ІДЕЯ СПІВВІДНОШЕННЯ ФОРМИ ДЕРЖАВИ І ХАРАКТЕРУ НАЦІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ В ІСТОРІЇ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовуються актуальність і новизна теми дослідження, характеризуються теоретико-методологічні основи, формулюються мета і завдання; розкриваються наукова новизна і практичне значення даного дослідження; окреслюється рівень апробації його результатів; подається структура дисертації.

У першому розділі – «Історико-політологічний аналіз ідеологічних засад формування парадигми української державності» – на основі систематизації широкого кола наукових джерел доведено, що саме період зламу ХІХ – ХХ ст. – це час концептуального оформлення ідеї україн­ської державності. Аналіз джерел засвідчив, що питання визначення оптимальної форми держави і характеру національного розвитку України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. було центральною темою наукових пошуків найвизначніших вітчизняних інтелектуалів, а також основою програмно-ідеологічних розробок суспільно-політичного спрямування.

У підрозділі 1.1. «Історіографія проблеми та джерельна база досліджен­ня» визначено хронологічні рамки представленого дослідження, які охоплюють 80-ті роки ХІХ – 30-ті роки ХХ ст. – один з найбільш доленосних та драматичних періодів вітчизняної історії. Нижня межа пояснюється тим, що саме в цей час плідно працював М. Драгоманов, теоретичну спадщину якого активно використовували, критикували і спростовували наступні представники різних напрямів української суспільно-політичної думки. У першій половині ХХ ст. починається новий етап розвитку українського суспільст­ва і, відповідно, новий ступінь осмислення проблеми.

У роботі розглянуто теоретико-концептуальну спадщину з досліджуваної проблематики, проаналізовано ідейно-політичні засади, висвітлені у програмах провідних політичних партій України початку ХХ ст., таких як: Українська Народна Партія (УНП), Українська Демократична Партія (УДП), Українська Радикальна Партія (УРП), Українська Демократично-Радикальна Партія (УДРП), Українська Соціал-Демократична Робітнича Партія (УСДРП), Українська Селянська партія (УСП), Українська Партія Соціа­лістів-Революціонерів (УПСР), Українська партія самостійників-соціалістів (УПСС).

Основою дисертаційного дослідження є праці найбільш авторитетних вітчизняних політичних мислителів кінця ХІХ – початку ХХ ст. Тому значну частину бібліографії представленого дослідження складає собою інтелектуальна спадщина українських вчених та суспільно-політич­них діячів, які працювали у зазначений період. Розгляд історіографії проблеми дослідження співвідношення форми держави і характеру національного розвитку у вітчизняній суспільно-політичній думці аналізованого періоду дозволив виділити три етапи.

Перший – остання чверть ХІХ – перше десятиріччя ХХ ст., коли панів­ними залишалися ідеї панславізму та федералізму. Цей етап позначився передусім домінуванням політичного та наукового авторитету М. Драгома­нова, ідеї якого у повному обсязі або частково поділяли І. Франко, Є. Чикаленко, М. Грушевський та багато інших вчених і громадських діячів.

Другий етап – початок – перша чверть ХХ ст. У цей період серед названих напрямів виділяється консервативний, представники якого, відстоюючи пріоритет інтересу держави над інтересом нації, спирались на думку, що найбільш прийнятною формою державного правління в Україні є консервативно-монархічна держава. Серед представників української консервативної думки виділяються В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський.

Формування третього етапу (1918 – 1930-ті роки) було зумовлено роз­чаруванням частини вітчизняних інтелектуалів наслідками визвольних змагань в Україні, що спричинило відмову таких представників націонал-самостійницької ідеології, як Д. Донцов, М. Сціборський від ідеалів демократії на користь автократичних принципів побудови державності.

При підготовці представленого дослідження були творчо переосмислені праці вітчизняних вчених кінця ХІХ – початку ХХ ст.: О. Бочковського «Життя нації. Наука про націю та її життя», «Народження нації»; В. Винниченка «Відродження нації»; О. Ейхельмана «Історія державних конституцій»; Ю. Липи «Призначення України»; І. Лисяка-Рудницького «Між історією та політикою»; М. Скрипника «Статті й промови з національного питання»; В. Старосольського «Теорія нації»; С. Шелухіна «Історично-правні підстави української державності», «Україна».

Розгляд сучасних досліджень із зазначеної проблематики дає підстави стверджувати, що сьогодні вже є значні напрацювання в контексті досліджуваного напрямку. Базовими для представленого дослідження стали праці М. Кармазіної «Ідея державності в українській політичній думці», О. Салтовського «Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку ХХ століття)», «Українська політо­логія: витоки та еволюція» (за ред. Ф. Кирилюка). Етапними для розуміння досліджуваної проблематики стали наукові розробки Т. Андрусяка, І. Варзара, С. Верстюка, С. Гелея, І. Гирича, В. Горбатенка, В. Згурської, І. Кресіної, Б. Кухти, С. Лінецького, В. Лісового, О. Мироненка, В. Мойсієнка, О. Мотиля, С. Полтавця, В. Потульницького, Ю. Римаренка, Ф. Рудича, О. Ситника, В. Чепиноги, Ю. Шемшученка та інших дослідників.

У підрозділі 1.2. «Історичний досвід ідеологічного забезпечення націо­нально-державної парадигми» з’ясовано, що політична ситуація в Україні на зламі ХІХ – ХХ століть визначалася надзвичайним ідеологічним плюраліз­мом ідей, ідеалів, поглядів, концепцій. На політичній арені тогочасної України домінували партії лівоцентристського спрямування, які досить помірковано уявляли державницьке майбутнє України, залишаючись на автоно­містських та федералістських позиціях. Ідеологи партій правого спряму­вання, хоча і не мали широкої підтримки серед українства, послідовно відстоювали ідеї державної самостійності України. Спільними для програм усіх вітчизняних партій кінця ХІХ – початку ХХ століття було те, що вони виступали за розвиток демократії в Україні, широкі політичні права громадян, хоча і не мали чіткого уявлення про побудову політичної системи України та не вважали за необхідне зосередити увагу на базових конституційних засадах державності.

Загалом на сьогодні забезпечено наукові умови для всебічного вивчення цієї тематики. При цьому деякі аспекти даної проблематики залишаються малодослідженими або такими, які виявляються надмірно заідеологізо­ваними, з домінуванням суб’єктивістських оцінок. Тому представлена робота є продовженням попередніх досліджень. При цьому автор виходить з того, що вивчення та творче використання спадщини вітчизняних інтелектуалів, які творили наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., з питань будівництва Української держави є вимогою часу, оскільки в нових історичних умовах Україна продовжує балансувати між загальновизнаними цивілізованими орієнтирами розвитку (демократія, громадянське суспільство, права людини) та їх пострадянськими антиподами (охлократія, популізм, авторитаризм, «керована демократія» та ін.).

У другому розділі – «Вітчизняний досвід обґрунтування ідеї націо­нального розвитку у працях українських дослідників кінця ХІХ – початку ХХ століття» – проводиться ідея про те, що політична думка кінця ХІХ – початку ХХ століття характеризується виникненням різно­манітних концепцій української державності, формуванням декількох підходів до визначення характеру національного розвитку майбутньої Української держави. Вітчизняна політична думка цього періоду сформувала три основні традиції щодо визначення характеру національного розвитку української державності: панславістсько-федералістську, консер­вативно-націократичну та націонал-самостійницьку. Незважаючи на певні розбіжності в розумінні шляхів утворення та форм української держави, їх об’єднує те, що з наукової та історичної точок зору вони доводили невід’ємність прав українського народу на державність та самостійність визначення характеру і напрямків національного розвитку.

У підрозділі 2.1. «Панславізм як засаднича ідея федералістських концепцій української державності» з’ясовано, що найбільш авторитетними представниками панславістсько-федералістської традиції у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. були М. Драгоманов, І. Франко, С. Чикаленко та М. Грушевський, в теоріях яких можна простежити певну еволюцію поглядів щодо майбутнього характеру національного розвитку України. Якщо у першій половині ХІХ ст. панславізм та визнання необхідності створення федерації (або конфедерації) слов’янських народів для українських інтелектуалів були майже беззапе­речними, то вже у другій половині ХІХ ст. ідеали панславізму поступово трансформуються. Так, М. Драгоманов після 1880-х років під впливом політичних подій як на теренах Російської імперії, так і в країнах Європи визнає політичні проекти на засадах «слов’янської ідеї» невідпо­відними українським потребам, хоча і не відмовляється від гасел федера­лізму. Найбільшим внеском М. Драгоманова у розвиток національної держав­ницької теорії було відстоювання та обґрунтування ідеї творення української політичної нації, розробка засад функціонування громадянського суспільства, визнання необхідності всебічного забезпечення прав і свобод людини.

У підрозділі 2.2. «Трансформація поглядів на національний розвиток України в період радикальних суспільно-політичних перетворень у першій чверті ХХ століття (консервативно-націотворча традиція)» виявлено, що у першій чверті ХХ ст. більшість українських інтелектуалів відходять від ідеалів федералізму та панславізму і стають прихильниками самостійницько­го шляху національного розвитку України. Ідея повної самостійності та унітарного державного устрою України обґрунтовувалася як представниками консервативно-націотворчої традиції, так і прибічниками націонал-радикальних поглядів.

Консервативно-державницьку традицію репрезентували теорії В. Липин­ського, С. Томашівського та В. Кучабського. В. Липинський є найбільш визнаним представником консервативно-державницького напрямку у вітчиз­няній політичній науці, на переконання якого класократія у формі істо­ричного гетьманату, тобто трудової легітимної монархії постає найоптимальнішим напрямком національного розвитку України. С. Томашівський виступав за створення трудової клерикальної монархії, об’єднання монархії і греко-католицької церкви. В. Кучабський ідеальним напрямком національного розвитку української державності вважав творення міліарної монархії. Таким чином, український консерватизм на початку ХХ ст. ґрунтувався на засадах монархічної форми правління українського історичного легітимізму, визнанні пріоритету держави у суспільстві, провідної ролі аристократії у державотворчому процесі, ідеях не етнічного, а територіального патріотизму та важливості релігійної єдності народу.

Аналізуючи консервативно-націотворчу традицію, не можна не розглянути і концепцію В. Старосольського, який сформулював теорію нації. Провідною тезою теорії В. Старосольського було твердження: «кожна нація є держава», тому факт формування української нації означав необ­хідність творення національної держави. У націотворчих процесах вчений, подібно до прихильників консервативного напрямку, чільне місце надавав національній аристократії. Отже, на початку ХХ ст. представниками консервативно-націотворчої традиції була визначена та аргументована необхідність створення самостійної, унітарної української держави.

У підрозділі 2.3. «Націонал-самостійницький ідеал як альтернативна політична традиція суспільно-політичної думки України» йдеться про дискусійні погляди на характер національного розвитку прибічників націонал-самостійницьких ідеалів (М. Міхновського, Д. Донцова, М. Сці­борського). Націонал-радикали висунули проект творення української державності на засадах націоналізму, причому під нацією вони розуміли, на відміну від федералістів та консерваторів, спільність людей передусім за етнічною ознакою. Націонал-радикали відкидали демократичний шлях поступу майбутньої української держави, вважаючи автократію більш оптимальною для національного розвитку. Національно-радикальний напрям на цьому етапі виразно сформулював важливу думку: поступальний розвиток України можливий лише в межах незалежної Соборної Держави.

Таким чином, вітчизняна політична думка на рубежі ХІХ – ХХ ст. визначалася плюралізмом ідей, ідеалів, концепцій щодо окреслення характеру національного розвитку майбутньої Української держави та широкими суспільно-політичними дискусіями у середовищі українських інтелектуалів.

У третьому розділі – «Теорія форми держави та її тлумачення у вітчизняній суспільно-політичній думці кінця ХІХ – початку ХХ сто­ліття» – детально проаналізовано концептуальні підходи та ідеї представ­ників різних течій вітчизняної суспільно-політичної думки досліджуваного періоду щодо оптимізації форми держави в умовах національно-демокра­тичного розвитку України.

У підрозділі 3.1. «Еволюція концептуального осмислення форми держав­ного правління в українській суспільно-політичній спадщині кінця ХІХ – початку ХХ століття» – вказується на те, що на початку ХХ ст. була визначена необхідність створення Української держави, проте вітчизняне націо­нальне відродження (практика) й суспільно-політична думка (теорія) не могли вкластися в одне річище у питаннях визначення найбільш оптимальної форми держави для України. На зламі ХІХ–ХХ ст. існувало дві течії у вітчизняній політичній думці: поступово-демократична, яка відстоювала автономно-федеративний устрій, та націонал-самостійницька, яка ґрунтувалась на ідеї незалежності та унітарності майбутньої Української держави. Важливо, що жодна з українських ідеологічних течій, на відміну від російських, не ставила під сумнів історичні права українців на власне самоврядування на своїй етнічній території. Йшлося про реальність і прийнятність реалізації тієї чи іншої схеми.

У підрозділі 3.2. «Основні підходи до визначення форми державно-територіального устрою у дослідженнях українських вчених кінця ХІХ – початку ХХ століття» виявлено, що в Україні в зазначений період ідея федералізму, змінюючи свої зовнішні форми і політичні орієнтири, панувала в науковій та громадсько-політичній діяльності видатних мислителів того часу. Одні представники української інтелектуальної еліти, котрі сповідували ідеали федералізму, схильні були бачити майбутню Україну як члена слов’янської спілки християнських республік, другі мали більше надії на здійснення федералізму «південно-західнослов’янського, ніж російського», а інші – їх була більшість – мислили Україну лише у федеративній злуці з Росією. Найбільш повно розробили та розкрили концепцію федеративного державного устрою М. Драгоманов та М. Грушевський, які були однодумцями щодо майбутнього державного устрою. Відмінність в їхніх поглядах поля­гала в тому, що М. Драгоманов виступав за обласну автономію за госпо­дарчо-територіальною ознакою, не виключаючи і національного моменту, а М. Грушевський відстоював національно-територіальну автономію. Кон­цепція федералізму М. Драгоманова, і концепції М. Грушевського, Є. Чика­ленка та О. Ейхельмана виступили засобом реалізації специфічної україн­ської ідеї за умов багаторічної втрати державної незалежності.

Прихильниками ідей унітарності та соборності України були як пред­ставники українського консерватизму (В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський), так й ідеологи націонал-самостійницьких ідеалів (М. Міх­новський, Д. Донцов, М. Сціборський). Спільними у представників цих двох традицій виявилися також їх уявлення про характер політичного режиму майбутньої Української держави. Так, якщо прибічники ідеалів федера­лізму виступали за розвиток демократичної України, то поборники ідей унітаризму відстоювали автократичні чи навіть тоталітарні засади функціонування механізмів державної влади.

У підрозділі 3.3. «Вітчизняні інтелектуали про роль і місце демократії у побудові української держави» з’ясовано, що на початку ХХ ст. в середо­вищі українських інтелектуалів сформувалися два впливові напрямки: ліберально-демократичний, який розвивався у річищі загальнодемократич­них світових тенденцій, та автократичний, що сформувався багато в чому під впливом подій визвольних змагань в Україні та розчарування нездатністю українських демократів захистити національну незалежність. М. Драгоманов з його ідеалом політичної свободи, Б. Кістяківський та М. Ковалевський, які розробляли теорію правової держави, М. Грушевський – «батько» сучасної української демократії були виразниками ліберально-демократичних та соціал-демократичних ідеалів в Україні, вплив та значення ідей яких визнавалися їх західними однодумцями. Прихильники автократичних ідей створили оригінальні теорії національного державотворення, обґрунто­вуючи свої антидемократичні настрої нездатністю ліберальної демократії вибороти і зберегти державну незалежність України за умов ворожого оточення, а також спираючись на вітчизняний історичний досвід.

Ідейно-політичний плюралізм у середовищі вітчизняних вчених та громадських діячів виявився також у тому, що серед них не існувало єдиної думки щодо майбутньої форми державного правління в Україні. Поборники ідей федералізму були прихильниками республіканської форми правління, проте серед них не було одностайності щодо визначення характеру республіки: частина дослідників виступала за парламентську республіку (цю ідею відстоював М. Грушевський), інші виступали за сильну президентську владу. Представники націонал-самостійницької ідеології також виступали за республіканську форму правління в майбутній Українській державі, але оптимальною вони вважали автократичну республіку з сильною центральною владою, носієм якої має бути провідна верства суспільства. Схожі погляди відстоювали і національні консерватори, заміняючи ідеал президентської автократичної республіки цінностями монархії.

На основі аналізу поглядів вітчизняних інтелектуалів на форму держави, оптимальну для України, встановлено, що у цей період сформувалися різні течії, спільною рисою яких стало визнання права українського народу створити власну державу.