Ідея української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку ХХ сторіччя) :

Краткое содержание

Основний зміст дисертації.

У "Вступі" обгрунтовуються актуальність теми, її наукова новизна, визначені об’єкт і предмет дослідження, його мета і завдання, показано ступінь наукової новизни розробки теми, розкрито методологічну основу дослідження та практичне значення.

У першому розділі "Наукова розробленість проблеми, джерелознавча основа та методологія дослідження" розглядаються теоретичні та методологічні проблеми системного аналізу поглядів віт-чизняних мислителів ХІ–поч.ХХ ст. на питання української державності, її оптимальну організацію, витоки державницьких традицій.

Відзначається, що проблема національної державності, її витоків, соціальних та політичних передумов існування, завдань, місця і ролі в системі міжнародних відносин є провідною в українській політичній думці. Вона була і залишається тією наскрізною ідеєю, що дозволяє розглянути кількасотлітній процес становлення і розвитку українського політичного мислення як єдиний, цілісний і неперервний. В багатоманітті форм прояву та вираження української політичної думки своєрідною "зв’язуючою субстанцією" є ідея національної державності, що забезпечує послідовність та логічну несуперечливість теоретичних побудов різних мислителів. Ця ідея в концентрованій, узагальненій формі відображала ідеали політичних еліт, прагнення народних мас, давала відповіді на питання про те, чим повинна бути українська держава, для чого вона існуватиме, яким шляхом буде побудована.

Розробка державницьких ідей в українській політичній думці має кількасотлітню традицію. Їх початки лежать в “Слові про закон і благодать” Іларіона, ”Повісті врем’яних літ”, творах українських гуманістів і полемістів, козацьких літописців, працях істориків народницької школи (М.Костомарова, В.Антоновича, М.Грушевського), представників національно-державницького напрямку (В.Липинського, С.Томашівського, Д.До­рошенка), прихильників радикально-націоналістичної ідеології (М.Міх­новського, Д.Донцова, Ю.Липи) і знаходять продовження в працях наших сучасників.

В той же час необхідно зазначити, що автори державницьких концепцій прагнули пов’язати свої теоретичні побудови як з досягненнями світової, в першу чергу європейської, політичної думки, так і з ідеями своїх попередників. В багатьох творах українських мислителів значна увага приділялась питанню наслідування попереднього досвіду державотворення, аналізу причин втрати українським народом власної державності, ролі, яку в цих процесах віді-гравали народні маси та національна еліта. Історизм, прагнення віднайти "зв’язок часів", передбачити майбутнє нації, сформулювати перелік проблем і завдань шляхом аналізу минулого і сучасного, є однією з най-характерніших рис концептуального  вирішення українською політич-ною думкою проблеми державно-політичної самостійності України.

Початок системному, цілісному, концептуальному дослідженню історії української політичної думки та ролі і місця в ній державницької ідеї покладено працею Ю.Охрімовича "Розвиток української національно-політичної думки" (К., 1918), в якій автор зробив спробу проаналізувати основні політичні ідеї, що панували серед українства в ХІХ ст. Його методологічний підхід та оцінки здійснили вплив на подальші дослідження. Своєрідним переказом цієї праці, що популяризувала і, до певної міри, продовжувала ідеї Ю.Охрімовича, була книжка Я.Оршана "Розвиток української політичної думки за сто літ" (Лондон, 1938), присвячена тому ж історичному періоду. В середині ХХ ст. вчений з української діаспори З.Книш працею "Історія української політичної думки до кінця XVIІІ ст." (Париж-Вінніпег, 1952) зробив спробу дати систематичне дослідження періоду, що не був охоплений дослідженнями Ю.Охрімовича та Я.Оршана.

Поряд з ними окремі аспекти історії розвитку ідеї української державності розроблялись такими представниками української еміграції, як В.Барка, І.Борщак, М.Брик, Л.Винар, А.Господин, Г.Грабович, Т.Гунчак, В.Доманицький, Б.Кравців, І.Крипякевич, К.Левицький, М. Лозинський, О.Лотоцький, Є.Ма­ланюк, П.Мірчук, В.Міяковський, І.Нагаєвський, О.Оглоблин, Л.Онішкевич, Н.Полонська-Василенко, В.Сімович, Я.Славутич, Л.Сольчаник, А.Стебельська, О.Субтельний, П.Феденко та ін.

Фундаментальне значення для розвитку наукових досліджень концепцій української державності мали праці І.Лисяка-Рудницького, що склали два томи "Історичних есе". Неперехідне значення його праць полягає в тому, що вчений проаналізував політичні погляди українських діячів з точки зору їх відповідності державницькій ідеї, співвідношення в них соціального і національного, класового і державницького.

У Радянській Україні дослідження української політичної думки велись переважно щодо її відповідності питанням класового звільнення та ідеї "братської єдності" з російським народом. Все, що виходило поза ці жорсткі ідеологічні рамки, було приречене або на забуття, або на відверте шельмування під прапором "боротьби з українським буржуазним націоналізмом", дарма що звинувачувані в ньому часто не були прихильниками ні буржуазної ідеї, ні націоналізму. У той же час багато вчених – М.Брайчевський, М.Возняк, О.Гермайзе, П.Гнатенко, Я.Довбищенко, В.Дмит­риченко, І.Єрьоміна, Р.Заклинський, П.Зайончковский, Д.Заславский, Р.Іванова (Іванченко), Л.Коваленко, В.Литвинов, В.Лісовий, Д.Наливайко, В.Нічик, О.Павелко, А.Пашук, Є.Пронюк, Г.Сергієнко В.Сокуренко, П.Яременко і ін. – намагались зберігати вірність науковій об’єктивності.

Із здобуттям Україною 1991 р. незалежності з’явилось багато досліджень, що претендують на значний ступінь об’єктивності і є спробами критично переосмислити попередній досвід, зрозуміти причини історичних поразок, виявити похибки ідеології, дати основу для формування надійної бази діяльності нинішніх українських політичних еліт та широких мас населення. Серед цих досліджень необхідно виділити присвячені історії української державності роботи О.Апанович, В.Гончаренка, С.Грабовського, Я.Грицака, О.Дергачова, А.Коцура, В.Кременя, С.Кульчицького, О.Мироненка, Ю.Мицика, О.Онуфрієнка, Ю.Павленка, А.Слюсаренка, В.Смолія, С.Ставрояні, В.Степанкова, Д.Табачника, Л.Тараненка, С.Телешуна, П.Толочка, М.Томенка, Ю.Храмова, В.Шевчука, Л.Шкляра і багатьох інших.

Ґрунтовні дослідження окремих напрямків, проблем, ідей представників української політичної думки зроблено такими вченими, як М.Андрусяк, І.Бегей, А.Бичко, Ю.Вільчинський, Д.Видрін, С.Гелей, М.Горєлов, В.Горбатенко, В.Горський, В.Довгич, С.Єкельчик, О.Жерноклєєв, О.Забужко, С.Злупко, М.Жулинський, Л.Іванова, Л.Корнійчук, В.Кравченко, І.Кресіна, О.Кресін, А. Круглашов, О.Лукашевич, А.Манжул, Ю.Ми­цик, Є.Нахлік, І.Огородник, Ю.Пінчук, В.Полуріз, Ю.Римаренко, В.Ребкало, М.Русин, В.Сарбей, С.Світенко, В.Скиба, В.Смолій, В.Степанков, В.Солдатенко, Б.Сиволоб, С.Сохань, Я.Федорук, П.Федченко, В.Туренко, П.Шляхтун та багато інших.

Систематичне дослідження розвитку ідеї державності в українській політичній думці проводиться такими вітчизняними дослідниками як М.Кармазіна, Б.Кухта, О.Потульницький, Ю.Левенець, О.Скакун, автор-ськими колективами під керівництвом О.Семківа та Ф.Кирилюка та ін.

Із становленням новітньої української держави, питання дослідження історії української політичної думки з акцентуванням уваги на розвиток державницьких ідей стали не лише предметом зацікавлення вузького кола вчених та ентузіастів національного відродження, а й були включені до навчальних програм вузів та отримали висвітлення в різноманітних навчальних посібниках та підручниках. Починаючи з середини 1990-х рр., практично жоден з підручників чи навчальних посібників з курсу політології не обходиться без більш чи менш грунтовного розділу, присвяченого питанням історії національного політичного мислення.

Взагалі, з часу проголошення незалежності України розділ історії політичної думки України стає традиційною структурною складовою підручників та навчальних посібників з політології. В цілому їх ряді проблематика розвитку державницьких ідей розглядається достатньо грун-товно і відслідковується протягом значних відтинків історичного процесу.

Великий внесок у дослідження проблеми здійснюють співробітники Інституту історії України, Інституту політичних та етнонаціональних досліджень, Інституту держави і права та Інституту філософії НАН України, де готуються спеціалізовані збірники праць, колективні та індивідуальні монографії, в яких розробляються питання історії української державності, політичної думки України, змісту та ролі української національної ідеї та її впливу на політичні процеси.

Дослідження проблеми становлення та сутності ідеї української державності було б неможливим без використання значного обсягу першоджерел. Українські дослідники протягом сторіч вивчали роботи своїх попередників, аналізували та систематизували матеріал, що ставав основою для грунтовного дослідження історії народу, ідей, що спонукали до тих чи інших дій.

Вершиною процесу систематизації та видання творів, що складають справжню скарбницю українського політичного мислення, на сьогодні можна вважати підготовлене редакційною колегією у складі Т.Гунчака (голова), О.Сліпушко, В.Литвинова, Р.Сольчаника, Ю.Шапо-вала, В.Шевчука та В.Яременка грунтовне видання "Тисяча років української суспільно-політичної думки", що побачило світ у Києві 2001 р. і склало 9 томів і 14 книжок, з яких перші шість томів безпосередньо стосуються теми, якій присвячено дане дисертаційне дослідження. Хоча, прагнучи до максимальної повноти представлення, упорядники цієї збір-ки включили до неї навіть документи, автентичність яких не є остаточно доведеною. Особливо це стосується першого тому та документів щодо ранніх етапів становлення державності на українських землях.

Останніми роками питання становлення ідеї української державності стали предметом грунтовних дисертаційних досліджень вітчизняних вчених. З цієї, а також дотичної проблематики за останні роки було захищено ряд докторських та кандидатських дисертацій. Серед найбільш значущих варто виділити дисертації В.Потульницького, М.Кармазіної, Ю.Левенця, В.Степанкова, Я.Грицака, А.Коцура, А.Круглашова, І.Бегея, Д.Славича, О.Ситника, С.Полтавця та ряд інших.

В той же час варто відзначити, що ці дослідження висвітлюють лише окремі аспекти чи часові періоди стосовно проблематики даної дисертації, надавши автору можливість більш грунтовно провести власний науковий пошук.

В розділі також розкривається використана в дисертації методологія дослідження та отримані з її допомогою наукові результати.

У другому розділі – "Державницькі ідеї в писемних пам’ятках Київської Русі" аналізується період становлення вітчизняної політичної думки, пов’язаний з існуванням Київської Русі як великої східнослов’янської імперії. На політичну думку києворуського періоду значний вплив мали як політичні традиції, що були перейняті від народів, які заселяли частини сучасної української території в давні часи – трипільців, скіфів, греків, готів та ін., так і досягнення тогочасної науки християнського світу, до якого прилучилась Київська Русь.

Автор підтримує думку про те, що в аналізований історичний період в організації політичного життя слов’янського населення сучасної України спостерігається наявність двох тенденцій. Перша виражалась у прагненні до збереження та розвитку колективних форм управління, народоправства, демократизму в прийнятті найважливіших рішень, що базувались на економічній автономії сім’ї землероба та територіальній сільській общині. Друга – у прагненні до встановлення "сильної", по можливості одноосібної влади, яку виражали керівники бойових дружин, що виникали спочатку для захисту общин від кочівників, а потім і для військових грабунків, старійшини багатих родів, що прагнули до розширення та укріплення своєї влади, та місцеве купецтво. Певний вплив на посилення другої тенденції справляли також зразки державного устрою Римської та Візантійської імперій. Першу ж тенденцію підтримували світоглядні уявлення слов’ян про те, що всі люди народжуються вільними і рівними, а їхнє вічне потойбічне життя буде таким, яким людина закінчить свій земний шлях.

Утвердження князівської влади в київській метрополії вимагало відповідного ідеологічного забезпечення. Дати його могла нова релігія, покликана замінити традицію виборності князя, залежності його від волі віча та забезпечити станові привілеї соціальним верствам, що служили опорою монархії. Такою новою релігією стало християнство.

До нашого часу дійшла відносно незначна кількість писемних джерел тієї доби. До того ж вони збереглися у вигляді пізніших списків, що не є тотожними один з одним, містять певні суперечності та неточності. Крім того, стародавні писемні пам’ятки часто фальсифіку-вались на догоду вимогам замовників чи пізніших правителів.

Найбільш відомою роботою, що дійшла до нашого часу, є "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона. В ній сформовано основні проблеми, які стануть висхідними для політичної думки княжої доби і будуть так чи інакше інтерпретуватись наступниками цього мислителя. Наскрізною думкою цього твору було доведення рівності Київської Русі з Візантійською імперією. Іларіон прагне показати міжнародне значення Руської держави як цілком рівноправної в колі відомих йому країн. Для цього ним створена цікава концепція загальнолюдської історії, що базувалася на неоплатонічній філософській основі. Русь, на його думку, не потребує нічиєї оцінки, не кажучи вже про зверхність. Для посилення аргументації на користь політичної рівності Київської Русі і Візантії Іларіон творить, за висловом М.Брайчевського, "Володимирову легенду". Мислитель підкреслює, що князь був єдиновладним володарем своєї держави. Іларіон вважає, що саме єдиновладна форма правління є основною запорукою єдності і сили держави, її територіальної цілісності, а Володимир є символом могутності і сили держави як для зовнішніх так і для внутрішніх сил.

Наступним визначним твором києворуського періоду, в якому відображено особливості політичного мислення правлячої еліти цієї держави є "Повість врем’яних літ". Однією з головних ідей цього твору є обгрунтування легітимності династичної влади роду Рюриковичів, представлення Київської Русі як власності цього роду в політичному відношенні. "Виведення" джерел князівської влади поза межі тогочасного суспільства за допомогою легенди про закликання варягів слугувало ідеологічним обгрунтуванням для посилення ролі князя в житті Русі. Однак, крім обслуговування вузькогрупових інтересів князівського роду, "Повість..." не ігнорує і питань, що мали стратегічно важливе значення для всієї держави. При цьому її автори  використовують дещо інший набір аргументів, ніж Іларіон. Вибудовуючи свою історіософську концепцію, вони відносять появу слов’янських племен на історичній арені до біблійних часів будівництва вавилонської вежі, коли за християнськими уявленнями і почалося окремішнє існування народів та поділу Землі між синами Ноя після всесвітнього потопу. В епоху середньовіччя питання про древність роду використовувалось у вирішенні суперечок політичного характеру як вельми переконливий аргумент.

Значне місце в обгрунтуванні політичних ідей посідає в літописі і питання християнізації Русі. "Повість..." в обстоюванні певних пріоритетів розвитку політичного життя Київської Русі не лише повторює і розвиває ідеї, висловлені митрополитом Іларіоном, але й, в окремих моментах, прямо суперечить йому. Якщо для Іларіона однією з провідних тез було відстоювання князівського єдиновладдя, то написана в інших суспільно-політичних умовах "Повість…", навпаки, давала ідеологічну санкцію удільно-династичному князюванню і феодальній роздробленості держави. Єдність держави тепер уже забезпечується не єдиновладдям великого князя Київського, а духовною єдністю, що йде від церкви як соціального інституту та організації. Такий підхід до розуміння співвідношення церковної і світської влади не відповідає візантійсько-православним канонам, а перегукується, швидше, з ідеями католицизму з його претензіями на вищість римського папи не лише в церковному але й у світському житті.

Складовим елементом "Повісті..." є включене в неї повчання Володимира Мономаха де сформульовано уявлення про ті чесноти, якими повинен володіти князь, щоб виконати свій обов’язок перед Богом і своїми підданими. Акцентуючи увагу на понятті честі, Мономах визначав найбільшим гріхом, недопустимим для правителя, порушення клятви, що неодноразово призводило до сутичок і братовбивчих війн. "Повчання" було одночасно і політичною програмою, і практичним підсумком діяльності князя по досягненню соціальної стабільності.

Проблема князівської честі й ідеалу князя-правителя займає одне з центральних місць в такій блискучій пам'ятці красного письменства Київської Русі як "Слово о полку Ігоревім". Головна частина своєрідного "політичного маніфесту" цього твору вкладена автором у вуста Великого князя Київського Святослава і подана у вигляді його "золотого слова", в якому той закликає правителів Русі до об’єднання перед загрозою Степу. Змальовуючи ідеал князя-правителя автор особливо наголошує на тому, що правитель повинен завжди ставити загальний інтерес держави вище за власний. Невміння підкорити свої владні амбіції загальному інтересу, відкинути власне честолюбство заради спільної справи – ось справжнє "горе" Ігоря. Честь князя не лише у військових звитягах, не лише в окремій виграній битві. Він не лише воїн, не лише охоронець рідної землі. Він – правитель, що несе за неї відповідальність.

Політична думка Київської Русі, що знайшла відображення в писемних пам’ятках, які дійшли до нашого часу, має ряд характерних рис. По-перше, одним з її провідних мотивів є утвердження ідеї величі києворуської держави. З цією метою в обіг вводиться цілий ряд міфологем, які повинні довести, як мінімум, право Київської Русі на політичну рівність з Візантійською імперією та іншими країнами тогочасної Європи. По-друге, питання християнізації Русі було використано київськими книжниками як один із інструментів доведення державницької величі Русі та її правлячої династії. По-третє, значне місце в політичній думці давньокиївського періоду займає доведення виключного права роду Рюриковичів на володіння державою як родовою власністю. По-четверте, формування ідеалу князя-правителя тісно пов’язано з вимогою ставити державні інтереси вище особистих інтересів володаря, як головною умовою отримання та утримання влади. По-п’яте, ідея держави еволюціонує від утвердження тези про єдиновладдя як найкращу форму правління до думок про духовну єдність земель Київської Русі, що виливаються в заклики до князів про єднання перед загрозою експансії Степу.

Політична думка Київської Русі одразу ж формується як державницька – держава та ідеал правителя є її центральними і системотворчими ідеями.

В третьому розділі "Державницькі ідеї козацької доби" розглядається еволюція ідеї української державності у вітчизняній політичній думці XVI-XVIII сторіч. Автор виходить з того, що включення українських земель колишньої Київської Русі до складу Великого князівства Литовського та Польського королівства стимулювало на першому етапі розвиток ідей максимальної їх "інкорпорації" в дані державно-політичні організми, що базувались на тезі про можливості реалізації інтересів українського народу в межах цих держав, а пізніше і в їх союзному утворенні – Речі Посполитій.

В цей період процеси зміцнення економічних і культурних зв’язків між окремими українськими землями, потреба відстоювати свою національну осібність перед численними іноземними загарбниками зумовили розвиток самобутньої політичної думки, яка грунтувалася на досягненнях політичної думки Київської Русі та тогочасної європейської науки. Агресивна політика покатоличення нащадків князівсько-боярських родів, окрім втрати українцями власної політичної еліти, мала одночасно і певний позитивний вплив на розвиток вітчизняної політичної думки, оскільки латинська мова давала можливість долу-читись до досягнень європейської науки багатьом представникам україн-ської шляхти. Однією з яскравих постатей серед них був С.Оріховський-Роксолан, що створив оригінальну концепцію держави, в якій можна віднайти зародження ідей природного права та суспільного договору, а метою держави визначалась гарантія права і користі кожного індивіда, перед яким вона має цілий ряд обов’язків. Незважаючи на постійне декларування вченим свого "руського" патріотизму, він вважав за можливе реалізацію інтересів української нації в межах Речі Посполитої.

Так званою "католицькою Руссю" розроблялись і проекти автономізації українських земель у складі литовсько-польської держави, серед яких слід особливо виділити ідею створення козацької автономії, висловлену Й.Верещинським.

Своєрідним каталізатором розвитку української політичної думки стало укладення унії між Римом та ієрархами українського православ’я. Полемічна література, яка виникла як рефлексія цієї події та суспільних процесів, які вона стимулювала, не лише пробудила національну свідомість українців, а й сприяла формуванню оригінальних політичних ідей. Так Хр.Філалет, обстоюючи ідею рівності громадян держави, що належали до різних конфесій використовує як аргумент тезу про рівність обов’язків всіх громадян перед державою, і, як наслідок, про рівність їх прав. І.Вишенський, різко критикуючи унію як, на його думку, в першу чергу політичний акт, покликаний посилити національний, релігійний і політичний визиск українців, висуває тезу про необхідність відмовитись від держави і замінити її альтернативним механізмом організації суспільного життя – "соборноправністю".

Берестейська унія та повстання С.Наливайка, що вилилось фактич-но в конфлікт між українськими магнатами та селянсько-козацькими масами внесли в українське суспільство два розколи – релігійний та соціальний, що загрожували самому існуванню нації. Втрата українцями еліти, духовної та політичної була вкрай небезпечною. В цих умовах функцію провідної верстви нації взяло на себе українське козацтво.

Реформаторська діяльність гетьманів С.Кішки, М.Дорошенка, П.Конашевича-Сагайдачного з одного боку, селянсько-козацькі повстання під проводом Т.Трясила, Д.Гуні, Я.Острянина, під час яких на звільнених територіях України встановлювались козацькі форми організації влади, з іншого, створили грунт для національно-визвольної революції під проводом Б.Хмельницького.

Автор приєднується до думки визначного українського історика О.Оглоблина, який, характеризуючи стан політичного мислення українців напередодні 1648 р. зазначав, що серед них панували погляди, які можна об’єднати в три основні групи. Перша – так званий "ягеллон-ський легітимізм" – допускала можливість і доцільність існування українських земель в складі Речі Посполитої в статусі окремої політико-територіальної одиниці. До її виразників він відносить А.Киселя, П.Могилу, С.Косова. Друга, вироблена українськими аріанами, – створення  українською шляхтою "Руського князівства" чи "Великого князівства Руського" поза межами литовсько-польської держави. Третя, що виникла в провідних козацьких колах,  висловлювала можливість створення окремої держави – "козацького панства" на Наддніпрянщині та на землях колонізації.

На думку дисертанта, ідея державності прийшла 1648 р. до Б.Хмельницького та козацької старшини не спонтанно, в силу історичних обставин і неочікуваних військових успіхів, не тільки, а можливо і не стільки, під впливом зустрічі взимку 1649р. з київським духовенством, яке вже виробило ідею Києва як "другого Єрусалиму", що могла лягти в основу великодержавних прагнень, а як результат тривалої еволюції та інтелектуальних зусиль багатьох кращих представників українства. І не лише належних до козацького стану чи православного духовенства. Свій внесок у цей процес внесла і так звана "католицька Русь" (С.Оріховський-Роксолан, Й.Верещинський, С.Кленович та ін.), ідеї й історична роль якої вимагають подальшого грунтовного дослідження.

Б.Хмельницький прагнув створити Українську козацьку державу як незалежну, самостійну, що повинна була б стати однією з ключових політичних сил на сході Європи. При цьому він постійно коливався між прагненням до збереження козацького республіканізму і бажанням встановити традиційну для тогочасної Європи спадкову монархію.

Політико-правовим документом, що в концентрованій формі виразив прагнення козацької еліти, став підписаний І.Виговським Гадяцький договір, згідно з яким Україна, у формі Великого князівства Руського входила до складу Речі посполитої як рівноправний суб’єкт конфедерації. При цьому сама Козацька держава набувала форми аристократичної республіки, в якій старшина повинна була відігравати домінуючу політичну роль.

Певна стабілізація Козацької держави після доби Руїни настала в часи гетьманства І.Мазепи, що прагнув унормувати організацію політичного життя держави та перетворити її на аристократичну республіку на західноєвропейський лад. Прагнення до політичного усамостійнення України знайшло своє відображення у виступі І.Мазепи на боці Карла ХІІ та в такому політико-правовому документі, як "Конституція" П.Орлика. Спадкоємці справи І.Мазепи П.Орлик та козацька старшина, що опинились на вигнанні, прагнули "зв’язати воєдино" уривки українського минулого та окреслити модель суспіль-ства, яка містила б головніші здобутки історичного розвитку нації. Цей документ відображає прагнення української еліти та бажану нею модель держави, що спиралась би на суспільний договір, чіткий розподіл гілок влади та гарантувала б суспільство від самовільних дій правителів.

Однак цей документ виявися історично запізнілим і не зміг об’єднати націю в боротьбі за державну незалежність. Поразка мазепинського плану здобути незалежність України, скориставшись російсько-шведською війною, призвела до повернення української політичної думки до позицій "інкорпорації", на цей раз вже в державне тіло Російської імперії. Найбільш яскравим представником і захисником цієї ідеї став Ф.Прокопович, що створив оригінальну концепцію апологетики абсолютної монархічної влади.

Політична думка козацької доби була яскравим відображенням свого часу, еволюціонуючи разом з козацтвом як соціально-політичним феноменом. Вона не лише відбивала в більшій чи меншій мірі прагнення та суперечності, а й формувала певні дії провідних верств тодішньої України.

Почавши з ідей "ягеллонського легітимізму", Великого князівства Руського та окремого "Козацького панства", політична думка козацької доби закінчувала XVIIІ ст. також з трьома "основними постулатами" – "вірності Імперії" і повного розчинення в ній, збереження в максимально можливому обсязі автономії Гетьманщини та козацьких привілеїв і "стародавніх прав і вольностей" та з потаємними мріями про державну самостійність.

Ідея Козацької держави, як окремого князівства в складі Речі Посполитої, знайшла своє втілення в Гадяцькому договорі, а як автономної Гетьманщини в складі Московського царства та Російської імперії – в договорах спадкоємців Б.Хмельницького з московськими можновладцями. Вершиною козацького політичного мислення стала Конституція 1711 р., в якій чітко і послідовно обгрунтовано ідею державної самостійності.

В четвертому розділі "Еволюція ідеї української державності в процесах національного відродження на землях Наддніпрянщини у ХІХ ст." розглядаються особливості розвитку ідеї української держав-ності в процесі становлення сучасної вітчизняної політичної думки на землях, що опинились на початок ХІХ ст. в складі Російської імперії.

Початок ХІХ ст., незважаючи на позірну спокійність і практично повну відсутність відкритого і організованого українського руху, був періодом, коли зароджувався новий етап національного відродження. Подібні процеси на зламі XVIII і ХІХ ст. відбувалися практично у всіх поневолених і позбавлених самостійного державно-політичного існуван-ня слов’янських народів. Його початки лежать в домінуванні "но-стальгійних" настроїв, що формувались козацькими літописами, історич-ними дослідженнями вітчизняних вчених з питань причин занепаду Козацької держави. Замилування козацькою минувшиною на початку ХІХ ст. в Україні носило характер переважно ностальгійно-пасивний. Воно, сприяючи збереженню державницької традиції Козацької держави, мало переважно консервативний і, в умовах того часу, непродуктивний характер. Цей феномен політичного мислення українців репрезентував ідеали і прагнення лише частини провідної верстви нації і не отримав значного поширення в масах, де про минувшину згадувалось не як про гетьманську державу, а як про "козацьку вольницю". Державницький ідеал минулого у дворянських колекціонерів козацької старовини носив переважно територіально-становий, а не національно-етнічний характер. Документом, що в концентрованій формі відбивав ці ідеї, став твір анонімного автора "Історія Русів", який слід розглядати, в першу чергу, не як історичну хроніку, а як своєрідний політичний маніфест патріотично налаштованих нащадків козацької старшини. Однак він в основному обмежувався "тугою за славним минулим" не даючи позитивної програми майбутній боротьбі за українську державу.

В той же час процеси творення новітньої української літератури, відродження національної історичної пам’яті, на які значний вплив мали ідеї німецького філософа Й.Гердера, почали формувати і відчуття етнічної спільності українців на всій території імперії, а не лише в межах колишньої Гетьманщини. Особливу роль в цих процесах відігравав Харків, який, як вважав І.Лисяк-Рудницький, по праву заслуговує звання "першої столиці відродження". Висунення на перший план "мужицького" етнографізму стало альтернативою тужливо-пасивного аристократичного державництва і було, на думку Б.Ольхівського, на той час єдиним порятунком національної ідеї, єдиним можливим виходом з ідеологічного сліпого кута, творило нові підстави майбутнього відродження державної ідеї.

На початку 40-х рр. ХІХ ст. центр національного відродження переноситься з Харкова до Києва, де у щойно відкритому університеті зійшлись представники зрусифікованих нащадків козацької старшини Лівобережжя та сполонізованої української шляхти Правобережжя. Найбільш відомою українською політичною організацією цього періоду стало Кирило-Мефодіївське товариство. В програмних документах цієї таємної організації було викладено основні ідеї, реалізація яких, на думку братчиків, мала б вирішити проблеми, що виникли в зв’язку з бездержавним статусом українського народу. Однією з таких ідей була слов’янофільська, суть якої зводилась до того, що оскільки Україна не має можливості відбутись як самостіна держава в силу того, що вона втратила свою провідну верству, то їй необхідно боротись за звільнення всіх слов’ян, в союзі з якими українці зможуть досягти і соціального і національного визволення. Для діячів товариства слов’янський союз не був самоціллю, а лише засобом, за допомогою якого Україна здобуде свою "Річ Посполиту". Факт того, що українці втратили свою провідну верству став основою для розробки ідеї про українську месіанську роль в світовій історії – Україні треба лише боротись за власну свободу, щоб тим самим сприяти звільненню всіх слов’ян, які покажуть моральний приклад всьому світу.

Незважаючи на те, що Товариство не встигло розгорнути активну діяльність, його ідеї, подальша робота його учасників, значною мірою визначили рух ідеї української державності у вітчизняній політичній думці. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, що викликала значний резонанс в тогочасній Україні по обидва боки російсько-австрійського кордону, політичні ідеї та культурницька праця його учасників стали етапною віхою у становленні української політичної думки, своєрідним каталізатором процесів, що дозволили нації вийти з духовної кризи, пов’язаної з крахом Гетьманщини та ознаменували новий етап у боротьбі за самостійне державно-політичне існування.

Широка робота по забезпеченню ідейних засад національного відродження, розпочата учасниками товариства після заслання, відобразила і в значній мірі вплинула на становлення в українському суспільстві основних парадигм у формуванні програм діяльності по за-безпеченню Україні та українцям умов збереження власної ідентичності.

Т.Шевченку вдалось у своїй політичній поезії, що мала величезний вплив на молоде покоління українців, поєднати соціальний та національно-визвольний, державницький моменти, протиставлення яких призводило в минулому до несконсолідованості української нації та її поразок у вирішенні цих самих соціального та національно-визвольного питань. М.Костомаров, створивши концепцію українського історично-політичного месіанізму, звернув увагу на особливості менталітету нації та їх вплив на її історичну долю. Він поставив проблему необхідності врахування ментальних рис при створенні політичних програм, зробивши висновок про те, що українцям необхідно тривалий час розвиватись в рамках чужої державності, яку варто спробувати пристосувати до власних потреб, щоб виховати "державницький дух". П.Куліш, намагаючись продовжити місію Т.Шевченка та розвиваючи де-факто ідеї М.Костомарова, гостро поставив проблему формування власної національної еліти як з представників старих, русифікованих та полонізованих еліт, так і з інших соціальних верств шляхом цілеспрямованого виховання національного духу та державницького мислення. Політичні позиції учасників Кирило-Мефодіївського товариства часто різнились в деталях, та в головному вони сходились. Кожен з них зробив значний і особливий внесок в українську культуру, але було те, що їх об’єднувало, це прагнення виявити і сформулювати національно-етнічні особливості української самосвідомості.

Значення товариства в розвитку української політичної думки полягає в тому, що воно не лише продовжило традицію, але й забезпечило модернізацію політичного мислення у відповідності з тогочасним рівнем політичної думки Західної Європи.

У п’ятому розділі "Громадівський соціалізм і еволюція ідеї української державності" розглядаються питання зародження соціалістичного напрямку вітчизняної політичної думки та трактування в його межах перспектив, форм та необхідності створення української держави. Успадковуючи ідею М.Костомарова про втрату українцями провідної верстви, про безелітність української нації засновник громадівського соціалізму М.Драгоманов виступає з ідеєю необхідності повної відмови від боротьби за українську самостіну державу в класичному розумінні. Незважаючи на послідовне відстоювання культурно-національних прав українського народу, він не зробив виразного і однозначного висновку на користь державно-політичної самостійності української нації. М.Драгоманов був щиро переконаний, що епоха державного існування в історії людства добігає кінця і більш перспективним ніж шлях спочатку творення національної держави, а потім соціального визволення її громадян, він вважав боротьбу за максимальну децентралізацію влади. Перебудова суспільного життя на базових принципах федералізму, на його думку, забезпечувала максимально швидке і з мінімальними втратами звільнення індивіда від всіх форм експлуатації, як соціальної, так і національної. Російська імперія йому здавалась потугою величезною і нездоланною силами лише одного українського визвольного руху, а факт шовіністичних позицій більшості російських революціонерів приводив до висновку про необхідність спільної боротьби за децентралізацію, ослаблення та заміну імперії європейською, а потім і всесвітньою, федерацією вільних громад. В той же час Драгоманов намагався постійно відмежовуватись від спроб повного розчинення українського руху в загальноросійському, підкреслював, що він є соціалістом європейським, а не російським нігілістом, що страждають на антикультурний елемент та національне самозасліплення революційних народників школи Бакуніна і Лаврова.

Його ж учні та соратники, що належали до молодшого покоління більше вірили у власні сили і сили свого народу. Їх позиції були не лише більш радикальними щодо шляхів реалізації соціально-політичного ідеалу, а й щодо його державницького змісту. Саме під впливом С.Подолинського і О.Терлецького, як вважає ряд дослідників, до "Програми "Громади" було внесено ідею вступу союзу українських громад в світову федерацію національних громад як самостійного суб’єкту. Більше того, С.Подолинський надав нового змісту ідеї федера-лізму, почавши трактувати її не як "зовнішню", тобто як ідею входження України як суб’єкта до якоїсь міжнародної федерації, а як "внутрішню" – перетворення самої України на федерацію вільних громад.

В той же час "космополітичні ідеї" М.Драгоманова були піддані різкій критиці наступного покоління діячів українського визвольного руху, що репрезентували державницький та радикально-націоналістичний напрямки. На думку, наприклад, Д.Донцова саме популярність драгоманівських ідей сприяла внутрішньому ослабленню українського руху напередодні революції 1917 р. і стала однією з причин поразки визвольних змагань українців у 1917-20 рр.

В шостому розділі "Ідея національної державності в політичній думці українців Галичини другої половини ХІХ ст." розглядається становлення модерної ідеї української державності у вітчизняній політичній думці на землях Австро-Угорської імперії.

Після закінчення національно-визвольної революції під проводом Б.Хмельницького та розподілів Польщі ці землі були включені до габсбурзької держави, політичний лад якої зумовив специфіку протікання політичних процесів на цій території та особливості еволюції ідеї української державності. Галичина мала значно кращі умови, ніж підросійська Україна для розвитку українського політичного руху. Австрійський конституціоналізм, неможливість титульної нації трактувати українців як свою етнографічну частину, багатонаціональний характер імперії і той факт, що багато з народів, що входили до її складу, мали власну державницьку історію та не полишали боротьби за визволення – все це значною мірою сприяло викристалізуванню на західноукраїнських землях державницької ідеології в українському визвольному русі.

Національне відродження, що почалось під впливом діяльності "Руської трійці", яка пропагувала ідею єдності українського народу по обидва боки австро-російського кордону, дозволило українцям досить активно виступити з власними домаганнями в час так званої "весни народів" 1848 р. Створена з представників українського греко-католицького духовенства та інтелігенції Головна Руська Рада, апелю-ючи до історичної пам’яті народу та його державницьких традицій, висунула вимогу об’єднання всіх етнічних українських земель в складі Австрійської імперії в єдиний коронний край з широкими автономними правами і власним парламентом. Як перший крок до цього вимагалось поділити Королівство Галичини і Лодомерії на дві частини – українську з центром у Львові і польську. Ці ж вимоги відстоювали і українські депутати в австрійському парламенті. Однак надмірна віра українського духовенства в ласку Габсбургів, що спиралась на досвід приязного ставлення імператора Йосифа ІІ, призвела до того, що лояльність україн-ського руху до Австрії обернулась фактичною перемогою польського руху в Галичині та посиленням з його боку тиску на українців.

Подальший розвиток ідей української державності серед галицьких українців відбувався в протистоянні трьох основних течій – полонофільскої, зорієнтованої на реалізацію прав українського народу у відродженій Речі Посполитій як "державі трьох народів", москвофільської, що орієнтувалась на приєднання галицьких земель до Російської імперії і доходила до ідеї розчинення українців в російській нації, та народовській, яка прагнула відстоювати права українців на самобутній розвиток, виборюючи автономні права в межах Австро-Угорської імперії.

Саме народовці змогли організувати Русько-Українську радикальну партію, що стала першою легальною українською політичною організацією, партією в сучасному сенсі слова. Саме в середовищі цієї партії, серед її чільних діячів визрівала ідея необхідності переходу від автономістських вимог до боротьби за національно-політичну самостійність. Яскравим представником "молодшого", соціал-демократичного покоління галицьких народовців був Ю.Бачинський, який використавши марксистську методологію в роботі "Україна irredenta" зробив політико-економічне обгрунтування права України на державно-політичну самостійність. Будучи соціал-демократом за своїми поглядами, Ю.Бачинський на відміну від своїх колег з Наддніпрянщини, прийшов до висновку, що при аналізі співвідношення соціального та національного аспектів визволення пріоритет необхідно віддати спочатку створенню власної національної держави, а вже потім, за її допомогою, можна буде вирішити і питання соціальне.

Найбільш значимою фігурою в політичній думці галицьких українців був І.Франко, погляди якого пройшли складний шлях еволюції від "громадівського соціалізму" до позицій ліберальної демократії і свідомого українства. Будучи в ранній період прихильником марксистського соціально-політичного вчення він у подальшому дав блискучі зразки критики марксизму, особливо з національного питання та проблеми оптимальної організації державної влади. І.Франко зумів побачити небезпеку, яку приховувало в собі марксистське вчення – формування, під прикриттям закликів до "дійсної" рівності, "реального" гуманізму, не просто поліційної держави (з такою він стикався і в своєму житті), а держави "реального", "дійсного" тоталітаризму, в якій практично всі сторони людської життєдіяльності були піддані під повний контроль бюрократії. Головним недоліком цього вчення, переконаний мислитель, є ігнорування прав індивіда. Емансипація "людської одиниці", на його думку, була головним здобутком ХIХ ст., що виправдовував усі його криваві війни та революції. Втрата такого розуміння самоцінності свободи індивіда була б недопустимим відступом назад. Одночасно він різко критикував спроби прикрити марксистськими ідеями бажання проігнорувати невід’ємні права української нації, викрив національно-нігілістичну роль марксистської ідеології щодо українського революційного руху. Хоча І.Франко і вважав, що в тогочасних умовах ідеал національно-політичної самостійності України лежить "поза межею можливого", однак він був переконаний, що його прийняття є необхідним для успішного розвитку українського національно-визвольного руху. Досягнення національної незалежності як одного з головних принципів побудови державного організму, є справою довготривалої роботи, зокрема, просвітницької та організаційної. Головною силою, яка, на думку І.Франка, повинна взяти на себе основний тягар виконання цієї роботи, є молода українська інтелігенція. Саме вона, маючи глибоке коріння в народних масах, повинна, вивчивши світовий досвід і пристосувавши його до українського політичного менталітету, виробити ту програму, той ідеал майбутнього, який зможуть сприйняти широкі маси селянства, робітництва та ремісництва і втілити його в життя. Інтелігенція повинна сформувати у працюючих класів, які складають абсолютну більшість населення, та українців-представників пануючих верств, волю до здійснення цього ідеалу.

В другій половині ХІХ ст. український рух в Галичині знав піднесення, пов’язане з процесами національного відродження та подіями "весни народів" 1848 р., що змінилось падінням в часи післяреволюційної реакції, впливу різноманітних зовнішніх факторів, який виразився в функціонуванні полонофільської, австрофільської та москвофільської течій. Однак зусиллями місцевої національно свідомої інтелігенції, діячів Наддніпрянської України на початок ХХ ст. він чітко сформулював для себе програму-мінімум – створення автономного українського коронного краю в складі Австро-Угорщини з як-найширшими правами, та програму-максимум – об’єднання всіх україн-ських земель в єдиній, незалежній демократичній українській державі.

В сьомому розділі "Питання національної держави в політичних концепціях засновників Української Народної Республіки" аналізуються процеси ідеологічної підготовки українського руху в Російській імперії до революційних подій 1917-1920 рр., ідеї, що їх пропагували чільники УНР, зокрема Голова Центральної Ради М.Грушевський та Голова Генерального секретаріату В.Винничен-ко, їх вплив на тогочасний політичний процес та його наслідки.

На початок ХХ ст. в українському русі на теренах Російської імперії, незважаючи на те, що 1900 р. М.Міхновський проголосив своєрідний "маніфест революційного націоналізму", яким став його реферат "Самостійна Україна", домінуючою була соціалістична політична доктрина в різноманітних її проявах – від більшовицького соціал-демократизму до соціал-федералізму. Для всіх них характерним було те, що в національному питанні українські соціалістичні партії не виходили за межі вимог автономії для України в майбутній демократичній Російській федеративній республіці.

Особливо активним пропагандистом автономістських ідей був видатний український історик, що мав величезний авторитет в колах української громадськості, М.Грушевський. Виходячи з позиції про майбутню всесвітню соціалістичну революцію, він у питаннях виборювання національних прав українців вважав за необхідне не виходити за межі автономних домагань. Це, на думку вченого, давало б можливість забезпечити національно-культурні і соціальні права українців і не вело б до "розколу російського демократичного руху". Національно-територіальна автономія з об’єднанням всіх українських земель в складі Російської імперії в один територіальний агрегат з власним парламентом і чітким розмежуванням повноважень з централь-ною владою, за уявленнями М.Грушевського, "більш-менш" наближа-лась до державної незалежності, атрибути якої – військо, грошова система, тюрми і поліція – були "дорогими забаганками" від яких український народ може відмовитись в ім’я "здорової юшки автономії".

Прихильність демократичним ідеям і гаслам, небажання розколоти російський соціалістичний та демократичний рух, відрізняють М.Грушевського від українських соціал-демократів Галичини, для яких пріоритетність вирішення питання про власну державу, як головну передумову здійснення емансипаційних соціальних перетворень, було вже давно розв’язаною теоретичною проблемою. Національно-територіальна автономія була для них програмою-мінімум, а для М.Грушевського, фактично, межею бажань.

Не змінили позицію обраного на Голову Центральної Ради вченого і початок революції 1917 р. та зумовлені ним активні процеси пробудження національної свідомості. Лише збройний виступ більшовиків проти Центральної Ради, взяття ними Києва та вчинений погром спонукали М.Грушевського переглянути свою позицію щодо державного статусу України. В циклі статей, що увійшли до збірки "На порозі нової України", він відзначив, що більшовицький наступ сприяв переходу українських демократів на самостійницькі позиції, сприяв "звільненню від песького обов’язку перед Московщиною". Констатувавши необхідність відходу від позиції "вірності ідеям загальноросійського демократичного руху", М.Грушевський ставить питання про необхідність нового вибору України. Для цього він звертається до її історії, традицій державності, геополітичного спрямування розвитку, серед яких особливо наголошує на західній, цивілізаційно-ментальній, та на чорноморській, історичній і географічній, орієнтаціях. Геополітичні умови існування України, на думку М.Грушевського, штовхають її до виходу з російського євразійського простору до Європи з одночасним підтриманням тісних зв’язків з країнами чорноморського та середземноморського басейнів. Реалізація цього завдання дасть можливість Україні прилучитись до промислових технологій та науки європейської цивілізації, налагодити власне виробництво і широку торгівлю, підвищити на цій основі добробут своїх громадян.

Говорячи про статус Української держави вчений відзначає, що українські соціалісти, що традиційно займали антидержавницькі позиції, під впливом реального політичного процесу повинні прийняти ідею Великої України як самостійної і незалежної держави, приводячи на підтримку цієї ідеї три аргументи – необхідність укладення миру, похід більшовицької Росії на Україну і необхідність самостійно вирішувати справи майбутнього Батьківщини. Щодо організації влади в майбутній українській державі, то метою має стати, на думку М.Грушевського, відродження в ній радянської, в сенсі Центральної Ради, влади. Делегування владних повноважень при цьому повинно йти знизу вгору, від громад (комун) до головного органу – Центральної Ради. І повноваження органам, що стоять вище, передаються лише ті, які будуть визначені нижчестоячими. Делегуватися "на гору" повинні тільки ті функції, для реалізації яких потрібна певна концентрація зусиль. Така побудова вертикалі влади дасть змогу, вважає вчений, не лише уникнути бюрократичного централізму, а й послідовно провести федералістичний принцип при побудові української держави, яка повинна стати федерацією земель, сполученими штатами України.

Однак ця позиція не була відстояна вченим послідовно. В середині 20-х рр. він пішов на компроміс з більшовиками і повернувся до Радянської України. Роль М.Грушевського в розвитку української державницької ідеї не можна оцінити однозначно. Вчений, що створив концепцію української історії як процесу становлення і розвитку нації, в політичних питаннях залишався на позиціях безелітності української нації та несприйняття нею державницької ідеї. Прекрасний знавець минулого, він досить часто помилявся в оцінках поточної ситуації та у прогнозах на майбутнє. Організатор української науки, освіти, активний громадський і політичний діяч, він послідовно прагнув не виходити за межі ідеї автономізму. Криваві події революції 1917-1920 рр., вибухоподібне зростання національної свідомості українців не надто змінили його погляди – визнавши необхідність існування самостійної української держави, він одразу ж почав "шукати" їй місце в майбутній світовій федерації. Гіркі слова щодо, по суті, антидержавницької позиції українських соціалістів він поєднував з тотальною критикою прихильників самостійницької ідеї. В той же час науковий доробок М.Грушевського та його діяльність на ниві практичної політики мали для державницької ідеї позитивне значення в тому сенсі, що його послідовна народницька позиція, прихильність до успадкованих ідей попередників, призвели до формування нового напрямку українського політичного мислення.

Одним з найвпливовіших лідерів УНР, української соціал-демократії напередодні та в перші роки революції був видатний громадсько-політичний діяч і письменник В.Винниченко. Будучи як художник близьким до психоаналізу, як політик він виступав прихильником марксизму, хоч і з сильними впливами ідей українського та західноєвропейського лібералізму та гуманізму. Як один з організаторів, перший заступник Голови Центральної Ради, перший голова її уряду – Генерального Секретаріату, В.Винниченко мав великий вплив на формулювання універсалів Центральної Ради та на прийняття доленосних щодо долі української державності рішень. Саме він, намагаючись якомога довше притримуватись принципів соціалізму та демократії, фактично саботував створення регулярної української армії, флоту, ефективно діючої поліції – тобто всього того, що, на його думку, було символами каральних функцій держави, які  мали відмерти після світової соціалістичної революції. В.Винниченко постійно намагався знайти компроміс між українським соціалістичним рухом і більшовиками, які були йому по духу часто ближчими, ніж такі українські соціалісти-самостійники, як С.Петлюра. Він вважав, що організація українського суспільного життя в рамках обмеженої територіальної автономії, "такі скромні, такі невеликі заходи", змогли б примирити вірність революції і хвилю зростання національної свідомості, що швидко набирала сили в суспільстві.

Революційна стихія, вважав В.Винниченко, підштовхнула лідерів українського руху до прийняття державницької ідеї. Можливі невдачі у формуванні української державності, на його думку, були пов’язані з неготовністю нації до вирішення завдання такої велетенської ваги. Як соціаліст, він наполягав в період революції 1917-20 рр. на "творенні з нічого", а не на "відродженні" чи "реформуванні" державності українського народу. Головна проблема у створенні цієї нової української державності, як вважає В.Винниченко, – "наша бідність на інтелігентські сили". Нестача підготовлених, професійних і глибоко патріотичних державних керманичів несе в собі загрозу не лише для українського руху, конкретних його лідерів, а й для самої ідеї. Головна надія мислителя базувалась на вірі в потужні інстинкти самоорганізації широких мас населення. Він вважав, що достатньо передати енергію народу провідникам держави, відкрити шляхи розвитку могутніх творчих сил мас і держава витвориться саме в тій формі, яка найбільше відповідатиме мріям трудящих і історичним завданням революції. Однак держава, на його думку, не повинна стати самоціллю, вона лише засіб для вирішення соціальних проблем української нації. Українські ж соціалісти в ході визвольних змагань припустились головної помилки – не зуміли гармонійно поєднати у визвольній боротьбі соціальне і державницьке питання.

Знаходячись на еміграції в 20-х рр., В.Винниченко дійшов висновку про те, що діячам українського руху необхідно перейняти гасла комуністів, самим стати комуністами і таким чином зуміти уникнути тиску з боку більшовицької влади і захистити соціальні і державницькі інтереси українського народу. В цьому сенсі саме В.Винниченка можна вважати одним із перших українських націонал-комуністів, що сформував концепцію незалежної української радянської соціалістичної держави, що знаходиться в союзницьких відносинах з іншими державами, які організовані на подібних ідеологічних, політичних та соціально-економічних засадах.

Така позиція вже в повоєнний час дала підстави мислителю висунути ідею боротьби за "визволення", а не за відродження української держави, оскільки вона вже існувала у формі УРСР і була визнана світовою громадськістю. Сам факт існування УРСР здійснював велику виховну роль. Після сторіч бездержавного існування у мас з’являється сила звички вирізняти свою територію, свої, нехай і умовні, кордони, свої, нехай і не вповні національні, зовнішні атрибути державності. Важливим завданням українського руху є, вважає письменник, закріплення цих звичок в свідомості українців. Визволити ж її можна було, на його думку, поєднавши сили еміграції, УПА і національно свідомої частини української комуністичної бюрократії.

Батьки-засновники УНР поклали в її фундамент свої мрії та уявлення про потреби української нації й можливості їх задоволення. Успадкувавши від своїх попередників ліберально-народницького напрямку української політичної думки переконаність у безелітності української нації, у необхідності ставити на перший план задоволення соціально-економічних та національно-культурних інтересів, а питання державності вважити другорядними, М.Грушевський і В.Винниченко сформували автономістську концепцію української демократичної соціалістичної держави в складі демократичної Російської республіки.

Ця концепція, очевидно, була найбільш оптимальною для дореволюційного періоду, коли боротьба за права українського народу  поєднувалась із тяжкою працею відродження національної свідомості широких мас населення. Однак лідери українського соціалістичного руху не зуміли в повній мірі адаптувати свої ідеї до бурхливих подій революції, де кілька днів могли замінити собою десятиріччя копіткої роботи. Притримуючись демократичних принципів вирішення політичних і соціальних проблем, вони програли більшовикам в оперативності та далекоглядності, підготувавши, тим самим, передумови краху самої української держави.

Сформульована лідерами Центральної Ради, особливо В.Винниченком в післяреволюційний період, концепція незалежної української радянської держави стала платформою дій українського націонал-комунізму. Значна частина українських діячів, що з недовірою ставились до радянської влади, під впливом наслідків українізації та радянського державотворення переїхала в Україну і внесла вагомий внесок у формування сучасної української нації, вироблення звички до існування своєї власної, нехай і формальної державності. Знищені в ході репресій, вони встигли зробити дуже багато для того, щоб у 1991 р. український народ обрав свободу і самостійність.