ПСИХОЛОГІЧНІ УМОВИ ОПТИМІЗАЦІЇ СПІЛКУВАННЯ БАТЬКІВ З ДІТЬМИ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної проблеми і теми дослідження, визначено його об’єкт, предмет, мету, сформульовано гіпотезу, завдання і методи роботи, охарактеризовано методологічну й теоретичну основи дослідження. Розкрито наукову новизну та практичне значення роботи, подано відомості про апробацію та впровадження результатів дослідження у практичну діяльність, подано дані про структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі “Теоретичні засади дослідження проблеми спілкування батьків з дітьми” висвітлено чинні у психологічній літературі тлумачення понять, структури і функцій спілкування як специфічної форми взаємодії людини з оточуючими, охарактеризовано підходи до дослідження спілкування в онтогенезі, з’ясовано особливості комунікативної сфери дитини-дошкільника, розкрито значення спілкування для процесу становлення особистості дитини, окреслено стилі родинного виховання як компонент унікального середовища дитини, наведено сучасні типології типів батьківського ставлення, проаналізовано погляди сучасних психологів на вибір батьками стилю спілкування з дитиною у співвідношенні з типом батьківського ставлення, уточнено ознаки психологічно оптимального спілкування.

Встановлено, що спілкування є об’єктом дослідження багатьох зарубіжних і вітчизняних психологів (А. Адлер, Б.Г. Ананьєв, А. Бандура, Е. Берн, В.М. Бехтерєв, О.О. Бодальов, Л.С. Виготський, К. Левін, О.М. Леонтьєв, М.І. Лісіна, Б.Ф. Ломов, А. Маслоу, Дж. Мід, В.М. Мясищев, К. Роджерс, С.Л. Рубінштейн, Е. Фромм, Е. Холл, К. Хорні, К. Юнг).

У радянській психології проблема спілкування вивчалась переважно в двох напрямках. Перший передбачав дослідження спілкування у контексті діяльністного підходу (Д.Б. Ельконін, О.В. Запорожець, П.І. Зінченко, О.М. Леонтьєв, М.І. Лісіна, О.Р. Лурія, С.Л. Рубінштейн та інші). Згідно з цим підходом спілкування розглядається або як особливий вид діяльності, або ж виводиться з категорії діяльності. Міжособистісні стосунки в такому контексті посідають другорядне місце.

Дослідження другого напрямку зосереджуються на вивченні проблем спілкування в руслі психології взаємовідносин (Б.Г. Ананьєв, В.М. Бехтерєв, О.О. Бодальов, С.В. Ковальов, К.К. Платонов та інші), головним об’єктом якої постає особистість (В.М. Мясищев). Перевагою такої концепції є той факт, що спілкування розглядається не як виключно вербальна комунікація, а як багатостороння взаємодія.

Встановлено, що в сучасній психології на передній план висуваються питання з’ясування особливостей взаємодії партнерів, розвиваються уявлення про діалог як складову суб’єкт-суб’єктних відносин. Діалогічна стратегія визначає суб’єктний вибір партнерів, базується на настанові про те, що суб’єкти спілкування завжди паритетні між собою (особистісно орієнтований підхід). Діалогічне спілкування розуміється як активність усіх його учасників, що дає можливість встановити реакцію партнера на повідомлення, здатна забезпечити зворотний зв’язок, без якого спілкування втрачає сенс. Доведено, що діалогічний тип стосунків є необхідною умовою життєдіяльності людини, формою становлення, розкриття та вираження її сутності (Г.М. Андреєва, В.В. Андрієвська, Г.О. Балл, О.О. Бодальов, О.М. Корніяка, Б.Ф. Ломов, В.О. Сухомлинський).

 Родина зі сформованими в ній батьківськими настановами істотно впливає на становлення та розвиток психіки дитини. Сім’я є персональним середовищем розвитку особистості дитини, гарантом безпеки у процесі взаємодії із зовнішнім світом. Система родинних стосунків дає дитині відчуття захищеності та водночас стимулює і спрямовує її розвиток (О.О. Алексєєва,  Е.Г. Ейдеміллер, О.І. Захаров, О.І. Пенькова, О.О. Смирнова, А.С. Співаковська, Т.М. Титаренко, Л.Д. Шнейдер, В.М. Целуйко, В. В. Юстіцкіс).

Згідно з наявними даними (І.Д. Бех, С.Л. Братченко, О.О. Галицьких, О.М. Корніяка), характер спілкування батьків з дитиною коливається між такими екстремумами: особистісне – авторитарне.

Особистісно орієнтоване спілкування являє собою єдність гуманістичної позиції дорослого щодо дитини, тобто її прийняття, визнання та розуміння, і реального діалогу. За таких умов реалізується насамперед функція взаємозбагачення суб’єктів цінностями, інформацією і почуттями, через які здійснюється регулятивна функція спілкування.

Навпаки, авторитарне спілкування відбувається за умови мінімізації сприймання дитини як суб’єкта спілкування. Прийняття, визнання й розуміння дитини відбувається за стереотипами наявної практики. Регулятивна функція спілкування значно домінує над функцією взаємозбагачення.

Доведено (А.Я. Варга, Ю.Б. Гіппенрейтер, В.М. Дружинін, Е.Г. Ейдеміллер, О.І. Захаров, І.М. Марковська, О.О. Смирнова, А.С. Співаковська), що стиль спілкування батьків з дитиною зумовлюється переважно типом батьківського ставлення. Вибір батьками неадекватного типу (авторитаризм, гіперопіка, гіпопротекція) викривляє процес спілкування, зводить його до виконання лише традиційних “батьківських” функцій. Такий стиль призводить до відчуження, нерозуміння, емоційної дистанції між батьками і дітьми.

У роботі наголошено, що однією з важливих психологічних умов оптимізації батьківсько-дитячих стосунків є впровадження в процес спілкування особистісно орієнтованого підходу, який передбачає розуміння, визнання та прийняття дитини такою, яка вона є; створення максимально сприятливих умов для розкриття й розвитку її потенційних можливостей, здібностей і обдарувань з урахуванням провідних потреб та інтересів дитини; виховання особистості, котрій притаманні почуття власної гідності й поваги до гідності інших; розкриття та формування загальнолюдських морально-етичних якостей; демократичне ставлення до дитини, співпраця, щирі, відкриті, довірливі стосунки з дитиною в атмосфері сприятливого психологічного клімату (І.Д. Бех, О.Л. Кононко, М.І. Лісіна, О.Я. Савченко, Г.К. Селевко, І.С. Якиманська).

Проте реалізація означених умов натикається на серйозні перешкоди, пов’язані з низьким рівнем психолого-педагогічних знань батьків, несформованою готовністю до усвідомленого ставлення до дитини, неадекватно обраним стилем спілкування, деконструктивними способами взаємодії, неефективними засобами виховного впливу. Це зумовлює необхідність оволодіння батьками вміннями встановлювати такий тип взаємин, який сприятиме гармонізації стосунків з дитиною та реалізуватиметься в просторі психологічно оптимального спілкування.

Зазначено, що оптимальним є такий процес, який призведе до максимальних результатів за мінімально необхідних зусиль та витрат часу (Ю.К. Бабанський). Отже, оптимізація спілкування – це процес свідомого вибору найкращого варіанту спілкування в конкретних умовах, що передбачає нерозривний зв’язок мети спілкування (обмін інформацією, організація взаємодії, пізнання один одного) та засобів і форм її досягнення (особистісно орієнтоване спілкування).

Констатовано, що психологічно оптимальне спілкування передбачає досягнення певних цілей: встановлення контакту як стану взаємної готовності до усвідомленого розуміння сутності повідомлення й адекватного сприймання і розуміння один одного; побудова на цій основі позитивно-конструктивних стосунків; стимулювання потрібних емоційних переживань, здійснення психологічного впливу. Оптимальне спілкування – це гуманістичне спілкування, що характеризується як діалогічне, довірливе, відкрите, рівноправне, поважливе, адекватно вимогливе, конгруентне (відповідне соціальному досвіду, потребам дитини); бажане, суб’єкт-суб’єктне, що передбачає встановлення позитивних стосунків, які сприяють успішному розв’язанню виховних завдань, призводить до взаємопізнання, взаєморозуміння та взаємоприйняття.

Розроблення психологічних засад оптимізації спілкування батьків з дітьми дошкільного віку сприятиме зниженню конфліктності у родині, тим самим створюючи умови для подальшої конструктивної взаємодії батьків та дошкільників.

Спираючись на здійснений теоретичний аналіз проблеми, нами  було розроблено програму експериментального дослідження, спрямовану на виявлення психологічних умов оптимізації спілкування батьків з дітьми дошкільного віку.

У другому розділі “Експериментальне вивчення особливостей спілкування батьків з дітьми” запропоновано стратегію процедури дослідження, висвітлено основні його етапи, обґрунтовано вибір методик дослідження; розкрито послідовність проведення констатувального етапу дослідження; визначено взаємозв’язок між вибором типу батьківського ставлення, пріоритетними цінностями та стилем спілкування дорослих з дітьми дошкільного віку, описано критерії, показники та рівні прояву ефективності спілкування батьків з дітьми. 

Дослідно-експериментальна робота тривала впродовж 2001–2008 років на базі ДНЗ №№ 3, 28 м. Бердянська. Вибірку склали 100 сімей (констатувальний експеримент) з дітьми дошкільного року (5-6 років), 50% з яких брало участь у формувальній частині експерименту. Обов’язковою умовою була повнота родини.

Предметом експериментального вивчення на етапі констатувального експерименту визначено специфіку спілкування батьків з дітьми дошкільного віку, яка розглядалася через тип батьківського ставлення.  Позиція батьків стосовно дитини характеризується відносно стійкими стилем спілкування, ситуативно специфічними діями щодо дитини.

Для визначення ефективності спілкування батьків з дітьми дошкільного віку було використано такі критерії:

– особистісно-діалогічний стиль спілкування –  гуманістична настанова, вміння батьків застосовувати ефективні технології спілкування (діалог, активне та рефлексивне слухання, Я – повідомлення), використовувати невербальні засоби спілкування;

– безумовно позитивне ставлення до дитини  – готовність батьків до усвідомленого ставлення, прийняття дитини, емпатія, здатність до рефлексії;

– суб’єкт-суб’єктна стратегія взаємодії  – позитивна емоційна підтримка дитини, рівноправність позицій, співробітництво, уміння застосовувати конструктивні способи розв’язання проблемних ситуації, використовувати ефективні засоби виховного впливу.

На основі вказаних критеріїв усі родини було розподілено на три групи, які різнилися між собою рівнями прояву ефективності спілкування.

До високого рівня  прояву ефективності спілкування батьків з дітьми було віднесено ті, що характеризувалися безумовним прийняттям, позитивним ставленням до дитини, використанням у процесі спілкування діалогу й інших ефективних засобів, адекватною оцінкою можливостей, успіхів та невдач дитини, прагненням зрозуміти мету та мотиви її поведінки, вмінням прогнозувати особистісний розвиток, здатністю до співпереживання, рефлексії, вмінням застосовувати конструктивні способи розв’язання конфліктних ситуації, будувати стосунки на основі суб’єкт-суб’єктної стратегії взаємодії. Характер проявів ефективності спілкування був стабільним.

До середнього рівня увійшли досліджувані, котрі характеризувалися нестійкістю проявів показників ефективності спілкування. Батьки, віднесені до цього рівня, залежно від ситуації демонстрували суперечливе ставлення до дитини, переходили до авторитарно-монологічного спілкування, використовували неефективні способи розв’язання проблемних ситуації, були емоційно віддаленими від дитини, непослідовними у власних діях щодо неї, проте виявляли здатність до критичного осмислення власної поведінки, емпатійного реагування, зміни неефективних засобів виховного впливу.

До низького рівня прояву ефективності спілкування були віднесені батьки, що демонстрували неприйняття дитини, ригідність установок, посідали домінуючу позицію щодо дитини, емоційно відштовхували її, використовували неефективні засоби спілкування, деструктивні способи подолання проблемних ситуації, виказували неповагу, постійно контролювали дитину, не виявляли здатності до рефлексії та емпатійного ставлення, були схильні до покарань, вибудовували стосунки з дитиною на основі суб’єкт-об’єктної установки.

Під час спостережень було виявлено, що для значної кількості досліджуваних (52,00%) характерною була тенденція до ситуативного вияву ознак психологічно оптимального спілкування; частина батьків (43,00%) схильна у спілкуванні з дитиною виявляти негативне ставлення до неї, застосовувати неефективні засоби спілкування, деструктивні форми взаємодії з дотриманням стереотипних установок та шаблонів у вихованні дитини, і лише незначна кількість батьків (5,00%) показала високі результати.

Отримані дані свідчать про те, що батьки частіше діють у стосунках з дитиною залежно від ситуації, демонструючи суперечливе ставлення до неї, використовують такі способи взаємодії, котрі, на їх думку, швидше призводять до потрібного результату, не вважаючи за доцільне використовувати більш ефективне спілкування та конструктивні способи взаємодії. Значна частина батьків (40,00%) у процесі спілкування з дошкільниками використовує неефективні засоби спілкування (авторитарно-монологічний стиль, Ти – повідомлення, маніпулятивне слухання), не усвідомлюючи впливу обраного стилю спілкування на розвиток особистісних рис дитини, не виявляє поваги, терпимості, уваги до дитини; вони емоційно дистанційовані від неї, схильні до нав’язування власних думок, обмежують ініціативність дитини, ставляться до неї як до об’єкта взаємодії.  

Визначено, що основне порушення в стосунках “батьки – дитина” – неадекватні батьківська позиція та стиль спілкування. До причин неефективного батьківського ставлення можна віднести ригідні стереотипи виховання, неусвідомлення власного ставлення до дитини, відсутність єдиних вимог до неї з боку батьків, неправильну оцінку дошкільника, незнання психологічних особливостей власної дитини, низький культурний, освітній і психолого-педагогічний рівень батьків, порушення психологічного клімату сім’ї, особистісні проблеми та особливості батьків, використання авторитарно-монологічного стилю спілкування, відсутність здатності бачити власні неадекватні поведінкові стереотипи тощо.

Встановлено, що поширеним типом батьківського ставлення у сучасній сім’ї є такий, що включає до себе наступні явища: низький рівень прийняття; високий за середній рівень авторитарної гіперсоціальності; середній рівень симбіозу; нижчий за середній рівень інфантилізації.

Встановлено розбіжність між усвідомленим вибором найбільш адекватної батьківської позиції та реальним типом батьківського ставлення. Більшість батьків за результатами опитування визначала перевагу позитивної в усіх типах батьківського ставлення складової “соціальна бажаність” (70,00%). У той же час більше ніж у половини цих батьків існує проблема прийняття дитини такою, яка вона є, тобто в побудові стосунків з дітьми вони використовують інші типи батьківського ставлення (“симбіоз”, “інфантилізація”, “авторитарна гіперсоціалізація”). В умовах сучасного соціуму України традиційне ставлення до дитини поєднується з бажанням батьків якомога більше “підготувати” своїх дітей до досягнень соціального успіху. Таке поєднання посилює феномен неприйняття власної дитини такою, як вона є, на вимогу про те, якою вона має бути в сучасному суспільстві. При цьому природна близькість батьків з дітьми поступається пресингу необхідності. Наявність цих проблем вказує на необхідність психологічної допомоги сім’ї в опануванні методів індивідуального й особистісно орієнтованого підходу у вихованні, вмінні визнавати кожну дитину особистістю, поважати її і надавати необхідну допомогу.

Водночас усі батьки усвідомлено визнають пріоритетними такі цінності як „здоров’я”, „щасливе сімейне життя”. Це вказує на неузгодженість реальної позиції батьків у взаємодії зі своїми дітьми та цінностями, що обираються як бажані на рівні усвідомлення. Тільки в однієї особи (2,00%) зроблено вибір цінності „мир та щастя інших”. З переліку інструментальних цінностей по дві особи (4,00%) з кожної групи визначили як важливі „чуйність”, „турбота” та „чесність”. „Терпимість до думок інших” як цінність зовсім не була визначена. Відсутність цінностей „чуйність”, „терпимість”, „щастя інших”, „упевненість у собі”, „чесність”, „турбота” свідчать про те, що в сучасній український сім’ї відбувається занепад духовних та гуманістичних засад. Для переважної більшості батьків притаманна така позиція: “Моя хата скраю”, “Мій дім – окрема держава”, “Більшість людей – вороги”, “Не чіпай мого”. Окрім того, було зафіксовано наявність сімейних конфліктів і сварок як норми стосунків, нехтування духовними потребами, споживацькі установки, егоїзм, байдужість, зміщення соціальних ролей у традиційних стосунках чоловіка і дружини, деспотизм у стосунках з дітьми, ставлення до дитини як до власності, втручання в її особисте життя, нехтування її правами тощо.

Було зафіксовано протиріччя й у ставленні батьків до дитини. Хоча батьки прагнуть проводити весь вільний час з дитиною, підтримують її інтереси, прагнуть у всьому допомогти, співчувають їй, надто високо оцінюють інтелектуальні та творчі здібності дитини, пишаються нею, проте зберігають досить відсторонену позицію, дотримуються дистанції, зверхності, використовують прийом “батога і пряника”. Спілкування сповнено емоційними стресами, відбувається через позицію нерівноправності, відсутності зворотного зв’язку, дитина сприймається як особа пасивна, її почуття, думки, інтереси не враховуються. Батьки використовують такі типові способи спілкування з дитиною: накази, розпорядження, команди, погрози, моралізування, осуд, вирок, присоромлення, наклеювання ярликів, переважають репліки, як “Не чіпай, відійди”, “Якщо ти це не зробиш, то … ”,“Ти завжди мусиш …”, “Роби як я”, “Я досвідчена людина, а ти – ні”, “Ти повинен …” тощо. Часто застосовується авторитаризм у вигляді контролю та покарань, що сприяє придушенню ініціативи, самостійності. Батьки надають перевагу повчанню своєї дитини, а не емоційній близькості, гармонійному співіснуванню з нею, при цьому вони не дивуються втраті виховного впливу, потрапляючи в ситуацію відчуження. Дорослі чекають від своєї дитини досягнень, які перевищують її можливості, і це формує в неї почуття невідповідності бажанням батьків, почуття провини, звичку жити за стандартом, високий рівень тривоги, прояви нервозності. Дитина сприймає себе як неуспішну, нездатну досягти успіху, невпевнену в собі.

Виявлено, що з вибірки дітей (29 дошкільників – 30,20%), до яких батьки ставляться з середнім рівнем прийняття та мають середні показники психологічно оптимального спілкування, у 9 (31,03%) існують психологічні проблеми, а у вибірці дітей (67 дошкільників – 69,79%) з низьким рівнем прийняття їх батьками та низькими показниками  прояву ефективності спілкування дезадаптивні симптомокомплекси притаманні 39 (58,20%) з них. Ця група була додатково продіагностована за допомогою елементів методики Р.Жиля. Результати підтвердили наявність проблем у міжособистісних стосунках дітей цієї вибірки як з батьками і вихователями, так і з дітьми групи ДНЗ. Водночас 48 (50%) дітей з усієї вибірки не мало суттєвих проблем у родинному колі, з дітьми групи ДНЗ та вихователями, що вказує на високий потенціал психологічної адаптації дітей до несприятливих умов задоволення потреби у спілкуванні.

Аналіз результатів констатувального етапу експерименту довів необхідність розроблення спеціальної методики корекції названих недоліків спілкування батьків з дітьми дошкільного віку.

У третьому розділі “Психологічні умови оптимізації спілкування батьків з дітьми дошкільного віку” обґрунтовано програму проведення формувальних впливів, конкретизовано її зміст; презентовано модель реалізації особистісно орієнтованого підходу до спілкування в системі “батьки – дитина”, подано обґрунтування психологічних умов оптимізації спілкування батьків з дітьми дошкільного віку, розкрито шляхи впровадження особистісно орієнтованого спілкування в родинну взаємодію; проаналізовано ефективність впливу психологічних умов на оптимізацію спілкування батьків з дітьми.

Метою формувального експерименту була оптимізація спілкування батьків з дітьми. Робота здійснювалася поетапно, в різних напрямах (з батьками і з дітьми), за різними формами організації досліджуваних (індивідуальною, груповою, підгруповою). Формувальним експериментом було охоплено 50 батьків та 51 дитина старшого дошкільного віку.

За результатами проведеної роботи було встановлено, що впровадження особистісно орієнтованого підходу в процес взаємодії між батьками та дітьми сприяє створенню необхідних психологічних умов оптимізації їх спілкування. Програма формування спиралася на наступну модель (див. рис. 1).

Психологічними умовами оптимізації спілкування батьків з дітьми дошкільного віку визначено формування в батьків прийомів ефективної комунікації (безумовне прийняття, активне та емпатійне слухання, використання діалогу, зворотнього зв’язку, невербальних засобів спілкування); активізацію дії перцептивних механізмів спілкування батьків (ідентифікація; рефлексія; емпатія); розвиток конструктивних способів взаємодії батьків з дітьми (мотиваційно-ціннісне ставлення; авторитетно-довірливі стосунки; позитивна емоційна підтримка; суб’єкт-суб’єктна стратегія взаємодії).