МОДЕЛЮВАННЯ ЯК МЕТОД АНАЛІЗУ ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ :

Краткое содержание

Основний зміст дисертації

У “Вступі” обгрунтовується актуальність теми, сформульована дослідницька проблема, окреслені предмет, об’єкт і методи дослідження, а також мета, завдання роботи та її наукова новизна. Визначається теоретичне та практичне значення отриманих результатів.

Перший розділ дисертації “Методологічні засади дослідження політичних процесів” присвячений вивченню та узагальненню основних підходів до визначення поняття “моделювання”. Цей розділ має важливе методологічне значення, оскільки розглядає різні підходи до категорій і понять, що вживаються у дисертації, а також описує власний підхід автора.

У першому параграфі першого розділу “Стан дослідження проблеми” розглянуто стан наукового дослідження даної проблеми.

Ідея єдності людської долі та історії зі всією визначеністю прозвучала вже в античній філософії. Геракліт бачив світ єдиним, тим, що закономірно розвивається по шляху вверх: земля - вода – повітря - вогонь. В “Державі” Платона описана циклічна динаміка політичних відносин і зміна форм влади. Аристотель вивчав форми відомих державних утворень (полісів) і прийшов до висновку про циклічність у зміні форм влади. Місце та вагомість політичного прогнозування, циклічність суспільних процесів, ми знаходимо в працях Макіавеллі, Гоббса, Дюркгейма, Маркса та Вебера. На значення циклів в історії цивілізації звертали увагу багато філософів: М.Данилевський, О.Шпенґлер, М.Гумільов з різних позицій відстоювали ідею циклічності політичного часу. Проте евристичне значення циклу для розуміння феномена часу, його інтеґративні можливості були вперше в повній мірі розкриті завдяки діалектиці Гегеля.

ХХ ст. стало епохою глобального прогнозування. Одним з перших фундаторів теорії передбачення став російський вчений Кондратьєв М.Д. На думку вченого, в якості відправного пункту методології слід розглядати генетичні та телеологічні (цільові) начала прогнозування. Наукове передбачення повинно спиратися на аналіз минулого досвіду інших країн та екстраполяції висновків на майбутнє. 20-30-ті роки ХХ ст. стали “золотим віком” у розвитку циклічної теорії.

Соціально-політичні катаклізми, руйнування наукових парадигм зумовлювали поглиблення наукових пошуків. Зусиллями А.Чижевського, В.Вернадського, П.Сорокіна, М.Кондратьєва, Ф.Броделя, А.Тойнбі, Й.Шумпетера та інших формувалося нове бачення закономірностей розвитку людства. З 40-х років і набираючи темп з кінця 50-х, застосування наукового підходу до опису, розуміння та прогнозування політичних феноменів стало займати домінуючі позиції, зокрема в США. Піонерами в цьому напрямку були Е.Тоффлер, Г.Менш, В.Крелле, У.Ростоу, які прогнозували рух від індустріального суспільства до постіндустріального (У.Ростоу) чи до “технотронного” (Е.Тоффлер). Вони в значній мірі зумовили контекст культури мислення наступних десятиліть, заклали основу визначення основних напрямів (“мегатенденцій”) сучасного соціального розвитку.

Науково-технічна революція зумовила потребу в передбаченні і це знайшло відгук в численних наукових працях. 60-70-ті роки були особливо продуктивні в сфері прогнозування. Одночасно відбувається розвиток концепцій, моделей та методів, систематичне використання потенціалу електронно-обчислювальної техніки. При цьому як домінуючі були зазначені такі тенденції: технологізація інформаційного обслуговування, виникнення гібридних капіталістично-соціалістичних суспільств (ринкового соціалізму), поєднання культурного націоналізму та універсалізації способу життя людей тощо. Під егідою Римського клубу були закладені основи розуміння необхідності переорієнтації класичного соціального розвитку на некласичний. Відбувається засвоєння релевантних результатів та методів соціології, психології, формальної логіки, а також математичних наук. Серед фундаментальних праць слід зазначити роботу Е.Янча “Прогнозування науково-технічного прогресу”, що стала відкриттям для науковців 60-70-х років. Яскравим прикладом сучасного геоцивілізаційного прогнозування стали книги Е.Тоффлера “Третя хвиля” та А.Панаріна “Реванш історії: російська стратегічна ініціатива в ХХІ столітті”. Можна погодитися з А.Панаріним: класичний детермінізм не стільки відкривав якісно нове майбутнє, скільки в майбутньому розглядав риси теперішнього (прийнявши тенденції, які склалися і стартові умови за точку відліку). Публікація збірника праць американського філософа професора М.Вартофського “Моделі. Репрезентація та наукове розуміння” суттєво відрізнялася концептуальними підходами. Навколо проблематики моделювання автору вдалося сконцентрувати багато фундаментальних питань філософії науки i окреслити шляхи їх рішень, як правило, таких, що виходили за рамки традиційних для радянської науки тем.

Методологією моделювання займалися В.Штофф, В.Лукашевіч, Я.Неумін, М.Мамедов та інші. В основі цих досліджень лежав матеріалістський та компілятивний підхід, заперечення надбань західних науковців. Виділимо роботу Каракозової Е.В. “Моделювання у суспільних науках”, де робилася спроба філософського аналізу деяких методологічних основ та принципів застосування моделей та методу моделювання в суспільних науках.

В радянській літературі 80-х років слід окремо виділити праці І.Бестужева-Лади, В.Ядова, О.Здравомислова, О.Румянцева. Системному дослідженню конфлікту на основі теоретичних моделей присвячена монографія В.Свєтлова “Аналітика конфлікту”. Автором сформульовані методологія, базові положення єдиної теорії конфлікту та розроблені спеціальні методи аналізу конфліктних ситуацій в залежності від моделей, які використовуються.

В українській політології, на жаль, питанням прогнозування та моделювання не приділялася належна увага. Виняток становлять роботи Кримського С.Б., Пилипенка В.Е. та ін., що висвітлюють проблеми соціального прогнозування, а також особливо виділити монографію Горбатенка В.П. “Політичне прогнозування”, в якій висвітлюються місце, роль і засоби політичного прогнозування у сучасному політичному розвитку, висвітлено визнані варіанти соціально-політичного прогнозування майбутнього, розкрито основні суспільно-політичні тенденції розвитку людської цивілізації. Слід також зазначити роботу О.В.Лазоренка, О.О.Лазаренка “Теорія політології”. На жаль, українські науковці лише частково підіймали питання циклічності суспільного розвитку та його прогнозування.

Підсумовуючи огляд, можна констатувати: незважаючи на внесок у наукову розробку теми, вона потребує подальшого дослідження, нових методологічних підходів. Загалом можна констатувати відсутність в українській науковій та навчальній літературі монографічного дослідження, яке б розглядало моделювання як основу політичного аналізу та прогнозування політичних процесів.

Другий параграф першого розділу “ Моделювання в системі методів аналізу політичних процесів” розглядає моделювання як можливість наглядно виявити тенденцію, динаміку існування об’єкта, критичні фази його розвитку i тим самим отримати уявлення про можливі результати взаємодії різних напрямів, воно активно використовується в політичному прогнозуванні, бо власне такі знання необхідні для прийняття політичних рішень, встановлення контролю над ситуацією i управління нею.

У дисертаційному дослідженні сформульовано таке твердження: моделювання та прогнозування політичних процесів в суспільстві розглядається як вищий ступінь їх пізнання. В широкому розумінні моделювання політичних процесів – це відображення дійсності у вигляді сукупності певних символів, знаків чи суджень. Більшість методів аналізу політичних процесів, як вже зазначалося, включають в себе побудову, використання певної моделі. Прогнозування політичних процесів з використанням моделей включає розробку моделі, її експериментальний аналіз, співставлення результатів прогнозних розрахунків на основі моделі з фактичними даними стану об’єкту або процесу. У сучасних соціальних дослідженнях методи моделювання використовуються часто лише для опису явищ, що вивчаються. Якщо теоретичні моделі, побудовані на вже пізнаних закономірностях зовнішнього світу, не лише описують процеси і явища, але й виявляють причинно-наслідкові зв’язки, то інтерпретація і висновки, що робляться на основі моделей політичних процесів, ґрунтуються більшою мірою на певних теоретичних концепціях, інтуїції, досвіді та світогляді дослідника.

 Моделювання політичних процесів базується в основному на двох принципах. Перший - визнання об’єктивного характеру політичних процесів. Другий принцип базується на визнанні домінуючої ролі в суспільному розвитку суб’єктивного чинника, тобто цілеспрямованої діяльності людей, яка спирається на набутий науковий потенціал та певні морально-етичні цінності, а в зв’язку з цим - і їх здатність вибирати, визначати орієнтири суспільного розвитку та шляхи досягнення визначених цілей. Враховуючи гостроту i складність політичних процесів, моделювання має на меті, з однієї сторони - відобразити стан проблеми на даний момент, виявити найбільш гострі “критичні” моменти та конфлікти, з іншої – визначити тенденції розвитку i ті чинники, вплив яких може скоригувати небажаний розвиток, аналізувати діяльність державних, політичних, громадських чи інших організацій. Метод виконує важливі евристичні функції: виявляє негативні тенденції, визначає позитивні шляхи вирішення проблем і пропонує альтернативні варіанти.

Моделювати соціальні та політичні процеси значно складніше, аніж моделювати природні процеси; це обумовлено тим, що людські дії є складнішими та часто непередбачуваними. Ця складність виливається в наступні імплікації, що пов’язані з моделюванням політичної поведінки.

Другий розділ “Аналіз та моделювання політичних процесів в умовах трансформації” присвячений аналізу політичних процесів в контексті використання моделювання.

У першому параграфі другого розділу “Моделювання політичних процесів в умовах суспільної трансформації” викладено розуміння значення моделювання. Зазначається, що суспільство перехідного типу – це суспільство, для якого характерні нелінійні соціально-політичні процеси та невизначеність їх можливих результатів. Хитка рівновага політичних сил, невизначеність результатів їх суперництва створюють сильну нестабільність. Оскільки в попередній, тоталітарний період в такому суспільстві була відсутня реальна практика виявлення та вирішення політичних конфліктів, воно не напрацювало навиків їх попередження, локалізації, регулювання за допомогою певних правил та процедур.

Політичний процес є циклом політичних змін, послідовною зміною станів політичної системи, який розкриває рівень політизації соціального організму. Кожному типу політичних змін притаманна ритміка (циклічність), поєднання стадій та взаємодій суб’єктів, структур, інститутів. Наприклад, електоральний процес формується y зв’язку з виборчими циклами, тому політична активність населення розвивається у відповідності з фазами висунення кандидатів в законодавчі чи виконавчі органи влади, обговорення їх кандидатур, обрання і контролю за їх діяльністю. Ритм політичним процесам можуть задавати рішення правлячих партій.

В періоди реформації суспільних відносин вирішальний вплив на характер функціонування державних інститутів і способи політичної участі населення здійснюють не рішення вищих органів управління, а окремі політичні події, які змінюють розстановку і співвідношення політичних сил. Такий ритм здатні задавати політичному процесу воєнні перевороти, міжнародні кризи, стихійні лиха тощо. У таких умовах методи моделювання мають широку палітру використання.

В умовах суспільної трансформації, де актуальним стає питання влади, відбувається зіткнення інтересів різних груп, спільнот людей, окремих індивідуумів, відповідно виникають конфлікти. Політичне життя наповнене конфліктами, основним з яких є питання: хто повинен управляти суспільством? Основним об’єктом політичного конфлікту виступає політична влада як спосіб та засіб панування. Конфлікти існують між різними посадовими особами, що мають владні повноваження, між різними політичними формами правління. Для точного аналізу конфлікту, його властивостей слід сконструювати його теоретичну модель. Без такої моделі вся аналітика про конфлікт, його структуру, динаміку, способи вирішення залишається суб’єктивною. Проте хід цього перетворення, спосіб осмислення цього процесу, характер його представлення у свідомості діючого суб’єкта буде розвиватися за певними правилами. Друга лінія аналітичного моделювання конфлікту пов’язана з тим, в якій із сфер життєдіяльності суспільства розгортається даний конфлікт. Мова йде про три сфери: економічну, політичну та культурну. В першій з них конфлікт, як правило, розгортається з приводу ресурсів соціальної дії або з приводу засобів життєдіяльності суб’єкта. У другій - політичній сфері – головним предметом конфлікту є влада. У третій – інтерпретація культурних норм та цільових установок суспільства як певного соціального цілого. Співставляючи між собою означені лінії конфлікту, можна створити його модель.

Аналізуючи моделювання, слід зауважити, що найкращий результат досягається при комплексному використанні різних методів та технік дослідження. Тільки у такому випадку дослідник може сподіватись на виявлення повторів у ланцюзі розрізнених фактів, ситуацій та подій - тобто свого роду закономірностей (а, відповідно, і девіант) розвитку суспільства і політичної ситуації.          Системна методологія, використання логічних i математичних методів, моделювання i аналіз, можливості синтезу результатів різноманітних знань – відкриває великі можливості пояснення та передбачення соціально-політичних процесів, розуміння законів суспільного розвитку.

У другому параграфі цього розділу “Аналіз соціально-політичних циклів як основа прогнозування соціальної напруженості в суспільстві” міститься аналіз поведінки складних систем як періодичного чергування стадій еволюції та інволюції, вибуху активності, інтеграції та розходження, дезінтеграції, хоча б часткового розпаду, тобто можна вести мову про ритміку циклічної динаміки. Під “циклом” зазвичай розуміють сукупність явищ або процесів, що складають кругообіг протягом певного проміжку часу. “Цикл” часто трактується не як просто кругообіг, в результаті якого соціальна система повертається в стан, повністю тотожний вихідному, а як кругообіг з певними змінами в стані системи або такий, що приводить до таких змін. У зв’язку з цим під циклами тут слід розуміти не замкнуті цикли відтворення одного й того ж стану системи, а еволюційні цикли – фрагменти траєкторії руху соціальної чи іншої системи. Іншими словами, в результаті проходження еволюційного циклу соціальна система виходить на новий рівень розвитку, але при цьому здебільшого (хоч і не повністю) відтворює стан, який вона вже проходила.

Аналіз кризової ситуації, визначення обґрунтованого виходу з неї, тривалість та глибина трансформації неможливі без розуміння циклічно-генетичних процесів, які притаманні даній системі. Специфіка суспільних відносин зумовлює складність виявлення соціально-політичних циклів в суспільстві. Циклічність в галузі соціальних та політичних відносин триває з часів зародження держави, тобто з виникненням об’єктів циклічної динаміки: соціального розшарування людей, політичними відносинами між великими їх групами, органами державної влади тощо.

В політичній сфері можна виділити цикли різної тривалості, взаємопов’язані з технологічними та економічними циклами і разом з тими, що з ними вливаються в загальний потік циклічних коливань історичного процесу. В наш час теорія циклів набула структурованого вигляду. Від неї відокремився ряд детальних дисциплін, які досліджують окремі фази циклів, особливості, що пов’язані з їх зміною (теорії криз, катастроф, трансформації суспільства тощо) або специфіку циклічної динаміки окремих сфер.

Третій розділ “Особливості дослідження та моделювання політичних процесів в Україні” розглядає сучасні політичні процеси в Україні, їх особливості та проблеми дослідження.

У першому параграфі третього розділу “Особливості політичних процесів в Україні”, підкреслюється, що ознаками розгортання політичного процесу в Україні в наш час, є його перехідність, відносно поміркований стиль політичної діяльності суб’єктів політики, значна утрудненість політичних перетворень через відсутність державницького досвіду, достатньої кількості кваліфікованих політиків, економічну кризу, зовнішній тиск. Політична трансформація розглядається як трансформації: політичних інститутів і структур (політична система); політичної свідомості і політичних дій різних верств, еліти, особи (особистість та її діяльність в суспільних структурах); політичної культури суспільства (чи є повноцінні ознаки поєднання українського сучасного суспільства з традиційною і новою національною політичною культурою). Першоджерелом цих змін слугують нові наукові ідеї (відкриття, винаходи) та їх втілення в нові, більш ефективні покоління та напрямки техніки; трансформація економіки нерозривно пов’язана з реформуванням інших елементів суспільства, стимулюючи ці перетворення i одночасно випробовуючи на собі їх вплив. В періоди економічної кризи, інтенсивної трансформації падає рівень життя більшості населення, змінюється розстановка соціальних та політичних сил, зростає хвиля внутрішніх та зовнішньополітичних конфліктів, впритул до війни. Це має руйнівний вплив на економіку, посилюється державний та політичний вплив на економічні та соціальні процеси; характер перетворень в суспільстві визначається степенем інтенсивності трансформації.

Основними проблемами трансформації політичного режиму в Україні залишаються: надмірна здеформованість українського суспільства; неузгодженість інтересів всіх учасників процесу політичних перетворень; одночасність політичних та економічних змін; помилки перших років політичних перетворень; невизначеність шляхів реформування в усіх сферах суспільно-політичного життя; наявність елементів та складових недемократичних політичних режимів.

Прогресивний розвиток України як незалежної європейської держави можливий лише на шляху формування такого громадянського суспільства, якому б відповідала демократична правова державність. Аналіз політичних процесів в Україні характеризується наявністю нестабільної політичної й економічної еліти, яка поки що не виробила загальноприйнятих норм поведінки в економічному і політичному житті. Як результат, пропоновані нові соціальні цінності, ідентифікуючись із спадщиною комуністичного режиму, заперечуються переважною більшістю населення. В цьому контексті доцільно підкреслити важливість використання досвіду країн, які здійснювали перехід від тоталітаризму до демократичних режимів. Разом з тим, основним все-таки має бути дослідження глибинних процесів формування демократичного політичного режиму в Україні. В спрощенні, недооцінці системної складності тоталітаризму, наслідки і природа яких були успадковані незалежною Україною, міститься один з уроків, який важливо осмислити в процесі подальшої трансформації суспільних відносин, бо основним предметом трансформації є не матеріальні речі самі по собі, а спосіб мислення, культура виробництва цих речей, тобто нематеріальні цінності. Повинні відбутися принципові зміни суті відносин між особою, суспільством і державою.

Незважаючи на проблеми трансформаційних процесів в Україні, демократичні зміни відбуваються в усіх сферах суспільства. Проведений аналіз демократичних перетворень дав можливість визначити деякі ознаки демократичного політичного режиму, які вже мають місце на теренах України. Проте, говорити, що в Україні повністю перемогла тенденція нового демократичного політичного режиму є передчасним - певний “змішаний” тип політичного режиму в Україні найбільш об’єктивне трактування даного періоду трансформації суспільства. Відсутність реальної концепції національного розвитку, загальнодержавної ідеї та ідеології породжують розгубленість та аморфність. Автором пропонується концептуальна модель протиріч розвитку України, зміст якої полягає у визначенні основних суперечностей її розвитку, рушійних сил і шляхів подолання цих протиріч.

Створення відповідних моделей суспільного розвитку та методології прийняття політичних рішень зумовлять активізацію політичного життя та завершать трансформаційні процеси в українському суспільстві.

У другому параграфі цього розділу “Політичне прогнозування в умовах політичної модернізації” зазначається, що системна методологія, використання логічних i математичних методів, моделювання i аналіз, можливості синтезу результатів різноманітних знань – відкривають великі можливості пояснення та передбачення соціально-політичних процесів, відкриє можливості розуміння законів суспільного розвитку.

Особливість політичного прогнозування зумовлена специфікою політичного процесу, а саме тим, що він орієнтований на відображення реальності, яка є сукупним результатом переплетіння різних типів політичної поведінки груп та громадян, діяльності політичних інститутів, реальності, в якій взаємодіють тенденції та інші чинники, що безперервно вносять в плин подій щось нове і нестандартне. Протікання політичних процесів, особливо в країнах, що переживають процеси соціально-політичної трансформації, носить складний, нелінійний характер. При прогнозуванні в таких випадках існує необхідність врахування фактора нестабільності і відповідно неможливо передбачити зі стовідсотковою ймовірністю.

В політичному прогнозі практично завжди мова йде про обробку великого масиву даних для виявлення системних закономірностей, пошуку взаємозв’язків i відповідностей в різноманітних процесах, встановлення їх загального ритму, побудова моделей розвитку подій стає все більш очевидною. Політичні процеси протікають в тісному переплетінні з іншими суспільними процесами. – економічними, соціальними, культурними, етнічними, тому будь-який політичний аналіз і політичне прогнозування в тому числі, не може розглядати політичний процес ізольовано. Політичне прогнозування охоплює велику кількість змінних, часто таких, що характеризують взаємовиключні процеси. Тому політичний прогноз буде достовірним та обґрунтованим тільки при розгляді взаємодії всіх явищ та ситуацій.