свободи праці в сучасній
Україні на практиці;
– виявити основні актуальні проблеми забезпечення свободи праці в
нашій державі;
– здійснити аналіз регулювання свободи праці в країнах світу з метою
узагальнення відповідного досвіду та визначення шляхів його запозичення;
– сформулювати рекомендації щодо вдосконалення правового
регулювання свободи праці в Україні.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини в Україні з приводу
реалізації права на працю, а також права не бути примушеним до праці в
сучасних умовах.
21
Предметом дослідження є теоретичні й практичні аспекти правового
забезпечення та реалізації свободи праці в Україні.
Методологічна і теоретична основи дослідження. Методологічну
основу дослідження становить сукупність сучасних теоретикометодологічних засобів наукового пізнання явищ та процесів, що мають
місце в суспільстві. Під час дослідження використано всі рівні методології
пізнання права: філософський, загальнонауковий, спеціально-юридичний.
Так, метод філософсько-правової рефлексії дав змогу з’ясувати правову та
філософську сутність свободи і свободи праці (підрозділи 1.1, 1.2), а також
атрибутивні ознаки й умови зовнішньої свободи (підрозділ 1.1).
Із загальнонаукових методів на всіх стадіях реалізації дослідження
застосовано метод аналізу. Використання системно-структурного та
системно-функціонального методів, а також методів класифікації,
групування дозволило структурувати за групами основні правові джерела
принципу свободи праці в Україні (підрозділ 2.2); надати систематизовану
характеристику дії принципу свободи праці в Україні за колом осіб
(підрозділ 2.3) та за різних умов існування людини (підрозділ 2.4); з’ясувати
стан закріплення принципу свободи праці в чинному трудовому
законодавстві та проекті ТК України за етапами реалізації особою свободи
праці (підрозділ 3.1); систематизувати актуальні проблеми забезпечення
свободи праці в Україні (підрозділ 3.3). Історичний метод застосовано під час
аналізу історії становлення свободи праці в Україні (підрозділ 1.3). Метод
моделювання використано для вироблення концепції свободи праці в
трудовому праві України та формулювання конкретних пропозицій щодо
вдосконалення правового регулювання свободи праці в національному
законодавстві з метою вирішення актуальних проблем забезпечення свободи
праці в нашій державі відповідно до стандартів Міжнародної організації
праці (МОП) та з урахуванням міжнародного досвіду (підрозділ 4.3).
Звернення до логіко-семантичного та формально-юридичного методу
дало змогу визначити й уточнити сутнісну цінність і значення свободи
22
(підрозділ 1.1), свободи праці (підрозділ 1.2), встановити правовий зміст та
природу свободи праці як принципу сучасного трудового права України
(підрозділ 2.1). За допомогою порівняльно-правового методу зіставлено
чинне трудове законодавство та проект ТК України в частині свободи праці
та конвенції МОП, відповідні директиви й регламенти Євросоюзу
(підрозділ 3.1); проведено порівняльний аналіз фактичного стану дотримання
та забезпечення свободи праці в Україні (підрозділ 3.2) на предмет
відповідності задекларованій у національному законодавстві свободі праці та
виявлено існуючі проблеми в цій сфері (підрозділ 3.3); здійснено порівняння
досвіду правового регулювання та забезпечення свободи праці в Україні й
зарубіжних державах (підрозділи 4.1, 4.2).
Нормативно-правову основу дослідження становлять Конституція
України та законодавчі акти України, чинне трудове законодавство та проект
ТК України, міжнародно-правові договори Міжнародної організації праці,
укази Президента України, постанови та розпорядження КМУ, нормативноправові й правові акти міністерств та відомств щодо регулювання трудових
правовідносин. У дослідженні використано рішення національних судів, а
також рекомендації, узагальнення практики та правові позиції з
досліджуваних питань, які були викладені Європейським судом з прав
людини (ЄСПЛ) і Верховним Судом України (ВСУ); директиви та
регламенти ЄС щодо свободи праці, а також нормативно-правові акти
трудового й суміжних галузей права зарубіжних держав.
Емпіричну основу дослідження становлять статистичні матеріали, дані
соціологічних опитувань, довідкові видання та аналітично-довідкові статті,
офіційні доповіді органів державної влади, а також міжнародних
міжурядових організацій, міжнародних і національних неурядових
організацій про стан забезпечення свободи праці в Україні.
Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що
дисертація є першим комплексним дослідженням свободи праці в трудовому
праві сучасної України, в результаті якого одержано можливість, враховуючи
23
існуючі історичні проблеми забезпечення такої свободи на території нашої
держави, а також використовуючи як позитивний, так і негативний досвід
забезпечення свободи праці в зарубіжних державах, розробити нову
концептуальну модель сутності свободи праці та запропонувати шляхи її
правового забезпечення в Україні. Наукова новизна дослідження відображена
в таких положеннях:
вперше:
– розроблено цілісну модель свободи праці з урахуванням сучасних
умов розвитку суспільства в цілому й українського зокрема як здійснення або
відмову від здійснення людиною свідомої мети, підпорядкування своєї волі
як для досягнення необхідного результату в ході трудової діяльності, так і
для самого здійснення трудової діяльності, під час якої ця людина
поступається наймачу своєю автономією, якою вона наділена природою та
законодавством на підставі своєї належності до людського виду. Враховуючи
сутність свободи праці, наголошено на необхідності: 1) не звужувати поняття
свободи праці лише до меж заборони примусової праці; 2) не обмежувати
поняття свободи праці лише поняттям права на працю; 3) розширити
розуміння свободи праці до права на працю в усіх його проявах та права не
працювати взагалі; 4) враховувати, що свобода праці виявляється по-різному
в різних осіб (залежить від багатьох факторів, таких як вік, стать, фізичні
можливості тощо) і в різних життєвих умовах може реалізовуватися з явними
чи умовними обмеженнями;
– виокремлено та систематизовано правові джерела забезпечення
принципу свободи праці в сучасній Україні, такі як: основні джерела свободи
праці в Україні; спеціальні джерела, що поширюються на всіх осіб, щодо
яких застосовний принцип свободи праці в Україні, однак уточнюють окремі
аспекти його дії; спеціальні джерела, що поширюють дію на певні групи осіб,
щодо яких застосовний принцип свободи праці в Україні, й уточнюють
питання користування свободою праці такими окремими групами осіб;
джерела, що містять норми, якими на уповноважені органи державної влади
24
покладено ті чи інші обов’язки, пов’язані з утвердженням, охороною й
захистом свободи праці; джерела у формі прецедентної практики
Європейського суду з прав людини;
– надано комплексну характеристику сутності принципу свободи праці
шляхом аналізу його дії за колом осіб, відповідно до якої цей принцип
поширюється на всіх осіб, котрі володіють трудовою правосуб’єктністю (у
частині права на працю) та на всіх осіб загалом від їх народження (у частині
права не бути примушеним до праці). У частині права на працю принцип
свободи праці неоднаково поширюється на осіб, котрі володіють трудовою
правосуб’єктністю, характерним чином видозмінюючись з урахуванням
інших особливих ознак носіїв прав, на підставі яких вони віднесені
законодавством до окремих груп осіб. Зокрема, охарактеризовано дію
принципу свободи праці щодо неповнолітніх осіб, жінок, інвалідів, трудових
мігрантів, засуджених до обмеження чи позбавлення волі;
– охарактеризовано сутність принципу свободи праці в контексті його
дії на суб’єктів трудового права залежно від умов, які мають місце в державі,
а саме: 1) у звичайних умовах: поширення свободи праці на суб’єктів
трудового права повинно відповідати стандартам свободи праці, що
регламентовані самою державою, та стандартам, що містяться в міжнародних
актах, на виконання яких держава дала згоду; 2) у надзвичайних умовах:
а) в умовах воєнного стану принцип свободи праці стає умовністю, а порядок
та умови його поширення чітко не визначено; б) в умовах квазівоєнного
стану, зокрема проведення антитерористичної операції, принцип свободи
праці змінюється стосовно мобілізованих осіб, а також тих громадян, що
були вимушені переселитись із зони проведення бойових дій чи залишились
у зоні бойових дій; в) в умовах економічної чи фінансової кризи принцип
свободи праці послаблює свою фактичну дію залежно від зниження темпів
економічного зростання й збільшення темпів безробіття; г) в умовах впливу
надзвичайних природних факторів (природні катаклізми та катастрофи)
правовий режим принципу свободи праці змінює свою дію подібно до умов
25
воєнного стану, хоча вплив надзвичайного стану на дію принципу свободи
праці й характер свободи праці протягом усього строку дії цього режиму є
більш м’яким;
– виділено етапи реалізації особою свободи праці: 1) етап добровільної
незайнятості; 2) початковий етап реалізації права на працю (пошук особою
роботи на ринку праці); 3) етап участі особи в процесі добору кандидатів на
заміщення вакансії (співбесіда); 4) етап добору працівників; 5) етап
укладання договору; 6) безпосередній етап реалізації права на працю –
перебування у трудових правовідносинах; 7) етап припинення трудових
правовідносин (враховуючи вивільнення, скорочення чисельності чи штату
працівників); 8) етап посттрудових відносин. На основі ретельного аналізу
правового забезпечення цих етапів встановлено, що законодавець зосереджує
свою увагу в основному на 1, 2, 4, 5 та 6-му етапах, які цілком врегульовані
чинним трудовим законодавством України; водночас інші етапи потребують
певного вдосконалення, оскільки законодавець або оминув їх своєю увагою
(як, наприклад, 3-й етап), або врегулював фрагментарно, причому лише в
законопроектах (7 та 8-й етапи);
– здійснено комплексний аналіз стану закріплення свободи праці в
чинному трудовому законодавстві і в проекті ТК України на предмет
забезпечення повноти та всеохопності національним законодавством
принципу свободи праці, а також відповідності цих законодавчих норм
міжнародному і європейському трудовому праву за такими критеріями, як:
1) категорії працівників; 2) умови та обставини, що існують у конкретний
час; 3) етапи реалізації особою своєї свободи праці. Встановлено, що чинне
національне законодавство потребує вдосконалення за рядом напрямів, а
проект Трудового кодексу, хоча і спрямований більшою мірою на захист
свободи праці, потребує доопрацювання в цій частині;
– задля підвищення рівня забезпечення свободи праці в трудовому
праві України визначено напрямки вдосконалення національного трудового
законодавства за рахунок узагальнення особливостей правового регулювання
26
свободи праці в трудовому законодавстві ЄС, виокремлення позитивного
досвіду Франції, ФРН, Греції та Князівства Монако й встановлення
невідповідностей між національним законодавством та правом ЄС (у частині
забезпечення недискримінації працівників під час масового вивільнення);
– на підставі комплексного порівняльного аналізу правового
регулювання та реалізації свободи праці в ряді пострадянських країн та
країнах Європи, доведено, що лише однієї правової регламентації свободи
праці не достатньо для забезпечення її ефективної реалізації в державі, а тому
існує необхідність розробки та впровадження відповідних додаткових
механізмів реалізації норм трудового права щодо забезпечення свободи
праці, одним із яких є створення судових чи квазісудових інститутів захисту
трудових прав працівників. У зв’язку з цим додатково обґрунтована
доцільність створення в Україні трудової юстиції;
– сформульовано конкретні теоретико-правові положення щодо
запобігання дискримінації, а саме: запропонована концепція дискримінації в
основу якої покладено поняття прямої та опосередкованої дискримінації у
сфері зайнятості населення та визначення винятків у відповідній сфері;
розроблено порядок і принципи проведення співбесіди на заміщення
вакантної посади; визначено необхідність та узагальнено винятки щодо
заборони вимагати при укладенні трудового договору деякі відомості, а
також уточнено обов’язок стосовно надання відомостей про близьких
родичів чи свояків, що перебувають у трудових відносинах із роботодавцем,
з яким кандидат має намір укласти трудовий договір;
удосконалено:
– теоретико-правове розуміння природи й сутності свободи праці як
фундаментального принципу сучасного трудового права України, у контексті
яких принцип свободи праці є базисом права суб’єктів трудового права на
працю. Встановлено, що зміст цього принципу відображає зміст ширшого
соціально-правового явища свободи праці, включаючи в себе відповідні
можливості та зобов’язання, тобто, з одного боку, систему можливостей
27
людини щодо трудових правовідносин та їх характеру, а з іншого –
сукупність зобов’язань інших людей і держави щодо дотримання ними
зазначеної свободи й сукупність зобов’язань держави щодо забезпечення цієї
свободи;
– визначення основних елементів свободи праці як принципу трудового
права за рахунок застосування цивілістичного підходу до свободи праці як до
права власності, зокрема виділено такі: 1) комплекс можливостей щодо
володіння, користування і розпорядження правом на працю та правом не
працювати, не порушуючи вимоги чинного законодавства про працю та
суміжних галузей права; 2) сукупність обов’язків інших осіб (і держави)
щодо особи, яка має право на працю та право не працювати; 3) комплекс
спеціальних зобов’язань держави щодо утвердження, забезпечення та захисту
свободи праці; 4) настання юридичної відповідальності за порушення
принципу свободи праці;
– систематизоване викладення основних актуальних проблем
забезпечення свободи праці в сучасній Україні, які поділено на такі групи:
1) універсальні проблеми – стосуються всіх суб’єктів свободи праці
(недосконалість нормативного регулювання свободи праці та захисту цієї
свободи, ігнорування державою обов’язку реалізовувати норми про свободу
праці; інституційна проблема; низький рівень правової обізнаності та
правосвідомості громадян України; економічні проблеми тощо); 2) спеціальні
проблеми – впливають на стан забезпечення свободи праці окремих груп
громадян (відсутність об’єктивної інформації з приводу праці представників
окремих груп людей та, відповідно, упереджене ставлення роботодавців до
представників таких окремих груп; нецільове використання органами влади
коштів чи зловживання коштами, виділеними для працевлаштування
представників окремих груп осіб тощо);
– теоретичні пропозиції щодо подолання організаційним шляхом
негативних кризових економічних явищ на ринку праці, що справляють
прямий вплив на можливість реалізації особами своєї свободи праці, серед
28
яких, зокрема, введення податкових економічних преференцій за принципом
первинної витратності для роботодавців, які укладають трудові договори з
працівниками, що на практиці найбільше підпадають під дискримінацію,
підвищення авторитету роботодавців, які сприяють забезпеченню свободи
праці на ринку за аналогією з програмами зеленої економіки, тощо;
дістали подальшого розвитку:
– теоретичні розробки щодо філософсько-правової сутності та змісту
свободи людини, на підставі чого встановлено, що вона являє собою
об’єктивно існуюче в природі явище, яке зумовлене природою й цінністю
людини та виражається в людській можливості вільно (без будь-якого
фізичного та/або морального впливу) обирати чи відмовлятися від вибору тієї
чи іншої доступної для цієї людини (доступної для всіх людей чи всіх людей,
які характеризуються певними об’єктивними ознаками, такими як здібності,
навички, вміння тощо) пропозиції, що має своєрідні аналоги (також
можливість впливати на формування в реальній дійсності конкретного
вибору), та людській здатності нести відповідальність за той чи інший вибір
(враховуючи відмову від вибору об’єктивно існуючого варіанта); відзначено
необхідність розмежовувати внутрішню та зовнішню свободу, остання з яких
є обмеженою й підпорядкована законодавчим актам, тобто є об’єктом
правового регулювання;
– наукові знання щодо еволюції свободи праці в законодавстві України
та в європейських країнах, у межах яких стверджується, що становлення
концепції свободи праці на території сучасної України розпочалось з появою
на Русі самобутніх форм найму праці, а в Європі – разом із практикою
укладання договорів mandatum або ж locatio-conductiooperarum; свобода
праці в сенсі трудової повинності закріплювалася в багатьох європейських
державах у добу Середньовіччя, її почали поступово трактувати в контексті
права на працю й непримушення до неї разом з розвитком досягнень
буржуазних революцій, які зумовили перетворення працівників з об’єктів на
суб’єктів права; остаточно свобода праці в сучасному розумінні
29
сформувалась у Європі в результаті адаптації національного трудового права
її держав до відповідних конвенцій МОП, а в Україні – лише після
відновлення незалежності та декриміналізації добровільної трудової
незайнятості;
– наукові розробки щодо способів захисту свободи праці в Україні,
зокрема проаналізовано роль у забезпеченні свободи праці таких органів
державної влади України, повноваженнями яких є захист і забезпечення такої
свободи, як-от: національні суди, Омбудсмен, Державна служба України з
питань праці. Водночас підтверджено існуючі в наукових колах думки, що
діяльність національних органів не завжди є ефективною та потребує
підвищення якості й позитивної результативності щодо захисту свободи
праці. Визначено, що на стан забезпечення свободи праці впливають
міжнародні організації, насамперед ЄСПЛ, підставою для захисту свободи
праці в ньому буде, зважаючи на прецедентну практику ЄСПЛ, скарга на
основі ст. 4 Європейської конвенції з прав людини, тобто про примусову
працю чи обов’язкову працю, якщо вона відповідає таким критеріям:
1) праця є «обов’язковою під загрозою будь-якого покарання»; 2) праця
виконується проти волі зацікавленої особи, тобто коли ця особа «не
запропонувала своїх послуг добровільно»;
– пропозиції щодо деталізації законодавчого регулювання питання
звільнення працівників у частині забезпечення свободи праці працівників
шляхом вирахування часу попередження працівника про звільнення на основі
вислуги років, забезпечення права працівника на працю, надаючи йому
можливість здійснювати оплачуваний пошук нової роботи протягом певного
терміну перед звільненням, підвищення рівня забезпечення свободи праці під
час масового вивільнення, забезпечення свободи праці в разі зміни власника
підприємства або частини підприємства. Для вирішення зазначеної проблеми
сформульовано пропозиції щодо внесення змін до статей чинного КЗпП
України та проекту ТК України;
30
– обґрунтування необхідності вирішення проблеми забезпечення
свободи праці в Україні шляхом інституційних змін, зокрема розширенням
повноважень Державної служби України з питань праці, а також створенням
трудових судів.
Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони
можуть бути використані:
– у науково-дослідній сфері – для подальших теоретичних досліджень
проблем правового регулювання та забезпечення свободи праці в Україні,
правової й філософської сутності свободи, свободи праці та принципу
свободи праці;
– у правотворчій діяльності – для вдосконалення чинного трудового
законодавства та проекту ТК України в частині норм, які прямо чи
опосередковано регулюють питання свободи праці, що є особливо
актуальним у сучасній Україні, зважаючи на процес реформування трудового
законодавства, що триває;
– у правозастосовній діяльності – для підвищення ефективності та
оптимізації захисту, охорони й забезпечення свободи праці в державі;
– у навчальному процесі – матеріали дослідження можуть бути
використані в процесі розробки методичних матеріалів, підручників, а також
навчальних посібників з курсів «Трудове право», «Порівняльне трудове
право».
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації,
висновки та практичні рекомендації обговорювалися і були схвалені на
засіданнях кафедри трудового права та права соціального забезпечення
Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а також
оприлюднені на всеукраїнських та міжнародних конференціях: «Актуальні
проблеми сучасного правознавства» (м. Київ, 28–29 січня 2016 р.);
«Проблеми теорії права і практики правореалізації на шляху України до ЄС»
(м. Київ, 25–26 лютого 2016 р.); «Теорія і практика розвитку правових
інститутів» (м. Київ, 10–11 березня 2016 р.); «Актуальні питання публічного
31
та приватного права в контексті реформування законодавства» (м. Острог, 7–
8 квітня 2017 р.); «Проблеми кодифікації трудового законодавства України»
(м. Київ, 26 квітня 2017 р.); «Міжнародне та національне законодавство:
способи удосконалення» (м. Дніпро, 1–2 квітня 2017 р.); «Міжнародні та
національні правові виміри забезпечення стабільності» (м. Львів, 14–15
квітня 2017 р.).
Публікації. Основні положення та результати дисертації викладено в
1 одноосібній монографії, 25 наукових статтях, з яких 18 – у фахових
виданнях, рекомендованих МОН України, та 7 – у зарубіжних наукових
виданнях, а також у 7 матеріалах наукових конференцій

bibliography

ВИСНОВКИ
У дисертації подано нове вирішення наукової проблеми щодо побудови
концептуальної моделі свободи праці в сучасному трудовому праві України,
а також на підставі ґрунтовного аналізу чинного трудового законодавства і
проекту ТК України, зарубіжного досвіду в зазначеній сфері сформульовано
пропозиції з удосконалення правового регулювання й забезпечення свободи
праці в нашій державі. Основні результати дослідження полягають у такому.
1. Свобода – це об’єктивно існуюче в природі явище, яке зумовлене
природою й цінністю людини та виражається в людській можливості вільно
(без будь-якого фізичного та/або морального впливу) обирати чи
відмовлятись від вибору тієї чи іншої доступної для цієї людини (й однаково
доступної для всіх людей чи всіх людей з певними об’єктивними ознаками,
такими як здібності, навички, уміння тощо) пропозиції, що має своєрідні
аналоги (також можливість впливати на формування в реальній дійсності
конкретного вибору), та людській здатності нести відповідальність за той чи
інший вибір (враховуючи відмову від вибору об’єктивно існуючого варіанта).
Основні умови зовнішньої свободи людини полягають у тому, що
держава, в якій перебуває суб’єкт свободи, має реально забезпечувати
свободу всіх осіб. Це означає, що в реальній дійсності така держава: 1) не
втручається в особисте життя кожної людини; 2) розвивається на принципах
демократичного політичного режиму та на принципах ринкової економіки,
використовує всі ці принципи на практиці; 3) забезпечує межі свободи
людини завдяки діяльності компетентних органів державної влади в межах їх
повноважень з дотриманням принципу законності; 4) забезпечує (наскільки
це можливо) вибір таким чином, що будь-яка особа має реальну можливість
впливати на процес формування вибору, а сам вибір буде доступний для всіх
осіб однаковою допустимою мірою; 5) забезпечує (наскільки це взагалі
можливо) вибір, пропонуючи різні альтернативи, уникаючи маніпулювання
варіантами вибору та не допускаючи такої маніпуляції іншими суб’єктами;
413
6) забезпечує можливість захисту особи, свободу якої було порушено,
шляхом відновлення свободи, компенсування заподіяної шкоди за рахунок
порушника свобод, а також шляхом притягнення його до юридичної
відповідальності.
2. У філософсько-правовому контексті свобода праці – це здійснення
або ж відмова від здійснення людиною свідомої мети, підпорядкування своєї
волі як для досягнення необхідного результату в ході трудової діяльності, так
і для самого здійснення трудової діяльності, під час якої ця людина
поступається наймачу своєю автономією, якою вона наділена природою та
законодавством відповідно до своєї належності до людського виду.
3. Свобода праці як фундаментальний принцип сучасного трудового
права, з якого випливає право суб’єктів трудового права на працю та право
всіх осіб не працювати, характеризується таким основними ознаками: є
усталеним міжгалузевим принципом права, що виступає, у свою чергу,
основоположним у трудовому праві; відображається в правах працівника та
громадянина, пов’язаних з працею, і в супутніх обов’язках роботодавця,
суспільства й держави щодо непорушності свободи праці працівника та
громадянина.
Зміст принципу свободи праці як принципу трудового права
відображає зміст ширшого соціально-правового явища свободи праці,
включаючи в себе відповідні можливості та зобов’язання, тобто систему
можливостей людини щодо трудових правовідносин та їх характеру, з одного
боку, а також сукупність зобов’язань інших людей і держави щодо
непорушності ними зазначеної свободи, сукупність зобов’язань держави
щодо забезпечення цієї свободи – з іншого. Відтак, зміст принципу свободи
праці становлять такі його складові: 1) комплекс можливостей володіти,
користуватись й розпоряджатись правом на працю та правом не працювати,
не порушуючи вимог чинного законодавства про працю й суміжних галузей
права; 2) сукупність обов’язків інших осіб (і держави) щодо особи, яка має
право на працю та право не працювати; 3) комплекс спеціальних зобов’язань
414
держави щодо утвердження, забезпечення та захисту свободи праці;
4) настання юридичної відповідальності за порушення принципу свободи
праці.
Відповідно, особливості принципу свободи праці виражені в його
юридично значущих обставинах, а саме: 1) практична поведінка суб’єкта, на
якого поширюється принцип свободи праці, що зумовлена дією цього
принципу; 2) практична поведінка всіх осіб (враховуючи державу) щодо
суб’єкта, на якого поширюється принцип свободи праці, що зумовлена дією
цього принципу; 3) забезпечувальна та захисна діяльність держави щодо
суб’єкта, на якого поширюється принцип свободи праці, що зумовлена дією
цього принципу.
4. Правові джерела свободи праці в Україні є складною системою, що
включає такі їх групи: 1) основні (Конституція України; когентні
універсальні стандарти та міжнародні договори про працю, ратифіковані
Україною в передбаченому порядку; Кодекс законів про працю України;
Закон України «Про зайнятість населення»); 2) спеціальні, які діють щодо
всіх осіб, на яких поширюється принцип свободи праці в Україні, однак
уточнюють окремі аспекти застосовності принципу свободи праці (Закони
України «Про охорону праці», «Про відпустки», «Про оплату праці», «Про
професійний розвиток працівників»); 3) спеціальні, які діють щодо певної
групи осіб, на яких поширюється принцип свободи праці в Україні,
уточнюючи питання користування цими групами осіб свободою праці (акти,
що конкретизують користування свободою праці: неповнолітніми та
малолітніми особами; особами, засудженими до обмеження чи позбавлення
волі; особами з інвалідністю; трудовими мігрантами, мігрантами та
біженцями); 4) такі, що містять норми, якими на повноважні органи
державної влади покладено ті чи інші обов’язки, пов’язані з утвердженням,
охороною й захистом свободи праці (Положення про Державну службу
України з питань праці); 5) джерела у формі прецедентної практики
Європейського суду з прав людини. Окреме місце в цій групі посідають
415
правові висновки, узагальнення практики та рекомендації Верховного Суду
України в частині забезпечення свободи праці.
5. Принцип свободи праці поширений на всіх людей (тобто на всіх, хто
володіє трудовою правосуб’єктністю), у зв’язку із чим усі вони володіють,
користуються та розпоряджаються цією свободою При цьому потрібно
враховувати, що правом на працю люди можуть користуватись лише з
досягненням певного віку та лише після вчинення певних юридично
значущих дій, а правом не бути примушеним до зайнятості люди володіють
та повною мірою користуються й розпоряджаються з моменту свого
народження.
Водночас принцип свободи праці в Україні діє неоднаково щодо всіх
осіб, які проживають на її території, своєрідно поширюючись на окремі
групи людей, які потребують особливого захисту держави, головним чином,
на: 1) жінок; незважаючи на те, що жінки та чоловіки реалізують свою
свободу праці в Україні декларативно на основі рівних можливостей, жінки, з
одного боку, мають привілейоване становище, оскільки їх важко звільнити,
коли вони перебувають у стані вагітності тощо, а з іншого – вони не можуть
працювати на окремих роботах та за окремих об’єктивних обставин, що
зумовлено виправданою політикою держави щодо захисту материнства й
охорони дитини та дитинства; 2) неповнолітніх осіб; свобода праці цих осіб
уточняється трудовим законодавством та законодавством про дитину й
охорону дитинства, встановлюючи певні бар’єри для реалізації цими особами
свободи праці, що зумовлено політикою охорони дитинства; 3) осіб з
обмеженими можливостями; такі особи можуть реалізовувати свою свободу
праці, розраховуючи на рівні можливості в галузі праці та враховуючи, що
свобода вибору виду зайнятості інвалідів законодавчо й практично обмежена,
передусім, станом їх здоров’я та низьким рівнем професійної мобільності, що
є найважливішою умовою підвищення конкурентоспроможності на
сучасному ринку праці; демонструючи прагнення утвердження свободи праці
осіб з інвалідністю, держава частково перекладає вирішення проблеми
416
забезпечення свободи праці інвалідів з себе на підприємців, уникаючи
повноцінного самостійного захисту цієї свободи; 4) засуджених до
обмеження чи позбавлення волі; ці особи, починаючи з 2016 р., можуть
реалізовувати свободу праці повною мірою, зокрема їх не можна
примушувати до праці, а всі існуючі законодавчі обмеження дії принципу
зазначеної свободи ув’язнених зумовлені лише необхідністю дотримання
безпеки роботодавців, суспільства та самих засуджених, а також цілями
покарання цих осіб, оскільки особа, волю якої було обмежено, фактично
обмежується й у питанні користування свободою праці, оскільки на певний
строк «вилучається» з вільного ринку праці та може розраховувати лише на
працю, яку їй пропонують; 5) трудових мігрантів із числа іноземців та осіб
без громадянства, що вже перебувають в Україні на законних підставах; такі
особи користуються тими самими правами, що й громадяни України, хоча їх
право на працю реалізується на підставі «дозволу на застосування праці
іноземців та осіб без громадянства» і не поширюється на роботи, на яких
можуть працювати лише громадяни України; усі обмеження свободи праці
іноземців та осіб без громадянства в Україні в частині права на працю,
зумовлені такими факторами: національною безпекою; потребою в контролі
за залученням праці іноземців для унеможливлення експлуатації мігрантів;
протекціоністськими заходами нашої держави на ринку праці, які
пом’якшуються лише щодо громадян тих держав, з якими Україна уклала
відповідні міжнародні договори про взаємні пом’якшення умов
працевлаштування для громадян держав – сторін відповідних договорів, або
у випадках, коли висококваліфікованим іноземцям оперативним чином
надається громадянство України та посади у стратегічно важливих органах
влади нашої держави.
6. Різна дія принципу свободи праці як характеристика закріплення,
дотримання та захисту цього принципу державою простежується в
поширеності на суб’єктів трудового права залежно від особливих умов, які
мають місце в державі, а саме: 1) звичайні умови – стан безпеки в державі
417
оцінюється як надійний (безпечний), а економічне, фінансове, соціальнополітичне становище в державі чи окремих її регіонах – як допустимі та
контрольовані уповноваженими органами державної влади (за звичайних
умов поширення свободи праці на суб’єктів трудового права повинно
відповідати стандартам свободи праці, що регламентовані самою державою,
та стандартам, що містяться у відповідних міжнародних документах, на
виконання яких держава дала згоду); 2) надзвичайні умови – зумовлені
чинниками, які непідконтрольні офіційним органам виконавчої влади та є
загрозливими для безпеки чи нормального функціонування, існування
держави, суспільства та людини, а саме: а) надзвичайні умови, пов’язані з
антропогенним впливом (воєнний стан, який передбачає запровадження
трудової повинності, що за своєю сутністю є примусовою працею, оскільки
відповідає критеріям примусу, однак не вважається такою, оскільки
Конституція України прямо вказує на те, що цю повинність не можна
вважати примусом; в умовах воєнного стану принцип свободи праці стає
умовністю, при цьому порядок та умови його поширення законом чітко не
визначено; квазівоєнний стан – правовий режим проведення
антитерористичних операцій у державі чи окремому її регіоні; за цього стану
умови АТО, зважаючи на існуючий досвід України, не стосуються свободи
праці немобілізованих осіб, однак справляють прямий вплив на таких осіб,
призводячи до утворення нових категорій громадян: тих, що були вимушені
переселитись із зони проведення бойових дій, та тих, що залишились у зоні
бойових дій; якщо свобода праці вимушених переселенців і далі
забезпечується державою, то така свобода осіб, що залишились на
непідконтрольних Уряду України територіях, об’єктивно не забезпечується
державою; економічна та фінансова криза, яка призводить до масових
звільнень та скорочення працівників і, відповідно, зниження темпів
економічного зростання та збільшення темпів безробіття, яке, у свою чергу,
зумовлює знецінення вартості праці, збільшення чисельності порушень
трудових прав працівників, головним чином, права на працю, яке держава не
418
завжди спроможна забезпечити); б) надзвичайні умови, викликані природою,
головним чином, природні катаклізми та катастрофи, особливо ті, що
спричиняють введення надзвичайного стану в державі чи окремому її регіоні
(правовий режим надзвичайного стану має низку паралелей з воєнним
станом, зокрема передбачає запровадження трудової повинності, хоча його
вплив на принцип свободи праці та характер свободи праці протягом усього
строку дії цього режиму є більш м’яким: у таких умовах не всі працівники
матимуть змогу знаходитись на роботі, а ті, що шукають роботу, зможуть
знайти роботу, якщо Президент України, наприклад, обмежить режим в’їзду і
виїзду чи запровадить обмеження свободи пересування по території, де
вводиться надзвичайний стан).
7. У результаті комплексного аналізу стану закріплення свободи праці в
чинному трудовому законодавстві та проекті ТК України про працю,
здійсненому за критерієм виділених етапів практичної реалізації особою
своєї свободи праці, щодо відповідності чинного трудового законодавства та
вказаного проекту стандартам свободи праці, виробленим МОП та ЄС,
встановлено: 1) етап добровільної незайнятості цілком урегульований ч. 1, 2
ст. 3 Закону України «Про зайнятість населення», а також ст. 4 проекту
Трудового кодексу України, що достатньою мірою відповідає вимогам
конвенцій МОП № 29 та № 105; 2) початковий етап реалізації права на працю
(пошук особою роботи на ринку праці) урегульований ч. 1 ст. 5, ст. 6, 10–12
Закону України «Про зайнятість населення», положеннями Закону України
«Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», ч. 1 ст. 24-1
Закону України «Про рекламу», якими свобода праці на цьому етапі
забезпечена на задовільному рівні, хоча й потребує вдосконалення, зокрема в
частині заборони опосередкованої дискримінації в оголошеннях про
вакансію; 3) етап участі особи в процесі добору кандидатів на заміщення
вакансії (співбесіда) недостатньою мірою врегульований чинним трудовим
законодавством та проектом ТК України (єдиною нормою, в якій прямо
закріплено окремі правила проведення добору кандидатів на заміщення
419
вакантної посади, є п. 1 ч. 5 ст. 50 Закону України «Про зайнятість
населення»), тому потребує значного доопрацювання; 4) етап добору
працівників достатньою мірою урегульований ст. 42-1 КЗпП України (ст. 91
проекту Трудового кодексу України), а також положеннями Закону України
«Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні»,
ст. 14 Закону України «Про зайнятість населення» й низкою інших
нормативно-правових актів; 5) етап укладання договору, урегульований
ст. 22, 24, 25, 25-1 КЗпП України й ст. 34 проекту Трудового кодексу
України, потребує вдосконалення в частині встановлення заборони на
укладання трудового договору в усній формі; 6) безпосередній етап реалізації
права на працю – перебування у трудових правовідносинах, хоча й досить
детально урегульований ст. 21, 31, 32, 46, 50, 62, 63, 67–83, главою VII КЗпП
України, положеннями законів України «Про професійний розвиток
працівників», «Про відпустки», «Про оплату праці», а також ст. 37, 45, 130,
148–153, 206–245 проекту Трудового кодексу України, потребує подальшої
адаптації до норм Європейської соціальної хартії (переглянутої), а також
Директиви Європейського Парламенту та Ради 2003/88/ЄС; 7) етап
припинення трудових правовідносин (враховуючи вивільнення, скорочення
чисельності чи штату працівників) фрагментарно урегульований у ст. 36, 38,
39, 43, 43-1, 45, 49-2, 199 КЗпП України, у ст. 48, п. 2 ч. 3 ст. 50 Закону
України «Про зайнятість населення», ч. 2 ст. 3, ст. 82, 83, 86, 87, 92–97, 101
проекту Трудового кодексу України, тому його необхідно вдосконалювати
шляхом приведення чинного трудового законодавства та проекту ТК України
про працю у відповідність до Конвенції МОП № 173, директив Ради
ЄЕС 77/187/ЄЕС, 98/50/ЄЕС, 98/59/ЄЕС, 2001/23/ЄС, а також кодифікованої
версії Директиви 2008/94/ЄC (у частині передачі підприємства, масового
вивільнення працівників та визнання неплатоспроможності роботодавця);
8) етап посттрудових відносин у межах трудового права фрагментарно
врегульований лише в проекті ТК України та потребує вдосконалення в
частині регулювання впливу на свободу праці працівника з боку роботодавця
420
(колишнього роботодавця) після припинення трудових правовідносин,
зокрема щодо неконкуренції, нерозголошення окремої, охоронюваної
законодавством інформації.
8. Стан захищеності свободи праці в сучасній Україні є вкрай
незадовільним, що пов’язано з негативною дією традиційних та
екстраординарних груп факторів. Екстраординарні чинники слід поділяти на
три підгрупи: 1) здійснення Урядом України непродуманих реформ
(наприклад, пенсійна реформа, що позбавила стимулів до праці працюючих
пенсіонерів і сприяла їх частковому відтоку з ринку праці); 2) реалізація
політики преференції бізнесу в 2014 р., що проводилась в умовах обмежених
можливостей держави оперативно та ефективно вирішити актуальні
проблеми сприяння працевлаштуванню осіб і протидіяти «вимушеній»
нелегальній зайнятості, зокрема, вимушених переселенців; 3) зовнішня
агресія та злочинна діяльність «проросійських» збройних груп на території
Донецької й Луганської областей, що спричинили: а) знищення стратегічних
промислових потужностей, які забезпечували робочими місцями сотні тисяч
осіб; б) розбалансування ринку праці в інших областях України через
підвищення кількості пропозиції при незмінності попиту на робочі місця за
рахунок вимушених переселенців; в) експлуатацію українських
військовополонених на важких і небезпечних роботах тощо.
9. Проблеми, що загрожують свободі праці в Україні, поділено на такі
групи:
1) універсальні – проблеми, котрі стосуються всіх суб’єктів свободи
праці, а саме: а) недосконалість нормативного регулювання свободи праці та
захисту цієї свободи, ігнорування державою обов’язку реалізовувати норми
про свободу праці; б) низький рівень правової обізнаності й правосвідомості
громадян України; в) економічні проблеми (поділяються на такі підгрупи:
відсутність будь-яких ефективних економічних, організаційних, а також
правових механізмів, спрямованих на стимулювання прагнення роботодавців,
а також органів чи посадових осіб, що представляють роботодавців, до
421
дотримання законності у сфері трудових відносин та у сфері зайнятості; спад
рівня розвитку економіки держави тією мірою, якою він позначається на
роботодавцях; збідніння населення); г) російська агресія та проведення АТО
в Донецькій і Луганській областях; порушивши норми міжнародного права,
РФ здійснила агресію проти України, що призвело до знищення
інфраструктури на тимчасово непідконтрольних Уряду України територіях,
зниження інвестиційної привабливості Донбасу, скорочення кількості
робочих місць, утворення групи вимушених переселенців тощо;
ґ) інституційна проблема (існуючі в державі способи захисту свободи праці
не повною мірою є ефективними, зважаючи на кінцевий результат захисту,
витрачений час на здійснення захисту, гарантії захисту тощо);
д) бюрократизація (формалізм у діяльності органів державної влади,
особливо щодо забезпечення свободи праці, ставить під сумнів державний
захист свободи праці й підриває авторитет держави, спотворює соціальну
спрямованість трудового права, знецінює норми Конституції, в яких
проголошено свободу праці, посилює правовий нігілізм у суспільстві та
знижує правову свідомість працівників); е) корупція в органах влади;
2) спеціальні – проблеми, які впливають на стан забезпечення свободи
праці окремих груп громадян, а саме: а) відсутність об’єктивної інформації з
приводу праці представників окремих груп населення та, відповідно,
упереджене ставлення роботодавців до таких представників окремих груп
(осіб з інвалідністю, трудових мігрантів, дітей, жінок, представників інших
національностей тощо); б) панування на ринку праці правил конкуренції, що
конфліктують з принципом соціальної справедливості та не дозволяють
окремим групам громадян, яких захищає трудове законодавство,
працевлаштуватись, оскільки роботодавці не вважають представників таких
груп працівників ефективними в суто економічному сенсі (проблему
ускладнює держава, яка, формально захищаючи представників таких груп
населення в межах трудового законодавства, робить їх неконкурентними на
ринку й ризикованими для роботодавців, оскільки разом з такими гарантіями
422
ефективно не заохочує роботодавців до працевлаштування неконкурентних
працівників); в) нецільове використання органами влади коштів чи
зловживання коштами, виділеними для працевлаштування представників
окремих груп населення; г) неефективність політики квотування робочих
місць та відсутність у держави реальних важелів впливу на підприємців у
частині адаптації робочих місць до специфічних вимог осіб з особливими
потребами.
10. Досвід ЄС як суб’єкта міжнародного права в питанні правового
регулювання свободи праці ґрунтується на низці соціальних і економічних
наукових теорій та концепцій, а також на передовому світовому досвіді
регулювання свободи праці, враховуючи вимоги ринкової економіки та
потреби працівника й роботодавця на ринку праці. Базовим документом, що
проголошує свободу праці в ЄС, є Хартія основних прав Євросоюзу,
положення якої уточнено в нормативно-правових та правових актах
наддержавних інститутів ЄС, які мають пряму дію чи потребують
обов’язкового впровадження в національне законодавство держав-членів і,
відповідно, є правовими орієнтирами правотворчої діяльності держав-членів,
асоційованих держав, а також третіх держав, які бажають європеїзувати
власне трудове законодавство в частині свободи праці. На цій підставі
трудове законодавство держав – членів ЄС та асоційованих держав є, в
переважній своїй частині, аналогічним з урахуванням особливостей правової
культури, специфічних типових та надзвичайних вимог того європейського
народу, що населяє відповідну державу. Встановлено безумовну корисність
для України запозичення окремих здобутків досвіду правового регулювання
свободи праці у Франції, ФРН, Греції та Князівстві Монако, зокрема в
частині: встановлення обов’язку роботодавця попереджувати працівника про
звільнення в термін, що вираховується на основі вислуги років працівника, а
також забезпечувати право працівника на працю – право на пошук нової
роботи протягом періоду, що передує звільненню; вдосконалення
законодавства про заборону дискримінації у сфері праці та зайнятості;
423
посилення відповідальності за допуск працівника до роботи без укладання з
ним трудового договору тощо.
Трудове право ЄС у частині свободи праці певним чином вплинуло на
становлення сучасного правового регулювання цієї свободи в багатьох
країнах колишнього СРСР, котрі успадкували його законодавство, яке
заперечувало ідею свободи праці. Детальне вивчення сучасного досвіду країн
колишнього Радянського Союзу свідчить, що трудове законодавство
досліджуваних держав різниться в частині уточнення дії принципу свободи
праці за колом осіб та за спеціальними умовами: ті пострадянські держави,
що на сьогодні європеїзують трудове законодавство, більшою мірою
наближені в регулюванні свободи праці окремих груп громадян (жінок, осіб з
особливими потребами, дітей, трудових мігрантів) до стандартів Євросоюзу;
держави, які є прибічниками ідеї відродження СРСР або ж є критиками
західної демократії, формалізують і спотворюють свободу праці, а в окремих
випадках – завуальовано проголошують примус до праці. Особливою
проблемою більшості постсоціалістичних держав, що не набули членства в
ЄС та не європеїзують трудове законодавство, є недосконалість правового
регулювання свободи праці (відтак, окремі вразливі групи громадян не мають
необхідного захисту чи мають такий захист у незначній частині) та
відсутність реальних механізмів утвердження цієї свободи на практиці. Між
тим, приклад пострадянських держав дає змогу змоделювати можливий
майбутній стан забезпечення свободи праці в Україні, якщо в подальшому у
процесі реформування трудового законодавства та здійснення судової
реформи не буде запроваджено, зокрема, трудової юстиції, теоретичні основи
створення якої вже достатньою мірою обґрунтовано в межах української
доктрини трудового права.
Правове регулювання свободи праці в країнах Азії та Океанії тісно
пов’язане з різноманітними традиціями, культурою права та в більшості
випадків з релігійним світоглядом народів, які проживають у досліджуваних
державах. Вказані фактори сприяли тому, що до останнього часу
424
законодавство країн Азії та Океанії не характеризувалось однаковими
підходами до розуміння свободи праці (як це спостерігається в європейських
державах). Це пояснюється тим, що, наприклад, в Ізраїлі, Індії, Афганістані,
Китаї та Індонезії концептуально по-різному розуміють поняття «свобода
людини», «праця», «право людини працювати» та «право не бути
примушеним до праці». Поряд із тим, що примус до праці в окремих
азійських країнах та державах Океанії є традиційним, за останні десятиріччя
законодавцями більшості цих держав було реформовано трудове
законодавство відповідно до стандартів МОП, хоча окремі норми, які
забороняють примус до праці, не є на сьогодні реально діючими (є
декларативними, програмними), наприклад у КНР. Достатньо показовим у
цьому контексті є приклад Індонезії, де наразі приймається низка програмних
документів та планів дій з метою підвищення рівня забезпечення свободи
праці громадян з тим, щоб зменшити навантаження на державний бюджет
(зменшити видатки на соціальне забезпечення безробітних) й активізувати
ринок праці для покращення економічного становища в державі. Однак
тривале декларативне забезпечення свободи праці зумовило такі негативні
наслідки на ринку праці, які разом із негативним впливом національних
традицій не дають змоги оперативно вирішити зазначені проблеми. Відтак,
приклад правового регулювання свободи праці в Індонезії показово
демонструє, які наслідки, у тому числі для національної економіки держави,
можуть очікувати Україну, якщо вона й у подальшому не буде достатньою
мірою врегульовувати та забезпечувати свободу праці в державі.
Правове регулювання свободи праці в країнах Африки є неоднорідним
та прямо пов’язаним з економічним становищем цих держав (наслідком
цього, зокрема, є найвищий рівень безробіття на нашій планеті) і наявністю в
них збройних конфліктів, воєнних дій та злочинів проти людства й
людяності. У таких постконфліктних державах Східної Африки, як Руанда та
Бурунді, свободу праці проголошено на конституційному рівні та якісно
уточнено нормами трудового законодавства, хоча в реальній дійсності ще
425
має місце значне поширення практики торгівлі людьми, використання
рабської праці тощо, що вказує на те, що норми трудового законодавства про
свободу праці в цих державах є, переважно, декларативними. Такий досвід
правового регулювання свободи праці, а також реальний стан забезпечення
цієї свободи яскраво демонструють, наскільки важливим є вирішення
проблем забезпечення свободи праці громадян у період різних конфліктів, а
особливо захист цієї свободи вимушених переселенців та біженців,
демобілізованих військових. Зважаючи на це, відзначено, що ігнорування
сьогодні українським законодавцем проблем, пов’язаних із забезпеченням
свободи праці в державі, може в подальшому призвести до таких
катастрофічних результатів на ринку праці, що спостерігаються в
африканських державах, які вони не можуть подолати і до цього часу.
11. Виявлені та проаналізовані в ході дослідження проблеми у сфері
забезпечення свободи праці, безумовно, потребують вирішення або в певних
випадках хоча б мінімізації. Усі сформульовані в межах проведеної наукової
розвідки відповідні пропозиції можна згрупувати таким чином:
1) нормативно-правова сфера:
а) досвід правового регулювання свободи праці розвинених держав
Європи, правове регулювання свободи праці на рівні ЄС, необхідність
європеїзації трудового законодавства України, а також отримані результати
проведеного аналізу вказують на необхідність комплексного перегляду
правового регулювання свободи праці в Україні, зокрема, у таких питаннях:
– вдосконалення норм про заборону дискримінації у сфері праці, що
передбачає доповнення КЗпП України главою І-А «Рівноправне поводження
у сфері зайнятості і професійної діяльності», яка повинна складатись з таких
норм: ст. 9-2 «Концепція дискримінації», ст. 9-3 «Тягар доказування»;
– заборона опосередкованої дискримінації в оголошеннях про вакансії,
що потребує викладення ч. 1 ст. 24-1 Закону України «Про рекламу» та абз. 1
ч. 1 ст. 11 Закону України «Про зайнятість населення» у новій редакції;
доповнення ч. 1 ст. 24-1 Закону України «Про рекламу» трьома примітками, в
426
яких треба пояснити поняття прямої та опосередкованої дискримінації у
сфері зайнятості населення (щодо розміщення в оголошенні про вакансію
певної інформації), а також винятки із цього правила;
– заборона прямої чи опосередкованої дискримінації кандидатів на
заміщення вакантної посади шляхом доповнення КЗпП України главою I-Б
«Проведення співбесіди з кандидатами на заміщення вакантної посади», в
якій необхідно врегулювати такі питання: порядок проведення співбесіди;
принципи проведення співбесіди працівниками;
– деталізація законодавчого регулювання (викладення у новій
редакції ч. 3 ст. 22 чинного КЗпП України) обмежень у формі особливих
вимог щодо віку, рівня освіти, стану здоров’я особи при реалізації
свободи праці;
– встановлення винятків до заборони вимагати при укладенні
трудового договору деяких відомостей та документів шляхом доповнення
ст. 25 КЗпП України ч. 2, якою передбачити можливість для релігійних та
політичних організацій вимагати при укладанні трудового договору окремих
даних, які заборонено вимагати за загальним правилом;
– уточнення обов’язку щодо надання особами, з якими укладається
трудовий договір, відомостей про наявність у них близьких родичів чи
свояків серед працівників, з якими цей роботодавець уже уклав трудовий
договір, шляхом доповнення ст. 25 КЗпП України ч. 3 відповідного змісту;
– встановлення обов’язку укладати трудовий договір лише в письмовій
формі шляхом викладення ч. 1 ст. 24 КЗпП України в новій редакції;
– встановлення обов’язку попереднього визначення критеріїв
оцінювання та допустимості результатів випробування при прийнятті на
роботу, доповнивши чинний Кодекс ст. 26-1 відповідного змісту (додатково
потрібно розробити й прийняти Типові критерії оцінювання результатів
випробування при прийомі на роботу, що мають бути затверджені наказом
Міністерства соціальної політики України);
427
– покладання на роботодавця обов’язку щодо попередження працівника
про звільнення у термін, що вираховується на основі вислуги років
працівника, а також щодо забезпечення права працівника на працю в частині
пошуку нової роботи протягом періоду, що передує звільненню, шляхом
викладення ч. 1 ст. 49-2 КЗпП України в новій редакції відповідного змісту, а
також доповнення Кодексу ст. 49-2а (послідовно передує ст. 49-4 Кодексу)
«Гарантії забезпечення права працівника, якого персонально попередили про
наступне вивільнення, на пошук іншої роботи»;
– підвищення рівня забезпечення свободи праці працівників під час
масового вивільнення, зважаючи на вимоги Директиви Ради ЄЕС 98/59/ЄЕС,
шляхом доповнення Закону України «Про зайнятість населення» такими
нормами: ст. 48-1 «Інформування представників працівників про масове
вивільнення», ст. 48-2 «Набрання чинності масового вивільнення»;
– забезпечення свободи праці працівників (кредиторів-працівників) у
разі банкрутства роботодавця, зважаючи на вимоги Конвенції МОП № 173 та
директив Ради ЄЕС 77/187/ЄЕС і 80/987/ЄEC, шляхом доповнення КЗпП
України главою VIII-А «Гарантії та компенсації для працівників у разі
банкрутства роботодавця», яка має складатись з таких норм: ст. 129-1
«Принципи захисту грошових вимог кредиторів-працівників», ст. 129-2
«Грошові вимоги, що підлягають компенсації за рахунок коштів збору
(обов’язкового платежу)», ст. 129-3 «Розмір виплат, що підлягають
компенсації за рахунок збору» тощо;
– забезпечення свободи праці працівників у разі передачі підприємства
або частини підприємства з урахуванням вимог Директиви Ради ЄЕС
77/187/ЄЕС, головним чином, доповненням КЗпП України главою III-Б
«Забезпечення прав працівників при передачі підприємства або частини
підприємства у результаті переходу права чи поглинання», що має містити
такі норми: ст. 49-5 «Передача підприємства або частини підприємства»,
ст. 49-6 «Забезпечення прав працівників при передачі підприємства або
428
частини підприємства», ст. 49-7 «Інформування та консультації у зв’язку з
передачею»;
– забезпечення свободи праці осіб шляхом удосконалення правового
регулювання аутстафінгу (виведення персоналу) за рахунок визначення
таких правовідносин як трудових (як у межах відносин між аутстафінговим
працівником та провайдером, так і в межах відносин між аутстафінговим
працівником та аутстафінговим роботодавцем) і подальшого врегулювання
аутстафінгу у вказаній частині в межах трудового законодавства, яке є
соціально спрямованим та більшою мірою (ніж цивільне право) захищає
свободу праці працівників;
– обмеження свободи праці, що реалізується за рахунок використання
державної, комерційної таємниці та іншої захищеної законом інформації, яка
стала відома працівнику під час виконання трудових відносин і яку ця особа
не може розголошувати, шляхом доповнення чинного Кодексу ст. 21-1
«Умови трудового договору щодо нерозголошення та заборони
несанкціонованого використання державної, комерційної таємниці й іншої
захищеної законом інформації», а також ч. 1 ст. 40 КЗпП України п. 2-1
відповідного змісту;
б) проблема чинного трудового законодавства України про працю в
частині свободи праці також полягає в тому, що, з одного боку, воно не
цілком відповідає вимогам часу та ринкової економіки (ст. 24, 25, 26–38 та
інші норми КЗпП України, ст. 12 Закону України «Про зайнятість
населення»), а з іншого – є невиправдано декларативним (зокрема, ст. 2, 2-1,
21–29 та інші норми КЗпП України, положення Закону України «Про засади
запобігання та протидії дискримінації в Україні», що застосовні у сфері праці
та зайнятості). Вирішення цієї проблеми полягає в розробці та ухваленні
програмного документа, який буде містити конкретні заходи, спрямовані не
лише на вдосконалення норм про свободу праці, а й на їх практичну
реалізацію в короткостроковій та довгостроковій перспективі. Із цією метою
потрібно ухвалити Національну стратегію утвердження свободи праці в
429
Україні на 2017–2027 рр. – узгоджену систему цілей, заходів, умов та
інструментів, які органи державної влади та органи місцевого
самоврядування реалізовуватимуть у межах своєї компетенції в питанні
утвердження й забезпечення свободи праці в країні, протидіючи всім формам
і проявам дискримінації на ринку праці, особливо щодо певних осіб чи груп
осіб, які зазнають обмежень прав і свобод у суспільстві через властиві їм
певні індивідуальні характеристики, до яких належать: особи похилого віку,
особи з інвалідністю, внутрішньо переміщені особи, демобілізовані бійці
антитерористичної операції на сході України та інші групи, які зазнають
дискримінації;
2) інституційна сфера: проблема забезпечення свободи праці в Україні
як невідкладна універсальна проблема, яка загрожує свободі праці й
стосується всіх осіб, що на законних підставах проживають на території
нашої держави, може бути вирішена інституційним шляхом за двома
напрямами:
а) розширення повноважень Державної служби України з питань праці,
у результаті чого цей орган влади набуде реальних правозахисних функцій у
сфері праці та, відповідно, стане основним уповноваженим суб’єктом, що має
реалізувати мету, завдання й ц