Політичні передумови та чинники становлення соціальної держави :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У „Вступі” обґрунтовується актуальність теми дослідження, зазначається її зв’язок з існуючими програмами науково-дослідницької діяльності, визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання дослідження, формулюються  положення щодо наукової новизни, висвітлюється теоретичне і практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі дисертації „Розвиток ідеї і практики соціальної держави” розкривається ступінь наукової розробленості проблеми та зазначаються основні методи дисертаційного дослідження, простежуються ґенеза та еволюція ідеї і практики соціальної держави, уточнюється зміст поняття соціальної держави, розкривається її сутність, виокремлюються основні ознаки.

У підрозділі 1.1. „Ступінь наукової розробленості проблеми та основні методи дисертаційного дослідження” подається огляд літератури, присвяченої проблемі зародження й подальшого розвитку соціального типу держави, характеризуються основні методи дисертаційного дослідження.

У роботі наголошується на тому, що початок оформлення концепції соціальної держави, яка стала альтернативою ліберальній державі, сягає переважно другої половини XIX ст. та пов'язаний з іменами таких відомих учених як Л. фон Штейн, І. Бентам, Дж. С. Мілль, Т. Грін, Л. Гобхауз. У першій половині XX ст. значний вплив на розвиток концепції соціальної держави здійснили погляди Дж. Кейнса, А. Мюлер-Армака, Л. Ерхарда. Запропоновані ними ідеї сформували ідеологічну основу економічної діяльності соціального типу держави.

Особливого розмаху вивчення проблем розвитку соціального типу держави набуло в другій половині XX ст. В цей період відбулося остаточне оформлення концепції соціальної держави. Вчені Західної Європи та Північної Америки почали активно займатися виокремленням та вивченням різноманітних моделей такого типу держави, їх класифікацією. Дослідженням моделей соціальної держави займалися, зокрема, Г. Віленський, Ч. Лебо, Р. Тітмусс, Г. Еспін-Андерсен та ін. Одночасно з вивченням соціального типу держави відбувалося вивчення соціальної політики держави та її основних моделей. В розробку даної проблематики значний внесок зробили такі західні науковці як Р. Мішра, В. Джордж, П. Уілдінг та ін.

Окрім зазначених дослідників, великий внесок у розробку проблематики, пов’язаної зі становленням, розвитком та виокремленням різноманітних проблем функціонування соціальної держави, зробили такі зарубіжні вчені, як П. Бергер, Е. Брігс, Дж. Вейт-Уілсон, Т. Ганслі, Р. Гудін, Р. Дарендорф,            С. Завадський, М. Кастельс, Х. Ламперт, Т. Майєр, Ч. Медісон, Л. Мізес,       Дж. Ролз, С. Файн, М. Фріден, Ф. фон Хайєк, У. Хаттон, Ф. Хоффер та ін.

Дослідження феномену соціальної держави вітчизняними науковцями уможливилось лише після розпаду Радянського Союзу. На сучасному етапі українським ученим належать суттєві теоретико-методологічні розробки з проблем розвитку та функціонування соціальної держави, соціальної політики та соціального партнерства, здійснювані в межах філософських, політичних, економічних, юридичних і соціологічних наук. З поміж сучасних українських учених, що займаються дослідженням зазначеної проблематики слід назвати   В. Бабкіна, С. Бульбенюк, В. Гончара, Д. Гордієнко, В. Гошовську,                    В. Давиденко, В. Жукова, О. Кіндратець, А. Колодій, В. Куценко,                      В. Медведчука, Д. Неліпу, О. Панкевича, Я. Пасько, Т. Перглер, А. Плехника, Т. Семигіну, А. Сіленко, В. Скуратівського, О. Скрипнюка, О. Ткача, В. Цвиха, Л. Четверікову, Л. Шаульську, І. Яковюка та ін.

З поміж російських учених, які займаються активним вивченням соціального типу держави, слід відмітити М. Баглая, М. Волгіна, К. Гаджиєва, П. Гончарова, Т. Давидову, С. Калашнікова, Т. Мацонашвілі, В. Мілецького та ін.

         Проблемам сутності, розвитку та функціонування соціальної держави, загалом присвячено значну кількість наукових праць вітчизняних і зарубіжних учених з різних галузей наукового знання, роботи яких є вагомим внеском в теорію, методологію та практику соціальної держави. Попри це внаслідок складності та багатоманітності феномену соціальної держави його вивчення не є остаточно завершеним. Зокрема, це виражається у відносно невеликій кількості наукових праць вітчизняних і зарубіжних науковців, присвячених висвітленню політичних передумов та чинників формування соціального типу держави, що визначає напрям дисертаційного дослідження.

         У підрозділі 1.2. „Генеза та еволюція ідеї і практики соціальної держави” докладно аналізується період передісторії становлення соціального типу держави, розглядаються умови зміни ролі держави в соціальній сфері та людини в суспільстві, досліджується виникнення й розвиток концепції соціальної держави, простежується еволюція ідеї і практики такого типу держави від середини XIX ст. до сучасності.

         В роботі наголошується на тому, що ідея соціальної держави пройшла тривалий процес еволюції, якому передував етап передісторії. На цьому етапі для держави характерним було неоднозначне ставлення до вирішення соціальних проблем: від цілковитого ігнорування такого роду проблем та перекладення обов’язків піклування про соціально незахищені прошарки на суспільну добродійність до проведення політики боротьби з бідністю та убогістю.

         Про остаточну зміну ролі держави в соціальній сфері та початок безпосереднього формування концепції соціальної держави можна говорити лише з другої половини XIX ст. Цей процес пов’язаний з формуванням і розвитком робітничого руху, посиленням ролі профспілок, зародженням та зміцненням впливу партій лівого спрямування, під тиском яких відбувалися поступове здійснення реформ у соціальній сфері та розвиток соціального законодавства.

         Остаточне оформлення концепції соціальної держави, яка своїм корінням сягає ліберальної традиції XIX ст. та має різноманітні прояви реалізації (від перших соціальних реформ, здійснених німецьким канцлером О. фон Бісмарком наприкінці XIX ст., до запровадження кейнсіанських методів державного втручання в економічне та соціальне життя суспільства в 30-х роках XX ст.), відбулося в період між двома світовими війнами. Після Другої світової війни завдяки цілеспрямованій соціально-економічній політиці соціал-демократичних партій концепція соціальної держави набула активного практичного втілення в більшості індустріально розвинених країн.

         В цілому реалізація зазначеної концепції уможливила втілення альтернативного шляху розвитку суспільства та держави. З одного боку, ця концепція виникла на противагу класичній ліберальній теорії, яка заперечувала будь-яке державне втручання до економічного і соціального життя суспільства та передбачала покладання повної відповідальності на індивіда за його існування. З іншого, вона стала альтернативою всеосяжному державному патерналізму та централізованому плануванню, характерним для соціалізму. Розвиток соціальних держав здійснювався шляхом поступового удосконалення капіталістичного суспільства завдяки проведенню широкомасштабних соціально-економічних та політичних реформ. Внаслідок цього соціальній державі вдалося усунути асиметрію прав та обов’язків громадян, поєднати принципи солідарності та особистої відповідальності, досягти втілення як ліберальних, так і соціалістичних цілей.

         У підрозділі 1.3. „Сутність та основні ознаки соціальної держави” виокремлюються та характеризуються основні ознаки соціальної держави. На основі виокремлених ознак пропонується авторське визначення соціальної держави.

         Зокрема, у роботі обґрунтовується, що до основних ознак, які притаманні соціальній державі та найповніше розкривають її сутність, слід віднести: формування та ефективне функціонування соціально-орієнтованої ринкової економіки, що становить економічну основу соціальної держави; організацію та здійснення державної влади на демократичних, правових засадах; цілеспрямовану розробку та виважене здійснення соціальної політики; забезпечення в суспільстві соціального миру та злагоди завдяки ефективній реалізації політики соціального партнерства; досягнення в суспільстві соціальної справедливості, яка в соціальній державі проявляється через оптимальне поєднання соціальної рівності та економічної свободи. Ці ознаки виступають як система і лише наявність у держави їх усіх дає змогу говорити про неї як про соціальну державу.

         Соціальна держава може бути визначена як демократична, правова держава, яка характеризується проведенням економічної та соціальної політики, спрямованої на досягнення в суспільстві злагоди, соціальної справедливості та забезпечення добробуту всіх верств населення.

         У другому розділі „Політична зумовленість становлення соціальної держави” досліджуються основні політичні передумови та чинники становлення соціального типу держави. Обґрунтовується, що основними політичними передумовами формування західних соціальних держав є демократичний політичний режим, розвинене громадянське суспільство, правова держава та політика соціал-демократичних партій. До політичних чинників становлення соціального типу держави слід віднести активне здійснення західними державами політики соціального партнерства та реалізацію соціальної політики.

         У підрозділі 2.1. „Політичні передумови становлення соціальної держави” досліджується роль соціальної та економічної політики соціал-демократичних партій та їхньої ідеології у становленні соціального типу держави. Обґрунтовується, що демократичний політичний режим, розвинене громадянське суспільство та правова держава є політичними передумовами становлення соціальної держави.

         В дисертації обґрунтовується думка про те, що з метою захисту інтересів робітничого класу, поступового реформування та трансформації капіталістичного суспільства, при збереженні ознак правової держави, основних демократичних принципів й, відповідно, ліберально-демократичних інститутів і свобод, політичні сили, які засновували свою діяльність на соціал-демократичній ідеології, наприкінці XIX ст. сформулювали концепцію соціальної держави. В другій половині XX ст., прийшовши до влади в більшості індустріально розвинених країн, представники соціал-демократичних сил, завдяки здійснюваній ними активній, динамічній і справедливій соціальній та економічній політиці й проведеним реформам у відповідних сферах, реалізували концепцію соціальної держави на практиці.

         Під впливом соціал-демократичної ідеології та завдяки діяльності відповідних партій лівого спрямування відбулася соціалізація капіталістичного суспільства, що знайшла втілення в реформуванні ліберальної держави, заснованої на економічній свободі та переважанні вільного ринку, й появі нового типу держави – соціальної. Формування основоположних принципів останньої відбулося внаслідок реалізації базових соціал-демократичних принципів, які, своєю чергою, відповідали цінностям правової держави та демократичного плюралізму, що дало змогу зберегти економічні основи капіталістичного суспільства – ринкову економіку та приватну власність. Це, зокрема, принципи свободи, рівності, соціальної справедливості та солідарності. Відповідно до них соціальна держава в економічній сфері, зберігаючи основи вільної ринкової економіки, здійснює виважене втручання до економічного життя суспільства та сприяє використанню фінансових ресурсів в інтересах усіх суспільних прошарків, цим самим запроваджуючи елементи соціально-орієнтованої ринкової економіки. В соціальній сфері, з одного боку, проводить більш цілеспрямовану політику перерозподілу та значно розширює базові соціальні програми, захищаючи інтереси найменш забезпечених прошарків суспільства, а з іншого, створює всі необхідні умови для самореалізації кожної особистості шляхом використання власного трудового потенціалу.

         Існування в державі демократичного політичного режиму з наявним розвиненим громадянським суспільством й реалізація основних засад правової держави, виступаючи необхідними умовами діяльності соціал-демократичних партій і створюючи можливості поєднання ефективної економіки та ефективної соціальної політики, виступають одночасно політичними передумовами виникнення та розвитку базових принципів соціальної держави. Відповідно, виникнення та реалізація принципів людської гідності, соціальної справедливості, субсидіарності, соціального партнерства й державного втручання в економіку можливі лише за умов, з одного боку, створення всіх необхідних умов для соціальної та економічної активності громадян шляхом реального гарантування особі, окрім громадянських та політичних, основних економічних, соціальних і культурних прав, а з іншого, визнання особи найвищою суспільною цінністю й запровадження державного піклування про становище кожного громадянина.

         Сприяючи на етапі становлення соціальних держав консолідації суспільних вимог і наполягаючи на розширенні числа тих, хто претендував на соціальну допомогу, інститути громадянського суспільства прискорили перетворення держави на соціально відповідальний інститут, у подальшому здійснюючи контроль за діяльністю владних структур в соціальній та економічній сферах.

         Своєю чергою, реалізація базових принципів соціальної держави виступає основою стабільності демократії та дає змогу досягти ефективного розвитку соціальної та економічної систем. Результатом втілення основних принципів соціальної держави стає поглиблення демократії та перетворення її на соціальну й економічну демократію, що сприяє розширенню основоположних прав громадян.

         У підрозділі 2.2. „Політика соціального партнерства як чинник розбудови соціальної держави” розкривається сутність політики соціального партнерства, досліджуються зародження відповідної практики та вплив її розвитку на становлення соціального типу держави.

         У дисертації наголошується на тому, що політика соціального партнерства як система дій, спрямованих на гармонізацію соціально-трудових відносин і попередження конфліктів між найманими працівниками та роботодавцями, досягнення між ними миру й співробітництва, гарантування прав і свобод обох сторін, стала визначальним чинником розбудови західних соціальних держав.

         Розвиток зазначеної політики був зумовлений утвердженням у другій половині XIX ст. двох основних суб’єктів трудових відносин – роботодавців і найманих працівників, а також формуванням їхніх об’єднань, які мають істотно різні інтереси. Це спричинило необхідність розробки механізму узгодження інтересів найманих працівників і роботодавців та попередження конфліктів у соціально-трудовій сфері на державному рівні, що зумовило відмову держави від принципу laissez faire та перетворення її на головний соціальний інститут, провідним завданням якого стало забезпечення суспільної згоди. Внаслідок цього держава зайняла посередницьку позицію між роботодавцями та найманими працівниками, сприяючи недопущенню різкого розшарування населення за рівнем доходів, захисту основних соціально-економічних прав різних суспільних прошарків, економічному піднесенню суспільства та досягненню в ньому соціальної справедливості, що стало визначальним політичним чинником становлення соціального типу держави.

         Посередницька позиція держави сприяла стабілізації суспільних відносин шляхом досягнення консенсусу та подальшого формування систем соціального партнерства в західних країнах, активний розвиток яких припав на 50-60-ті роки XX ст. За безпосереднього сприяння партій соціал-демократичного спрямування відбулося створення інститутів та налагодження необхідних механізмів для досягнення суспільної згоди, перетворення держави на арбітра, основним завданням якого є створення правової бази для регулювання відносин між суб’єктами соціального партнерства, гарантування виконання зобов’язань, взятих на себе сторонами, контроль за веденням переговорів.

         У підрозділі 2.3. „Роль соціальної політики у становленні соціальної держави” досліджується процес посилення ролі держави в соціальній та економічній сферах й зародження соціальної політики, розширення її основних напрямів та зміцнення соціальних програм, що стало визначальним чинником формування соціальної держави.

         В роботі наголошується на тому, що посилення ролі держави в соціальній та економічній сферах у другій половині XIX ст., спричинене наслідками індустріального розвитку, зокрема, формуванням робітничого класу, появою його політичних організацій та запровадженням нової системи забезпечення через працю, що зумовило виникнення численних соціальних ризиків для значної кількості громадян, викликало необхідність зародження особливого типу внутрішньої політики держави – соціальної політики. Її головною метою визначалось забезпечення соціальної рівноваги шляхом захисту робітників та їхніх сімей, недопущення політичних і соціальних конфліктів.

         Розвиток цієї політики характеризувався утворенням двох її основних елементів – системи соціального страхування та соціальної допомоги. Перша, зокрема, передбачала захист найманих працівників та була пов’язана з трудовою діяльністю людини як члена суспільства. Друга охоплювала ті категорії громадян, які з незалежних від них обставин нездатні були працювати. Завдяки розвитку цих систем ідеї самодопомоги, родинного забезпечення та благодійності остаточно набули характеру допоміжних до державної системи соціального захисту, як напряму соціальної політики, в основу якої було покладено суспільну відповідальність за добробут своїх членів.

         Подальше розширення відповідальності держави за соціальне становище громадян зумовило деталізацію основних напрямків соціальної політики та утвердження різноманітних соціальних програм. Особливого значення, зокрема, набув розвиток універсальних пенсійних програм, програм охорони здоров’я, боротьби з безробіттям, житлових програм. Специфічна діяльність держави в соціальній сфері, яка характеризувалась поступовим розширенням зазначених програм, стала чинником розбудови соціальних держав. В результаті здійснення активної та цілеспрямованої соціальної політики, яку ініціювали представники соціал-демократичних сил, відбулося становлення соціальних держав, для яких задоволення соціальних потреб та інтересів громадян визначалося пріоритетним. При цьому здійснення активної соціальної політики спрямовувалось на досягнення двох її головних цілей: підтримку рівня доходів громадян з метою попередження бідності та досягнення соціальної інтеграції всіх суспільних прошарків до повноцінного соціального й економічного життя. Міра реалізації цих двох цілей соціальної політики стала визначальним критерієм соціальності держави.

         У третьому розділі „Політичні проблеми становлення соціальної держави в Україні” обґрунтовується, що до головних політичних чинників формування соціального типу держави в Україні належать становлення системи соціального партнерства та здійснення активної соціальної політики за умов впровадження основ демократичного політичного режиму.

         У підрозділі 3.1. „Демократичний політичний режим як передумова становлення соціальної держави в Україні” розглядаються основні зміни в політичній, економічній та соціальній сферах, зумовлені переходом України від тоталітарного до демократичного політичного режиму, що заклали необхідні передумови становлення соціальної держави в Україні.

         Дисертантка виходить з того, що впровадження основ демократичного політичного режиму зумовило проведення базових реформ у політичній, економічній та соціальній сферах, що призвело до створення необхідних умов зародження основ соціальної держави в Україні. Зокрема, такі зміни в політичній сфері, як послаблення централізованого державного управління та руйнація авторитарно-бюрократичної системи, відмова від панування командно-адміністративних методів, формування нового підходу до розуміння основних прав і свобод людини й громадянина та обов’язків держави щодо їхнього гарантування, призвели до зростання ступеня залученості громадян до суспільного життя, орієнтації на саморозвиток індивідів та використання ними гарантованої економічної свободи з метою покращення власного добробуту.

         В економічній сфері з переходом до демократичного політичного режиму розпочались процеси роздержавлення, приватизації, дерегуляції, поширення свободи підприємництва, торгівлі, запровадження елементів вільної ринкової економіки з притаманним їй принципом приватної власності, що заклало економічні підвалини формування соціальної держави в Україні. Розвиток підприємництва, малого та середнього бізнесу заклали основи для формування в Україні середнього класу, який є запорукою економічної та політичної стабільності. Завдяки переходу до демократичного політичного режиму та відмові від тоталітарних методів досягнення консенсусу шляхом диктату було створено необхідні умови для заснування соціально-трудових відносин на засадах соціального діалогу та розвитку системи соціального партнерства, що виступає важливим чинником розбудови в Україні основ соціального типу держави.

         Організація соціальної сфери відповідно до основних демократичних принципів, а саме принципу індивідуальної свободи й політичної рівності та принципу пріоритету прав і свобод людини, з одного боку, перетворила індивіда з пасивного об’єкта на активний суб’єкт соціальної політики та зробила рівноправним партнером держави, надаючи йому можливість обирати між різноманітними формами здійснення соціального захисту, як то підтримкою держави, інститутів громадянського суспільства та самодопомогою, а з іншого – зосередила увагу державної соціальної політики виключно на незахищених верствах населення.

         У підрозділі 3.2. „Формування системи соціального партнерства в Україні як чинник розбудови соціальної держави” розглядається процес становлення системи соціального партнерства в Україні, зокрема трьох її головних суб’єктів – профспілок, об’єднань роботодавців та держави. Наголошується, що формування такої системи регулювання соціально-трудової сфери виступає політичним чинником становлення соціальної держави в Україні.

         В дисертації обґрунтовується, що формування системи соціального партнерства в Україні, як системи, в межах якої має місце взаємодія рівноправних та автономних суб’єктів і відбувається регулювання соціально-трудових відносин шляхом ефективного й безконфліктного поєднання їхніх інтересів, виступає політичним чинником перетворення України на повноцінну соціальну державу.

         Водночас, аналіз розвитку профспілкових організацій та організацій підприємців в Україні на сучасному етапі дає змогу стверджувати, що попри їхню значну кількість вони не відображають інтересів переважної більшості робітників та роботодавців, а їхня діяльність, як суб’єктів соціального партнерства, характеризується недостатньою активністю, що свідчить про продовження стадії формування зазначених суб’єктів. Це зумовлює активну участь держави у розвитку системи соціального партнерства, по-перше, як законодавця, що приймає закони, встановлює правила і процедури соціального партнерства та визначає правовий статус учасників переговорного процесу, а, по-друге, як посередника у вирішенні конфліктних ситуацій між партнерами, що дає змогу стверджувати про формування в Україні тристоронньої моделі такої системи.

         На відміну від західних соціальних держав, де законодавче закріплення практики соціального партнерства відбувалося після власне її виникнення, як результату активної діяльності інститутів громадянського суспільства, в Україні запровадження такої практики робиться здебільшого за державної ініціативи. За умов недостатнього рівня розвитку громадянського суспільства, слабкої правової захищеності населення та відсутності глибоких демократичних традицій організації соціального, економічного й політичного життя, підвищення ролі держави, як гаранта рівноправної участі всіх сторін системи соціального партнерства у переговорах, є важливим чинником розбудови соціально орієнтованої економіки, утвердження економічної демократії та становлення соціальної держави в Україні.

         З цією метою політика держави має спрямовуватись на забезпечення всіх необхідних умов розвитку профспілок і організацій роботодавців як суб’єктів соціального партнерства, гарантування економічної свободи громадян і запровадження тарифної автономії, сприяння формуванню економічної та соціальної відповідальності найманих працівників і роботодавців за добробут та соціальну спрямованість бізнесу, утвердження солідарної системи участі суб’єктів соціального партнерства у виробленні соціальної політики та вирішенні соціально-трудових спорів. Подальшим кроком має стати формування політики соціального партнерства як особливого напряму внутрішньої політики держави, що дає змогу реалізовувати довгострокові завдання уряду, спрямовані на забезпечення соціального та економічного зростання й досягнення соціального миру.

         У підрозділі 3.3. „Соціальна політика в контексті становлення соціальної держави в Україні” аналізуються особливості соціальної політики в Україні, основні проблеми у її здійсненні, роль останньої у формуванні соціальної держави в Україні.

         У роботі наголошується, що для існування соціальної держави в Україні, як амортизатора, який усуває негативні наслідки перехідного періоду, допомагає людині адаптуватися до нових умов та розкрити її творчий потенціал, створюючи для цього всі необхідні умови та гарантуючи стабільний, гідний людини мінімум в разі тимчасових труднощів, необхідна цілеспрямована розбудова такого типу держави, основним чинником якої виступає здійснення активної та виваженої соціальної політики.

         Внаслідок ліквідації в перші роки незалежності розгалуженої системи соціального захисту й гарантованого рівня добробуту, що існували за часів Радянського Союзу, в сучасних умовах першочерговим завданням реалізації української соціальної політики, як і на середину 1990-х років, залишається боротьба з бідністю та подолання різкого майнового розшарування населення. Це свідчить про те, що перехідний період для України все ще продовжує тривати, оскільки процес розбудови капіталістичної системи західного типу, яка мала прийти на зміну патерналістській соціалістичній системі та здатна більш ефективно сприяти захисту бідних, не є остаточно завершеним.

         Проведений в дисертації аналіз соціальної політики в Україні, здійснюваної за період незалежності, дає змогу стверджувати, що на сучасному етапі вона не має ознак сильної та послідовної політики, яка характерна для соціальної держави. Однією з перешкод на цьому шляху є те, що досі відсутня чітка концепція розвитку України як соціальної держави та відповідної їй соціальної політики, яка б мала статус офіційного, обов’язкового до виконання, правового документа. Водночас досягнення та позитивні зрушення в соціальній сфері завдяки активному здійсненню соціальної політики відповідно до страхових принципів у поєднанні з адресним захистом малозабезпечених категорій громадян дають змогу стверджувати, що соціальна політика України є необхідним чинником розбудови основ такого типу держави.

         Через неоднозначність здійснюваної соціальної політики на сучасному етапі досить складно чітко охарактеризувати модель соціальної держави, що формується внаслідок її активної реалізації. Так, впровадження системи соціального страхування з усіма його видами, як колективної системи соціального захисту, закладає необхідні основи для формування корпоративістської моделі соціальної держави в Україні, характерною особливістю якої є фінансування соціальних програм переважно за рахунок страхових фондів. Активне надання переваги адресній соціальній допомозі свідчить про орієнтацію на ліберальну модель. Нарешті, наявність системи соціального забезпечення компенсаційного характеру та високого рівня перерозподілу прибутків, про що свідчить, зокрема, існування розгалуженої системи пільг і компенсацій та значної кількості їх отримувачів, яка постійно зростає, вказує на стійкий державний патерналізм та формування ознак соціал-демократичної моделі соціальної держави. Подібна невизначеність щодо моделі соціальної держави в Україні є наслідком проведення концептуально неоформленої та суперечливої соціальної політики, заходи якої мають переважно вимушений та ситуативний характер. Лише тоді, коли вони розширюються, а соціальна політика стає цілеспрямованою з чіткою довгостроковою стратегією, можна говорити про розбудову соціальної держави.