ЗАСТОСУВАННЯ ДО НЕПОВНОЛІТНІХ ЗАХОДІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ХАРАКТЕРУ, НЕ ПОВ’ЯЗАНИХ З ПОЗБАВЛЕННЯМ ВОЛІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі подано загальну характеристику роботи, обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено його мету, завдання, об’єкт, предмет, методологічну базу, розкрито наукову новизну, сформульовано теоретичне і практичне значення основних положень дисертації, ступінь її апробації, наведено дані про структуру дисертації.

Розділ 1. “Заходи кримінально-правового характеру, не пов’язані з позбавленням волі, що застосовуються до неповнолітніх (теоретичні та порівняльно-правові аспекти)” - складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Виникнення і розвиток заходів кримінально-правового характеру, не пов’язаних з позбавленням волі, в історії зарубіжного та вітчизняного кримінального законодавства” проаналізовано становлення законодавства, яке регулює відносини в галузі кримінальної відповідальності неповнолітніх правопорушників.

Формування сучасних норм про кримінальну відповідальність неповнолітніх розглянуто в роботі, починаючи з аналізу Литовських статутів 1529, 1566, 1588 рр., Магдебурзького права та „судових обрядків ” Запорізької Січі, „Права, за якими судиться малоросійський народ”, Саксонського зерцала та Холмського права. Кримінальній відповідальності підлягала фізична особа, що досягла на момент вчинення злочину 14-річного (Литовський статут, 1566 р.) або 16-річного (Литовський статут, 1588 р.) віку. Неповнолітні, як спеціальний суб’єкт кримінальної відповідальності, вперше в історії кримінального законодавства Російської імперії згадуються в Артикулах військових (1715 р.). У 1775 р. імператриця Катерина II заснувала так звані Совісні суди, яким передавались усі справи про малолітніх злочинців. Вони проіснували до 1828 р.

Тривалий час світова кримінально-правова практика слідувала теорії преформізму, коли неповнолітні правопорушники розглядалися як „маленькі дорослі”. Так, для багатьох європейських правових актів часів середньовіччя характерним було ігнорування дитинства як природного стану людини та застосування до дітей та неповнолітніх найжорсткіших покарань.

У вітчизняному законодавстві перші вказівки про усунення кримінальної відповідальності та пониження кари відносно неповнолітніх зустрічаються в кінці ХVII ст. Тогочасні виправні притулки за своїм змістом були не стільки каральними, скільки виправно-виховними.

Нові нормативно-правові акти Радянської влади, що з’явилися після
1917 р., багато в чому увібрали в себе доктрини, ідеї та окремі законодавчі положення „старих” законів царської Росії.

Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, прийняті Верховною Радою СРСР 25 грудня 1958 р., і Кримінальні кодекси союзних республік, прийняті в 1959-1961 рр. Підвищили вік, з досягненням якого наставала кримінальна відповідальність. Законодавство орієнтувало правоохоронні органи на переважне застосування заходів виховного характеру, а не кримінального покарання у випадках вчинення злочину, що не становить великої суспільної небезпеки.

Історичний аналіз нормативно-правових актів, що регулюють застосування покарання до неповнолітніх, дає підставу виокремити дві тенденції: 1) поступове формування системи кримінальних покарань, у тому числі й покарань, не пов’язаних з позбавленням волі; 2) у радянському законодавстві вбачається поступовий відхід від гуманних положень кримінального і кримінально-виконавчого законодавства та посилення положень кримінальної відповідальності і покарань неповнолітніх.

У підрозділі 1.2. “Поняття заходів кримінально-правового характеру, не пов’язаних з позбавленням волі” подано характеристику концепту “покарання, не пов’язане з позбавленням волі”, визначено його зміст та етапи формування.

Глибокий та всебічний аналіз судової практики, теоретичних положень науки кримінального права, психологічних та педагогічних заходів впливу до неповнолітніх правопорушників дав підстави дійти наступних висновків:

1) існуюча система видів покарань, які застосовуються до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину (ст. 98 КК України) є явно неефективною. На це вказують вчені, які розглядали цю проблему (так,
В.М. Бурдін підкреслює, що фактично до неповнолітніх сьогодні застосовується тільки позбавлення волі на певний строк);

2) оскільки правопорушення неповнолітніх здебільшого знаходяться на межі між проступком та злочином, дуже важко здійснити принципи диференціації та індивідуалізації покарання. Наразі відсутні заходи, які за своєю характеристикою несли б значно меншу кару, ніж покарання.

Вихід ми вбачаємо в створенні спеціальної системи заходів кримінально-правового характеру (вперше в теорії кримінального права про це згадував  Л.В. Багрій-Шахматов), до складу якої були б включені, крім видів покарань, передбачених чинним КК України, й інші заходи,

Система покарань визначається як встановлений кримінальним законом вичерпний перелік взаємодіючих покарань, обов’язковий для застосування судом, розташований у певному порядку залежно від ступеня їх тяжкості. Проведено аналіз видів покарань та наведено їх кваліфікацію.

З метою вдосконалення комплексної системи покарань, не пов’язаних з позбавленням засуджених волі, а також, беручи до уваги можливості суду щодо належного мотивування прийнятого рішення відносно застосування до неповнолітніх правопорушників (що вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості, а в деяких випадках і тяжкі злочини) інших, крім покарання, заходів кримінально-правового характеру, не пов’язаних з позбавленням неповнолітнього волі, запропоновано запровадити в чинне кримінальне законодавство такі нові заходи кримінально-правового характеру, не пов’язані з позбавленням неповнолітнього волі: а) передача неповнолітніх до фостерних (прийомних, патронажних) сімей для успішної їх соціалізації; б). медіація; в). пробація. В межах цієї системи запропоновано внести, як уточнення, зміни до розділу XV Кримінального кодексу України такого змісту:

„Застосування до неповнолітніх довічного позбавлення волі заборонено”;

„Покарання у виді позбавлення волі встановлюється на строк від шести місяців до десяти років і застосовується до неповнолітніх у віці старше 16 років”.

„Неповнолітні у віці до 16 років, які вчинили суспільно небезпечні діяння, підлягають звільненню від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру, інших заходів кримінально-правового характеру, не пов’язаних з ізоляцією від суспільства”.

У підрозділі 1.3. “Зарубіжний досвід застосування до неповнолітніх заходів кримінально-правового характеру, не пов’язаних з позбавленням волі” проаналізовано міжнародно-правові норми та законодавства зарубіжних країн, що регламентують питання щодо застосування до неповнолітніх покарань, які альтернативні позбавленню волі.

Так, у країнах Західної Європи та США альтернативні позбавленню волі покарання упроваджуються з метою підвищення ефективності кримінальної політики, виходячи з необхідності дотримання прав і свобод людини й громадянина, принципів соціальної справедливості та потреб правопорушника в соціальній адаптації, повернення до нормального життя в суспільстві після відбування покарання.

Виокремлено та проаналізовано характеристики основних видів альтернативних позбавленню волі покарань, які тривалий час успішно застосовуються в країнах Західної Європи і США до неповнолітніх правопорушників (відстрочка тюремного ув’язнення, пробація, домашній арешт, громадські роботи, штраф тощо).

Розділ 2 - “Кримінально-правові проблеми призначення неповнолітнім покарань, не пов’язаних з позбавленням волі” - присвячено загальним питанням і засадничим принципам призначення покарань та розгляду особливостей призначення їх окремих видів.

У підрозділі 2.1. “Покарання щодо неповнолітніх, не пов’язані з позбавленням волі” зазначено, що поряд із загальними положеннями, КК 2001 р. передбачає певні особливості кримінальної відповідальності та покарання стосовно неповнолітніх.

Зокрема, детально проаналізовано такі проблемні питання: призначення неповнолітнім покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, відповідно до принципів призначення покарання; призначення неповнолітнім покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, відповідно до загальних засад призначення покарання; призначення неповнолітнім покарань, не пов’язаних з позбавленням волі у межах, установлених у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; призначення неповнолітнім покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, з урахуванням положень Загальної частини КК України тощо.

Законність покарання – це основоположний принцип, що грає визначальну, вирішальну роль в процесі призначення покарання, бо він наказує суду призначити покарання в точній відповідності з кримінальним законом. Суд призначає покарання в межах, встановлених статтею Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за скоєний злочин. Такими межами є максимум і мінімум покарання, встановленого санкцією вживаної статті.

З обґрунтованістю покарання пов’язана обов’язковість його мотивування у вироку. Необхідність мотивування покарання ґрунтується на принципі єдності злочину і покарання, набуваючи у вироку своє конкретне вираження. Покарання може бути призначено лише в обвинувальному вироку, який констатує здійснення підсудним певного злочину. Тому, мотивування, що обґрунтовує факт скоєння злочину і його кваліфікацію, як свій наступний крок, передбачає і мотивування покарання, вживаного до засудженого. Як застосування покарання неможливо без вчинення злочину, так і констатація у вироку винності підсудного в певному злочині неможлива без мотивування не тільки даного висновку суду, але і мотивування призначеного йому покарання.

У підрозділі 2.2. “Особливості призначення неповнолітнім видів покарань, не пов’язаних з позбавленням волі” розкрито питання особливостей призначення неповнолітнім покарань.

Новий КК України, виділяючи окремий розділ про особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх, передбачає в межах цього розділу особливості застосування кримінальних покарань до неповнолітніх правопорушників (штрафи, громадські роботи, виправні роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю). Ці особливості не протиставляються загальним інститутам відповідальності та покарання, а деталізують щодо неповнолітніх зміст та межі загальних інститутів, виходячи з реальних особистих особливостей неповнолітніх. Обставини, специфічні для призначення покарання неповнолітньому, можуть бути як сприятливими, так і несприятливими для засудженого. При призначенні покарання неповнолітньому визначаються особливості, які притаманні кожному видові покарання.

При призначення покарання неповнолітньому визначені особливості, які притаманні кожному виду покарання.

Так, штраф до неповнолітніх може застосовуватися і як основне, і як додаткове покарання. Мінімальний розмір штрафу, який призначається неповнолітнім, такий само, як і щодо дорослих засуджених, - 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч.2 ст. 53 КК України). Штраф у меншому розмірі не може призначатися і відповідно до ст. 69 КК України – при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом. Максимальний розмір штрафу для неповнолітнього визначається санкцією статті Особливої частини КК, але не може перевищувати 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч.2 ст. 99 КК України), що значно менше, ніж для повнолітніх осіб.

Громадські роботи можуть бути застосовані до неповнолітніх у випадках: заміни штрафу при неможливості його сплати (ч. 4 ст. 53 КК); призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено у санкції відповідної статті КК (ч. 1 ст. 69 КК); заміни покарання або невідбутої його частини більш м’яким покаранням на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст.. 85 КК).

Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому, який на момент призначення покарання з дотриманням вимог глави XIII Кзпп прийнятий на роботу за трудовим договором (контрактом) постійно чи тимчасово на строк, який відповідає, принаймні, тривалості призначеного покарання. У той же час, не може призначатися таке покарання непрацюючим неповнолітнім, тим, при прийнятті яких на роботу не дотримані вимоги трудового законодавства, які виконують роботу за цивільно-трудовим договором, а також працюють тимчасово на термін, менший від тривалості виправних робіт. Виправні роботи призначаються неповнолітнім, які досягли 16-річного віку.

До неповнолітнього у якості покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, може бути також застосоване як додаткове покарання –позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю – може призначатися як тоді, коли воно прямо зазначено у санкції статті, за якою засуджено винного, так і тоді, коли воно у санкції прямо не передбачено, а суд за характером скоєних винним злочинів визнає неможливим збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. У цих випадках суд має керуватися ст.. 55 КК України.

Розділ 3 “Кримінально-виконавча характеристика покарань, що застосовуються до неповнолітніх, не пов’язаних з позбавленням волі” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Застосування основних засобів виправлення і ресоціалізації” зазначено, що специфічною рисою покарань, не пов’язаних з позбавленням засудженого волі, є те, що правообмеження засуджених, будучи карними, не супроводжуються застосуванням особливих цілеспрямованих заходів карально-виховного впливу. Досягнення мети покарання забезпечується за рахунок виховних і превентивних властивостей самих каральних елементів.

Основними засобами виправлення й ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання і відбування покарання (режим), суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.

Підрозділ 3.2. “Особливості відбування і виконання окремих видів покарань, не пов’язаних із позбавленням засудженого волі” присвячено особливостям виконання й відбування неповнолітніми покарань у виді штрафу, громадських робіт, виправних робіт, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Штраф може сприяти виправленню й ресоціалізації неповнолітнього засудженого без застосування заходів, що обмежують його свободу. Аргументовано, що покарання у виді громадських робіт є найбільш ефективним стосовно неповнолітніх. Застосування до неповнолітніх виправних робіт – не дуже поширений вид покарання, але викреслювати його із системи заходів кримінально-правового характеру недоцільно.

Підрозділ 3.3. “Удосконалення діяльності кримінально-виконавчих інспекцій. Організація в Україні служби пробації” присвячено аналізу результативності виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням засудженого волі, та покращення організаційно-правових засад діяльності інспекції. Запропоновано такі напрями вдосконалення виконання цих покарань: законодавче забезпечення, покращення діяльності кримінально-виконавчої інспекції, впровадження профілактично-виховного впливу, підготовка кадрів, актуальні питання підвищення іміджу співробітника кримінально-виконавчої інспекції, створення інституту позаштатних помічників, соціальний захист співробітників кримінально-виконавчих інспекцій (КВІ).

Для підвищення ефективності виконання й відбування покарань, не пов’язаних з позбавленням неповнолітнього засудженого волі, важливе значення має розвиток і зміцнення КВІ, зростання авторитету та іміджу професії співробітника КВІ.

Основною відмінністю служби пробації від діючої в нас кримінально-виконавчої інспекції є цілеспрямована соціально-виховна і психологічна робота із засудженими, з широким залученням державних і громадських організацій.

Констатовано необхідність здійснення ряду дій з метою вдосконалення діяльності КВІ. Проаналізовано позитивний зарубіжний досвід створення та організації служби пробації; аргументовано доцільність створення такої служби в Україні.