КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ПРІОРИТЕТІВ УКРАЇНИ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ  ЗМІСТ  РОБОТИ

Дослідницький задум розгорнуто за наступними наукознавчими ступенями: 1) теорія проблеми та методологія її сучасного світоглядного тлумачення; 2) досвідно-історичні корені проблеми та її історична еволюція до сьогодення; 3) осмислення проблеми за сучасних соціально-політичних умов.

У вступі до дисертації обгрунтовується актуальність теми, її наукова новизна, визначені об’єкт та предмет дослідження, його мета та завдання, показано ступінь новизни розробки теми та практичне значення проведеної роботи.

У першому розділі "Теоретико-методологічні виміри геополітичного аналізу" розглядаються теоретичні та методологічні проблеми системного аналізу теорій і поглядів, концептуальних основ геополітики як науки і як сфери суспільної практики.

У першому підрозділі "Наукові засади визначення предмету геополітики" проводиться огляд наукових робіт за темою, наукові підстави визначення предмету геополітики та його еволюція.

Теоретичну і методологічну основу дослідження складають праці вітчизняних і зарубіжних політологів, філософів, соціологів, істориків, економістів, у яких визначається і аналізується геополітика як наука, яка є синтезом історичного розвитку різних сфер людського знання (С.Бабурін, Зб.Бжезинський, О.Бєлов, О.Валевський, О.Власюк, М.Гончар, В.Винниченко, К.Гаджієв, О.Гончаренко, В.Дергачов, О.Дергачов, М.Драгоманов, О.Дубина, Г.Костенко, Д.Лестер, Ю.Липа, В.Липинський, Моро-Дефарж, Ю.Павленко, В.Панібудьласка, Ю.Пахомов, О.Підберезкін, В.Потульницький, Ф.Ратцель, С.Рудницький, К.Сорокін, Ю.Тихонравов, В.Ткаченко, К.Хаусхофер та інш.), а також законодавчі та нормативні акти України з основних питань зовнішньої і внутрішньої політики, в яких відображені положення геостратегії держави (Декларація про державний суверенітет України, Партнерство заради миру, рамковий документ тощо).

Зазначається, що геополітика як наука і специфічна сфера людської практики пройшла тривалий і складний шлях свого розвитку. Засновниками класичної геополітики були Ф.Ратцель, Р.Челлен, А.Мехен, Х.Маккіндер, Дж.Фейгрів, Н.Спікмен та ін. Сам термін "геополітика" запропонував шведський професор історії і політичних наук Рудольф Челлен  (1916р.), під яким він розумів вчення про державу як великий геополітичний та біологічний організм, який прагне до свого розширення. Геополітику як науку вчений розподіляв на три основні сфери знань: топополітика, морфополітика і фізиполітика.

Взагалі дискусія про зміст і предмет геополітики має свою тривалу історію. Провідне місце в детермінації міжнародної політики тої чи іншої країни, за трактовкою засновників цієї науки, відводилося його географічному чиннику. Йдеться перш за все про відмінність між політичною географією та географічною політикою. Проаналізовано, що найбільш адекватне розмежування між їхніми предметами, на думку здобувача, дає класик геополітики Карл Хаусхофер, який встановлює, що політична географія розглядає державу з точки зору Простору, а географічна політика – Простір з точки зору держави. Тобто геополітика, на його думку, це вчення "про географічну обумовленість політики".

При такому підході (Дж.Паркер, Ф.Ратцель, К.Плешаков, С.Бабурін, П.Сорокін, В.Разуваєв та ін.) зміст геополітики бачився у висуванні на передній план просторового і територіального начала, який є, на думку здобувача, обмеженим, оскільки абсолютизує логічний фактор і нехтує історичним підходом, що і зумовлює труднощі в практичному формуванні і здійсненні сучасної української геополітики як "легалізації стратегічних, національних інтересів держави".

У другому підрозділі "Категоріально-понятійний апарат геополітики" робиться аналіз поняття "геополітика", його еволюція та сучасне тлумачення.

Геополітика як родове поняття в своїй генезі тісно пов’язано перш за все з природознавчими і сусупільно-гуманітарними науками. В ній існують два розділи – геополітика "фундаментальна", що вивчає розвиток геополітичного (географічного) простору планети, і "прикладної", що виробляє принципові рекомендації щодо генеральної лінії поведінки держав на світовій арені. Тобто термін "геополітика" пропонується розуміти не як відповідні картографічні зміни міжнародно-політичних реальностей, а як сприйняття світового співтовариства в якості єдиної "завершеної" системи в масштабах усієї планети.

Стверджується, що саме такий підхід дозволить вийти за традиційні чисто просторові параметри, відірватися від пуповини географічного детермінізму і розробити геополітику як самостійну політологічну дисципліну, яка покликана всесторонньо дослідити основоположні реальності сучасного світового співтовариства.

                У роботі показано, що геополітика як наука розкривається через наступний категоріально-понятійний апарат: теорія геополітики, геополітичний простір, геополітична ситуація, геополітична реальність, геополітичне розташування, геополітичний інтерес, геополітична формула, геополітичний конфлікт тощо. У цьому контексті дано аналіз таких геополітичних формул (доктрин) як: "боротьба за життєвий простір" (К.Хаусхофер), "імперія зла" (Р.Рейган), "поза контролем" (З.Бжезинський), "останній кидок на Південь" (В.Жириновський) та ін.

         В рамках геополітики як науки дисертант визначає два основних напрямки її розвитку: 1) доктринально-нормативний (німецька школа ХХ ст.: Ф.Ратцель, К.Хаусхофер, Е.Банзе, В.Зіверт, К.Росс, Й.Кюн, Р.Хенніг, К.Фовінкель), який розглядав геополітику як боротьбу за "життєвий простір", тобто обґрунтовував відверто агресивну загарбницьку політику Німеччини ; 2) оціночно-концептуальний (англо-американська школа ХХ ст.: Х.Макіндер, А.Мехен, Н.Спайкмен, Р.Струсе-Хюпе, В.Стефансон, О.Латімор, Г.Моргентану), який змінив домінуючу геополітичну формулу на захист "національних (життєвих) інтересів".

         Науковою основою для створення сучасних геополітичних доктрин, адекватного вирішення проблеми геополітичного вибору (самоіндетифікації), поряд з іншими, може бути метод єдності історичного і логічного.

         Робиться висновок, що геополітика постає і як певна теоретична система, тобто наука, і як самодостатня сфера суспільної практики. Як наука геополітика володіє власним об’єктом та предметом дослідження, специфічними методами пізнання і понятійно-категоріальним апаратом, колом сформульованих законів і закономірностей. Як сфера діяльності геополітика означена комплексом заходів у сфері зовнішньої та внутрішньої політики, мобілізацією значних матеріальних та духовних ресурсів держави, що має на меті досягнення і забезпечення власних національних інтересів. В оптимальному вигляді має бути композиція, синтез обох  іпостасей геополітики: наука має сприяти ефективній діяльності держави, а остання, навзаєм, сприяти подальшому теоретичному дискурсу у цій сфері пізнання.

         У другому розділі "Концептуальне осмислення геополітичної історії України" виокремлено та проаналізовано еволюцію геополітичних пріоритетів України, виявлено геополітичне значення України в контексті європейської наукової думки, запропонована модель самоорганізації геополітичного вибору України в сучасних умовах.   

         У першому підрозділі "Еволюція геополітичних пріоритетів України: концептуальні парадигми" аналізуються найбільш важливі геостратегічні пріоритети України від Київської Русі до сьогодення. У цьому контексті виокремлено та проаналізовано такі основні геополітичні вектори:

·      слов’янофільський (Т.Шевченко, П.Куліш, М.Костомаров, С.Гулак,                        І.Франко, Р.Лащенко, М.Грушевський);

·      чорноморсько-адріатичної федерації українців, чехів, словен, сербів і хорватів (С.Томашевський, С.Шелухін);

·      чорноморсько-балтійської федерації українців, білорусів, поляків і литовців (Ю.Липа, С.Рудницький,);

·     західноєвропейський (Нестор, Г.Кониський, М.Драгоманов, Б.Крупницький);

·      східно-західної рівноваги (І.Лисяк-Рудницький, М.Грушевський);

·      геоцентричний вектор (В.Винниченко).

         Підсумовується, що унікальне геополітичне становище України – держави двох цивілізацій – Сходу та Заходу створює об’єктивну можливість уже на нинішньому стані розвитку встановити тісний зв’язок між двома цими світами. Але недооцінка внутрішнього чинника (орієнтація на зовнішні сили ) та невірні соціальні орієнтири можуть призвести до втрати Україною суверенітету, як це вже було не раз.

         У другому підрозділі "Геополітичне значення України в контексті європейської наукової думки" розглянуто основні підходи до оцінки геополітичного значення України для мислителів Європи. У цьому контексті аналізується проект "Середня Європа", висунутий широким колом відомих німецьких вчених (Ф.Науманн, П.Рорбах, М. та А. Вебери, Г.Шульце-Геверніц, Г.Дельбрюк, А.Шмідт, та ін.) згідно з яким нації які не бажають бути російськими мусять стати середньоєвропейськими. Ідею незалежності України обстоював і Макс Вебер і Р.Сетон-Вотсон (автор "Нової Європи", який наголошував, що українське питання є одним з головних причин, що призвели до Першої світової війни і що надалі ігнорувати цю проблему неможливо) і Г.Тільман ("Хліборобська Європа"), який констатує порівняльну вищість української матеріальної та духовної культури над польською, російською та іншими.

         Загалом проведений аналіз свідчить, що стосовно України західною геополітичною наукою вироблено два основоположних підходи. Перший, репрезентований англо-французькою думкою, виходить з необхідності перетворення Східної Європи на зону санітарного кордону, що має відокремити життєві світи двох цивілізацій Сходу і Заходу, тобто виконувати роль буфера. І другий підхід, запропонований в Німеччині, можна класифікувати як східно – та західноорієнтований, тобто різноспрямований, що відбиває культурно-історичний дуалізм самої Німеччини.

У дисертації проаналізовані чотири етапи геополітичних стратегій, які розігрувалися на європейському обширі, об’єктом яких, не з власної волі, була Україна: "імперська геополітика"; "агресивна геополітика тоталітарних систем"; атмосфера "холодної війни" і створення біполярної системи; перехід від блокової, біполярної системи до позаблокової, інтеграційної.

У третьому підрозділі "Модель самоорганізації геополітичного вибору України" проведено за методом модельних аналогій логічний аналіз геополітичної реальності.

У роботі показано, що саме Україна якраз і є тим "капіляром", який з’єднує дві величезні цивілізації – західну та східнослов’янську, що саме Україна за своєю геополітичною специфікою спроможна стати "центром кристалізації" якісно нового геополітичного (цивілізаційного) утворення, подібно до того , як Київ став колись зародком нової східнослов’янської (правовласної) цивілізації. Але відшукати конкретно-історичні шляхи і методи такого перетворення можна лише доповнивши логічне дослідження історичним, прослідкувавши дійсну геополітичну історію України. І будь-яке нинішнє підштовхування України до остаточного і негайного геополітичного вибору перекреслить таке сподівання, оскільки ми ще не сформувалися як система біль високого рангу.

В політичному минулому України осердьовими є, як відомо, три головних періоди державотворення: 1) Україна-Русь княжої доби (ІХ-ХІV ст.). 2) Козацько-гетьманська держава (Запорізька Січ, Гетьманщина – ХV-ХVІІІ ст.). 3) Визвольні змагання ХХ ст. (УНР, ЗУНР, Директорія, УРСР, Карпатська Україна). І кожен з цих періодів утвердження України у світі було безпосередньо пов’язано із обраними геополітичними пріоритетами і , навпаки – невдачі часто спричинялись хибними зовнішньополітичними орієнтаціями. Увесь сукупний історичний досвід має бути врахований як концептуальне тло для прийняття ефективних рішень у нинішній час. Геополітичні пріоритети України мають бути динамічним, багатовекторним, цільовим. Мірилом і критерієм їх ефективності мають виступати забезпечення національних інтересів України, захист прав і свобод її громадян.

У третьому розділі проаналізовані "Геополітичні пріоритети та вибір стратегії розвитку України у ХХІ сторіччі".

У першому підрозділі "Суперечності та альтернативи визначення геополітичних пріоритетів України в сучасних умовах" аналізуються основні вектори політичної думки, які віддзеркалюють стереотипи біополярності світу, з’ясовується їх сутність, здійснюється спроба розробки консистентної національної стратегії на перспективу відповідно до нових геополітичних пріоритетів.

Стверджується, що зовнішньополітичний курс української держави визначається нині як багатовекторний. Але представники різних політичних сил розуміють це спрощено, відповідно до власних ідеологічних переконань. У роботі показано, що найбільш гострі дискусії розгортаються між тими, хто орієнтований на пріоритетний розвиток відносин з посткомуністичною Росією і тими, хто орієнтований на євроатлантичні структури. Стереотипи конфронтаційного мислення закріплюють у свідомості ті чи інші лінії геостратегічного протистояння. Відсутність консенсусу по основоположним питанням буття стримує формування адекватної стратегічної відповіді як на виклик часу, так і на ймовірні стратегії основних гравців світу та найближчих сусідів України. У роботі дається цілісний історичний аналіз і зіставлення геополітичних і зовнішньополітичних пріоритетів представників атлантизму та євразійства.

Підкреслюється, що Україна, на жаль, ніколи не мала чіткої геополітичної стратегії. Проте, її розробка є життєвою необхідністю для неї як суверенної держави й суб’єкта геополітики. Це цілком відповідає її геополітичному потенціалу як значної європейської держави. Передумовою формування такої стратегії є чітке визначення базових цінностей внутрішніх і зовнішніх параметрів розвитку, сформувати власну систему орієнтацій, виробити свою геополітичну модель світу.

У підрозділі проаналізовані основні життєво важливі пріоритети геополітичної стратегії України, якими слід вважати наступні:

· відродження європейської ідентичності й інтеграція до європейських і євроатлантичних структур;

· проведення політики "активного нейтралітету";

· зміцнення і розвиток стратегічного партнерства із США;

· розвиток рівноправних і взаємовигідних відносин із Російською Федерацією;

·  проводити сильну регіональну політику, курс на альтернативне лідерство на терені колишнього СРСР;

· зміцнення особливих відносин із стратегічно важливими сусідами, формування поясу стабільності від Балтійського до Чорного і Каспійського морів;

· активна участь у створенні європейських і євразійських транспортних коридорів;

· розширення економічної (включаючи військово-економічну) та політичної присутності України на Близькому Сході, в Центральній та Південній Азії.

У другому підрозділі "Динамізм геополітичного поступу України в ХХІ сторіччі" показано, що визначення геополітичних пріоритетів має на меті реалізувати зовнішні амбіції України і захистити національні інтереси держави в цілому і кожного громадянина зокрема. У цьому контексті геополітичні пріоритети обертаються для України можливостями розв’язання політичних, воєнних, соціальних та духовно-культурних стратегій розвитку. В роботі докладно аналізується роль (здобутки і суперечності) кожної з цих сфер суспільного буття у визначенні геополітичних пріоритетів України. Наголошується, що першорядним у розбудові держави є опора на внутрішні сили українського народу, а зовнішній чинник є другорядним, бо "без орієнтації на свій народ, без його всебічної зацікавленості й ентузіазму, зовнішні сили нас роздеруть і роздушать ще на сотні літ" (В.Винниченко).

Підкреслюється, що сучасний внутрішній чинник слід охарактеризувати як тривожний. У багатьох сферах суспільного життя – від економіки до моралі, від політики до культури – посилились ознаки деградації. Довіра громадян України до будь-яких політичних сил,  владних структур, як і до економічного курсу держави загалом, вичерпана. Це не може не турбувати.

Підсумовується, що основним базовим національним інтересом, геополітичним пріоритетом і стратегічним завданням зовнішньо-політичного курсу України є її виживання і розвиток як незалежної суверенної держави за умов збереження її національних цінностей, захисту економічного та політичного суверенітету, власної соціально-культурної ідентичності.