ДЕМОКРАТИЯ И НЕОПАТРИМОНИАЛИЗМ В СОВРЕМЕННЫХ ТЕОРИЯХ ПОЛИТИЧЕСКОГО РАЗВИТИЯ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, проаналізовано ступінь розробленості проблеми, сформульовано мету й завдання роботи, визначено об’єкт, предмет і методи дослідження, його новизну, теоретичну і практичну значущість, представлено апробацію результатів і структуру дисертації.

У першому розділі «Демократія та її альтернативи в історико-теоретичній перспективі» аналізується формування нової європейської концепції політичного порядку на основі диференціації «загального» і «окремого», суспільного і приватного вимірів соціального простору.

У підрозділі 1.1. «Античні витоки демократичної традиції: метаморфози архе і народження res publica» аналізується найважливіший політичний архетип античної моделі розвитку – розуміння політики як «загального блага» й особливого публічно-суспільного процесу за формулою «що стосується всіх, повинне бути й схвалене усіма». Витоки цих уявлень про сутність і призначення влади сягають своїм корінням у специфіку функціонування політичної сфери в давньогрецькому полісі, де поняття arche (верховенства, верховного начала) вперше відділяється від поняття basileia (правління представників сакральної і/або військово-адміністративної еліти) і набуває незалежного від конкретних людей значення верховного владного мандата на здійснення функцій панування / підпорядкування.

Центральною темою роздумів античних мислителів стає проблема поєднання протилежних інтересів різних соціальних груп, запобігання потенційній можливості розпаду полісу на ворожі протиборчі частини, нейтралізації будь-яких можливостей підпорядкування публічного простору arche приватним егоїстичним інтересам партикулярного типу. Підсумком осмислення цих проблем стала концептуалізація двох альтернативних політичних теорій – «геометричної» концепції демократії Платона і «змішаної» Арістотеля, що стали підставою двох протилежних стратегій стабілізації античного полісу.

Платон розробляє свою модель ідеальної держави як альтернативу наявним видам державного устрою саме тому, що в них влада завжди є пануванням партикулярних егоїстичних інтересів в ім’я власного блага, тобто переважанням «приватного» над «цілим»; тому його проект базується на усуненні від управління суспільством усіх, хто свої приватні інтереси ставить вище за громадські, і переданні функцій панування / підкорення тим, хто здатний на зворотне. Арістотель же намагається не усувати вторгнення приватних інтересів у сферу публічної влади, а створити баланс між ними, нейтралізувати їхні крайнощі й представити тією або іншою мірою інтереси всіх. Якнайповніша реалізація цього задуму можлива в «змішаній» формі владарювання – політії, тобто правлінні «середнього елементу», що втілює і якісну, і кількісну більшість громадян.

Концептуального оформлення ідея «середнього ладу» набуває в роботах давньоримських мислителів Ціцерона й Полібія. Підсумком розвитку античної політичної думки стала фіксація держави (res publica) як «спільної справи», надбання народу (res populi), що потенційно передбачає неможливість приватної узурпації «спільного інтересу» з боку будь-якої частини або сегмента суспільства, а також розпорядження «спільним надбанням» як своєю приватною власністю або спадковим майном (patrimonium).

У підрозділі 1.2. «Від патримоніального панування до політичного: генеза нових уявлень про сутність і призначення влади» аналізуються процеси переосмислення основних положень античного політичного дискурсу в контексті розвитку нової європейської цивілізації. Найважливішим аспектом нової моделі владних стосунків, що виникають, є формування чіткої відмінності між поняттями влади і володіння. Влада як сукупність верховних примусових повноважень (imperium) відділяється від панського володіння певною територією як своєю приватною власністю (dominium). У цьому сенсі поняття dominium пов’язується з управлінням державою як особистим майном (patrimonium) і протиставляється політичній владі як вираженню принципово іншого типу публічно-владного (політичного) суверенітету.

Рецепція римського права в європейській політичній думці створює потужний категорійний апарат, за допомогою якого відбувається концептуалізація нових уявлень про принципи організації влади. У роботах Томи Аквінського й Егідія Римського намічається принципове розрізнення двох типів владарювання – царського (regimen regale) і політичного (regimen politicum). Управління державою як особистою власністю протиставляється управлінню, що ґрунтується на публічно обнародуваних принципах і законах. Англійський правознавець Дж.Фортеск’ю фіксує це розділення через розмежування двох типів влади: королівської (dominium regale) і політичної (dominium politicum). Диференціація двох типів владарювання дає можливість нової, більш послідовної концептуалізації уявлень про співвідношення публічних і приватних інтересів, а також створює передумови розвитку теорії сучасного конституціоналізму й парламентського представництва.

У підрозділі також розглядаються особливості трансформації таких уявлень у республіканських концепціях теоретиків Відродження. Виділяються флорентійський і венеціанський варіанти республіканської теорії, що виникли з протилежних стратегій нейтралізації тиску приватних інтересів і корупційних егоїстичних амбіцій претендентів державної влади.

У підрозділі 1.3. «Дилеми свободи і деспотизму: вектори політичної теорії Нового часу» аналізуються основні варіанти співвідношення особи, суспільства і держави в модерній європейській політичній думці. Зокрема, простежуються варіанти висунення на перший план пріоритету держави (Гоббс, Гегель), суспільства як цілісної (Руссо) або плюральної сукупності громадських інтересів (Локк, Токвіль).

Відзначається, що в європейській політичній думці поняття патримоніальної монархії використовувалося багатьма теоретиками (наприклад, Гроцієм, Гоббсом, Пуфендорфом) для позначення особливої панівної форми влади, що має на меті володіння «політичним тілом» на правах повної власності, отриманої, наприклад, у результаті придбання або завоювання. Особлива роль у розвитку цієї проблематики належить консервативному швейцарському правознавцеві К.Л. фон Галлеру, який уперше розробляє поняття патримоніальної держави як самостійної категорії. У своїй роботі «Реставрація науки про державу» (1816–1834) К.Л. фон Галлер висуває тезу про те, що функції держави первинно виростають з управління приватними володіннями правителя, а сама держава не може бути нічим іншим, як приватною власністю певних осіб. У контексті дихотомії «демократії / патримоніалізму» концепція Галлера має принципове значення для формування основних підходів до розуміння політичної сфери й сутності публічних політичних повноважень епохи Модерну.

Політичні теорії Нового часу, розвиваючи основні інтенції європейських уявлень про владу, закладають основні варіанти розв’язання «дилеми Галлера», тобто вирішення питання про те, яким чином приватні (патримоніальні) інтереси співвідносяться з публічними політичними повноваженнями. Теоретичною основою розв’язання цієї дилеми є той чи інший варіант локалізації «спільного» інтересу versus патримоніального і, як наслідок, конструювання «політичної спільноти» шляхом диференціації публічного і приватного простору.

У другому розділі «Посткласичні моделі демократії: концептуальні витоки і тенденції» аналізуються основні особливості розвитку сучасної демократичної теорії, простежується еволюція основних підходів до інтерпретації поняття демократії.

У підрозділі 2.1. «Харизма, патримоніалізм і бюрократія в теорії панування М.Вебера» наголошується, що нові акценти в розумінні механізмів функціонування політичної сфери, які заклали основи формування посткласичної демократичної теорії, з’явилися внаслідок новаторських досліджень процесів раціоналізації, бюрократизації і динаміки типів панування М.Вебера. Концепція трьох типів легітимного панування (традиційного, харизматичного, легально-раціонального) стала теоретичним підґрунтям для переосмислення Вебером постулатів класичної теорії демократії. На думку Вебера, система «чистого» раціонального бюрократичного панування, партійні кліки, як і потужні економічні інтереси, що підпорядковують собі класичні демократичні інститути (парламент, вибори і т. д.), потребують обмеження й заборони з боку незалежного зовнішнього джерела демократичної легітимності – з боку традиції і/або з боку харизми.

Вебер окреслює контури нового посткласичного розуміння демократичної теорії, адекватної реаліям пізньокапіталістичного суспільства – масового та індустріального. По-перше, на відміну від теоретиків класичного лібералізму, поняття демократії у Вебера не має онтологічного нормативно-ціннісного статусу й пов’язується, швидше, з процесами формальної раціоналізації, що втілюється в системі раціонально-легального бюрократичного панування. По-друге, демократія, як наслідок, є не результатом, а засобом, який функціонує в межах не одновимірної системи легального панування, а багатовимірної функціональної композиції, що суміщає різні типи панування й легітимації. По-третє, і це найважливіше, демократія в сучасному, масовому суспільстві стає перш за все технікою відбору правлячих еліт і політичних лідерів у рамках певних електоральних механізмів «масової політики».

Особливе значення у веберівській теоретичній спадщині має розробка теорії патримоніалізму, ключовою особливістю якої є апропріація (привласнення) сфери управління офіційними носіями політичної влади, а також нерозчленованість публічно-політичної і приватної сфер соціуму, внаслідок чого державою керують як приватним володінням правлячих груп, які приватизують різні суспільні функції і державні інститути. За визначенням М.Вебера, у своєму чистому типі патримоніальне панування, особливо в становій формі, розглядає всі управлінські повноваження з відповідними економічними правами як приватно апропрійовані економічні можливості. У своїй початковій формі патримоніалізм розвивається з управління господарством правителя, точніше, з відділення слуг та клієнтів від домашнього господарства володаря й надання їм земельних володінь, повноважень, можливості збирати податки і т. ін. Фактично, з виникненням держави і виділенням спеціалізованих функцій управління («штабу управління») саме патримоніальні відносини стають найбільш характерним різновидом традиційного панування, значне історичне поширення яких простежується в найрізноманітніших формах досучасних політій як централізованого, так і децентралізованого типу.

На відміну від інших німецьких істориків і правознавців (Р. фон Моля, Р.Еллінека, О. фон Гірке, Р. фон Бєлова), які виводили патримоніалізм із різних форм патріархально-сімейних стосунків і ототожнювали патримоніалізм із вираженням приватноправових аспектів вотчинної земельної власності, М.Вебер підкреслює політичний вимір патримоніального панування, особливе привласнення судово-юридичних і військових функцій держави. У цьому сенсі М.Вебер робить значний крок уперед порівняно з попередніми інтерпретаціями, він не просто переосмислює значення цього поняття, а й відкриває принципово нові можливості його використання в порівняльному аналізі.

У підрозділі 2.2. «Реалістичний поворот у вивченні політики і процесуальна парадигма демократії» розглядається перетворення аналітичної перспективи «реалістичної» політичної науки М.Вебера, Р.Моски, В.Парето і Р.Міхельса на концептуальну основу процесуальної парадигми посткласичної демократичної теорії. Відповідно до неї демократія перестає трактуватися як нормативна модель цільової необхідності, а стає перш за все певним методом, процедурним засобом здійснення політичної влади в суспільстві. Найбільш завершеного вигляду нова процесуальна парадигма набуває в конкурентній моделі демократії видатного австрійського економіста Й.Шумпетера. Демократія, на його думку, є передусім певним способом інституціалізації політичних рішень, за якого індивіди досягають влади для ухвалення рішень засобами конкурентної боротьби за голоси народу.

У межах біхевіористського етапу становлення посткласичної демократичної теорії можна виділити дві основні лінії розвитку шумпетерівського трактування демократії – плюралістичну й елітистську. Прихильники першого варіанту (Р.Даль, Д.Трумен, С.Ліпсет, Д.Рісмен та ін.) розглядали демократію перш за все як політичний механізм, який регулює взаємодію між конфліктуючими інтересами шляхом «демонополізації» законного доступу до публічного «ухвалення рішень». Кожна з груп інтересів може певним чином впливати на процес формування політики, але жодна з них в умовах конкуренції не в змозі встановити свою монополію або завоювати контрольний пакет влади, оскільки інші групи відіграють роль стримувального чинника. У межах другого підходу демократія була швидше політичним процесом, що забезпечує реалізацію демократичних принципів відбору й функціонування політичної еліти. Якщо плюралісти зосередилися на «горизонтальному» вимірі процесу демократичної політики, то елітисти звернули увагу на її вертикальний вимір – проблеми компетентності політичних еліт і нейтралізації негативних ексцесів політичної активності мас. Замість далівської «чуйності» політичних еліт, елітисти підкреслили необхідність певного «дистанціювання» системи управління від вимог мас (С.Гантінґтон), а також визначення поліархії не лише як елективної системи вибору, а й як селективного відбору еліт (Дж.Сарторі).

У підрозділі 2.3. «Від теорії політичного плюралізму до деліберативної демократії» підкреслено, що сучасні версії посткласичної демократичної теорії (зокрема, оновленого плюралізму й деліберативної демократії Ю.Габермаса) збагатили й посилили розуміння демократії як відкритої системи формування політичного вибору громадян. Спільною рисою розвитку цих підходів є акцент на пошук нових механізмів протидії силам монополізації публічної сфери і приватного використання політичної влади.

На думку Ю.Габермаса, демократична самоорганізація суспільства повинна мислитися не як плебісцитарне і/або «технічне» підсумовування окремої волі індивідів, а як процес дискурсивного формування думок і волі народу, в якій бере участь найбільша кількість громадян. На відміну як від класичної, так і від веберівсько-шумпетерівської інтерпретації демократії, у Ю.Габермаса утворення «спільної волі» не зводиться до разового акту голосування або кількісного вибору, а розпадається на безліч складників і ступенів процесуального «індивідуалізованого» утворення волі й думок громадськості в процесі вільних дебатів та обговорень. Деліберативна демократія Ю.Габермаса виявляється не просто владою «волі народу» (як у парадигмі Руссо) або владою «вождів електорату» (як у парадигмі Вебера-Шумпетера), скоріше, вона є певною можливістю «позапартійного» формування й відбору якісних рішень, виявлених у комунікативному просторі обміну думок, взаємозбагачення і взаємоуточнення власних позицій. На відміну від Вебера, який спробував обмежити експансію структур бюрократичного (легально-раціонального) панування за допомогою плебісцитарного харизматичного лідерства, Ю.Габермас шукає «протиотруту» вторгненню системно-функціональних імперативів у життєвий світ через повернення до концептуального «ядра» античного розуміння демократії – її інтерпретації як bios politikos, практики самовизначення громадян за допомогою публічного диспуту, відкритого обговорення спільних справ на агорі, що протиставляється будь-яким патримоніальним практикам «приватного» здійснення політичної влади.

У третьому розділі «Парадигма девелопменталізму: теоретичні передумови і напрями критичного переосмислення» розглядається становлення девелопменталізму як ключової теорії політичного розвитку 1950–1960-их років, а також аналізуються основні теоретичні альтернативи, що виникли в рамках неовеберіанського й неомарксистського підходів.

У підрозділі 3.1. «Основні положення теорії модернізації» розглядаються теоретичні витоки, концептуальні характеристики й типологія модернізаційних процесів. У класичній версії соціальної теорії модернізацію зазвичай розуміли як особливу форму соціального розвитку, історична своєрідність якої полягала в переході від традиційного, аграрного суспільства до сучасного, індустріального і постіндустріального. Народження і поширення теорії модернізації значною мірою було пов’язане з діяльністю Комітету з порівняльної політології при американській Раді з досліджень у галузі соціальних наук (SSRC), створеній 1954 року й очолюваній Г.Алмондом у 1954–1963 рр. У своїй фундаментальній основі теорія модернізації значною мірою постає з класичних ідей європейського Просвітництва й усієї традиції європейського мислення Нового часу. «Проект Модерну», секуляризувавши християнську модель незворотного часу, що протікає лінійно й забезпечує безперервність минулого, сьогодення і майбутнього, постулював прогресивний та універсальний характер розвитку людської спільноти, одновекторність соціальних змін і тезу про те, що всі менш розвинені країни повинні пройти той же шлях, яким ідуть розвиненіші держави.

Ширші концептуальні рамки осмислення процесів модернізації в різних типах суспільств були запропоновані теорією «незахідного політичного процесу» Л.Пая, яка стала вихідною точкою осмислення варіацій розвитку політичних систем у різних регіонах світу. Модель Л.Пая вдало підкреслила ключові риси політичного процесу в незахідних суспільствах, наприклад, те, що політична сфера чітко не відокремлена від соціальних та особистих стосунків; політичний процес характеризується переважанням персональних клік; характер політичної лояльності дає лідерам високий ступінь свободи у визначенні державної політики; значна інтенсивність і широта політичних дебатів не пов’язані з відповідним процесом ухвалення рішень; національні лідери займають чіткіші позиції щодо міжнародних питань, ніж проблем внутрішньої політики; емоційні й експресивні аспекти політики пригнічують аспекти, пов’язані з реальним подоланням політичних проблем або виробленням конкретного політичного курсу; у політичному процесі переважають харизматичні лідери; слабко виражена переговорна функція різних інституційних «брокерів», які б представляли інтереси різних верств суспільства.

У підрозділі розглядаються основні варіанти типології політичних систем, які виникли в рамках осмислення закономірностей незахідних суспільств, вивчення різних варіантів політичного розвитку в країнах Азії, Африки, Латинської Америки, що виникають у процесі модернізації (Г.Алмонд й Б.Пауелл, Е.Шилз, С.Файнер). У ході аналізу основних підходів до побудови типології модернізаційних процесів виділяються структурно-функціональні й історико-генетичні класифікації модернізації.

У підрозділі 3.2. «“Веберівський ренесанс” і розвиток концепції неопатримоніалізму» наголошується, що в 1970–1980-ті роки модернізація традиційних суспільств фактично перестає розглядатися в однолінійній перспективі однозначного та «повного» переходу до Модерну. Перше покоління теоретиків модернізації зробило акцент на веберівській теорії раціоналізації / бюрократизації як теоретичної бази побудови дихотомії традиційного і сучасного, а також лінійного прогресу від першого до другого. Проте, як показали дослідження теоретиків неовеберіанської хвилі порівняльно-історичної політології і соціальної теорії, у тіні залишалися інші важливі моменти веберівської думки, актуалізація яких дозволила змалювати більш складну  картину як самого процесу раціонально-бюрократичної трансформації, так і тих політичних форм, які виникають унаслідок неї. Звернення до автентичних веберівських текстів і їх нове прочитання розглядається у світовому веберознавстві як явище своєрідного «веберівського ренесансу», під знаком якого відбувся розвиток соціальних наук у 1970–1980-ті роки.

Спираючись, з одного боку, на веберівську типологію типів панування (яка припускає не лише чисті типи, але й багато змішаних і злитих форм) і, з другого, – на неовеберіанську модель військово-фіскального походження сучасної держави (яка підкреслює особливу роль процесів монополізації засобів насильства й фіскального примусу), дослідники дійшли висновку, що в умовах «пізнього» (або постколоніального) формування державних структур виникають і принципово нові варіанти поєднання й синтезу різних форм панування. Такі народжені в процесі модернізації (або в реакції на неї) політико-економічні системи, що часто характеризуються як «напівтрадиційні» або «перехідні», у ході взаємодії традиційності і сучасності виробляють власні оригінальні характеристики, які створюють принципово новий (уже не традиційний, але й не сучасний) механізм самовідтворювання й підтримування стабільності.

Теоретичний прорив в осмисленні цього синтезу був здійснений у ході розробки концепції сучасного патримоніалізму Г.Ротом і неопатримоніалізму Ш.Ейзенштадтом та Ж.-Ф.Медаром. Якщо Г.Рот підкреслює в сучасному патримоніалізмі елементи персонального правління, що спираються на матеріальні стимули й винагороди, то Ш.Ейзенштадт пов’язує неопатримоніалізм з домінуючим патерном взаємин між владним центром і периферією системи, тобто з певною структурою взаємин у межах усієї соціальної системи і способами її відтворення. Механізми демократизації стають «спусковим гачком» перебудови політичної системи на основі класичної патримоніальної політики патронажу і клієнтарного обміну ресурсів між центром і периферією: 1) політичний центр концентрує політичні, економічні й символічні ресурси влади; 2) державою керують як приватним володінням правлячих груп – носіїв державної влади, які приватизують різні суспільні функції й інститути, роблячи їх джерелом власних прибутків; 3) етнічні, кланові, регіональні й сімейно-родинні зв’язки відтворюються в сучасних політико-економічних відносинах, визначаючи способи і принципи їх функціонування.

Важливі уточнення до концепції неопатримоніалізму були зроблені французьким ученим Ж.-Ф.Медаром, для якого центральною характеристикою цього поняття була приватизація публічної сфери, що визначає перетворення політики на різновид бізнесу. Після робіт Г.Рота, Ш.Ейзенштадта й Ж.-Ф.Медара концепція неопатримоніалізму набула подальшого розвитку в роботах багатьох дослідників, що займаються проблемами політичного розвитку Африки, Азії і Латинської Америки. Критики модернізаційної теорії плідно розвинули веберівську тезу про те, що патримоніальний спосіб здійснення влади може існувати всередині різних економічних і політичних систем, як розвинених, так і нерозвинених. Концепція неопатримоніалізму переконливо продемонструвала, що модернізація не може вести й ніколи не вела до прямого відтворення «західного» ліберально-демократичного патерну, скоріше вона призводить до виникнення й розвитку нових різноманітних політико-соціальних форм організації суспільства, різних варіантів сучасності (Multiple Mode
ities), що виникли на основі власного варіанту диференціації і раціоналізації традиційних форм, серед яких одним із найбільш поширених варіантів синтезу в певних умовах стають політичні системи неопатримоніального типу.

У підрозділі 3.3. «Політичний розвиток у світ-системній перспективі» наголошується, що одна з найбільш авторитетних альтернатив теорії модернізації і девелопменталізму була розроблена в рамках світ-системного аналізу І.Валлерстайна, який став синтезом відразу кількох теоретичних традицій: по-перше, геоісторії Ф.Броделя і, ширше, всієї спадщини школи «Анналів», по-друге, «теорії залежності», яка виходить із марксистських теорій імперіалізму, по-третє, концепцій історичної динаміки капіталізму (К.Полані, Й.Шумпетер, Н.Кондратьєв). У певному значенні світ-системний аналіз став неомарксистською альтернативою переосмисленню девелопменталізму в рамках неовеберіанства.

Оригінальність підходу І.Валлерстайна полягає в тому, що він пропонує принципово нову дослідницьку перспективу аналізу соціальних, економічних і політичних процесів, в якій світ виступає як певне системне і структурне ціле, закони розвитку якого визначають траєкторії руху всіх окремих національних суспільств і держав. Принципова новизна підходу світ-системного аналізу до дослідження глобальних трансформацій полягає в акценті на приматі «зовнішніх», екзогенних чинників соціальних змін, що мають швидше не внутрішню, а зовнішню, світ-системну природу. Фактично підхід світ-системного аналізу претендує на об’єднання і творчий розвиток трьох основних осередків опору панівної соціальної науки (школи «Анналів», марксизму та історичної школи політичної економії).

Історичні системи можуть існувати у двох основних формах: міні-систем і світ-систем, останні диференціюються на світ-імперії і світ-економіки. Основною логікою світ-імперій було стягування військово-політичним центром ренти-податку з локальних виробників і його патримоніально-бюрократичний перерозподіл. Світ-економіки, на відміну від світ-імперій, становлять перш за все ланцюги виробництва, які існують поза політичними кордонами, вони інтегруються скоріше економічно, ніж патримоніально-політично. Історія розглядається І.Валлерстайном як розвиток різних регіональних світ-систем (світ-економік і світ-імперій), які тривалий час конкурували одна з одною, поки європейська (капіталістична) світ-економіка не стала абсолютно домінуючою.

Еволюція капіталістичної світ-економіки є чергуванням періодів суперництва і гегемонії держав ядра за відносний (на противагу патримоніальним світ-імперіям) контроль над світ-системою. В історії сучасної світ-системи були три держави-гегемони: Голландія в середині XVII століття (1620–1672), Велика Британія в середині XIX століття (1815–1873) і США в середині ХХ століття (пік – 1945–1967/73). Важливою особливістю встановлення гегемонії у світовому масштабі є те, що вона, з одного боку, вимагає певного обмеження конкуренції і підтримки порядку методами неринкового походження, а з другого, – вона змушена підтримувати відносну ліберальну стабільність і відкритість глобальної системи, бо інакше процес капіталістичного накопичення буде неможливим. Саме тому гегемонія в рамках капіталістичної світ-системи стримує встановлення повного контролю над нею з боку інших учасників, пригнічуючи й навіть вступаючи в глобальний конфлікт зі світ-імперіями, які прагнуть до патримоніально-політичного контролю над рештою світу і згортання конкуренції. Боротьба за монополізацію цих неринкових переваг, урешті, закінчується вирішальним зіткненням, яке І.Валлерстайн називає «тридцятирічною світовою війною». В історії капіталістичної світ-економіки можна виділити кілька подібних глобальних конфліктів: 1) Тридцятирічну війну 1618–1648 рр., в якій голландські інтереси взяли гору над інтересами Габсбургів; 2) наполеонівські війни 1792–1815 рр., в яких англійці перемогли французів; 3) тридцятирічну «американо-німецьку» війну 1914–1945 рр., у якій США перемогли Німеччину.

У четвертому розділі «Динаміка політичного розвитку в парадигмі транзитології» розглядається проблематика демократизації й переходів до демократії в сучасних транзитологічних дослідженнях.

У підрозділі 4.1. «Демократичний транзит і консолідація демократії» аналізується зародження й розвиток транзитологічного підходу як альтернативи девелопменталізму й теорії модернізації в 1980–1990-ті роки. Теоретичні витоки цього напряму пов’язані з розвитком нового інституціоналізму й експансії теорії раціонального вибору з економіки в політологію й соціальну теорію. На відміну від теорії модернізації, транзитологічна парадигма робить акцент не на об’єктивних умовах і «передумовах» демократії, а на діяльності основних політичних акторів – перш за все на стратегічний вибір і дію політичних еліт (Д.Растоу, С.Гантінґтон, X.Лінц, Ф.Шміттер, А.Пшеворський та ін.).

Порівняльне вивчення процесів переходу до демократії в транзитологічних концепціях достатньо переконливо продемонструвало, що демократичні інститути й механізми стають наслідком зіткнення та конфлікту, що призводить до стану пата, за якого через взаємний страх один перед одним основні учасники роблять вибір на користь демократії. Демократія виникає зі страху взаємного знищення, який примушує учасників надавати політичні гарантії переможеним, тим самим радикально знижуючи ставки політичної гри. Протиборчі сторони, приймаючи демократичні правила гри, роблять вибір не на користь монопольного привласнення виграшу і «знищення» супротивника, а на користь спільного (кооперативного) користування його плодами, коли ніхто ніколи не залишається в цілковитому програші, просто виграш одних трохи більший за програш других.

Таким чином, на відміну від теорій модернізації, транзитологи висунули тезу про те, що спочатку виникають не об’єктивні «передумови» демократії (економічні, культурні тощо) або суб’єкт демократичної трансформації (демократи, середній клас, буржуазія), а перш за все сама «демократія», тобто певні демократичні правила гри, які внаслідок тих чи тих чинників приймають недемократичні актори. «Іронія демократії» полягає в тому, що її виникнення виявляється «побічним» продуктом політичної боротьби, наслідком зіткнення егоїстичних груп інтересів, які, дбаючи про власні цілі, змушені приймати демократичні правила через інстинкт самозбереження. І якщо теорія модернізації в дусі структурно-функціонального підходу підкреслювала необхідність рівноваги системи й досягнення соціального консенсусу, то в парадигмі транзитології демократія зовсім не ліквідує конфлікти, а інституціоналізує їх, тобто створює процедурні правила для їх подолання. Якщо ці правила розв’язання соціальних конфліктів визнаються всіма, то можна говорити про консолідацію демократії.

У підрозділі 4.2. «Історична динаміка демократизації» наголошується, що в сучасній політичній науці домінує уявлення про нерівномірність історичного процесу поширення демократії і його хвильову динаміку. Серед учених, які зробили найбільший внесок у розробку означеної проблематики, слід згадати С.Гантінґтона, Р.Даля, Ф.Шміттера, Ч.Курцмана, Р.Дооренспліт. Переважає точка зору, за якою поширення демократії у світі відбувалося трьома етапами, причому на кожному з них цей процес зачіпав різні групи країн, а за розширенням ареалу демократії (підйом демократизації) відбувалося його певне скорочення (занепад демократизації).

Одним із перших на хвилеподібність процесів демократизації у світовому масштабі звернув увагу Р.Даль, який виділив три основні етапи становлення поліархій: 1) 1776–1930-ті рр.; 2) 1950–1959-ті рр.; 3) 1980-ті рр. Модель Р.Даля розвиває далі С.Гантінґтон, який уточнює хронологічні межі цих етапів і доповнює їх поняттям «зворотної хвилі» (reverse wave) – протилежною тенденцією, яка пов’язана з посиленням антидемократичних сил, ураженням демократії і встановленням авторитарних і тоталітарних режимів. Схема С.Гантінґтона набула значного поширення і в загальному вигляді може бути представлена таким чином: перша тривала хвиля демократизації з 1828 до 1926 року (початкова точка відліку збігається з остаточним оформленням демократичних інститутів і процедур у США), перший спад (1922–1942 рр.); друга коротка хвиля демократизації – з 1943 до 1962 року, на 1958–1975 роки припадає друга «зворотна хвиля»; третій підйом починається в 1974 році з падінням авторитарного режиму в Португалії і триває до початку 1990-их років.

У підрозділі 4.3. «Посткомуністичний розвиток як четверта хвиля демократизації» аналізуються особливості переходів до демократії в посткомуністичному регіоні й окреслюються нові підходи до їх осмислення. Разом з рисами, добре розкритими в науковій літературі (поєднання завдань демократизації і маркетизації, відсутність розвиненого громадянського суспільства, кардинальна зміна міжнародного порядку і т. д.), підкреслюється важливість процесів State-building/Nation-building, тобто розбудови модерної держави та нації.

У цьому контексті обґрунтовується теза про те, що посткомуністичні трансформації взагалі і пострадянські особливо є четвертою хвилею демократизації, яка принципово відрізняється від попередньої третьої хвилі. Якщо третя хвиля починається в середині 1970-их років у країнах Південної Європи й поширюється перш за все на Латинську Америку, то запуск четвертої хвилі був спричинений абсолютно іншою гравітаційною групою чинників, епіцентр яких знаходився в 1989–1991-их роках у СРСР та Східній Європі й не був пов’язаний ні з Південною Європою, ні з Латинською Америкою. По суті, ототожнення посткомуністичних трансформацій з переходами до демократії в Латинській Америці й Південній Європі, аналіз і тих, і інших у рамках єдиної третьої демократичної хвилі стали одним із найбільш значних фіаско транзитології та одним із чинників «кінця парадигми транзиту». Необхідність розведення третьої і четвертої хвилі демократизації набуває дедалі більшого визнання з боку дослідників (А.Браун, Л.Вайтхед, Р.Дооренспліт, М.Макфол) і може слугувати важливою вихідною точкою для переосмислення процесів посткомуністичних трансформацій. У цьому контексті наголошується неадекватність спроб осмислення провалів демократизації в рамках четвертої хвилі за допомогою концепції гібридного режиму (як певного поєднання демократії та авторитаризму), виробленої на латиноамериканському матеріалі, і ставиться питання про необхідність її уточнення й нового сутнісного наповнення.

П’ятий розділ «Дилема демократії і неопатримоніалізму в контексті пострадянських трансформацій» присвячений вивченню особливостей процесів переходу до демократії в пострадянських країнах.

У підрозділі 5.1. «Інверсійні траєкторії пострадянського політичного розвитку» висувається й обстоюється теза про якісну відмінність результатів однієї і тієї ж четвертої хвилі демократизації в країнах Центральної і Східної Європи (включаючи Прибалтику), з одного боку, і державах колишнього Радянського Союзу, з другого. Пояснити відмінність процесів демократизації в цих двох посткомуністичних регіонах можна за допомогою поняття path-dependency, тобто «залежності від обраного шляху розвитку». З погляду теорії історичного інституціоналізму, та чи інша траєкторія становлення національних держав, послідовність процесів бюрократизації, демократизації, індустріалізації значною мірою зумовлює формування конкретно-історичної моделі взаємин громадянського суспільства й держави. Успішна демократизація в рамках попередніх хвиль демократичних переходів у Західній Європі й Латинській Америці, як правило, відбувалася вже після процесів раціональної бюрократизації і побудови національної держави. Справді успішним переходам третьої хвилі передував тривалий досвід існування олігархічних демократій XIX століття, а також авторитарного розвитку 1920–1930-их років. Демократизація до, а не після раціонально-легальної бюрократизації – ось що визначає фундаментальну відмінність траєкторій суспільного розвитку пострадянських демократій від траєкторії розвитку не лише західного ядра сучасної світ-системи, а й значною мірою країн Латинської Америки, а також більшості держав Південної і Центральної Європи. Ця інверсійна логіка розвитку визначає фундаментальну відмінність як політичних траєкторій, так і кінцевих результатів демократичного транзиту в Латинській Америці, Південній і Центральній Європі, з одного боку, і пострадянських трансформацій, з другого боку.

Саме це зумовлює неадекватність парадигми транзиту для пояснення реалій пострадянських трансформацій. Фактично для пострадянського розвитку виявилася неревалентною модель демократичного пакту еліт, яка в тій чи іншій формі, але все-таки відбулася в країнах Центральної і Східної Європи. У пострадянських суспільствах різні ситуативні угоди політичних противників, які відбивалися у формі різних міжелітних компромісів, швидше приводили не до народження демократії, а до стабілізації різних варіантів напівдемократичних і недемократичних режимів. Пострадянські міжелітні консолідації можна розглядати як певні картельні угоди щодо обмеження конкуренції й усунення «сторонніх» від участі в експлуатації публічних державних ресурсів.

У підрозділі 5.2. «Пострадянські політичні режими: неопатримоніальна інтерпретація» наголошується, що ключові особливості пострадянського політичного розвитку й розуміння режимної динаміки пострадянських держав можуть бути виражені за допомогою поняття неопатримоніалізму. Пострадянський варіант неопатримоніалізму відрізняється формальною інсталяцією інститутів сучасної держави (парламенту й багатопартійності, електоральних механізмів і сучасної конституції), які, виконуючи роль легітимного фасаду системи, у цілому внутрішньо підпорядковані «патримоніальній логіці» свого функціонування. Ключову роль відіграють не раціонально-легальні стосунки в рамках офіційних систем взаємодії, а клієнтарно-патронажні зв’язки, які регулюють доступ неопатримоніальних гравців до різних ресурсів на основі відношень особистої залежності, що зростає з асиметричної конвертації й обміну капіталів. Відповідно, формування економічного капіталу відбувається не через привласнення засобів виробництва, а, перш за все, через привласнення адміністративних засобів управління.

Виділяються основні риси пострадянської неопатримоніальної моделі: 1) формування класу рентоорієнтованих (rent-seeking) політичних підприємців і/або неопатримоніальної бюрократії, яка для досягнення своїх економічних цілей використовує політичні можливості злиття влади і власності; 2) приватне – тією або іншою мірою – використання державно-адміністративних ресурсів, насамперед силової і фіскальної функції держави, які застосовуються, в першу чергу, для придушення політичного опору й усунення економічних конкурентів; 3) вирішальна роль клієнтарно-патронажних відносин і зв’язків у структуризації політико-економічного процесу, а також простору реальної політичної боротьби.

Основним агентом політичного та економічного процесу виступає неопатримоніальна бюрократія, яка значною мірою поєднує функціональні ролі адміністративних, політичних та економічних еліт. Неопатримоніальну бюрократію можна визначити як специфічний адміністративно-управлінський шар, який основним джерелом свого існування має не твердо встановлену платню, а різні пребендальні доходи від капіталізації своїх функцій. Як провідна політико-економічна сила й реальна «партія влади» неопатримоніальна бюрократія структурується на основі регіональних, галузевих, кланових та сімейно-родинних зв’язків і є складною пірамідою різноманітних патронатів, що поєднуються через механізм клієнтарних відносин вертикаллю президентської влади. Усередині неопатримоніальної бюрократії центральні позиції належать президентській вертикалі, а саме клієнтарно-патронажній мережі, яка утворюється навколо фігури глави держави; на її верхівці перебувають особисто віддані йому люди, які займають ключові позиції в державному й партійному апаратах, контролюють силові міністерства й основні галузі економіки. Саме цьому неформальному інституту належить керівна, організаційна й мобілізаційна роль як у реальній або формальній «партії влади», так і в політичному розвитку суспільства в цілому, що відсуває на другий план проблему верховенства в такому суспільстві якоїсь партії або держави.

Виділяються основні варіанти пострадянського неопатримоніалізму: бюрократичний (державно-бюрократична монополізація й напівпримусова централізація неопатримоніального панування, значна роль мілітарних структур і спецслужб, популістська й патріотична мобілізація та плебісцити), олігархічний (формування значного прошарку олігархічних і регіональних рентоорієнтованих гравців, які діють поруч або замість державних інститутів через клієнтарно-патронажні мережі), султаністський (крайній ступінь концентрації особистої влади, фасадний характер виборів, кланові моделі голосування). Уведення до пропонованої класифікації ступеня конкурентності політичного режиму (мінімальна, середня, висока) дозволяє побудувати комплексну типологію пострадянських політичних режимів.

У підрозділі 5.3. «‘Кольорові революції’: вихід із неопатримоніалізму чи його перебудова?» наголошується, що хвиля «кольорових революцій» на пострадянському просторі у 2004–2005 роках підвела певну межу під цілим періодом політико-режимного розвитку пострадянських держав, пов’язаного з формуванням і підйомом різного роду неопатримоніальних режимів. Розширення позицій рентоорієнтованих акторів у другій половині 1990-их (що найяскравіше виявилося в їх ролі на президентських виборах у Росії та Україні або в силових захопленнях влади в закавказьких республіках) призводить до посилення конкуренції різних фракцій неопатримоніальної бюрократії і плюралізації економічного й політичного поля цих держав. У більшості олігархічно-патримоніальних режимів найвпливовіші економічні гравці ставлять питання про часткову зміну правил гри і зниження ролі глави держави як основного вето-гравця й домінантного елемента неопатримоніальної вертикалі. З боку рентоорієнтованих підприємців виникає потреба не в ієрархічній, а скоріше в горизонтальній організації без єдиного монопольного центру, що отримало своє політичне вираження в проектах парламентаризації політичної системи і сформулювало запит на «слабкого президента». Так виникла перша стратегія трансформації пострадянського неопатримоніалізму, яку можна назвати «політичною раціоналізацією»: політична система має бути перетворена так, щоб швидко й ефективно відгукуватися на запити різних груп економічних інтересів, вона має бути прозорою й нейтральною.

У відповідь на це неопатримоніальна бюрократія, спираючись на контроль силових ресурсів з боку глави держави, спробувала приборкувати або прямо ліквідовувати всі незалежні центри сили (олігархічні бізнес-інтереси, політичні партії, ЗМІ, парламент, недержавні організації, культурні й регіональні еліти тощо). «Олігархічний поворот» 1993/94–1999/2000 рр. змінюється новим ключовим трендом 2000/01-2004/06 рр., який полягає, з одного боку, у формальній раціоналізації / бюрократизації влади й відновленні позицій держави в економічній сфері, а з другого, – у спробах обмеження й контролю політичної конкуренції, що спричиняє розвиток авторитарних тенденцій і поступове «закриття» політичної сфери. Стратегія «силової раціоналізації», що відбувається під гаслами «наведення ладу в економіці», фактично веде до «контрреволюційної стабілізації»: експропріації ресурсної бази незалежних економічних гравців, усунення їх значного політичного впливу і, зрештою, занепаду ролі парламенту й політичних партій (Росія, Білорусь, Казахстан і Азербайджан).

Через геополітичні причини і слабкість ресурсної бази неопатримоніалізму досить безболісно парламентаризація режиму відбулася в Молдові (як раніше в прибалтійських державах). В інших країнах визначальною моделлю трансформації стає «політична раціоналізація» знизу, що відбувається у формі «кольорових революцій» (Грузія, Україна й Киргизія). Посилення силових і примусових функцій держави призводить неопатримоніальну бюрократію до конфлікту з більшою частиною рентоорієнтованих політичних підприємців, які починають інвестувати ресурси не в главу держави, а в аутсайдерів системи, тобто переходять від політики підтримки неопатримоніального центру до конфлікту з ним. Виштовхнуті з клієнтарно-патронажної мережі президента опозиційні рентоорієнтовані підприємці, спираючись на свої регіональні й соціальні бази підтримки, були змушені до мобілізації мас знизу, що спричинило класичну неопатримоніальну революцію, добре знайому фахівцям з «третього світу» (див. падіння режимів Маркоса, Сухарто й Мобуту). Загалом неопатримоніальні революції не змінюють базової моделі відносин між центром і периферією, заснованої на обмеженні доступу до центру й позиції контролю за ним, швидше вони змінюють політику розподілу ресурсів, а також принципи справедливості, які обґрунтовують цю політику.

Однак «іронія» неопатримоніальних революцій полягає в тому, що вони відкривають реальну можливість появи демократії як побічного продукту конфлікту політико-економічних сил. Саме те, що через внутрішні суперечності рентоорієнтовані політичні підприємці з «помаранчевого блоку» не змогли створити домінантну «партію влади», є передумовою формування в Україні плюралістичної політичної системи, в якій жодна з груп або сегментів суспільства не володітиме контрольним пакетом влади. Цикл постреволюційних виборів 2006–2007 років фактично закріпив багатополюсну систему української політики, в якій у режимі «динамічної рівноваги» діють кілька приблизно рівних загальнонаціональних політичних гравців. Хоч український режим, що виник у 2005–2008 роках, можна схарактеризувати як неопатримоніальну демократію, в довгостроковій перспективі ситуація пата між основними політичними гравцями в умовах збереження гострої політичної конкуренції сприяє закріпленню демократичних правил гри і блокує потенційні спроби реалізації політики «переможець отримує все» з боку будь-якого учасника.