КОНЦЕПЦІЇ ЧОРНОМОРСЬКОЇ ОРІЄНТАЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми, її наукова новизна, визначаються об’єкт і предмет дослідження, його мета і задачі, розкрито методологічні засади дослідження та практичне значення отриманих у його межах результатів.

У першому розділі “Ступінь наукової розробки, джерельна база та методологія дослідження” розглядаються особливості висвітлення концепцій чорноморської орієнтації України першої половини ХХ століття у сучасній вітчизняній науковій літературі, характеризується джерельна база дослідження і його методологічна основа.

В структурі чорноморської орієнтації України, як вона осмислювалася у вітчизняній політичній думці першої половини ХХ століття, можна вирізнити дві складові – південно-східну (чорноморсько-каспійську) та південно-західну (наддунайсько-балкансько-адріатичну). Зважаючи на те, що в розвідках сучасних українських дослідників чорноморська орієнтація у цілому є синонімом південно-східного вектора української геополітики, а аналіз концепцій цієї орієнтації розглядається як одна із умов оптимізації зазначеного вектора на сучасному етапі його здійснення, в даному дисертаційному дослідженні терміни “чорноморська орієнтація” та “південно-східна орієнтація” будуть вживатися як синоніми. Виправданість такого вживання зумовлена і тим, що південно-західна орієнтація, як вона осмислювалася в першій половині ХХ століття, передбачала створення Україною федерації із народами, які сьогодні фактично представляють Західний світ. Тому аналіз її концептуального рівня, що представлений С. Шелухіним, мав би здійснюватися з огляду на забезпечення реалізації передусім європейського вибору України та з’ясування культурно-історичних підстав співробітництва з балканськими країнами.

Весь масив сучасної української наукової літератури, присвячений концепціям чорноморської (південно-східної) орієнтації, умовно можна поділити на два смислові блоки. До першого слід віднести праці, де їх зміст розкривається в контексті характеристики геополітичних та політико-географічних ідей, що мали місце в українській політичній думці першої половини ХХ століття, загалом та у руслі висвітлення історико-політологічних і державницьких поглядів їх авторів зокрема. Тут же робиться висновок, що, за задумом останніх, практична реалізація цих концепцій є важливою умовою ствердження і збереження української державності (В. Барладяну-Бирладник, С. Василенко, М. Дністрянський, Р. Додонов, М. Кармазіна, Ю. Кочубей, В. Крисаченко, Ю. Левенець, В. Масненко, В. Потульницький, П. Радько, О. Салтовський, В. Сергійчук, М. Хилько, О. Шаблій, О. Янчук та ін.).

До другого смислового блоку вітчизняної наукової літератури з тематики концептуального оформлення чорноморської орієнтації України першої половини ХХ століття, слід віднести розробки, в яких ті чи інші положення М. Грушевського, С. Рудницького чи Ю. Липи використані для з’ясування окремих, передусім зовнішньополітичних, аспектів українського державотворення на сьогоднішньому його етапі. Мова йде про праці, в яких доводиться важливість південно-східного вектора для сучасної української геополітики, окреслюються завдання та висвітлюються окремі питання оптимізації, інституціалізації й убезпечення цього вектора, налагодження взаємовигідних двосторонніх стосунків з країнами, що ним охоплені, з’ясовуються культурно-цивілізаційні підстави його здійснення (С. Андрущенко, С. Василенко, В. Горбулін, В. Дергачов, А. Зленко, О. Коппель, А. Кудряченко, В. Мадіссон, М. Михальченко, Б. Парахонський, Ф. Рудич, С. Федак, В. Храмов та ін.).

Варто відмітити низку дисертаційних досліджень, в яких так чи інакше – безпосередньо чи опосередковано - використані деякі положення концепцій чорноморської орієнтації України М. Грушевського, С. Рудницького та Ю. Липи. Це, зокрема, докторські дисертації С. Василенко “Геополітичні виміри України в загальноєвропейському політичному процесі” (2002), де чорноморська орієнтація розглядається як важлива складова української геополітики, спрямована на реалізацію процесу входження України до інтегрованої Європи через систему регіональних об’єднань і структур; О. Салтовського “Ідея української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку ХХ сторіччя” (2003), де доробок М. Грушевського, зокрема його праця “На порозі нової України”, аналізується в контексті розкриття змісту політичних концепцій засновників Української Народної Республіки; С. Федуняка “Політичний вимір системи безпеки євроатлантичного простору і нових незалежних держав” (2006), де доводиться, що Україна з огляду на свої транзитні можливості в Чорноморському регіоні може стати важливою “з’єднуючою” ланкою між Євроатлантичною та Євро-азійською підсистемами безпеки; М. Шульги “Сучасні російські геополітичні концепції: витоки, засади, еволюція” (2006), де робиться висновок про доцільність використання теоретичної спадщини С. Рудницького та Ю. Липи для оптимізації дискусії навколо “кримської проблеми”.    

Серед кандидатських дисертацій у контексті даного дослідження заслуговують на увагу праці Н. Мхитарян “Чорноморське регіональне співробітництво як геополітичний чинник міжнародних інтеграційних процесів (1990-1998 р. р.)” (1999), де визначені передумови, проблеми і основні складові інтегрування чорноморських держав; Ю, Шмаленко “Геополітичні пріоритети України в сучасному світі” (2002), де аналізуються концепції М. Грушевського, С. Рудницького та Ю. Липи з огляду на перспективи України в якості однієї з ключових країн-комунікаторів між Європою, Кавказом і Азією; В. Булгакова “Концептуальні засади визначення геополітичних пріоритетів України” (2002), де концепції чорноморської орієнтації України першої половини ХХ століття проаналізовані в руслі висвітлення історичного виміру української геополітики; М. Хилька “Філософсько-світоглядні підвалини української геополітичної думки” (2004), де аналізуються праці М. Грушевського, С. Шелухіна, С. Рудницького та Ю. Липи в контексті проблематики класифікації основних напрямків української геополітичної думки першої половини ХХ століття; В. Шишкіної “Українсько-турецьке співробітництво як фактор регіональної безпеки” (2006), де з’ясована роль Чорного моря в системі міжнародних відносин та досліджено витоки і місце “чорноморської доктрини” у зовнішньополітичній діяльності України; Р. Петюра “Регіон Близького та Середнього Сходу в зовнішній політиці України” (2007), де фактично фіксується зв’язок “чорноморської орієнтації” та близькосхідної зовнішньої політики України передусім в пункті забезпечення енергетичної безпеки останньої;  Д. Дорофеєва “Зовнішньополітична стратегія США в регіоні Центральна Азія” (2007), де робиться висновок про залежність успішності європейського (західного) вектора української геостратегії від ефективності її здійснення на південно-східному напрямі. 

Таким чином, в сучасній вітчизняній науковій літературі здійснено доволі ґрунтовний аналіз концепцій чорноморської орієнтації України першої половини ХХ століття. В той же час можна констатувати практичну відсутність розвідок, де б зазначені концепції виступали самостійним предметом дослідження. Передусім у пункті порівняння особливостей визначення в їх межах чорноморської орієнтації України та кола аргументів на користь саме такого визначення,  без прив’язки до тих чи інших “контекстів” – конкретно-історичного, історико-політологічного, прикладного, державотворчого тощо. Тому в даному дисертаційному дослідженні увага буде зосереджена на порівнянні концепцій чорноморської орієнтації, що мали місце у вітчизняній політичній думці першої половини ХХ століття, з метою з’ясування властивих їм особливостей визначення та обґрунтування цієї орієнтації.

Зважаючи на це, джерельну базу дослідження становлять, по-перше, праці М. Грушевського, С. Рудницького та Ю. Липи, де осмислюється проблематика чорноморської орієнтації України, обґрунтовується її доцільність та важливість для ствердження незалежності української держави. По-друге, роботи інших українських вчених першої половини ХХ століття, в яких містяться ідеї, співзвучні основному змісту концепцій чорноморської орієнтації, зокрема С. Томашівського, А. Синявського, І. Лисяка-Рудницького. По-третє, розвідки сучасних вітчизняних дослідників, в яких висвітлюються окремі аспекти концепцій чорноморської орієнтації М. Грушевського, С. Рудницького та Ю. Липи.

Для досягнення поставленої мети у дисертаційному дослідженні використані такі методи, як: абстрагування, аксіоматичний метод, системного підходу, синергетики, критичного аналізу і герменевтики.

В другому розділі “Історичне обґрунтування чорноморської орієнтації України в працях Михайла Грушевського” аналізуються основні положення концепції чорноморської орієнтації М. Грушевського; робиться висновок про переважно історичне її обґрунтування.

На думку М. Грушевського, чорноморська орієнтація України викликана до життя процесом освоєння Південної України слов’янською в нинішнім вигляді українською людністю. Початком цього процесу слід вважати IV століття, ознаменоване “великою слов’янською міграцією”, яка не лише заклала основи нинішнього розміщення народностей Східної Європи, а й дала поштовх для починання історичного життя українських племен. Останнє зумовлено тим, що рух на південь східнослов’янських племен мав своїм наслідком вирізнення в їх структурі південно-східної групи, яка у візантійських джерелах VI століття позначена терміном “Анти” і протиставлена терміну “Слов’яни”. Анти, за висновком М. Грушевського, є південною частиною східної вітки слов’ян, тобто представниками тих племен, які утворили етнографічну цілісність, відому нині як українська.

Великий рух антських племен мав епохальне значення для подальшої долі українських племен, оскільки, він, по-перше, дозволив цим племенам отримати територію, яку доля судила їм як “їх історичний верстат” і яку у загальному вигляді можна схарактеризувати як “битий шлях” з Передньої і Центральної Азії до Європи. По-друге, - зумовив факт “найбільшої орієнталізації” українського народу, що спричиняє його здатність до “власної творчості” у тих краях, які подібно до нього зазнали на собі впливів східної культури і знаходяться у сфері української чорноморської орієнтації.

Зважаючи на це, завданням останньої є ініціювання Україною економічного і культурного співробітництва народів Чорного моря, результатом якого могло б стати не лише створення сильної економічної бази, а й відновлення за допомогою сучасних технічних засобів старих природних торговельних шляхів до Індії, Середньої Азії й Китаю, до Перської затоки, Сирійського побережжя, Аравії та Єгипту. При цьому чорноморська орієнтація України не суперечить її західній орієнтації, й не є простим доповненням до неї. Вона забезпечує Україні “власну творчість” і “власне поле діяльності”, дозволяє Україні стати лідером “чорноморських країв”, ініціатором відновлення “старих природних торговельних шляхів”, що вкупі із західними прикметами українського характеру та з огляду на цікавість до цих шляхів з боку Заходу, робить її надзвичайно цікавою і привабливою для останнього. Крім того, чорноморська орієнтація, за висновком М. Грушевського, яка передбачає використання східної спадщини українців, не означає рух України у фарватері російської стихії, а сама ця спадщина, вільна від усілякого роду фінських і туранських домішок, не є такою собі модифікацією російського євразійства. Навпаки, будучи спрямованою виключно на створення “кооперації народів Чорного моря”, ця орієнтація позбавляє Росію права “особо благопріятствуємой” нації в цьому регіоні і у цілому надає можливість українській державі випростатися, щоб потім “уложитись в найбільш вигідній позі”.

Тим самим чорноморська орієнтація України дозволяє їй гідно виглядати як перед Заходом, так і перед Росією, не дозволяючи їм обом “зірвати” свою державність, пропонуючи взаємовигідні проекти спільної  співпраці та лишаючи за собою право на “власну творчість”, зокрема на утворення федерації українського, білоруського та литовського народів на балто-чорноморських шляхах. Адже історично, як зазначалося вище, саме ця орієнтація, за висновком М. Грушевського, - рух на південь східнослов’янських племен - призвела свого часу до вирізнення в структурі цих племен Антів - предків українського народу. Тому згортання чорноморської орієнтації загрожує Україні забуттям свого власного історичного завдання, яке з часів Антів полягає в опануванні “чорноморською комунікацією, торгівлею, транзитом”, що поєднує Азію і Європу.

Таким чином, основні положення концепції М. Грушевського щодо  чорноморської орієнтації України сформульовані ним передусім як висновки із ґрунтовного історичного дослідження як особливостей східнослов’янської колонізації загалом, так і специфіки та наслідків для подальшої історії України антського розселення зокрема. Це говорить про переважно історичне обґрунтування М. Грушевським важливості чорноморської орієнтації для незалежної української держави.

У третьому розділі “Степан Рудницький про політико-географічні підстави чорноморської орієнтації України” розглядаються політико-географічні підстави чорноморської орієнтації України, як вони визначені у концепції С. Рудницького.

Обґрунтування чорноморської орієнтації у С. Рудницького становить  невід’ємну складову його політико-географічної системи, центральною для якої є теза про географічне положення країни як  найважливіший природоописний елемент її політичного життя. Відповідно “найважнішою дійсністю” політико-географічних дослідів України слід вважати чорноморський статус її території. Завдяки йому Україна, по-перше, знаходиться на одній з найлегших і найкоротших сухопутних доріг із Західної Європи до Азії. По-друге, розташована на “межах расових, культурних, політично-державних кругів” трьох світів – західноєвропейського, орієнтально-мусульманського та кочового азійського. Особливості географічного положення України, за висновком С. Рудницького, якнайкраще можуть бути використані лише в одному напрямі – південно-східному, бо чорноморське побережжя є головним політично-географічним череном України, комунікаційні можливості якого перетворюють її на важливу складову “світової лучби”. Зважаючи на це, чорноморська орієнтація має реалізовуватися Україною з огляду на властивість цієї лучби “вертати назад по вікових перервах до своїх давніх шляхів”, які знову будуть затребуваними й безсумнівно матимуть величезне значення для всіх держав і економічних областей Європи.

Відповідно, Балто-Чорноморська федерація, яка, на перший погляд, і є метою чорноморської орієнтації України, становить у С. Рудницького проміжну ланку в реалізації більш далекосяжного плану створення комплексної – з поєднанням морських і сухопутних засобів – системи комунікацій між Європою і Середньою Азією за рахунок сполучення Чорного і Каспійського морів з метою відчинення Передньої Азії Європі. За умови такого сполучення ця  “зв’язкова держава”  починає забезпечувати лучбу між Європою і Середньою Азією в обхід Росії через Україну як свою “найважнішу державу”. Наслідком цього є, по-перше, втягування у орбіту чорноморської орієнтації України середньоазіатських країн, співпраця з якими виявляється однією з умов перетворення України на “найвагомішу одиницю” комунікацій між ними і Європою. По-друге, - підпорядкованість чорноморської орієнтації західній, оскільки успіх першої з огляду на зазначену вище її стратегічну мету багато в чому залежить від економічної підтримки західних країн, які мають значні інтереси в Передній Азії. Співробітництво з ними дозволить не лише якнайкраще використати “всі лучбові цінності, які дає Україна”, а й “виштовхнути” Росію з перехрестя світових комунікацій, зокрема із системи сполучення між Європою і Азією .

Отже, чорноморська орієнтація України, згідно з С. Рудницьким, має величезне значення як для неї самої, бо дає їй змогу з опорою на підтримку західноєвропейських країн, передусім на економічну співпрацю з ними, здійснити свій „великий прорив”, ствердити себе в якості транзитної держави, що бере участь у розвитку східно-західних світових шляхів. Так і для світової спільноти, яка зацікавлена у недопущенні російського домінування над системою цих шляхів і, загалом, в  усуненні Росії від неї. Крім того, саме чорноморська орієнтація найбільш повно враховує статус України як “країни границь”, оскільки фактично є похідною від нього. Тому її дотримання, з одного боку, закріплює за Україною роль “головного осередку європеїзації Передньої і Центральної Азії” внаслідок забезпечення найкоротшого сполучення між ними та західним світом. Транзит, як відомо, - це не лише транзит товарів, а й певних культурних взірців. Їх, вважає С. Рудницький, Україна має шукати передусім у західних народів. Але “дерево-великан нової української культури й зосібна суспільно-політичної думки” має кидати свою тінь “аж до берегів Індійського і Тихого океану”. З іншого ж боку, ця орієнтація гарантує українському народу існування серед інших народів Європи в якості “самостійної одиниці”, народу, що має свою “окрімну історичну традицію” та свою “питому культуру”.

Таким чином, концепція чорноморської орієнтації С. Рудницького має переважно політико-географічне обґрунтування, оскільки основні її положення є похідними від особливостей географічного положення України, що узагальнені тезою С. Рудницького про Україну як “пай великого шляху азійських кочівників у Європу”.

У четвертому розділі “Геополітична концепція чорноморської орієнтації Юрія Липи” з’ясовується геополітична спрямованість концепції чорноморської орієнтації України Ю. Липи.

На думку Ю. Липи, морська культура і трипільське підложжя української раси зумовлюють зміст чорноморської орієнтації, що має забезпечити консолідуючу функцію українського народу в Чорноморському регіоні. Сам цей регіон окреслюється басейнами рік і морським узбережжям як системою транспортного зв’язку, культурними та історично-політичними традиціями. У своїх межах Чорноморський простір утворює цілісність. Його можна порівняти з фортецею, внутрішню єдність якої формує площа Чорного моря. Від цієї фортеці ідуть шляхи – ріки вглиб фортеці. Високі мури вона має на південному сході – це західні береги Каспію із Закавказзям і Дагестаном. Далі на північний схід ідуть “мури” Калмицько-Саратовських пустель і напівпустель та русло Волги; на півночі – болотисті пущі витоків Дону і Дніпра з їх притоками; захід і південь – оборонні вали Карпат, Балкан і Малоазіатського (Анатолійського) гірських масивів. Таким чином, Чорноморський простір становить цілісність, має свій геополітичний зміст, свою етнічну спільноту та власні вироблені торговельні, культурні і державні традиції, що водно поріднили психіку чорноморського населення.

Проблема ж, вважає Ю. Липа, полягає в тому, щоб у цій геополітичній і культурній спільноті в сучасній плинності міжнародних відносин знайти волю до єдності та динаміки. Навколо Чорного моря повинна з’явитися політична сила, яка б спромоглася відтворити волю цілого простору до власного буття як політичної спільноти і взяла б на себе історичну відповідальність за цей крок. Оскільки те “широке склепіння” Чорноморської фортеці, що оперте з одного боку на Дунай і Карпати, а з іншого – на Кавказ, є українським, то саме Україна – “українсько-понтійська політична партія”, відіграючи роль стін та інтер’єру Чорноморської фортеці, покликана зініціювати перетворення останньої з географічної реальності на реальність геополітичну, реалізувати ідею чорноморської федеративної великодержави на чолі з Україною.

Підставою провідної ролі України у створенні Чорноморської фортеці, -  командний центр цієї фортеці, за задумом Ю. Липи, мав знаходитися у Криму, - є наявність в українській історії сталих геополітичних комбінацій, узагальнених так званим “політичним заповітом Митрадата IV”. Суть останнього полягає в тому, що імперії Митридата IV Чорне море дало єдність, потужність і назву – “Понтійська імперія”. Ця імперія презентувала економічні інтереси української території і всього Чорномор’я та стояла на чолі боротьби його народів за право “безпосередньої участі в обміні на магістралі Індійський океан - Атлантика”. Тому виконання “політичного заповіту Митрадата IV” означатиме перетворення України на точку перетину світових морських (магістраль Атлантика – Індійський океан) та сухопутних (залізниці через “Іранський поміст знад Каспію і Кавказу” до Перської затоки) комунікацій. І, тим самим, на “один із важливіших вузлів великих шляхів в історії світу”.

Таким чином, концепція чорноморської орієнтації Ю. Липи має переважно геополітичне обґрунтування, оскільки умовою ствердження незалежності України, згідно з Ю. Липою, є здійснення нею “геополітичного синтезу” Чорного моря, осереддя якого становить співпраця України з народами Кавказу та “іранського помосту” у справі спільного з ними “посуву до Перської затоки”.